Лариса Владимировна Денисенко - Корпорація ідіотів

Корпорація ідіотів [uk] 469K, 161 с.   (скачать) - Лариса Владимировна Денисенко

Лариса Денисенко
Корпорація ідіотів

Моїм друзям, з якими мене звела державна служба, присвячується. Всім вам — карколомним гульвісам, шибеникам, майстрам перевтілень, пияцтва та розбудови держави за одну ніч.

Романтикам, скептикам, професіоналам, знущянцям, нехтувальникам, творцям.

Тим, хто служив, служить, але ніколи не прислуговував.

Я вас люблю. Хист не проп’єш!

Цей твір є фантазією автора. Подібність до реальних осіб або подій є випадковою.


i)

Сучасний світ влаштовано так, що швидше за інших у ньому помічають тих, хто, перепрошую, псує повітря, ніж тих, хто виглядає класично-книжковим взірцем для маленьких хомо-сапієнсів, котрі час від часу приходять до батьків із філософічним запитанням-задовбанням: що є поганим, а що — навпаки. Бідні малюки, ще не відомо, кого їм доля послала за батьків, і що ці скажені люди можуть їм напатякати. Взяти, наприклад, моїх. Усе життя вони намагалися вкласти в мене все краще, тобто те, що вони вважали за краще, але водночас зовсім не зважали на ту важливу обставину, що деякі інгредієнти змішувати не рекомендується, інакше вийде якась отрута. Не завжди хороше є стовідсотково хорошим, і не завжди погане є стовідсотково поганим. Однак завжди негативне діставало незмірно більше уваги, ніж позитивне. Воно яскравіше, драматургічніше. Що там казати: воно просто набагато цікавіше!

Тому, повертаючись до моєї першої тези, я кажу абсолютно щиро й без зайвого кокетування: коли ти влучно смердиш, шансів залишитися без уваги в тебе обмаль. Бо на сморід не можна не звернути уваги. Сморід може не відчути лише та людина, у якої проблеми з носом чи щось напхано в ніс. Я таких проблемоносих людей не дуже багато бачив. От спробуйте: випустіть із дупи пару — відразу хтось відгукнеться. Можна не ворожити на каві, щоб дізнатися, що вам скажуть, але вже непоміченим ви не залишитеся.

На тих, хто завмер із таємничою і, в принципі, ні на що не здатною посмішкою Мони Лізи, навряд чи звернуть увагу. Хіба, може, подивляться вздовж зі здивуванням: «Чого б то так щиритися?» У теперішньому світі немає сенсу так усміхатися, а якщо вже тобі так кортить, аж до сверблячки, саме посміхатися, то посміхайся нахабно й самовпевнено. Хоча не варто таке робити — зовсім малий ефект впливу. Даремна трата часу. Ми не настільки багаті, що можемо дозволити собі даремно витрачати час, навіть задля експерименту. Отже, тренуйтеся, пийте сиру воду та вживайте сирі помідори на ніч, горох теж підійде, а також тушкована капуста, потім розривайте власне тіло вибухом, чужі ніздрі та вуха влучним бздінням, і непоміченими ви не залишитеся. Бзднути у вічність, харкнути у вічність, залишити свій власний слід! Хай ненадовго, але власний, неповторний, помітний. Стривай, вічність, розсунь свої колоноподібні ноги, і я увійду в тебе!

Це думаю я, тим часом ворожачи на ксероксі. Якщо він зламається й засмокче папірець на парній сторінці, я піду додому вчасно, а якщо на непарній, то, вірогідно, буду стирчати тут до скону. «О, привіт. Знаєш, цей задовгий светр наближеного до рожевого кольору тобі дуже пасує», — кажу я Вікторії, котра проносить свої божественні ноги повз мене. Взагалі-то я сподівався, як тільки прийшов працювати в це забуте Богом, але завжди контрольоване Дияволом місце, що в нас із нею народяться ніжні стосунки. Але вони не народилися. Хтось відмовився їх зачати. Втім, мудрий Ігорко, один із найперспективніших сучих синів із моїх тутешніх колег, ще тоді, коли в мене виникла думка причарувати Вікторію, сказав мені: «Пупа надірвеш. Ти що думаєш, таким прагматичним жінкам, як вона, потрібні такі собі просто симпатичні хлопці, як ти? Симпатичні, але без посади і бабла? У неї там зволожується лише на босів, керівників та інших керманичів, а на таких, як ти, сухо, ніби в пустелі». Звісно, зливи я не дочекався.

Іноді, коли її бачу, думаю, що мені пощастило. Відверто кажучи, Вікторія — рідкісне стерво. Та часом, коли переді мною пропливають шикарні, безмежні ноги, думати можу лише про неї, про мене і про простирадло, що лежить і чекає на ці ноги на софі в моїй хаті. Яка різниця, стерво в твоєму ліжку чи ні? Ліжко — це ще не все життя, чи не так? Ех. «Нічого не буде», — каже мій шлунок, він завжди лізе в мої думки. «Нічого тобі не світить, тому працюй мовчки, чого висунувся із цим дебілкуватим компліментом? Вона не поведеться». Я проводжу рукою по шлунку, щоб він не бовкав, набридло. «Чорти. Сорочка ще вранці була біла, тепер на ній відбитки моїх пальців, клятий ксероксний порошок».

«Який це тобі светр? Це — сукня. Продери очі», — каже Вікторія, скептично зосереджуючи погляд на тому місці моєї сорочки, де темніють плями. «Сукня? Для сукні воно закоротке», — кажу я, вдаючи з себе розумника. «Любий, це член буває закороткий, а сукня закороткою не буває. А в тебе зажувало», — відказує вона. Я чомусь відразу подумав про краватку, хоча невідомо, як і чим краватку могло зажувати, начебто її ніхто не кидав собі в рота. «Ксерокс! Заспане ти опудало. Чого ти взагалі тут стирчиш?» — каже Віка у відповідь на мої німі розумові пологи і йде. Ксерокс. Падлюка. Ніякої солідарності не виказує з трудящим людом. 15-та сторінка. Чорти б його взяли. Тобто гибіти мені тут до скону. Звісно, у ксерокса взагалі паскудний режим роботи, неприємно, мабуть, коли хтось постійно щось у тебе вкладає, а потім виймає вдвічі, а то й удесятеро більше. Постійно цей папір у череві. Хтось брудними пальцями тицяє на кнопки, плутає режими та кількість копій. Стукає по твоїй спині, коли ти випадково схопив і вчасно не виплюнув аркуш паперу, гупає ногами, коли ти відразу ж цей жалюгідний папірчик не віддаси. «Ніколи, — кажу сам до себе, — ніколи в наступному житті я не хотів би бути ксероксом. Пішло воно, таке життя». Ксерокс загадково миготить лампочкам. Таке враження, що він мене про щось попереджає. «От чого б тобі не зжерти 14-ту сторінку, га? Гидотне ти створіння все-таки, — кажу я до нього. — Для тебе не було жодної різниці, а ти все одно: 15-ту». Та від стусана в його сірий бік усе ж таки утримуюсь. Бо жалію.

Втім, те, що я сьогодні працюватиму трохи довше, за сприятливих умов може бути корисним, для кар’єри. «Державна кар’єра», ви чули про таке? Деякі люди інколи заради кар’єри успішного державного високопосадовця віддають акції банків, що їм належали, віддають підприємства, монополію яких виплекали, дарують усе своє праведним трудом нажите майно, щоб ці матеріальні блага, віддані іншому, стали запорукою досягнення найвищих державних висот. Бо при відповідному збігу обставин вдала державна кар’єра дозволить отримати ще й не такі винагороди. Нині я перебуваю майже в такій ситуації. Крім одного «але». Коли я сюди припхався, щоб отримати королівську благодать, у мене ніякого майна не було, та про цю сумну історію — згодом. Кар’єра ж не поспішає мене радувати своїм прогресивним зростанням, вона, як млява зимова риба, завмерла на одному місці, ані руш.

Може, сьогоднішнє ксероксове ворожіння нарешті дало мені єдиний так довго очікуваний шанс? От як зайде, чи подзвонить, чи направить когось із дорученням-перевіркою «Васятко» (це мій керівник, Василь Васильович Гончаренко), у цілому офісі нікого немає, лише один я — невгамовна бджола — на місці. Сиджу і строчу папірці на благо рідної Батьківщини або окремих своїх співвітчизників. Тільки крильця шурхотять. Я і мій комп’ютер у пристрасному ритмі мчимо, щоб дарувати країні щасливе майбутнє. Подобається? Але — дзуськи, щось мені підказує, що в моєму випадку може трапитися тільки навпаки. От запізнюсь я, скажімо, хвилини на три, аж тут раз — і Васятко. Всі в офісі працюють як бджоли, а мене якраз і нема. Таке вже було? Здається, разів із десять, точно.

«Стасику, папери готові?» — це голос нашої каргусі — Варвари Великомучениці. Чому я мушу робити її папери? Адже я ж теж керівник, хай із меншою собівартістю, але ж керівник? А якщо відверто, сам на сам, — чому ти, Стасе, займаєшся розмножуванням цих паперів? Та тому, що твоя секретарка — рідкісне стерво. Але сумно не це, сумно те, що ти ніколи не зможеш її здихатися. Відомо, що правда завжди на боці керівника, але трапляється й таке, що правда може бути на боці секретарки, якщо вона рідна небога найвищого керівника. «Стасе?» Мені здається, що таким голосом має розмовляти заіржавіла скріпка, котра стискає і в такий спосіб береже від розпаду старі архівні матеріали. От знайшов ти матеріали, струсив пилюку, руки тремтять, бо цікаво, що можна віднайти в цій давнині, аж тут заіржавіла скріпка: «Чого мацаєш раритет, сволото навіжена. Руки хоч помив, мацапуро?» — Варварчиним голосом. Вона що, не знає, що я обраний? Не відчуває, старе опудало, що завтра вона миттєво згадає, як мене по батькові? Завтра, все це станеться завтра, бо завтра я нарешті отримаю ВСЕ! Я — Станіслав Владиславович назавжди, а от вона буде «Варкою» в ліпшому разі, а може, я її взагалі звільню? Навіщо мені це старе ганчір’я? Старому ганчір’ю не місце на моєму мармуровому ґанку. «Стасе?» Це стерво є лівою рукою нашого Васятка. А лівою рукою вона є тільки тому, що наразі не відхапала праву. Права рука також має ім’я, до того ж досить гармонійне — Валерій Леонідович. (Ви знаєте про таку собі штуку, як гармонія імені?

Щоб ім’я та по батькові були гармонійними, конче необхідний літерний збіг. Наприклад, Валерій Леонідович, — повторюється склад «ле», тобто цей збіг літер є і в одному, і в другому слові. Коли у ваших іменах ви знайдете подібний збіг, це означає, що й життя ваше буде гармонійним. Десь я таке чув, а чи працює воно, чи ні — брехати не буду, не знаю). До речі, моя секретарка, нероба і хвалько, — рідна небога цього шикарного пана. Чи треба щось пояснювати? Іноді здається, що відхапати праву руку Васятка зовсім неможливо, тому що вона металева, як у Капітана Крюка. Принаймні Варвара, людина з зубами, які можуть легко перекусити пароплав навпіл, у намаганнях розправитися з Валерієм Леонідовичем наражається здебільшого на прикрі поразки.

Звісно, Варвара закохана в нашого Васятка. До речі, саме вона так по-панібратськи його й називає, потім поясню чому. Таке її ставлення до нього можна, на мій погляд, визначити, як кохання. Якщо ні, то я більше нічим не можу пояснити її працьовите завзяття й намагання трудитися з ним у безпосередній близькості та його уважне до її істеричних балачок ставлення. Бо, відверто кажучи, я не забожуся, хто з цієї пари є більшим стервом. Жінкам її віку й такого, е-е-е-е, особливого складу характеру обов’язково потрібно бути в когось закоханими. Інакше працювати з ними буде взагалі нестерпно. А жити з такими може хіба що дуже нерозбещена людина. Ні, скажемо відверто, нічим не розбещена. Така, що не знає радощів життя, та й узагалі життя не знає. От, наприклад, собака жити з нею не зміг би, а немовля — змогло б. Бо немовля не знає, з чим таке життя можна порівняти, і може сприймати Варвару, як щось пересічне. Наприклад, як табуретку. О! Інша справа, що воно з цього приводу буде думати про цей світ та його мешканців. Нічого приємного. Загалом я хтів сказати, що та людина, яка вміє кохати чи робити щось інше, подібне до кохання, вона не втрачена людина. От.

Тому за умови, що вона все-таки закохана (я сподіваюсь на краще), така нестерпність виявляється через раз. Оце як зараз: «Папери готові?» Коза ти підірвана. «Варваро Адольфівно, ви розумієте, так невчасно зламався ксерокс. Нічого поки не можу вдіяти». Вона пильно дивиться на мене. Саме так вона дивиться на яблуко: відкусити чи спочатку вимити? Цікаво, а Гітлер ніяк не може бути її батьком? Якось дуже сильно виявляються в ній його гени, не може ж це бути простим збігом обставин! Не вірить мені, стара курва. Я намагаюся зробити вираз свого обличчя більш приязним, з уболіванням за справу. «Зламався? Мене не цікавить, що щось зламалося. Це ваші проблеми. Щоб за хвилин десять папери були на моєму столі». Зараз клацне іклами.

Хутко підводжуся, щоб у неї склалося враження, нібито я пішов шукати іншого, більш покірного ксерокса. Такий собі Стас — спритний відшукувач слухняної копіювальної техніки. Я — парубок моторний, ги-ги. А сам плентаюся до їдальні. «Пішли ви всі, а особливо ти, стара кобро, — думаю я, — у мене обід».

У буфеті завжди натовп. Тут можна зустріти кого завгодно. І звісно, великих політиків, щоправда, з-поміж тих, котрі бідніші, а через це — менш впливові. Журналістів, ну, цим аби пожерти десь на дурняк, а зважаючи на тутешні ціни, наш буфет є знахідкою для людей, не розбещених тугими гаманцями. Крім того, тут завжди можна намацати якусь корисну людинку. О, інформація, богиня сучасних міжлюдських взаємин. На тебе моляться, тобі приносять жертви, ти стала справжньою релігією свідомих та несвідомих мас, ти всім потрібна в дедалі більшій кількості, і тебе необмежено використовують, утім, як усіх богів.

Інша публіка, що харчується курячими котлетами, хлібними шніцелями, гречаниками, картопляниками, оладками та ковбасами, привезеними зі спеціального комбінату (мабуть, на тому комбінаті дехто ще має совість або страх, тому не перевантажує ковбаси паперовими сумішами), надувається компотом та грибною юшкою за ціною, меншою за вартість буханки хліба, складається з помічників та спеціалістів будь-яких рівнів. Прошарок державних службовців. Хто в потертому одязі, хто вдягнутий, наче англійський денді, у всіх різні доходи, різні родини, різне минуле, але одна спільна мета: хапнути стільки, скільки можливо хапнути, і залишити свій слід в історії. Всі вони думають, що вони Причетні. Причетні до таємниці ухвалення державних рішень. Причетні до тих, кого матінка Історія знатиме хоч не на ім’я та по батькові, але за прізвищем. Будь-який пролетарій у цих стінах переконаний, що він належить до когорти Причетних, що надає йому більшої впевненості й натхненності у власному хамстві. А ще тут варять непогану каву, яка нічим не смердить, а також ніколи не розводять водою з-під крана спиртні напої та сік. Це й робить це місце надзвичайно приємним та неподібним на інші.

Я беру собі салатик «Козацький», а також дві бризолі. Цим гарним словом «бризоль», схожим на назву танцю, названо курячу котлету, начинену грибами. Смачно. Я помічаю кілька знайомих облич, але всі вони не викликають бажання приєднатися до трапез їхніх господарів. Натомість я спостерігаю за секретаркам, помічницями, керівницями, спеціалістками, дивлюся на їхні роти. Навіщо? О, коли я сюди потрапив, мій співробітник Ігор навчив мене ворожити на жіночих ротах. Це буває досить смішно. Ворожіння таке: яких розмірів рот у секретарки, таких розмірів член у її керівника. Зловтішаєшся, коли бачиш вузенький ротик, тендітні жіночі вуста, тобто у М. М., І. П. та навіть у В. В. — це такого розміру, що зайвий раз зі штанів не витягуватимеш. Брутально, кажете? Які ж ви чисті люди. Агнці божі. О, як казала Чорна Королева з казки про Алісу: «Бачила я такий бруд, порівняно з яким усе це — дитячий віршик про мамцю».

«Привіт, — каже хтось із того боку капронової скатертини. — Сидимо, жеремо, шкірою вбитого ще в минулому столітті лінолеуму поліруємо свій ледачий зад?» — продовжує це неввічливе створіння. Хоча, якщо воно привіталося, то не таке вже й безнадійне. «Давно не бачилися», — подумки відповідаю я. Подумки саме тому, що ніхто цього створіння не бачить. Воно — плід моєї уяви, але дуже активний плід, що розмовляє і виникає, коли йому заманеться. Діти вигадують собі чарівних друзів, коли вони самотні. Дорослі вигадують собі таких от співрозмовників, коли совість відмовляється з ними говорити. Коли власна совість забирається геть або оголошує бойкот. А балакати людям необхідно. «Забагато філософії, це не те, що тобі потрібно», — каже воно. Воно вміє читати мої думки чи навіть само складає мої думки, а потім критикує? «Чого тобі?», — нарешті відгукуюся я, витягуючи себе з дружніх обіймів власних думок та спогадів.

«Як тобі моя сьогоднішня робота? Непогано, еге ж?» «Яка?» — втомлено питаю я, сумно зауважуючи, як бризоль втрачає свій складний фарширований смак, який (і чи це не дивина?) навіть перебиває обов’язково доданий компонент — хліб. «Ксерокс!» «Це твоя робота? 15-й аркуш, так? То твоя?» — запитую я. «Авжеж». Яке воно пихате. «Що тут сказати. Ти вмієш працювати з речами. Підлий учинок, до речі. У мене були плани піти раніше додому, випити пляшку пива на самоті (можу я сподіватися, що хоча б сьогодні в мене не буде відвідувачів, хай їм грець!), подивитися кримінальний серіал по телебаченню, може, побавитися з котом. Просто повалятися на дивані, пожовуючи солоні кальмари, схожі на пластикову стружку. Щоб вибити з голови тижневе лайно. Думаєш, це так просто зробити? Вибити все це лайно, що вкладалося в мене протягом цього тижня. Щоб ти знав, у цю голову не срав тільки ледар. Хоча, гадаю, тебе мало хвилює моя думка, не кажучи вже про почуття». Воно кривить мармизу. «Кальмари? Такі, в жовтому пакетику? То вони тобі схожі на пластмасову стружку? Тут ти помиляєшся, я потім скажу, з чого їх роблять. Але, це не головне. А що головне?

Срання в голову. Може, ти ще скажеш, що тобі наклали в душу? Га? Скажеш таке? Скажи, ну ж бо!» — воно знову сміється.

Який легкий у нього норов. «Нісенітниця, — каже воно, — я ніколи не працюю з речами, це не так цікаво, їм байдуже, коли вони ламаються, вони не плачуть, не губляться, не зляться, зовсім не переймаються. Ти знав, що їм байдуже?»

Я цього не знав. «Звісно, ти не знав. Пам’ятаю, як ти в дитинстві черговий раз ридма ридав (хоча ти, відверто кажучи, взагалі був таким плаксієм — жах, гірше за дівчаток, не треба було докладати зусиль, щоб змусити тебе плакати), коли мати викинула на смітник твою улюблену іграшкову кицьку, набрехавши тобі, що вона десь поділась і її неможливо знайти. Аж потім, на другий день, ти побачив, як маленькі сусідські хлопчики на довгій мотузці тягнуть пластмасове зелене око твоєї улюблениці». Воно зайшлося в заливистому сміху. «Шкода було, так? Шкода?» Коли воно так захлинається власним сміхом, його маленькі очиська стають схожими на обгорілі пеньки. «Так от, мій дорогий. Я ніколи не працюю з речами. Проте завжди працюю з людьми. Вважай це моїм профілем». «Я думав, що люди є твоїм хобі». Воно сміється. «Знаєш, буває таке, що хобі й робота збігаються. Мені здається, що серед людей такий збіг переважно називається щастям, чи не так? Вважай, що мені поталанило».

«Якщо ти відмовляєшся від вдалої праці з ксероксом, то не приписуй собі мого випадкового невезіння, ніколи не знаєш, який саме аркуш він зажує». «Угум-с. Знаєш, чого ти досі не збагнув? А мав би. Справді, ти мав би це збагнути, дорогий. Дуже дивно, що людина, котра закінчила навчання, має вищу освіту, до того ж училася непогано, має практичний досвід і розуміється на теорії, так важко усвідомлює доволі прості речі. Я не працюю з ксероксом, я працюю з людьми. А це означає, що я працюю з тобою. І при цьому, мушу визнати, працюю залюбки». «От не треба брехати. Тільки твоїх побрехеньок мені бракувало». «Без брехні? Це, знаєш, любчику, зовсім не цікаво. Тебе правда так нічому й не навчила?» Так. Тепер ця наволоч мені підморгує. «Щось ти сьогодні зовсім тугий до жартів. Добре. Чи можу я без брехні? Звісно, можу. Мій любий, ти в нас типовий язичник. Не заперечуй». Це воно каже, бо бачить мою криву посмішку.

«Язичник, угум-с. Із такими, як ти, працювати дуже легко. Трохи марудно, але що поробиш, не завжди можна знайти собі гідний об’єкт. А не працювати я не можу. Вважай, що я трудоголік. Горю на роботі». Воно коротко гигикає і знову підморгує. «Я продовжу, о’кей? Хто б іще, крім язичника, ворожив на парне й непарне? Це по-християнському, га? Ворожити на ксероксі? Тьху. А, крім цього, хто задивляється на бабів? Іде собі дівчина, так, повз тебе проходить, але тебе не чіпає, то ти й роззявив рота. Заслинив усі свої думки. Може, нагадати, про що саме ти думав, ти, мерзенне та слабке чоловіче створіння? Ти думав про постіль. Де ж тобі було доглядіти за своєчасним вкладанням аркушів та роботою апарата. Ти собі дозволяв грішні думки та грішні вчинки». Я мовчав. «І, як сам, мабуть, розумієш, з мого боку було б гріхом не скористатися цією ситуацією. Ти, дорогий, наче створений для моїх праведних маніпулювань».

Я думаю: може, сказати йому «відчепися», тричі, й воно щезне. «А ще можна перехреститися, тричі, люди кажуть, що допомага, — знову підморгує воно. — А ще є часник, срібні кулі й осиковий кілок». Рохкає від сміху. «Мені здається що все це ми вже проходили, чи не так, любчику?» Воно мене злить. «Зад не прилипнув до клейонки?» — суворо питаю я. «Ні. Не турбуйся так, це негативно впливає на колір обличчя. Нічого до мене не приліпилося. А знаєш чому? Можу розповісти. Ти ж нікуди не поспішаєш? Давай гратися в загадки? Ось дивись. Як ти гадаєш, щось реальне не липне до нереального або щось нереальне не може прилипнути до реального? Як тобі таке, га? Віриш у матеріалізацію думок? Звісно, можна уявити собі все, навіть більше, але що тут буде справжнім? Бо щось із нас справді існує, а щось — навпаки. Як ти думаєш, що є реальнішим, мій хлопчику, га? Я чи ця скатертина? А може, ти?»

Я заплющив очі. «Досить балачок», — сказало воно, добряче нареготавшись. «Тобі пригадалося, що сьогодні ти затримуєшся на роботі. То чому твій кар’єрний годинник не подає тобі сигналів? Чи сьогодні в тебе щось із вухами? Ти стережися, на вулиці лютує грип. На щастя, в тебе є я, і я тобі допоможу. Треба діяти, вже настав час, звісно, якщо ти не хочеш волочитися позаду. В декого в комп’ютері є матеріали, які тобі конче необхідні для швидкісного підйому службовою драбиною. І цей дехто піде з роботи вчасно, а пароль на вхід до комп’ютера можна легко дізнатися, зважаючи на той факт, який самозакоханий цей дехто. Як тобі мої підказки? Мені здається, що це віртуозно. Великі світу цього не цуралися бачити мене своїм радником. Вони змагалися за право отримувати від мене влучні поради. А тобі це далося тільки тому, що ти мені сподобався, у тобі я побачив таке, що дуже мене зацікавило. Перспективу! Чи ти взагалі здатен зрозуміти, яке тобі привалило щастя? Ти — обраний, любчику, тобі поталанило».

У мене розколювалася голова. Може, справді підхопив грип? Воно гойдає ніжкою. «В тебе сьогодні є всі шанси, можливості та права отримати належне місце під сонцем. Згадай, як ми йшли, скільки ти витримував, благав про щасливий кінець. Ось уже й він! І тільки тупа, обмежена істота, змучена моральними витребеньками та сироватками правди, котрі ніколи й нікому не давали душевного полегшення, може дозволити собі цим не скористатися. Життя — це як гра в лото. Ти маєш порожню картку із зазначеними на ній числами та бездонну бочку, куди час від часу встромляєш руку з надією на виграшне число, яке б збіглося з цифрами, намальованими на твоїй картці. Як вважаєш, чи часто випадає потрібна цифра? Скільки там іще може бути „9“, як оце випало сьогодні, га?» «А-а-а-а-а». «Чого волаєш, як кіт кастрований? Ото нажеруться зрання, і день весело в них іде. Працівнички, мать їх, вони тут волають, жеруть, пиячать, а народ через них і страждає». Я бачу, як велика червона рука смердючою ганчіркою витирає бруд на тому самому місці, де тільки-но сиділо воно. Воно щезло. Ганчірка примудряється пройтися моєю рукою, наче моя рука — продовження цієї скатертини. Огидно. «А може то не „9“, а „6“?» — питаю я сам у себе. «Вали звідси, всівся, наче буржуй, тільки про себе й думає, що йому — люди, люди йому — гниди. Вставай давай, у нас — перерва», — каже червона рука. І я слухняно вшиваюся геть. Все-таки, якщо хтось може щось зробити з цим життям, то це — робочий клас, гегемон, пролетаріат, правий був дідусь Маркс, ох і правий.

«Тебе шукала Гітлєрша, бігала тут, наче скажений собака, бовкала про якісь недороблені матеріали, руками книжки з полиць збивала», — каже Ігорко, коли я заходжу до нашого кабінету. «В тебе часом не розпочалася зіркова хвороба після оглядин у біг боса, га?»

Він упізнає мене за ходою, не відволікаючись від свого комп’ютера. «Дістав ти. Скажи краще, що ти робиш», — питаю я. «Звіт клепаю, мать його. Цікаво, чи є матір у звіту? Мабуть, є, мабуть, це довідка», — розмірковує Ігорко. «За цей та минулий тиждень. Розтягую от. Щоб було побільше. Може, потім допоможеш? Щось мені підказує, що я працював набагато більше, ніж пригадалося. З пам’яттю щось не те». Я посміхаюся. Авжеж, блін. Ігорко — роботоголік. Новий анекдот. Він не цим славетний. «А Степан чим там займається?» Степан сидить у своєму кабінеті, швидко працює за комп’ютером. Злився з роботою в екстазі, маестро. «А, мабуть, так. Звідки мені знати? Мені його турботи ні до чого, свого клопоту більш ніж потрібно», — каже Ігор. «А потім — так він нам і скаже, ага, наставляй вуха».

На моєму посту біля ксерокса нікого немає. Тому я спокійно роблю копії, вкладаю їх у теку, потім заношу до кабінету Варвари, її, на моє щастя, немає на місці. Наради. Не знаю, хто їх вигадав, але це порятунок підлеглих від керівників. Менших керівників від більших. Більших від найбільших. «Строче воно, строче, прогнутися хоче», — каже віршика Ігорко, показуючи на Степана. В них спільна приймальня. Двері відкриті. Щоб спілкуватися?

Ні, щоб пильнувати. «На обід не виходив, працює, аж із вух полум’я вилітає». Я дивлюся, як на столі з’являється число «9» або «6». Хутко озираюся, Ігор нічого не помічає, він розглядає свої нігті. «Ти бачиш, бруд? Таке враження, що ми в шахті працюємо». Зовнішність для Ігоря завжди мала велике значення. Я бачу, як Степан вимикає машину, збирає речі. «Ти куди це?» — питає Ігор, який завжди та про все мусить знати. «Відпросився», — кидає йому Степан і йде. Степан з Ігорем не товаришують. «Невже до баби?» — дивується Ігор. «Натрапив, мабуть, на якусь жалісливу, кому він такий іще треба? Або, може, їй жити нема де? Ліміта якась, ага. А в нього — хата, реєстрація, майже столичанин».

«От скажи мені, друже, ти ж був жонатий, ми ж обидва були одружені, тобто ти мусиш знати про бабів та про їхні цінності не з чуток. Який зиск із бабів? Суцільні витрати, як на мене. Замість того, щоб купити собі пару джинсів або дві пари, купуєш це саме їй, а до джинсів іще кофтинку, а до кофтинки якусь мотузку на шию.

А ще годуй їх, а жеруть вони, ці сучасні дюймовочки, забагато, їх нагодувати складніше, ніж двох елітних вепрів. А їхні подруги, з якими треба час від часу спілкуватися. „Чому ти не підеш зі мною до Насті, ти мене не кохаєш?“ Їхні подруги, з яких одна розумна на трьох пришелепуватих та одна приваблива на п’ятьох балакучих віслючих. І абсолютно відомо, що все це так і буде, а може, ще й гірше. От скажи мені, на хера добровільно на себе брати такий клопіт? Тільки заради того, щоб твоєму члену дали пару хвилин потовктися в її піхві?» Ігорко також збирається, оно вже вкладає собі волосся. Кінець робочого дня. «Ти йдеш?» — питає він мене. «Ні. Маю дещо доробити». Він викидає в мій бік вказівного пальця. «Ну-ну. Не перетворися на такого ж козла, як Степан. Не встигнеш помітити, пару разів затримаєшся після робочого дня, і все. Козел». «Успіхів», — кажу я. «Я тебе попередив, брате», — каже Ігорко.

Темнішає. На вулиці, в моїй душі. В моїй душі темно, як у собачачій пащі. Мої руки стають вологими, я підходжу до Степанового комп’ютера. «Вологі руки — це велика перешкода для кар’єрного зростання», — так промовив Ігор через годину після мого представлення працівникам департаменту. «Вологі руки — це ознака хвилювання. Це наче в тобі усцявся твій страх. Лікуй вегето-судинну дистонію, Стасе. Такі руки можуть собі дозволити тільки керівники, а не ті, хто намагається ними стати». Ігор — мій тутешній гуру. «Ігорко з пригорбку». «0101» — впевнено набираю я, бо Степан народився 1 січня. «Ласкаво просимо», — каже мені його машина. Амбітні люди надають перевагу амбітним паролям. Вологі руки. Це плаче по мені моя неспокійна совість. Далі робиться все швидко, знайдено відповідний файл, перенесено на дискету, стерто на жорсткому диску. «Було ваше — стало наше». Але ж чому такі вологі руки? «Цуп-цуп та й гуп-гуп?» — так питала моя бабуся, коли я, малий, поцупив заборонені шоколадні цукерки, тихесенько, навшпиньках намагався втекти непоміченим. Свіже повітря не здається свіжим тому, хто його псує. Але він терпить. «Своє не смердить».

Я йшов і відчував сморід, що плівся за мною. Мій власний сморід. І мені було моторошно. Я почав вагатися. «Хочеш умерти в жебрацтві, в забутті?» — спитало мене воно. Воно було здатне матеріалізовуватися всюди та в будь-який момент. «Я не зможу цього зробити», — кажу я йому. «Отакої? Не вистачає сили волі, ти в нас зневолений хробак? Та ти вже це зробив. Пізно пити боржомі, мій любчику, пізно. Олію вже пролито». Воно плентається за мною, на його вустах жевріє посмішка, в очах стрибають вогники, як іскри, що відлітають від вогнища й танцюють у нічному повітрі легковажні польки. «Чого ти смієшся?» — питаю я. «Збуджуюся. Я завжди збуджуюся, коли відчуваю опір».

«Ти згадай, о’кей? Просто згадай про сотні тисяч людей, куди жалюгідніших за тебе, не таких вродливих, несповна розуму, тюхтіїв, людей, які клепки не мають, в яких так мало (на твій погляд, шановний) здібностей, але тих самих сотень тисяч людей, котрі попри все це мають набагато більше, ніж ти». Я ловлю машину, називаю водію свою адресу й відкидаюсь на крісло. «Мені щось пече», — кажу я. Воно кривиться: «Ну, знаєш, я не наймався до тебе в лікарі. Треба стежити за своїм здоров’ям. А в курячій бризолі було забагато олії. Забагато холестерину. А ти ще збирався пиво пити з такою слабкою печінкою». «Не діставай мене, га? Ти прибрав із дому незваних родичів? Мовчиш? Отож бо й воно. В мене болить голова». «Звісно, — хитрує воно. — Перепочинь, ага. Корону (а завтра ти вдягатимеш корону, ти ж у нас розумний хлопчик, і не хочеш, щоб її перехопив якийсь нездара, хитрий кнур) треба покладати на здорову, світлу голову». Я занурююся в свої спогади, спогади про моє життя, котре було сповнене чим завгодно, але не цим малим страховиськом.


ii)

Як розповісти про себе, щоб співрозмовник не занудьгував відразу після того, як почув твоє ім’я та прізвище? Чим можна зачепити людину? Порівняннями. Якщо ти будеш вести розповідь про себе, постійно порівнюючи себе з тим, хто тебе слухає, то він дослухає майже до кінця. Люди цікавляться своїми славетними постатями. Звісно, тут треба поводитися дуже обережно, бо не встигнеш отямитися від своїх слів, як отримаєш ляпаса. Люди переважно серйозно ставляться до себе. І до своїх вад. І до своїх переваг. До всього свого світлого образу. Але як тільки ти намацаєш риси та вчинки, якими людина пишається, чи, ще краще, хоче побачити в собі (або щоб побачив хтось інший), людина буде здатна слухати тебе годинами. Звісно, якщо це не жінка, котра хоче від тебе всього-на-всього одного: сексу, а не твого, навіть лестивого для неї, патякання.

Мені завжди було чим пишатися. Так, авжеж — а ви що, думали, що я абищо якесь? Нещастя? Ні. Я, до речі, гарний білявець із виразними карими очима, щоправда, в біології це називається — біологічний виродок, тому що в нормальних людей — темне волосся й карі (горіхові) очі або світле волосся та блакитні (сірі) очі, а якщо щось не збігається, то є відхиленням від норми, свого роду збоченням. О’кей, думаю я, нехай я буду збоченцем, але — гарним. Додайте, що колись я був дуже успішним бізнесменом (не варто згадувати, який у мене був бізнес, це все в минулому, минуле, може, й цікавить слухачів, але набагато більше чомусь цікавить податкові органи). Я завжди відрізнявся міцним здоров’ям, був зручним і досить престижним чоловіком (у мене була дружина, ага), був чудовим батьком (у мене є дочка, угу), а ще ходили чутки, що я — чудовий коханець. З останньою тезою, якби я навіть хотів — не буду сперечатися, бо на відміну від усього іншого, тут ти мусиш більше довіряти стороннім людям, аніж собі. Бо хоч як приноровлюйся, але із собою — не спробуєш. Сподіваюся, що ви вірно витлумачите мої слова.

Але знаєте що? Пишався я не тим усім. Банально було б таким пишатися, я переконаний, що серед мільярдів представників людства (чи скільки нас там?) знайдеться дуже багато людей, подібних до мене. Я пишався тільки одним. Тим, що в дитинстві я був солістом Українського республіканського хору телебачення і радіо. Отакої. З’їли? От чи багато, скажіть мені, серед ваших знайомих людей, які б дерли свої дитячі горлянки, випискуючи соло в такому видатному хорі? Не думаю, що натовп. Один, може, й нашкребеться. І цілком можливо, що цей самий один я і є. Звісно, я не міг втримувати в собі ці гордощі: щоразу, коли я випивав чи просто хтів причарувати людей, особливо жінок, я відразу казав, що був солістом цього хору. Моя дружина, до речі, дуже цим перейнялася, вона думала, що в хорі наволоч не тримали. Теж мені, жіноча логіка, а якщо у наволочі непоганий голос?

Утім, як завжди на пиятиках, знаходилися люди, котрим украй було необхідно, щоб я заспівав. «Стасе, сонце, заспівай нам про „сигнальщиков-горнистов“». «Стасе, давай затягнемо: „На медведя я, друзья, на медведя я, друзья“». Потім обов’язково наближалась якась упевнена в собі сирена й пристрасно шепотіла: «Стасе, слухай, ну заспівай мені хоча б „Товарищ па-а-мять“» і притискалася до мене грудьми чи стегнами чи торкалася пальчиками мого преса. Вони не розуміли простої, як на мене, речі. Професіонал не мусить так недбало ставитися до свого таланту. Він не повинен ліворуч та праворуч розкидатися своїми здібностями. Якщо мені не довелося стати професійним співаком, то немає сенсу розважати цей п’янючий натовп. Я був над усім цим.

Люди по-різному реагували на підставу для моїх гордощів, деякі мої приятелі, як тільки мене бачили, починали наспівувати: «Спой мне песню, перепелка-перепелочка, раз иголка, два иголка будет елочка, раз дощечка, два дощечка, будет лесенка, раз словечко, два — словечко, будет пе-сен-ка!» А ще один мій приятель зізнався, що тільки-но бачив мене, в його голові одразу починали лунати пісні нашого піонерсько-комсомольського минулого, і це настільки складно було зупинити й не заспівати вголос, що він почав втрачати уважність до моїх розповідей, тому що думав тільки про одне: аби це не вирвалося на простір. Він боявся мене образити, і за це я люблю свого друга. Можу собі уявити, як це складно — водночас намагатися зрозуміти, в чому проблема, яку ми порушували під час бесіди, не верзти дурниць у відповідь, якщо в голові твоїй тим часом надривається Йосип Кобзон: «Эту песню запевает молодежь, молодежь, молодежь, эту песню не задушишь, не убьешь, не убьешь, не убьешь». От зараз спробував зробити таке, і мені схотілося одного, — голосно заволати: А-А-А-А-А-А-А-А.

У принципі я сам усвідомив, як ця моя гордість могла дістати людей, тільки після того, як стрів Олега Галька. Галько теж мав привід для гордощів, у дитинстві він займався художнім читанням. Тому коли він розмовляв, у мене було таке відчуття, що хтось поруч увімкнув приймач. Історію про злякану бабусю та грецькі горіхи в його роті я чув узагалі неймовірну кількість разів. А ще в нього була настільки рівна спина, що її можна було успішно використовувати як лінійку. От якби вам конче потрібно було виміряти щось із приблизною довжиною до 170 сантиметрів, а під рукою нема нічого придатного, крім Олега Галька, ви могли спокійно зробити всі потрібні заміри за допомогою цієї світлої постаті. Я вже не кажу про те, що Галько завжди нас правив, шпиняв за невірні наголоси та корчив пику щоразу, як хтось помилявся у вживанні слів.

Як у Галька з художнім читанням, так і в мене з хором пов’язано багато спогадів. Принаймні про один із них, з вашого дозволу чи без, я розповім. Бо кортить. Може, й ви мене трохи краще зрозумієте, якщо вислухаєте мою…

історію про красуню Софію Ротару, або про те, що треба добряче подумати, перш ніж пхати щось в руки дітлахам

У дитинстві мені дуже подобалася Софія Ротару. Можливо, тому, що вона була схожа на нашу сусідку тітку Ганну, зовнішності якої заздрила мати, і з якою матір зраджував батько. Вона була красуня, вона співала, в неї було оригінальне, як на мене, ім’я. У неї не було жодного шансу мені не сподобатися. Варто сказати, що Софія, незважаючи на аспект у вигляді сусідки Ганни, була кумиром усієї нашої родини ще з часів «Червоної Рути», яку, як відомо, годі вже й шукати вечорами.

Тому, коли я дізнався, що мені доведеться співати в хорі, підспівуючи самій Ротару на концерті, а потім іще й танцювати, щастя моє було безмежним. Зрозуміло, що протягом усього концерту нашому дитячому натовпу не дозволили б товкти сцену, своїми білими шкарпетками викриваючи її запилюжену сутність. Ні, нам обрали тільки одну пісню. «Дадим шар земной — детям!» Це була серйозна, дещо навіть патетична пісня. Я спочатку підспівував пані Софії разом із хором, а вже потім з іншими трьома дітьми, однією з яких була рідкісна мала сволота Лариска, я мав зображувати в танці: «но-о-о-сок, п’ята-а-а-а-а-чка, хутко, веселіше, но-о-сок, п’я-а-та-а-а-а-чка, хутко, веселіше» тих самих порядних дітей, котрим дорослі прямо в руки скинуть від гріха подалі Земну кулю.

І от, коли чарівна Соня проспівала: «И детские руки возьмут шар земной, посадят деревья, деревья бессмертья…», тоді кулька потрапила в мої шкідливі ручки. Земна куля в руках справила на мене таке само глибоке враження, як «золоте» ситечко на Еллочку-Людожерку, вона мене причарувала, наче рута. Спочатку на кулі сиділи посланці миру — білі голуби, але відразу, як тільки кулю передали дітям, голуби стрімко пурхнули у височінь, а в моїх руках залишилася тільки вона. Блакитна, чудова, найкраща у Всесвіті куля, прикрашена яблуневими гілками, вона була незбагненно прекрасна. Миттєво я усвідомив, що цю кулю я не віддам нікому. Дірку вам від бублика, а не кулю, дорослі. Дадуть вони кулю на мить. Атракціон небаченої щедрості. Треба було виважено ставитися до того, кому і що ви даєте. Не поверну. Що хочте, те й робіть. Дулю з маком. Скінчився ваш дорослий час, доросле панування.

Як у тумані, я чув оплески, пісня скінчилася, Соня посміхалася та притискувала до грудей оберемки квітів, а ми, танцюристи, виконували народні уклони. З кулею було важко схилятися додолу, але я якось примудрявся. Хор сяяв. На нас насувалася бордова запилюжена завіса, яка виглядала так, наче пробита бандитськими кулями — через те, що об неї часто гасили бички. І тут я помітив, що за кулю тримаюся не лише я. Ага. Звісно. Це була вона. Стерво, яке маскувалося за двома невинними хвилястими дівочими хвостиками. Лариска-криска.

«Ну, дітки, давайте сюди кульку», — сказав якийсь лагідний дорослий голос. Не змовляючись, ми з Ларискою почали відповзати з надією віднайти для себе затишну схованку. Ми й не думали віддавати кулю, а коли залишилися на самоті у відносній безпеці, то почали висмикувати її одне в одного. «Ану, віддай кулю!» — верещала Лариска. Я відмовився, і ми почали чубитися, що, звісно, честі мені не робить, але зважте на те, що вона була нехай маленьким, але тим іще стервом. Вона вдарила мене по коліну, мене скрутило, я звалив її на підлогу, святкова спідниця розлізлася по швах. «Усе життя зшивати будеш, гад», — сказала Лариска. Я в неї плюнув. Хвости в неї зметнулися вгору, і сама вона в білих панчохах нагадувала юну фехтувальницю або гидкого зайчика-побігайчика, котрим мені довелося двічі бути на святкових ранках у дитячому садку.

Вона опиралася, дряпала мені обличчя, типові жіночі прийоми. Мені вже значно більше років, ніж тоді, Ларисці — також, але мене б зовсім не здивувало те, що й зараз за відповідних умов вона б залюбки й вправно подряпала мені обличчя. Контроль ми втратили, ми вовтузилися, зойкали, верещали, і, що цілком зрозуміло, нарешті нас знайшли дорослі. «Ага», — сказали дорослі, це мало б перекладатися: «Ховалися-ховалися, а от тепер — упіймалися». «Ого», — обурювалися вони, що мало б перекладатися: «Ти бач, що вони тут влаштували, справжню бійку! І це хлопчик — б’є дівчинку, а дівчинка поводить себе як скажений собака, ай-ай-ай». «Ану!», — це вони в такий спосіб вимагали миттєвого припинення нашої бійки.

«Ти ж хлопчик, як тобі не соромно бити дівчинку!» — почув я божественний голос Софії Ротару, засоромився, зашарівся та втратив пильність, чим скористалася ця навіжена дзиґа, яка відтяпала в мене кулю. «Так не дістанься ж ти нікому», — довільно процитував я тоді невідомого мені російського літературного класика і, як бик на тореро, рвонув у бік Лариски. І вона, ви не повірите, — вона злякалася. Напевне, я був переконливий у ролі бика. Незважаючи на те, що Лариска була стервом, вона була шляхетним стервом і завжди покладалася сама на себе. Вона не стала рюмсати й просити дорослих про захист, ні. Вона викинула вперед руки, в яких блакитніла куля. Як щит. «Хрусь», і моя голова з тріском пробиває гіпсокартон десь на рівні Африки. Якби я не був такий злий, то неодмінно скористався б тим, що раптово потрапив у нутрощі Земної кулі, й пошукав п’яти негрів, яких, за словами нашого вчителя географії, постійно експлуатують винятково багаті білі покидьки. Білим покидькам поталанило, через засліплення власною люттю я не став Мартіном Лютером Кінгом.

Сумний адміністратор подивився на те, що колись було земною кулею, на її шматки, брудні блакитні клаптики Землі, понівечені тканинні яблуневі пелюстки, і сказав таке: «Кулю в руки дітям дали, кулю діти проїбали». Він був поет і філософ. Хтось гигикнув, Софія грізно зсунула брови. «Що ви таке кажете при дітях?» «При яких дітях? При оце-о? Ще хлопчик — зрозуміло, але як може так себе поводити дівчинка?» І тут Лариску прорвало, в нас колись прорвало кран у ванній, то ми робили ремонти сусідам знизу, бо притопило їх добряче, але тоді, дивлячись на Лариску, я розумів, як їм пощастило, що це просто прорвало кран, а не Лариску. Вона все-таки була дівчинкою.

«Та чого ти?» Все ж таки пані Софія Ротару була доброю жінкою. «Чого ти, красуне? Все ж добре, га? Зараз ти заспокоїшся, розповіси мені про себе, добре? Ну, чого ти? Не переймайся. Так соромно?» «Ні-і-і-і-і», — ще голосніше зайшлася Лариска. «Чому?» — щиро здивувалася пані Софія, блискітки на її нафарбованих очах так таємничо мерехтіли. «Куля, куля», — невпинно повторювала Лариска. «Та нічого, дитино, кулю полагодять, нічого страшного не трапилося». Лариска була невтішна. «Я не відвоювала кулю, а-а-а-а, через нього. Та ще й ви відтепер будете думати, що якщо дітям щось даси, то вони його проїбуть». Дорослі мовчали. Хтось кудись потупотів, тому що, на відміну від інших, не був шокований, а намагався стримати сміх.

Мовчання дорослих змусило Лариску пригледітися до них уважніше, щоб збагнути, чого це вони принишкли, тому вона зиркала очиськами й потроху припиняла рюмсання. А я дивився на неї зовсім іншими очима. Вона стояла, мала, двохвоста, у білих брудних панчохах і з такими сірими, наче мокре каміння в Криму, очима, що в неї неможливо було не закохатися, і я закохався.

Дитинство повністю нас обробляє, от як Данило-майстер каміння. «Що, не виходить, Данило-майстре, кам’яна квітка?» Коли я вперше побачив свою майбутню дружину, яка бігла до мого приятеля в квітчастому сарафані, босоніж, із двома смішними хвостиками, стягнутими стрічками, оздобленими дерев’яними кульками, я усвідомив, що ось до мене наближається жінка, з якою я ладен прожити своє доросле життя. Сам не знаю, чому я тоді так подумав? Що затьмарило мій мозок? Одне я пам’ятаю, наче все це відбулося вчора: ось вона з нами вітається, а в моїй голові посміхається мені двохвоста смішна сіроока Лариска всім своїм ротом без двох молочних зубів, показує язика, дражниться, приховує за спиною блакитну кулю, прикрашену яблуневим квітом…

Утім, усе вищевикладене є розповіддю про мій перший привід для гордощів, а в мене є ще й другий. Зараз ми якраз упритул до нього підходимо. Одного разу мене занесло до міста-героя Москви — на день народження мого приятеля, надзвичайно крутого хлопця, його ім’я немає ніякого сенсу згадувати на цих сторінках, тому що герой це прохідний. Щось на кшталт: «Їсти подано». Почув би він це — ніколи б не зрозумів, що це я про нього, ага. Туди я припхався без дружини, і не тому, що її забули запросити, такі люди, як мій приятель, мають кілька спеціально навчених помічників, які турбуються про те, що нагадують їм про урочистості, а також складають вичерпні списки запрошених. Річ у тому, що моя дружина ненавиділа подорожувати зі мною, надавала перевагу товариству своїх подруг та модних журналів — утім, я сприймав це дуже спокійно, бували часи, що я радів можливості подорожувати наодинці з собою. До чого він це веде? — спитаєте ви. Будьте терплячими, і вам воздасться. Отже, на цьому дні народження, який святкували саме так, як уміють святкувати на Русі люди, котрі ретельно рахують не тільки свої гроші, ще й чужа грошва не дає їм спокою, на кораблі, я здибав другий привід пишатися собою.

Справа полягала в тому, що на пароплав були запрошені найсучасніші (мабуть, від слова «сука», бо більшість із них були бабами та, перепрошую, — рідкісними стервами) естрадні митці. Це така російська мода: три обов’язкові компоненти будь-якого пристойного дня народження: цигани, ведмеді й естрадні співаки. Питва там було також досхочу. А вони вміли пити, ці естрадні баби, ще б пак! Якісне питво, ще й на дурняк, змушує наш шлунок вміщувати в себе все більше й більше літрів. Мені здається, що я вже розповідав, який я нівроку, хоча про таке зайвий раз шкода мовчати. Поталанило мені народитися гарним, розумним (а куди подінешся? Від правди очей не сховаєш!), а вже потім, завдяки моєму вельмишановному тестеві, стати й багатим. Хто перед таким встоїть? Хто, я питаю, встоїть перед таким шаленим красенем, ще й надершися дармового віскі?

А як я міг встояти перед нею? От подивився б я на вас, якби до вас на височенних шпильках підцокотіла мрія всіх чоловіків із східним розрізом очей та ногами неймовірної довжини, з такою саме посмішкою, як у її численних кліпах, майже гола, і почала клеїтися, то ви що, віддали б їй свого піджака, щоб вона не застудилася, і зателефонували її мамі з повідомленням, що ви вже викликали таксі її шикарній дочці? Якщо серед вас є людина, котра повела б себе саме так, то я вклоняюся. Це ж треба таке. От у вас витримка, як у французьких коньяках. Хто б інший розповів — не повірив би, сталева ви людина. Мені здавалося, що від неї мають випромінюватися пахощі фруктових щербетів, баклави, рахат-лукуму, жасмину… Правда полягала в тому, що від неї тнуло сумішшю ірландського віскі та стійкого парфуму Паломи Пікассо. Це був старий, давно знаний запах, отже, вона не цуралася традицій, чи не свідчить це про певну консервативність при всій цій показовій екстравагантності?

Я, у принципі, ненавиджу, коли від когось тхне віскі, але хіба в даній ситуації це могло мене зупинити? Я ж віддався коханню, тьху, якось несучасно я висловився. Ми трахнулися, ще й двічі. Але й це якось негарно, зовсім не відображає урочистості моменту. Зараз, спробую ще раз. Ми почали кохатися в моїй каюті. До речі, вона була заздрісною персоною, я роблю такий висновок тому, що у відповідь на моє повідомлення щодо мого співу в хорі республіканського телебачення та радіо (кінець кінців це не п’янючий вереск на галявині, а місце, де вчать професійного співу), вона зробила таку пику, наче з’їла лимон. Нездара, мабуть, ніякої музичної освіти вона не має. Тільки-но я помітив, що вона не здатна розділити зі мною мою радість, котра сповнювала мене, як сперма при спермотоксикозі, стосовно мого хорового минулого, я відразу збагнув, що разом по життю нам не йти. Ось трохи ще повалятися разом — можна, але жити — це вже ні.

Але мене все одно приперло. Чому? Тому що не кожного дня, не кожної ночі твої руки мнуть такі відомі на весь колишній СРСР стегна, не кожного дня, не кожної ночі такі довгі ноги соваються по твоїй спині. Вона пестить твої ноги своїми губами. Чувак, розумієш? Губами, ногами, ротом, усе це дотепер я міг бачити тільки по телебаченню, до того ж там вона все це використовувала в інший, ніж зараз демонструвала мені, спосіб! Ці тугі стеблини, що ростуть з-під квітки-спідниці, коли вона кружляє сценою, далекі, чарівні, а от зараз я можу взяти й наставити на них синців. Я мацнув її по сідницях, вона щось замуркотіла. О, чувак, то все це правда! Який же я красень, о-ла-ла! Я — обраний. Бо не до обраної людини в постіль міг застрибнути лише тарган, та й то — коли послизнувся і скотився з стіни.

Усе це відбувалося вночі. І мене переповнювали гордощі. «Не кожного разу таке трапляється, не з кожним! Я з такою бабою. Блін. На мені такі ноги. Ох, блін. Це — звіздець, який же все це — звіздець». Мої думки, що наче на хвилях наближали до мене мою гордість і не поспішали відкотитися назад, не залишали мене у спокої. Мовчазна гордість — це не мій стиль життя. Мені конче потрібно було поділитися такими радощами з близькими людьми. І я розпочав телефонування. От заплющте очі й подумайте: звалилося на вас щастя, кому б ви телефонували? Давайте, думайте! Ну? Отож-бо. «Малувато буде! Малувато!»

Я почав метушитися, тому що кандидатури близьких миготіли, як картинки в гральних автоматах, щойно були вишеньки, а зараз уже яблучка, як гральні карти в руках пройдисвіта, ніщо не чіпляло. Я їм не вірив. Не вірив у їхню щирість. Агов, друзі, ви ж у мене є? Нарешті я зробив свій вибір. Вірних друзів у мене було двоє. Сергій та Сергій. «Раз — Сергій, два — Сєргєй, один — сер, другий — гей». Це була наша пісенька.

Коли я почув п’яний голос першого, дотумкав одразу: тут нам не зрадіють, хоч би що ми зробили. Бо ми зрадили їхню величність, попхались ото в Москву на пиятику замість того, щоб піти на футбол. Мене послали в дупу видатного композитора Шаїнського. Вибачте, метре. Інший мій приятель чомусь подумав, що я зараз буду розповідати йому про хор. Можливо, я сам винен у цьому припущенні. Почав говорити про гордощі, а мої гордощі асоціювалися в них винятково з хором, про це я сам потурбувався. «Ти що, хочеш заспівати мені якесь недосяжне „ля“ клятої сьомої, чи які в вас там є, октави? Слухай, Стасе, вже на п’яту ранку, я розумію, що деякі сп’янілі хористи тільки починають свої веселощі: бздіти сопрано й таке інше.

Але є, чувак, порядні люди, котрим завтра вставати вранці, щоб нормально провести переговори. Пішов ти. Сам знаєш куди». Звісно, я знав. Вибачте, метре.

Це була чорна зрада. И-и-их. Що робити? Я зітхнув і мовчки дивився на свій мобільний телефон. Аж потім мене попустило, тому що я згадав одну статтю в жіночому журналі, які так припадали до душі моїй жінці. В цій статті якийсь розумник патякав про те, що в справжній родині чоловік і дружина повинні бути друзями, котрі мають ділитися одне з одним усім: радощами, гордощами, щастям. «Адже хто буде більше радіти за вас, ніж ваша власна половинка? Хто буде щирішим і по-справжньому здатним розділити з вами вашу радість?» Усе це запитував у читача автор статті, якого було записано як професійного психолога, директора якогось центру з проблем народжуваності, родини, родинних стосунків. Як це казав батько моєї дружини? «Довірся професіоналам, синку, навіть якщо вони щось не те зроблять, у тебе будуть усі підстави обібрати їх у суді й знищити їхню репутацію».

«О!» — промовив я до неба, відчутно збадьорившися, наче на мене звалилося яблуко на ім’я Еврика. І посміхнувся зорям, що рясно вкрили небо. Я набрав номер моєї коханої дружини. На відміну від моїх так званих друзів, вона мене слухала уважно й жодного разу не перебивала. Я розчулився, це ж треба, яка в мене чутлива дружина, вона мене розуміє, вона поруч зі мною, вона — мій друг, сестра, мати! В той момент я був закоханий у цей світ, що подарував мені два приводи для гордощів, а на довершення ще й таку мудру дружину, яка все розуміє.

Але солодка млість, що опанувала мене, не була вічною. Тому що тільки-но я завершив свою блискучу розповідь, прикрашену деталями, фантазуванням, порівняннями та деякими гіперболами, дружина висловила все, що вона про мене думає. Я навіть не буду наводити тут усі її слова, бо різноманітністю вони не відзначалися, а суть, пропускаючи епітети та дієслова, можна було звести до одного слова: «Довбак». Насамкінець вона додала: «Довбак, хто тебе тягнув за язика? Насрав, то прибери мовчки, а не відкривай двері клозету, щоб на весь Всесвіт бзділо. Знаєш що? Щоб тобі від триперу все життя лікуватися».

Коли я приїхав додому, збагнув, що вдома мене ніхто не чекає, навіть менше того. Як я до цього допетрав? Це було просто, вона змінила всі замки. Ми навіть намагалися помиритися, не тому, що вона хтіла мене пробачити, ні, вона й бачити мене не могла, я діяв на неї, як варене м’ясо та сира риба на жінок на другому місяці вагітності.

Хоч як це дивно, але нас викликався мирити тесть, він сказав, що робить це задля нашої дитини, але я чудово знав, що він поки що не підшукав відповідного хлопця на моє місце. «Родинний бізнес» був для нього рідним сином, інтереси цього сина були вищими за образу його доці.

Я тримався, хоча мене тіпало. Не кожного разу ж таке, правда? Спочатку я постійно вибачався: квіти, подарунки, ласкаві слова — аж потім зрозумів, що вона не вірить жодному моєму вибаченню, їй не потрібні всі ці квіти, якщо дарую їх я. Вона в мені зневірилася, а чи вірила вона в мене, мені коли-небудь? Я почав звикати до того, що вираз мого обличчя завжди був винуватим. Їй цього було замало, так я тоді думав. Але згодом усвідомив, що їй цього було не замало, їй усе це просто було непотрібно, мене як чоловіка вже не було в її житті, і вона не розуміла, що робить поруч із нею цей активний поганючий привид.

Тесть робив заклопотаний вигляд, старався бачити мене якомога менше, але явної агресії не виказував, хоча я чудово бачив, як він хотів мене стерти коли не з цієї землі, то з долі власної доньки — так точно. Я почувався винним, тому мій мозок був увімкнутий не на власний захист, а на вибачення, чим тесть, як вправний бізнесмен, і скористався, я не знаю, як усе це трапилося, але одного разу я прокинувся на старому дивані у квартирі своїх батьків з чітким розумінням того факту, що в мене немає дружини, немає дитини, немає роботи і дуже мало грошей на рахунку. Незвично мало для забезпечення того рівня життя, до якого я звик. Де моя двохвоста дівчинка з сірими очима, в яких ховається дощ?

Я не можу сказати, що батьки були дуже раді моєму поверненню. Знаєте, коли ваша дитина повертається гола й боса, без квітів, іспанського вина та італійських солодощів, без кубинської люльки в подарунок батькові, котру ти привіз із Гавани, без шовкового палантину, розписаного вручну безправними жінками Марокко в подарунок для мами, без жодних перспектив, але з виразом провини на все колись щасливе, умащене дорогим кремом після гоління обличчя, батьки, які теж звикли до відповідного рівня життя, почуваються розгубленими, зневіреними та обведеними круг пальця.

Вам бридко? Вам це здається жахливим? У вас нормальні батьки, які радо стрінуть вас, із якої б халепи і в якому б стані ви не повернулися додому? Мама стане метушитися, заварить вам чай і буде довго дивитися на вас, підпираючи щоку. Бо це найщасливіше у світі явище: дитина, яка п’є чай на мамчиній маленький кухні. І серце мами заходиться, коли дитинка обпікається гарячим чаєм, а її губи, точно так, як було в дитинстві, хочуть подмухати на цей злий чай, що обпік дитинку. І поцілувати в маківку. Дитинку, якій виповнилося понад 30 років. Мамчине щастя. Батько буде палити цигарку на балконі, час від часу кидаючи на вас погляд, наче запрошуючи на чоловічу розмову, впродовж якої він потисне вам руку і скаже, що ви зможете завжди розраховувати на нього, бо з вас не могла вирости паскудна тварюка, а це значить, що ви не здатні, просто не здатні вчинити ніякого паскудства. І ви будете чубаритися лобами, точно так, як тоді в дитинстві, а потім він вас обійме, і на якийсь час міцніше, ніж завжди, притисне до своїх грудей.

Я сам зробив їх такими, своїх батьків, сам, власноруч. Зараз можна кусати власні лікті. На кого мені нарікати? Я привчив їх до матеріального, я звів наші стосунки до отримання подарунків, я на питання: «То що там у вас?» — відмахувався, кажучи: «Та все о’кей, мамо». Якби вона запитала щось інше, я все одно механічно б відповів: та все о’кей, мамо. Я її не чув. І щоразу я казав це «все о’кей» настільки формально, що і її питання, котре вона не припиняла ставити через свою вихованість, втратило свій сенс. Наші слова зовсім утратили сенс, вам не страшно?

Птахи ніколи не спілкуються між собою так, як це роблять люди. Птахи співають, птахи розповідають, птахи попереджають, кличуть, сповіщають про біди, радощі, небезпеку, їжу тощо. Птахи прислуховуються одне до одного, до них прислуховуються й люди. А що роблять люди зі своїм умінням говорити? Пусті слова. Формальність. Ви бачили птаха, що співає формальності? Люди спрощують слова, наповнюють їх іншим смислом, крадуть, перекручують, недбало ставляться, кидаються ними, жонглюють, використовують, усе роблять для того, щоб заплутати собі подібних, аж потім дивуються, чому їх ніхто не розуміє? Люди говорять кожен на своїй мові, і байдуже, розуміє тебе інший чи ні, бо йому теж байдуже, чи почув ти, що він намагався тобі донести.

Батькам не до вподоби була моя поведінка, тому що мати з власного досвіду знала, як боляче, коли тобі зраджують, а батько, як усі чоловіки, що зраджують своїм жінкам, зовсім не шаленів від того, що так само роблять інші чоловіки, тим більше його власний син. Вони чекали. Знаєте, як утомлений господар чекає, коли нарешті гості розійдуться по домівках. У своїх мріях він бачить чистий посуд і себе, коли поринає у відпочинок на рідному ліжечку. А гості все не йдуть, і «на коня» їм уже не наливають, бо цього прозорого натяку вони не зрозуміли вже тричі. Мовчки чекає, бо знає: коли-небудь вони підуть, коли-небудь посуд буде вимито, коли-небудь господарі вкладуться в свої ліжечка, і все буде добре.

До того ж, так чи інакше, але вони пам’ятали, що я — їхня дитина, що про мене треба піклуватися, принаймні годувати й питати «як ти?» Я не заслуговував, на їхній погляд, на розуміння, але я міг розраховувати на батьківське співчуття. Як казала сусідка Ганна тій самій Ларисці, котра відкрила мамчині очі на теплі стосунки Ганнусі й мамчиного чоловіка: «Я не розумію, ти хто — дівчинка чи вовк?» Вони розуміли, що вони батьки, а не вовки.

А я перебував у снах. Скажіть, що означає, коли людині сняться чужі сни? Хтось натиснув на гальма, сховані в моєму організмі, і ноги з них не прибирав. Спочатку я вирішив, що треба скористатися нагодою і трохи відпочити, але це «трохи» затягувалося, мені ніхто не телефонував, я нікому не телефонував, я жив серед близьких мені людей, але тільки дратував їх. Порушник спокою, як це жахливо, ви були коли-небудь порушником спокою? Коли це не говориться вам у вічі, то це відчувається щоразу, коли ви доповзаєте до кухні, щоб залізти до холодильника, чи вмикаєте телевізор, чи шелестите сторінками книги. Ви це відчуваєте з мовчазних спин матері та батька, з того, як мати здригається, коли ви берете улюблену кицьку на руки.

Потім я почав телефонувати сам. Мені потрібна була робота, грошви на рахунках залишалося несказанно мало. Більшість партнерів тестя говорили мені, що я дуже вправний керівник, що вдало керувати бізнесом закладено в моїй крові. Дивно, але одночасно з кінцем мого шлюбу з моєї крові наче хтось висмоктав цей бізнесовий хист. Усі ті, хто називав мене «синку», плескав по спині, посміхався та пригощав дорогими сигарами або з повагою звертався до мене «Станіславе Владиславовичу», вклоняючись майже до персіянських килимів на підлозі мого офісу, раптом не могли пригадати, хто я. Куди ж їм було згадати про хист до бізнесу в моїй крові? Де там.

«Стасику», — Ігор Григорович завжди був занадто прямий, такий прямий, що його ніколи не брали на переговори після кількох казусів. «Насере в найбільш невідповідний момент», — так зауважував мій інтелігентний тесть. «Стасику, ти що, не розумієш, що для тебе в цьому бізнесі місця вже не існує?

Ти, до речі, не дуже шкодуй і вбивайся, відверто кажучи, ти й тоді займав чуже». «Тобто на роботу я можу не розраховувати, взагалі ні на яку?»

«На якусь — можеш. Але на таку, на якій ти звик просиджувати свої „кавалійські“ штанята? Боже ж мій, Стасе, хіба можна бути таким наївним бовдуром? Мені здається, що твоє знайомство з цією чудовою родиною сприяло лише тому, що в тебе повністю атрофувався мозок. Знаєш, що? Коли за твоєю спиною є тільки солодка пика та вправний член, а більше нічого, і ти раптом одружуєшся на доньці людини, котра володіє величезними ресурсами, то треба велосипедити лапкою, як цуцик, якого чухають, скавчати та метляти хвостом, а не трахкати на днях народженнях розбещених шльондр». «Член і пика не за спиною, Ігоре Григоровичу.

Коли член і пика у вас за спиною, треба хвилюватися за цноту своєї дупи, шкода, що ви в своєму віці цього не знаєте». «Шкода, любий, що ти в своєму віці знаєш тільки це».

Всі інші не подарували мені так багато слів, навіть секретарки, ті, що кожного разу намагалися влізти до мене в штанці, зараз, наче скажені, жбурляли слухавки.

А де були мої друзі? Агов, друзяки, то ви де? На мій галас прийшов Сергій. Авжеж, бо він був «сером». Він прийшов із пляшкою португальського вина. «Ти, мабуть, страждаєш від неякісного питва?» — запитав він, метнувши очима по батьківський не такій уже старій, але ніяк не ультрамодній оселі. «Кепсько тобі, га?» — це було його друге запитання. Я підвівся, приніс склянки. Він незадоволено повів носом: аякже, яка гидота, то був простий скляний посуд.

«Ти знаєш, що вона вийшла заміж?» «Щось дуже багато запитань», — сказав я. Я не знав, що вона вийшла заміж, але не можу сказати, щоб я був шокований чи здивований. Вийшла — то й вийшла. Буде інший батько у моєї дитинки. Хоча чому інший? Я що, був їй батьком? Нарешті дитина отримає батька. Ось що подумав я, а ще я подумав, що починаю ненавидіти людство. Людство з його спорожнілими думками, людство з його фальшивими словами, людство, котре мене перекроїло так, як йому було зручно. «А я піддався, вона ж була така рада», — проспівав я. «Тільки не треба про хор», — попередив Сергій. «О’кей», — згодився я. І подумав: «Коли ж ти підеш?» І відповів сам собі: «Він не піде, поки ми не вип’ємо цю кляту пляшку вина, бо залишити мені такий дарунок життя — на це він не здатний». І налив нам по повній.

«І за кого вона вийшла?» — спитав я, бо далі мовчати було незручно. «За Костика». «О», — тільки й міг вичавити я. «О!» Костя був другом дитинства моєї дружини, його батьки товаришували з її батьками, і для всіх було набагато простіше, приємніше й корисніше, якби вони побралися, їхні ніжні дітки. Але тут з’явився я. Такий собі Коваленко. Стас Коваленко. І всі їхні плани полетіли шкереберть, можу собі уявити, як гарчав її татусь, коли дізнався, що вона вагітна, закохана й не збирається «щось вирішувати з плодом».

Костя — небезпечна потвора. Хлопці, стережіться друзів дитинства ваших коханих, тому що ці чоловіки були першими, хто бачив дитячі круглі сіднички ваших жінок, а таке ніколи не забувається. Чи то вона йому перша показала, чи то вони так гралися в лікарів, але факт залишається фактом, він бачить її дитячий задок, він першим лізе в її трусики, хай усе це невинно, дитячі забавки, але і вона, і він поєднані таємницями. А це надзвичайно зближує людей. Таємниці. Спільні таємниці.

На наше весілля він, незважаючи на те, що був парубком небідним, подарував нам альбом для фотокарток. Вам дарували альбоми? Такий — навряд чи. Якщо вам подарують такий альбом, то прошу вас зупинитися й подумати: що це за людина у вашому житті? Тугенький альбом жовтого кольору з красенем-павуком посередині у своєму змереженому павутинні. Павучок — ситий і вдоволений, такий висновок можна зробити тому, що камінець, який грає роль його павучачого живота, зроблений із напівкоштовного камінця червоного кольору. Напився крівоньки, потворонько.

Карлсон назвав би цю картинку на обкладинці весільного подарунка — альбому для фотокарток — «Моя улюблена муха». А коли б хтось питався, чому саме так називається ця картина, де ж улюблена муха і хіба це не павук, Карлсон би пояснював: «Авжеж, це — павук, а муха всередині, бо він її з’їв». Я тицьнув пальцем у павука після обов’язкового рукостискання і спитав: «О, друже, то цей симпатичний павучок — я?» Це було жартівливе запитання, дружина пирснула, смішно їй, ти ба. Костя дивився мені в очі, хижо примружившись, і вичавлював із себе: «Ні, але чому ти так подумав?» «Так, нічого. Щось навіяло», — збрехав я. Усі ми втрьох, вона в білому, ніжна, наче весняний нарцис, я в костюмі кольору беж та краватці, що коштувала, як уживаний форд, і він, за дивним збігом обставин теж у білому — чудово розуміли, що оце зараз відбувається між нами. «Не подобається», — сказав Костя, зробивши удаючи жаль. «Та що ти», — сказала дружина, яка зайнялася застібуванням ґудзика на його сорочці. «Та що ти», — відлунив я, цілуючи її неслухняні схолоднілі пальці, яким усе ніяк не вдавалося впоратися з ґудзиком. Тепер уже вона йому назастібується, і він їй нарозстібується. Суки.

«Суки», — якось замріяно сказав я. «Е-е-е-еп?» — відгукнувся Сергій. Виявляється, весь цей час, час мого перебування на весіллі, він сидів поруч і доганявся принесеним вином. «У мене є одна мрія», — сказав я. «О, друже, то ти став скромнягою», — посміхнувся Сергій. «Усього лише одна мрія?» «Ага. Точно. Скромнягою», — мені було гидко на нього дивитися: чому він не вшивається, вино ж геть висмоктав?

«У мене вдома немає ніякого питва», — я вирішив прояснити перспективи. «Давай вип’ємо кави?» Я помітив, що він вліз у мої капці. «Ненавиджу, коли хтось лізе в мої мешти. Козел», — подумав я. «Буде тобі кава». І пішов її варити. «У вас що, ніхто не прибирає на кухні?» — раптом почув я, він стояв за моєю спиною.

Отже, за моєю спиною була солодка пика, вправний член та колишній друг Сергій, що нажлуктився португальським вином. «Ти шукаєш роботу?» — відповів я запитанням, він захихотів. Дуже смішно, ага. Це я шукав роботу, але про це не варто було навіть згадувати в його товаристві.

«То яка вона, твоя мрія?» Я мовчки на нього дивився. «Мрія, ти ж казав про мрію?» Він думає, що я його не чую. «Втрата родини та роботи не тягне за собою втрату слуху, не верещи».

«Та я не верещу наче», — він знову посміхався. Кожна його посмішка відгукувалася в мені отруйною слиною. «Мрія дуже проста, чувак. Віднайти того психолога, котрий радить на шпальтах модних журналів, як поводитися подружжю, а потім трахнути його лижною палицею. Разів п’ять. А знайти його дуже просто через редакцію.

Тобі, до речі, не спадало на думку, що якщо поведінка твоя не бездоганна, то тебе так просто знайти? Знайти й трахнути лижною палицею разів п’ять, спадало тобі таке не думку?» Я не помітив, як підвищив голос. Він хутко забрався геть. Я більше його не бачив, і знаєте що? Я зовсім за ним не сумую. Ба-ай.

Утім, він, мій колишній друг, послугував мені штовхачкою. Того ж дня я встав із ліжка, вдягнувся, пішов до банку й подивився на залишок на своєму рахунку. Дещо там було. Я зняв гроші й пішов до агенції нерухомості, де працювала моя колишня однокурсниця Леся. Вона не знала про мої родинні позови та робочі злидні, тому люб’язно зголосилася мені допомогти. «Чого так терміново?» «Коханку треба оселити», — відповів я. «Шикарно?» — Леся виглядала дуже по-діловому і, як я встиг помітити, відразу брала вола за роги. «Ні, абияк. Знаєш, вона абияка коханка». Леся здивовано підняла брови. «Тю, теж мені проблема. То знайди собі іншу!» От пішли жінки, власне кажучи, я давно з ними не спілкувався, остання молода жінка, з якою я спілкувався (якщо таке взагалі можна вважати спілкування), була східна діва, і спогади про неї на даний момент світлими не назвеш, але я не міг припустити, що в жінок зникло почуття солідарності.

Леся знає, що я одружений, навіть бачила мою дружину, і що — їй зовсім її не шкода, вона не обурюється тим, що я оселяю коханок? «Слухай, — питаю її. — А ти зовсім не співчуваєш моїй дружині? Ну, так, по-жіночому: оце я вештаюся по коханках, орендую їм квартири, а ти така спокійна, навіть не збираєшся виховувати мене? Або навіть прочитати мені мораль, щоб мені стало соромно?» «А що, твоя дружина платить мені комісійні?» — питає своєю чергою Леся, її музичні пальці пурхають по клавіатурі, наче вона виконує скерцо, натомість вона набирає договір житлового найму. Сучасні скерцо — договори. «Та й узагалі, - відривається від монітора. — Я ж із тобою вчилася, а не з нею». «Це абсолютна правда», — кажу я.

Квартирка така собі, трохи менша за вольєр для двох алабаїв, розташований перед заміським будинком мого коханого тестя. «Знаєш, любий, я знайшла тобі найліпше, що можна було віднайти на ринку за такі кошти». Леся сувора й агресивна в червоному костюмі, її спідниця дуже рухлива і схожа на мулету в руках матадора, зараз вона похитується на Лесі, а через мить — повисне на тому стільці. Але це вже я сповнився марних сподівань, Леся виконала свою роботу, отримала свої комісійні, а тепер я випав зі сфери її інтересів і заважаю їй жити.

«Дякую», — ввічливо кажу я, мені здається, що моя ввічливість вельми доречна, кінець кінцем вона перша людина за цей млявий період часу, яка приділила мені увагу — так, за гроші — але не відмахнулася від мене, як від серпневої мухи. «Повечеряємо разом?» «Кращеланчтількиресторанобираюянацьомутижнідорогийчао». Ого. Вона стрекоче, як кулемет, однією рукою набирає номер на мобілці, іншою намагається відчепити від зв’язки мого ключа, нарешті простягає його мені. Я ледь уторопав, що вона мені говорить. «Так, Зураб Авангардович, чемо окро, дорогенький, як ваші справи? О, так, так, Каринці хатка дуже сподобалася». О, то вона вміє теленькати, наче пташка. Ах, чому, чому я не Зураб Авангардович, хоча хто знає, коли й де і йому, бідоласі, скрутять яйця. Леся рвучко підводиться, щоб якомога скоріше вшитися звідси, її спідниця — мулета, сповнена обіцянок, наче дає мені ляпас. Шкода, що я не бик. Шкода.

«Так, мамо, це я і тільки я, і ніхто крім мене, забрав кота. Він у мене». Мама питає, де це — у мене. Дивно, коли я повідомив, що з’їхав з хати, почув тільки подих полегшення, ніякої зацікавленості, стурбованості, жодного запитання, а от адреса перебування її кота маму дуже хвилювала. Вона почала з кота, з котячої долі: де він, що з ним, чи не стрибнув з балкону й таке інше. Я повідомив, за якою адресою мешкає кіт. «Синку, я не розумію, навіщо ти його забрав, твій спосіб життя буде його дратувати, він звик жити з нами, зі мною, з татом». Чули, ага? Не він буде мені заважати, а я, бачте, буду його дратувати. «Я буду поводитися бездоганно», — кажу я мамі. Мене починає втомлювати ця розмова. Мама мовчить, бо не знає, що їй на це сказати, вона не знає, що в моєму розумінні означає бездоганна поведінка. Нарешті вона знову зітхає й каже: «Ну, тоді добре. До зв’язку». Цікаво, як вона буде зі мною зв’язуватися, якщо навіть не поцікавилася номером мого телефону.

«Мамо». «Що?» — питає вона, занепокоєна тим, що я продовжую нашу бесіду. «А тобі хіба не потрібний номер мого телефону?» «А, ледь не забула», — каже мати. Я кривлюся. Диктую номер. «Записала?» «Так, синку. Записала. Па-па, батько дзвонить, пішла відчиняти». О другій дня? О, як батько, виявляється, рано повертається з роботи.

Я дивлюся на кота. Він вилизує свої яйка, з чого я роблю висновок, що мій кіт — онаніст і чепурун. Умостився на блакитному килимку. Добре. А як його звати? Я наче схаменувся, але ж я не знаю, як його звуть. Чорти. Набираю маму. «Алло?» Мама навіть не приховує свого роздратування: коли вона казала «до зв’язку», то сподівалася, що коли я й запрагну спілкування, це станеться хоча б через місяць-другий.

«Синку, що в тебе, я поспішаю». «В магазин? Він скоро зачиниться назавжди?» — питаю я. Вона мене ігнорує, я її дістав. «Я тільки хотів дізнатися, як звуть кота».

Мама каже, що дивується тому, який я байдужий до оточуючих, вона не розуміє, як це можливо, стільки жити з котом в одній квартирі й зовсім не знати, як його звуть. Начебто зазвичай спілкування з котом виглядає приблизно так: «А скажіть мені, Василю Барсиковичу, що вам покласти сьогодні на сніданок у миску?» Мати не хоче чути моїх жартів. Я їй набрид. Кота звати Мартіні. «О», — кажу я. «Можеш звати його Мартін», — поблажливо каже мати. Ага.

Я ось що помітив: коли ти сидиш удома, сам чи разом із котом, то питання погоди зовсім втрачає для тебе свою актуальність. У тебе формується власна погода. А от у кота — ні, котяча поведінка залежить від примх погоди: то він розкидає лапи, то скручується й ховається в ковдру, як равлик. Раніше, в моєму нещодавньому житті, я постійно патякав про погоду. Про вітер, про похолодання, про судини, про теплі мешти, про светр, про потепління, про «скоріше б прийшла весна», про те, що сьогодні ожеледь, про те, що завтра обіцяють дощ зі снігом, тому не можна вдягати світлої дублянки, про те, «що в мами вночі ломило ногу, завтра щось зміниться», про те, що навесні обіцяють повінь, тому треба потурбуватися про те, щоб застрахувати заміський будинок саме від цього стихійного лиха, про глобальне потепління, про те «що алабаї ховають носи попід лапи, тому буде похолодання», про взаємозв’язок: спекотне літо — додаткові кондиціонери, про парасольки: «Як забудеш, обов’язково вперіщить дощ», і таке інше.

І стільки, ви знаєте, звільняється часу на «подумати»! Хтось рахував, скільки годин під час нашого життя ми говоримо про погоду? І чуємо про погоду? Якби хтось підрахував це, я думаю, що результати виявились би вражаючими. У будь-яких компаніях, коли бракувало тем для розмов, а таке траплялося доволі часто, ми розпочинали теревені про погоду (мабуть, це майже єдина тема, обговорюючи яку, мало хто вдається до брехні, а отже — всі можуть трохи розслабитися), аякже, в ній розбиралися абсолютно всі, кожен мав свою думку. «Веселку можуть фотографувати лише щасливі люди, тільки тоді вона вийде на плівці», — так казала одна з гламурних подруг моєї дружини, як її звали? Здається, Жанна. Я тоді подумав, що в мене ніколи не виходила райдуга, ніколи, всі кадри були без неї, а хіба я нещасливий? Але я всміхався, щоб ніхто й подумати не міг, що я — людина, на плівці якої ніколи не буває райдуги, я обіймав дружину та доньку, і всім своїм виглядом випромінював щастя і впевненість у майбутньому. І знаєте, мені зазвичай вірили. Коли ти сам живеш фальшивим життям, фальшиве життя інших здається тобі таким само справжнім, як власне.

«Весна, весна, а не піти б вам всім на…», — завзято репетує за вікном весняне хлопчисько. Хлопчисько — мій шпачок, він сповістив мене про весну, а що це для мене значить? Та небагато, якщо не брати до уваги того, що завтра мій день народження. «Хто народився в березні, вставай, наливай, хто народився в березні, вставай, наливай, пий до дна, пий до дна, ми наллємо ще вина, до-о-вгіє літа, довгіє літа». Так, і хто перший кидатиметься поздоровляти безробітного та розлученого чоловіка? О, яка черга, що з вами, людоньки, як це приємно, ну, що ви, я так розчулився, панове.

Святкувати я вирішив наступним чином. Хто мене поздоровить (а раптом?), того я залюбки запрошу в свою гостинну оселю. Задля цього завтра я вийду з дому, куплю питва, замовлю їжу в супермаркеті, там роблять непогані салати й тістечка, а також холодні та гарячі закуски. Потім я накрию чудовий круглий стіл, який, якщо буцнути його з двох боків, наче й не розвалюється, поставлю відкорковані пляшки з вином, чарки і буду чекати.

Чекав я дотемна. Це було нестерпно. Я вже трохи набрався, тому вирішив пройтися. Вештався районом, причепився до якоїсь жіночки, що прогулювала маленького собачку. «До мене!» — крикнула вона собачці, побачивши мою світлу постать. «Це ви мені?» — спитав я, наближаючись до неї з традиційними дурощами: «А він мене не вкусить? А чому воно без намордника?» «Зараз я буду вам служити!» — радісно пообіцяв я жіночці, зігнувши руки, наче заячі лапки та висунувши язика. В її очах промайнула паніка. Час від часу я виснув у неї на руці, собачка тихесенько дзявкотів. Жіночка голосно обурювалася та хльоскала повідком по моїх руках. Нарешті я почув цікаву новину, що намордники вигадали для таких довбаків, як я, а не для цуциків, і пішов собі додому, отримавши свою дозу святкового спілкування. Як ви гадаєте, все це додало мені любові до людства?

Я понишпорив рукою в поштовій скрині, і, о диво дивне, я намацав там листа! Навіть не листа: коли витяг, то побачив, що це — справжня величезна листівка. Я не міг повірити в те, що колись буду радіти страхітливому клаптику картону з огидними трояндами кольору лікарської ковбаси польського виробництва, радісний такий штучний колір. Штучні харчові барвники. Тьху. Про польську ковбасу можна поговорити з моїм котом, всі котячи матюки, які він знає, будете знати й ви. Листівку я обережно тримав у руці й сяяв. Отакої.

Я прочитав її ще в ліфті й додому повернувся сповнений конкретних планів на вечір. Листівка була від голови місцевої державної адміністрації. Вам таке пишуть? Зичать щастя, здоров’я та успіхів у роботі й особистому житті голови ваших районних державних адміністрацій? І як, скажіть, тільки чесно, ви не фігієте з того? А я офігів. Мені таке написали вперше, я ж не знав, що коханка шановного пана голови мешкала в нашому будинку, тому пильнувала за урочистими датами всіх потенційних виборців. Вона розсудила так: якщо йому буде добре, то і їй не зле, а що може потішити пересічного громадянина, як не повага, висловлена до нього з боку можновладця? Далекого, невідомого, але такого турботливого, який піклується про нього, маленького українця, про якого забули власні батьки, наче Господь, і радіє разом з ним, і сумує. Як можна не віддати свій голос за таку святу людину? Врешті-решт, чи не є це щастям, коли твій голос узагалі комусь конче необхідний?

Телефон адміністрації я отримав у «Довідковачекайтедовідкова». Отримати я отримав, але додзвонитися туди було нелегкою справою, хоча й із цим я впорався. «Алло, адміністрація? Вечір добрий, це приймальна Олександра Олександровича? Ага, чудово. А мені якраз і потрібен Сан Санич, уявляєте собі? (Судячи з залізної витримки секретарки, вона й не таке могла собі уявити.) Хто говорить, питаєте? О, ви мене, люба, на жаль, не знаєте, але я його знайомий, у мене сьогодні день народження і… о, дякую. Почекаю, так». «Він питає, який знайомий? Ну, невже сьогодні понароджувалося чортзна-скільки людви? А звати мене Станіслав Владиславович, а вас? Неважливо? Цікаве яке ім’я, фінське?» «О, то він мене не знає, ви кажете. Угу. І що, він часто надсилає незнайомим чоловікам жахливі листівки з жахливими трояндами? Голубець хрінів, та йдіть ви самі, панночко». Так, судячи з усього, в гості він не прийде. «Весна, весна, а не піти б усім вам на?..» Вранці здається, що в твоєму шлунку проходить несанкціонований з’їзд тещ. Бр-р-р, кажете? Отож.


iii)

Після мого фіаско, якого я зазнав, запрошуючи на день народження голову районної державної адміністрації, старого чорта, який шле листівки з жахливими трояндами симпатичним хлопцям, а потім не відповідає на запрошення, я запив. Якась така фраза недолуга вийшла, та й чорт із нею. І з вами всіма — теж чорт! Люди, ви мені печінку всю проїли, і після цього ви хочте, щоб я вас любив, так? Поважав, так? Та ще й намагався бути порядним членом суспільства, платити податки? Не дочекаєтесь.

Ця гусінь проколупалася до мене в аеропорті, коли я заповнював митну декларацію, ліпше сказати, коли я уважно читав її, намагаючись віднайти спосіб, як би мені провезти ящик горілки, за що саме його видати, щоб не платити ніяких митних зборів рідній державі. Годі сподіватися, що ці, на перший погляд, безневинні постаті, що маскують свою індивідуальність форменим одягом, пропустять мій симпатичний ящичок поза своєю меркантильною увагою. «Слухай, куди ти збираєшся їхати, га?»

Вона була вдягнута в зелене дуте пальто довжиною до п’ят. Не знаю, ким треба бути, щоб зробити такий вибір верхнього одягу. Гусінь. Вигляд у неї був кепський, жалюгідний, але якщо придивитися до її очей, то зразу ставало зрозуміло, що з вас двох жертва — саме ви. «Дєвочка, а дєвочка, йшла б ти на хер», — чемно попросив я. Я пиячив третій тиждень поспіль, що не додавало мені приязності. «Та чого ти?» — дружньо спитала гусінь, я про всяк випадок здав назад, вона засумнівалася, чи справді я лох, як вона подумала спочатку, чи, може, вона помилилася? Я зрозумів, що відліпитися від неї буде важкувато, тому понишпорив у кишені й кинув їй, як базарному собаці кістку, десять баксів. «Козел», почув я десь знизу — гусінь якраз підбирала купюру. «Козел!» Бачите, людям, як біологічному видові, царям природи, взагалі не притаманна вдячність.

Горілку вони відібрали. Хто б сумнівався. Ще за часів свого щасливого (ого-го!) шлюбу я зрозумів, що на всіх людей натягнуто футболки з написами, які читаються усіма, крім власників цих футболок. На мені теж натягнуто строкату майку, чого там тільки не написано… Це я ще не про все знаю. Але я знаю, що: перше, на ній написано: «Шахраї та інша мерзота, а також товаришки жінки, ласкаво просимо, перед вами, у принципі, лох, хапайте його за кишені, мудака, як вам заманеться, й робіть, що хочте». Друге. «Шановні офіційні органи, не залишайте поза увагою цю постать, ви завжди знайдете, чим можна підживитися». Третє. «Він любить котів, а не собак». Цей напис бачать собаки та їхні господарі. Четверте. «Він володіє іноземними мовами, то — користуйтеся цим, якщо вас раптом приперло або коли вам просто сумно». І як користувалися! Коли я крокував вулицями разом з кількома десятками перехожих, саме до мене зверталися іноземці з різноманітними запитаннями. Дуже рідко, але футболка спілкується й зі мною, найчастіше для мене вона запалює напис: «Це іржуть над тобою і глузують саме з тебе…»

«Мені здається, чи ви напідпитку?» — спитала дівчина у формі. От хто вона є? Прикордонник, митник, адміністратор, реєстратор, стюардеса? «Здається», — сміливо сказав я. А що мені було втрачати? «Ви знаєте, що, за правилами цивільної авіації, ми не можемо брати на себе таку відповідальність, щоб брати вас на борт літака». Нудило, блін. Вона думає, що я — повний лох. А от і ні, дещо я знаю! «А ви знаєте, люба, я якось цікавився Женевською конвенцією про цивільну авіацію, і знаєте що? Там нічого не було написано про пияків і про те, що вони небезпечні для пасажирів, екіпажу чи літака». Розумників ніхто не любить, особливо такі самі розумники, особливо розумники, яких змушують учити інструкції. «Я вимушена вас зупинити».

Хто ж її вимушував, цікаво? Невже я?

Я зітхаю, ох, як кортить дати їй чарівного пенделя, навіть Заратустра на моєму боці, дякую, друзяко! Хто сказав, що порядні люди завжди мусять бути чемними? Хто сказав, що всі мусять бути порядними людьми?

Теж мені, ідеал. Але замість того я лізу в портмоне й дістаю звідки чарівну картку. Картка — корисна штука, залишилася мені у спадок, вона дозволяє мені подорожувати бізнес-класом, зупинятись у вишуканих мережевих готелях, розраховувати на першокласне обслуговування й таке інше, зокрема така картка змусить вибачити мене як злісного порушника правил цивільної авіації навіть у тому випадку, коли мене, обдовбаного до нестями, вноситимуть у літак браві молодці-льотчики. Якщо ви змушені багато подорожувати та спілкуватися з людьми у формах, немає нічого кориснішого за цю картку.

В літаку я пив. Це не новина для вас, друзі, чи не так? Напиваючись удома та спілкуючись винятково з котом майже місяць, я почав розуміти страшні речі. От, наприклад, я ненавиджу людей. Я намагався згадувати якісь приємні моменти, пов’язані зі спілкуванням з людьми, але пам’ять нав’язливо підкидала суцільний хмиз у вогонь мого гніву. Про всяк випадок я не вмикав радіо й телебачення, мені здавалося, що тільки-но я почую: «Добрий вечір, ви дивитесь новини, із вами Світлана Леонтьєва», — я розквецяю обличчя цій тендітній білявці, яка до того ж радить домогосподаркам, яким порошком слід користуватися. Тобто є людиною, що приносить неабияку користь. Бо знає хоча б щось у цьому житті. А скільки їй доводиться всього читати, Матір Божа. А я б їй кришталевою вазочкою, сповненою недопалками — по пиці. І що, допоміг тобі, Світланко, твій порошок??? Це ще нічого. А що б зі мною було, якби я побачив Віктора Андрієнка, Дмитра Корчинського, Іво Бобула, а ще (це взагалі страшно подумати) — Євгена Петросяна чи Регіну Дубовицьку?

Але я ще не був утрачений для суспільства, бо почав думати, як мені подобрішати, що б таке зробити, щоб із мене спало, як квіти з липи, котру старанно трусить наша двірничка тітка Наталя, прокляття злої королеви? Де ця доброчинна Герда? Моя власна доброчинна Герда? Агов! Аговкав я довго, бо не було нікого, щоб заткнути мій писок, а коту було байдуже, він хряцав лосося. Він хряцав лосося, але щастя в його примружених очах не було. Що ж робити? І тут мене осяйнула думка, що я можу дозволити собі трохи відпочити. На якомусь приємному курорті, на мене завжди позитивно впливало літо, море, брехливі чайки, відносний спокій, комфорт. Вирішено, мені треба відпочити у… у… е… е… Єгипті, от де!

Але кіт. Віддати мамі? Ага, зараз. Після того, як мої найближчі родичі не поздоровили мене з днем народженням, а могли хоча б потелефонувати, я вже мовчу про те, що можна було підтримати сина, якого кинула дружина і якому не дозволяється бачити дитину. Хоча, перебуваючи в такому стані, як оце зараз, я не був переконаний, що мені кортить їх усіх бачити. Але кота я їм не поверну. Не віддадуть вони мені його, а мені потрібно про когось турбуватися, хоч трохи, хоч би настільки, наскільки я здатен, але турбуватися. І тому я задзвонив Лесі. Я був їй винен ленч. «Тільки завтра», — сказала Леся, такі люди не забувають про обіцяні ленчі.

«Лесю, мені дещо від тебе треба». Навіть коли я сидів, мене хитало. В організмі тиждень тривав шторм. «Завтра подзвоню, те, що тобі треба, в мене записано в іншій книжці, вибач». З яким смаком вона ласувала замовленими мною омарами, о, якби я вмів отримувати таке задоволення від морепродуктів, може, тоді й усе моє життя склалося б інакше. «Що записано?» — тупувато поцікавився я. «Координати наркологічного центру, дуже хороший, анонімний, не сумнівайся». «Я пиячу тому, що для мене це задоволення, а не проблема. Я інше хотів попросити». «Про це й думати годі». Я зрозумів: у голові Лесі мій світлий образ складався з алкоголю та потягу до дешевих коханок. «Из чего же, из чего же, из чего же сделаны наши мальчишки?» «Припини це, о, Боже». Леся, виходить, теж не схвалювала моїх співів. Гей, чому? Чому, люди, вам не подобається навіть те, що в мене справді непогано виходить?

«Ні. Розумієш, у мене кіт. Я хочу трохи відпочити, а його треба доглядати». «Скільки?» — запитала Леся. «Зо два тижні». «Ага. І скільки?» Я нещодавно відійшов од справ, але вже забув, що значить ділова хвацькість: «Що скільки?» «Скільки ти заплатиш за догляд?» — терпляче пояснила Леся. «А скільки ти береш?» — своєю чергою поцікавився я, розглядаючи її блузку, прикрашену розкішними воланами та розшиту маленькими блакитними квіточками. Цікаво, акулі б вистачило розуму вдягти таку річ? Леся, мабуть, думає, що ці квіточки скажуть клієнтові: «В мене — найнижчі відсотки, найнижчі комісійні, і ніколи й нікого не ошукую». Можливо, вони таке й говорять, але при цьому Леся забуває, що її власне обличчя каже про зовсім протилежне. «Я? Ще цього бракувало, від котів тхне». Можливо, від котів і тхне, бо так закладено природою, а от чому смердить від людей? Теж природа? Ні, від нас смердить тільки тому, що ми не любимо митися.

«У моїй базі є одна дівчинка, вона тримає пансіон дрібних тварин. Зараз ми все дізнаємося про умови, розцінки й усе таке». І вона замуркотіла в телефон. «Танюсю, це — Леся, як справи, кицюню?» Цікаво, а ця «кицюня» здогадується, як зневажливо Леся ставиться до котів, чи від «кицюні» так само смердить? «Ну що, я домовилася». Леся занотовує на маленький папірець координати «кицюні», протягує мені.

Я знаю правила її гри. «Ленч при поверненні?» «Ні», — несподівано для мене каже вона. «Два папіруси на загальні етнічні теми, відразу, як приїдеш, замов для них палісандрові рами, скло.

І кальян, великий, краще в жовтуватих тонах, а до нього яблучний тютюн, я закінчую ремонт у новій хаті, і кухня в мене буде здизайнована в східних традиціях, навіщо купувати щось тут, коли ти так вчасно прямуєш до Єгипту?»

Яка хвацькість, мій тесть, мабуть, вдавився б, дізнавшись, що існує така вправна жінка — і вона не його донька. «Як звати кота?» — питає Леся. От і маєш, ніколи б не подумав, що їй це треба знати. «Мартіні» — кажу я. «Досить тобі пиячити, любий», — рішуче каже Леся. «Це так звати кота, я не п’ю мартіні. Навіщо пити мартіні, коли розумні люди вигадали горілку?» «Мартіні? О, невже? Б’янко чи Росо?» Все-таки Леся — типова людинка, типова жіночка, бо у відсотків 99,9 людей реакція на ім’я мого кошака була б саме такою тупою: «Б’янко чи Росо?» Обмежене людство, якби не було того самого 0,1 відсотка, у нас ніколи не з’явилося б комп’ютерів, радіо, теплої води, машин, літаків та навіть велосипедів. Я посміхаюсь, я дізнався про її таємницю. Вона — посередність, умерла б, мабуть, якби дізналася. «Мартіні Чоколято», — кажу я.

І не брешу, бо кіт мій темно-рудий, майже коричневий. «Чоколято? — дивується Леся. — Гівно, мабуть, якесь, бо я такого не пила». Авжеж, люба.

Чудово відпочивати в Єгипті в готелі «Рітц Карлтон». Не були, ні? А чого так? Раджу, раджу. Шикарний готель, а яке обслуговування, а який дешевий кальян та свіжі соки з такими назвами фруктів, що спочатку здається, що це не фрукти, а якась місцева отрута. Едем, справжній Едем. Правда, Едем густо населений різноманітними людьми, а люди, шановне панство, здатні зіпсувати навіть Едем.

Я їхав сюди для того, щоб набратися сил і закохатися в людство, принаймні повірити в те, що не все так погано, як мені здається. Відверто кажучи, я обрав не найкраще місце. Тому що чудово відпочивати в Єгипті в готелі «Рітц Карлтон». Погано лише те, що чудово відпочивати там багатьом. Коли у вас міцні нерви, то доволі цікаво спостерігати за людьми, які вперше потішили своєю присутністю готель «Рітц Карлтон», їх помічаєш відразу, бо це саме вони кидаються на живі квіткові композиції, котрі розставлено тут рясно, труть листя, пелюстки, квітки, принюхуються й волають: «Воно ж, блін, ето!!! Воно ж, блін, живе!!! Це ж скільки бабла просрано!» Знаєте, я розумію, що в це важко повірити, але ці люди — не італійці, не німці й навіть не американці.

Вони ж перевертають англійські порцелянові заварники в рестораціях так, що заварка виплескується на натуральні пастельного кольору скатертини з льону, тільки для того, щоб побачити клеймо видатних порцелянових фабрик. «О, братело, диви, це ж реальна порцеляна!» Потім на скатертинах залишаються плями насиченого темно-жовтого кольору, котрі спочатку надзвичайно дивували служок, тому що справляли таке враження, наче на скатертини помочилася зграя ельфів, у яких, до того ж, проблеми з нирками.

Вони ж намагаються поміняти тканини, якими драпіруються численні подушки, і дуже обурюються, коли їм лагідно забороняють це робити. Вони так само намагаються поцупити частини срібних столових сервізів, але служки навчені, і вони стоять на охороні готельних інтересів, тому крадії постійно потрапляють у скрутне становище, і кожного разу щиро дивуються, коли темношкірі руки обережно торкаються їхніх білих ручок-хапужок. «Чого ти причепився, чорне сучидло, в тебе що, око на всю дупу?»

Вони ж годують екзотичних рибок булками, які крадуть під час сніданків. Булки вони ховають у шорти та під футболки, щойно побачать служку, який наближається до них. Служки спеціально навчені глядіти за тим, щоб рибок не годували. Варто зауважити, що поки залізну завісу не підняв усесвітньо відомий конферансьє на ім’я Михайло Горбачов, спеціально навчених служок при готелі не було, бо якось нікому не спадало на думку годувати булками екзотичних рибок, тим більше, коли на маленьких акуратних постерах було написано, що слід утримуватися від годування рибок. Тепер ці написи зроблено винятково російською мовою, ги, чи можна налякати написами радянську людину? Котра дозрівала, росла на численних заборонних написах і завжди їх ігнорувала? Не можна. Але звідки це знають місцеві? Хоча трохи б мали бути обізнаними, бо дехто в нас учився.

Служки приходять, булки ховаються в шорти та майки, підпільні годувальники рибок обурюються: «А що я? Чого це ти до мене докопався? Ти що, чорна мавпо, крайнього, блін, знайшов? Ні хера я їх не годував». Так воно буркотить, поки йде містом до готельного парку. Негодований хер при цьому заліг на лівий бочок, його риси легко можна вгадати (якщо вам уже зовсім нема що роботи) під білими шортами, які насправді не шорти, а сімейні трусняки. Він скрутився від голоду. Він тихо стогне.

Ці ж самі люди роздивляються тонкі гілки рослини, що в’ється по стінах і квітне ніжними рожевими та молочними квітками. Ці рослини прикрашають веранди номерів. Люди принюхуються, приглядаються, аж потім телефонують нездарам, що залишилися в далекій російській весні, яка схожа на російську ж зиму. «Слухай, тут у мене під вікном спеціально заплели й підклеїли сакуру, прикинь, а? Що, не чутно тобі? (Починається активне дмухання в мобільну трубку „Самсунг“ останньої моделі, яка коли щось і не робить, то хіба що мінет, а може й робить, але поки ніхто не допетрав по це до неї звернутися.) Га?? Са-ку-ру. Та це такий японський жасмин!»

Коли настає вечір, можна засісти в ресторані, насолоджуючись інтелігентною тишею, палити кальян, повільно смакуючи чай, заварений на якихось хитруванських місцевих травах, і налаштовуватися потроху добрішати. Аж потім, ти не розумієш як, але бачиш результат, вони спромоглися домовитися з місцевою піаністкою, котра щовечора дає насолоду вашим вухам та душі джазовими акордами, виконує пісні Френка Синатри, який повідомляє, як непогано пожив і в 17 років, і в 21, о, це був прекрасний рік, який же то був прекрасний рік! Але несподівано ти чуєш: «Как упоительны в России вечера, у-у, а». І розумієш, що для цих людей немає нічого неможливого, а ще ти усвідомлюєш, що подобрішати сьогодні ніяк не вийде.

А коли ти йдеш гуляти з випадковою, але досить приємною дамою, і намагаєшся віднайти якесь затишне місце поза територією готелю, бо при дамі існує чоловік (тому що чоловіки завжди існують при таких дамах, і її чоловік трохи нервовий, бо чоловіки, які завжди існують при таких дамах, найчастіше не можуть бути не нервовими), у вас єгиптяни безпомилково впізнають російськомовних людей. Вас викрито, незважаючи на глибоко продуманий камуфляж: на вас — білий светр від Френка Мюглера, недбало накинутий на атлетичні плечі, на ній — вишуканий шовковий шалик у тендітні маки від Йоші Ямомото, яким вона прикриває кумедне ластовиння, через яке комплексує все життя. Ви думаєте, що вони зараз почнуть чіплятися до вас, просити зробити покупку, але вони просто верещать, осліплюючи білими зубами, які ніколи не знали про Орбіт Супер Мінт: «Привіт? Як справи? Харашо? Заїбаца!» Ти вже не романтично налаштований, її грайливий настрій перетворюється на регіт. І жіноча терапія, що стовідсотково мала б зрушити твоє відношення до людей у бік потепління, такий собі жіночий Гольфстрім, не спрацьовує.

А коли, нарешті, ще більше зневірений у людстві, ніж раніше, ти стоїш у холі, щоб дізнатися в адміністратора, чи не приходило на твоє ім’я ніяких факсів (бо, може, «кицюня» не пожаліла офісних грошей і написала тобі про стан здоров’я залишеного кота), ти бачиш хлопця з рахунком, більше схожим на газету «Таймс». Він розмахує цим «Таймсом» перед обличчям адміністратора і вважає за необхідне вивалювати тому на голову вельми приватні пояснення. «Мені сказали, що ця шльондра — манекенниця, і що? В неї ноги навіть не метрові, підсуєтили коротколапу карлицю. І бачте, скільки ця манда наїла? Як той, у дитячому віршику. О! Робін Бобін Баран Бек. Поназивають, блін, як тільки діти таке запам’ятовують. Це стерво говорило, що йде провітритися, бракує їй, блін, повітря, риба недотрахкана, а сама лазила по кабаках тутешніх, погань. Я ж навіть її не трахнув, блін, як повне мудило. А воно носом крутило весь час, і це їй не те, і те не так, і ціпуру я їй купив не таку товсту, як її, блін, губа, і взагалі мало роблю їй подарунків. Дупа маленька, а претензій, блін, претензій. Як зустріну, то я її носа довгого з ротом зрівняю, сука невдячна».

Я побажав йому удачі. За це він назвав мене козлом. Але на козлів я припинив звертати увагу ще вдома. Я їх просто рахував, як і «мудил», як і «пішовнахердовбак», як і «отсосіпіпетка» й усе таке інше, я вів звітність, людство мусить відповісти за все, за кожне моє страждання. Я вислухав відповідь адміністратора на моє запитання, чи не прийшов мені факс про мого кота: «Ноу, сер, насинг ебаут йо кєт. Ай ем ріалі сорі», розплатився й пішов у номер трохи поспати. «Єбаут». Отож.

Перед тим, як поринути в сон, я подумав над тим, що рівень моєї ненависті до людства підійшов до маківки, от-от закипить, і я не знаю, що з цим робити, треба щоб хтось надпив, або я почну її розливати на всіх і кожного. Та хто ж здогадається сьорбнути ненависті, що клекоче в твоїй маківці, перетворити її на живу воду, і тим самим врятувати тебе і весь цей світ? Агов, люди, агов, герої, де ви є, чи ви чуєте мене?

Ні, вони зайняті тим, що знімають стрічки про те, як величезні чудовиська ходять містами, жеруть пересічних громадян, руйнують будинки, псують техніку; вони знімають фільми, в яких жадібні до крові чужі потвори народжуються в людських шлунках; вони вигадують сценарії, згідно з якими в дитячі сни приходить Фреді Крюгер і полосує всіх ножами; а до відпочивальників на озерах чіпляється ненажерливий Джейсон, який душить їх пачками й рубає сокирами навпіл; у той самий час туристами, що мандрують річками Амазонії, ласують велетенські змії, та пацюки зжирають живцем водіїв потягів у нью-йоркському метрополітені; а поважний розумник Лектор, замість того, щоб читати десь лекції (ги-ги, оцініть каламбур!) смажить мозок відчайдушного поліціянта для жінки, котру, попри все, покохав. Я все думаю, а чи була вона настільки голодною?

Чому ви займаєтеся цим лайном, га? Всі ви, га? Слухайте, поруч із вами живе дід, котрому варто тільки сказати: «Привіт, як справи? Ви не проти келиха вина чи партії в шахи сьогодні ввечері?», і тоді він не вб’є свого сусіду тільки за те, що той смажить оселедець на кухні з відкритими балконними дверима, бо в нього з’явиться сенс життя. Ви й шахи, це буде його сенсом життя. Дріб’язково, думаєте ви? Можливо, для вас це дріб’язок, але не для цього діда, і ви відчули б це, якби хоч раз зазирнули в його очі.

А це — дівчина, яку треба просто погладити по русявій голові, сказати, що все минеться — і вона завтра не викинеться з вікна, перед тим не вимкнувши крана, щоб хатнім тарганам — єдиним її співрозмовникам — було що пити, та залишивши записку про те, що вона нікого не звинувачує і йде тому, що виявилася нікому не потрібною. А це — хлопчик, котрому треба вчасно пояснити, що не можна ґвалтувати маленьких дівчаток і мучити кицьок, тому що їм боляче, а замість того подарувати йому гітару й платівки «Бітлз», і тоді країна не отримує серійного ґвалтівника, а підлітки всього світу отримують геніального рок-музиканта. А це… Чекайте, де ви, кому я це все говорю? Пім-пім-пім-пім-пім. У вас зайнято. У вас постійно зайнято. Як і в мене. В нас зайнято. Агов, я щойно розповів вам майже цілий сценарій найжахливішого фільму жахів, котрий існує паралельно з нашими життями, хтось не шкодує кіноплівки, але чому ми всі цього не бачимо? Чому не дамо цьому ради? Невже всі ми на церемонії вручення «Оскара»?

Воно з’явилося вранці. Якраз тоді, коли я пішов голитися до ванної кімнати. Нічого, як то кажуть, не віщувало біди. «Не треба красти рушника, любчику, хоча він, звісно, надзвичайно пухнастий, і твоє тіло його схвалює. Я хочу тобі сказати, що й рушник схвалює твоє тіло, ага». Якщо ви гадаєте, що після цієї зухвалої заяви я продовжував голитися, при цьому насвистуючи: «Чому розплетена коса, а на очах бринить сльоза?» — то вас, шановний, неможливо вразити нічим. Цвяхи б робити з таких людей, як ви.

Я ж гепнувся на підлогу, вкриту гумовим килимком, який боляче вп’явся в мої оголені сідниці. «О, можу собі уявити, який малюнок отримає ваша дупка. Геометричні абстракції, я б навіть сказав — квадратики, о, любчику, як би заздрив вам Малевич», — загиготіло воно. Я ж подумав, що на моїй дупі відіб’ються не лише квадрати, а й герб! А може, герб якраз припадає на ту щілину, ну, ту саму, ви знаєте… За дупу мою турбується. «А ну, вшивайся звідси, пєдік», — видушив із себе я. «Він лютує, ти ж ба!» — долинуло звідкись ліворуч, до того ж зовсім близько. І тоді я його побачив. Воно висіло на рівні моїх очей. Воно було, як вам сказати… Таке краще не описувати. Скажу одне: те, про що писав Гоголь, те, що так талановито змальовував нам Булгаков, і те, що зображав Аль Пачіно, в моєму випадку мало зовсім інший вигляд. Відверто кажучи, не такий гарний, ага. Вигляд волохатої плями невеликого розміру з маленькими зворушливими очиськами. Я не надто прямо? Чи не надто завуальовано? Ви зрозуміли, про кого я? Я не хотів би називати його ім’я, бо може з’явитися, його нічим не годуй, тільки згадай — як воно стрибне до вас прямо в ліжко. Майте на увазі, стримуйтесь. Не маєте такого наміру? Нестримні ви мої. Ну, чиніть, як знаєте, я вас попередив. Совість моя начебто чиста. Начебто. Гей, совість? Гей-гей, совість? Агов, совість, ти де?

«Якби в тебе була совість чи навіть тінь її, ми з тобою б зараз не розмовляли», — сказало воно. Пихате мурло. «Знаєш, поки що ми не стали товаришами, і невідомо, чи станеться така щаслива подія, тому моя тобі порада, любчику: обирай слова, бо потім не знатимеш, де приткнути зад, як тобі буде боляче, ага». Але я став сміливцем. Чому? Тому що второпав, що воно є. А понад усе нас лякають невідомі речі, й коли приходить доволі відоме страхіття, то воно вже й не таке страшне, тому що знайоме. Не можу сказати при цьому, що воно дуже приємне, але все одно — знайоме. Це наче зустріч із огидним сусідом, який тричі заливав твою хату після євроремонтів, застрелив твою бабцю, підвісив на штахетнику твого кота, самого тебе схилив до орального сексу з верблюдами і ніколи не відшкодовував завданих збитків.

«Душа моя тобі потрібна, так?» — зверхньо запитав я.

Я був начитаним хлопцем. Воно загиготіло. «Душа твоя, твоє заплямоване душисько? Так, треба, а що, так і даси? Без пручань, без торгів?» Я замислився. Треба ж добре обскубти гада. «Гей, хлопче, про слова — пам’ятаєш?» Я пам’ятав. «То як мені тебе називати?» «А що, любчик не знає мого імені чи проблеми зі словниковим запасом?» Любчик знав, проблем у любчика не було (якщо не зважати на одну волохату проблемку). Але чекав на пропозиції. «Добре. Називай мене Месір».

«Месір». Оце полохало — і Месір? «Я не можу звати тебе Месір, ти вже вибач», — зізнався я чесно. «Ну, обери якийсь варіант, у мене сьогодні непоганий настрій, може, й погоджуся…» Він відригнув. Невже воно п’є пиво? «Ні, це не через пиво». Як із ним зручно, от що означає: чуйна людина. Але ж воно не людина, може, тому й чуйне? «Слухай, звільни мене від філософії. Зазвичай від цього в мене псується настрій, а якщо в мене зіпсується настрій, то я буду вимушений зіпсувати настрій і тобі». «А тобі не здається, що це так дріб’язково — псувати іншим настрій тільки тому, що хтось зіпсував твій?» Судячи з того, що його очиська втратили свою зворушливість, я зрозумів, що зайшов задалеко і зараз мушу відгребти назад. «О’кей, о’кей», — допоміг собі руками, роблячи заспокійливі жести.

«То що? Придумалося?» — голосно запитало воно. І я прокинувся. І цього разу заверещав, як навіжений. Я думав, що все це мені наснилося, але — ні. Воно сидить у моєму кріслі, воно склало рученята, воно впевнене в собі, як у таке-о не вірити? «О, вже краще. Починаєш правильно мислити, любчику». «Слухай, чи не міг би ти не називати мене любчиком? Мене від цього нудить». «Міг би. Але не буду. А нудить тебе через те, що ти забагато пиячиш». Отакої. А я все життя (ну, не все, звісно, це так говориться просто — «все життя») думав, що воно має схвально ставитися до всіх пороків, і до пияцтва також. «У принципі ми схвалюємо пияцтво, коли цим займаються наші ідеологічні вороги, але коли пиячать наші спільники? О, це вже нас, любчику, дуже непокоїть». «Нас?» «Ага». Тобто воно таке не одне. Воно мовчить, робить вигляд, що не підслуховує. «Тобто я — ваш спільник, так?» «Потенційний, це поки що все, що я можу обіцяти, але, на перший погляд, перспективний». Боже мій, він говорить, як менеджер. «Кого це ти згадав, ще й всує?» «Е», — швидко вибачаюся я. «Більше такого не повториться, Месірко». «О! Я зватиму тебе Месірко, тому що ти — сірий і, вибач, невеличкий за розміром». Воно гмикає. Мабуть, може збільшуватися. «Може, може. Багато чого може. І в разі, якщо ти будеш поводитися грамотно, зметикував? Тоді в тебе з’явиться можливість переконатися в моїх можливостях».

«І що мені для цього робити? Для того, щоб отримати всі ці блага? Ага, зметикував». Я йду в іншу кімнату, яку називаю гостьовою, я принципово дивлюся телевізор тільки там, повертаюся зі швейцарським ножиком, маленьким, гарненьким з червоною ручкою, мені здається, що я поцупив його в Берні, виніс із готелю, так він мені сподобався. Воно не встигає нічого промовити, як я чиркаю собі по зап’ястю.

Не сильно, але кров тече. «Хіба мати винувата, що дитинка дурнувата», — чую його голос. «Де договір? Давай його сюди, будемо підписувати». «Який ти швидкий. Дзуськи». Воно від мене відвертається, бере «Плейбой», гортає його, гмикає й вітається з дівчиною березня, білявкою з величезними цицьками. Я стою, наче бовдур із вимитою шиєю, в нових трусах і випраних шкарпетках, а дівчина так і не з’явилася. Кров спокійно продовжує текти на світлий килим.

«От народ. Нічого не можуть нормально зробити, а от нагидити, зіпсувати, засрати щось — це їм як два пальці об асфальт».

Воно гойдається на картині, що висить над моїм розкішним ліжком.

На ній зображена незнайома жінка. У принципі, було б дивно, якби у двомісному ВІП номері готелю «Рітц Карлтон» хтось повісив зображення знайомої мені жінки. Воно гойдається ще активніше, і я починаю хвилюватися. «Ти б обережно, це, мабуть, оригінал, мені потім за все це платити». «Теж мені, не роби вигляд, що розумієшся на мистецтві». Таки пройняло його. «Ти мене дратуєш, любчику. Всі ці ніж, кров, любов — як це все дешево. Ненавиджу дешеве». «Де договір, контракт чи як ви це називаєте?»

«Ти занадто поспішаєш. Звідки така скрута? Знаю, знаю. Про те, що це були останні гроші, любчику. Ну, ти ж сам чудово розумієш, що той, хто не вміє їх заробляти, не вміє ними правильно розпоряджатися. Тому ти тут, тому ти без копійчини, тому вдома тебе чекає тільки порожня чужа хата». «І кіт, — кажу я. — Ще на мене чекає кіт». «А, так, кіт. Я це не рахую, — відмахується воно від кота. — Ці всі ваші людські уподобання, почуття до тварин — не розумію цього. Краще б училися любити одне одного». Я відчуваю, що після цієї фрази мої очі розширюються. «Чого вилупило очиська? Ти що, вважаєш, що після моїх слів людство кинеться одне одному в обійми? Ха!» «І ще. Кіт тебе не чекає, марно сподіваєшся, не та це істота, що когось чекає, ага».

«Я так розумію, що контракту не буде, так?» «Так. Вірно розумієш, приятелю. Зарано. Я в тобі не впевнений, щось у тобі мене насторожує… Немає в тобі надійності та однозначності. Якийсь ти глевкий, знаєш, від таких завжди очікуєш якусь гидоту…» «Навіщо тоді ти прийшов?» Я почуваюся ошуканим. «Це поширена практика. Треба ж подивитися, чим людина дихає, що її хвилює, чим вона, власне, живе? Чи буде вона дотримуватися наших правил?» «У вас є правила?» «Звісно. Вони є всюди, ці кляті правила». «Правда, комусь це — правила, а для когось це — безлад і повна відсутність принципів». «Розумієш, відсутність принципів теж може виявитись якимось принципом. Не життя, а плутанина, еге ж?» Воно позіхає. З цього я роблю висновок, що вони сплять. А ще — втомлюються.

«Ні, але іноді стає нуднувато», — каже воно й підморгує. «То ти мене присаджуєш на випробувальний термін?» «Можна назвати це й так. Я буду давати тобі деякі поради, стежити за всіма твоїми реакціями, рефлексами, я постійно буду поруч». «То що мені робити на підтвердження своїх намірів продати душу? Може це — спиляти дерево, спалити хату і вбити сина?» «Тьху, — чую я. — Який примітив, ти що екстреміст? Мавпа все це може зробити. Простіше за все щось псувати, а ти зробити спробуй. Треба вчитися бути вибагливішим до всього, навіть до своїх огидних вчинків». Воно думає, що я — посередність, точно так я думав про Лесю, може, посипати голову попелом? «А от це робити вже пізно», — каже воно й цокає язиком. А він у нього довгенький, ще б пак, стільки патякати.

Ми збираємося, вірніше, збираюсь я. А воно мандрує плафонами та картинами, іноді відпочиває на кріслі, постійно на ньому крутиться, невгамовне й енергійне. «Слухай, якщо вже ти будеш постійно поруч зі мною, то не була б твоя ласка зробити мені кавусі?» «Що-що? А, кавусі тобі. Ні. Цього я не можу, ти що. Я ж нематеріальне», — гигикає воно й на підтвердження своїх слів боляче б’є мене по потилиці.

Усе, тепер я сиджу в кріслі салону бізнес-класу. Мені хороше. Я зібрався заплющити очі, як помічаю, що воно нишпорить руками під спідницею засмаглої пані, котра сидить поруч зі мною. В неї замріяний погляд. У мене ж знову очі лізуть на лоба. «Чого вирячився?» — питає мене пані. «Вам нічого не заважає, е… під спідницею?», — питаю я. «Ще щось бовкнеш, то тобі нічого не буде заважати під штанами», — промовляє злобно вона. Зараз відгризе яйця.

Світ сповнений агресії. «І не кажи, — підхоплює воно, продовжуючи мацати пані під спідницею. — Мені здається, що всі ми перетворюємося в атрибути Пекла, а саме Пекло от-от стане бутафорським, ви, люди, робите все за нас, поводитеся точнісінько як ми, умієте створювати таке Пекло, порівняно з яким наше схоже на профспілковий санаторій із харчуванням чотири рази на день та оздоровчим масажем. Але я тобі нічого не казав. А вона нівроку». Слово «масаж» у поєднанні з його підспідничними маніпуляціями викликає в мене сміх, і я давлюся мінеральною водою «Евіан» без газу. Пані просить, щоб її кудись пересадили, але місць немає.

«Чого ти це робиш, ти ж нематеріальне, вона ж нічого не відчуває», — шепочу до нього я. «А яке мені до неї діло? Головне, що я відчуваю всю її матеріальність усіма фібрами своєї нематеріальності», — воно знову мені підморгує. «Я трохи відпочину? Трохи здорового сну мені не завадить?» — питаюся я. «Ні, в мене ж рот не зайнятий, хоча… Ні, все-таки утримаюся, не така вже вона й солодка. Отже, тобі потрібні інструкції, вони в мене є. Ти розумієш, що залишився біля порожнього корита в той час, коли більшість нікчем уже талановито прилаштували кудись свої жирні дупи? І тобі що, здається це справедливим?» Я сказав, що справедливим мені це не здається. «Ви б не могли заглохнути, вже дістали», — каже засмагла сука, що сидить поруч. Якби хтось нишпорив у моїх штанах, я б поводився набагато лагідніше.

«Ти мусиш робити кар’єру». «Нічого іншого ти запропонувати не міг? Довго думав?» — кажу я, бо знаю, що з моєю кар’єрою все скінчено. «Я — парія», — кажу я. Чим викликаю в нього чи не найгучніший за сьогодні регіт. «Парія воно, ой, я не можу. А чи не забагато ти на себе береш, га?» Він заходиться від реготу. І дає спокій засмаглій пані. «Ти мусиш стати державним службовцем чи, якщо хочеш — державником, тому що бізнес — це не твоє, зацькують, ошукають, узагалі не дозволять тобі себе проявити. З іншого боку, навіщо ти трахкав цю кудлату вузькооку суку? Жив би собі зі своєю двохвостою сукою та й горя не знав. Але ти не схотів, тому тобі й залишається державник.

Державник — це завжди котирується, любчику, в будь-які часи, в тебе є всі необхідні здібності, щоб стати великим державником, от що я тобі скажу». «Так вони мене там і чекають». «А ти хотів, щоб чекали? Це дуже добре, що вони тебе не чекають, це такий специфічний народець, вони бояться несподіванок. Крім того, почнеш ти майже з першої щаблини, але ми зробимо все, щоб ти якнайшвидше потрапив на самий верх». «Нічого собі порада. Ти хочеш, щоб я вів жебрацький спосіб життя? І за цей спосіб ти захопиш мою душу? Ні, я розумію, що вона, може, й не найкраща у світі, але ціна зовсім невідповідна. Все, дякую — і до побачення». «Якщо будеш гарячкувати, добра на вийде». «Гаразд», — гмикаю я, засмагла сука спостерігає за мною з відразою.

«Ага. Слухай, ми з тебе зробимо, якщо, звісно, ти будеш слухняним хлопчиком, державника вищого ґатунку, люди починатимуть повзти на колінах біля вхідних дверей до твого корумпованого відомства й слухняно рачкувати сходами та твердою підлогою аж до самої твоєї приймальні, цілувати твій підпис сухими від нелюдського жаху губами, приносити купи грошви, дарувати своїх дружин та коханок, вилизувати твою дупу та підставляти свої, пищати від задоволення від того, що їм припало сидіти з тобою майже поряд — через три ряди, робити все, щоб ти став хрещеним батьком їхніх галасливих голопузих нащадків. Кожна твоя харкачка буде не просто харкачкою, вона буде харкачкою завдовжки у вічність…»

«Так, так! — натхненно зашепотів я. — Зроби це!» «Слухай-но, чмо. Я зараз тобі таке зроблю, що лікарі відмовляться навіть дивитися на тебе, не те що лікувати, так їм буде страшно».

От пішли жінки. Це все через рекламу. Ага. Одна розстрілює з автомата весь офіс, хильнула якоїсь шмурдилівки й давай руйнувати всесвіт. Інша посилає мати в дупу, тому що «в „джинса“ обмежень немає, мамо». Ще одна викидає з машини знесиленого хлопця, спочатку вирвавши в нього єдине, що в нього було, — гумку.

Ще одна прикидається сліпою, спрямовує за допомогою дзеркальця промінь сонця на хлопця, що ледь стоїть на драбині і щось їй лагодить, з тим, щоб він упав та зламав собі щось, а все через те, що їй, бачиш, захотілося, щоб він її трахнув. Ще одна раптово перетворюється на тигра, а спочатку була кошеням і лізла цілуватися, і все лише для того, щоб потягти пакет соку з-під носа пригальмованого хлопчика. Я вже не кажу про ту, яка свого хлопця штовхає прямо в обійми дантиста (цікаво, скільки їй приплачує цей слинько-лікар?), «давай, перевір свої зуби!», проголошує це в справжньому запалі. А от сама б ішла перевіряти, якщо така розумна, ага. А ще одна… Так, це вже занадто. Годі, я кажу тобі, Стасе, годі.

«Угу. Скільки ж лайна в твоїй голові. Нічого, нічого, будемо працювати. Добре, що працювати є з чим, — каже воно. Таке ділове. — Слухай, хочу розповісти тобі одну повчальну історію про перший мільйон Павла Д. Якому допоміг ваш покірний слуга. Щоб ти усвідомив, що я не якесь там патякало. Отже…» І воно розповідає мені…

історію про перший мільйон Павла Д., колишнього державного службовця, а нині — монополіста-напіволігарха, тобто — історію типового обличчя буржуазії

Чекайте-чекайте! Ліричний відступ (мій)

Шановні майбутні матері й ті, що вже от-от, зважте на мої слова. Якщо в вас буде син, не вагайтеся, не слухайте нікого й ні з ким не радьтесь, а сміливо називайте його Павлом. Не слухайте всі ці незліченні теревені (а не можна було просто домовитися з родичами, га?), мовляв, «усе життя буде павликом-равликом», цікаво, чи краще Вова-корова, Микола-дівка гола, Василь-кисіль, Іван-баран, Кирило-мудило, Тарасик-підор… і таке інше? Ну, побуде дитина деякий час равликом, ніхто від цього не вмирав, навіть справжні равлики. Ніхто не вмирає тільки від того, що воно равлик. Зате коли хлопець стане дорослим, Фортуна ніколи не повернеться до нього дупою, може, тільки на якусь мить, якщо щось у неї там свербить. Павло — це магічне ім’я. Павли — люди, котрим завжди везе. Можете мені повірити. Я не знаю жодного Павла-нездари, все в них виходить, як по нотах у справного музиканта. Вміють мужики підкорити Всесвіт. Так що, майбутні матусі, а також дівчата, котрим кортить заміж і котрі от-от, зважте на мої слова, перші — робіть Павлів, інші — теж робіть Павлів у певному розумінні. Народжувайте та одружувайтесь! Усе!

Завжди, особливо в наш неспокійний час, людей цікавило важливе питання: звідки в декого, такого самого, як вони, така неймовірна кількість грошви? Як вони так примудрилися, невже не крали, невже їм це не подарувала тітонька, що так вчасно віддала Богові душу в Канаді, заповівши коханому небіжчику, якого ніколи не бачила й навіть не підозрювала про його існування, мільярди і голу китайську собачку? Невже вони не продали власну дупу або піхву якомусь багатому байдиканю, огидному, наче кротячий зад? Невже це не звалилося на їхню голову завдяки тому, що вони вкрали в сусіди в купейному вагоні ювілейний квиток ювілейної лотереї, який виявився виграшним?

Правда полягає в тому, що жодна людина з тих, у кого є гроші, ніколи не зізнається, яким чином вона їх отримала. Може, хтось із дослідників напише брошуру чи вони (мільйонери) самі задиктують мемуари, чергову дурість на кшталт: «Як стати мільйонером. Підручник для ледарів» або «600 порівняно чесних методів відмити гроші». Але зазвичай такі люди говорять: «Я починав із того, що продавав ґудзики (газети, черевики, тканину, цуциків, мертвого віслюка вуха) або здавав порожні пляшки та бляшанки, в’язав жакети, шив джинси, писав твори для абітурієнтів, гарував у конструкторських бюро».

Чи таке ще можуть сказати: «Я була секретаркою, була дуже розумна, знала мови й завжди вірила в кращу долю». Або таке: «Ми починали все це як авантюру, три людини, ніякого обладнання, на автобусі доїхали до Чернігівської ткацької фабрики, це була наша перша спроба, завдяки нашому талантові та здібностями ми зшили цілу колекцію, маючи мінімальні затрати, а після показу прокинулися видатними модельєрами». Чи навіть таке: «Що сказати. Нам просто пощастило». Ага. «Машенько, як же ж ти, відмінниця, шкільна активістка, переможниця кількох олімпіад — і стала елітною повією?» «Що вам відповісти, Зінаїдо Євгенівно, та, мабуть, просто пощастило».

Чому все так відбувається, чому паралельно існують такі люди, що живуть жирно, а є такі, що ледь зводять кінці із кінцями, адже ми такі однакові? У нашому житті є стільки речей, що повністю збігаються? Ми всі встаємо вранці, хто раніше, хто — пізніше, ми харчуємося, ми п’ємо, ми вдягаємося, ми гуляємо, ми ходимо в клозети, ми плачемо, ми сміємося, ми заздримо, ми закохуємося, ми розчаровуємося, ми сподіваємося, ми чекаємо на краще життя, ми лягаємо спати.

У чому полягає різниця? В мотивації, у поштовхах. Візьмемо їжу. Мотивація перша. «Я їм тому, що хочу жерти». Мотивація друга. «Я їм, тому що потрібно жерти». Мотивація третя. «Я їм, тому що мені подобається жерти». Мотивація четверта. «Я їм, тому що завтра жерти в мене може й не бути». А ще є до біса похідних мотивацій.

Павло Д. їв, тому що був ненажерою. Він завжди був активним молодим парубком, дуже заповзятливою натурою, мав дар переконання. А коли себе переконувати ні в чому потреби немає, а інші люди переконуються так легко, як кришиться печиво-крокет, ти колись неодмінно отримуєш репутацію людини, яка здатна впоратися з усіма проблемами. Закінчив Павло гуманітарний факультет одного зі столичних вузів і завдяки цьому був дипломованим спеціалістом у науці, котру зараз намагаються вилучити з усіх навчальних курсів. До речі, поспішають вони. Ця наука вчить людину думати, а ще, при бажанні людини вчитися, насичує її найвеличнішими думками минулого та сучасності, що, може, й не знадобиться в житті, зате допомагає справити неабияке враження на інших людей. «Розумний, аж страшно…»

Дехто зі знайомих Павла Д. був інфантильним романтиком і сподівався на те, що батьки виб’ють для нього місце під сонцем, інші, закинувши комсомольську кар’єру, але активно її використовуючи, поринули в банківську справу й опікувалися проблемами приватизації, дехто починав кар’єру професійного революціонера, що на певному етапі — створення чи руйнування держави — теж приносить певну користь, дехто мріяв про світову славу, але не хотів нічого для неї робити, ще хтось кидався з боку в бік, ніяк не вирішивши, що ж він насправді хоче. Слід сказати, що деякі з них перебувають у такому стані вагань дотепер. Павло ж думав не про те, як прославитися, він вирішив для себе, що слава завжди знайде свого героя, а от грошам варто трохи допомогти. Павло думав, як примудритися заробити перший мільйон. Але думками він не обмежувався, паралельно майже на порожньому місці, невпинно працюючи, він зміг створити собі імідж людини, яка може вирішити все.

Незабаром активність та імідж Павла справили враження на серйозних людей, які запросили його попрацювати радником одного президента. Спочатку Павло перебував у ейфорії, це ж треба, свій власний величезний кабінет, кілька телефонів, а отой чорний — він же напряму може з’єднати Павла з Самим! Він водив сюди своїх приятелів, виписуючи щодня кілька перепусток, тільки для того, щоб вони відчули власну нікчемність, ступивши на традиційно червоний килим його кабінету. Скільки цей килим перебачив колін, що підгинаються, ніг, що трусяться, задів, що тремтять, жіночих спин, що вигинаються. Гей, чуваки, бачте, як може влаштуватися молодий хлопець, якому ще не виповнилося й тридцяти років? Йому здавалося, що він — бог, цар, герой. На засіданнях він сидів поруч із людьми, котрих дотепер бачив тільки по телебаченню, він навчився їх зневажати, він навчився нехтувати їхніми словами, він відпускав жарти їхнім дружинам, він знав вади їхніх коханок та коханців, він знав, у кого з них смердить із рота, а в кого такий хворий шлунок, що єдиний харч, котрий ця велика людина собі може дозволити — розведена водою вівсяна кашка.

Коли ти користуєшся одним туалетом із найвидатнішими постатями сучасності, ти вже не тремтиш від усвідомлення їхньої величі, їхня велич провалюється у злив, ти знаєш, що від них так само смердить, що більшість із них соромиться своїх членів, дехто ніколи не змиває за собою, а дехто так засирає туалет, що доводиться позачергово викликати прибиральницю. Йому здавалося, що він знає про них усе, але деякий час він продовжував бути зачарованим владою. Він припинив їх боятися, бо неможливо боятися людину, якщо ти хоча б раз спостерігав за її цівкою, спрямованою в пісуар.

Тому згодом Павло відчув дискомфорт. Усі приятелі були проведені до його кабінету, всі коханки були перевірені на відданість своїм папікам, грошей ця робота не приносила, а запах втратив новизну, він для нього злився з іншими. Власне кажучи, ті, хто його найняв, і не мали наміру наділяти Павла потужною владою, вони вирішили, що цьому хлопчикові буде цілком достатньо окремого, хоч і справді величезного кабінету з привабливою секретаркою в приймальні, котра не відзначалася сором’язливістю, що йому ще? Та він має пищати від радощів. Але Павло не пищав, бо він розраховував на великі гроші. А між ніг секретарки їх не було.

Павло вирішив діяти самотужки, бо ті, хто його сюди привів, не мали намірів ділитися та щось радити. О’кей. Він почав вивчати ринок, можливості, пропозиції, нормативні акти. Він читав сотні, тисячі папірців, заяв, пропозицій, аналізів, проектів, що приходили і приходили.

Він причаївся в засідці, він знав, що треба бути терплячим і бути напоготові, завжди — і жирна здобич обов’язково втратить пильність, проходитиме повз, і в цей час треба лише підчепити її кінчиком пазура. Вже тоді він знайшов підтримку, так, він був не сам, ви праві, саме на цій стадії Павлу з’явилося Воно.

Одного разу Павла попросили бути присутнім на якомусь дипломатичному прийнятті. Влаштовували його корейці, йти туди Павлові не хотілося, якщо б таке було на початку його державної кар’єри, він би туди побіг на всіх чотирьох, але зараз йому хотілося або піти додому, або затягнути Дашку до дорогої ресторації, де мав істотну скидку. Яке б він міг справити враження на це мале, струнке й дурне дівчисько! Але з проханням звернувся один із тих, хто час від часу підкидав Павлові можливість заробити на підписах. Тому він, попри всі свої особисті плани, пішов на це прийняття. Там нічого надзвичайного не трапилося, той самий шведський стіл, ті самі канапки та вино, ті самі вітчизняні та іноземні обличчя. Всі ті, хто вештається по прийняттях. Державні службовці середньої та вищої ланки, кілька підприємців, аналітики, журналісти, люди, наближені до мистецтва, співачки, представники так званого громадянського суспільства. Останніх Павло щиро ненавидів — підлабузники, грантожери, патякала.

Павло не знав, що він устиг сподобатись організаторам і зацікавив кілька корейських бізнесменів.

Ні, до цього він прийшов не відразу. Він спокійно сидів на черговій нараді, на якій обговорювались якісь деталі щодо торгових чеків. Касові чеки — що може бути нудніше? Він був зайнятий тим, що розглядав повні ноги Олени Михайлівни, але, відверто кажучи, вони йому не подобалися. Він зітхнув. Один із речників надривався, розповідав, про що треба домовитися на цій нараді, які мають бути зазначені реквізити на цих чеках, як уникати зловживань, коли кожна торгова точка використовує щось своє, а немає державного стандарту, скільки грошей іде поза державним бюджетом (тут чиновник трохи примовк, мабуть, замислився над черговою несправедливістю: чому ці кошти йдуть повз його власної кишені), відпочив, а потім продовжив про те, що він чекає на пропозиції стосовно стандартів, які можна використовувати для касових чеків. «І касові апарати застарілі», — сказав якийсь утомлений голос.

Нарада тривала. Павло мовчав, тому що він уже все збагнув. Під носом було лоскотно, він боявся чхнути, бо йому здавалося, що зараз там, під його носом, завис маленький янгол бізнесової удачі, що лоскоче його ніс крильцями, і не треба його нервувати чханням. Іще помре. «З вашого дозволу, мені потрібно на іншу нараду, а свої пропозиції, Миколо Миколайовичу, я передам вам у письмовій формі». Павло підвівся й вийшов. Долоні його свербіли.

Він перебував у дивному стані. Здавалося, більшість присутніх бачить, що з ним щось не те, і може викрити його. Долоні засвербіли ще дужче. Павло замкнувся в кабінеті, сказав секретарці, що його немає, він вирішує важливі державні справи. Дівчина слухняно кивнула для порядку, вийшла з приймальні, закрила її й пішла до подружок у бухгалтерію розповідати, який він, Павло, жлоб та імпотент.

Зробив кілька дзвінків, від того настільки збудився, що захотів було запросити секретарку, але потім передумав: а раптом вона прожене фарт? Рівно через день він надав свої письмові рекомендації, а ще через день — проект одного указу, а ще через пару днів — святкував позитивні висновки, які були винесені щодо проекту указів керівниками двох профільних департаментів, а ще через пару днів Павла було викликано на килим до Самого. Сам сказав, що вражений його, Павла, заповзятливістю і сподівається на те, що Павло розуміє: ділитися сам Бог велів. Павло сказав, що, в принципі, він все усвідомлює, відразу назвав розмір своєї частки й запропонував частку Самому. Потім він підготував заяву про звільнення, почекав, поки певні документи наберуть чинності, й відбув за іншою робочою адресою.

Через місяць після його звільнення представники торгівлі жваво обговорювали новий указ президента про те, що всі підприємства, незалежно від форми власності, мають використовувати в своїй роботі винятково касові апарати корейської фірми, назвемо її, ну — «Снек». Павло сидів уже в іншому, не такому величному, але дуже комфортному кабінеті. У приймальні сиділа секретарка, яка, мабуть, змінила свою думку про те, що її бос — жлоб, не знаю, як щодо імпотента. У кабінеті поруч сидів керівник одного з департаментів, що дав позитивний висновок на проект указу. Це був заступник у справах зв’язків. Поруч із вхідними дверима, що запрошували в старовинний триповерховий будиночок кольору розведеного водою розчину марганцівки, гордо блищала табличка: «Офіційне представництво корейської фірми „Снек“ в Україні».

Ще через місяць Павло Д. щасливо сміявся, поливаючи французьким брютом, пляшку якого його співробітниці, чарівні дівчата зі знанням англійської, встромили йому між ноги, таких самих щасливих співробітників. Вони ставали на коліна й жадібно ковтали цівки шампанського. Так Павло святкував отримання свого першого мільйона.

Поки я слухав цю захопливу та повчальну історію, моя сусідка розслабилася, навіть руку свою закинула на територію мого крісельця. Хто дозволив, га? Сидіти й боятися! «А ну, встала корова й пересіла, геть від мільйонера». Засмагла сука в боргу не залишилася, вдарила мене пластиковим, якісним, добре, що порожнім, судком, у яких нам стюардеси з наліпленими посмішками подавали обід. «Я міг би взяти тебе секретаркою, звісно, якщо ти щось торопаєш в оральному сексі», — пихато промовив я. Вона озиралася в пошуку чогось важчого за порожній судок. «Гей, на моєму боці сам Месір». А з ким мені ще було поділитися такою карколомною новиною?

«Привіт, Славусю. Слухай, як мені з літаком не підфартило. Сиділа поруч із якимось довбалом, котрий торгувався з дияволом. І ще, мабуть, дрочив. І, сука, все ніяк не міг допецькатися». Славуся, схожий на людину, котра може зжерти цілого мамонта в два прийоми, її ніжно цілує. Ой, що це я бачу, «В світі тварин»? Кохання крокодилів? Тьху. «Не хвилюйся, люба, на хера тобі через якогось хера нервувати? Це — шкідливо». Я думаю, що шкідливо знімати з цієї любої ціпуру та випускати її ходити поміж поки що живих людей.

Дивно, вона схожа на хижу гієну, що ласує мертвяками, а він більше схожий на циркового ведмедика, що ласує цукром із кишені приборкувача. Як вони можуть бути разом, ці двоє? Як? У природі такого ніколи не буває. Ведмедики живуть із ведмедиками, пацюки з пацюками, зайці з зайцями, лосі з лосями, шпаки зі шпаками. Зозулі з зозулями. Вовки з вовчицями. Щоправда, інколи вовки живуть із собаками, правильніше буде сказати — сплять. Але що з того виходить? Монстри, здатні кинутися на людину. А що робимо ми, люди? Породжуємо монстрів, і ніхто нічого не бачить. Усе в нас — тишком-нишком. Напівкровки, яких цураються одні й не визнають інші. Напівкровки. Може, тому більшості з нас так важко сходитися з людьми? Так важко віднайти в цьому світі «свою» людину?

А ще я розумію, що повертаюся з відпочинку, якщо не рахувати воно (а як його рахувати, воно ж нематеріальне) лише з двома надбаннями. І ці надбання — слова. Перше: «шармута», друге «хаволь». Ними мене збагатили єгиптяни. Перше означає — шльондра, а друге — підорас. Яка я обізнана людина, як багато я знаю про культуру інших народів. «Угу, нічого, нічого, будемо працювати», — як каже мій опецькуватий «опікун».


iv)

Я сиджу в туалеті й дивлюся на власну тінь. Вона, коли я отак сиджу, трохи нахилившись і піднявши плечі, нагадує птаха-фенікса або сову, ні, краще Фенікса. Я ворушу плечима, Фенікс ворушить крилами. Я притискую обличчя до плеча. Фенікс ховає голівку під крило. Який я зворушливий.

Воно сидить у кімнаті, судячи з того, що я чую чоловічий бридкий голос, який чіпляється до людей, воно дивиться якесь шоу, кіт часом голосно волає, його замкнули на кухні. Воно не товаришує з котами. Я забрав Мартіні від «кицюні», яка спитала: «А що ти мені привіз?» Простота, як відомо, є щастям. Я віддаю їй маленький кальян, я сам не розумію, для чого чи для кого я його привіз. Може, для кота? Люди, не замовчуйте своїх бажань, кому вона потрібна, ота ваша інтелігентність? От «кицюня» — змовчала б щодо подарунку, то й не отримала б його ніколи. А тепер вона має кальян. У принципі, тут палиця з традиційними двома кінцями. Я міг би послати її в дупу, але не зробив цього, знаєте чому? Тому що з двох людей, зайнятих у сцені, один майже завжди переймається своєю поведінкою. Прагне гідності чи досконалості. Тут я згадую про те, що не люблю людство. «Ні. Тобі буде інше, а це потрібно мені». Все. Вона стоїть з відвислою щелепою, кальян у моїй кишені. Я не даю їй оговтатися, бо ще вчепиться чи дасть отрути, киваю, беру з полиці сумку з Мартіні й ушиваюся геть. «Дрочило тупе!» — чути вереск уже за дверима. На кого це вона, га? Хай собі репетує, це корисно для голосових зв’язок. Кому, як не мені, про це знати?

Я виходжу з убиральні. Гратися з Феніксом було весело, але й це мені набридло. «Привіт», — кажу я. Воно стежить за Андрєєм Малаховим, якого цього разу вдягнули у светр, певно, зшитий із різних светрів, що належали іграшковим ведмедикам. «Що ти так довго робив у туалеті?» «Грався з Феніксом». «Марнування часу. Краще давай викличемо тобі повію», — сказало воно. Я закахикався. «Чого ти на мене вирячився?» — питається воно. «Чекаю, коли ти мені щось запропонуєш. Я міг би поводитися з тобою, як гостинний господар, іще довго, але в мене відчутний брак коштів. Залишилося баксів 500 за все про все». «Перуанський селянин міг би жити на цю суму довго і щасливо», — повчально каже воно. Я вирішив, що бовкати щось про колумбійських наркобаронів у даному випадку недоречно.

«План у мене є. І дуже простий. Зараз буде загадка. Чи є серед твоїх знайомих люди, котрих ти був би щасливий не бачити ніколи у своєму житті?» О, тут у мене ве-еликий вибір. «Бачу, що їх у тебе забагато. Добре. А чи є такі, в яких от-от має відбутися святкова подія?» Я замислився. «Ні», — тільки-но встиг промовити, як пам’ять нагадала мені про Олексія та Поліну. «Щось інше!» — заволав я, побачивши його криву посмішку, що означала: «який ти здогадливий хлопець». А наляканий я був тому, що в моїй голові зринули спогади, пов’язані з…

історією про те, що вам треба робити, щоб потрапити у вишукане коло знайомих Олексія та Поліни

Олексій та Поліна — надзвичайно вибагливі люди, про своїх знайомих вони кажуть: «це люди нашого кола». Щоб потрапити до кола Олексія та Поліни, треба мати (або щоб вони були переконані в тому, що ви маєте) такі показники:

а) вищу освіту, але не просто вищу освіту, а тільки тих вузів, що котируються, користуються довірою Олексія та Поліни;

б) повчитися за кордоном, байдуже за чий кошт, але тільки в тих країнах, що котируються, тобто вважаються розвинутими та демократичними — звісно, в очах Олексія та Поліни;

в) неодмінно бути вихідцем із родин інтелігенції у третьому поколінні, а це означає, на думку Олексія та Поліни, що ваші дідусі та бабці повинні мати вищу освіту (в даному разі назва вузу втрачає свою актуальність, важливим є сам факт), ваші батьки теж повинні мати вищу освіту. Примітка: якщо ви будете стверджувати, що й ваш прадід мав вищу освіту, Поліна та Олексій нізащо вам не повірять;

г) народитися хоч би в обласному центрі — звісно, перевага надається столиці, а краще взагалі бути корінним мешканцем столиці (а це означає те саме, про що йдеться в пункті в), пам’ятаєте? Так-так. Про дідусів, бабусь та батьків);

д) займатися науковою, дослідницькою, викладацькою діяльністю або бути «адекватною й не жебрацькою богемою»;

е) бажано носити окуляри чи принаймні мати зір, нижчий за одиницю («тому що в серйозного викладача, дослідника чи вченого просто не може зберегтися нормальний стовідсотковий зір, а в кого зір зберігся, той — халтурник та інтриган» — так каже Поліна);

Вам іще не стало зле, може, води? Ну, ні — так ні. А я продовжую.

є) не матюкатися, випромінювати мудрість, але не зловживати цим, бо треба завжди пам’ятати, що Олексій та Поліна мусять виглядати мудрішими за вас;

ж) слід мати вигляд трохи змучений, але охайний, носити одяг чи світлий, чи темний, ніяких яскравих кольорів або картатих, строкатих малюнків, якщо ви вже ніяк не можете без золотих витребеньків, то тільки — фамільне золото або перли, хоча перевага надається якісному сріблу (це, мабуть, через те, що в Поліни немає фамільного золота);

з) відкривати рота тільки тоді, коли тобі надають слово Олексій чи Поліна; розмовляти тихо, щоб люди напружувалися, темник бесід розроблений і затверджений Олексієм та Поліною (є, до речі, вибір), ось такий:

— наука,

— викладацька діяльність,

— ректори вузів — ниці люди,

— дещо про шкідливих методистів,

— прекрасне минуле ваших родин (якщо воно справді прекрасне і взагалі є, але тут теж намагайтесь не забрехатися), — дворянське коріння — як його зберегти й передати, — дещо про домашніх тварин (але пильнуйте, якщо у вас за домашню тварину вважається павук чи змія, краще вам тримати язика за зубами, тут поважають традиційність і консервативність), — дещо про вихованих дітей,

— трохи про сусідів, тут можна розповісти якийсь невинний, навіть смішний випадок,

— анекдоти тільки про лікарів (без матюків. Не знаю, чим обґрунтовано цей вибір),

— загальна розповідь про дачу та дачників,

— нарешті, література: вульгарна сучасна література, зворушлива велич письменників XIX сторіччя.

Втім, можна класти з прибором на всі ці критерії, якщо ви раптом виявилися керівником Олексія або Поліни (сили вам і натхнення, відчайдушна та нещасна ви людино! Проте хто вас знає, може, ви — мазохіст чи людина, переконана у власному вмінні виховувати інших людей?), чи, наприклад — «ницим ректором», тоді тема про «ницих ректорів», як ви, певне, здогадалися, скасовується.

Олексій і Поліна не в захваті від того, що інколи їм доводиться влаштовувати вечірки, але є такі свята, я нарахував принаймні два, які вони традиційно святкують. Це — день народження Олексія, і — вірно, день народження Поліни. А все це влаштовується під гаслом: «Треба шанувати родинні традиції та підтримувати відчуття близькості». Таке патякає Поліна, яка не може зізнатися, що їй просто дуже подобається отримувати вишукані подарунки. Хіба вона не розуміє, що це природна людська риса: радіти подарункам? Втім, хтозна, може, вона — робот, а в роботів свої уявлення про природність.

Так каже Поліна, що протирає спеціальною ганчіркою від «Маркс енд Спенсер» (подарунок викладача Венедикта) свої окуляри від Гуччі (подарунок аспіранта Миколи). «Близькість» у розумінні Поліни — це стосунки Олексія та Поліни з людьми свого кола. Цікаво, може, в дитинстві маленька Поля, що завжди стрибала вище за всіх інших дівчаток, просто мріяла мати притулок для покинутих собак? На що тільки не перетворюються наші невинні дитячі мрії.

Слід зауважити, що списки гостей на всі свята, які відбуваються у квартирі Олексія та Поліни, складаються ретельно, кожний новий гість мусить мати кілька рекомендацій та пройти всебічну перевірку. Вас можуть вилучити зі списку тільки тому, що якась подруга Поліни сказала, що ви обсмоктуєте курячі кістки за святковим столом, чи ваша бабця робила аборти, або ваш собака настільки забруднює ваш одяг, що ви можете принести на собі цей бруд у квартиру Олексія та Поліни. Або коли ви смієтесь, то здається, наче когось укусила бджола. Або у вас постійно скуйовджене волосся. Або у вас нігті не квадратної форми. Або ваш улюблений колір — насичено-бузковий, а це ви прикидаєтесь, вдягаючись кожного дня в тоскно-сірий. За цих умов навряд ви сподобаєтесь Олексію, вже не кажучи про Поліну. А от якщо ви — визнана всім офісом красуня, тоді у вас можуть з’явитися шанси, даровані Олексієм, але не поспішайте тішитися, тому що всі важливі рішення в цьому домі приймає Поліна.

Проте, незважаючи на такий серйозний підхід, навіть в Олексія та Поліни трапляються невдачі. Остання, яку я пам’ятаю, спіткала їх тоді, коли сіра миша Людмила, особистий консультант одного академіка, завжди вдягнена в білу блузку, застібнуту на всі ґудзики, чорну спідницю завдовжки на сім сантиметрів нижче колін та в такі мешти, що їх тільки знавець мештів міг би відрізнити від валянок, і яку вже ніяк не можна було запідозрити ні в яких сумнівних витівках, приперла з собою свого нареченого. Хто б міг подумати, що її наречений, по-перше, виявиться атлетичним красенем, по-друге, буде вставляти «бляха-муха», розриваючи навпіл кожну свою фразу, по-третє, вузом, який він закінчив, буде інститут фізкультури, і по-четверте, він не тільки нап’ється принесеною ним же пляшкою горілки, змішавши її з Поліниним вишуканим червоним вином (о, а що він сказав про вино: «Який кисляк, такий і тусняк»), а під кінець іще й наблював на чисті сірі килими, спеціально замовлені Олексієм у магазині тканин, промовивши в обличчя Поліні: «Хто ця дупа??? Хто їй радий???»

Ви уявляєте собі людину, здатну в тверезому стані й при пам’яті охоче зібратися й піти до них у гості? Щодо мене, то я краще завітаю до Мінотавра, там принаймні мені не буде сумно.

«Не думаю, що в тебе є вибір. Сам сказав, що гроші от-от скінчаться». «Розумієш, якби навіть питання стояло так: або ти помреш, Стасе, або підеш до Поліни та Олексія, я б і тоді завагався». «Я обіцяю, що тобі буде весело. Слухай сюди».

І воно повідало мені, що цього разу на день народження Поліни запрошено дуже важливу людину — одного чоловіка на ім’я Петро Андрійович, з яким, подейкують, буде працювати Олексій. Петро Андрійович, окрім того, що є заслуженим ученим (чим він це заслужив, цікаво?), так само є державним службовцем дуже високого рангу, а крім усього цього, має приватний офіс, куди йдуть великі кошти, і де за кошти трохи менші рвуть жили його співробітники. І от саме зараз він шукає перспективну людину, яка раніше мала свій бізнес, училася за кордоном і була б досвідчена в менеджменті. Тобто воно змалювало майже мій портрет. Доведеться пертися?

Але це ще не все. Воно розуміє, що зазвичай в оселі Олексія та Поліни може миша повіситися від нудьги, тому хоче влаштувати веселощі. «Хочу трохи розважитися, згадую, як мені було смішно домовлятися про це з Людкою, — і заплющує очі від приємних спогадів. — Погодься, то була незабутня вечірка!» Я киваю. Воно встигає всюди.

Я телефоную Поліні. «Полю, привіт, вітаю тебе з тим щастям, що незабаром тебе наздожене». Вона щось радісно попискує у відповідь. «Бажаю тобі, щоб усі твої плани здійснювалися, щоб чоловік поводив себе гідно, щоб ти завжди була такою ж привабливою, чудовою, чарівною, і самим лише своїм існуванням розбивала вщент поширену думку про те, що дівчина буває або гарною, або розумною!»

Люди, чи ви вірите в те, що вам говорять у слухавки на ваші дні народження? Як вас легко надурити. Як ото Поліну. Щирі слова нам говорять частіше в інші дні, а може, хтось хотів би, але не наважується, то, може, нам під силу сказати це першими? Давайте спробуємо, га, хоча б раз?

Поліна каже, що вони турбувалися про мене. Що вона особисто завжди дотримувалася принципу збереження родини за будь-яку ціну. Я так і відчуваю, як при цих словах вона наближається до мене. Коли Поля починає щось аргументувати, вона насувається на тебе, як танк. Думає, що це виглядає переконливіше. А людина думає, як би так зробити, щоб Поля не відтоптала їй ноги. Механічно відсуваю від себе слухавку. «А, так, алло, щось цей, зв’язок, так». Поліна запрошує мене. Не останню роль тут відіграє моє вміння обирати подарунки, жодного разу Поліна не залишилася незадоволеною, крім того, вона западає на білявців. Ви хочете щось запитати щодо цього? Ні, Олексій не блондин, він — шатен. Але часто буває, що немає жодного зв’язку між чоловіками, за яких жінки виходять заміж, і чоловіками, на яких вони западають. Це правило стосується й чоловіків.

Поліна настільки рада мене чути (їй тепер буде що обговорити з подругами), що навіть не питає мене, чи я прийду один. Необережно, люба Поліно. Бо я прийшов не сам.

Я прийшов із Сенею з Одеси. Його мені порадило воно. Я схвалив його вибір. Сеня народився на кордоні між Молдавією та Україною, він не закінчив навіть середньої школи, відразу почав шити рибальські черевики та продавати їх місцевим рибалкам, потім перейшов на плащі-намети, виявився вправним кравцем, а зараз бігає між своїм власним ательє з пошиття верхнього одягу для мешканців сільських місцевостей і корчмою молдавської та української кухні, яку відкрив на Одеській трасі. «Нормальна корчма в нормальній хатці, та що вам сказати, це — шедеурв. Раз зайдеш — рачки виповзеш. До речі, вам пальта не нада? А то в вас куце якесь. А я нормальне забацаю, всі уссуться. Ціни — нормальні, якість — фірма!»

Батька свого Сеня не знає, а коли про нього питають, відповідає зазвичай так: «Да в піхву його, щоб і не народжувався, падла куцехрінна». Мати Сені втекла від нього в невідомому напрямі. «Та й хер з нею». Бабуся Сені мешкає в молдавському селищі, онука впізнавати відмовляється, а коли він приїздить у гості з подарунками, каже: «Та що ж ти, закляка така, приїбавсі? Ходе, їзде, молоду собі знайти не мож? Все до старої бабці біга й біга, кнуряка триклята». Сеня думає, що бабця його гагаузка. Хто такі гагаузи, він не знає і знати не хоче. «Слово смішне таке, на бабку дуже схоже. Гагаузка, ги-ги!»

А ще Сеня вміє пальцювати, а як Сеня вміє танцювати на столах! Йому все одно, чи це надійний дубовий стіл у його корчмі, чи це тонконогий столик у вітальні Олексія та Поліни. А якщо змусити Сеню зняти мешти, то ви можете побачити такі шкарпетки, яких ви ніколи, якщо не бомжували на вокзалі, бачити не могли. А скільки Сеня може випити, ох, скільки Сеня може випити! І який він не ледачий не предмет «збігати»! «Ви розумієте, алкоголь скінчився, ми якось не розраховували, що…» «Все херня, крім мамалиги з вершками. Що ви кіпішуєте? Я зара’ збігаю, що, вже так труби горять?» З Сенею вечірка не мала шансів залишитися непомітною.

Петро Андрійович був приголомшений. Він здивовано поглядав, але не на Сеню чи на мене, а на Олексія та Поліну. А я все не міг забути, як Поліна дивилася на Сенині руки, якими він її всю облапав. Руки в нього були коричневого кольору, тому що понад усе любив чистити картоплю для кухні власного закладу, а ще заскорузлі, бо Сеня постійно колов їх кравецькими голками.

Звісно, мені треба було діяти, щоб він мене помітив. З Сенею в мене була домовленість: щойно він зайде в оселю, він має робити вигляд, що привів його хто завгодно, тільки не я. Отже, я почав діяти. Проходячи повз крісло, в якому сиділа ця персона, я зробив вигляд, що задзвонив мій мобільний, і трохи поговорив англійською. Тоді трохи поговорив іспанською, повертаючись на своє місце. Після цього почав розмову щодо новітніх підходів у менеджменті. Не можу сказати, що то була дуже вдала спроба, тому що Поліна поводилася так, наче нарешті побачила мавпу, яка три роки тому віртуозно наклала в її сумочку.

Але мені було плювати на Поліну, тому що кілька разів я перехопив зацікавлений погляд Петра Андрійовича. «Спрацювало». Петро Андрійович вийшов у коридор, цієї миті мені припекло мити руки. А Поліні — бігти до туалету. Спритна яка Полінка. Вона перехопила мене у вузькому коридорі біля клозету. «Чого ти хочеш?» — спитала глухо. «Полінко, люба, який чудовий вечір, якби не цей… до речі, звідки він узявся? Знову щось недогледіла, рибуню моя. Але за твої сині очі я тобі можу пробачити все, навіть те, що ти зовсім не вмієш господарювати й пускаєш до хати невідомо кого». «Які сині очі, що ти верзеш?» Поліна була все-таки жінкою, інакше нізащо не вчепилася б у єдину тезу, дотичну до її зовнішності.

Але я поспішав, тому спритно заштовхнув Поліну до туалету й наліг на дверцята. Вона почала гупати кулаками, тому довелося демонструвати всю силу свого голосу. «Я теж колись співав». Так починають нас зваблювати сильні світу цього. Не припиняючи співу, посміхаюсь: я маю показати, що надзвичайно ціную його увагу. Користуючись тим, що Поліна зливає воду, я швидко питаю: «Ви вже збираєтеся їхати? Чи не до центру?» Авжеж, йому саме туди, такі, як він, тільки в центрі й оселяються, а якщо й ні, то ніколи не зізнаються. Ми виходимо разом, я задоволений тим, що мою машину на родинній нараді було визнано застарілою моделлю, тому вона була єдиною з усього матеріального, що залишили мені у спадок. Поліна ще сидить у туалеті й лупцює кулаками двері, звідти її звільняє її кузина Таїсія. «Чого тебе проперло, люба?» — каже Тая. Вона, до речі, не вирізняється гарними манерами, нічого не поробиш, спадковість: їхні матері народилися в Житомирській області, Полінина тітка досі заробляє тим, що продає мешканцям Житомира турецький одяг. Буває, ага. Але, погодьтеся, Поліна вигадувала правила не для себе.

Вж-ж-ж-ж. У машині він розпитує про все, що його цікавить. Я готовий до цього. Моя розповідь така, як треба, все начебто є правдою, але це тільки перший шар. Щоб зняти його, треба лише легенько дмухнути. І що там? Там корчить мармизи брехня, але це хитра брехня, вона приправлена шматками правди. Він протягує мені візитівку (на золотому тлі золоті ж літери, сказитися можна). І каже, що завтра із задоволенням зі мною зустрінеться. Я кажу, що неодмінно буду, мені дуже приємно, що він, такий зайнятий чоловік, готовий приділити мені увагу. Він поблажливо посміхається. Типу: «Та, облиште, все це пусте». Насправді він переконаний, що за свою увагу він має право видушити з мене всі мої життєві соки. Вж-ж-ж. Я висаджую його біля старого відомчого будинку, такого ж сірого, як і саме відомство. Не думаю, що комусь із гостей столиці спаде на думку фотографуватися біля цієї похмурої будівлі. Вона вбиває в людях сонце. Вж-ж-ж.


v)

«А як щодо релігії?» — питаю в нього. Я не можу спати, ворушуся, збиваю неспокійними ногами й руками простирадло та ковдру в пухкі хмарки. Чомусь я знаю, що воно десь поруч. Так і є. Воно тут, а кіт натомість перебрався на кухню. Я поставив туди його кошика, щоб він відчував мою турботу, а ще купив йому сьогодні напівживих карасів. «Релігії?» «Слухай, чи не міг би ти припинити мене смішити, на сьогодні цілком досить і Сені, тобі так не здається?»

Я згоден, але не розумію, що такого смішного в релігії. Звісно, в усьому, якщо є бажання, можна знайти багато веселого, але в релігії? Ну, може, п’яний піп, хоча не знаю, чим це кумедніше за п’яного академіка, сантехніка чи кілера? Я вже не кажу про п’яну дівчину, яка зламала підбор на чобітку. «Що смішного в релігії?» Воно корчиться від сміху. «Багато чого. От хоча б дізнатися, яке ти маєш відношення до релігії? Ти й релігія, тобі не смішно, ні?» Мені не смішно, я згадую про Пекло. «Ой, я не можу», — заходиться воно. «Ти віриш у балачки про Пекло? І про те, що янголи з крилами? І про те, що в мене поросячий писок? (він мацає свого носа). А може, ще й про те, що Бог власноруч відкриває мертвякам ворота? Я зараз помру, — корчиться воно від сміху. Я йому не вірю. — Ти краще згадай, — каже воно, — про свої сповіді в містечку Торонто». І знову заходиться в реготі. А я ж згадую…

історію про дві мої сповіді в церкві містечка Торонто, штат Онтаріо, Канада

Колись я вчився в Канаді. Це через те, що мій тесть, по-перше, справді хотів, щоб я дізнався про систему менеджменту, поширену в Північній Америці, а по-друге, він хотів показати мене своїм товаришам, переважно представникам української діаспори. Знаєте, я не буду довго пояснювати, хто складає українську діаспору в Канаді, а також чим усі ці люди славетні. Скажу лише одне: вони все про всіх знають. А якщо ні, то дізнаються.

Цікаво, що їхня церква є не тільки храмом Божим, а ще виступає в ролі клубу. Тому складається враження, що всі вони такі релігійні — мамцю моя люба. Бо з церкви людей не виженеш. Потім до тебе доходить, що вони там спілкуються, пліткують, обговорюють новини та нових людей, обмінюються думками з приводу складу уряду, а також розробляють плани порятунку неньки-України. Іноді в мене складалося таке враження, що вони думають, нібито Христос помер і воскреснув лише для того, щоб українці в Канаді могли вдягати вишиванки та їсти вареники з вишнями. Ага.

Мене вони сприйняли досить дружньо. Пригощали твердими пирогами зі штучними вишнями і трохи докоряли тим, що в мене «москальська українська мова». Я ж усе це їм дозволяв. Так уже склалося, що я подобаюся людям, які рідко зі мною спілкуються, а ще рідше зі мною живуть. А от до церкви я ходити утримувався. Мене чудово влаштовувало те, церква існує окремо від мене, а я існую окремо від церкви, це ж не заважає мені щось попросити в Бога? Де написано, що тільки ті, хто ходять до церкви, можуть звертатися до Бога з проханнями?

Не читав я такого.

Втім, я й охрестився тільки тому, що тесть сказав мені: якщо я хочу мати бізнес, що процвітатиме в Україні (а це означає, серед іншого, встановлювати зв’язки з потрібними людьми), я повинен стати хрещеним кількох верескливих хрещеників. Елітних хрещеників! Бо куми — це найпотужніша єднальна сила. Треба визнати, що так воно і є. Спочатку я думав, як би зробити так, щоб мати кілька корисних хрещеників, а від хрестин ухилитися, але моя дружина впала в ступор від таких моїх думок. «Ти ж зраджуєш діточок перед Богом!» А я от що хочу сказати: краще б ніхто не підставляв цих діточок тут, на Землі, перед людьми.

Отже, до церкви я не ходив. Але наближався Великдень, і мені зателефонував тесть. Спочатку він вдав турботливого татуся, якому дуже цікаво, як їсть його мала папужка, як вона вчиться, що її хвилює, малесеньку. А потім підійшов до основного. «То що, до церкви так і не ходиш, ледацюго? Чув, чув. Синку, скоро Великдень, а для них це дуже важливе свято». «А для вас?» — устромив свій жетон я. Мій тесть чудово володів собою і своїм слухом, на мій писк навіть не зреагував. «Ти мусиш піти на сповідь. Узагалі не розумію, як тобі не цікаво? Це ж частка культури нашого народу. Значна частка. А я завжди вважав тебе надзвичайно вихованим юнаком».

Я усвідомлював, що якщо не піду на сповідь, про це неодмінно стане відомо тестеві. «Поліціянти», — подумав я. І брутально вилаявся на адресу товаришів тестя з діаспори. Але що поробиш? Нічого. Тому я вирушив.

Матір Божа, яка тут була черга. Щось подібне в Канаді я бачив лише на весняному розпродажі речей фірми «Того», куди мене заслала моя жадібна до одягу дружина. Який то був хаос! Величезні баби, схожі на античних наяд, які тримають на своїх плечах колони, штовхаючи одна одну широчезними стегнами, погрожуючи величезними цицьками, змітали кофтинки будь-якого розміру, навіть того, який би вони спромоглися натягти собі хіба що на стопу, завбачливо намастивши її олією. Я був такий наляканий, що вшився геть, тому що якоїсь миті подумав, що з мене здеруть зараз улюблений светр, ідентифікуючи мене як манекен. Треба віддати церковному натовпу належне, тутешня черга була набагато спокійніша, і якщо мене хтось і поривався роздягати, то тільки очима — пара білявок, фарбована брюнетка, що час від часу масувала собі плечі, тоненький хлопчик у картатому піджаку та огрядний волохатий дядько, що постійно облизував верхню губу.

Нарешті підійшла моя черга. Варто сказати, що за мною спостерігали не тільки перелічені вище персони, які не проти були розділити зі мною ліжко, а й усі інші. Тільки з іншої причини. Я почав сповідуватися англійською, бо тоді не знав, що батюшка чудово розумів українську. Сповідь моя була дуже стислою (а спробуйте-но самі, ще й іноземною мовою, якщо ви таке взагалі робите вперше. Спробували? І що? Довга сповідь у вас виходить? Отож-бо). Я сказав, що іноді буваю поганий, мені за це дуже соромно перед Богом, я визнаю всі свої гріхи, і, нарешті, що я так більше чинити й думати не буду. «Зараз він мене перехрестить і відпустить», — зрадів я. Всі звідси виходили дуже швидко: батюшка усвідомлював, скільки людви чекає на відпущення гріхів.

Але я швидко не вийшов. Бо святий отець звернувся до мене українською мовою: «Синку, то що там на Батьківщині, всі церкви москалі забрали, а автокефали чубляться з греко-католиками? А ксьондзи всі з поляків?» Після того, як я прочитав батюшці релігійну політінформацію, жваво відрапортував про стан українського народу, а також повідомив про те, що на Бессарабці сало коштує стільки, наче в нього вмонтована середнього розміру золота каблучка, батюшку навернуло на філософію. Він почав говорити про власне бачення розвитку України. За п’ятнадцять хвилин я почав смикатися. Через півгодини в мене почалася тиха паніка, я згадав про те, як швидко сповідували інших, і уявив, що про мене може подумати вся черга, якщо мене сповідують тут уже понад півгодини. Але як я міг зупинити святого отця?

Нарешті я вийшов. Через сорок п’ять хвилин. Не можу передати всі почуття, з якими на мене дивилися, коли я вийшов. Навіть елегантний пан у капелюшку, черга якого підійшла, на сповідь не поспішав. Він не міг відірватися від такого небаченого дива, як я. Хтось дивився з подивом, хтось із відвертим осудом, більшість шепотілися. Мій спинний мозок при цьому скручувався у джгут.

«Боже ж, Боже, і що це коїться ото в його фемілі, що це коїться в Україні, коли оце-о сиділо на сповіді ніар години, га? Воно що, дітей ґвалтує, чужих бабів факує, чи що?» — нарешті озвучив спільне запитання всієї черги старигань Ярослав, котрий був тугий на вухо, тому розмовляв дуже голосно. Я почувався жахливо. Востаннє я почувався так кепсько в п’ятнадцять років, коли моя мати прибирала в моїй кімнаті та знайшла під ліжком використаний презерватив. Утім, не можу сказати, що й вона була в захваті від тієї ситуації.

Увечері мені задзвонив тесть. Цілий день я чекав цього. «Ну?» — тільки й запитав він. І я почав розповідати, намагаючись, щоб воно сприймалося як гумореска, але тестеві було невесело. «Так. Роби що хочеш, іди до цього старого мудила в рясі, труси його, працюй із ним, але щоб це старе лайно сказало всім на проповіді, що ти не якесь чудовисько. Зрозумів? Усе, синку, бувай, чекаю на твій рапорт».

І я знову пішов туди. Не міг не піти, бо донесли б того ж дня: «А він так і не пішов до церкви працювати зі святим отцем». Я зайшов до сповідальні, почав пояснювати, що про мене думають місцеві прихожани через те, що моя сповідь так затрималася. Він сказав, що все розуміє, що йому вже ставили різні запитання щодо мене, і він зробить усе, щоб моя репутація була відновлена. «А тепер, синку, сповідайся як слід, а я тебе благословлю». І я почав сповідатися. Мені було важко, тому я нервувався, ковтав слова, але сповідався рідною мовою, тому говорив багацько.

Святий отець цього разу слів на вітер не кидав. Він коментував мою сповідь так: «Бед. Ріалі бед. Ох, і це бед. Вері-вері-вері бед. Ох, соу бед». На якомусь етапі-беді терпець мій урвався, і я сказав: «Отче, якщо б воно було екселент, марвелес, вері гуд, вел дан, перфект, я б вас цим не вантажив». Він помовчав, пожував язика, бо нічого іншого в його роті не було, а щось він таки жував, і сказав, звертаючись, мабуть, до Бога: «Ну, ти бач? Ти бачиш, що воно верзе тут? Сину мій, схаменися, що ж ти богохульствуєш у храмі Божому? Інтераптує мене, повчає. Це ж треба! Шейм який. Яке ж воно зіпсоване, яке зіпсоване, а поняття про каяття — насинг, насинг каяття. Шейм який, охо-хо».

Більше я до церкви не ходив.

«І що, хіба тобі не смішно?» — знову питається воно. «Ну, не дуже…» — відповідаю. «А таке? Ти ось над чим подумай. Ніколи не замислювався, чому біблійний Ной до свого ковчега взяв кожної тварі по парі? Що, порядних людей уже й тоді бракувало? Треба обов’язково цих тварюк набрати? Набрав їх повен ковчег, а люди — хай здихають».

Я подумав: «Це не смішно. Він набрав повен ковчег усякої живності, а ми всі повинні вигрібати?». «Спи, віслюче, — буркнуло воно. — Твоє почуття гумору вночі, мабуть, атрофується».

Ось уже й ранок, і я в офісі Петра Андрійовича. «Це що?» — питаю в секретарки. «Петро Андрійович не любить, коли бруднять килими». Отакої. Не любить він. І вона, цей янгол на секретарській посаді, дає мені — я вже був подумав про музейні чи лікарські бахіли —, але ні, вона видає мені звичайні капці. «Гав-гав», — кажу я рожевим капцевим собачим мордам. Вони привітно шкіряться. Секретарка старанно робить вигляд, що не має мене за придурка. Петро Андрійович запізнювався, але він про мене пам’ятав, тому вибачався голосом власної секретарки, його непотрібні вибачення мені принесли одночасно з непотрібним чаєм. А кістку капцям? Гав-гав! Але я не дуже переймався тим, що його немає. Мені було чим себе потішити, бо я давно такого не бачив. Я маю на увазі кабінет.

Овальний зал без вікон. Шпалери кольору більярдних столів, які повинні, мабуть, освіжати маленькі кульки завбільшки з кришечку від пляшки з-під пива кольору слонової кістки.

На підлозі лежить килимок овальної ж форми кольору брудного піску з геометричними малюнками всіх відтінків сірого. На килимку стоїть дерев’яний стіл у стилі бароко з мозаїчними вставками. На столі — гіпюрова серветка, яку складено з різнокольорових троянд, вив’язаних гачком, лимонного, фіолетового та рожевого кольору. На цій серветці стоїть ваза з трохи каламутного скла та пластмаси, про справжню ціну якої свідчить «срібло», що майже все облізло. На дні вази застигли в німому подиві ароматизовані пелюстки, які змішалися з крильцями мертвих мух.

Під стінами стоять стільці у стилі палаців Людовика XIV, червоні в опуклу золоту смугу. На тлі шпалер кольору доглянутого зеленого газону в крапку (ви ж пам’ятаєте) червоні спинки стільців у позументі виглядають дещо з викликом.

На стінах розвішано картини. Невідомих малярів. На одній зображені жіночі груди, у «Плейбой» вони б не потрапили ніколи, хіба тільки за умови поширення тотального голодування на всій землі; на іншій — похмура церква, схожа на темно-зелену ялинку з хрестом замість верхівки, під «ялинкою» стоїть піп, його хрест блищить на фоні чорного одягу, як ніж в руках убивці; на третій — якась кімната (не ця, а шкода, тоді б я гепнувся у глибокому запамороченні, а Лора Палмер, яка лазить по картинах, узагалі з’їхала б із глузду. Де червона завіса? Де підлога, що кудись поспішає? Де карлик?). На четвертій — стандартна модель європейського міста. Абсолютно невідомо, якого саме. Під «Жіночими грудьми» висить гіпсовий янгол, що вчепився за стіну й ці груди вухами. Вуха в нього гострої форми. Не знаю, про що він при цьому думає. Поруч розміщено годинника у формі кленового листа з написом «Торонто». О, я там був!

В одному куті — бюст Катерини Другої, в іншому — Феміда. Вона тримає терези, в одну шальку накидано купку скріпок та один маркер. Іще тут є три світильники. Зі стелі спускає щупальця люстра, вона схожа на медузу, в якій багато пик-дзвіночків. Пики надзвичайно запилюжені. В кутку сумує бра, воно нездужає, з носа йому звисають донизу кришталеві шмарклі. А за пластиковою дошкою (чимось нагадує мольберт, але це вже занадто), яку прикрито жіночою хусткою в чорно-білі абстракції, можна побачити місцевого аскета — світильник у стилі Ікеа, котрий, судячи з виразу плафона, не може досі второпати, як його сюди занесло?

Коли Петро Андрійович нарешті з’являється, скидаючи на тонкі руки секретарки шкіряне пальто, я впадаю в прострацію й зовсім не знаю, про що з ним маю говорити. А ще гірше — я не розумію, про що з ним можна говорити взагалі. Воно поруч, лоскоче «Жіночі груди». Вуха янгола червоніють від люті. «Годинник», — каже воно. «О, я бачу, ви бували в Канаді», — показую я на годинника з написом «Торонто», і ледь стримуюся, щоб не додати: «У лавці, де все продається за один долар», — тому що саме там я бачив такий годинник. Він дарує мені широку посмішку. Мабуть, про Канаду це я класно придумав.

Що й казати, є в мене хист спілкуватися з такими от бовдурами.

З тим же успіхом я міг розпочати розмову з «О, я бачу, ви були на Троєщинському ринку» (килим); «О, я бачу, ви були в метро на площі Льва Толстого» (серветка з трояндами, вазочка); «О, я бачу, ви відвідували елітний меблевий салон?» (стільці, стіл); «О, то ви не цураєтесь візитів на господарський ринок на Петрівці?» (люстра, бра); «О, то ви знайомі з усіма цими ідіотськими малярами?» (картини). Але все це — абсолютно не те у порівнянні з доречним (талановитим, так!) запитанням про Канаду.

Ми сидимо за прикрашеним мозаїкою столом, мені знову пропонують обрати напій. Я обираю чай, знаючи, що він огидний, але маю всі підстави думати, що кавою тут я неодмінно отруюся. Петро Андрійович, мабуть, теж знає особливості тутешнього чаю, йому приносять мінеральну воду та склянку. Цікаво, чи додасть мені балів, якщо я схоплю пляшку, наллю трохи в склянку, а сам питиму з горла? Не додасть. Тому я давлюся чаєм, бо горло зашерхло, як жіночі груди на картині.

«Знаєте, ви мені подобаєтеся». Ще б пак. «А потім — ви володієте мовами, це дуже в дусі часу, розумієте?» Я не розумію, до чого тут моє володіння мовами, і як воно перетинається з духом часу, але киваю, атож, я розумію, ага. Він каже, що завтра відведе мене в одну дуже поважну державну структуру. І покаже своєму відносному приятелю. «Ми з ним іноді граємо в шахи». Мені цікаво, як він може грати в шахи? Людина, котра так прикрасила свій власний кабінет, мусить нудьгувати від білих і чорних фігурок, а ще більше — від білих і чорних квадратів. «Мені туди необхідно влаштувати свою людину». Він підморгує мені. Цим він дає зрозуміти, що на мене вже вдягнуто ошийника з іменною биркою. «Служити!» Вав-вав!

Завтра він буде чекати мене у своєму кабінеті о 8:00. Ненавиджу рано вставати. Мені здається, що його шаховий партнер міг би пережити, якби я заявився до нього, скажімо, об 11:00. Ті, хто захоплюється шахами, мусять бути неспішними людьми, бо куди від них зможуть утекти шахи? А куди від таких петроандрійовичів можуть утекти люди? Якщо ти не знайдеш його, то він неодмінно знайде тебе. Якщо він не знайде тебе, то ти підеш шукати його. Життя — колесо: спочатку ти за кимось чи когось, потім він за тобою чи тебе.


vi)

Коли я йшов до першого класу, мене супроводжувала мамця. Вона несла бордові троянди («Я розумію, що воно дорого, але треба відразу дати їм усім зрозуміти, що ми — не проста родина!»), мені квіти вона не довірила. До того ж вони набагато більше пасували до її нової чорної сукні, ніж до моєї синьої шкільної форми. Батько теж хотів піти, але мамця йому заборонила, бо чітко усвідомила, скільки там може бути цікавих персон жіночої статі. А батько був іще той гульвіса.

Коли я одружувався, зі мною були і мамця, і тато. Насамперед тому, що мій майбутній-колишній тесть над усе ставив родинні цінності, родичів свого зятя обрати можна, але трапляються випадки (і це був якраз мій), коли ти втрачаєш контроль і треба набратися сили, щоб гідно зустріти поразку. Тесть хотів подивитися в очі небезпеці. Моя мамця справила на нього неабияке враження. Він оцінив, як вона поблажливо поглинала фуа-гра та шардоне і яку вона скривила мармизу, коли на стіл поставили яблука, що їх вона щодня купувала на ринку. Звичайні яблука — сором для багатих родин! Мамця була переконана, що майбутні родичі зобов’язані здивувати її цього визначного дня. «Якщо ти вдався в неї, маєш необхідний потенціал», — зауважив тесть.

Коли я отримав ключі від власного бізнесу, на робоче місце мене супроводжував тесть, він постійно поплескував мене по правому плечу, так що коли він припинив, мені чогось деякий час навіть бракувало. А робив він це не для того, щоб підтримати, а для заспокоєння своїх нервів. «Чи правильно я роблю?» — вибивав він на мені. «Чи не влізаю в якусь халепу?» Того, хто звик незрушно стояти на своїх ногах, може скосити навіть комарине жало, треба лише знати, куди влучити.

На нове робоче місце мене супроводжувало воно. Я щось маю сказати про нові огидні відчуття? Чекайте. Я прислуховуюсь до себе. Ви знаєте, щось не помітив ніякої різниці.

Мене заводять у непоганий кабінет. Тут відчувається простір. На стіні висить портрет Президента й мапа Європи. У якусь кривулю, що, мабуть, і є нашою державою, хтось устромив маленький прапорець, щоб ніхто не переплутав. Біля стіни стоїть симпатичний диванчик. І хто ж на ньому вже повалявся? «Василю Васильовичу, це — Стас Коваленко». Василь Васильович дивиться у вікно. Не відчувається, що цей ранок для нього добрий. «Це від Петра Андрійовича», — витримавши належну паузу, додає Варвара Адольфівна, поки що для мене вона — непогана жінка, не дуже молода, не дуже вродлива, але, на перший погляд, не останнє сучило. Мені не подобається, що я — це «це», але я мовчу.

«Ви показали товаришу його робоче місце?» — питає Василь Васильович. У профіль (утім, анфас також) він дуже схожий на голову чоловіка, яка прикрашала етикетку радянських одеколонів «Містер Ікс» та «Саша», а також на ті чоловічі голови, що прикрашали вітрини фотоательє за радянських часів. Такий собі заштатний красунчик. «Ні», — каже Варвара, її голос такий холодний, що зараз рослинка на ім’я кротон, яка стоїть на спеціальній підставці, задубне. «Мені здалося, Василю Васильовичу, що ви схочете на нього подивитися». Брови Василя Васильовича зараз дуже подібні до волохатої чайки. «Нащо мені на нього дивитися? Хай працює людина».

Ми прощаємось, я про всяк випадок вибачаюся, Василь Васильович пильнує за мною. «Якщо ви думаєте, це саме, що тут, це саме, завжди спрацьовує метод верс лібре, то ви, це саме, помиляєтесь, тому що це є… це саме, не завжди так, а радше щось синонімічне». Я розумію, що я нічого не розумію (що, цікаво, зробила б Аліса, якби ото таке промовив до неї окіст під час їхнього першого знайомства?). «Лібрес? Це хіба не жіночі прокладки? Про що він?» — питаю Варвару Адольфівну. З усього видно, що відповідати мені не збираються. Може, прокладки в її віці вже не актуальні? «Це — ваш кабінет. Це — зв’язок. На столі інструкції, вивчаючи їх ретельно, ви будете обізнані про нашу роботу не гірше, ніж я». З цими словами вона виходить, тримаючи спину так прямо, що от-от лусне синій німецький піджак.

Дзвоник. Я прибираю з обличчя інструкцію номер 3, вона допомагала мені створити ілюзію ночі, я не виспався. А жалюзі тут немає. Я кажу: «Алло». «Треба представлятися, а не „алло“. Алло-хуйло. Зайдіть до мене». «Алло-хуйло. Пральня-фігальня. Культура-мультура. Віслюк — купка сук». Я виходжу до приймальні. Бачу на секретарському столі записку: «Вийшла у справах на п’ятнадцять хвилин». Хитра мавпа. От я їй влаштую. Секретарки немає — один.

Заходжу до приймальні шефа, там бачу карколомну дівчину, вірніше, очима спотикаюсь об її ноги. Втім, це не просто ноги. Це справжній витвір мистецтва. «Дуже приємно», — кажу я ногам. Їхня володарка дивиться на мене без будь-якої зацікавленості. Її байдужість чомусь підказує мені, що з нас двох тільки я не знаю, хто вона, а їй дещо про мене відомо. «Я сплю з іншим козлом», — каже вона. Що ж, дівчина не звикла гаяти часу й відразу ставить усі крапки над «і». Я не знаю, чи співчувати їй, чи радіти, тому вирішую змінити тему. «Ви часом не знаєте, хто тут може говорити голосом найпотворнішої з потвор?» «Чоловічим?» — уточнює володарка ніг. «Еге», — відповідаю, хоч сам не дуже впевнений.

«Мені так здалося», — додаю, щоб вона потім не підняла мене на сміх. «Якщо чоловічим, то це якраз і є той козел, із яким я сплю». Я розмірковую над тим, чи буде чемно з мого боку залишити й цю її ремарку без коментаря. «Це — заступник Васятка, Валера. Вийди, коридором прямо, приймальня праворуч».

Цікаво, чого це всі вони мені тикають? Знову футболка?

Вдячності моїй немає меж. Які ж ноги! «Викликали?» — питаю в суб’єкта на ім’я Величко В. Л. Треба віддати йому належне, він, мабуть, знає, що його обличчя може назвати обличчям тільки надзвичайно ввічлива людина, тому тренує тіло. Він має атлетичну статуру. І набагато більше смаку, ніж «Васятко». «Ти хто? Чому без доповіді?» Я представляюся, мстиво кажу, що його секретарки немає на місці. «А помічник мій де?» Мені здається, що коли стосунки тільки-но починають створюватися, відповідати в риму на питання «де» не дуже доречно, навіть коли він почав першим зі своїм «алло». «Я від Петра Андрійовича». Про всяк випадок кажу ім’я цього чарівника.

Але пароль я не вгадав. «А, нишпорка від цього намащеного гівном бздуна?» Тут що б не відповів — матимеш проблеми.

«Давай, розповідай про себе. Що ти вмієш, на що здатний, де вчився, з ким був одружений і чого тобі тут треба? Швидко давай, виплюнь член із рота, якщо заважатиме». Я починаю розповідати, хоч і не дуже звик представлятися таким суб’єктам. Пильную за кожним своїм словом. Ця скотина слухає неуважно. Говорить по телефону, вмикає телевізор, зацікавлено дивиться новини про ціни на аукціоні Сотбі й про те, як один німецький гомосексуаліст з’їв яйця іншого гомосексуаліста на його ж прохання. «Ось вона, демократія ваша! Каструвати!» Каже він на це.

Я ковтаю повітря. «Чого тобі ще?» — питає він. Одне мені точно зрозуміло: ця людина ніколи не вчилася в Суворовському училищі й не належить до кадетського корпусу. Цікаво, якщо в нього хтось викладав етику, чи продовжує викладати ця людина після такого випускника? «Іди й працюй!» — сказав, наче Мойсей своєму народові, наче рабин жінці, що прийшла запитати, чому ніяк не може кінчити.

Я думав, що це одоробло мене взагалі не чуло. Звісно, про німецьких людожерів нетрадиційної орієнтації набагато цікавіше слухати, ніж ознайомлюватися з чиєюсь біографією. Але я помилився.

По обіді на мій стіл ліг папірець, котрий після детального вивчення виявився інструкцією щодо догляду за дублянкою. Іспаномовна інструкція, яку мені пропонувалося терміново перекласти. Може, й не все, але про іспанську мову він почув добре. Наволоч.

Щойно я зібрався сісти за переклад, як до мене в кабінет без стуку й секретарських попереджень (треба в когось дізнатися, яка хоч на вигляд моя секретарка, бо відчуваю, що я маю всі підстави так і не побачити її аж до самого звільнення) ввійшла трійця: Ноги з Дівчиною, Хлопець із Нахабним Писком, Зріз Стіни. «Де пляшка?» — радісно поцікавився Хлопець із Нахабним Писком. «Ага. Коли ти будеш проставлятися?» — підхопили Ноги. Зріз Стіни, як ведеться у зрізів стін, мовчав.

«В обід», — сказав я. «Де тут у вас найближча крамниця?» «Ми не горді, ми згодні на буфет», — нарешті відгукнувся Зріз Стіни. «Віка», — посміхнулися до мене Ноги з Дівчиною. «Ігор», — привітно промовив Хлопець із Нахабним Писком. «А це — Степан». Зріз Стіни кивнув на підтвердження того, що Степан — це він. І тоді я вперше потрапив до культового місця — буфету.

«То як ти тут опинився?» Я вже зрозумів, що цій публіці слід брехати. Всі вони обіймали такі самі посади, що й я. Радники великих керівників, усі ми були радниками, але, як виявилося, відповідали за різні напрямки. Віка займалася паблік рілейшнс. Степан вважався аналітиком, а також правником. Ігор славився тим, що займався будь-якими організаційними питаннями. Тільки від них я дізнався, за яким напрямком закріплено мене. «Міжнародні стосунки з ухилом в економіку». Чудово. Звучить принаймні краще ніж, наприклад, «Той, що крутить хвости коровам».

«Не повірите, але я сюди потрапив абсолютно випадково». Це — вищий пілотаж — брехня в компанії людей, котрі давно призвичаїлися в ній і нею жити. «Повіримо», — оптимістично каже Віка. «Ми так само з’явилися тут випадково. Моя мама взагалі — проста вчителька». Ага, аякже. В таких, як ти, сонечко, взагалі не буває мам, в абетковому розумінні цього слова. «У мене була невеличка протекція. А вже потім я вчасно спіймав Бога за бороду». Ігор мені підморгує, він мені більше подобається, ніж не подобається. «Або когось за член», — думаю я. Бо я — цинік. «А Степан дуже розумний», — каже мені дует у виконанні Вікторії та Ігоря. «О», — відповідаю я. Степан шаріється. «Добре, коли в тебе руде волосся й така світла шкіра, зашарітися — на раз», — думаю я. Степан сором’язливо ховає обличчя за склянкою з коньяком. «Зібралися разом чотири вовка, чекають — про котрого піде промовка…»

Перша до мене приходить вона. «Де твоя секретарка?» — питає. Я розводжу руками й кажу, що я теж дуже хотів би це знати. «О», — каже вона, прихоплює з мого столу роздруківку перекладу з іспанської. «Слухай, із мене пляшка. Намучилася, ніяк не могла збагнути, як її доглядати. У школі й інституті вчила англійську». «Доглядати дублянку?» — уточнюю я. «Іспанську», — уточнює Віка. Цим вона дає зрозуміти, що Валерик її в образу не дасть. Як вона помиляється. Валерик залюбки роздере її на шматки й пригостить ними голодних тигрів, якщо він потребуватиме їхніх тигрових послуг. «Твоя секретарка — небога мого козлюсика», — це її вдячність. Вдячність у розумінні Віки. «Покуримо?» — питаю я, бо думаю, що вона прийшла не обговорювати мою секретарку.

Так воно і є. Після п’ятихвилинної бесіди про погоду (аякже!), стійку фарбу для волосся, після задоволення її цікавості з приводу того, де я дістав такі блискучі черевики, а також стислого нарікання на те, що моя секретарка Христина — рідкісна заздрісна падлюка, Вікторія, для порядку пом’явшись, розповідає мені…

історію про шляхетного спамера Рейнхальда, вікінга і людину зі слабкостями, та Ігорка, хлопця, який ніколи нічого не робить, але завжди має рацію

Є такий собі Рейнхальд. Дивакуватий у припустимих межах чоловік, який приїхав в Україну з Голландії. Спочатку подивитися, що тут і як. Потім як бізнесмен, тоді як дипломат. Йому тут подобається.

«Тут гарна природа, вродливі жінки й чоловіки. Можна збирати гриби майже в межах міста. А ще є симпатичні будиночки, і ніхто не змушує прибирати гівно за Сотбі» (Сотбі — це собака Рейнхальда, золотавий ретривер).

Як ви могли помітити, в Рейнхальда безліч причин, з яких він жив і живе в Україні й не збирається вшиватися геть. Мешкає він у симпатичному будиночку сталінських часів.

Життя Рейнхальда було доволі рівним. Обов’язкове пиво щоп’ятниці в давно обраних пабах, суботні вечірки в будинку кого-небудь зі співробітників дипломатичного корпусу чи представників міжнародних організацій. Прості радощі простого іноземця. Усе змінилося, коли на вулиці, де він мешкав, побудували бізнес-центр. Високий, новий, сучасний. Рейнхальду він одразу не сподобався, бо з усього високого Рейнхальд схвалював лише чоловіків (можете собі уявити, що сказав Рейнхальд, коли почув новину про те, що великі американські Близнюки впали — він крикнув «йоу!»). Але не це його роздратувало. Роздратувало його те, що новий високий центр увесь світився крізь сучасне фасадне покриття ніжним блакитним сяйвом.

Воно било прямо в його вікна. Жалюзі не допомогли, бо Рейнхальд знав, що світло нікуди не поділося, що воно існує. Він трохи подумав і дійшов висновку: його просте, як половинка житнього хліба, життя перетворилося на жах. Блакитне пекло. Крім того, світло дратувало й Сотбі (собакам властиво мати ті ж самі звички та смаки, що й їхнім господарям). На відміну від Рейнхальда, котрий сприймав усе, наче суворий вікінг, ну, може, й не суворий, але — мовчав, Сотбі вив на це світло. Через виття Сотбі Рейнхальду телефонували сусіди, користуючись непарламентськими виразами, пояснювали, в якій саме труні вони бачили Сотбі та його господаря. Мова Рейнхальда збагатилася лайливими висловами різних країн світу, тому що в його будинку мешкало чимало працівників різних амбасад. Якщо лайка виконувалася різними мовами, то мат переважно був російським. Тільки російський мат є справжнім матом. Усе інше, хоч би що казали, — дешеві підробки.

Звиклий жити в умовах розвинутого громадянського суспільства, Рейнхальд пішов по інстанціях. Говорив російською мовою він непогано, акцент був ледь помітний, але писати він категорично не вмів. Від стандартної пропозиції: «Залишите письмову заяву. З вами розберуться», — Рейнхальду кортіло завити, як Сотбі. Дуже лякало й те, що розібратися обіцяли не з блакитним сяйвом, а з ним — Рейнхальдом. У всемогутність українських інстанцій та їхні можливості псувати життя власним громадянам та іноземцям повірив набагато щиріше, ніж у Бога. Час ішов, але інстанції не мали намірів розбиратися з блакитним світлом, вони передавали Рейнхальда, як естафетну паличку, від одного кабінету до іншого. Фінальної смуги при цьому він не бачив. Але естафетним паличкам і не властиво бачити ніяких смуг.

Тоді Рейнхальд обійшов сусідів і зібрав підписи під петицією, складеною англійською мовою, котру можна було б назвати: «Блакитне світло, геть!» Рейнхальд розіслав її всюди, куди тільки міг, у тому числі й в англомовну газету «КиївПост», утім, тільки там її й прочитали. Але полегшення від того, що хтось нарешті спромігся прочитати його петицію, Рейнхальд не відчув.

Якщо ви ще не помітили, то я скажу: Рейнхальд від природи був дуже впертий і наполегливий. Він згадав, що в нашій країні діє принцип: «Не шукай вирішення проблеми, шукай правильних людей». І таку людину він знайшов швидко. Дуже добре освічений бізнесмен і високий чиновник мав офіс у «блакитному будинку». Він чудово володів англійською, був елегантним, приємним зовні та ввічливим, за інших умов Рейнхальд був би радий такому приємному спілкуванню.

«Розумієте, Рені», — сказав він йому. «Цей будинок є приватною власністю однієї дуже впливової людини, російського співака. На зразок Паваротті. Але чоловік він мудрий, наскільки я знаю, він здатен вислухати скарги навіть простої людинки. Як то в нас в уряді кажуть? О! Маленького українця. А тим більше — не такого вже й маленького голландця, — вони посміялися. — Ти напиши йому листа. Тому що ці, наші, страйкуй — не страйкуй… ну, далі, я думаю, ти вже знаєш. Трохи ж тут пожив, еге?» О, в подібних римах Рейнхальд був обізнаний, навіть дуже. Можна було сміливо захищати дисертацію з філології.

Рейнхальд хотів подякувати й піти, але ж… «Проблеми?» — запитав ВІП. «Я не вмію писати російською», — зізнався Рейнхальд. Йому здалося, що якщо хтось і здатен тут зарадити, то саме цей упевнений чоловік. «А, це не питання. Зара гукну Ігорка, він тобі напише».

Ну що, друзі мої? Досі ви не могли дотумкати, до чого Вікторія веде й де тут історія про Ігорка? Ха! Але якщо ви вже виявилися такими терплячими, як я (а зважте, що у вас вона постійно не стріляла цигарку за цигаркою), то зараз мова піде й про нього.

Історична довідка: Ігорко. 32 роки. Розлучений. Лев. Про місце народження героя — відомості дуже плутані, що дає підставу підозрювати, що народився Ігорко в дуже глибокій дупі. Очі — переважно блакитні, джинси — переважно блакитні, сам — переважно не блакитний. Сам переконує громадськість, що не голубий. Громадськість точно нічого не знає, через те мучиться й прагне дізнатися, що там насправді. Працював на той час помічником дуже впливової людини. Нічого не робив, мінімальний річний дохід — 80 000 доларів. Живе вельми приємно. Не цурається травки. Кілька дівок мають одну й ту саму мрію: натягнути Ігорка на себе, а йому на пальця — обручку. Він про це нічогісінько не знає. Хоча, якби він про це знав, для дівчат це нічого б не змінило. Улюблена іграшка — мотоцикл. Улюблений одяг — джинси. Улюблена справа — тупі ідіотські жарти. Рейнхальд про все це не знав.

«Ну, що там у тебе?» — млосно протягнув Ігорко, вивчаючи тканину Рейнхальдових джинсів. Рейнхальд був у захваті. «Нічого такі джинси. Гарний колір», — продовжив Ігорко. «В мене проблеми зі світлом». «Та ну? Світишся? Може, ти інопланетянин? Чи, може, забагато жереш риби? Мені казали, що норвеги постійно жеруть рибу. А там суцільний фосфор». «Я — датч», — виправив Ігорка Рейнхальд. «Був у Копенгагені вашому. Село». «Я — датч. Це — голландець», — іще раз вніс ясність Рейнхальд. «Нічого-нічого. Не треба мене ні в чому переконувати. Головне, щоб ти сам знав, хто ти, і тобі це подобалося».

Рейнхальд мовчав. Він ніколи не бачив таких балакучих молодих чоловіків. «Поруч із моїм будинком стоїть цей центр. А ввечері й усю ніч він сяє блакитним світом». Ігорко слухав його з таким виразом, наче йому розповідають казкову історію. Не міг збагнути, до чого тут він. «Гарно, мабуть, еге ж?» Ігорка ніколи б не можна було звинуватити в делікатності.

«Ет. Не можу спати. Ще й виє Сотбі. Сусіди злі, погрожують». Рейнхальд не знав, як із ним себе поводити. Після того, як Ігорко почув, що виє Сотбі, він про всяк випадок відсунувся від Рейнхальда разом зі стільцем. Подумки він уже послав дуже впливову людину на три літери. «Аукціон, що виє в нього вдома. Що коїться в голові цього хлопця?» На відміну від Ігорка, Рейнхальд був чутливим та делікатним, тому, побачивши вираз обличчя Ігорка й пов’язавши його зі своїми останніми словами, пояснив: «Сотбі — це мій собака. Так його звуть». Ігорка трохи попустило.

«Ну, то й що з усього цього? Подарувати тобі окуляри з ганчірки? Я якраз нещодавно прихопив їх із літака. Мені вони ні до чого. То ти не соромся». Ігоркові стало нудно. «Твій бос казав мені, що ти можеш допомогти написати листа власнику будинку, відомому російському співакові, щоб він припинив це блакитне сяйво». «А. Не питання. Як його звати?» Рейнхальду стало соромно, ім’я співака він не спитав. «Не рюмсай. Надішлемо всім чоловікам, що в нас співають», — сказав Ігорко підозріло-енергійним голосом.

Ось що вийшло з-під його ручок:

«Шановні Мусліме, Йосифе, Філіпе, Сергію, Анатолю, Едуарде, Юрію, Ігоре, Ігоре, Дмитре, Михайле, Олексію, Олександре, В’ячеславе, Володимире, Володимире, Валерію, Валерію, Миколо, особливо ви — Миколо, раднику ВВП з питань культури, Андрію та ви, Андрію. Мене звуть Рейнхальд. Я — простий датч, що народився в Копенгагені. Ви чудово знаєте про наших лижників-чемпіонів. Але ви не думайте, що я такий простий. У мене є зв’язки з кримінальним світом, але я шаную вашу країну, тому поки що ними не користуюся. Поряд із моїм будинком хтось із вас побудував висотку, яка ночами сяє блакитним світлом. Я не можу спати. Світло б’є мені в очі, до того ж виє Сотбі (це мій пес, дуже дорогий, переможець виставок; якщо він захрипне, ви матимете великі неприємності). Через виття Сотбі в мене неприємності з сусідами. А це дуже впливові люди, вони з кримінального світу. В мене дуже мало часу, але я сів і написав цього листа, тому що тільки ви здатні розібратися у цьому свавіллі. Тобто — хтось із вас. Я мешкаю в Києві за адресою. А ваш будинок знаходиться за адресою. Хоча ви краще від мене знаєте, за якою адресою знаходиться ваш будинок. Цим листом я прошу вжити всіх необхідних та рішучих заходів. А якщо ні, то я буду змушений звернутися в міжнародні правозахисні організації, а також — до представників кримінального світу. З повагою, ваш щирий прихильник, колекціонер ваших дисків — Рейнхальд. Підпис. Місце. Дата».

Рейнхальд сказав, що вважає листа дещо екстравагантським. Але Ігорко навідріз відмовився вносити правки. Він сказав, що чудово обізнаний із життям естрадних співаків, із тим, як вони живуть, де й із ким, а також якою мовою з ними слід говорити, а чи знає про це Рейнхальд? Знає? Рейнхальду крити було нічим. Він не знав, як живуть нідерландські співаки, що там казати про російських. А далі Ігорко запустив «Google» і віднайшов майже всі електронні адреси, як не самих співаків, то їхніх менеджерів, директорів та (у більшості випадків) підтримувачів веб-сайтів.

Це дуже смішно, але на спам Рейнхальда відповіла одна людина. І саме власник будинку. Історія замовчує, що було в листі. Але відтоді блакитним світлом сяяв тільки дах висотки. Це якщо й заважало комусь спати, то хіба тільки супутникам-шпигунам. Рейнхальд зрозумів, що закохався. Він молився на Ігорка. Обіцяв йому квартиру в Роттердамі, відпочинок в Амстердамі, нарешті ключі від свого серця. Якби не останнє, Ігорко черговий раз виправдав би своє прізвисько «фартовий хлопчик». Але не судилося.

Проблема полягала в тому, що Ігорко не був голубим, хоч би які небилиці про нього плели. І Рейнхальд був змушений відступитися з розбитим серцем і забрати з собою обіцянки щодо квартир. У Голландії не заведено розкидатися хатами тільки тому, що хтось написав за тебе вдалого листа. Впливова людина теж була розчарована, бо повірила в те, що Ігорко — голубий. Ще тільки цього бракувало, щоб люди патякали казна-що про те, яке лайно кружляє коло нього й жирує собі, ні в чому собі не відмовляючи, на його утриманні. Тому Ігорко вмить втратив усе. Довіру, гроші, безбідне життя. Втім, впливова людина не була останньою наволоччю, тому заангажувала Ігорка до знаменитої установи, де тепер працюємо ми всі.

«Щось я з тобою розбазікалася», — каже Вікторія. Вона скурила півпачки привезеного з-за кордону «Мальборо». У наш час приязне ставлення, так само, як і потреби в інформації, вимірюється будь-чим, зокрема якісними цигарками. «Ой, а вже й час іти. Слухай, усе це — суворо між нами. Взагалі-то я не базікаю, слово честі. Я просто помітила, що ти — людина надійна, тому я, така само надійна людина, маю ввести тебе в курс справ. Надійні ж люди мають триматися разом? Навіть якщо сплять вони окремо, так?» Я сказав, що це, безперечно, вірно. Про «разом». «Може, подумаємо щодо „сплять“?» Вона зробила вигляд, що недочуває. Схопила ще кілька цигарок. «Ну, до завтра. Па-па!» Мій погляд пішов проводжати її сідниці. А я тим часом подумав: «Раніше були такі труси, що під ними треба було шукати дупу, а зараз такі труси, які треба шукати в дупі. Як змінився світ, як же змінився!»

У приймальні за столом секретарки, котрої немає (Секретарки немає — чотири), я бачу Ігорка. «Агов, друже, де тебе носило?» — питає він. «Мене що, хтось шукав?» — відповідаю запитанням. Не те, щоб мене дуже хвилювало, шукав мене хтось чи ні, мені конче необхідний час, щоб подумати, що б йому таке збрехати, яку напівправду? Не можна ж розповідати йому про те, що я зараз почув од Вікторії? В Ігоркових очах граються бісенята. «Віддавав переклад», — кажу я. «Був у Валерія. До речі, стрів там Віку. Трохи покурили. Вона на нього скаржилася.

Які в неї ноги…» «Майже такі самі довгі, як її язик», — каже Ігорко. Позіхає. «Ти сам живеш?» — запитує, але я відчуваю: він знає, що я живу сам. «Так», — кажу я обережно. «Давай поїдемо до тебе. Дещо треба обговорити, ти так не вважаєш?»

Взагалі-то я так зовсім не вважаю, але розумію, що якщо це відбудеться не сьогодні, то неодмінно завтра, хоч так, хоч сяк Ігорко все одно навідається до мене в гості. Краще вже розплюватися з ним сьогодні. Сподіваюся, що вночі мене не навідає зі сповіддю Степан. Зрізи Стін мають проводити ночі вдома, інакше будинок буде зруйновано. Ми їдемо службовим ліфтом. Ігорко має стомлений вигляд. Я розумію, що і йому не дуже посміхається пертися до мене в гості, але служба є служба.

Він оглядає мою машину з усіх боків, наче дівчину, щодо котрої хоче вирішити: знімати її чи ні? «Так-так. Застаріла модель», — каже Ігор. Перед моїми очима миттю з’являється тесть. Він танцює лезгинку на моїх мощах. Через це в мене псується настрій. У машині ми мовчимо. Кожен, мабуть, поринув у свою ненависть.

У моєму під’їзді, щоб чимось заповнити ніякову паузу, я лізу в свою поштову скриню (востаннє я її перевіряв на день народження). Не можу змусити себе говорити, до скрині залізти простіше. Адже це — екшен. Екшен мусить вмикатися в ситуаціях, коли слова блукають у пошуках рота. У моїх руках листівка. Біла в золоті конвалії. Ігорко притискує підборіддям моє плече, відводить його вбік і заглядає прямо в текст. Може, притиснути його ніс листівкою? «Шановний мешканцю! Поздоровляю вас з 8 березня, святом краси та натхнення! Бажаю, щоб незважаючи на те, що наша країна перебуває в кризі, вам було що поставити на стіл, було для кого бути найвродливішими на світі! Терпіння, мудрості, вічної краси. Що завжди було притаманно нашим жінкам. Цілую. Хай вам щастить! Олександр Олександрович». Ігорко ворушить губами. Він шокований. Це мене вже таким не пробереш. Знаємо. Читали. «Це хто?» — питає Ігорко. «Голова районної державної адміністрації, - відповідаю я. — Олександр Олександрович». «А чого це він тебе цілує?» «Це така в нього метода взаємин із виборцями», — кажу я. «Куди не повернися — всюди вони». «Він кожному таке пише», — наче виправдовую я Олександра Олександровича. «Та невже?» — питає Ігорко. Ущиплива він людина. Я тим часом відчиняю вхідні двері. Нас зустрічає кіт, котрий не дуже радіє: кінчик хвоста тремтить, очі жовті. Кіт на місці, а от воно десь поділося.

Ігор озирається. Знаходить стіл. Витягає три пляшки медової горілки. «А що, хтось іще буде?» «Звісно. Віка буде. Відразу після першої я тобі, друже мій, обіцяю Віку. А коли візьмемося до третьої, то прийде Степан. На нього й півпляшки цілком вистачить». Я розумію, що вечір сумним не буде. Кіт каже: «Мав». Потім додає: «Ма-а-а-ав. Мав!» Він хоче жерти. Я кажу Ігорю, щоб він не соромився, хоча бачу, що я марно стараюся, Ігорко й без моїх порад соромитися не збирається. Я йду годувати кота. Чую, як Ігорко говорить комусь по телефону: «Не знаю, не знаю. Телефонуйте протягом дня. У нас завтра вранці нарада. В Міністерстві». Кіт так працює щелепами, наче не їв кілька днів поспіль.

«Яка нарада? Де?» «Для нашої роботи не має ніякого значення, де в нас нарада. Пробач, не знаю, як твій організм, але мій, коли я заливаю його горілкою в таких обсягах, відмовляється вранці вставати». «То ти ночуватимеш тут?» — вихоплюється в мене. Цього ще бракувало. «Ага. Прикинь, як кльово?» Ігорко косить під недоумка. В нього виходить паскудно. Я відкорковую пляшку. Розумію, що краще почати пити якомога раніше.

Ми мовчки п’ємо, я не знаю, з чого почати розмову, про що питати людину, котра сама вирішила дещо про декого тобі розповісти. А що я сам можу йому повідати? Може, про хор? Чи про погоду? «Завтра, мабуть, дощитиме», — кажу я. Ігор наливає ще по одній. Судячи з його мовчання, проти дощу він нічого не має. «А я колись трахнув одну відому естрадну зірку», — продовжую світську бесіду я. Ігорко відкорковує другу пляшку. Розливає у склянки, підморгує мені й каже: «Невже? Сам трахнув? Справжню зірку? Якщо тобі до вподоби такі розваги, тобі неодмінно сподобається»…

історія про дівчинку — вправні ручки — довгі ніжки

Віка народилася в Донецькій області, в маленькому містечку, де всі нормальні хлопці ходили з піднятими плечима, в які наче було вшито круглу голову, і постійно сякалися в пилюку або калюжі. Хто не ходив і не сякався, був або хворий, або дебілкуватий, або не місцевий. Усіх хворих, дебілкуватих і немісцевих били.

Віку стали вважати гарною з класу восьмого, коли в неї сформувалася статура, і дівчинка-мотузка перетворилася на жінку з довгими ногами. Тонка талія, широкі стегна, груди відповідного розміру: «В неї такі цицьки — наче обхопити стовбур п’ятирічного дубка» (якийсь європейський невротик сказав би примітивно — 90B, куди йому, хробаку, до образного мислення донецьких пацанів). Тоді ж її помітив найнормальніший із нормальних пацанів — Григір Зубодер (сподіваюся, що ви зрозуміли, що Зубодером його звали не тому, що він був дантистом).

Усі дівки знали: як тільки виросли цицьки, треба лягти під когось найсильнішого, бо інакше все одно тебе трахнуть, ще й не раз, то краще вже завчасно потурбуватися про своє майбутнє. Віка це також знала, тому, щойно побачила, що Григір на неї зазіхає, відразу без зайвих охів-ахів віддалася йому вдень, влітку, в пилюці. А сталося так через те, що ніхто не розповідав Віці, як би то мало відбутися. Не було в її голові отієї маячні: про принців та білих коней. Про троянди, цукерки, кіно, вино, мереживне ліжко та зорі за вікном — теж не було.

Народжувала вона, коли закінчувала школу. Атестат їй дали, тому що в тих краях вагітні учениці — не така вже й дивина. А вчилася Віка, до речі, непогано. Батько її був шахтарем, мати ніде не працювала, поралася по господарству. Онукові вони не зраділи. «Ще один писок. Годуй його». Крім Віки, вони мали ще чотирьох дочок. «Принесла ото. Одного разу роззявиш ноги — всі в селі роти роззявлять. Про що ти тільки думала? Сором який, що про твоїх молодших сестер казатимуть? Що в нас у родині хвойд виховують?» Батько мовчки пив днями. Григір одружуватися не хотів. «Одружуся — і що? Годуй їх, блін! Та хто вони такі, блін?»

І Віка вирішила втекти. Хоч і не мріяла вона ніколи про принців на білих конях, але й жити з дитиною в родині, де й тебе, і її всі ненавидять, вона також не мріяла. Вона хотіла й білу сукню, і криків «гірко», і щоб усе селище гуляло за одним величезним столом, і подруги заздрили її вроді та хлопцю, якого вона підчепила. Але Григір її покинув, то будь-хто міг під спідницю залізти. Треба їй було таке? Ні, не треба. Малого вона залишила мамі на згадку про себе, а сама подалася в мандри. Зупинилась у якомусь містечку на Київщині. Знайшла порожню хатину, розхитану, стару. Оселилася. Ніхто її не гнав. Приїхала якась молодичка — то хай живе, щоб тільки їсти не просила. А вона не просила, самі стали приходити й давати.

Віка звикла щодня масажувати напрацьовану батькову спину, дечому навчилася від нього, дечому від одного старого, який умів кістки вправляти, дещо прочитала у брошурці (про точки, про м’язи, про кістки, про защемлення нервів), що дав їй учитель фізкультури, він же — історик, він же — військовик. Обрала найязикатішу бабу, потерла їй спину медом, баба молодицею себе відчула, вже й не знала, як надякуватися. Понесли їй яйця, м’ясо, хліб, домашнє вино, голодну не залишили.

Якщо є Київська область, з відносно прозорими річками та залишками лісів, а також, відповідно, карасями в озерах, вепрами в лісах, — то неодмінно коли-небудь, але обов’язково з’являться й кияни, а тут уже, дівчино, ґав не лови. Щастя свого Віка не проґавила. Яке ж воно було, її щастя? Один кругленький старий дядько, що служив чиновником «по культурі». Він Віку й до інституту влаштував, культури, звісно. І з людьми потрібними звів. Жила вона з цим щастям майже як за кам’яною стіною, лише стіна та була не її. Тому одного разу опинилася ця стіна там, де й була весь цей час — біля щастевої дружини, а Віка чергового разу лишилася сама.

Проте зараз було легше. По-перше, ноги її коротшими не стали, а дещо додаткове з’явилося. У Віки були зв’язки, тому на вулиці вона не опинилася. Вчилася в інституті, влаштувалася працювати до масажного салону. Клієнти, побачивши її ноги, забували багато про що, насамперед про своїх дружин та коханок. Деякі навіть одружитись обіцяли. Наречені. Один — козел, інший — з Росії. Але які там наречені, обидва — козли одружені. А ще був палкий італієць Паоло, про якого подруга Віки Наталя казала: «Прийде італієць палкий та дасть тобі три палки». На більше в даному разі можна було не розраховувати. Бо Паоло був жадібний.

У салоні її й помітив Валерій Леонідович, у якого були проблеми з простатою (тут Ігорко сказав мені, помітивши мою сп’янілу, але щасливу посмішку, щоб я не дуже радів, бо з простатою у Валерія проблем уже немає). Яку ж він її побачив? У маленькій вузькій шкіряній спідничці з вирізом, із якого стирчали круглі сідниці-щічки, наче в ілюмінатор дивилися пухкі дитинчата, в маленькому шкіряному бюстгальтері, який ледь утримував міцні та гарні груди, та високих чоботах, що поглинали її ноги до середини стегна. Краса нелюдська. Валерій Леонідович запалав, але чоловіком він був обережним. Покликав Наталю й запитав: «А от дівчина, така, в шкірі. Вона, часом, не це-о?» «Що не це-о?» — не зрозуміла Наталя. «Ну, не той? Проституцією не займається?». Наталя дуже образилася за подругу: «А чого це ви всі думаєте, що коли людині фігура дозволяє носити сексуальні речі, то вона обов’язково шльондра?

Це ви просто таких ніг не маєте, то й заздрите». Такою була відповідь Наталі. «Це, щоб ви знали, наша найкраща масажистка, а не „це-о“, якщо у вас є будь-які проблеми, за кілька сеансів вони зникнуть, як не було!»

Валерій сказав, що вибачається, він не так усе зрозумів (хоча все він зрозумів так) і радо б із нею попрацював. «О’кей», — сказала Наталя і рвучко подалася до Віки, що відпочивала на канапі. «Слухай, тут прийшов дуже серйозний дядя. Дуже, розумієш? Зараз ти підеш і зробиш йому масаж. І будеш старанна. Тільки я тебе дуже прошу, Віко, мовчи. Краще мовчи та зітхай. Мовчи та залишайся загадкою». Наталя побоювалася, що Віка може щось видати мовою донецьких хлопців, з цим же дядечком краще поводитися делікатно. А яка делікатність у донецьких пацанів? Не було й немає. Не модна вона в них.

Наталя, досвідчена профура, була права. Валерій полюбляв делікатність. Бо саме її йому й бракувало (на цьому місці я крекнув). До того ж її джерелом була мовчазна дівчина з ногами, в які б відразу закохався будь-який нафтовий шейх. Спочатку їй було дуже важко, бо Віка вже тоді славилася балакучістю й гострим язиком. Аж потім вона зрозуміла, що поводитися мовчазно і пристойно вона мусить тільки з Валериком, а інших може крити, як хоче. Це лише додасть їй пікантності.

Їхній зв’язок триває вже понад три роки. Валерій вітав Вікторію із закінченням вузу, Валерій влаштував її на роботу — собі під бік, щоб не вешталася, дражнячи чужих чоловіків, і завжди була готовою зробити Валерику масаж, коли йому припече. «Провінційні зуби дуже міцні, друже, бо молоко там краще, ніж міське, та й у зуби там дають змалку, хочеш не хочеш — стануть, як вовчі ікла».

«То чого ти замовк?» — питає мене Ігорко, наче я все це йому розповідав, а не він мені. «Е», — тільки й вичавлюю з себе я. «Наливай давай.» «Е», — каже тепер Ігорко. «Слухай, але ж це не найнижча посада, як вона може її обіймати? На чому вона, блін, розуміється, крім масажу простати язиком?» «По-перше, друже, я знаю дуже небагато жінок, котрі б розумілися на масажі простати язиком, уже тільки це робить її майже неповторною й перетворює на цінного співробітника. А по-друге, вона має відповідний диплом, а її має відповідний чоловік. Ще є по-третє. Ти не повіриш, але вона непогано розуміється на цих клятих піарах. Чесне благородне слово. Звісно, на керівника вона не тягне, але я бачив іще й не таких бовдурів».

«Чудернацькі перевтілення. Масажистка простати — керівник величезного державного департаменту з питань піару», — муркочу я. Муркотить і Мартіні. Ігорко каже, що йому треба відлити. Я кажу: чи не час нам іти спати? Ігорко каже, що це буде неввічливо щодо Степана. «Буде він у нас якийсь занедбаний». «А», — згадую я про Зріз Стіни й бачу, що третю пляшку ми вже почали. «Може, піти до якоїсь крамниці купити щось пожерти?» «Ні, якщо воно спочатку було, може, й незайвим, то зараз — точно ні до чого», — доноситься голос Ігорка з убиральні.

«Слухай, а хто тобі вибрав такі грайливі фіранки на вікна? Жовті в біленькі квіточки, це ж треба таке. Тільки не кажи, що це твоя ідея». «Ні. Не моя. Я думав, що цю квартиру буде знято для моєї коханки, тому агент підбирав обставу хатки з урахуванням цього». «Вправний агент. Знав я одну жінку, агента, теж була досить вправною, особливо щодо анального сексу, то…» Я наливаю ще по одній стопці, мене хитає, я хочу спати, я кажу, що залюбки послухаю про вправного агента коли-небудь іще, на сьогодні мені вистачить масажу простати.

«Знаєш, Степан у нас справді розумний, із цим уже нічого не поробиш. Але він розумний не розумом». «Що?» — перепитую я, бо не збагну, чи то горілка, чи то мій слух, чи Ігорко почав заговорюватися, хоч воно й не дивно. «Чим він розумний?» — переформульовую я, бо Ігорко мовчки п’є. «Дупою. Він розумний дупою. Всі знання він нею бере, своєю дупою залізною. Сидить, працює, днями, вечорами, ночами, навіть уранці. Увесь час біля свого компа. Навіть відливати виходить тільки по обіді».

У мене починається гикавка. «А він…» Я гикаю, Ігорко дубасить мене по спині. «Він був некрофілом і став керівником за квотою некрофілів? Чи був педофілом? Чи трахав тваринок?» «Гидота яка, — каже Ігорко. — Збоченець ти. Як тільки можна було до такого дотумкати. Жах». Він заливає жах горілкою. Я бачу, що розповідати про Степана йому дуже нудно. «Це ж Степан, воно ж мудило. Як ти міг подумати, що такі люди здатні взагалі трахатися, а тим більше трахати тваринок? Тут повинна бути фантазія. Однієї дупи замало».

Я погоджуюся. «І що, про нього немає ніяких історій?» «Та є. Дві. Одна така само нудна, як він». Виявляється, Степан — дуже економний, іншими словами — рідкісний жлобко. Коли він їхав будь-куди за кордон, обов’язково брав із собою ковбасу, згущене молоко, сухарики, які сам робив із батонів, та дешевий чай у пакетиках. Усім цим він харчувався, а гроші економив. «Не повіриш — ходить як жебрак, один і той самий костюм на всі випадки життя, дві сорочки, одна двобічна краватка, Валерик уже почав зауваження йому робити, не може так злиденно виглядати юрист і керівник середньої ланки, це ж сором для установи».

Після цього нападу, як здалося Ігоркові, та й не тільки йому, Степан перефарбував костюм. «У темно-зелений колір, став схожим на військового, ще б лампаси нашив, козел». Ігорко каже, що ця Степанова поведінка дуже всіх діставала, особливо страждали ті, хто їздив із ним у відрядження. Ні попоїсти в ресторанах, ні купити собі щось, постійно перед очима це обличчя в жалобі, що хрустить крихітним сухариком. «І уяви собі, це опудало, народжене десь там за обрієм, на ці гроші купило собі квартирку й авто в Києві. Звісно, все це не першокласне, але вбити його хочеться не менше».

Мені весело. Ігоркові, втім, також. «Ще є цікава історія. Я теж одного разу був із ним у Швейцарії. Тоді весело мені не було через усі ці сухарі та ремствування менеджерів готелю й служок, що „ваш колега знов куховарить у номері, а це є для нас неприйнятним“. Мене корчило щоразу, коли я бачив це насичене згущеним молоком тіло». Ігорко здригається. Спогади. В мене така сама реакція, коли я пригадую тестя.

«І от одного вечора ми вийшли пройтися. Йшли містом, роздивлялися вітрини, приміщення банків, бо це ж Швейцарія — там купа банків.

І тут ми помітили повій. Вони стояли при дорозі, майже біля міністерства закордонних справ. Я про це знав, бо я хлоп щодо бабів цікавий, а цей — ні. Вони стояли в коротких шубках, крутили крихітними сумочками. Доволі страшненькі. І цей стояв. Як причарований. І я подумав: о-па, Степанові закортіло продажної любові. Припекло хлопцеві, сперма вдарила в голову. Але, бачу, він дістає з сумки фотоапарат. Я відразу йому сказав: не треба, вони цього не люблять. А Степан аж зайшовся: „Ні, ти тільки подумай, стоять шльондри просто біля міністерства, я хочу це зняти“. „Хтось бабів хоче зняти, а хтось хоче зняти їх фотоапаратом. Пріоритети, блін“.»

Ігорко починає говорити голосом футбольного коментатора: «Степан вирушає на полювання, тримає фотоапарат напоготові. Повії помічають Степана, вони обертаються, Степан думає, що це вони позують, і налаштовує на них фотоапарат, і тут несподівано він отримує по голові крихітною сумочкою. Го-о-о-о-ол!!! Степан біжить вулицями Берна, за ним біжать, нестримно наближаючись, швейцарські повії, як фурії та гарпії на картинах великих митців, волосся їхнє скуйовджене, очі блищать, штучні нігті чекають на жертву, ось їм удається наблизитись, але Степан пришвидшує свій біг. А от він гепається, послизнувшись на винятково чистому асфальті, і тоді сумочки відходжують його по голові».

Уранці Степан мав подряпаний писок і втомлений вигляд. «А я тебе попереджав. Не лізь їх знімати, вони уникають публічності», — сказав мстивий Ігорко. Степан зітхнув, з’їв од хвилювання ресторанну булочку й запропонував Ігоркові половину коштів, виділених на відрядження, за те, щоб Ігорко про цю історію мовчав. Ги-гик. Якраз. «Цих коштів мені ледь вистачило на один день. Хіба міг я замовчувати таку чудову історію? Ховати її від людства?» Я кажу, що це було б злочином, якби Ігорко сховав таку історію від людства. «Па-па, Степане, до завтра», — абсолютно серйозно каже Ігорко, заливаючи в себе останні грами горілки. «Все. Спимо», — повідомляє він мені й миттєво засинає. Я ж дивлюся на будильник і розумію, що забув, як його заводити. «Знаєш, що? — питаюся в будильника. — Ти вже стільки в мене мешкаєш, що міг би й сам без моєї допомоги заводитися». Я дивлюся на свої руки. «А ви взагалі — зрадники, як можна забути такі прості речі — не розумію». З цими словами поринаю в сон.


vii)

Коли я виходив з убиральні, то наштовхнувся на Ігорка в трусах. «Воруши батонами, — не вельми люб’язно промовив він до мене. — Не сам удома». Вранці сперечатися мені не хотілося, втім, який це був ранок? Майже дванадцята година. День. «Збирайся хутчіш», — намагається перекричати зливний бачок Ігорко. Я збираюся. «В тебе праска є?» Я кажу, що мусить бути в шафі, Ігорко відкриває шафу й випускає Мартіні. «О! Хто тебе сюди запхнув?» — питається Ігорко в Мартіні. Але той уже подався до кухні полювати на харчі, залишені на столі, але там нічого немає, це я розумію з його ображеного нявчання. Я відчуваю голод.

«Будемо жерти на роботі, що там іще робити? Поїхали», — Ігорко дуже поквапливий. І злий. «Ти чого такий лютий?» — запитую. Він всідається в машину. «Я коли попиячу добряче, то на ранок завжди такий. Ти на мене не зважай. Не варто». О’кей. Не буду на нього звертати уваги, в машині ми так само мовчимо, як учора, і мені здається, що ми їдемо до мене, і що я ще не чув усіх цих примарних історій про своїх колег.

На секретарському столі лежить купка паперів із притороченими маленькими клаптиками з однаковим написом: «С. В. Коваленку. До виконання.

С. В. Коваленку. До відома. С. В. Коваленку. Тримати на контролі.» та візерунчастим підписом. Секретарки немає. (Секретарки Немає — сім). Я лізу в її шухляду й миттєво знаходжу коробку з чаєм у пакетиках. Добре. Електричний чайник також є.

Навіть із водою, не треба пертися до вбиральні. Чудово. Я натискаю кнопку й чекаю, завмерши в кутку з чорною чашкою в руках. Я спеціально обрав чорну, щоб не думати, що вона брудна. Чорна і є чорна.

Чай. Мій організм дуже хоче пити. Я роблю ковток і випльовую все на килим. Тому що ніколи не пив чай із присмаком ковбаси. Це рідкісна гидота, ох, і смаки в моєї сучки-секретарки. Я принюхуюся — ковбаса. Я роблю контрольний ковток — і знову все випльовую на підлогу. Тієї самої миті після одноразового постукування у двері до приймальні заходить суб’єкт, який тримає папери біля серця. Він представляється: «Едик, помічник Валерія Леонідовича», протягує руку з доглянутими нігтями і має надзвичайно спокійний вигляд, наче він постійно бачить людей, які харкають на килими. Втім, може, він мешкає в такому середовищі або в минулому житті був погоничем верблюдів.

«Дуже приємно, — кажу я, беру папери. — Це ж мені?» І показую йому на стілець. Але він підходить до чайника, принюхується: «Це Христина вчора ввечері варила, мабуть, сосиски. А може, й пельмені. Вона зустрічається з охоронцем. Миколою. Таким чорненьким, знаєте? Підгодовує хлопця», — каже він і тільки тоді сідає. «Христина?» — цікавлюсь я. «Так, Христина. Ваша секретарка». Мене зараз знудить від моєї секретарки, від Христини, від пельменної води, в якій я намагався заварити Христинин чай, та чорненького Христининого голодного охоронця Миколи. «Вам краще піти до буфету. А їй скажіть, що настукаєте дяді, якщо вона не вимиє чайника». «Дуже цінна порада», — риплю зубами я. «Прошу», — чемно відповідає він.

Я роздивляюся папери. У прозорій теці — сторінок десять тексту, на маленькому папірці надряпано: «Напишіть письмово переклад англійською. Терміново». Текст називається: «Україна — проблеми орієнтації». Я думаю, що коли вже в країни проблеми з орієнтацією, то що вже казати про її громадян? «Напишіть письмово». Це ж треба так висловлюватися. Усно я тобі напишу, ага. В іншій теці — один аркуш. На ньому олівцем написано таке: «Іноземні інвестиції — проблеми, перспективи, щось таке та ще щось таке». На клаптику синього кольору червона ручка вивела: «С. Коваленко, І. Маляр, В. Крига, С. Богданець. Підготувати доповідь. Доповісти». «Доповідь доповісти». Ай лав Валерій Леонідович.

Дзвоник. «Станіслав Владиславович? О третій нарада у Василя Васильовича. Щодо інвестицій. Як пройшло в міністерстві?» Це — Варвара. Я кажу, що в міністерстві було, як завжди. Балаканина. Так мене навчив відповідати Ігорко, поки нас віз ліфт. «Зрозуміло». Вона поклала слухавку. Мабуть, треба рапортувати рапорт. А на нараді — радити. Я набираю номер Ігорка, відповідає його секретарка. «А де Ігор?» — питаю я. «Ви телефонуєте в обідню перерву», — каже ця сволота й кидає слухавку. Принаймні вона на місці. Ігорева секретарка.

В буфеті я щасливо знаходжу вільний стіл. Поруч зі мною сидять фарбовані дівчатка. Симпатичні, з короткими стильними зачісками. Схожі на солістів російської поп-групи «Смеш». Я сьорбаю грибну юшку. Смачно. Дівчатка розмовляли розмови. Тьху. Здається, я заразився від Валерика. Але мені бракувало часу, щоб замислитися над цим, бо я почув, про що говорять дівчиська.

— Радик твій — рідкісний козел.

— Вони всі козли, не треба його відокремлювати, люба.

— Ясна річ, всі. Але є рідкісні козли, типу як із Червоної книги, тільки навпаки. Так оце — твій Радик.

— А чому це він мій, га? Він — твій. Це ти нас познайомила, забулася? Ти ж його знала раніше, і що, не думала тоді, що він козел?

Чи ти знала, що він козел і навмисно мені його підсунула? Знаєш, якщо це правда, то виходить якось не по-дружньому, Таню.

Із цим я погоджувався на всі сто.

— А чого це ти обурюєшся? З хворої голови на здорову. Він — твій. Тому що ти з ним спиш. А я його просто знала. А коли чоловіка просто знаєш, а не спиш із ним, то можеш і не знати, що він — козел. Коли ти з чоловіком не спиш, він — абсолютно інший. Узагалі буває, що наче й зовсім не козел. — Ти сама второпала, що кажеш? У мене питаннячко, до речі, намалювалося. Люба, а чому ти з ним не спала? Ти підозрювала, що він козел? От скажи мені зараз, сидячи тут, коли ти п’єш зелений чай за мій рахунок, скажи, ну ж бо, давай-давай.

— Чого це тебе розібрало? Добре. Я з ним не спала, тому що він смердить.

— ???

— Ну, чого вирячилася? Якщо він тобі не смердить, це не означає, що він нього не смердить. Від нього не смердить тільки по понеділках, до речі. Він, мабуть, у неділю тільки миється. Ти не помічала, ні? Мовчиш? Тобто — не помічала. Тоді в тебе притуплений нюх. Слухай, а навіщо взагалі ним, козлом, псувати наш із тобою вівторок? Пішов він.

— Ти чому мені не сказала, що він смердить?

— Слухай, якщо він мені, розумієш, ме-ні, смердить, це ще не означає, що він буде смердіти всім, що він тобі смердітиме.

І ти ж бачиш? Він же тобі не смердить. То що, я не права? Слухай, припини це.

— Я — не всі. Могла б мені сказати про це завчасно, поки я ще з ним не спала.

— А що б це змінило?

— Я б, може, не стала з ним спати.

— То й не спи. Хто тобі заважає?

— Ну, оце ти сказонула, Таню. Ми ж зустрічаємося з ним, то як це не спати? Зараз, коли ми зустрічаємося, не спати? Ти роби, як хочеш, люба. Ти ж дивачка в нас. А я так не можу. Коли вже зустрічаєшся з людиною — то спи!

Я настільки перейнявся їхньою розмовою, що дуже активно сьорбнув юшки, яка підступно прикрасила жирними плямами мою білу в тонку сіру смужку сорочку. Дівчатка дивилися на мене. «Дівчата, — промовив я до них. — Полюбіть мене заплямованого. Бо білого мене кожний зможе полюбити». «Пішов ти на хрін», — сказала принципова не-Таня, яка не може не спати з чоловіком, якщо з ним зустрічається. До речі, я схвалюю її принцип. Але які ж у наш час жінки стали язикаті.

А ще я подумав, скільки разів на день мене і тих, хто поруч, і тих, хто далеко, шлють на цей хрін? Як цей орган узагалі витримує такий наплив люду. Це ж кожного дня: ідуть, ідуть, ідуть. Нескінченна черга. Більша, ніж на сповідь до канадійської церкви напередодні Великодня. Ніякого спокою. Хто це здатний витримати? А ще дуже цікаво: чий він? Чий він, цей хрін?

Свої великі думи я продовжував думати («Думи думати» — все правильно!), прямуючи на нараду. Я прийшов туди першим. Хоча біля конференційної зали крутились якісь сумнівні та похапливі типчики. Як виявилося, то були банкіри. Частіш їх треба по телебаченню показувати, я хочу сказати, щоб люди бачили, КОМУ вони віддають свою грошву.

Усе розпочалося, щойно зайшов Василь Васильович. Обличчя всіх присутніх водночас перетворилися на обличчя людей, котрі думають щоками. Вася розпочав нудний спіч. Якщо ви хочете, щоб я переказав вам, про що воно було, навіть не сподівайтеся. Я спостерігав за тим, наскільки швидко люди вип’ють усю мінеральну та солодку воду. Дуже швидко. Треба іншим разом знайти собі напарника і влаштувати тоталізатор. Я б поставив на Варвару, вона — спритна жіночка. Набурмосена така. Індичка з блокнотом, ручка напоготові. Слухає свого Васятка. Я взагалі-то так думаю: «Коли ім’я тобі — Вася, на фіг прізвисько тобі?»

Озираюся на банкірів, одне обличчя мені здається знайомим, я починаю порпатись у спогадах, і нарешті згадую, що бачу нікого іншого, як Стерна Геральда Генріховича. Рідкісного козла. Моя колишня секретарка, не та, яка «Секретарки Немає — вісім», що варить ковбаси в моєму чайнику, а секретарка з того, ситого життя, колись працювала в цього монструозного монстра, і це саме вона розповідала мені

історію про великого банкіра Геральда Стерна, або що з людьми робить уринотерапія

Квітень запалював бузкові пуп’янки. Стерн уже тоді був монстром. Іноді (а може, й завжди?) монстри очолюють правління банків. Щоранку він стояв у вузькому проході коридору й зустрічав співробітників важким поглядом. «Щось ви мене дратуєте», — замріяно, навіть украдливо казав він і різко бумкав по відремонтованій під Європу стінці своєю великою рукою, на пальцях якої зійшли невідомо ким посіяні руді звивисті прорості. Після того, як ви почули на свою адресу таке вишукане зауваження, наступного ранку на роботу можна було не виходити. Вас було звільнено. Бачите, як просто? Простіше навіть, ніж оформити розлучення в країнах арабського світу.

Там хоч тричі проголошують: «Ти мені не дружина», а тут і одного разу цілком досить.

Найулюбленішим висловом пана Стерна було таке: «Як я ненавиджу людей. Тупі виродки. Хто заслуговує на повагу? Біл Гейтс та кілька моїх однодумців». Однодумцями Стерна були люди, котрі навернулись у віру зцілення за допомогою уринотерапії. Знаєте, у принципі, що це? Це коли ти задля здоров’я і бадьорості щодня вживаєш власну сечу. П’єш, наприклад, втираєш у волосся, використовуєш замість пекінського соусу й таке інше. Ще можна вживати сечу малюка, звертатися по допомогу до молодих мамусь-сусідок.

Якщо хтось із співробітників Стерна хворів, той починав хвилюватися, звісно, не за людину, цього ще бракувало, а за показники. Людина захворіла, а раптом показники знизяться? Якщо ти вже мусиш утримувати ледарів, платити їм заробітну платню, то треба, щоб це були здорові ледарі. Тобі не поталанило, ти захворів. Про це ти мусив повідомити Стерна особисто. Інакше й бути не могло. Він давав хворому турботливо відксерокопійований матеріал «Уринотерапія. Забудь про хвороби!» і тихо додавав: «Потім поговоримо докладніше. І не забувайте вести щоденник, як проходить лікування». У деяких людей траплялися зриви прямо на розділі «Випаровування».

З людьми Стерн спілкувався приблизно так. «Що? Йди геть звідси.

Щоб я тебе не бачив». «Так. Сварка у вас? Сваритесь цілими днями або іржете. Нічого більше не робите. А показники? Чого я маю вам обом платити? Банк вас обох не витримає. Шуруй звідсіля».

Одного разу до Стерна прийшли важливі партнери, серед яких був мій тесть, котрий був начуваний про Геральда Генріховича. Він багато чого знав, мій тесть, бо надавав перевагу розгорнутим відомостям про людину. Нічим не гребував. Отже, йому було відомо про уринотерапію. Ішла нарада, у Стерна була звичка низько схилятися до того, з ким він розмовляв. Майбутні партнери сахалися від нього, як від прокаженого. Мій тесть навіть притримував Стерна рукою, що страшенно тому не подобалося. А один невідривно дивився йому в рота і кривив мармизу. «Та що це в біса таке? Чого вони так поводяться, якого дідька така напруга?»

Непомітно, але настав час для апофеозу. Стерн викликав секретарку, яку попросив принести вина: «Візьми в моєму барі». Секретарку він вважав менш корисною за килимок під комп’ютерною мишею. «Килимку я не зобов’язаний платити», — мабуть, так розмірковував Стерн. «Якому надаєте перевагу, — він був сама ввічливість. — Червоному чи білому?» «Червоному!» — нервово й рішуче промовили майбутні партнери. «Іч який, старий хрін. Нема дурних пити твоє біле. Може, там у тебе оздоровча сеча? Слухай, доцю, а ти мила склянки з „Фері“? Бо невідомо, що він туди ллє», — гигикнув Ігор Григорович, це був перший казус. Іще два подібних, і для Ігора Григоровича тестем було накладено зась на проведення переговорів і присутність на них.

Стерн подумав, що в усьому винна секретарка, в якої мовне нетримання.

Світ наповнений усілякими напівдурками, які не розуміються на медицині.

Як можна розповідати цим непідготовленим ідіотам про такі святі речі?

Де їм зрозуміти, телепням, що вони вбивають власну печінку антибіотиками та провокують собі виразку підступним аспірином, що постійно вживають ліки-вбивці? Ця публіка приречена на вимирання. «Умреш, старий паскуднику, від ношпи», — сказав Стерн на адресу Ігоря Григоровича. Відтак переговори було зірвано, Стерн перебував у не найкращому настрої. Секретарку було звільнено. Того ж дня її було влаштовано моєю секретаркою. «Треба захищати своїх», — так любить говорити мій тесть. Як там вона, солодкоголоса Маринка?..

Цікавий жарт — життя. От Стерн мене не знає. Тобто якщо нагадати йому про тестя, а особливо про Ігоря Григоровича, то він зрозуміє, хто я є. А я знаю навіть про його вподобання. Смішно, еге ж? А чого вони тут усі зібралися, банкіри? Вичікують на вигідні контракти та забезпечення державних кредитів? О, ти, пане Стерн, у прольоті.

Це я тобі обіцяю, мерзотник ти й гад. Бо поводься чемно. Земля кругла, в цьому легко можна переконатися: той, за ким ти щосили женешся, щоб навішати йому пенделів, раптом опиняється за твоєю спиною, і вже тобі слід пришвидшити ходу, змитися від його влучних ніг.

Васятко завершує свою промову. Ніхто, крім нього, не говорив, а воду тим часом випито. «Щось у горлі деренчить, треба горло промочить». Яка була нарада — моноспектакль, блін. Васятко п’є воду, тоді каже: «Щоб ніхто потім не дорікав, бо не варто. До чого тут міліція, коли грім порося вбив». Це був жарт. Я це зрозумів, бо побачив, що Варвара сміється. Васятко на неї дивиться, як на королеву Шантеклера. Почуття, блін.

До Варвари схиляється банкір. «А що тут смішного?» — питає цей приємний хлопець. Вона повторює фразу Василя про порося та грім, не забуває й про міліцію, яка тут ні до чого. Банкір здвигає плечима: «А що тут смішного?» Варвара двома вказівними пальцями притискує собі рота, який мабуть, округлює в такий спосіб, витирає помаду, що збилась на краях вуст. Вона повертається до банкіра й каже: «Не смішно? Тоді, мабуть, у вас немає почуття гумору. Або моє почуття гумору занадто вишукане. Зрозуміло?» Браво, Варваро! Так його, так! Нічого подібного я ще не чув.

У власній приймальні я знаходжу Вікторію та Ігорка, вони вчитуються в доповідь про проблеми України з орієнтацію, яку я не переклав. У змучених алкоголем руках Ігоря тремтить маленький папірець «Іноземні інвестиції: проблеми, перешкоди, щось таке та ще щось таке». «О! Нарешті! — радіє мені Ігорко. — Що було корисного на нараді?» «Балаканина», — шаблонно відповідаю я. Ігорко впізнає власний штамп. «Це гівно нам на всіх розписано. Чого ти не попросив секретарку, щоб вона зробила копії та рознесла нам?» (Ха! Секретарки Немає — дев’ять). «Її десь немає, а я був на нараді», — кажу я Вікторії, котра примружилась, тому нагадує якогось хижака. Буде ще мене ця стриптизерка недороблена страхати.

«Краще скажіть мені, що малося на увазі під „щось таке“, я вже не говорю про „ще щось таке“. Ти ж у нас, дорогенька, експерт, знавець ідей Валерія Леонідовича, то поясни нам, що воно хоче. Може, знову простата?» Я злий. Ігорко кривить рота. Віка незворушна, поглядає на Ігорка. «Ага. Хлопчики попили вчора горілочки, так? Чоловіча дружба й усе таке інше? Ой, я не можу». Вона сидить на столі, ворушить ногами, і дивиться на нас, як на побитих собак. Дзвінок. «Станіславе?» Це — Степан. «Я можу до вас зайти, телефонував Валерій Леонідович, питається про якусь доповідь. Вам є що сказати з цього приводу?» Степан до всіх звертається на «ви». Про всяк випадок. Ми ж пам’ятаємо, що земля — кругла.

Він читає папірець хвилин п’ять. От він гальмуватий. Потім відкладає на край столу. «Так. Ясно. Про проблеми писатиме Станіслав, про перспективи, мабуть, Ігор. Тому робимо так. Про правове забезпечення писатиму я. А Вікторія буде писати про громадську думку. Він переписує назву собі в блокнотик. Хто, цікаво, його, такого розумника, вдарив дзьобом по голові, коли він зібрався фотографувати швейцарських повій? Неймовірно. „Чекай, то що буде „щось таке“, а що — „ще щось таке?““ „Потім підставимо. Головне, щоб було видно тіло. Вдягати будемо потім“. „Фельбанки з мене“, — каже Вікторія. „А з мене, як завжди, модні запозичення та тенденції“, — каже Ігорко. Вони говорять однією мовою. Я ж думаю, де поділося моє кляте воно. Поставило мене на випробувальний термін, а саме кудись утекло. А доглядати мене хто буде? Навіть на чортів не можна покластися. „Проблеми. Угу. Чудово“, — кажу я і йду до свого кабінету.

До кінця робочого дня займаюся перекладом. Я що, москалик? Наймався їм за таку мізерну заробітну платню гарувати тут зранку до вечора перекладачем? В України проблеми з орієнтацією, а в мене — з мовою Валерія. Не розумію, як може людина, котра все ж таки закінчила вуз, так висловлюватися? Я хочу кави, але секретарки немає. Може, надряпати про неї доповідну? На ім’я її недолугого дядечка. Ненавиджу всіх. Гуртом. Ненавиджу.

Входить Ігорко. „В’язнеш, братан? У великих і дуже великих проблемах малих і дуже малих іноземних інвестицій?“ „Я ще не брався до проблем іноземних інвестицій. Пишу тут про проблеми орієнтації України. Я що, взагалі, фахівець із проблем?“ „Та, ні, заспокойся. Ти — міжнародник. Крутелик! Ми це знаємо, ага. Але що це означає в наших умовах? Це означає постійно працювати перекладачем, а також писати лайно на загальні теми“. „Ти чого припхався? — огризаюсь я. — Не займай мене, Ігоре“. „У принципі я прийшов тобі допомогти. Тобі, жертві великого бізнесу та родинних інтересів“. Я напружуюся: „Давай. Спробуй“. Намагаюся відкинутися на спинку свого офісного стільця, та б’юся головою об стелаж. „Ти знаєш, я хочу, щоб ти на мене реагував трохи спокійніше. Всі ми в одному човні, і треба щоб хтось був капітаном. Відомо, що всі ми чекаємо на підвищення. Різке підвищення, інакше навіщо нам просирати тут свої молоді роки? Тепер — що нам треба? Цей човен довго не пливтиме, тому нам треба все встигнути зробити. Хто першим тікає з пошкодженого човна? Пацючки. І ми з тобою маємо обрати пацючків, зрозуміло? І я пропоную, щоб пацючками були Вікуся-ногуся та Степан-баран.

Як, нічого план?“ Він хоче, щоб я був спільником. „А потім?“ — питаюсь я. „Потім“ буде потім, якщо буде. Головне, щоб було, чи не так? Про „потім“ ми подумаємо завтра», — промовляє мудрий Ігорко, український Скарлет О’Хара.

«Ти знаєш щось про метод компіляції? Ним зазвичай користуються скороспечені кандидати наук». Ігорко підморгує. Мабуть, когось має на увазі. Я знаю про цей метод, я ж був студентом. «Тоді все просто. Залазиш на „Google“, що знає все про усіх. Задаєш слово для пошуку, от давай, друкуй: „іноземні інвестиції“. Так. Пішло діло. От бачиш, скільки представників людства цікавилося цією проблемою, ти тільки подиви! А скільки вони налабали. Скільки сторінок, скільки доповідей, скільки думок. Відкрий кілька з них та повитягуй свої проблеми. От і все». «Тут усі таке роблять?» «Як тобі сказати», — посміхається Ігорко. «Добре, з цим я впораюся. Що далі?» «А далі ще простіше. Віддаси секретарці». Це мені каже мій спільник Ігорко.

«З секретаркою в мене проблеми», — натомість кажу я (Секретарки немає — десять). «З Христинкою? Дивно. Я її взагалі днями не бачу, а в тебе вже з нею проблеми. Ти часом не суперконфліктна людина?» Я пояснюю, що теж її не бачу днями. І що це і є моя проблема. «Знаєш, іноді краще декого не бачити. Повір мені на слово», — заспокоює мене Ігорко. «Залишай матеріали на столі, Едик забере для Вікторії. Вона цього разу зводитиме. Хоча знай на майбутнє, що бути міжнародником у наших умовах означає, крім усього іншого, ще й зводити всі тупі папери та перетворювати їх, ахалай-махалай, на один величезний тупезний папір». Перед тим, як залишили мене в обіймах тяжкої праці, Ігорко проголошує: «В муках народжуватимеш ти папери свої». Він хрестить мене. «Амінь». Блазень. Хоча воно б посміялося.

Вдома я бачу його. Не минуло й року. «Де ти було?» — кидаюся левом на нього. «Чекай, чекай. Що за допит? Ми хіба одружені? — воно перебуває в грайливому настрої. — То як справи?» Я кажу, що втомився й мені не до балачок. «Спати хочу. В мене робоче отруєння». Воно гигоче. «То спи. Я й так про все знаю. Просто скучив, думав почути твій голос». Я злюся. «Скооперувався з Ігорком? Непогано для першого етапу. Відразу тобі скажу, що похитнути позиції Вікторії вам буде важкувато. Ви ж не розумієтеся на масажі простати? А спробувати „зробити“ Степана можна. Схвалюю».

Дзвінок. «Стас? Завтра вирушаєш до Запоріжжя». «Це ще навіщо?» — нахабно питаю я, бо ліміт мого терпіння щодо Валерія Леонідовича (а це якраз він) на сьогодні вичерпано. Ліміт у Валерія щодо мене був необмежений. «Будеш брати участь у церемонії відкриття Алеї героїв». «Нісенітниця якась», — промайнуло в моїй стомленій голові. «Зараз відривай від крісла дупу, прямуй до бухгалтерії, поки вони там сидять, візьмеш гроші на представницькі витрати, купиш їм належний подарунок». «Кому? Героям?» — запитую. «Це не твоя справа, „кому“. Тим, кому треба», — відповідає Валерій. Трохи роздратовано. Мабуть, я помилявся щодо меж його ліміту. «Слухайте, а чого ви мене, фахівця з міжнародних питань, пхаєте їхати до українського міста? Запоріжжя вам — це що, Західна чи Центральна Європа?» «Запоріжжя — це дупа, синку. І ти туди завтра вранці вирушаєш, чорт тебе забирай». Воно гигоче, підслуховує.


viii)

От скажіть мені, це нормально — бути присутнім на церемонії відкриття алеї героїв о сьомій годині ранку? Сюрреалізм. Алея героїв. XXI сторіччя. Сьома година ранку. Урядова делегація з вашим покірним слугою в’їжджає на територію Запоріжжя. З мигалками, як дорослі. З виттям сирен, як належить. Можу собі уявити, як нас матюкали мешканці цього чудового міста. От щоб ви подумали, якби вам сказали, що ви маєте бути присутнім на відкритті алеї героїв у Запоріжжі? Що, язика проковтнули? А я подумав про війну. Бо в мого покоління коли й були герої, то це — Віктор Цой, Майк Науменко та герої Великої Вітчизняної війни, їх більше.

Я думав: які молодці запорожці. Заклали цілу алею героїв (як воно звучить, відчуваєте?), навіть не одного, а купу героїв заклали. Мабуть, на честь річниці перемоги наших над німецько-фашистськими загарбниками! Супер! Пам’ять поколінь і таке інше. Я ще вчора цим перейнявся, коли думав про подарунок. Сувенір, блін. От що ти в цьому випадку будеш дарувати? Гуцульський ніж, вишиванку, полтавського рушника, портрет Тараса Григоровича, тарілку, завбільшки як телевізійна супутникова антена з зображенням столиці? А от і ні. Не вгадали. Я розмірковував так. Відкривається алея героїв. Що вздовж алеї має бути? Дерева!

Як я намучився. Спочатку знайшов координати теплиць, що перебували на балансі нашої установи, потім поговорив із черговим, який сказав, щоб я пішов за відомою адресою, та цим змусив мене шукати телефон свого керівника. Тут було простіше, тому що я назвав ім’я нашого «Лаура Балаура». «Валерій Леонідович!» — ось що я йому сказав. Іноді добре мати за керівника таке відоме страховисько. Мене зустрів черговий, який знову висловив незадоволення з приводу моєї майже нічної появи. Ім’я Валерія Леонідовича йому ні про що не казало. Правильно, такі імена більш відомі дрібним керівничкам, ніж рядовим робітникам. Але тут я отримав, що хотів. Чудовий маленький каштанчик. Мені здається, то була геніальна ідея. Від Києва — алеї героїв Запоріжжя — каштанчик. Втілення символізму.

Ще в машині мене запитав заступник міністра (якого міністерства — невідомо. Не панська це справа, представлятися. А я ще не відчував себе холопом настільки, щоб усіх знати): «Ти від Валерія? Ти щось придбав від нас алеї героїв?» Дожилися. Кожен заступник міністра тепер буде мені тикати. Ох. «Купив», — сказав я, показуючи на пакунок, що лежить під моїми ногами. Пакунок виглядає так, наче в нього запаковано мертвяка-дистрофіка. «Що це?» Мабуть, не одному мені пакунок на це схожий. «Каштанчик». «Каштанчик? — посміхається заступник міністра. — Чудово. Просто чудово. Каштанчик». Заступник міністра мною задоволений. Я задоволений собою та каштанчиком. Якби зараз було трохи пізніше, на годинку-другу, ніж сьома година ранку, життя б мене цілком влаштовувало.

Аж ось ми вилазимо з машин. І відразу наші носи тикають в запашні хлібини, такі тверді, що відразу зрозуміло: ці хлібини для тикання носом дорогих гостей, а не для того, щоб їх їсти. Дівчатка в червоних черевичках та квітучих віночках — мрія схибнутої бджоли — щиро посміхаються, вклоняються. Аякже — тримайсь, село, столиця припхалася. Дівчатам довелося фарбуватися о шостій ранку. Не помилюсь, якщо вони думають, що ми — козли. Інакше кажучи: «Козли зі столиці — уклін вам та паляниця!» Хтось із них розсипав сіль. Довклонялася. От довіриш щось робити незграбній дурепі, матимеш потім сварку. Розсипана сіль — до сварки. Якщо хто не знає. А от протиотрути я не знаю. Спробуйте, втім, сказати: «Куди сіль — туди сварки й біль». Я про всяк випадок таке кажу. Не завадить. Тобто гірше не буде.

Маю ще чим із вами поділитися. Зазвичай на цих паляницях є сплетені з тіста колоски. Так от. Ніколи не намагайтеся їх вкусити. Колись, дуже давно, в моєму житті з тестем, ми поперлись як видатні бізнесмени у складі урядової делегації до Полтави, де нам так само винесли (в мене таке враження, що й ті самі) паляниці. Я тоді не знав, що колоски роблять підступні люди, тому вп’явся зубами. Все. Одного зуба втратив. То я вас попередив.

Після дівчат, солі та паляниць під закостюмлені руки нас хапає місцеве керівництво (борони Боже, і ти, дідьку, ґав не хапай).

Це справжнє випробування. Від керівництва смердить учорашньою горілкою та ранковою цибулиною. Надихає вас така перспектива спілкування? Керівництво тягне нас, шепотить про проблеми, про успіхи, витягує на дорогу з каменюк. Це, мабуть, алея героїв. Подивимося. Неподалік можна помітити плиту. Могильну, чи що воно? «Це — алея героїв», — гордо проголошує місцеве керівництво. І я розумію, що садити мій каштанчик нема куди. Поки що це розумію тільки я. Та ще особа з протокольного відділу, яка задоволено потирає рученята, авжеж, бо за подарунок відповідали не вони. Протокольна особа теж міжнародник.

І мені її, особу, шкода. Бо я вже обізнаний із клятими умовами праці міжнародників.

Місцеве керівництво тягне нас до плити. Ми стоїмо біля неї, мнемося. Багато хто зрозумів, що ми пролітаємо зі столичним подарунком. Не цього від нас чекали, ой, не цього. Я роблю вигляд, що мене все це стосується щонайменше. Тим часом на щось натягують червону стрічку, в руки заступника міністра якась спритна дівчина вкладає ножиці. Заступник міністра трохи розгублений, але наближається до стрічки. Він розрізає її, і відразу, наче оркестр, якому диригент відмахує, починає говорити пузате головне місцеве керівництво.

Воно говорить: «Шановні товариші, шановне панство! Сьогодні ми присутні е-е-е-е на значущій для всього міста події: е-е-е-е-е відкритті нашої алеї, бл, наших, бл, героїв. Ви, шановні столичні гості, е-е-е-е зара станете на плиту, яка ще не охолонула е-е-е-е після робітника, бл, який, бл, не спав протягом всієї темної ночі, намагаючись…»

Почалося. І всі ми будемо говорити належні фрази, завдовжки як стрічка на похоронному вінку. Я відлетів у інші світи. Я став думати про плиту, що ще не охолонула після робітника. А робітник? Він іще не охолов? Захотілося плакати. Я справді дуже сентиментальний. Але вже говорить хтось інший. Каже, що час піти до центральної композиції. Це він має на увазі величезну плиту, яку можна побачити в кінці алеї героїв. Наближаємося. Бачу: справді, плита. Могильна каменюка. Точно така, як на Байковому цвинтарі поруч із могилою мого дідуся. Нею причавили останки якогось партійного бонзи. Родичі та близькі грошви не пожаліли, встановили таку величезну каменюку, щоб не встав небіжчик.

На запорізькій плиті написано: «Слава героям міста, директору „Моторсіч“ (праворуч) та директору „Запорізького алюмінієвого заводу“ (ліворуч).» Як це зворушливо. Я не знаю, хто і як, але я, грішним ділом, подумав, що пацанів мочканули. А що? Я вже подумки склав промову. Щось таке-о: «На кого залишили місто, соколенята? Яка ж тварюка пред’яву вам пред’явила (пред’явити пред’яву — все нормально!)? Чому мовчить місцева преса? Про чеченських та палестинських терористів вони пишуть, про те, як мочать російських губернаторів, вони пишуть, а про своїх замовчують? Що, в нас нікого не вбивають? І на це ми не здатні, своїх героїв замочити? Чого не пишуть про синів Вітчизни, наче їх немає»? Ось тут я погарячкував. Їх же й справді немає. У фізіологічному сенсі.

Дозвольте продовжувати, подумки. «У смерті всі рівні! Всі! Навіть горбунів — і тих виправляє могила…» На цьому місці я уявив, як було б доречно презентувати каштанчика. Якось знайшли б йому належне місце. У головах геройських небіжчиків. Аж тут лунає тихий, сумний голос заступника міністра, котрий повірити не може, кілька разів перечитує ім’я героїв. «Сашок, Толян», — шепоче він. «Разом полювали», — тихо відгукається хтось невідомий позаду мене. «Коли це трапилося?» — розпачливо питає він. Добре, що це промовив не я. Правильно, не треба поспішати, лізти поперед керівництва. Як казала моя бабуся, розповідаючи мені казочку: «Не треба „ку-ку“, поки не „гав-гав“». Тобто спочатку думай, а потім лізь із дебілкуватими запитаннями, може, хтось знайдеться більш нетерплячий, вилізе. А ми цього разу в дамках. Хо-хо.

Головне місцеве керівництво з усіх боків смердить цибулею, мабуть, нервується. І обережно починає зондувати ґрунт. Добре бути місцевим керівництвом, легко прикидатися тупуватим провінційним дядьком, ми, мовляв, маленькі люди, «університетів не канчалі», ага. «Вибачте, не зрозуміли ми. Що коли? Коли алею заклали?» Заступник міністра мовчить, полірує верхньою губою нижню. Його помічник, який, на відміну від шефа, мені представився, Єгор — відразу просік, що подумав шеф. Він пролізає до головного місцевого керівництва, кривить носа, але пояснює йому, що пан заступник міністра зрозумів усе це так, що директори — померли. «Що з ними сталося»? — питає Єгор. Його запитання в тиші прорізає повітря.

«А що? — запитує головне місцеве керівництво. — Десь є. Працюють. Або сплять. А що? Мають право! Множать славу регіону! Аякже! Хто ж іще? Хто ж це отут? Це ж і алея — їм, нашим героям! Щоб увічнити! Щоб знали! Щоб молилися на тих, хто роботу дає! ВВП зроста тільки завдяки їм». На цій помпезній ноті головне місцеве керівництво завершує свою промову. Незважаючи на його простецький вигляд та слова, головне місцеве керівництво зрозуміло, що десь дало маху. Тому швидко змінило тему. «А це-о, треба, ресторан, щоб це-о, щоб як в людей, те-о…» «Це-о, те-о. Тьху-о». «Китайоза», — це знову був Єгор.

Ви часто жерете горілку о 8:30 ранку, га? Отож бо й воно. Нас завели та всадовили. Тоді ж до мене продерся Єгор. «Слухай, Сам сказав, щоб саме ти дарував їм нашого каштана, і хай вони роблять із ним, що хочуть. На дрова, на що завгодно. Ти ж розумієш, сам він із таким подарунком вилазити не буде. Недоречно якось. Крім того, він почувається зараз, як після похорону друзів. Які ж козли навкруги. Про все треба дбати самому». Скаржиться він мені. Наче я про це не знаю.

Почалися тости. Про нас, про столицю, про регіон, про крайову славу, про героїв, про керівництво держави (стійма, наче проголошено: «За жінок». Утім, на мій неупереджений погляд, керівництво держави — ті ще суки). Дехто вже наблизив обличчя до салатів. Єгор почав робити знаки. Ага. Треба проголошувати тост із подарунком. Вони ж, мабуть, дивуються, всі ці люди, де ж це наш подаруночок?

Я поліз під стіл. Майже знудило. Дістав каштанчик із пакунка. Випростався. Став в агітаційно-плакатну позу видатного трибуна Володі Маяковського й виголосив таке:

Каштан сягне аж до обрію!
Символізує Київ-мрію!
На листі від дощу засяє блиск
І вкриє листям осінь обеліск!

Одного разу я вирішив поговорити з воронням. Воно сиділо при дорозі. Я на нього каркнув, воно на мене. Я на нього ще гучніше. А воно на мене. Я руки розвів у боки і знову каркнув. І воно робить те саме. Я його вилаяв, і воно мене вилаяло. А потім я побачив, як на мене дивиться жіночка, що вигулювала абрикосового пуделя, чоловік, що валявся п’яний на траві, та хлопчики, які йшли до школи, а їхні рюкзаки тягнули їх додому, — всі вони офігіли. Як зараз офігіли ті, хто сидів за цим столом. Бурхливі оплески? Так навіть Каденюка, першого космонавта України (якщо хто не в курсі), не вітали!

На прохання головного місцевого керівництва, від якого смерділо цибулею та горілкою ще відчутніше, ніж уранці, але мені було все одно, бо коли в голові — горілка, а в роті побувала салатова цибулька, нюх притуплюється, я написав цього вірша на серветці. Я пишався собою. Це ж треба все так ув’язати. І каштан тобі, і Київ, і мрії, і листя, і обеліск! Мене почали цілувати. Цілувати, уявляєте? Мене, запоріжці, о дев’ятій годині ранку. П’яного. Це ж слайди мрій дитинства мого. Правда, в дитинстві, ще й о дев’ятій ранку, я не пиячив. Заступник міністра скривив губи вбік. Мабуть, так вони посміхаються.

Був день, дехто переглядав салатові сни, дехто зустрів своїх друзів, справжніх героїв Запорізького епосу, і згадував минулі часи, а я гуляв алеєю героїв. Чи відчував я тоді героєм себе? Мабуть, так. Я думаю, що й ви відчували б. Мій млявий від сонця та спиртного стан спрямовував мої думки на ліричну тему, на галявині піпчилися два коти, голуб застиг із гілкою в дзьобі, повітря несло весняні пахощі, в носі щось дряпало, нив пах, дуже кортіло сексу. Так, і хто дасть трохи сексу героєві? Зрозуміло. Ушиваюся геть.

На роботі мене зустрічали таємничі погляди, з чого я зробив висновок, що багатьом людям відомо про мою запорізьку пригоду. На столі в приймальні лежав аркуш паперу формату А-4 з величезним відбитком чоловічої ноги. От іще одна невеличка деталька про Миколу — Охоронця, що Має Мою Секретарку (Секретарки Немає — одинадцять), розмір ноги — 44. Суко, чого ти тупцюєш на моєму столі? Що ти тут охороняєш, вурдалако у формі? Над столом загадково блимала лампа. Підморгувала мені, наче жінка, якій є що приховувати. «Знаю я твою таємницю, дурепо, тебе вкрутив цей козел, замацав оно все твоє крихке тільце…»

«Приємно спілкуємося?» — почув я голос від дверей. З них стирчала сива доглянута голова Геннадія Євгеновича, радника з міжнародних питань когось із тутешнього крутого керівництва. Як мені сказав Ігорко: «Цей схибнутий на французьких винах довб у білому шарфику в будь-який сезон, хоч як це паскудно, — твій куратор». Віка відгукувалася про Геннадія Євгеновича наступним чином: «Геннадій? Ну, не знаю, такий причесаний, доглянутий, гладенький. Здається, що навіть член у нього солодкий як льодяник, і що він сам його собі смокче, бо жлобиться з кимось ділитися». Добре, що в той момент, коли вона промовляла свою тезу, я нічого не пив і не їв.

«Начуваний, начуваний про твою поїздку. Молодець!» Геннадій Євгенович уліз до приймальні. Високий худорлявий красень. «Кажуть, ти далеко підеш, хлопче. Ще пару таких вчинків, і матимеш майже все, що можна тут мати. Дотепність — важливий чинник для успіху». «А з ким це ти тут розмовляв? Я, грішним ділом, подумав, що з секретаркою, але…» Він вочевидь чекав на мою реакцію. «Це я розмірковував уголос. Про, ну, знаєте, про… інвестиційний клімат». «Юначе, на роботі говорити про роботу — величезна вульгарщина. Пропоную піти до буфету, там завезли нові інкерманські вина, не можу сказати, що смак неповторний, але, як на обід, згодиться».

І ми пішли до буфету. Геннадій Євгенович щось натхненно розповідав, притримував двері жінкам, щасливо їм усміхався й навіть поцілував руку скаженій Наталі Петрівні (борони Боже торкатися цієї скорпіонші з відділу контролю). Він розповідав мені про свою поїздку до Франції й сам себе постійно перебивав нескінченними: «О, як я радий вас бачити», «Інно Василівно, з минулим святом, то я до вас сьогодні зайду? Яка ж ви шарманна жінка», «Катерино Іванівно, з днем янгола вас, дорогенька!», «Оленько, сподіваюся, що мені буде дозволено сказати вам, яка ви сьогодні гарнюня?» Мене почало нудити. Можливо, все це я сприймав би якось інакше, якби мені не розповіли…

історію про Геннадія Євгеновича та Нателлу Кирилівну, або про те, як важко інколи відрізнити гівно від шоколадок

Нателла Кирилівна була легендою нашої установи. Звісно, для створення та поширення легенди потрібен неабиякий час. Тому в солідному віці Нателли Кирилівни сумніватися не доводилося, хоча вона була струнка й доволі приємна дама. Ніхто взагалі не знав, що було первинним: наша установа чи Нателла Кирилівна. Ніхто точно не знав, хто кого породив і хто був чиїм символом.

Педантична, зібрана, вічний редактор, котрій довіряли тексти найвидатніших керівників, керманичів, ватажків. Скільки лайна вона вичитала за своє життя, ви собі навіть уявити не можете (я б точно втратив здоровий глузд і став аншлагівцем, академіком сміху, одеським джентльменом або навіть членом клубу сміху). Вона вивіряла кожен текст. Роками.

Жодна описка, помилка чи навіть натяк на помилку не проходили повз її увагу. Суворі й вибагливі очі головного редактора. Очі, котрі такого набачилися за своє життя, що годі й помітити в них слабкість і поблажливе ставлення до людства.

«Ті, хто не вміє висловлюватися й писати рідною мовою, обов’язково зазнають ганьби, коли намагатимуться опанувати іноземну», — говорила Нателла Кирилівна, як завжди, озброєна червоним маркером, виправляючи помилки в одній газеті державного значення (не будемо тут ганьбити чесні імена співробітників цієї газети, як і всіх інших людей, причетних до появи періодичних видань, книжок, брошур, інструкцій, нормативних актів, некрологів та поздоровлень і всього такого іншого. Бо задовольнити вибагливість Нателли Кирилівни досі не вдавалося нікому).

«Редактор, який не носить окуляри — це безвідповідальна, безграмотна, ледача й незібрана особа, котрій не можна доручити перевіряти навіть напис на туалетному папері!» — так обожнювала висловлюватися Нателла Кирилівна (до речі, якщо ви забули, то я нагадаю: Нателла Кирилівна мала б шалений успіх у гостях у Олексія та… Правильно! Поліни).

Що ж любила Нателла Кирилівна? О, вона любила трійцю. По-перше, — українську мову. І, як наслідок, — свою редакторську роботу, роботу санітара літератури! Роботу маленького мурашки, без якого загине літературний ліс. По-друге, видатну письменницю Марка Вовчка. А по-третє, — ви, можливо, будете збентежені, дорогі друзі, — Геннадія Євгеновича.

Як їй були до вподоби вишукані манери Геннадія Євгеновича.

Його елегантський шарм. Його трохи старомодна вимова, вміння опускати вії, а також широко розкривати свої сірі вдумливі очі. Ці сиві скроні, цей білий шарф, ця посмішка-натяк причаровували й не таких скутих пані, якою була, є й залишатиметься Нателла Кирилівна. За такими Геннадіями Євгеновичами завжди в усі часи вбиватимуться жінки, тримати й пестити їх у своїх жіночих мріях, колисати у спогадах і потроху вичавлювати разом із зітханнями, сльозами та нічними оргазмами.

Нателла Кирилівна вважала Геннадія Євгеновича особою, наближеною до божества. Ідеалом! Ви помітили, як часто ми вважаємо ідеальними людей, самозакоханих до нестями? Які помічають нас тільки тоді, коли ми чи хтось інший скидаємо їх із п’єдесталу, на який самі раніше ставили? В очах Нателли Кирилівни Геннадій Євгенович був єдиним чоловіком, здатним культурно висловлюватися, не соромити державу, завжди і за будь-яких умов захищати Честь та Гідність Жінки. «Це — єдиний чоловік, котрий ПІДВОДИТЬСЯ зі стільця! Коли до кабінету заходить жінка!»

Одного разу Геннадій Євгенович сидів у своєму кабінеті й розповідав щось кумедне двом симпатичним жіночкам із Міністерства закордонних справ. Вони пили вишукане вино й сміялися його вишуканим жартам. Він був такий легкий, такий натхненний, такий молодий та елегантний. Він мружив очі, як кіт-хитрун, який точно знає, що завжди матиме самицю тоді, коли йому закортить. Проблема була в тому, що самиці його цікавили тільки як естетське задоволення. Але навіщо всім про це знати, чи не так?

Аж тут постукали у двері. Зайшла чарівна Ганнуся, секретарка Геннадія Євгеновича, як більшість секретарок, вона вже втратила всі надії та ілюзії, пов’язані зі своїм шефом, але, як усі мудрі секретарки, тримала свої думки та язика при собі. Ганнуся принесла дуже важливий папір.

Геннадій Євгенович пробіг його очима, це був папір, ним особисто складений, ним же завізований, тобто це був бездоганний папір. Зсунув брови, набурмосився, забув про присутність двох чарівних панянок і скористався селекторним зв’язком: «Паночко, Ганночко, а це що таке? Хто правив цей папір? Хто тут, я питаю, поприбирав коми, виправив „і“ та „и“ (з кожним словом голос його підвищувався). Хто все це засрав маркером абсолютно неадекватного кольору? І ці мерзенні виноски на полях? А що означає ця манірна закарлючка? Це яке таке зарозуміле, Ганю, зіпсувало мій текст»?

Ганя чемно із тремтінням у голосі відповідає. «Хто-хто?» — обурюється Геннадій Євгенович. «Нателла Кирилівна?? Хто їй це дав? Це ж абсолютно безграмотна стара тупорила манда!» Коли він схаменувся й повернув своє обличчя з виразом: «Боже мій, які нездари тут працюють, доводиться рвати пупа та все вирішувати самому» — до чарівних панянок, в них були такі пики, наче запашний морс із журавлини, який вони пили, раптово перетворився на сечу віслюка.

Ленч був чудовим, якщо не брати до уваги той факт, що поруч зі мною насолоджувався кабачками-цукіні та власним товариством і активно запивав усе це інкерманським портвейном Геннадій Євгенович. Він розповідав мені, як чудово було в Італії, і як йому здається, що в минулому житті він був аристократом із Венеції.

Поруч із нами розмовляли дві жінки. Якби не гомін зухвалого півня-Геннадія, я б не звернув на них уваги, бо вони не несли відпочинку ні очам, ні мозку. Одна — коротко стрижена білявка з пісним виразом обличчя. Інша — Марія Василівна, про яку Васятко казав тільки таке: «Маріє Василівно, вам завжди було чим думати та на чому сидіти». Я хочу сказати, що субтильною цю жінку назвати було не можна. Пухка брюнетка з піднятим волоссям, закріпленим чудернацькою шпилькою, що в неї якийсь заповзятливий китаєць навстромляв купу штучних чорних косиць, які стирчали в різні боки. Не шпилька, а товста волохата квітка.

— Ти вже надумала, що подаруєш Борисові? — питає Марія Василівна у білявки.

— Краватку. Він носить краватки, але всі такі нудні, ніякі, ленінські…

— А які краватки вдягав Ленін?

— Ти що, не пам’ятаєш, Машо? В таку дрібну крапку чи маленький квадратик. Нуднющі візерунки на чорному чи синьому тлі. Ні, коли він конспірувався від царського нагляду, від жандармів, тоді все це було нормально. Непомітні такі краватки. Але навіщо було продовжувати таке носити, коли він опинився при владі? І за кордоном же мешкала людина, бачила, як люди вдягаються. Не все в Шушенському цьому стирчав, поїздив, країни Скандинавії, там люди зі смаком. Людську краватку вже б можна було собі придбати? Щось таке веселіше, яскравіше, у якісь гвоздички. Куди ці Крупська й Арманд дивилися? Хоча що з них узяти, одна — фригідна, ідейна, краватки — не її рівень, інша — істеричка, таким узагалі не до краваток. Не везло йому на бабів.

— А, щось таке пам’ятаю. Було. З фільмів. Але якби ти не сказала, які в нього були краватки, я б нізащо не згадала. Ти така спостережлива, і пам’ять у тебе хвацька, Людко.

— Та я, Машо, цифри забуваю, особливо свої роки (сміються).

А все інше пам’ятаю дуже добре. Особливо — одяг. У мавзолеї ж ти московському була?

— Ну, була. Та давно вже.

— Він і в мавзолеї лежить у такій от нудній краватці. І міняють йому одну нудну краватку на іншу, ще нуднішу. Синю на чорну, чорну на синю, майже непомітно, це як нахилятися треба, щоб цю різницю помітити!

— Слухай, а чого він там у краватці лежить?

— Як чого? Без краватки в труну таку людину нізащо не поклали б. Ти що? Несолідно. Я ж тобі кажу, що їх, мабуть, замінюють майже щодня. Спеціально шиють чи купують. Помер він коли? А вони все шиють. Усе купують. От якби мій Борис заповів себе забальзамувати, я б так само морочилася з краватками. Купуй, вибирай, щоб сучасні були. Лайно ж не повісиш на шию рідній людині? Сторонні, друзі ходити будуть. Навіщо щоб про мене казали: «От у Бориса жінка — нечупара, стерво жадібне, економить на ньому». — Ох, добре що мій Юрасик краваток не носить.

— Тобі й мороки менше. Але чоловіки без краваток… Знаєш, це щось не те. Ти б навчала його культурі. Свого. Що ж він? Швендриком живе, швендриком і помре. В нього ж робота, посада, стежити за зовнішнім виглядом треба.

— Ой, не хочу я. До нього полізеш — потім відмиватися день. То яку краватку ти Борисові вибрала?

— Я знайшла таку, щоб його трохи розворушити. Бо ходить із таким виразом обличчя, наче підкову тримає у роті, краєчками донизу.

— Кумцю, може, то він на щастя? — жінки знову сміються.

— Так от. Від краватки залежить рівень розкутості. Йому ж іще п’ятдесяти немає, а він поводиться так, наче готує себе до найближчих років нерухомості, про імпотенцію мріє, але то вже — ні! От якщо хтось носить постійно тільки сірі краватки — знай. Або службист, або імпотент. Чи жінка дуже ревнива. Закомплексованість так і пре. А я Борисові знайшла оригінальну краватку. Уяви собі: оливкового кольору, а по ній розкидані величезні доларові купюри.

Краса, аж шлунок пече! Такий собі пришпил, але й коштує недешево. Не лайно ж дарувати рідній людині!

Я сякаюся в серветку. Мене розпирає від сміху. Не розумію, щоправда, хто займається тим, що нарізає серветки такого розміру, як презервативи для карликів. Професія — серветкозменшувач. Серветкорозмножувач шостого розряду. З однієї може зробити щонайменше десять. Шмарклі на долонях. Геннадій Євгенович відразливо дивиться на мене: «Якщо людина почувається недобре, не варто ходити на роботу. Сякатися, шмарклі розпускати. Вдома треба посидіти. Всіх дуп не повилизуєш». О, цікаво. А в бізнесі кажуть, що всієї грошви не заробиш. «Інфлуенца», — продовжує нудити Геннадій. З викликом, прихованою загрозою та обуренням. Він так каже це слово «інфлуенца», наче старигань-король кличе свою доньку, цноту якої він оберігав усе життя, щоб віддати її до буцегарні за те, що вона віддалася блазневі. Бідна, бідна принцеса Інфлуенца.

Я їду додому. До себе додому. «Дудому», — як співає Славко Вакарчук. Весна. Весною з жінок вилупляються ноги, і, відчуваючи цю появу, у чоловіків прокльовуються члени. Весна. Весняний спермотоксикоз. Тягне дрочити. Кермо-член-кермо-член. Слава тобі, тому, хто вигадав автоматичну коробку передач. От і будинок. От і попустило. Хух.

До величезного контейнера зі сміттям підходить якесь створіння. Судячи з хустки, це жінка, вона вдягнута в щось, що нагадує хутряну шубу, пошиту з брудних пацюків. Вона залазить туди, шурхотить, тупоче старезними чоботами, голонога, пилюка замінює їй панчохи, вона витягає звідти курточку, що колись була жовтого кольору. Витягує її, трусить. Знімає шубу, вдягає куртку. Чобітком намагається прибрати папірці, корінці та дощових хробаків, схожих на шнурки від сандалет бісенят, що попадали в калюжу. Вона оглядає себе з усіх боків. Їй пасує. Шубу вона викидає в контейнер зі сміттям, запинає хустку інакше, прийшла весна.

З боку фургона, який залишили будівельники, з’являється миршавий чоловік у шапочці, що має такий вигляд, наче в неї сякалася зграя янголів. Він кричить: «Гей, Марусько, ти що, багатійка, хутром вона розкидається. А ну, взяла шубу, гей, чула, що я кажу?» Жінка зітхнула, полізла у смітник, витягла шубу, схопила її за рукав і потягла, як циган ведмедя. Весна в моєму місті.


ix)

Клята слава. Про мене почали пліткарити, приглядатися, обговорювати мою світлу постать. Що я вдягнув, що я сказав і на що натякнув. За інших умов, можливо, це було б навіть приємно, але не зараз. Погано, коли керівництво шиє тебе в дурні. Ще гірше, коли керівництво вирішує, що ти занадто розумний. Занадто популярний. Маєш занадто впливові зв’язки. Занадто розумний може бути небезпечним.

Не місце кріпиться до дупи, а дупа до місця, і кожну дупу від будь-якого місця легко відідрати. Щоб наклеїти іншу дупу. На тебе не зважили, аж ось тебе починають нищити. Потроху, повільно. Можуть, не помічати, можуть чіплятися до всього, що ти робиш, можуть завантажувати дурною роботою. Керівництво має сотні, тисячі засобів для того, щоб поставити тебе на те місце, яке воно для тебе підібрало.

Ті, хто кликав тебе на обід, охоче реготав із тобою за келихом пива чи стріляючи в тебе цигарку, запрошував пройтися чи закотитися увечері в генделик, зараз мовчки кивають у відповідь на твоє вітання. Вони уникають зустрічей навіть із твоїми очима. Вони давно навчилися розуміти натяки.

Васятко сказав, що він не любить «гнилих компромісів», тому на Кубу його супроводжуватиме Віка, яка й гадки не має, що воно таке є — іспанська мова, яка читає «hola» як «хола» і не має жодної дотичності до міжнародних зв’язків. Я думаю, ви вже зрозуміли, що на Кубу особисто я не вирушаю. Виявляється, про мене патякав один заступник міністра, якого тут фактично ніхто не шанує: «Хто ця дупа? Хто їй радий?» «Він тут ніхто, це саме, буде він мене, це саме, вчити. Дозволяють тут, це саме, влазити по ці самі… а не вийде. Буде воно тут втручатися…»

Усе «це саме», крім зауваження щодо заступника міністра, котрий намагався вперти мою постать в урядову делегацію, яка має ощасливити своєю присутністю Кубу, Васятко проголошує в мікрофон німецької фірми «Брьохлер». Влучна назва для фірми, що виготовляє мікрофони. Чудове почуття гумору в того, хто поставив це обладнання в кімнату нарад. Я почуваюся зле, я втомився. Вже понад два місяці я перебуваю під пресингом. Мене позбавлено права на відпочинок. Куди дивитеся ви, наглядачі з Міжнародної організації праці? Ліпше, ніж патякати про порушення прав вагітних жінок у Марокко та неповнолітніх, яких використовують як валізи колумбійські наркобарони, врятували б маленького українського чиновника від бюрократичних тортур. Ми що, не люди, га? Мене пресують усі, хто намагається мені сподобатися, тому що дехто вважає правильним — подобатися фаворитам навіть тих, хто не дуже популярний у цих стінах, а також ті, хто намагається вичавити з мене кишки.

Втім, є одна людина, котра обмежила наше спілкування, але все одно підтримує мене. Чи може бути чимось іншим за моральну підтримку ця тиха пісенька: «Це саме, це саме… мучусь…» (на мотив «Бессаме мучо» наспівує улюблені слова-паразити Васятка мій друг Ігорко. Так, той самий Ігорко, котрий здав товариську приязнь до мене пана заступника міністра, відомого мисливця на запорізьких вепрів).

Васятко продовжує говорити про гнилі компроміси і про те, що він, Васятко, ніколи на них не йде. Я уявляю собі компроміс у вигляді стиглого банана, але ж тільки здерши бананову шкірку, можна побачити, що плід гнилий? Варвара Адольфівна, яка милується своїм шефом і завжди напоготові, щоб захихотіти, почувши його пришелепуваті жарти, сама дала Васятку вірне прізвисько. «Васятко». Потім вона казала, що була п’яна, несповна розуму, розгублена та зневірена його нерішучістю, тому й видала тезу перед вірною подругою Валентиною, про що та розпатякала наступного дня всьому управлінню кадрів, а це означає — буквально всім.

Ось що вона говорила: «Васі поділяються на Василів та Васяток. Василі — це рішучі чоловіки, справжні лідери, стратеги. А є — Васятка. У Васяток завжди є власна думка, з якою вони переважно ніколи не згодні».

Валерій Леонідович малює вісімки. Мабуть, мріє про вічне життя, викреслюючи ці символи нескінченності, чи просто нудьгує, нарада затягнулася.

Дзвоник. Це — мій мобільний телефон. Вираз обличчя Васятка мені не вдається, на превеликий жаль, зафіксувати. Це вираз обличчя Будди, якому вирізають гланди, чи матері Терези, яка прокинулася з пірсингом у пупі. Мене запрошують на вечерю. І я погоджуюся, можливо, мені зроблять пропозицію, від якої відмовляються тільки рідкісні дурники. Сподіваюся, що це не мій випадок. У Вікторії надзвичайно зацікавлена пика, вона намагається вгадати, що приховує моя голова. Що там коїться всередині? Який такий мозок? Краще б Вікторія думала, що приховує моя ширінка. Коза.

У приймальні тиша. Дві брудні чашки з кавовою гущею свідчать про те, що вона тут устигла побувати. Секретарка. (Секретарки Немає — дванадцять). Я шукаю на столі, в шухлядах папери, де б мав бути її почерк. Мені треба надряпати записку від її імені.

Щось на кшталт: «Станіславе Владиславовичу, вас терміново викликають на нараду в міністерство». Ця наволоч тут не пише. Натомість я залишаю записку їй: «Терміново викликали на нараду». І — підпис. Щоб її, де можна швендяти цілими днями?

Біля ресторану «Діксіленд» чергують катафалки. За часів моєї належності до дуже великого бізнесу в мене теж був такий чорний гладенький джип. Катафалки, що возять чи вже мертвих, чи тих, хто незабаром помре. Вони оглядають мою машину фарами-очима найманих убивць: «Агов, що ти тут забула, дівчинко?»

Вони вже там. Заступник міністра та два чоловіки з очима, що харчуються першокласною сенсімілією. Вони підіймаються, тиснуть мені руку, часи повертаються? Е, ні. Тоді, вітаючись зі мною, віталися із тестем. А зараз, вітаючись зі мною, вітаються з посадою, що я обіймаю. З кимось із нас вітаються просто так? Тому що це — ми, га? Будь-який салат, що вони замовляють, посміхається акулячими плавцями, розкриває для вас обійми — відірвані щупальця восьминогів, тобто смердить великими грошима. Я посміхаюся їм у відповідь, далі буде.

Їх цікавить довідка щодо інвестиційного клімату, але не та, що ми підготували, а та, яка б мала відобразити справжній стан речей. Смішні люди, хіба їм не відомо про метод компіляції? Я давно навчився напускати пиху за допомогою щік, рухів брівок та виразу очей. Я зараз буквально за півгодини напишу вам список фраз і потрібних слів, за допомогою яких ви зможете компетентно деякий час замилювати очі навіть дуже проникливим персонам. Я починаю священний процес окозамилювання. Тс-с-с. Не заважайте. А тим часом прогляньте…

короткометражну стрічку про типових персонажів київських ресторацій

«У вас замовлено стіл?» — питає менеджер у групи молодиків у білому. Вони мовчать. «Вибачте, але місць немає». При цьому менеджер нервово поглядає на чоловіка похилого віку, що п’є вже другу поспіль філіжанку кави й читає газету. В його погляді будь-хто може прочитати: «Бери шинель, повзи додому, стара черепахо». Чоловік похилого віку не бачить виразу обличчя менеджера, він, мабуть, бажає бачити себе в основному складі «Челсі», зі шпальт газети, що він читає, на нього поглядає сором’язливе обличчя Романа Абрамовича, зворушливий олігарх із борідкою приспустив вії й жалкує, що не може поки що побачити чоловіка похилого віку в рядах своєї команди. Йому дуже-дуже шкода. Характерно, всі вони зітхають однаково, і менеджер, якого дратує клієнт, і чоловік похилого віку, який тільки-но закінчив виснажливу розмову з Абрамовичем.

А відвідувачі йдуть і йдуть. Офіціант роздивляється молодих людей, що застигли з меню. Вони ніяк не можуть визначитися із салатами. «Може, спочатку оберете гаряче?» — запитує він. У дівчини — оберемок соняшникових квітів. «Може, на це вам треба вазу?» Він визначає соняшники, як «це», він вважає, що вони на це заслуговують, трояндам та орхідеям він би підібрав більш вишукані епітети. Хоча, може, він ніколи в житті не переймався квітами. Тим більше, їхнім аранжуванням. Молоді люди поглядають на своїх дівчат, швидко пробігають очима ціни, намагаючись визначитися, чи візьмуть вони цей бар’єр. Офіціант нудьгує. Скільки він таких перебачив? «Навіщо пертися в такий заклад, якщо в тебе обмаль коштів. Для вас, козлів, і вигадали „швидко-їжу“. Молоді люди тим часом зупиняються на зеленому чаї та сиркових сумішах. „Без вершків, горіхів та фруктів, усе правильно“»?

Офіціант робить наголос на слові «без», одна з дівчат червоніє. В серці офіціанта залишилося зовсім мало вакантних місць для його ненависті.

Він такий самовпевнений та юний. Вона старша за нього, вона смикається. А може, й не старша, а може, так падає світло. На чоловіка ніколи ТАК не падає світло. Світло — спільник і ворог жінок. Він роздивляється кусень м’яса, що йому принесли на кістці. «Бл…, ти поглянь, що мені принесли? Виродок якийсь це робив, дебіл безрукий. За таке пальці з суглобами виривати треба. Що він мені тут підсунув?

Зараз буду розбиратися, козли, я все це так вам не подарую, в місті немає жодного пристойного закладу…» Вона обережно, як кицька, що пробує лапкою воду, торкається його руки. «Слухай, навіщо ти так? А якщо б це приготувала твоя мати чи дружина, ти б так само реагував?»

Він дивиться на неї з таким здивуванням, ніби тільки зараз второпав, хто з ним сидить. Начебто зазвичай він вечеряє із дресированим пуделем, а тут невідомо звідки виникла ця брюнетка з гарячими шоколадними очима. «Моя мамця, щоб ти знала, таке лайно ніколи б не приготувала, чула? Добре чула? Вона ніколи б не дозволила собі поставити таке мені на стіл, зрозуміло? А що стосується дружини… А от дружині за таке я б вибив усі зуби, щоб не шкірилася, ага».

Потік людей не зменшується, течія невпинна. Мало хто йде з, всі йдуть в. Офіціанти й менеджер раденькі, що в такий пізній час вони вже мають повне (на їхній погляд) право не посміхатися. Досить вони навишкірялися за весь день. Той, що стоїть на вході, розводить руками у відповідь на запитання, чи є вільні столики, а потім іде на кухню, передаючи пост іншому офіціанту з майже спожитою посмішкою, яку той проковтнув десь у районі бізнес-ланчів.

«Слухай, принеси нам чарки на 50 грамів, прибери ці на 25. Бо таке враження, що ми постійно п’ємо, ти тільки те й робиш, що доливаєш». Вони сидять, заставлені їжею та питвом. Для більшості людей вони не існують, тому що пересуваються містом винятково на автомобілях, водії купують їм ліки та харч, вони не знають, що там під ногами — калюжі, травичка, вибоїни, бруківка, посолений сніг. Їм це по фіг. Для більшості люди існують тільки тоді, коли створюють сутолоку в метро, на базарі, в електричках, у чергах на маршрутки.

«Я, бліна, якось летів із Москви до Сахаліну, ось летиш — а сонце постійно херяче в пику, і бачу, що за круглим вікном, як воно, ти кажеш, називається? Щось на фокусника схоже. Чи на ламінант?

О! Точно — ілюмінатор! Бачу — тайга. Суцільний ліс. Я ганчірку на очі нап’яв, поспав, скільки зміг, очі відкриваю — ліс. Це таке відчуття — не можу, бліна, тобі передати яке. Годинами летиш, уже дупа сама не своя, а внизу — ліс. Але до чого я все це. Оце Гітлер — повне мудило. Ось він хоча б раз пролетів од Москви до Сахаліна, і все, бліна, врубився б відразу, що ніколи в житті всі ці кляті, бліна, ліси йому не подужати. Ніколи. А Наполеон? Чого б це я перся сюди? Пішки, бліна. Саменьке, бліна, з цими французиками нещасними у бабських панчохах — припхався в самісінькі ліси. У них мап не було? Як ти думаєш, були в них мапи? Ти спочатку на мапу, бліна, подивись, а вже потім на війну херяч».

«Слухай, далися вони тобі, ці полководці. Вони вже своє відвоювали, місце на календарях. Ти мені краще скажи, чого в нас так багато секретарок працює, га? Я ось до чого: на хріна їх нам стільки треба? Їх узагалі хтось трахкає? Слухай, якщо їх ніхто не трахкає, то на хрін вони нам потрібні? Ти з’ясуй це питання з партнерами та директоркою, щоб я до цього не повертався, треба ж якось розв’язувати кадрові питання?»

«Гарні зуби свідчать про стан здоров’я жінки» — каже молодий самовпевнений чоловік. «Густе волосся та відсутність синців під очима. Мені потрібна тільки здорова жінка». Вона на очах скулюється. Світло безжальне, вона намагається впоратися з волоссям, зробити його густішим за допомогою однієї тонкої руки. «Моя колишня подружка розкрутила мене на три штуки доларів, щоб полікувати їй зуби. Полікували, гроші я дав, для себе ж старався, але їй це не допомогло, бо вона — дурепа. Дурепою народилася й помре». Вона намагається відсунутися від нього, на підлогу падає східна подушка, ніхто з офіціантів не поспішає її підняти. Самовпевнений молодий чоловік теж. «У тебе подушка впала, коли їси, то треба сидіти спокійно». «Це ти їй зуби вибив за м’ясо з кісткою? Ти, так? Ти це зробив? Я тебе знаю, ти б просто так гроші на стоматологів не витрачав». Її наче прориває. «Ти що? Взагалі — фільтруй базар свій. Думай, про що бовкаєш. Зовсім неадекватно трахнута, і на всю голову». Вона біжить геть.

Він кидає гроші на стіл, повільно підводиться. «Сука. За кого вона себе має? За графиню Лопухіну? Незайманка до-сраки-річна. Шльондра, бл…»

Їхнє вільне місце швидко займає розгульна компанія, золото, мобільні телефони останніх моделей, стильні біляві зачіски та голені черепи, галас, вереск, сміх. Офіціант посміхається. «То вам нічого не потрібно?» — знову запитує він у літнього чоловіка, який посмоктує краєчок кавової філіжанки і сміється над анекдотами на останній сторінці газети. «Та ні. Ґречно дякую. Мені здається, що все це в мене є. Чи, певною мірою, вже колись було»…

Я завершую свою філігранну доповідь. Мої слухачі незадоволені, але надію не втрачають. Я можу на щось знадобитися. Вони приглядаються до мене, як зубожілі дивляться на свічку. «Якщо її ніяк не вдається запалити на торті, то, може, нею можна вилікувати дупу?»

«Слухай, а ти не стикався з проблемою, як можна витягти німецький танк зі скелетами танкістів з болота в Чернігівській області?»

Добре, що вони не поцікавилися тим, чи ніколи я не намагався лікувати трипер у спосіб полоскання члена в міцному розчині марганцівки. Втім, з іншого боку, якраз на це я мав чітку відповідь: так. «Вас цікавить технологічний бік питання чи економічно-правовий?» — питаю я замість відповіді. «А ти давай, спробуй, так і так нам скажи».

Я повернувся на роботу. Я розумію, що з цими людьми співпраці в мене не вийшло. Щось я не те роблю, не вмію, не навчився, але що? В голові хтось грає на роялі п’єсу «Ненависть». Я ненавиджу людство. І кожного, без винятків, його представника. Чиста, нічим не заплямована ненависть. Ось вони, представники людства, намагаються випередити одне одного біля ліфта. «Ні хріна». Я штовхаю плечем одну дуже гонорову дамочку. Куди лізеш? Треба вже про вічне думати, а не про те, щоб першою вдертися до ліфта. Дев’ять осіб, котрі абсолютно нічого не роблять, але дуже зайняті. Тому що чекають ліфта.

Він стоїть поруч зі мною, високий стрункий шатен у дорогому костюмі в тонку сіру смужку. Тут багато таких, хто ж їм доплачує, щоб так виглядали? Красень. Вишукане вбрання, нові мешти, нові парфумерні пахощі. Про таких моя теща завжди казала: «Побачити та й лягти», а Леся, яку ви також, мабуть, пам’ятаєте, сказала б: «Козел». Поруч із ним стоїть дівчина в замшевому дранті. Навіть її волосся схоже на сплетені косиці з замші.

Шатен починає надривно верещати пошепки (такі як він опановують мистецтво верещати пошепки з класу дев’ятого, як тільки їхні муда й член випирають інтенсивніше, ніж у інших хлопців): «Сука ти, наволоч, ти що, коли-небудь бачила на мені кольорові труси? А ну, відповідай, швидко! Ти що, коли-небудь на цих сідницях (плескає собі по дупі) бачила кольорові труси? Червоні, зелені, в квіточку? Бачила? Мовчиш? Бо не бачила, сука ти брехлива».

Дівчина стоїть мовчки, наче це її не стосується. Вона втратила обличчя — своє, яскраво нафарбоване — втратила миттєво. Він не мовчить, його лють красномовна, наші погляди — ніщо для нього. Жінки озираються на його зад. Чоловіки розглядають дівчину. Бо як же — цирк приїхав у наші знедолені краї. Нарешті розходяться дверцята ліфта, він влітає туди першим, вона ж пропускає всю іншу публіку, рахуючи й мене, хоч я старанно намагаюся поступитися їй місцем, аж потім млосним голосом — сексапільним, гарним — промовляє в двері, що от-от зачиняться: «Як ти задовбав, Тарасе, своїм дальтонізмом та своєю дупою».

В приймальні сидить (невже хтось із вас, як і я плекав надію, га?) криворотий Теслик. Помічник Васятка (Секретарки немає — тринадцять). «Щось довгенька нарада», — каже він. «Знаєш Тараса?» — питаю я. «Це якого? З аналітичного?» «Він носить червоні труси в зелених плямах». Треба втішити людину, хай йому буде про що розповісти тутешнім дівкам. Може, якась із них і дасть. «Під білі штани, уявляєш собі таке?» — додаю я від щедрот своїх. Теслик мовчки вирячився на мене. В руках його клаптик жовтого паперу. Я пізнаю свої нотатки. «Терміново викликали на нараду. Станіслав Владиславович Коваленко». Нижче незрозумілим почерком приписано: «Ха!»

«То чого тобі?» — питаю, бо Теслик у ступорі. «А, ось, треба перекласти», — він протягує мені папери. «Нічого собі», — зауважую я. «Він що, летить як секс-турист?» Теслик мовчить, кусає собі вуса. «Не стовбич, іди собі, працюй. Прийшов на роботу, сиди й працюй. А коли я це перекладу, тобі задзвонить моя секретарка», — зловтішно кажу я. «Ніколи вона тобі не задзвонить, ги-ги». Судячи зі зворотів, перекладу яких потребує Васятко, він хоче тісно спілкуватися з місцевим кубинським жіночим населенням. Буде агітувати за капіталізм із його, Васятковим, обличчям-членом.

Теслик пішов собі. Але спокійно посидіти й попрацювати мені не вдалося. Бо зайшла Вікторія, шахрайка й падлюка. Зробила невинні очиська й ними — блим-блим. «Я тут ні до чого, Валерій сказав, що я маю їхати, а я говорила, що не знаю іспанської, а він наче не чув. Уявляєш собі, прийшов, тицьнув мені, мовчки пішов». Як вона вміє висловлюватися, ця підкорювачка плечей шахтарів. Висловлюється агресивно-еротично. «Прийшов — тицьнув мені — пішов». Вона бачить мою кривувату посмішку, реагує швидко, в цьому їй не відмовиш, каже: «Я маю на увазі, що тицьнув мені наказ про відрядження». Та все добре, люба, не хвилюйся.

«Ти знаєш Тараса?» — питаю. «Такого красеня з гарними сідницями? Шатен у смугастому костюмі? Він іще зустрічається з Олею, така хвостата коротколапа хвойда? Звісно, а що?» «То вона його кинула, тому що він носить квітчасті труси. Чудові, різнокольорові». «О, ти диви, яка наша Оленька балувана. Труси їй не до вподоби. Знаєш, що я тобі скажу? Труси — не головне» — голосом учительки промовляє Віка. Я радо погоджуюся: «Головне у трусах!» Який я дотепний. Вона уважно дивиться на мене: «Головне, Стасику, в голові». Йде геть.

Я набираю на комп’ютері переклад. «Скільки це буде коштувати?» «А чи є скидки?» «Люба, в тебе чудові ніжки» «Чарівна, а ти даси в дупку?» «Я міг би дати тобі урок орального мистецтва» (цікаво, хто написав Васяткові, який з усіх можливих слів перевагу надає сполученню «це саме…» такі натхненні тексти? Невже вірна Варвара Великомучениця?). Я вирішую трохи відтінити ці солодкі рядки, додаю своє «Гей ти, смердюча дірко, хочеш посмоктати на халяву?» «Хлопці, в кого з вас солодкий пеніс?» «Гей, велетні, а ніхто не хоче розважитися з моїм кокосиком? Розколоти його навпіл?» Усе одно цей старий паскудник не знає іспанської. Блін, ніхто не знає іспанської, але всі вони їдуть на переговори до Куби. І тільки я, знавець іспанської мови, видатний міжнародник, сиджу тут без секретарки й насолоджуюся вітчизняним лайном.

Машина порипує, може, завтра завдати їй профілактики? МакДо.

Треба замовити Мартіні фішмак, може, навіть два. Мартіні — хороший кіт. Не сцить у мешти, не дере шпалери. Біля Макдональдсу стоїть клоун. Як завжди, трохи піддатий. Вічно молодий, вічно піддатий. Чудовий приклад для дітлахів.

Воно сидить удома, читає книжку. «Ніч перед Різдвом». Обурюється. «Ти це читав? Читав, як він мене змальовує? Особливо мене бентежить опис мого писку. Мене це ображає, я зовсім не такий». Я кажу, що мене це не хвилює, і прямую до кухні, щоб нагодувати кота, який нагадує про своє голодне існування голосним нявчанням. «Я — відповідальна людина, мамо, я пам’ятаю про кота, я купив йому фішмаки». Але навіть мамі все одно, як ми почуваємося й чим ми живемо. Байдуже.

«Мені все це набридло. Твій випробувальний термін затягнувся». «Це не мій випробувальний термін, а твій. І мені здається, все йде чудово. В тебе що, почалася нетерплячка-сверблячка?» «Ха. Легко вести розмови, коли сидиш на всьому готовому». Воно регоче. «Ти здивуєшся, але в мене завжди все готове, ага». «Я хочу грошви, хочу бабу, хочу…»

І тут у моїй голові промайнула геніальна думка. «Слухай, а ти можеш, у порядку невеличкого бонуса, зробити так, щоб це…» «Щоб це що? Навчився вже висловлюватись, як справжній державник?» — єхидствує воно. «Ну, таке. Трійка, сімка, туз».

Воно мовчить. Неосвічене опудало, не знає творів світових класиків. Я наче з’їв веселинку, набираю повітря, наспівую: «Що є життя? Це — гррррр-а-а-а-а!» «Е, ні. Тільки не це. Я буду тобі дуже вдячний, якщо ти не будеш співати». Блін, і цьому не подобається мій спів. Я починаю обурюватися: нічого собі, що вони всі собі дозволяють, та на мене ще в дитинстві спеціально купували квитки! «Стоп, стоп, прошу тебе, я все знаю про хор, а також, це я тобі про всяк випадок нагадую, я знаю про ту азіатську хвойду».

«То ти все знаєш, так? От і зроби, щоб мені вигралося в казино. Хочу грошви, хочу зняти першокласну повію, хочу, щоб поставлені на червоне та непарне фішки принесли мені вдвічі, втричі більше! Слухай, от яка з тебе вигода? Я тут усе роблю сам, напружуюся на роботі, ночами погано сплю, та мені навіть не дрочиться у ванній кімнаті, бо я змучений цим паскудним життям, а ти? Книжечки тут читаєш, свою пику розглядаєш, нічого тобі не потрібно, ні душа моя, ні схлипи моєї душі. Взагалі — що хочеш, те й робиш, сьогодні ти тут, а завтра невідомо де швендяєш, а я все сам, сам, одинокий, занедбани-и-и-и-ий…»

«Ой-ой-ой. Припини цю істерику, чого ти зойкаєш, який у цьому сенс? Знайди собі дівку, теж мені труднощі. Не можу я такій неврівноваженій людині дати бонус. У нас таке не прийнято. Спочатку пройди з гідністю випробувальний термін, підпиши контракт, а потім — чини, що хочеш. Усе можна замовити, абсолютно все». Воно позіхає. «Не можу я вже чекати. Не можу». «Слухай, дам тобі одну побутову пораду. Якщо ти вже нічого не можеш, то сідай на лікарняний. Що тобі на роботі? Перед ким хизуватися? Васятко на Кубі, Валерій їде в Німеччину, до найбільших керманичів тобі поки — зась, тобто викаблучуватися нема перед ким. Перепочинь». Наволоч. Я пригадаю йому цю Кубу. «А ноги? Невже в мене такі волохаті ноги??»

З цим акордом, який він забиває в моє вухо, я чимчикую до ліжка. Все. Спати. Лікарняний.


x)

Чудовий видався день. Перший день мого перебування на лікарняному. Прокинувся я рано, відразу пішов до ванної кімнати, і там за всі роки свого вимушеного мовчання наспівався так голосно, так відчайдушно, що голос мій сів буквально через півгодини. Тобто коли я телефонував у реєстратуру, не повірити в те, що в мене болить горло, могла тільки параноїдальна людина, котра, як відомо, нікому й ніколи не вірить. А параноїків, на моє щастя, до реєстратури не садять. Там в основному працюють бездушні хробаки.

Очікуючи дільничного лікаря, якого я теж мав вразити своїм голосом, вірніше, його раптовою відсутністю, я ввімкнув телевізор, і що я там почув? Марина Кухарчук, здоров’я їй на довгі роки, говорила про те, що на Кубі здійнявся офігенний смерч, здатний скинути в океан усі тамтешні готелі. «Смерч такої сили налетів на Кубу вперше за три десятиріччя». Я потирав рученята. В моїй уяві Васятко тонув, йому не було від кого чекати порятунку. «Це саме… — тону!» — кричав Васятко. «Сос!» — волав він. «А сам себе тепер сос, панська твоя пика», — промовляє до нього кубинський мачо (до дружини якого Васятко вчора підкочувався та ще й нажухав на один долар), із пихою, притаманною вродливим смаглявцям, і пропливає повз нього на човні. «Бульк», — каже Васятчин рот перед тим, як перетворитися на вирву. The End.

Дзвінок. Це — сучидло Варвара, питається, як я. «Більш-менш, — брешу я, всім своїм хрипом натякаючи їй, як мені зле. — Але, мабуть, почуваюся краще за Василя Васильовича». «Чого б це?» — перепитує ця нишпорка, бо телефонує вона дізнатися, чого це я залишився вдома, чого це мене немає на нараді, а не тому, що хвилюється — може, мене вбило цеглиною чи я зламав ногу, поспішаючи на роботу? «Злива й смерч в Кубі.

Такі страшні, такі небезпечні. Не чули? — співчутливо кажу я. — Є навіть жертви». «А, — каже Варвара, — Стасику, не хвилюйтесь і спокійно лікуйтеся. Все вже минулося. Правда, вода була навіть у вітальні, сягала Василеві до щиколотки». Обізнана наволоч із поганою новиною. Але — нічого, нічого. Ще є фактор — СНІД, та в терористів щось обов’язково має спрацювати.

О! Вчора Васятко підійшов до однієї красуні з метою попіпчитися під пальмами. А в неї СНІД. І завтра він умре-е-е-е-е. Ні!

Не так. Він підійшов до одного здорованя з моїм іспанським словником, і попросив, щоб той його добряче відтрахкав. А той і радий старатися. А ще до купи взяли Вікусю, ага, дорогенька, тому що Вася любить груповуху. Піпчилися ви всю ніч, як ти верещала, люба, бо цей мулат знав свою справу. От лише в нього виявися СНІД. Ага. І завтра всі ви помрете-е-е-е-е. Чи ні. Вирішив Васятко трахнути Віку, чого б то задарма по Кубах її тягати? Прийшов до неї, а в неї вже був кавалер. Чорний м’язистий коханець. Жозе. А в нього, як уже неважко здогадатися, СНІД, і завтра всі вони помру-у-у-у-уть.

Дзвінок. Це — Віка. «Ой, — зойкнула. — Варвара телефонувала, сказала, що ти захворів, а нам терміново треба, щоб ти дещо переклав, то зараз до тебе прямує водій». «Слухай, тут так фірмово-о-о-о-о, така чиста блакитна водичка, такий дешевий тютюн, погода — просто казка. Ми зараз беремо гелікоптер і вирушаємо на переговори. Ой, усе, па-па, то ми чекаємо на твій переклад. Цьомики!» А геморой тобі в дупу, сверблячка на піхву.

Так. О’кей. А де ж терористи? Терористи ненавидять американців, і хтось їм каже, що в такому-то готелі оселилися українці, котрі цілком підтримують політику Буша-молодшого, більше того, завчасно відрядили до США колишнього прем’єр-міністра П. Л. з грошвою понад двісті мільйонів для виборчого фонду… Ось вони входять у лобі. Суворі, з автоматами Калашникова. Частина сідає у швидкісний ліфт, частина йде сходами. Вони входять до кімнати, і що таке — цих зрадників уже немає? То де вони? А, полетіли в гелікоптері на підступні переговори? Це навіть простіше. Всі терористи криво посміхаються і прилизують вуса. І от уже палає гелікоптер, зривається частинами в океан, який усе ненажерливо поглинає. Останніми падають дупа Васятка й піхва Вікторії, «бульк», це останнє, що можна від них почути перед тим, як ці дірки перетворяться на суцільну величезну вирву.

Дзвінок. Це — водій. Приніс купу паперів. Сідає у крісло, просить води. «Як це ти спромігся занедужати в таку спеку?» Я бухикаю, треба, щоб він нічого не запідозрив. Тримаюся за голову, наче вона в мене так болить, що от-от лусне. «Слухай, може накамстролиш мені канапку? Хочу жерти, весь день від самого рання наче скажений. Туди, сюди, знову туди, я що їм, карусель?» Дохворілися, я на побігеньках у водія. Відчуваю, що мій терпець от-от урветься, але агресія повісельником гепається на вкриту килимом підлогу. Бемц. «Іди на хер, мені зле», — пошепки кажу я. «Холодильник у тебе там? Я сам собі зроблю. А ти перекладай, перекладай, бо зараз уже будуть телефонувати». Болт хто буде телефонувати. Немає їх уже. І тебе звільнено. Я байдикую. Дзвінок. Немає щастя без кулемета. Вони живі. Вікторія наче захекана, з ким це вона піпчилася, може, все-таки пройде сценарій номер два із хворим на СНІД негром? «Ні, я ще не переклав, бо в мене підвищилася температу… Розумію, справа — державної ваги. Ага-ага. Зроблю». Водій повертається з кухні. «Якось ти голодно живеш, ні картопельки в тебе, ні котлетки, ні бананчика, ти що, проти нормальної їжі?» У його руках канапка з чорною ікрою та бляшанка з рибками зеленого кольору. «Слухай, це печиво взагалі хто готував?» — питає водій. «Мамця», — щасливо кажу я. Бо я є свідком єдиної приємної події: ця нахабна наволоч їсть вітамінне печиво Мартіні, з висівками та риб’ячим жиром. «Молодець твоя мамця. Оригінально, солоне печиво, чудово піде з пивом». І тут на мене чекає облом. Та що ж це таке?

Знову телефонує Вікторія. «Слухай, я не хочу тебе лякати, але Васятко аж підстрибує від обурення. Не ганьби себе, ми вже на переговорах, а текстів іще немає». Я зітхаю, мене ґвалтують у власній хаті, я перекладаю з аркуша. «До зв’язку», — каже ця хвойда. Мабуть, повернеться з казковою засмагою. «До побачення. Робота, я все розумію, всім — привіт, ага», — кажу я водієві. «Слухай, а в тебе є пиво?» — запитує він. Здається, в нього зовсім інші плани на цей робочий день.

Паскудство. «А що вміє твій кіт? — питає водій. — Уміє просити на задніх лапках? А співати під музику? Я бачив таке американське шоу, де коти співали, можна живота надірвати, так смішно». Дзвінок. Припхався лікар. Дивиться на канапку з чорною ікрою в руках водія, ковтає слину. «Слухай, може, поїмо?» — питає в лікаря водій. «Із задоволенням», — каже лікар. «Де в вас тут ванна кімната?» «Ходімо, покажу», — пропонує свої послуги водій. Я сиджу в кріслі, в мене підіймається тиск. Терористи не допомогли. В мене жевріє одна надія, одненька! Надія на влучні українські ПВО. «І щоб твоїй дружині компенсації довічно не дочекатися», — бурчу я.

«Та не так уже й довго ви чекали», — каже лікар. На губах у нього хлібні крихти, в руках пиво. «Я б міг узагалі ввечері прийти, спробуйте полазити по всіх, це-о, вас у таку спеку. А я на вас подивлюся. На мені десять будинків, і мені ніхто не платить за те, щоб я поквапився, між іншим». Я роблю таку пику, щоб він зрозумів, що я так само не збираюся йому платити. Заходить водій, каже, що закрив Мартіні у ванній. «Заважав жерти. Він щось має до того зеленого печива. Не могли спокійно пити каву, поки не вигнали його геть, а він якось уміє відчиняти двері, то закрили у ванній. Знаєш, треба вміти виховувати тварин, інакше навіщо їх тримати? Ще й під музику не співає».

«Одужуйте», — вичавлює з себе лікар, нормально говорити йому заважає салат із селери, моркви та тертого мигдалю. Салат, який водій назвав «Здоров’я». «А лікарняний?» — підхоплююсь я. «Ось». Він передає мені блакитного листка. «Будете їсти здорову їжу, і все буде добре». Остання ложка здорового салату щезає в його антисептичному від горілки роті. «Три дні? Ви що, знущаєтеся? Я ж ледь говорю». «Попустить. Пива з медом увечері — і попустить, обов’язково, будете, як огірок. Я б іще з вами охоче поговорив, але мені треба відлити».

Я притуляюся до дверей, чую, як весело він дзюрчить. «Гей, ти, ескулапе!» — гукаю. «Скільки хочеш, щоб було написано, днів десять?» Навкруги шахраї. За двадцять зелених доларів та пакунок зеленого печива він виписує мені лікарняний на десять днів. «Яку хворобу ти мені написав?» «Бактеріальну ангіну. Можу згодом написати — рак горлянки. Ти ж палиш? От і чудово.

Але двома червінцями ти не обійдешся». Страшні часи, ви подивіться тільки, як влаштувалися медики, якщо тільки за те, щоб тобі діагностували рак горла, треба платити сотню, можу собі уявити, скільки ця наволоч здере за лікування. Я помічаю, що на полиці причаїлося воно. Показує мені два великих пальці, радіє за мене. «Так тримати!»

«Давай я сходжу в генделик? Чим ми будемо вечеряти?» — питає водій Васятка. Блін, я навіть гадки не маю, як його звуть.

Зазвичай я знаю, як звати людей, повільної смерті яких я жадаю.

Але все буває вперше. Дзвінок. Це Варвара, вона питає, чи не бачив я водія? Вже шоста година вечора. Я кажу, що бачив, і не брешу. «Напевно, застряг у заторі», — невпевнено каже Варвара. Я ж кажу, що в мене дуже болить горло, і якщо вона нічого не хоче мені переказати, то я мушу покласти слухавку. Варвара цікавиться, коли мене виписують, бо назбирується купа паперів. Я кажу, що в мене підозрюють рак горлянки. Вона поспіхом прощається. Дурепа, рак через слухавку не передається. А шкода.

«Слухай, вибач, але я чув, що в тебе рак. Може, давай наберемося з цього приводу? Я зараз принесу все. Горілку, хліб, огірки. Тобі як, налигатися не хочеться? Ти ж не зараз збираєшся дати дуба?» У голосі Ігорка лунає така надія. Я набираюся з Васятковим водієм. Прірва.

Ми п’ємо три доби поспіль. О, цей чудовий стан блаженної напівпритомності. Не відповідаємо на дзвінки. Водія вже знають мої сусіди. Прибиральниця тітка Настя, двірничка тітка Зіна та три бомжі, котрі пообіцяли поставити за нас свічки, бо Вітя (водія звати Вітя) щодня дарує їм порожні пляшки. А вчора подарував мої італійські мешти й піджак кольору кави з молоком, котрий тесть привіз мені з Відня. «Він восени помре. То ви зараз ставте свічки мені за здравіє, аж потім йому за упокій. Це ж треба, такий гостинний, молодий хлопець, приязний, і мамця його таке смачне печиво пече… е-ех…»

Дзвінок. Це — Ігорко. «Слухай, між нами багато чого було (це ж треба, схаменулося воно), але ж ми не вороги, правда? Ти мені пробачив цю підставу з заступником міністра? То пробач, якщо ще ні. У твоєму стані, як мені сказали, корисніше пробачати. Ти нічого такого не відчуваєш, га? Ніякої потреби у всепрощенні? Шкода. Ти подумай, час у принципі в тебе ж є? Бо я так не можу. Вчора, як Вітьок мені сказав, я спати не міг, крає щось мені серце, не повіриш, усе думаю, що ти відійдеш у ті світи з жабою на серці, а я з цим тягарем залишуся тут, на землі. Що я можу зробити, щоб виправити свої помилки?» Поховав уже мене, скотиняка.

Я кажу, що мій організм хоче якісної горілки, червоної риби та смаженої курки, а ще грузинського салату — з томатів, курки, грецьких горіхів, кримської цибульки, заправленого запашною олією, в яку треба додати трохи червоного меленого перцю. Ігорко мовчить, мабуть, думає, що мій організм хоче невиправдано багато. Хіба я багато прошу за всепрощення? Він каже, що зараз усе привезе, але спочатку він мусить навідати одного астролога. «Кого-кого? Астролога? А це ще на який хрін?» — питаю я. Ігорко каже, що якщо мій мозок іще цікавиться земними справами, час у мене є. Заспокоїв, блін.

Він з’являється надвечір. З усього переліку замовлень він задовольнив лише одне. Приніс три пляшки горілки. А ще пакунок варених раків. «Тільки не кажи, що це зовсім не дотепно», — каже він. Невже я міг повірити в те, що він щиро вболіває за мене? «А на що ти ще сподівався, знаючи мою заробітну платню?» Він правий, друзяка Ігорко. Але можна ж було позичити грошенят, не щодня твій близький колега вмирає від раку і просить про невеличкі харчові послуги. Ігорко каже, що він не може залишатися в цій сповненій скорботи атмосфері. «Слухай, а давай підемо до мене? Щось мені тут не подобається, некомфортно мені, всюди тисне. Тобі ж треба вести нормальний спосіб життя, навідуватися до друзів, дивитися кіно, робити близьким послуги?» От уже крутій. Я хочу, щоб він упав іще нижче. «Ти збираєшся платити за таксі?» Ігорко вкрай здивований. «Це ще навіщо, в тебе ж є машина!» Скажіть мені, так, так, ви! Скажіть. Чи є у вас такі друзі, котрі, знаючи, що ви (не дай Бог) хворі на рак, хочуть, щоб ви попрацювали на них водієм, га?

В Ігорка досить затишно. І стильно. Але я мовчу. «Ну, тобі що, не подобається? Знаєш, дивно, а я вважав, що хай там що, але смак у тебе є». Приємна розмова, чи не так? Я кажу, що мені все подобається, лише є одна маленька дрібничка (Ігорко просить уточнити, яка саме), я — хвора й утомлена людина. «Зараз допоможеш мені відкрити пляшки, знайти чарки, нарізати ковбасу, мені здається, що я її ще не з’їв, а ще — хліб, у мене не виходить його різати, ніколи, уявляєш собі? Така дурниця, а ніяк не виходить. То ти це зробиш, я в тебе вірю, а от потім — сідай, насолоджуйся відпочинком». Ви таке чули?

Я про таке читав. У дитинстві. У казці про Попелюшку.

Я плентаюся до кухні. Ковбаси немає. Натомість є твердий сир, хліб, батон та огірки. Ігорко вносить свою частку до домашнього порання. Він натискає кнопку електрочайника. І сідає на зручну лавку. «Я люблю дивитися, коли люди впевнено почувають себе на кухні», — каже він захоплено. Він плеще в долоні. «Не ляскай, у мене болять вуха», — суворо реагую я. Він мене злить. «Дивно. Чого б це? У тебе ж рак горлянки, а не вух?» Мені здається, що такі слова потерпілого — трупа — можна вважати пом’якшувальною обставиною для злочинця у випадку умисного вбивства. Я відчуваю, що мені треба чимось зацікавитися, щоб відволіктися. «А чи не розповіси ти мені», — звертаюсь я до нього…

історію про астрологів, Ігорка та пошуки щастя

Перед своїм першим шлюбом Ігорко побував у ворожки, яка сказала, що цей шлюб щастя йому не принесе. «Але чому?» — спитав у циганки з розкішним ім’ям Інеса Діамантова. Він завжди був дуже допитливий. «Тому що вона, дівка твоя, бідна, наче церковна миша. То яке ж тут щастя, хлопче? Йди, поки не завагітніла, бо пропадеш». І тут Ігорко ніби прозрів. Його дружина справді не була багатійкою, але шлюбне щастя в Ігорковому розумінні не було пов’язане з тим, скільки грошиків дзеленчить у кишенях коханої. Тобто стосовно особи нареченої циганка не помилилася, але щось тут було не те.

Шлюб Ігорка був досить щасливим у його розумінні, бо наречена, дружина, зналася на сексі трохи більше за нього, завжди йому давала, як тільки в ньому прокидалося бажання, відповідала його смакам — була тендітною білявкою, не тягла з нього грошву, а гроші в нього водилися, і зовсім не хотіла розлучатися, бо була, схоже, всім задоволена. Але Ігорко через рік сам почав наполягати на розірванні шлюбу, бо відчув себе впевненіше і став набагато досвідченішим за неї у плані сексу, крім того, в нього черговий раз змінилися пріоритети. Він неодмінно хотів, щоб його дружина мала бюст третього розміру. І без силікону, тільки завдяки матінці-природі.

Тоді він згадав про циганку. Коли Ігорко познайомився з Оксанкою, він почував себе щасливим чоловіком, у неї були такі цицьки, що постійно хотілося їх мацати, бо повірити в те, що така краса існує не тільки у Памели Андерсон, а й у деяких українських дівчат, без мацання було важкувато. Інеси він не знайшов. Але, користуючись порадою своєї однокурсниці, знайшов Марію-ворожку, в якої мати була Марією-ворожкою, а до того баба була Марією-ворожкою і, ви не повірите, ще й прабаба була Марією, відповідно, так само — ворожкою.

Вона розклала карти, висмикнула волосину з Ігоркової шевелюри, почаклувала на попелі й сказала, що щасливим із Оксанкою його не бачить. «Чому?» — поцікавився Ігорко. «Не твоє це щастя. Не господарочка вона, буде днями лежати в ліжку, ковдрою вкриватися, тебе змушуватиме водити її по рестораціях, купувати їй одяг та возити на дорогі курорти. Не твоє це щастя, хлопче. Висмокче з тебе все». Ігорко ж був не проти смоктання в усіх значеннях цього процесу.

Незабаром він зрозумів, що Марія-ворожка його не обманула. Оксанка, з якою він почав жити у цивільному шлюбі, була рідкісна нечупара. І справді постійно тягла з нього гроші, скільки б не давав — усе їй мало. Але Ігорко в той світлий час не був жадібним чоловіком, у плані бізнесу в нього все складалося, і грошей вистачало на всі її забаганки, й навіть більше того, бавити її він дуже любив. І тут Ігорко збагнув, що його так непокоїло у прогнозах ворожок. Що ж було не так? Чому вони так чудово розбиралися в його дівках, але помилялися в головному? Тому, що в них і в нього поняття про щастя були зовсім різними.

Після цього Ігорко став постійним клієнтом усіх більш-менш знаних провидців, ясновидців, ворожок, бабок, гіпнотизерів та астрологів. Шахраїв він нищив усіма придатними засобами, а от із тими, хто непогано орієнтувався в людських долях, він працював. І не було для нього цікавішого захоплення. Це стало його хобі, він не уявляв свого життя без влаштувань астрологічних перевірок. «Тест на щастя». Всі шаманські газетки, всі телефони, що називалися по телебаченню та радіо, оголошення будь-яких наближених до астрології чи ворожіння координат він занотовував у спеціальний щоденник, зберігав у спеціальних папках. А ще в нього була картотека, де всі вони, провісники майбутнього та знавці минулого, були зібрані й розставлені в абетковому порядку.

Він питався, яке воно для них є, це особисте щастя? Яким вони його бачать? Дехто не хотів признаватися: «А навіщо це вам?

Ми з вами працюємо, а не ви з нами. То яка у вас проблема?» Але він змушував, улещував, платив, благав. До кожного в нього було напрацьовано свій підхід. І виявилося, що більшість їхніх понять про щастя та його, Ігоркове, уявлення про щастячко не є тотожними.

«І розумієш, що виходить? Виходить щось страшне. Ніколи ніхто тобі нічого слушного не порадить. Тому що так, вони здатні бачити більше за тебе, вони, можливо, будуть розповідати тобі, яка в неї була мати хвойда, що її батько — пиячить, що вона ніколи не користується туалетним папером, їсть днями сирі томати і бздить, тому засмердить тобі всю хату, і все це буде правдою. Але їм ніколи не спаде на думку, що саме така поведінка коханої може складати твоє щастя. Ну, з туалетним папером та бздінням це я перестарався, так собі бовкнув, для краси, адже ти мене зрозумів? У кожного з нас — своє щастя, і часто воно зовсім не збігається із загальновизнаним, із книжним, міщанським, із тим, яке називають жіночим, із тим, на яке молиться твій сусіда, з тим, про яке мріє твоя власна мати, з тим, за яке вмирали герої, з тим, що затьмарить очі твоїм дітям… Бо в кожного з нас воно — своє. І хоч би що вони бачили, відчували, хоч би що тобі радили, вони ніколи не зможуть побачити людину твоїми очима, відчути її твоїм серцем, пізнати її твоїм мозком, зрозуміти, в чому полягає твоє власне щастя. Ніколи цього не станеться».

Поки Ігорко розповідав мені цю історію, він випив першу пляшку горілки і з’їв майже увесь сир. Ще й дорікнув мені: «Навіщо ти нарізав стільки хліба? Ти що, так його любиш? Бо я, відверто кажучи, не дуже, я надаю перевагу чомусь легкому, до того ж наближається ніч, ось, наприклад, огірка зжую чи сирку. І тобі не раджу налягати на хліб».

Я кажу, що це не дуже порядно, змушувати мене, хвору людину, працювати, а потім за це ще й гнобити. «Та хто тебе гнобить? Ти не позитивно дивишся на Всесвіт, мушу тобі сказати. От чого ти скавулиш? Перепрацювався?

Та я роблю тобі послугу, слухай, тобі ж недовго залишилося, тобто ще трохи, а час плине швидко, особливо влітку, і все. То коли ти ще попрацюєш, га? Коли тобі випаде така щаслива нагода зробити щось корисне? Навантажити ці руки здоровою фізичною працею? І потім, я ж не змушую тебе мити, наприклад, підлогу, чи вичищати вбиральню?

Я що — дід, ти що — салага? Ми що, в армії?»

Я вливаю в себе чарку горілки. Цікаво, яким зараз бачить своє щастя Ігорко? І хто в цьому світі, та й у всій галактиці може бачити його своїм щастям? Мабуть, тільки хтось зовсім недолугий, той, хто вважатиме Ігорка своїм останнім, хай жалюгідним, але все-таки шансом. Той, хто згадує радянське печиво «Привіт» як кращий кондитерський виріб, котрий вдалося покуштувати у своєму житті.

«Слухай, — раптом термосить мене за плече Ігорко. — От учора й сьогодні, відтоді, як я дізнався про це, я стільки передумав про твій паскудний рак, давай хоча б зараз поговоримо не про тебе, а про мене». Я давлюся огірком. Він спокійно постукує мені по спині. «Між іншим, треба якось охайніше їсти, друже, не слід у такий ганебний спосіб скорочувати собі життя. Вмерти від того, що вдавився огірком, ти що, про таку смерть мріяв? Бог тобі дав шанс — відійти шляхетно, щоб усі хрестилися, ридали ридма, згадували тебе молодим, вродливим, що тебе, мовляв, як кращого, Бог забрав до себе першим. А ти намагаєшся все це зіпсувати. Де логіка?»

Ігорко бере кусень хліба, вискубує крихти з середини, наливає горілки, розмірковує. «Знаєш, — починає знову він. — Мене всі обговорюють. От і зараз, я відчуваю, ти думаєш про мене. Думаєш? От». «Це на тобі джинси номер 35?» — цікавлюсь я. «Точно! Десятка! Як здогадався? В мене ж тридцять вісім пар джинсів». У нього справді тридцять вісім пар джинсів, і всі вони однакові, дуже вузькі з низькою талією. «Прикинув, на яких із них може саме так провиснути зад і витягнутися коліна. Підрахував, вийшла приблизно тридцять п’ята пара». «Тьху, так неромантично». Теж мені, романтик.

«Слухай, може поговоримо?» О, а що ми досі робили? «Ігорку, а чому ти не одружений, га? От що тобі заважає одружитися, чим тобі ще займатися? Робота в тебе є, кар’єра наче робиться, грошва теж водиться, чим тобі ще зайнятися — крім ходіння по ворожках, звісно. Одружився б, може, чи пішов би купувати тридцять дев’яту пару джинсів». «На кому я мушу одружуватися, на твій погляд? На кому? На „барбі“?» Він лютує, а я трохи здивований такою реакцією. Звісно, на «барбі». Він западає на такий тип: високі, стрункі, з довгими худорлявими ногами білявки, прозорі очі, довге волосся. Що це, хіба не «барбі»? Він якщо зустрічається, то зустрічається тільки з такими.

«Ага, що тут такого жахливого? Хоч би й на „барбі“. Як цю останню звали, Алініус? Ні, щось схоже, але не так». В Ігорка дуже показовий ніс, по якому зразу видно, що йому ця бесіда не дуже подобається. Колись Ігорко задзвонив мені і сказав, що прийде до мене з Анчоусом (о, точно! Анчоус!), і я ще подумав: це ж треба, не з порожніми руками пацан іде, рибу тягне, яка ж пригода сталася з нашим хлопчиком, що з ним коїться? Аж тут він приходить із худорлявою білявкою: губи сяють, очі сяють, панчохи сяють, зуби також сяють. «Це — Анчоус», — каже Ігорко з гордістю. Насправді її звали Ганною.

«Мені нема про що розмовляти з Анчоусом». «А що таке? Вона не вміє чи не хоче днями патякати про тебе?» Ігорко, як не хоче, не помічає іронії. «Вона вміє говорити тільки про одяг. Що, де, за скільки вона купила, пасує їй чи не пасує, ну, і таке інше». «Ще про те, кого вона бачила і з ким. Про моду. І що всі заздрять її вроді. А ще про маму. Про свою. Про те, як багато вклала вона душі у її виховання». «О, це ж сила-силенна тем для розмов. Тобі все це здається нудним?»

«А про що б ти хотів поговорити?» — підтримую нашу розмову я. «Ти все іронізуєш, чи не так? У мене, між іншим, дві вищі освіти. Ага? І я себе не на показах Версаче та Дорожкіної знайшов». Я мовчки погоджуюся. Не на показах, це вже точно. В те місце, де народився Ігорко, Версаче не приїхав би ні за які гроші, та й Дорожкіна — також.

«От сказати тобі чесно? Я ж не збрешу людині, яка має незабаром померти». От-от урветься мій терпець. Залишилося ще трохи. «Кажи». «Я тобі нещодавно говорив про щастя. Так от, заради свого щастя я ніколи не одружуся з „барбі“. Мені потрібна зовсім інша дружина. Розумна, хижа, вродлива кар’єристка. Щоб книжки читала, а не літери на етикетках та цифри на цінниках. Щоб розумілася на митцях, на картинах, а не на позначках „Обережно, скло“ чи „Тільки суха чистка“, „Прасувати не можна“, „Тільки ручне прання“».

Я потягнувся до полиці, щоб узяти заварник. «Там не запилючено?» Я кажу, що ні. «Слухай, якщо пилюка, то я тобі не раджу витирати руку об крісло, о’кей? І що ти все винюхуєш — що б його з’їсти, що б випити? Ти тільки про це й думаєш. Очі, он-о, полицями нишпорять. Не так уже й часто ти в мене в гостях, але зовсім не приділяєш мені уваги. Це неввічливо». Я ховаюся, щоб обтерти руку об крісло. Манячило нещасне, ось тобі.

«Слухай, а в мене є питання. Як, скажи мені, ти збираєшся одружитися не на „барбі“, якщо зустрічаєшся винятково з „барбі“?» «Це — важко. Але я, на відміну від декого, ніколи не шукав легких шляхів. До речі, ти не зовсім правий, бо не все знаєш. Колись я зустрічався, навіть прожив півроку не з „барбі“. Вона була агентом із нерухомості. Розумна, спритна, вродлива. Універсальна машина, а не жінка. Взірець. Коли ми зустрілися, на її плечах була хустка, на якій застигло зображення полотна Далі. Ти що, зовсім мене не слухаєш?» «Слухаю. Півроку — це термін. То й як ви розійшлися? Ви ж розійшлися?»

«Розійшлися. Тому що мені стало лячно». «Та ну?» «Так. Ми ланчувалися в ресторації. Я щось розповідав, щось дотепне, бо вона дивилася на мене, гріла теплими очима, все здавалося таким бездоганним і чудовим. Вона виглядала такою лагідною, ніжною. Свічки, мерло, ткані серветки на колінах. У мене — плани, в неї — плани. Спільні, еротичні. Я відчуваю шовк її панчіх, вона пестить ногою мій пах. О, брате, мене підносило до самих небес. Аж раптом дзвоник мобільного телефону. Її. Вона вибачається, продовжує мене пестити, слухає, що їй говорять, а потім верещить: „Що? Чому це досі не зроблено? Так, я зараз повертаюся до офісу й повідриваю вам усім яйця!“ Я кінчив собі в штани. А вона не прибирає ноги, така тремтлива. Я сиджу, розгублений, а вона питає: „Щось не те? Я ненадовго з’їжджу, ти перепочинь, випий, а потім ми продовжимо з того місця, на якому зупинилися“. А я розумію, що не зможу продовжити. Все, мені лячно». Більше він її не бачив. «Плакала? Ні, я не думаю, такі вміють змушувати плакати, але самі ніколи не плачуть».

Я сиджу вдома й доганяюся фісташками. Я нічого не став говорити

Ігоркові про те, що все вигадав про свої ракові пухлини. Хай помучиться, йому корисно, якщо він, звісно, мучиться. В мене з’явилася одна підозра, що змушує мене страждати. Я не можу спати. Я набираю номер Лесі. Вона відповідає відразу. «Ну? Народжуй швидше, не зволікай, у мене немає часу». «Але зараз ніч, що ти робиш?» «Чекаю на дзвінок із Канади, замовила там деякі меблі. Зайнялася своєю хатою. Не хочу, щоб на моїй могилі було написано: „Все життя вона знаходила людям житло, і от нарешті знайшла й власне“. Чого тобі треба?» Яка ж Леська здогадлива.

«Слухай, ти часом не перетиналася з таким собі Ігорем?» «Ну», — каже багатослівна Леся. «Так чи ні?» «Ну», — знову відповідає вона, її просто так не зіб’єш. «Бачиш, я зараз із ним працюю, ти можеш щось про нього сказати — ви ж разом жили, кроїли, так би мовити, власні долі?» «Можу. За півроку, що ми з ним жили, він жодного разу не назвав мене на ім’я. Ще він носить труси Хьюго Бос. Що ще? Ми розбіглися, тому що я можу вилизати дупу в ліжку, але ж морально? Це вже — ні». Леся поклала слухавку. На моїй пам’яті ще ніколи й ніхто так влучно не характеризував людину.


xi)

Що може бути гидкішим за ранковий дзвоник? Нічого. Те, що будильник розпочне своє стрекотіння, ти знаєш іще з ночі, але телефон? Від нього такої бридоти не чекаєш. Це — Валерій Леонідович. Клятий Лерик. «Мені казали, що ті, хто хворіє на серйозні хвороби, встають разом із сонцем, бо не хочуть втрачати хвилини свідомого життя». Я люблю своїх керівників. «Слухай, Стасе, якщо ти думаєш, що я повірив у цю твою маячню про рак, це означає, що ти тримаєш мене за бовдура. Як ти думаєш, мені подобається таке ставлення? Не будь мудилом, заходжуйся до роботи. Досить уже. Нахворівся».

«А що таке? Когось терміново треба поховати, вже так смердить, що й зачекати не може? Чого зрання телефонувати?» — відгавкуюсь я. Можу собі дозволити, як тяжко-важко хворий. «Треба летіти до Москви». Ага, так я й полетів. «До Москви? Тиць-гриць. Я щось не розумію, чому я, міжнародник, курсую шляхами Київ-Запоріжжя та Київ-Москва, це ви так собі уявляєте закордон, еге? Москва — це, по-вашому, що?» «По-моєму, питаєш? Як на мене, це — Запоріжжя, але набагато більше». «Валерію Леонідовичу, шановний. Ні, навіть вельмишановний. Я хочу у відпустку, відпочити хочу, а не летіти бозна-куди. Чого б це не запропонувати мені Іспанію? Я б туди залюбки злітав, ага».

«Відпочити? Ти при своєму розумі, хлопче? А лікарняний тобі що, не відпочинок? Ти сидиш на ньому вже понад два тижні, а люди тим часом працюють, тягнуть лямку, наче африканські воли, як азіатські мули, світу білого не бачать». Пес смердючий, працює воно, ага, і всі інші, аж запрацювалися по самі помідори, один на Кубі з кончітами гонсалес та хуанітами перес, інший — у Німеччині (дастіш фантастіш, о, майне кляйне, я-я-я), так напрацювалися, що аж сперма бризкала на всі боки. Гади. Які вони всі гади. «Мовчиш, може тобі навіть соромно? Так. Рак у тебе чи не рак, раком ти когось чи не раком, відверто кажучи, мене це не хвилює. Я навіть можу поклопотати, щоб тобі виписали матеріальну допомогу на хіміотерапію або на профілактику геморою, але зараз ти відриваєш свої батони і їдеш на роботу — оформлювати собі відрядження. Всі документи у секретарки». «Валерію Леонідовичу, а ви не боїтеся брати гріх на душу?» — запитую вкрадливо. «А я розцінюю це так, наче роблю добру справу для тебе, второпав? Люди, що перебувають у відчаї, - а ти ж наче перебуваєш, — мають трохи розважатися, змінювати обстановку. От якщо в тебе затягнулася депресія, то як кажуть у рекламі? „Геть, тоска — читай МК!“» «Емка? Це ви про що? Про страусів, німецькі авто чи німкень?» «МК — це „Московський комсомолець“. От ти й вирушаєш туди, де це пишуть, щоб почитати, так би мовити, мовою оригіналу». Більше він нічого додати не хотів.

На роботі панує тиша. До обідньої перерви ще, як рачки до неба. Але щось я нікого не бачу. І серед тих, кого я не бачу, стовідсотковим лідером є моя секретарка (Секретарки Немає — тринадцять). На її столі однак я бачу теку гидотного зеленого кольору. В ній мої документи. Так, подивимося, чого це я маю пертися до Москви на переговори. Угу. Тема: власність. Добре, хоч тема — пристойна, а не церемонія відкриття якогось човника, що має пливти Яузою-річкою з жовто-блакитним стягом і тризубом на боці, символізуючи вікову дружбу наших держав. Цікаво, а що в цьому разі купувати для подарунків? Я знаю що: «Ізбушкі? Щоб відповідати: це не „ізбушкі“, це — хатки! Палатєнца? Щоб відповідати: це не „палатєнца“, це — рушнички. І порцелянових кошечєк. Щоб відповідати: а це не „кошечка“, це — Тарас Григорович Шевченко».

О, Віка. Засмагла, худа. Пройшла повз, наче не побачила мою натхненну пику у приймальні. Не буду кидати привітальний клич, ще злякається, може, вона мене вже поховала? Шкода тільки, що не бачив її обличчя, суцільні засмаглі ноги. Так, тепер на порядку денному — Ігорко, бо після того випадку з кицюнею-Танюнею, в якої я майже з рук вирвав мною ж подарований кальян, мабуть, не варто знову звертатися до неї з проханням подивитися за Мартіні. «Привіт», — кажу я. «Агов. Це ти? Непогано виглядаєш. Очі принаймні здорові. Блиск! Чого тобі?» «Мені потрібно, щоб ти забрав мого кота до себе чи приїздив його годувати, тому що мене випхали у відрядження».

«Клас! Ти мусиш мені подякувати. Привезеш мені московської горілки та листівки з Путіним, знаєш, які є? „Путін-гончар“, „Путін-слюсар“, „Путін-маляр“. Я збираю. Це я сказав Валерію, що тобі конче необхідно рухатися та діяти. Це ж треба, чувак, він мене, виявляється, слухає!» Я одного не розумію: як Ігорко дожив до своїх років і уникнув більш-менш серйозних травм. «Привезу, блін, привезу я тобі коралове намисто, наволочуга ти така». Я навчився буркотіти подумки. «До кота я заїду. Тільки ти поклади в холодильник консерви для нього, і для мене щось пожерти, а то в тебе завжди — рідкісний голяк. Може, тобі вже воно непотрібно, харчуватися, але до тебе ходять люди, треба хоча б іноді про це пам’ятати». Скажіть мені, за що я маю любити людство?

У ліфт ми всілися разом, я з великою спортивною сумкою на плечі та Наталка зі своїми двома собаками. Так, Наталка — коханка чудового Олександра Олександровича, чуйної людини, що поздоровила мене з восьмим березня. На восьмому поверсі ліфт зупинився і прийняв у своє черево двох товстих тіточок. «Так. Є вірогідність, що ми застрягнемо», — подумалося мені. «Еге. Ти не помилився, козел. Я — є», — злостиво відповіла Вірогідність. І ми застрягли.

Жіночий голос, що мешкає в кнопці виклику допомоги, спочатку став на нас верещати, якого хріна ми вперлися в ліфт, наче ліфти в будинках існують просто для краси. Вона волала, що будинку вже понад двадцять років, а ви напхалися туди зі своїми сумками, тілами та собаками. Потім вона впізнала Наталку — коханку самі пам’ятаєте кого (добре мати блат навіть на рівні ліфта, що застряг) і сказала, що все розуміє, що це просто важкий ранок і для неї, і що аварійку вона вже викликала. Все це, втім, було сказано таким тоном, що не залишало ілюзій щодо змісту: «Наволочі ви всі». От що вона хотіла до нас донести. Не знаю, як хто, а я її зрозумів.

Я застрягав у ліфті кілька разів за своє життя. В різних будинках, приміщеннях, установах, а на кнопки виклику диспетчерів я тиснув іще частіше, бо помічав, як хтось застряг, а людиною я був колись чуйною (чи просто хотів бути хоча б поганеньким героєм-визволителем, хай хоч ліфтовим!), і що я помітив? Хоч би де ти застряг, у кнопці виклику живе один і той самий незадоволений життям жіночий голос, голос, наділений цікавою здатністю: ненавидіти тебе, людину, що застрягла в ліфті, усіма фібрами душі.

Ви нікуди не поспішаєте? Бо я — поспішаю, але це ж дурниця — кудись поспішати, коли ти все одно сидиш у зіпсованому ліфті. Тому я маю трохи часу, поки їде аварійка, яка вже точно ніколи й нікуди не поспішає, щоб поділитися з вами своїми думками щодо пригод у ліфті. Так от. Коли люди застрягають (я можу дозволити собі узагальнення, бо маю певний досвід), вони спочатку пригадують, як хтось уже потрапляв у таку халепу, бо з кимось із них обов’язково це було. Розповіді спочатку ведуться невимушено, вільно, навіть весело, тому що людям притаманно вірити в чудо, тобто вони щиро сподіваються, що аварійка справді приїде рівно за десять хвилин. З іншого боку, люди, якщо вони не діти, вже знають, що такого не буває, аварійка ніколи не приїздить за десять хвилин, і тоді вони починають нервуватися.

Я лупцював по стінках ліфту. Собаки крутили від здивування мордами, маленький двічі гавкнув від захоплення. «Чи не могли б ви поводитися хоча б як собаки?» — спитала в мене Наталка. «Тобто всістися на брудну підлогу, виставити на показ член, висолопити язика й пустити слину? Можу, але тут бракує місця». «Я мала на увазі, щоб ви поводилися спокійніше, від того, що ви лупцюєте по стінах, нічого не зміниться, а собачки нервують, вони хочуть пісюняти, мої солоденькі». Слова «пісюняти, мої солоденькі», — явно промовлялися не до мене, тому що були сповнені солодких інтонацій, так зазвичай говорять до дітей, собачок, котиків чи квіточок.

З цього моменту почалася наступна стадія. Люди зайнялися тим, що вони дуже люблять: незалежно від статі, вони почали мірятися членами. Тобто ділитися подробицями, кому з них більше не пощастило через це застрягання. Жінки почали нудити, що запізнюються на роботу. Наталка цілувала песиків, заспокоювала їх і все бідкалася, як вони хочуть посцяти. А я мовчав, не розкривав своїх карт. Бо в мене на руках були козирі, а коли в тебе козирі, навіщо поспішати їх демонструвати, хай пониють іще більше, щоб потім їхні нийки порівняно з моїм горем здалися їм такими нікчемними, що аж сором.

Аварійки не було, я витяг мобільний телефон, зітхнув, аж потім подумав: а кого мені набирати? Хто може мені зарадити в такій ситуації? Телефонувати з єдиною метою — тільки попередити, що я швидше за все до Москви не потраплю, бо застряг у ліфті? На місці Валерія Леонідовича я б ніколи собі не повірив. Менш вірогідним могло бути тільки повідомлення, що я не встигаю на рейс, бо рятував дівчинку під час пожежі. «Я запізнююся на літак», — виклав я свій козир. Усі принишкли. Ось воно, усвідомлення дріб’язковості власних інтересів та проблем. Я так і знав.

Наші люди, втім, мають одну цікаву рису: на чужий біль відгукуються швидше, ніж на чужу радість. Тому після хвилинного мовчання вони почали висловлювати співчуття. «Ай-ай-ай». «А у вас є хоча б який запас часу?» «Боже, що ж робити? Може, треба диспетчеру сказати, що сидить людина, якій на літак?» «Давай телефон, будемо дзвонити Сашкові», — впевнено промовила Наталка й узяла мою трубу. «Сашко? Так, це я. Телефоную з чужої мобілки, часу в мене обмаль. Слухай сюди. Ми застрягли в ліфті, я — нічого. Але тут є хлопець, який запізнюється на літак. Що-що? Мусиш, ти мусиш щось зробити. Як це ти не знаєш що? Спробуй зателефонувати до аеропорту своєму Павлу чи авіалініям, нас от-от мають визволити, тому якщо він і запізнюватиметься, то не більше, ніж на півгодини. Ага, вони ще й не стільки чекають, коли говорити з ними переконливо. Все, па-па». З такою коханкою — секретарка, помічники, радники — на фіг не потрібні. «Все, він задзвонить, куди треба. Не хвилюйтеся». І мені трохи попустило.

Всі двадцять хвилин, які ми провели в ліфті після цього дзвоника (до речі, Сашко віддзвонився і сказав мені, щоб я переказав «Натусику», що він усе зробив, як слід, а ще поцікавився, чи не привезти нам чогось?), ми крили матюками аварійників і робили припущення, чим вони там займаються. «Це ж набрехали, що вже виїхали, а самі сидять, грають в очко та пиячать». «От самі заправилися портвешком, а тепер поїхали ще й заправляти машину, бо пального в них немає. Пропили пальне». «Вже напилися так, що дороги не бачать». «Зараз так спекотно, вони з пивом та воблою на Дніпро пішли». «А куди їм поспішати? Робочий день іде, все нормально, люди нікуди не подінуться. Куди їм подітися? Вони ж у ліфті сидять». А потім пішли суцільні мати, я б із задоволенням тут їх навів, але не почув нічого оригінального, стандартні матюки, ви їх точно знаєте. Нарешті вони прийшли, ахалай-махалай, нас визволено за допомогою тонкої дротинки. Три величезних парубійка. З однією тоненькою дротинкою. Коли ми опинилися на волі, ми розбіглися кожен у своїх справах, навіть не полаявшися з аварійниками з приводу їхньої повільної праці, тому що як не крути, а сварити власних визволителів було таки незручно.

Дзвоник. Валерій. «Ти де?» Кажу, що заповнюю митну декларацію. «Поквапся. Чого ти зволікаєш, я не розумію? Де ти був? Чого? Хутчіш давай. Бо Жорж хвилюється». До літака я потрапив останнім, навіть відчув себе членом уряду: останній, один, той самий, на якого нарешті сидять і слухняно чекають семеро! Літак, який не злітає, схожий на ліфт, що застряг. Ти сидиш і нічого не можеш із цим вдіяти. А я — сам, кум королю, у супроводі дівчинки та хлопчика з раціями, в які вони постійно щось шепотіли, сам у маленькій біленькій машині, на задньому сидінні, розкинувши монтанівським орлом руки.

Краса. Втім, коли я зайшов, усі пасажири на мене дивилися поглядами найманих убивць, жертва яких дозволила собі змінити маршрут.

Мені все життя бракувало уваги, але ви знаєте, іноді від уваги дуже плющить. Злі, знервовані обличчя. Як мені знайти обличчя Жоржа Юрійовича, людини, що розумілася на власності й мала повноваження очолювати делегацію та вести переговори? Що я ще знав про нього? Трохи за сорок. Русявий. З Донецька (напрочуд модне походження на початку XXI сторіччя). Ще мене попередили, що до Києва він прилітає із Франкфурта і відразу відлітає до Москви. А мені треба з ним познайомитися й виробити спільну позицію.

Я сидів у літаку в білому костюмі з коноплі (випрасувана марихуана), поглинаючи коньяк «Клінков ВІП» із фляжки. Отже, ми летимо. Тому треба пошукати Жоржа. Я почав уважно роздивлятися публіку, яка миттєво втратила інтерес до мене (як і я сьогодні до аварійників), щойно літак затупотів коліщатками по смузі. Я проводив оглядини. Ось. Судячи з квадратоподібної голови та плечей, що стирчать по боках від крісла, цей чоловік не цуратиметься питань власності, особливо чужої власності, і, цілком можливо, походить із модного міста Донецька. Я наблизився, на його шиї помітив Пашу Картьє, який впився в усі його пори. «Доброго дня. Жорж Юрійович, якщо не помиляюся?» На мене дивилися добрі, каламутно-зелені очі. «Ага! Стецько! Слухай, а ти — спритний. Я все думаю, як ти мене… а ти… і костюмчик такий — нічого собі… молодець. Цілком наша людина». Я не знав, радіти цьому чи ні, бо не знав, який зміст вкладав життєрадісний Жорж у поняття «наша людина». Я ввічливо всміхнувся.

«Сідай! Тут — порожньо». Він кинув оком на крісло поряд. Я сів. Манерою розмовляти та рвучким раптовим, але постійним гигиканням Жорж Юрійович нагадував мені Лікаря Лівсі з мульта Данила Черкаського «Острів скарбів». Коли я сів, він одразу розповів мені анекдот. «Це щоб ти збагнув, яка в нас спільна, ги-гик, позиція!» анекдот Жоржа Юрійовича, розповідається тут для того, щоб ви краще збагнули, яка, ги-гик, золота людина Жорж Юрійович.

«Відсидів браток у тюрязі від дзвінка до дзвінка. Нікого з корешів не здав, поводився гідно, ні на кого не стукав, а коли відкинувся з зони, то друзі його стріли як слід, усім забезпечили з голови до ніг. Бо — заслужив, правильний чувак тому що. І от десь через рік телефонує йому пахан один, щоб розпитати, що й як, яке життя-буття. Питає: „Ну, кореш, як ти там, не бідуєш? Той відповідає: Я в повному шоколаді. Хаза в мене шикарна, тачила така, що ДАІ зупиняти боїться. В леве купаюся, все таке зашибись, в дружини дали таку дівку — білявка з сідницями, цицьками, ротом, очима, суцільні заздрощі, а не дівка. Що й казати — вільне життя, замкнувся у ванній, дрочу собі, ніяка сука не заважає“. Той питає з непоняткою повною в голосі: „Слухай, якщо в тебе така гарна дружина, то чого ж ти її не нахиляєш, не трахкаєш?“ Йому цей відповідає: „Нахиляти? Трахкати? Дружину? За що? Вона ж зі столу не тирить, ніколи мене не закладає…“»

Я гигикнув. За це мене було радісно вдарено по плечі. «Бачу, ти повністю наша людина. Прорвемося». Спільні позиції вироблялися з карколомною швидкістю. В кишені крісла, яке я періодично штурхав ногами і щоразу незадоволена пика вусатого дядька поверталася до мене з претензіями, я знайшов, так, — «Московський комсомолець». Чудово. Розгорнув. Цікава стаття про скінхедів. Лисих молодиків, котрі ненавидять грузинів, арабів, фанів київського «Динамо», і, я так думаю, несхвально ставляться до негрів. Як побачать — відразу лупцюють ногами. І пики у кров. Тільки так. І в мене з’являється мрія. Я уявляю собі, як я, чаклун, під час футбольного матчу «Спартак» (Москва) — «Динамо» (Київ) у центр стадіону обережно ставлю Валерія Леонідовича, завчасно перетворивши його на вузькоокого негра й одягнувши у вишиванку та чалму зеленого кольору з півмісяцем по центру. Цинкову труну з його тілом я б забрав особисто.

Варто зауважити, що в Жоржа Юрійовича була цікава звичка: мабуть, він думав, що я недочуваю, тому що постійно, звертаючись до мене, смикав за рукав мого білого костюма і в такий спосіб підтягував мене ближче до себе. Людина — небаченої сили, щоб отак мене підтягувати, я теж маю солідну вагу та зріст. Після цих його смикань я постав у всій красі перед російськими прикордонниками, правий рукав мого костюма виглядав так, наче всю ніч на ньому кублилися собаки з брудними лапами, або нагадував зім’яту серветку, яку залишили на столику в ресторації — заляпану кетчупом, прикрашену плямами від олії та чорнила.

Зустрічав нас працівник української амбасади Петрусь. Величезний такий лобуряка зі скуйовдженим волоссям світлого русявого кольору. В Петруся були трохи витрішкуваті від природи блакитні очі. А ще він був заїкою. «А що це у вас у пакунках?» — запитав Петрусь Жоржа Юрійовича. «Та таке», — весело відповів той. Я знав, що ніяких валіз чи багажу в Жоржа не було, окрім цих двох пакетів, які були набиті пляшками ірландського віскі та блоками цигарок «Мальборо», придбаними у Франкфуртському дюті-фрі.

Коли ми вичавилися з машини, я з задоволенням помітив, що цього разу сидів біля Жоржа з іншого боку, тому лівий рукав мого піджака виглядав так само, як правий. Наче їх корови пожували. Жовані й брудні рукава — модна деталь костюма. Радник посла, який чекав на нас, зміряв очима і промовив: «То це ви? Угу. Зрозуміло. О, Боже. Так-так. Ну, добрий вечір».

Спочатку нас оселили в готелі при амбасаді, радник посла дуже переймався переговорами, але Жорж Юрійович швидко його вгамував своїм оптимістичним: «Прорвемося, ги-гик!» Жоржу хотілося вірити, бо він був світлою постаттю, але радник посла за своє життя набачився таких світлих постатей, і, судячи з виразу його обличчя, заборонив собі вірити в будь-що і будь-кому, тим більше таким файним пацанам, якими були ми з Жоржем. Утім, це саме життя довірило радникові посла таємницю того, що все якось, та буде, головне — не намагатися в усе влазити. Тому він обмежився легким зауваженням, кинутим у мій бік: «Тут, до речі, є праски. Звісно, якщо вам потрібно». Попередив, що за годину буде вечеря, й пішов собі. «Вечеря відбудеться, ги-гик, за будь-якої погоди, ги-гик!» — жбурнув у спину радника Жорж. Радник здригнувся.

Вечеря тішила різноманітністю: горілка, ром, коньяк, вино, пиво після горілки та лікер до кави. Це — питво. А от їжі було замало. Сирітками виглядали худесенькі шпроти на сухих хлібцях. Сумно на тих самих канапках застигла ікра, об яку можна було поранити язика, так довго вона на нас чекала. Зелень була втомлена надзвичайно спекотним московським літом 2002 року. Сморід торф’яних боліт, що линув із відкритої кватирки, нагадував про сера Генрі, інспектора Лейстрета, Шерлока Холмса та друга його, лікаря Ватсона, бідолашного Снуппі, а також про всесвітнє зло з обличчям Олега Янковського.

Судячи з усього, відсутність їжі хвилювала тільки мене. Інші, а нас було не так уже й багато: Жорж, Петрусь і два молодики, імен, прізвищ яких я не розчув, мабуть, вони були місцеві, — наливалися спиртним. Потім ми стали співати: «Душа болит, а сердце плачет, а тот кто любит — слез не прячет, ведь не напрасно душа болит». Це було свято моєї душі, я радо рвав горлянку. Вони, мої слухачі, захоплено дивилися на мене. Аякже! Так тримати, Стасе, гордість Українського республіканського хору радіо та телебачення! Коли вже й ця похнюплена їжа скінчилася, мене навідала думка щодо переговорів, спільних позицій та власності (яку, до речі, власність, чию, до речі, власність, ми будемо завтра захищати або віддавати, або відбирати чи як воно там… е-е-е? Відчужувати, о!). Вона постукала в мій мозок, там щось забулькотіло. Вона подумала, що всі втопилися, й пішла собі геть. «Як прийшла, ги-гик, так і підеш!» — булькнуло щось їй навздогін.

Потім ми перетягли свої тіла в готельний бар. Перший пакунок з дюті-фрі закінчився якось непомітно. Раз — і немає його. І Жорж тоді сказав: «Щось я про нас, ги-гик, погано подумав. Треба пертися за пакунком у номер!» І всі ми, навіть п’яний у зюзю Петрусь, разом піднялися й пішли до номера Жоржа Юрійовича. Ви, звісно, можете поцікавитися, а чого б то було пертися туди всім гамузом? А того, рідненькі, що в нас була така стадія алкогольного сп’яніння, коли всі ті, хто п’є разом, починають і ходити разом, щойно один устав, за ним і всі інші потягнулися. Хіба у вас такого не буває? Отож-бо. Отже, треба йти — то треба. Ми пішли.

У номері Жоржа Петрусь вирішив із нами брататися, ліз цілуватися, просив мене заспівати і милувався моїм відкритим ротом. «Це ж соловейко», — зітхав він, а згодом почав ридати від туги за Батьківщиною. «Щось, ги-гик, людина попливла зовсім. Треба його вкласти, ги-гик, спати», — сказав Жорж, і одним щиглем відправив Петруся ночувати на диванчик. Тим часом ми добивали другий пакунок із віскі. Але за додатковим «аперитивом, ги-гик» спускатися до бару нікому не хотілося. Тоді Жорж ляснув себе по лобі, добре, що не мене, бо тоді я приліг би поруч із Петрусем, і сказав: «Який довбак!»

Як це часто буває з людьми, м’яко кажучи, не тверезими, я цей вислів сприйняв на свою адресу і поліз з’ясовувати стосунки. Я думав так: от зараз дотягнуся до його золотої ціпури, як потягну, як нахилю, а там — трава не рости. «Жоро, ти не правий», — чулося белькотіння безіменного молодика. «Жорочко, ти не правий. Який же він довбак? Він не довбак, нормальний хлопець, співає як Сашко Пономар…» І тут він отримав від мене, цей мерзенний хлоп, за таке ганебне порівняння! «Брати, та чого ви? Як ви могли подумати!». Хтось відводив мого лоба від лоба безіменного молодика. «Як ви могли таке подумати? Хіба ж я міг, ги-гик, на вас таке сказати? Ви ж мої друзі. Я ж це про себе. Я — довбак. Бо забув зателефонувати своїм тутешнім друзям».

Він зателефонував друзям. Було майже дві години ночі. «Так, давайте збиратися, ги-гик. Спати — ніякого сенсу. Їдемо в гості. Так, Стас, ги-гик, ти, як людина, відповідальна за міжнародні стосунки — збирай мотлох, треба вирушати, зараз за нами примчать „коні ворониє“.» Я заспівав: «Ты мой конь вороной, передай, дорогой, что я честно погиб за рабочих». Тут оговтався другий безіменний молодик і запитав: «Які воронки? Хто нагнав сюди воронків, яка сука здала?» «Здається мені, що воно — службист. Ги-гик», — сказав Жорж, обережно обійняв другого безіменного молодика за плечі, й ось уже вони заспівали «Чорний ворон».

«Збирайся», — кинув у мій бік Жорж.

І я почав збиратися. На це варто було подивитися, тому що я й гадки не мав, що слід туди брати, куди ми ото премося серед ночі. Я не знав, що мав брати, але знав, що саме я відповідав за ці збори. О’кей. Узяв пакунок, туди спочатку полетіла книжка, обтягнута дерматином, яка була готельним довідником, потім — Петрусева краватка, синя в сором’язливі півники (таку на Леніна б ніколи не начепили, ага), остання відкоркована пляшка віскі, яка потім залила все, готельний рушник, схожий на вафлі «Крижинка» і барсетку Жоржа на ім’я «Гуччі». «Я зібрався», — проголосив я добре поставленим голосом. «Ні, ну який же ти спритний пацан. Як блискавка», — радів за мене Жорж. «Ти — чисто, ги-гик, Рікі-тікі-таві, о!»

І ми почали сходити вниз сходами, зворушливо підтримуючи одне одного, про існування ліфта ми забули. Втім, наприклад, я б у нього нізащо не сів. Внизу стояли два чорних «Мерседеси». З одного виповз шикарний, п’янючий чоловік, його звали Анатоль. «Оце ви зателефонували, а ми якраз це-на. А тут ви, ну ващє, як казка, блін-на. Ващє. Ну, просто. Блін-на. А я кажу їм — це ж це! А вони: блін-на, це! Щастить-на. А я говорю: а вони ж. А ви ж! Це ж треба таке-на, Жорж, іди сюди-на, сивий баран-на». І вони почали обійматися.

Анатоль привіз нас у якесь поселення з непоганими на перший погляд будиночками, палациками, на другий погляд, усе це справді виявилося непоганим. Нас везли двома машинами, «а третя-на, буде нас розважати, щоб не позасинали». І вона нас розважала — то мчала вперед, а ми її наздоганяли, то робила різні «змійки», вихляла «стегнами», несподівано гальмувала та сигналила. Було не до сну. Мене вхитало. Жорж схилився до пакунка. «З віскі, як мені, ги-гик, здається, не все гаразд», — нарешті сказав він. «Віскі розлилося», — сказав я, спочатку запхнув туди руку, а потім устромив її собі до рота. Жорж узяв пакунок. «О, та тут рушник. Обачливий ти, пацан, я ж кажу. Золото. Рушник — це добре, на нього віскі вилилося, ми його, ги-гик, потім викрутимо, і все — прорвемося!» «Гей, блін-на. Я це почув-на? Кореш, ти що, гадаєш, у нас, блін-на, немає віскі?» — обурився Анатоль.

Віскі в них було. Та й не тільки віскі. В котеджі, до якого ми під’їхали, на нас чекали. «Володимир», — назвався чоловік похилого віку з сивими скронями й поправив окуляри тонкими нервовими пальцями. Він дуже нагадував мені когось із чеховських персонажів. Лагідна, приємна людина. «Чи не бажаєте присісти?» — запитав він. Виправка в нього була біло-офіцерська. «Вітьок», — сказав білявець із обличчям обдовбаного наркомана. «Теж із козаків», — чомусь додав він. Виявилося, що всі вони, разом із Жоржем, належали до якоїсь козацької спілки, що не заважало їм займатися бізнесом і крутити державними коштами. Усміхнений Вітьок давно ходив у мільйонерах, та й нагадував мені того грошовитого знайомого, на яхті якого я отримав другу підставу для гордощів. «А чого це ви не пригощаєтеся, гості мої любі, дуже прошу, скуштуйте це», — лагідно промовив Володимир. Давно я не чув, щоб хтось висловлювався настільки пишномовно. Так говорили тільки в кінострічках, які змальовували життя російської аристократії минулих сторіч.

Я почав наминати салатик з індички, козаки пили. «Я бачу, що ви людина, яка не цурається культури. Чи не зволите поцікавитися», — він простягував мені книжку. Товстезний том. Поцікавитися мені було не в западло. Книжка називалася: «Пошто болит душа во ржи».

На палітурці кольору революційних стягів була зображена пухка білявка, що несла відра на коромислі. Далі йшла біографія автора, з фотокартки на мене дивився Володимир, і щоб він здогадався, що я його впізнав, я почав активно мукати, говорити мені заважав салат з індичкою, який виявився надзвичайно смачним. «Так-так. Ви абсолютно праві. Це — я», — всміхнувся до мене Володимир. «Доводиться визнати, що вийшов я не досить вдало. Я — пишу. Втікаю від одноманітності життя. Для душі пишу, не для визнання, букерівшмукерів цих. Тільки для себе. Та от для вас, моїх любих друзів».

Біографія починалася так: «Володимир С. у недалекому минулому був відомим авторитетом Краснодарського краю». Більше в мій мозок нічого не встигло пролізти. Бо я не міг повірити. Просто не міг повірити. Я вдавився капустинкою броколі, Володимир, котрий, мабуть, неодноразово спостерігав за подібними реакціями, делікатно постукав мене по спині. «Все минеться, ось так. Ось так. Дихайте». Вітьок посміхався, Вітька мало що могло вивести зі стану рівноваги. Анатоля — також. Жоржеві було весело.

Вони пили. А я сидів і читав книжку. Починалася вона так: «Маруся вытянулась во ржи и внезапно заплакала. „Ты чего ревешь-то, дурища?“, — спросил Степан, хмурый с утра, коровы плохо доились, да и август обещал быть дождливым. „Жить-то как хорошо, Степушка“, — отвечала глупая и молодая Маруська, румяная с ночи».

У вікна вповзав ранок. «Треба телефонувати Петрусеві, будити його, щоб зустрічав людей із МЗС, вони прилітають ранковим рейсом», — згадав я. «Зара. Будемо йому телефонувати. В тебе координати готелю є?» Координати готелю ми знайшли в пакунку. «Який ти кмітливий, ги-гик, я б ніколи це не взяв би», — сказав мені Жорж. Я промовчав. Бо не пам’ятав, звідки це опинилося в пакунку і до чого тут я.

Петруся ми ледь розбуркали. «Давай в аеропорт. Шукатимеш краватку — не шукай, вона в нас». «Але навіщо ви її взяли? Ви її вкрали?» «Слухай, яка тобі різниця, нащо ми її брали, давай, одягайся й шуруй у сучасний маєток графа Шереметьєва». «Куди?» «До аеропорту. Хутчій». І я поклав слухавку. «Знаєш, а він звідти не вийде. Це ж номер, ги-гик, мій? Мій.

А я ніколи нікому, ги-гик, не залишаю ключів. Така в мене звичка». Довелося телефонувати адміністратору, котрий Петруся вивільнив, але зауважив, що йому доведеться декому про декого доповісти. Людина, яка обирає сині краватки з сором’язливими півниками, просто приречена потрапляти в халепи.

На переговори нас віз кортеж чорних авто. «А що це за маєток?» — запитав я в Анатоля. «А, це — власність сина Жириновського, він тут не живе, вирішив, що вигідніше здавати, от ми й винайняли, нас це влаштовує». На машині Вітька були якісь хитрі номери, що дозволяло йому мчати центральною смугою, і ніхто не наважувався його потурбувати, не кажучи вже про те, що ніхто його не зупиняв.

«Ще в нього є урядова мигалка», — повідав мені Анатоль. «Теж Жириновського син здає?» — поцікавився я. «Щоб з Вітька щось витягнути, треба бути мишею, така він репа», — зауважив Анатоль і захропів.

На переговорах була нудьга зелена. Мені там точно не було чого робити. Єдина розвага — першим схопити пляшку з мінеральною водою, раніше за російських колег. Хап, а там хай чекають. Бо пити хотілося — не передати словами. Я тримав обличчя. Із цим я завжди міг упоратися. Жорж тримав аудиторію своїм гигиканням, нездоланним оптимізмом та вічним «прорвемося, ха!»

У літаку, який ніс наші втомлені тіла на Батьківщину, я пригадував вірші Володимира:

И конь гнедой
И хлеб ржаной
И девок справных хохот
Жить хорошо в стране родной,
Эх, казаку — неплохо!

«Слухай, — смикнув мене за рукав Жорж. — Я розповів Володі про твоє, ги-гик, становище. Про твоє керівництво, пам’ятаєш, ти мені, ги-гик, сповідувався (я цього не пригадував)? Він обіцяв посприяти. То чекай, ги-гик. Він усіх ваших найбільших знає, як російські компетентні органи візерунок його пальців. Зрозуміло? Не гальмуй, ги-гик. Прорвемося!» По наших ногах бумкали пакунки дюті-фрі аеропорту Шереметьєво, повні пляшок із віскі.


xii)

На дверях я помітив маленький клаптик паперу. Бемц. Це гупнулася моя валізка на коліщатках. Розгортаємо папірець. «Синку, не зроби хибного вчинку, не стріляй у чолов’ягу, що зараз ходить голяка у твоїй хаті. Бо станеш сиротою. Тато». Мій тато завжди думав, що якщо Бог комусь дав почуття гумору, то тільки йому. Найдотепніший тато у Всесвіті. Вдома був саме він, сидів у моєму кріслі, вдягнутий у мою улюблену смугасту майку, їв мої крекери з маком, на його колінах розтягнувся мій кіт, який відкрив одне жовте око, щоб переконатися в тому, що це я. Повна узурпація «могості» батьком.

«Здоров», — сказав батько. «Привіт», — сказав я. «Як це ти мене знайшов?» «Використав базу даних податкової інспекції, купив диск на Петрівці, там майже все про всіх є. Дізнався, наприклад, що ти працюєш. Можна сказати, пишаюся тобою, синку, ніколи б не подумав, що ти підеш на государеву службу після буржуйських харчів». «Ага», — сказав я і нарешті поставив валізу. «Ти надовго?»

«Як тобі сказати. По-перше, я не сам. Мене вигнала мати через одну банальну, але чарівну причину. Вона зараз у ванній, потім познайомитеся». Яке щастя. «По-друге, синку. Я вже казав, що пишаюся тобою, як будь-який нормальний батько сином, котрий працює на користь держави. Але я встиг і засмутитися. Чого ж ти не сказав нам, своїм батькам, ближче за яких у тебе немає нікого в цілому світі, що ти хворий на невиліковну хворобу? Чому я мушу дізнаватися про це від сторонньої людини? Це дуже жорстоко, синку». Батько мав дуже сумний вигляд. Мене тіпало. «Це, мабуть, тобі сказав Ігорко, так?»

«Хлопець, із яким ти живеш, — тихо сказав батько. — Він відчинив нам двері. Тільки не треба його сварити. Він узагалі був здивований тим, що в тебе є родичі. Як це Ірка його назвала? Щось таке англійське. А, згадав, — бойфренд». «Це — Ігорко. Він годує кота». Батько сказав, що не хоче знати, чим тут іще займається Ігорко. Так він і не дізнався про останнє «вгинання» Ігорка, який для зустрічі з австрійськими колегами приготував квіткову композицію з білих хризантем і викладених хрестом червоних троянд, чим вразив австріяків більше, ніж якби пробздів їм по нотах віденський вальс. «Ти — дорослий чоловік, ти розчарувався в родинному житті, тому маєш право на власний вибір. Ми живемо не в кам’яному віці. Я тільки прошу, поки я тут, то, будь ласка ви не цей… Навіть у ванній, дуже тебе прошу, в мене все-таки консервативні погляди».

Я пішов на роботу, хоча наміру такого не мав. Але мені необхідно було побачити Ігорка, віддалити процес знайомства з «Іркою» й відтягнути якнайдалі необхідність спілкуватися з батьком. Вигляд у мене був кепський. Про це можна було прочитати в очах людей, яких я зустрічав.

Секретарки немає — чотирнадцять. Я побачив її шарф. Широкий, чорний у вишукані тонку сіру та широку вишневу смуги. Його було накинуто на її крісло. Я взяв маленьку липучку, написав на ній: «Привіт! Я — Христина, я у всіх беру в рота» (на більше моя змучена віскі, Жоржем, Москвою, батьком, необхідністю знайомитися з «Іркою», усвідомленням батькової переконаності, що я — хлопчик-гей — фантазія була не здатна) і причепив до шарфа.

Нікого не було. Ні Віки, ні Ігорка. Приймальна Валерія була зачинена. Сіроока Степанова секретарка повідомила мене, що «пан Степан перебуває на нараді». Я подався до буфету. Там я побачив Варвару, яка сухо мені кивнула і знову повернулася до своєї подруги, Валентини, вдягнутої наче дідько, що зібрався по ягоди. Сукня кольору полуниці в цьому віці й такій кремезній статурі?

Чим вона сама собі пояснює такий вибір? Чи в неї немає потреби його пояснювати, бо він для неї є природним?

Вони розмовляли, я замовив капустяного салату за звичкою прислухався до розмови — і не пошкодував.

— Ну, Валюшо, ти до мене ввечері зайдеш?

— А на який біс, Варю? Ти що, запрошувала мене чи ми щось планували, а я — дурепа пустоголова — забулася?

— Забулася. Сьогодні день народження мого Петра.

— Я пам’ятаю, Варю. Але ж Петро помер!

— Ну, то й що? Визнай, чого вже тепер соромитися чи боятися, він завжди був тобі не до вподоби, але погодься, що годували в нашій хаті завжди пристойно. Ти роками терпіла в цей день поруч із нами Петра, його недолугі жарти, руки на твоїх сідницях, це й я вимушена була терпіти, але зараз така необхідність зникла, і ми можемо спокійно насолоджуватися їжею. То я чекаю на тебе?

— Дякую, люба.

Варя плаче. Вони тримаються за ручки, як дошкільнята. Якби не співчуття до бідного померлого Петра, я б щиро за них порадів. Справжня жіноча дружба. Коли я помру, що скажуть мої близькі? Що вони пригадають?

Як смерділи мої шкарпетки, коли я знімав мешти? Як я міг за столом почухати собі муда? Як я напивався і що при цьому робив? Як я ґвалтував іграшкову кудлату собачку, бо був п’яний, і нам із друзями було весело, аж тоді до нас завітала моя теща? Краще б цього не знати.

Що вони будуть про мене згадувати… Ага. Я втомлений сиджу в кабінеті. Я не хочу додому. Дзвінок. «Це саме… Стас? Зайди». Це — Васятко. «Це саме, це саме, мучусь…»

Васятко нервується. Нас запросив найбільший керівник. Васятко не знає навіщо. Ми — тим більш. Бойова наша команда. Віка, Степан, Ігорко та я. Васятко телефонує до приймальні, йому кажуть, що достатньо буде, якщо він прийде з двома співробітниками. Я чую (і всі це також чують), що називається моє ім’я. Тобто я маю бути присутнім обов’язково. Працює фактор «краснодарського авторитета Володимира». Швидко він. Авжеж, у тих колах не заведено патякати, лякати пуканням повітря. Вони, козаки, чітко знають свою справу. І за друзів пащі порвуть. А я — їхній друг, ага, Васятку. Мафія безсмертна. Особливо — російська. Васятко кидає на мене косяка й каже: «Безперечно. Це саме. Безперечно. Я його вже викликав». Губи Вікторії схожі на спущені труси, її не візьмуть — це вже точно. Ігорко всміхається, він завжди в собі впевнений. По Степанові важко здогадатися, що в нього на душі, та й узагалі, чи є вона в нього.

Цей кабінет неосяжний. Як і стіл. Як і мапа, що висить за спиною найбільшого керманича. Він виголошує промову. Дивиться на нас. «Я можу знати ваше ім’я?» — питає він мене. «Так, якщо уважно читаєте колонтитули», — хочу сказати я, але мені бракує нахабства. Моє ім’я справді зазначено внизу на кожній сторінці кожного документа, до створення якого я буваю причетним. «Це — це саме, Станіслав Владиславович е-е-е-е Коваленко, кращий, це саме, фахівець департаменту з міжнародних питань. Тільки-но сьогодні повернувся з Москви, з е-е-е-е переговорів, які відбулися успішно». Васятко рапортує. Він узяв нас двох. Мене і Степана. Степан робить вдумливий вигляд. Я почуваюся доволі впевнено, бо знаю, хто за мене просив.

Найбільший керманич висловлює ідею, він дає певний час на те, щоб ми її добряче продумали, понад місяць. Він каже, що за ним не заіржавіє, якщо ми переймемося складнощами питання, знайдемо оптимальний вихід і шлях реалізації. Ми кажемо, що вже надзвичайно перейнялися. Наприкінці він каже загадкову фразу: «Я розумію, що, щоб мене зрозуміти, Василю Васильовичу, вам потрібно замість мозку мати хоча б прищ. Але ви його якраз не маєте. Може, хоча б хлопці? Через два місяці доповісти». Аудієнцію завершено, ми виходимо. Хлопці з прищами замість мозку. Сумне, я хочу вам сказати, видовище. «Будемо працювати окремо», — каже Степан. Наволоч.

Удома нічого не змінилося, хіба що поруч із кріслом, де розмістився батько, сидить «Ірка», викапана Таїсія Повалій, тільки менша: півтори Ірки — одна Таїсія Повалій. «Привіт», — каже Ірка. Коли батько представив мені свою коханку як Ірку, я подумав, що їй приблизно тридцять років, і аж ніяк не сподівався побачити таку підстаркувату й худющу пані. То це заради таких зараз кидають міцні українські родини високі, трохи зап’ятдесятирічні чоловіки без натяків на пивний животик і з кількома сивими волосинами, що тільки додає пікантності їхній шляхетній зовнішності? Що коїться із цим світом? Ірка займається художнім куванням. Працює дизайнером по металу. Такий собі сучасний коваль. Смішно, можу собі уявити, як пліткували б про них у нашому трудовому колективі: «А ви чули, що Владислав Коваленко кохається з ковалем?» Ги-гик!

«Драстє», — відповідаю. «Які в тебе плани на вечір? — питає стара. — Треба щоб ти допоміг мені посунути меблі. Владик має хвору спину». Бач, яка кмітлива та спостережлива.

Я тільки подумав про те, що компанію їй може скласти батько, як вона мене — трісь по потилиці. «Іро, — бубонить батько з крісла. — У хлопчика — серйозна хвороба». «Так. Добре. Але зараз у нього нічого не болить, правда, Стасику? А ти завтра вранці не встанеш, якщо тягатимеш меблі».

«У мене був важкий день. До речі, ви мені так і не сказали, чи надовго ви тут оселилися?» «А де Ігор? — питає батько. Переводить тему: — Він нас соромиться?» «Чого б це він вас соромився, кажу я, — він живе в себе вдома, а не в мене. Він годував кота, тому що я був у відрядженні. Хтось мав би годувати кота, чи вам би було приємно знайти тут його голодний скелет? Я не розумію, як ви взагалі могли подумати, що… Тільки такі збоченці, як ти з Іркою, могли подумати, що я, твій рідний син, який до того ж був одружений, має дитину і не з валтував жодного сусідського хлопчика, на відміну від тебе, що трахкав усіх сусідських жінок, — педик! Ви вже поясніть, мені дуже цікаво, як ви дійшли такого висновку?»

«Ми б не дійшли, — каже батько. — Але що б ти подумав, синку, якби в мене вдома зустрів симпатичного хлопця, молодого, дуже доглянутого, в джинсах, що майже з’їхали з пружних (це все Ірка помітила) сідниць, який вихляє стегнами, як повія, мружиться, як цей кіт, і починає вивалювати на нас інформацію щодо твоєї роботи, твоєї хвороби, твоїх злиднів? І кидається звинуваченнями, мовляв, де ми були весь цей час, чому ми тебе залишили одного? Ще й нікуди не поспішає. Я був переконаний, що він тут живе. В нього є ключ від цієї хати, ключ, якого немає ні в мене, ні в твоєї мамці». «А ви що, цікавилися хоча б адресою, де я живу?» «Синку, в нас були обставини. Складний період, розумієш?» Ірка гризе нігтя. Рожевий лак. Баби з віком їдуть глуздом.

Я зникаю у ванній кімнаті. Там сидить воно. «О, з’явилося. Нарешті.

Мені б такий робочий розклад, постійно кудись зникає, розважається, а я сам мушу триматися, не зриватися, поводитися негідно, так?

Сам на сам із доброчинними спокусами Бога. Слухай, прибери їх звідси, я давно нічого в тебе не просив, але зараз прошу: прибери, бо я за себе не ручуся». «А чого це я маю таке робити? Твої родичі — розбирайся, вони ж твої родичі — не мої. Ненавиджу з’ясовувати стосунки з родичами, відразу псується настрій». Воно потягається. Паненя зманіжене.

«Усе це несуттєво. Не варто моїх фізичних зусиль і твоїх моральних тортур. Якось минеться. Давай поговоримо про справи». «Давай», — риплю зубами я. «Отже, тобі сьогодні зробили дуже слушну пропозицію. Ти ступив на вищу сходинку. Заніс ногу. Ще трохи — й ти скинеш кайдани, якими тебе закуто на цій посаді. Тебе чекає інша — впливова, дуже впливова. Це те, чого ти прагнув. Ти на підході до слави й необмежених можливостей. Пильнуй за собою. За кожним словом та рухом. Спостерігай за Степаном, він обов’язково знайде правильне рішення, а тобі залишатиметься його привласнити, все дуже просто. Ніякої напруги. А коли рішення буде в твоїх руках, ти його демонструєш, кому треба, і тоді нарешті ми підписуємо контракт, будемо вважати, що ти витримав умови випробувального терміну. І ти помстишся всім наволочам, котрі псували тобі настрій роками, і в тебе буде достатньо інструментів для цього, повір мені».

Стукіт у двері ванної. «Ти що там робиш?» Ірка. Блін.

От яка її собачача справа, що я тут роблю. «Блюю. Наслідки хіміотерапії», — ввічливо відповідаю. «Бачиш, що коїться? Прибери її геть. Вона мені заважає». «Твоя вигадка про рак — спрацьовує. Смішно, до речі. Пупа зараз надірву. Мені завжди подобалися люди, що спекулюють на вигаданих смертельних хворобах». Воно регоче. «Це не вигадка, це воно саме якось уклалося всім у вуха», — кажу я. Не потрібні мені чужі кмітливість та винахідливість.

Батько дивиться чергову серію «Сімнадцять миттєвостей весни», наспівує: «пумпум, пумпум-пумпум, пум-пум, пумпум». Голос Капеляна лунає на всю кімнату. «Батьку, — спокійно звертаюсь я до нього, беру пульт і роблю звук тихіше. Розвідник Ісаєв переходить на шепіт. — Ти можеш мені дещо пояснити? Як так сталося, що зі мною, твоєю хворою дитиною, коли вона, тобто я, дізнався про те, що невиліковно хворий, були не мамця, не татусь, не колишня дружина з моєю дитиною, не друзі, а знаєш хто? Водій мого керівника, який зжер усі мої продукти. В тебе є щось мені сказати з цього приводу?» Батько мовчить. «А ти впевнений у тому, що ти маєш право отак зараз гарчати на мене, синку, після того, як понад десять років тебе зовсім не хвилювало, чим живу я? Понад десять років ти не давав мені навіть тимчасової перепустки у своє життя?» Батько встає, висмикує з моєї руки пульт. Керманич гестапо Мюллер відчайдушно кричить на розвідника Ісаєва. «Слухай, допоможи Ірці з меблями, досить сварок, мені цілком вистачило й твоєї матері. Дай спокійно подивитися кіно». Ось тобі й маєш. Ага.

Я йду на кухню. Ірка вовтузиться там із паяльником. Я так думаю, що краще не чіпати жінку, яка здається нервовою і тримає в руках паяльника. Це не слушна нагода вправляти такій жінці мізки. Ви не згодні? Я помічаю, що на балконі за добу з’явилися чорні гори якогось мотлоху. «Це — мої інструменти», — посміхається мені Ірка. В неї немає двох зубів. Ще трохи, хай тільки покладе паяльник, в неї бракуватиме як мінімум трьох.

Так, де ж їх немає? Гостей столиці, де їх немає? Куди я можу сховатися в цій хатинці? Знову пертись у ванну — підозріло, Ірка за мною стежить. Залишилося одне — вбиральня. Там з’являється воно. «Слухай, ти не міг би дати мені спокій? Не вдиратись у вбиральню, кінець кінцем, мені ніяково. Я, знаєш, не звик срати при комусь. Раніше хоча б це мені вдавалося робити на самоті. Принаймні в цей момент у представників людства вистачає клепки, щоб мені не заважати». «Я думав, побачивши мене, ти трохи відкиснеш, угум-с». «Так. Якщо ти вже тут, скажи комусь із ваших, що б зістрибнув з батькових ребер! Тоді йому має попустити». «Що за нісенітницю ти верзеш?» — питає воно. На його пиці зацікавленість і здивування, як у цуцика-спанієля. «Сивина у бороду — біс у ребро. Давай домовимося із цим бісом, хай іде собі й дасть спокій батьковим ребрам, і тоді батько повернеться додому, а Ірка, я сподіваюся, кудись щезне теж». «Який ти примітивний», — пирхає воно. Ще зараз я бачу його скривлену мармизу, аж раз — воно кудись поділося. Всі мене зраджують і тримають за телепня. Але скоро, скоро настане час. Мій час. Тоді ми на вас подивимося.


xiii)

Отже, це й усе. Ось воно, моє сучасне щастя, моя сучасна доля, то скільки вона важить? Грами? Немає навіть одного мегабайту на цій зеленій тоскній дискетці. Зелений колір — надія? Зелений колір — болотнеча, ряска, яку жеруть качки? Спрощене життя. Яке ж воно спрощене, чи не так? Усе те, що його ускладнює, може у відповідних випадках його ж спростити. Зимно. Зимно, тому що прийшла зима. Минули два місяці — як вони тягнулися, як вони пробігли.

Ті два місяці, які нам виділив найбільший керманич. Минулися. «Гей», — звертаюсь я до водія. «Давайте спочатку заїдемо в один магазин». «Без проблем», — каже водій. Я знаю, що в цьому магазині мене вилікують, і не суттєво те, що вони будуть робити чи не будуть робити, в будь-якому разі вони обов’язково зачеплять щось у мені яким-небудь гачком зі своїх рибальських наборів.

Це — моє улюблене місце, тут ви можете посилити свою ненависть до людства, а також швидко вилікуватися від власної величі, незрівнянності та снобізму. Це — одна з центральних крамниць міста, де торгують дорогими речами, мештами, аксесуарами. Колись на цьому місці теж був публічний заклад, там гралися в богинь товсті продавщиці з дешевим перманентом на недбало профарбованій голові. Вони були готові розчавити все людське, що вклав у тебе Бог, батьки, вчителі, що вклало в тебе життя. Наші голови, душі, серця — це крамнички, шухлядки, скриньки, автомати, каси, склади. Вони робили це легко, наче феї за допомогою чарівних паличок. Одне їхнє слово до тебе, і ти відчував себе лайном чи кляв їх, а цього цілком достатньо для того, щоб убити в собі людину. ЛЮДИНУ.

Зараз замість товстезних продавщиць залом фланкували модні та стильні хлопчики та дівчатка. Але за змістом нічого не змінилося, а, може, стало навіть гірше. Тітки могли зглянутися на тебе, враховуючи твій вік, свій хороший настрій, не помітити тебе, сконцентрувавшись на інший людині. Ці ж усе помічали, водночас не помічаючи нічого.

Тебе для них не існувало, як і твоїх бажань, сподівань, мрій, потреб. Тебе не було. Ти думаєш, що ти існуєш, що ти щось значиш у цьому світі, маєш якусь вагу? То зайди сюди. І ти побачиш, що тебе — немає. Вони обговорюють свої проблеми, обмінюються телефонами своїх цирульників, візажистів, фотографів, вони діляться інформацією щодо модних дієт, салонів, кінотеатрів.

Вони вважають себе єдиними, хто заслуговує на увагу. Боги, королі, принци. Найвищі постаті у Всесвіті. Ти ж — ніщо. В тебе немає ім’я, статусу, тебе позбавлено голосу, народження, мови. В тебе немає нічого, що б могло їх зацікавити. Що б могло змусити їх подумати про тебе, як про людину, таку саму обрану Богом, як вони. Якщо в тебе немає грошви — ти зайва меблина, котра, це ж треба, яке паскудство, має нахабство швендяти і плутатися в них під ногами. В тебе є грошва? Ще й немала? Вони звикли до того, що в деяких людей є гроші, але вони не вважають їх за людей. Ви — гаманці, кредитки, дірки гаманців та кредиток або жебраки. Все, ось таке просте ранжирування. Подобається? Вам щось із цього підходить? Ким ви хочете бути, ким конкретно на цій шкалі?

Після того, як мене пару разів штовхнули, а одне малолітнє стерво спитало гидким голосом: «То ви берете тіпа ці штанці? Тому що ви їх уже засрали, якесь жовте з’явилося на білому. А його не було. Зараз ви їх повісите, тіпа це не ви їх зіпсували, ось уже й ґудзик хитається. І підете собі, тіпа ви ні до чого. І що, хтось мусить їх купувати після того, як ви жмакали їх у своїх пітних руках? Вони ж світлі, розуміти треба такі речі. От уже… ходять тіпа круті сюди, блін». И-и-и-и-и. Все!

«Поїхали. Терапію пройдено. Мені час додому». «Без проблем», — каже таксист. Я починаю підозрювати його в тому, що він записав цю відповідь на магнітофон і постійно її вмикає, а сам тим часом смачно мене матюкає. «Зупиніть біля метро, я хочу пройтися», — кажу я згодом. «Без проблем». Зараз я його вдарю. Натомість я сплачую за проїзд.


До мене наближається білий собака з мордою, схожою на відкриту величезну валізу. Мене паралізує. З темряви виникає чоловічий силует. «Боже мій, не бійтеся. Аля, Аля, до мене, доцю, до мене». «Що ж ви свою „доцю“ пускаєте без намордника? Вона ж і зжерти людину може», — докірливо кажу я. Зазвичай собаки відчувають, що я тримаюся від них осторонь і надаю перевагу котам. Майки. Написи на майках. Я ж вам казав. Собака крутить хвостом. «Так, ви маєте рацію. Цілком. Вибачте, що Аля налякала вас. Вибачте. Це — моя провина».

Я дістаю цигарки. Дивно, але мені затишно з цим чоловіком, треба побути на повітрі. Вдома батько, Ірка, молотки та паяльники, залізяки та брухт на балконі, треба вгамувати серце. Воно аж вистрибує. Я боюся псів. «Знаєте, я завжди собі кажу: не відпускай Алю, люди не можуть знати, що вона — мирна собака. Ти всіх тільки лякаєш. І забуваю». Він тихо сміється. Може, ідіот? Цього ще бракувало.

Він продовжує: «Я дуже хвилююся, коли вона підбігає до інших собак, не тому, що її можуть порвати, а тому, що вона може обманути мої сподівання і вчепитися в когось. Я не знаю, як я після цього житиму. Просто не знаю». Точно. Якийсь псих. Торкається моєї руки. «Перепрошую, я бачу, ви хвилюєтесь». У нього такі розпачливі очі. Він мене лякає. «Не хапайте мене. Приберіть руки». Він знову вибачається, відсмикує руки, наче отримав опік. А якщо в нього почнеться напад, що тоді робити?

«Раніше я мешкав в іншому районі, але зараз переїхав сюди. Це ж так добре, правда? Тут дуже приємний район. А головне, що я винайняв квартиру, де є крісло. Аля може там спати. І я їй не заважаю. Собаці, як і людині, потрібен власний простір, вам так не здається?» Я кажу, що ніколи над цим не замислювався. Він знову посміхається, але наче — спокійний.

Дзвінок. Я сіпаюся. «Ой, не хвилюйтеся, це — мій». У нього є мобільний телефон, не можу повірити, в таких суб’єктів не буває мобільних телефонів, це ж технічні дикуни, в таких усе з рук валиться. Ось, точно, телефон випав. Він присідає, знову посміхається. А може, там у нього один номер? Терміновий зв’язок із лікарем? Це — слушно. Він розмовляє по телефону, якщо з лікарем, то цей лікар — жінка. «Людо, який я радий, що ти зателефонувала. Я сьогодні подумав, що ти обов’язково мені задзвониш, так і сталося. Ти справді хвилюєшся за мене? Це — правда? Це ж так чудово, що ти хвилюєшся. І так чудово, що я можу тобі сказати, що зі мною все гаразд. А з тобою, з тобою все добре? Людо, ти плачеш? Ні, ти мене ні в що не вплутаєш, нічого, не бійся мене потурбувати, все кажи. Для мене це дуже важливо. Твоє життя, ти. Розумієш? Дуже важливо, Людо. Що ж може бути важливішим? Я тебе зовсім забалакав. Вибач. Ні, ти не ускладнюєш мені життя. Гаразд, ускладнюєш. Але, Людо, якщо я хоча б чимось можу тобі догодити, прислужитися, допомогти, я настільки радий буду це зробити, ти собі не уявляєш». Класичний випадок мазохіста. Прислужитися він хоче. «Я завтра до тебе заїду, привезу морозиво. Полуничне». Точно, ідіот. «Бачиш, ти вже повеселішала, так? Цілую, до завтра, бувай».

«От. Плаче. В неї проблеми з нареченим. Але з нареченими завжди проблеми. Як це — не може бути? Завжди є. Бо ця ситуація змушує людей нервувати». Я хочу спитати, чи це його лікар, але питаю інше: «Це ваша подруга?» «Так-так. Ви праві. Певною мірою праві. Це — моя колишня дружина». Заспокоювати колишню дружину, в якої проблеми з нареченим? Це поза межами моєї уяви.

Він розповідає мені, чим годує собаку. Я не вірю своїм вухам, але розповідаю йому, чим годую кота. Раптом він каже: «Вибачте мені». Знову почалося, в нього напад за нападом. «Я у вашій присутності подивився на годинник. Я знаю, знаю, що це дуже неввічливо. Вибачте мені. Я знаю, що виправдовуватися — це так по-дитячому, але не можу не пояснити. Я живу сам, з Алею. І в мене склався режим. Я звик планувати свої вечори, але коли зустрічаю цікаву людину, то забуваюся. Тоді згадую, дивлюся на годинник, і ображаю цікаву людину…»

Він тримає стиснуті кулачки десь на рівні гортані. Я мовчу, ковтаю клубок, що несподівано підкотився до горла. Він сприймає моє мовчання як пробачення.

«Дякую вам. Тепер я маю сказати — до побачення. Тому що повинен устигнути на ринок, купити їжу собі та Алі, а потім розпочнеться серіал». Я більш ніж здивований. «Серіал, який серіал?» «Ви, мабуть, такого не дивитеся. Це — мелодрама, про стародавні часи, дам, кавалерів, історична мелодрама». Я справді такого уникаю. Із серіалів я дивлюся тільки «Секс і місто», тому що плекаю надію, що героїня Кім Кетрол, навіжена Саманта, прийде в мої еротичні сни, і таке зі мною зробить, таке… Він дивиться на мене. «А вам справді цікаво таке дивитися?»

Він знову сміється. «Я розумію ваш подив. Дорослий чоловік дивиться мелодраматичні серіали. Це смішно, я знаю. Але так, я дивлюся. Ви знаєте, це дивовижний серіал. Там усі гарно говорять, поводяться, вдягаються. Ніхто не свариться, не криє одне одного матюками, як в іншому кіно. Звісно, там також є негідники, але не повірите, вони вміють гарно плести інтриги. В нас інколи вітаються грубіше, ніж вони інтригують. Певна річ, я усвідомлюю, що там також є негативні герої…» Він чомусь замовкає. Я кажу, що, на мій погляд, без негативних героїв було б нудно. «Нецікаво, несерйозно, щось не те». «Що ви, — він крутить головою. — Що ви. Без негативних героїв було б надзвичайно цікаво, просто всі ми звикли до того, що без негативного сумно, нудно, прісно. Ми звикли, що співіснування просто неможливе без негативних героїв. Але я зловживаю вашим терпінням та часом. І мені слід іти». Я посміхаюся йому. «Ви знаєте, коли ви зараз посміхаєтеся до мене, ви ніби зовсім інша людина, котру ніщо не гризе. Зовсім не гризе. Наче вас не стискає час, наче у вас є можливість подивитися на зорі, наче немає страху йти вночі непевними районами, виникає бажання погладити чужого пса, хочеться посміятися над поглядами перехожих… Це ж здорово, еге ж? Усім нам інколи треба, щоб хтось чи ми самі спускали себе з повідка. Хай вам щастить». «Ви це серйозно?» Так, він серйозно, хоча й посміхається. Він це справді серйозно. «Гей, чекайте, так не буває. Ви часом не вбиваєте дітлахів у під’їздах, не підкладаєте смердючі ганчірки під двері сусідам, не вириваєте аркуші в бібліотечних книжках, не прив’язуєте до котячих хвостів бляшанки?» Він сміється ще гучніше. «Ви — дуже дотепна людина». Він зникає. Чи його й не було? Як може існувати подібна людина з таким ставленням до себе, до людей, до буття, жити поруч зі мною в цьому жорстокому-жорстокому світі? Невже він такий існує? Не знущається, не жартує, говорить без пришпилів, відкривається першому-ліпшому, не соромиться бути наївним, смішним, беззахисним? «Ми просто звикли, що неможливо жити без негативних героїв». Ми просто звикли. Хто б знав, як звик до цього я сам, ця звичка — невід’ємна частка мене, мого життя, моїх переконань, моєї власноручно з ґвалтованої віри. Але чому? І невже можна інакше? Невже можна?

Квартира зустрічає мене нявчанням. Мартіні. Так, що тут у нас? Позасинали, паразити, навіть не нагодували кота? «Встати, прийшов господар хати!» Я вмикаю світло. Чисто, порожньо. Дивно. Люди, ви де? Хтось спустив вас в унітаз? Я поспішаю на кухню, з балкона прибрано залізний мотлох. Так-так. На столі я помічаю записку. «Синку, телефонувала чарівна дівчина Леся. Не могла з тобою зв’язатися. Їй було цікаво, чи будеш ти подовжувати договір оренди на цю квартиру. Чому ти ніколи не розповідав про неї, особливо про те, що вона руденька, та про те, що вона агент із нерухомості? Вона знайшла нам квартиру, там є майстерня, що, як ти розумієш, важливо для Ірки. Вона переказує тобі вітання й радить частіше займатися сексом, тому що ти занадто, на її погляд, нервовий. А я тебе цілую і залишаю номер нашого нового телефону. І сподіваюся почути твій голос раніше, ніж мені виповниться шістдесят років. Я люблю тебе, синку. Татусь».

Я вмикаю телевізор. У мене є: хороший настрій, пиво, кіт. У мене немає батька та Ірки. Ні, вони в мене є, але не в цій хаті, що надзвичайно мені подобається. Але щось мене гризе. Що ж мене гризе? Чому пече мій хребет? Як він сказав — відпустити себе з повідка? А якщо ти небезпечний для людства, як можна себе відпускати з прив’язі? Скаженого, на них, тих, що живуть без щеплень? Стоп. Що зі мною? Відколи це і з якого лиха я почав турбуватися про стан здоров’я інших? «Учені знайшли нову, десяту планету», — посміхається мені Алла Мазур.

Як це знайшли нову планету? Скільки років, століть шукали, і тільки тепер знайшли? Десяту планету? Стільки вчених тільки тим і займалися, використовуючи величезні кошти, в різних кутках світу, що вишукували зорі, стежили за кометами та метеоритами, передбачали падіння астероїдів, прогнозували сонячні, місячні затемнення, сподівалися, що віднайдуть нові світи, істот, але нічого не відбувалося. І от одного дня вони знаходять планету, і це стає сенсацією. Вибух. І головне те, що вона завжди була, ця десята планета, оберталася довкола Сонця, кружляла світами, може, штовхала боками Землю, а ми нічого про неї не знали. Нічогісінько. А якщо подумати в іншому ракурсі?

Якщо в кожному з нас причаївся невідомий ген? Ген добра. Ген злагоди. Ген добробуту. Ген родинного щастя. Ген вдачі. Ген, що дарує вміння дружити. Ген привітності. Ген, що позбавляє нас чорних заздрощів. Ген, що наділяє нас умінням слухати людей. Ген взаєморозуміння. Ген співчуття та чуйності. Ген усвідомлення себе й інших. Ген кохання, врешті-решт. Він живе в нас, але все своє життя ми його не помічаємо, хтось шукає, а хтось навіть не припускає, що все це в нас існує? Як десята планета, яку віднайшли сьогодні? Але ж усе це в нас є? А ми, як учені, живемо, працюємо, витрачаємо гроші, і ще невідомо, чи знайдемо ми це в собі протягом нашого життя, чи помремо в незнанні?

Я помічаю, що мій хребет припинив пекти. Лише іноді відчуваю біль, мабуть, це загоюється опік на моїй совісті. Але вона жива. Як і ген віри у власні добрі наміри, ген віри в людей, ген добра, який відкриває себе — мені, а мене — собі завдяки моїй посмішці. Я відпускаю себе, тому що нікому не завдам шкоди, я — обеззброєний миротворець, єдина моя зброя — це моя посмішка й усвідомлення того, що я здійснив, можливо, найважливіше у своєму житті відкриття. Свою десяту планету.

Коли я прокинувся, вже був ранок, кіт сидів на моєму ліжку й умивався, мружачись на сонці. І я посміхався. Я не пам’ятаю, коли востаннє так радів зимовому ранку. І мені хочеться співати, зовсім не для того, щоб комусь довести, що я роблю це професійно, краще за інших — мені хочеться співати, бо цей спів рветься з моєї душі, бо мені добре, хоча комусь я й нагадую ідіота. І я співаю пісню Френка Синатри про те, якими чудовими були роки, всі роки мого життя.

Я йду містом. Я прямую на роботу. Я не знаю, що робитиму завтра, ким я стану, кого я покину, а кого зустріну, скільки вчиню дурниць, скільки втрачу, кому завдам шкоди, а кому принесу щастя, я навіть не знаю того, що чекає мене он за тим рогом. Я нічого не знаю. Наша проблема та, мабуть, і щастя полягає в тому, що ми рідко ходимо навпростець, ми бродимо манівцями. Але я знаю одне: зараз я прийду на роботу, ввімкну Степанів комп’ютер і скину вкрадену вчора інформацію туди, де їй належить бути. А ще я знаю, що це моє свідоме й самостійне рішення.

Мені назустріч іде дівчина в тонкому чорному пальті й вузьких штанцях, на її непокритій голові дивний зимовий птах звив гніздечко з крижинок. Вона йде, припорошена снігом, і посміхається чомусь невідомому в свій смугастий шарф. Дівоча посмішка серед зимового ранку, як весняна проталина. І від цієї посмішки, посмішки незнайомої дівчини, яку огортає сніг, мені стало затишно й тепло. І я також усміхнувся. У свій смугастий шарф. І мені захотілося просто йти далі й дарувати свою посмішку, наче естафетну паличку щастя, іншим людям. Щоб хтось зневірений, засліплений снігом, неодмінно побачив мою посмішку, і йому принаймні на хвильку так само стало затишно й тепло. Напевно, в таку мить щастя тихо торкається кожного з нас дитячою долонею. І всі ми перетворюємося на немовлят. Щойно народжених. А якщо мене тільки-но народили, то мене необхідно показати всьому світові або принаймні батькові, хоча б з вікна, нагодувати й подарувати чудове брязкальце. Нехай зараз усе це замінить пляшка червоного терпкого вина, яке я, мабуть, запрошу розпити разом зі мною Лесю.


Втім, якби я зараз дізнався про те, що ця всміхнена дівчина із гніздом-крижинками на голові — Христинка (так. Саме так. Секретарки немає — …дцять), ця історія могла б закінчитися зовсім інакше.


Оглавление

  • i)
  • ii)
  • iii)
  • iv)
  • v)
  • vi)
  • vii)
  • viii)
  • ix)
  • x)
  • xi)
  • xii)
  • xiii)
  • X