Тарас ЄФІМЕНКО: «Я сприймаю світ як гру»

Тарас Єфіменко (Юхим) – молодий український поет, інтереси якого виходять далеко за межі поезії. Як художник він прославився в уанеті завдяки намальованим ним унікальним картам Таро, як музикант-експериментатор – у гуртах “Електровантуз”, “L’eau” та “Микола і телевізор”. Із поетичних досягнень Юхима варто згадати збірки “Пакован” та “Ракєта”.

Але навіть це – не все. Юхим з товаришем вирахував найбільше число у світі, про що свого часу писали найпомітніші українські ЗМІ.

Про таких, як він, кажуть – “людина-оркестр”, але у випадку з цим хлопцем ненавмисне згадується інша аналогія – радіоактивності. Оскільки Юхим ніби випромінює творчу енергію та ще й сам народився в межах теперішньої Чорнобильської зони, до того ж – в родині ліквідаторів аварії на ЧАЕС.

– Давай почнемо з тотального запитання: що таке життя?

Життя розумні книжки визначають як форму існування матерії, найхарактернішими рисами якої є обмін речовин, самооновлення та самовідтворення. Тобто живий ти доти, доки готовий приймати зміни у своєму житті. Життя неминуче пов’язане зі стражданнями. Недаремно про це говориться у всіх релігіях світу. І доки ти готовий приймати ці страждання, доти ти й живий. Але серед нас ходить дофіга зомбаків, які плутають життя з буттям у насолодах. Звідти і нескладухи.

Щастя – в дуже простих речах. Про це казав ще покійний соліст «Нірвани» пан Кобейн. Він казав, що справді щасливим був тоді, коли ще був бідним невідомим музикою. Тоді кожна одежина із секонд-хенду перетворювалася на щасливу подію.

Але годі вже філософствувати. Кожен обирає свій шлях. Якби мене хтось попросив максимально коротко пояснити сенс життя, я би відповів так: «Бах. Меса сі мінор».

– Що ти мав пережити у своєму житті, аби прийти до саме такого розуміння світу?

Думаю, я мав пережити кожен момент того, що вже відбулося. Світ – як бінарна система 010101010. Все залежить від того, на яку гілку дерева пустити свої відповіді. У мене було досить насичене дитинство, переїхали ми з Чорнобильської зони, коли мені було ще 3 рочки. Потім деякий час жили у Маріуполі, далі переїхали в Нові Санжари. У дитинстві я їздив до Франції і деякий час жив у Діжоні, в Бургундії. Ну, а далі вже Київ з усіма його приколами.

Три роки тому я пережив клінічну смерть. Бухло до того діла довело. Я з дитинства вважав себе поетом, писав ще рочків з 15-ти. Ну, і це все митецьке життя і самопочуття дало певний катарсис. Та й одружений я був невдало. Мабуть, тому і бухав. Одного дня я відчув, що гублю світ під ногами, і перше, про що подумав – викликати таксі. Знаючи, як приїздить наша «швидка», я вирішив доїхати до лікарні в машині таксі. Сів і кажу водієві: «Валимо в лікарню, бо я тут подихаю». Ну, він посміхнувся спочатку, а потім злякався і швидко поїхав за вказаною адресою. По дорозі мене вирубало. Ми тоді проїздили повз «Охмадит». Таксист зімпровізував і поніс мене на руках до лікарні. Там я прийшов до тями, а навколо медсестри метушаться, кажуть: «Тут трупика привезли, але спробуємо відкачати». Почало попускати десь після шостого-сьомого укольчика. Але до чого це я?.. Мабуть, це вплинуло теж, бо мені здається, що я встиг тоді зазирнути за межі цього світу. А от що я побачив там, це вже інша річ…

Звісно, зіграли роль фільми, книжки, спілкування з людьми. Та купа всього. Навіть квіти та гриби навколо передають інформацію. Тож мене зробив кожен мій день цього маленького прекрасного життя. Зараз я не бухаю. Життя налагодилося. Все навколо забуяло й ожило. Що тут казати? Мені 31 рік, ще два – і буде вже, як Ісусу, – 33… У мене є татуха на нозі. Там українською мовою написано: «Все відбувається зараз». Ось, напевно, коротка відповідь на це питання.

– Як ти при такій відважній щирості реагуєш на навколишній світ, що повен масок?

Думаю, вся річ у тому, що я невіглас. Я не заморочуюся на шляхах інших людей, бо сприймаю світ як гру. Себто лінійно. Зараз, наприклад, мені треба вирішити квест цього інтерв’ю і дати відповіді на запитання. Звісно, що на цей момент інший світ я просто вимикаю. Вміння вимикати зайве – корисна штука.

А щодо «невігласа», процитую слова одного класика: «Це все – просто гра. Гра в місію, гра в цінності. Той, хто прагне до абсолюту – повний невіглас. Той, хто прагне до мирського – також повний невіглас. Той, хто прагне до порожнечі – повний невіглас. Той, хто прагне до форми – також повний невіглас. Просто порожнеча стискається і стає формою істини. Потім порожнеча стискається знову і стає формою брехні. Форма – стисла порожнеча, порожнеча – розгорнута форма. І ні в чому, хоч убийте, немає нічого справжнього, як немає нічого й помилкового». Так ось, як мені вдається бути нібито щирим: я просто не заморочуюсь.

– Наскільки, на твою думку, існує взаєморозуміння між людьми зараз, в ці часи?

Ви мені нагадали дідуся Гьоте. Він казав, що знання того, що існує людина, з якою ти відчуваєш взаєморозуміння, незважаючи на відмінність у вираженні думок, може перетворити землю на квітучий сад. Так ось, я маю такий сад людей, за що вдячний життю. До того ж, мені вдається спілкуватися із зовсім різними людьми, і кожного разу я в них впізнаю себе. Я за фахом – психоаналітик. Моя робота – слухати та аналізувати людей.

– Останнім часом говорять про відчуття того, що українська культура, наповнена новими сенсами – життєвими, тонкими, позитивними, різними, – на грані народження. Як би ти прокоментував це?

Культура на грані народження?.. Не думаю. Взагалі, мені важко говорити за всю українську культуру. Я ж не Поплавський. Можу сказати за певний сегмент. А саме за поезію, якою я цікавлюся. Думаю, що чекати нових «народжень» немає сенсу. Наша земля нам дала таких геніїв, як Ірванець, Андрухович, Неборак, Жадан. Все, що було далі – поки що незрозуміле. Та і з цими хлопцями – питання… Жартую!

– Війна… Що думаєш про все це?

Я, на жаль, за станом здоров’я не тягну на вояку – з дитинства маю проблеми з серцем. Поза тим, я писар. Працюю у ЗМІ, пишу новини. Пишу вірші про війну. Думаю, у віршах я сказав усе, що думаю про це.

В часи Майдану я, за можливістю, теж брав участь в акціях. Звісно, це вплинуло і на мою творчість, і на мене в цілому. Ще до того, як «Правий сектор» знищив наклад газети «Вести», я ходив і сам забирав підшивки цих газет у роздавальників. Постив ці підшивки у смітнику в «Фейсбуку», це стало певним мемом, бачив після того, що кілька людей робили так само. Я воюю інформаційно. Думаю, цим зможу допомогти більше, бо бігати зі зброєю в руках мене на довго не вистачить.

До того ж, маю маленьку доньку, їй всього 5 місяців. Звісно, якщо потрібно буде, то я піду воювати, як і всі. Але поки ще не час…

– Прочитай якийсь вірш, що був би ілюстрацією до того, про що ми зараз говоримо.

повертайте до неба соняхи

ще зарано пунктирити чорним

ще замало тепла у скронях

і готовність до жнив ілюзорна

повертайте до пекла зрадники

бо хіба вам ще не зрозуміло

тіло ворога чи нападника

це лише тимчасове тіло

повертайте до неба соняхи

повернися до мене Вкраїно

ще замало тепла у скронях

і достатньо секунд у годинах

* * *

можете забути

брата в зграї брута

на чотири сторони

полетіли ворони

земле ти їх пригорни

завтра переоремо

вбити і впізнати

знищити й забути

вчасно зупинити

брута в оці брата

– Знаю, що ти ще і малюєш, і музикуєш. Жива тенденція останнього часу, коли багато поетів вийшли на сцену – Андрухович, Карпа, Жадан, Іздрик з Семенчуком. Не в кожній культурі присутнє таке переплетення літератури з рок-н-ролом. Як би ти прокоментував цей феномен?

Перш за все, я учасник проекту «Electrovantuz». Ми граємо з кумом на кухні, коли забігаю до нього в гості. У мене є свої синтезатори, у нього свої. Потім ці лайвсети кум склеює докупи і ми викладаємо в мережу. Наразі є вже альбом такого музла.

«Микола і телевізор» – це другий проект, в якому я креативлю. Пишемо попсу з глибокими змістами, вже дописуємо перший альбомчик. Тематика – трішки космічна. Якби гурт «Зємлянє» не був москальським, жив в Україні і час від часу розширював свідомість, це був би «Микола і телевізор».

Говорити про те, що я митець в цій галузі, зарано. Є продукт, який ми робимо спільно. В «Electrovantuz» нічого б не склалося, якби не Сашко Уласенко, у «Миколі і телевізорі» – якби не Богдан-Олег Горобчук та Елла Євтушенко.

Щодо того, що зараз всі стали раптом музикантами, можу сказати таке. У Лондоні, наприклад, не зустрінеш підлітка, який би вже у 15 років не записав свого альбому. Настали такі часи, що музику стало писати простіше завдяки безлічі гаджетів та програм. Ось і весь секрет! Головне – вміння все склеїти докупи та якийсь смак.

А щодо малювання, то я малюю зовсім небагато. Для друзів намалював картин із десять-двадцять. Мені б не завадило більшого академізму в цій справі…

– Чому ти вважаєш себе поетом і що таке, на твою думку, поезія? А що таке українська література?

Поет – людина, яка не мислить стандартами. Живе красою та словами, говорить світлинами, пише виразно. Поет має бути також гарним тролем, адже реакція на поезію чи не важливіша за саму поезію. Взагалі, слово «поезія» означає «творити, робити». Тож поети – ще ті роботяги.

Чому я вважаю себе поетом? Це важко пояснити, це те саме, що усвідомлювати свою расу. Дивишся на колір шкіри – і все зрозуміло. Десь так само і тут. Тільки зазирати доводиться глибше. В юності у мене була потреба у постійних підтвердженнях того, чи я є справді поетом. Тому я перемагав у всіляких конкурсах, щоб самому собі щось довести. Зараз я просто пишу. Цього достатньо.

Є люди, яким це подобається, пишуть, дякують. Фідбек є, але інший. Реакція живих людей набагато цікавіша за думку журі чи критиків. Поезія – це ж також терапія. Коли бачиш, що хтось дякує, значить комусь допомогло. Цим і тішуся. Грошей з того я все одно не маю. На День письменника мені написав коментар до фотки сам Ірванець: «З днем письменника, віршомазе!»

Потрібно зазначити, що вірші мої можна нагуглити, написавши у пошуковому рядку «Юхим вірші». Перше посилання, яке знайде – правильне. Ось, в принципі, і все!

– Ну, і про літературу…

Є такий чеський поет Томаш Змешкал, він написав: «Не читайте чеську літературу, вона зрозуміла лише чехам». Я зробив каверок на його вірш, нехай він буде відповіддю на запитання: «Не читайте українську літературу! Немає ніяких підстав для того, щоб її читати! Уникайте її, як чуми. Убережете себе від мук. Усе одно нічого не зрозумієте. А ці українці… Пишуть мовою, яка до біса складна! Опанувати її вдається одиницям. Краще удоскональте свою англійську чи китайську. Не читайте українську літературу! Українська під силу лише українцям».

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ