Мария Васильевна Матиос - 100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки [Антологія]

100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки [Антологія] [uk] 683K, 156 с.   (скачать) - Мария Васильевна Матиос - Ирена Карпа - Юрий Игоревич Андрухович - София Юрьевна Андрухович - Александр Станиславович Ульянов - Андрей Владимирович Бондарь - Константин Москалец

100 ТИСЯЧ СЛІВ ПРО ЛЮБОВ, ВКЛЮЧАЮЧИ ВИГУКИ
Антологія


Юрій АНДРУХОВИЧ
ЧУВИРЛА І ЧУДОВИСЬКО

1

Чоловік, якого звали Богдан Сташинський, має всі підстави претендувати на цілком помітне місце в Борхесовій «Всесвітній історії безчестя». У своєму житті він декілька разів свідомо і холоднокровно переступав межі, за якими вже не прощають. Тому і слово «герой» у стосунку до нього може видаватися вкрай ризикованим. І все ж саме він, а не його жертва Степан Бандера, міг би стати героєм мого уявного фільму. При цьому моїм головним виправданням хай буде те, що я ніколи цього фільму не реалізую. Мені залишаються наївні спроби хоч якось описати його словами і реченнями — так у дитинстві я любив переказувати однокласникам фільми, що насправді ніколи не існували.

Невідомий мені Джон Стіл, дописувач американського журналу «Life», у своєму нарисі про Сташинського називає його «чудовиськом у людській подобі». Якщо вірити Інтернетові, Джон Стіл опублікував свій нарис у вересні 1962 року, тобто за цілком гарячими слідами тих подій. У будь-якому разі саме ця розвідка на розвідницьку тему невідомого Джона Стіла слугує мені синопсисом. Іншими словами — вона не полишає мене у спокої вже протягом кількох тижнів; я бачу свій фільм цілими шматками й окремими кадрами, і він мені подобається.

Але як мені переказати його? Почну з сякої-такої експозиції.

Отже, «чудовисько у людській подобі» і «робот-убивця». Саме таким чином характеризує Сташинського Джон Стіл. Щиро кажучи, такі характеристики ще треба заслужити. Визначальним тут швидше за все є той безвідмовний і фактично бездоганний автоматизм, з яким Сташинський готував і здійснював свої спеціальні завдання. Висловлюючись по-шпигунськи, він діяв чисто, себто досконало — ніщо людське не давало в ньому збою, жодних сентиментальних зривів чи психо-невротичних ескапад. Геніальність його як убивці полягала в тому, що ми б і до сьогодні не знали, хто саме і за яких обставин прикінчив Ребета і Бандеру, якби одного вечора Богдан Сташинський, він же Йозеф Леман, не зустрів на танцях такої собі Інґе Поль, німкені, 21-річної перукарки. І не зважився відпровадити її після танців додому.

Так народилося почуття, що призвело до найгучнішого в минулому столітті шпигунського скандалу і потягло за собою жорстокий кар’єрний крах цілих сімнадцяти найвищих офіцерів кагебе, а весь західний світ ще раз утвердило в загалом нехитрій думці про кримінально-асасинський характер більшовицької системи. У цьому сенсі Сташинський виступає ще й каральним знаряддям історії з усією її іронією: таємне він робить очевидним. Якось мені навіть доводилося читати про те, що Берлінський мур, зведений за одну ніч з 12 на 13 серпня 1961 року, насправді будувався з єдиною метою — відгородити Сташинському всі можливі лазівки для втечі. Це припущення, попри всю свою видиму претензійність, може, втім, видаватися цілком слушним у символічному розумінні. Таким чином кохання українського зрадника і радянського шпигуна до простої німецької перукарки набуває значення, без перебільшення, геополітичного.

Про Сташинського, точніше, за його участі один фільм уже знято. Щоправда, сюжетна лінія цього героя в ньому видається мені, як і, зрештою, увесь фільм, надто спрощеною і підкреслено плакатною. Можливо, створення саме такого фільму-плаката і ставили собі за мету його автори, вважаючи це тоді, на початку 90-х, необхідним і достатнім першим кроком. От тільки чомусь наші перші кроки в усьому так і залишаються першими, але це принагідно. У тому фільмі бачимо зразково-показового Степана Бандеру, наділеного, крім усіх невід’ємних від політичної ікони чеснот, ще й деякими суто позитивними приватними рисами, передусім відмінного сім’янина, який у жодному разі не може (й головне — боронь Боже не повинен!) мати, скажімо, коханки. Його вбивця Богдан Сташинський відповідно — слабкодухий пристосуванець, тварь дрожащая і явно виражена паршива вівця в героїчному українському стаді.

Насправді Сташинський — потвора, але з тих, яким чомусь дано врятуватися. І саме тому він, а не Степан Бандера, міг би стати героєм мого уявного фільму, що його мені, на щастя, не доведеться знімати ніколи.

Однак я можу його уявляти. У цьому фільмі мало б ітися передусім про хаос історії та кров. Наприклад, про кров на костюмі Провідника, що його досі демонструють у музеї. Але — що для мене значно цікавіше — це міг би бути фільм про бунт і опір. Його герой Богдан Сташинський зненацька бунтує проти своїх роботодавців і благодійників, він рішуче виходить (ну, гаразд — він гадом вислизає!) із Системи, попри те, що вона пов’язала його всіма своїми можливими обіймами і ласками включно з тією ж кров’ю. Як і попри те, що від неї йде цілком недвозначна, ба навіть ґарантована загроза його нікчемному паршиво-овечому життю.

Не дивлячись на абсурдність альтернативи — блискуче продовження приголомшливо-успішної шпигунської кар’єри чи безнадія втечі в любов, він, потвора Сташинський, «чудовисько в людській подобі» та «робот-убивця», вибирає друге. Таке враження, наче він не досвідчений і цинічний галицький перевертень, а просто лопухатий хлопчисько, що, розпустивши соплі від яких-небудь Веаtles, фанатично повірив, ніби Аll You Need Is Love.

2

Викладена в найзагальніших деталях і прокреслена пунктиром, його життєва лінія виглядає приблизно так.

Певного дня на зламі 40-х і 50-х він, тоді ще старшокласник, був затриманий за безквитковий проїзд у приміському потязі між Львовом і рідними Борщовичами. Яким чином і чому заледве повнолітній пасажир з рук залізничної міліції передається у значно турботливіші руки, вже, певно, залишиться нез’ясованим. Невже тогочасні спецслужби прагнули завербувати кожного пійманого контролерами «зайця»? Якщо так, то страшно навіть уявляти собі справжню кількість їхніх добровільних помічників. Але, швидше за все, за Сташинським уже щось тягнулося, і затримання в потязі було прологом до певного сценарію.

Хлопчина погодився на співпрацю порівняно легко. Можливо, він і сам чекав такої нагоди, можливо, потайки мріяв про неї. Пролізши за наказом гебе у структури підпілля, він, що називається, здає людей цілими боївками. Операції, проведені за його участю, до певної міри нагадують постановки тодішніх провінційних театрів. Джон Стіл пише про «калюжі курячої крові», використовувані чекістами в тих інсценівках. Про іншу кров, не курячу, — ту, котра пов’язує нерозривними путами і змушує до цілковитої відданості, можемо лише здогадуватися.

Старанність і успішність юного провокатора не лишилися без уваги. Уже в 52-му році його відряджають до Києва, де він проходить вишкіл на дворічних курсах розвідників. Суперінтенсивне вивчення ворожих мов доповнюється політінформаціями, а також заняттями зі стрільби, самбо і якого-небудь отрутознавства. Приблизно посередині того золотого відтинка епохи помирає Сталін, а найофіційніший поет України публікує чергову збірку «Могутність нам дана». Щодо могутності Сташинський не може з ним не погоджуватися. На честь бездоганно складених Сташинським випускних іспитів керівництво влаштовує могутній банкет. У моєму фільмі цей епізод мав би стати особливою цезурою — увесь той довжелезний стіл з коньяками, винятково вірменськими, шампанським, сардинами, крабами, м’ясивом дванадцяти сортів, помаранчами і рябчиками неминуче засоціювався б зі сталінською «Книгою про смачну і здорову їжу», особливо на тлі загальнонародного хронічного недоїдання перших і всіх подальших післявоєнних років.

Невдовзі Сташинський опиняється в НДР, де його починають перевіряти всілякими рутинними дрібницями. Його вже звати Йозеф Леман, і німецькою він розмовляє так, наче все попереднє життя прожив у Рурському басейні (Коhlenpott-Dіаlеkt) — і це невипадково, бо згідно з легендою він начебто походить з околиць Ессена. Утім, певний час він змушений всього лише подавати м’ячі (ні, навіть не каштани з вогню!) і якщо деколи й потрапляє до Західної Німеччини, то тільки для виконання всіляких сміховинних завдань на зразок вештання Мюнхеном і занотовування номерів військових машин. Джон Стіл не забуває згадати про це, але він нічого не пише про внутрішні бурі і глибоко затаєні терзання — як і про нервову гру вилицями. Богдан Сташинський вірить у те, що він діамант, використовуваний далеко не за призначенням. Але така доля шпигуна — чекати. Шпигунська робота на 99 відсотків складається з чекання. Простір шпигунства — це холодна і нудна почекальня, навіть не приймальний покій.

І ось тут вона, доля, розвертається до нього зовсім неочікуваним боком — жіночими грудьми. І він уперше в житті так приторкується до них усім собою — на танцях у Східному Берліні, в один з незліченних вільних вечорів. Про Інґе Поль, в яку Сташинський тут-таки, під час першого ж танцю, негайно й беззастережно закохується, Джон Стіл пише таке: «Зовнішність у неї була найзвичайнісінька, часом навіть неохайна. За столом вона поводилася, ніби вовк. Інтелектуальними потребами не відзначалася. Тим не менше вона була щиро віддана своєму другові, який без пам’яті закохався в неї». Найцікавіше тут, звісно, порівняння: ніби вовк. От тільки що б воно означало? Поводилася дико? аґресивно? жадібно поїдала все м’ясо? Нам не дано почути відповіді. Але й Джонові Стілу не дано знати про тисячу інших можливих «тим не менше». Як, наприклад, про її манеру розсипати по плечах рудувате волосся, плавно звільняючи його від заколки. Або про запах її зовсім не вишуканих перукарських (та ще й ендеерівських!) парфумів, що доводив до солодкого запаморочення раніше нецілованого борщовицького аса розвідки. Або про те, як вагонні двері останнього ес-бану на Карлгорст щоразу відтинають її від нього, таку беззахисну. Або, зрештою, про те, як невимовно довго і пристрасно вміє вона кінчати — всією собою, вся здіймаючись хвилею і вдячно схлипуючи.

Цікаво, що про свій роман Сташинський дисципліновано доповів керівництву. Дивно, що його зверхники прореаґували на цю новину радше толерантно. Дивно, бо жоден попереджувальний сигнал не спрацював і система не заблокувалася сама собою.

Ні, навпаки — в його житті все нарешті зрушило з місця, і йому було доручено два великі вбивства. У жовтні 1957 року в Мюнхені він здійснив перше з них — Лева Ребета. Але перш ніж він вистежить його, перейде йому дорогу і випустить в обличчя струмінь отруйної рідини з алюмінієвої циліндричної стрілялки, в моєму фільмі мусив би з’явитися пес. Це було випробування отрути. Пса прив’язали до дерева, і Сташинський наблизився до нього в оточенні кількох, як називає їх Джон Стіл, колеґ. Чи подивилися вони один одному в очі — Сташинський і пес? Чи не було в руки Сташинського найменшого шансу здригнутися? Чи не було в самого Сташинського найменшого шансу не стріляти? «Бризнув струмінь, і пес умить повалився на землю, не видавши ані звуку, — пише Джон Стіл. — Однак він ще з три хвилини смикався в агонії».

Агонія Ребета тривала навіть не три хвилини.

Убивши його, Сташинський ще того ж дня втік до Франкфурта-на-Майні, де переночував у готелі «Інтернаціональ». Як минула та його ніч? Невже він і справді заснув? Та ще й, може, як прийнято писати у таких випадках, щойно голова торкнулася подушки? Невідомо, хоч майже на сто відсотків ясно, що до Східного Берліна він повернувся з переможним відчуттям блискуче виконаного завдання. З цієї нагоди колеґи з розвідувальної бази у Карлгорсті знову накривають на столи — це другий банкет Сташинського і друга цезура у фільмі. Цього разу з пивом і шнапсом, копченими вугрями й червоним та чорним кав’яром у срібних і порцелянових саксонських трофейних полумисках. А також піснями з усе ще модного кінофільму «Кубанські козаки», що їх усі намагаються заводити під розладнане піаніно та спершу повільне, але дедалі швидше і хамське впивання. Не обходиться й без цінного подарунка (за вбивство) — від імені найвищого керівництва Сташинського нагороджують фотоапаратом «Контакс». Яка чудова нагода вихопити кохану з вічності — на тлі паркових дерев, мостів, палацових брам, під аркою, під новою парасолькою, в окулярах від сонця! Вони люблять одне одного, наче ангели — з тією лише різницею, що в ангелів не буває плоті.

3

Степан Бандера, що його Сташинський убив приблизно через два роки, безумовно, подобався жінкам. «Подобався» — загалом навіть не те слово, насправді він (харизматичний, містичний, революційний, безжальний) умів доводити їх до тихого й потаємного шалу. Від нього віяло владністю, а це, кажуть, сексі. Саме тому він так часто обводив круг пальця власних охоронців, зникаючи на довгі години в невідомості. Звичайно, він був цілком свідомий того, що в розстрільному списку радянських спецслужб незмінно лідирує з великим відривом від найближчих конкурентів. На ділі це означало неперервну смертельну загрозу — щохвилинну, двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень, без вихідних і святкових.

Але він робив усе для того, щоб якомога менше часу бувати під охороною. Не кажучи про те, щоб засісти в якому-небудь сильно засекреченому сховищі, залягти на дно і не висовуватися. Такий варіант був би для нього навіть не смертю, а гірше за смерть. Тож він висовувався і час до часу лишав з носом власних охоронців.

Чекісти чудово знали про цю його слабкість. Саме на ній вони наголошували у своїх інструкціях Сташинському, відправляючи його на вистежування ворога номер один. Попри те історія цього вистежування є страшенно довгою та плутаною. У ній є свій власний пунктир, означений кількома цілком тривіальними предметами на зразок мюнхенського телефонного довідника (ну чому, чому прізвище настільки законспірованого діяча, навіть і змінене, обов’язково мусило фігурувати на його сторінках разом із дійсною адресою проживання?!) або спершу зламаного, а потім щасливо підібраного ключа до вхідних дверей будинку за тією ж адресою.

Убивати своїх ворогів у під’їздах, на сходових клітках або в ліфтах будинків, у яких вони проживають, є до значної міри фірмовим стилем. Тому Сташинському так важливо було потрапити до того під’їзду і підстерегти Бандеру в ньому.

Дня 15 жовтня 1959 року, близько першої, вони на мить перетнулися всередині, у дверях вестибулю (ти туди? — а я звідти!), і навіть зустрілися поглядами, жертва і її жертва, Степан Бандера і Богдан Сташинський, СБ і БС — наче в дзеркалі, 50-літній чоловік і 28-літній молодик. Другий не вагаючись виконав головну службову заповідь «убий!» — і пустився навтьоки. Перший звалився з ніг щойно між третім і четвертим поверхами, при цьому так і не випустивши з рук торбини зі щойно накупленими продуктами та навіть нічого з них не розсипавши.

До кінця виконував свій обов’язок?

4

Третій банкет Богдана Сташинського — з тих, які підтверджують магізм числа три. Це початок кінця. Сташинського офіційно визнано героєм і відзначено орденом Червоного Прапора. На столах цього разу, за свідченням винятково добре обізнаного Джона Стіла, «неймовірна кількість страв і напоїв». Не хочу вдаватись у фантазми з печеними фазанами і столітніми кримськими портвейнами — ваша уява й без мене домалює сама цю неронівську учту і розвезені підошвами чобіт по ідеально блискучій паркетній поверхні рештки паштету із солов’їних язичків. Натомість я хочу виразно почути ту розмову — з неї й починається кінець. Вона вкрай довірлива і загалом інтимна — так уміють лише розвідники. Ось генеральська рука лягає на плече новоспеченого героя: «То що, які в нас тепер плани на жизню, арьол маладой?». Арьол розправляє плечі і голосно втягує повітря ніздрями. «Та от, знаєте, таріщ генерал, ми з подругою вирішили побратися, її звати Інґе Поль, я про неї доповідав». Ці його слова чомусь чує все товариство. Западає тиша — така, про яку кажуть гнітюча.

Як вони могли це прошляпити? Виявляється, він ще досі плутається з тією пласкозадою чувирлою! І не просто плутається. Цей герой просто так, за здорово живьош, стає впоперек власного зростання, кретин! Але не це тепер уже головне, а — що з цим робити?

Безумовно, вони аналізували й обговорювали. З одного боку, Сташинський був надто далеко просунутий службово, заглибоко посвячений у цілком таємне, щоби просто звільнити його з органів на всі чотири сторони і під чесне слово. З іншого боку, його шлюб із представницею ворожих нації та класу не допускав жодного продовження кар’єри. Був ще й третій бік — їм надзвичайно шкода було втрачати настільки кваліфікованого й бездоганного вбивцю. Було ще багато інших боків, усе це слід було ретельно обмізкувати, а його самого як-небудь розвести. «Слухай, — казав йому тодішній шеф кагебе Шелепін, — якщо тобі справді треба подругу, то женися краще на якійсь нашій співробітниці». Він мав на увазі не тільки куховарство, прання і прибирання, але й т. зв. статеву функцію. Але не мав на увазі любові. Та й не міг мати.

Усе, що трапилося далі, повинно б за часом становити добру третину мого уявного фільму: скрегітливу згоду начальства на їхнє одруження, заманювання молодої пари до Москви, стеження, прослушку, перлюстрацію, дедалі задушливіше кільце уваги та недовірливості. Потім вони вимагали, щоб Інґе зробила аборт, але Сташинський — от він, початок бунту! — заявив, що цього не буде. Потім вони відпустили її до Берліна народжувати, але його лишили в Москві — схоже на те, що в заручниках. Вони розлучали й розводили їх як могли. Йому, що недавно врятував майбутнього сина від аборту, так і не судилося побачити його живим. До Берліна йому дозволили злітати лише на кілька днів у серпні 61-го — на похорон малюка. Той захлинувся на руках у сусідів, карма вбивці не дрімала.

Напередодні похорону Богдан та Інґе скористалися тимчасовим послабленням пильності своїх опікунів і вислизнули дворами з її батьківського дому. Мабуть, чекісти були певні, що вони нікуди не дінуться, не дочекавшись похорону. Їхня втеча поночі через Східний Берлін ес-баном до Західного — це остання з успішних операцій шпигуна Сташинського. Увечері 12 серпня 1961 року він здався західноберлінській поліції, котра у свою чергу передала його американцям. На ранок він почав розповідати все.

Джон Стіл закінчує свій нарис цілком промовисто: «Коли Богдан та Інґе Сташинські входили до поліційного приміщення, в Берліні настала ніч, упродовж якої місто розділила стіна».

5

Любов — це людське. Любов — це той щем, без якого нас немає.

Одного разу нас, солдатів першого періоду служби, вишикували перед казармою для зачитування наказу командира дивізії. Йшлося про те, що військовослужбовець такий-то з військової частини номер такий-то минулої ночі застрелився на посту. Історія типова: йому начебто стало відомо, що його покинула кохана дівчина. Замполітам усіх частин дивізії наказувалося провести виховні бесіди з особовим складом. «Подумайте тільки, — промовляв до нас замполіт, — цьому йолопові не було й 19-ти, все життя попереду, а він узяв і відібрав його собі — і все через якийсь там кусок пизди!». Ми бравурно заклекотали смішком на таке дотепне формулювання — справжні мачо, обсмалені в боях зарізяки.

Коли зверхники Сташинського запропонували йому підшукати собі який-небудь інший кусок пизди, він збунтувався. За всієї своєї демонічної проникливості в секрети психіки, кагебе недооцінило в ньому людське. Недооцінило, бо володіло секретами, а не таємницею. Зважити на терезах свого аналізу ще й таку невагому ефемериду, як любов, воно не спромоглося. Та й не могло за визначенням.

Бо якими одиницями виміряти той особливий щем, коли все інше втрачає сенс і АLL YOU NEED IS LOVE?

6

Сліди Богдана та Інґе Сташинських губляться в тумані століття. Відомо, що за скоєні злочини його було засуджено до восьми років (багато це? мало?). Відомо також, що начебто він відсидів лише чотири і був достроково звільнений. Це мало статися десь у 1965 чи 1966 році. Тобто на волю він вийшов заледве 35-річним, і в нього, як в одного з інших моїх героїв, ще півжиття лишалося попереду. Вважати це гепі-ендом? І чому б не припустити, що надалі він став одним з популярних дописувачів журналу «Life»?

Не думаю, що американці знехтували його попереднім досвідом. Швидше за все він до кінця своїх днів (зрештою, хто сказав, що його дням уже настав кінець?) залишався під їхньою опікою, нікуди, проте, не висовуючись. Якщо тільки вони не намагалися розлучити його з Інґе. Але не повинні б — з огляду на гіркий досвід своїх візаві.

Я натомість хочу ще раз побачити, як пізнього вечора 12 серпня 1961 року пара втікачів і перебіжчиків, вона і він, негарна жінка і закривавлене чудовисько, захекано перетинають останню межу і, дедалі більше розчиняючись у темряві, стають невидимими й фактично безтілесними. Головне для них зараз — ні за яку ціну не озиратися, адже позаду вже виростає стіна, яка назавжди відітне їх від минулого.


Софія АНДРУХОВИЧ
ЯЙЦЕ ПРО ЛЮБОВ…

Коли йдеться про саму любов, я б сказала, що її не існує. Ні, ви неправильно зрозуміли: це не цинічне твердження з метою продемонструвати тверезий розум та холодне серце; це не крик розчарованої стражденної душі, обдуреної та покинутої; і це — хоч я знаю, повірити важко — не така вже й безпросвітна банальність. Твердження «любові не існує» означає лише те, що казати «любов є всюди» було б ще гірше.

Я навіть не уявляю, як могло з’явитися настільки порожнє і водночас таке універсальне поняття, хто міг доплюнути аж до такої крайньої точки абстракції: простежити за усіма гормональними змінами, фізіологічними процесами організму, інстинктами, психічними травмами, родинними історіями, соціальними статусами, матеріальними можливостями, збігами обставин, особливостями характерів, смаками, впливами, прихованими та явними мотивами, погодними умовами, почутими словами, вивести з усього цього якусь вірогідну формулу чи закономірність — і після знака «дорівнює» або на перетині ліній графіка добути величину чи знайти точку, що позначатиме самі знаєте що.

Ви вірите, ніби щось таке реально зробити? Я вам заздрю, у мене проблеми з математикою.

З іншого боку, ще сміхотворніше плести про щось на кшталт «прекрасної таїни», «містичної казки» чи «незбагненного плоду печалі та розлуки». Я розумію, що це пісні для двох сердець, і що від любові до ненависті один крок, і що за крок від ніжності народжується ніж, і що так ніхто не кохав, і що десь на дні мого серця заплела дивну казку любов, і що є тільки вічна загадка Любові, і що любити треба й мою парасольку, і що полюбиш і козла. Але ж це маячня, ви усвідомлюєте? Це просто соромно, таке городити, усім нам мусить бути соромно. Це порожні слова, нічим не підкріплені, дурні й безпідставні, і нескінченно неправдоподібні. Просто люди — ліниві, перелякані і схильні до надмірної чуттєвості істоти, тому їм простіше повірити, що «берег любові — в далекім тумані», і зовсім не брати до уваги несподівано вдалого для кишечника дня, образи на родичів і мигцем зауваженого відображення свого, такого, виявляється, різьбленого профілю у вітрині взуттєвого магазину.

Можливо, любов удалося б відстежити, якби існувало щось типу борхесівського «Алефа». Ви розумієте, про що я? Про те, що краще вже сказати «любові не існує», ніж «любов є всюди», бо, хоча обидва твердження тотожні, перше все-таки чесніше і точніше.

Далі я спробую показати вам усю марність та розмитість цього діла. Бо писати про любов дуже просто, одне задоволення, раз плюнути. Для письменника немає простішої та благодатнішої теми — ніхто ніколи не скаже: «Неправда! Це він не про любов написав! Любов не така!», бо хто його зна: любов — вона ж усюди, вона ж усіляка. Тільки щоб у кишечника був вдалий день і щоб рівень гормонів у організмі не зашкалював і не падав нижче допустимої норми.

Есеї, вони, зазвичай, у нас пишуться як: автор розповідає історію, або й кілька, про щось пережите ним, щоб бути реалістом і наголосити на власному життєвому досвіді та вмінні глибоко відчувати життя кожною клітиною свого тіла, або почуте від якогось знайомого, чи підслухане, чи побачене, одним словом, якусь просту, але виразну історію, а потім починає її, цю історію, розмусолювати, вибудовувати навколо неї логічно-парадоксальні конструкції, виводити мораль, простежувати закономірності, ставити запитання, на які не існує відповідей, — і тут же ці відповіді давати, розпачливо щось вигукувати, когось або щось викривати, журитися, розпачати, розводити або сплескувати руками — ну, ви розумієте.

У випадку з есеєм про любов письменник отримує таку нескінченну кількість можливостей, що його це може на деякий час перелякати і відлякати. Але стримати себе він усе одно не здатен — надто велика спокуса, надто вагомий шанс.

Бо ти пишеш про любов, водночас пишучи про: смерть, народження дітей, святковий обід, урочистий вальс, осінній день, зморшки на обличчі і шиї, домашніх тварин, новий костюм та краватку, про ліжко, ремонт, наркотики, телефонну розмову, повішення, сварку, сраку, зливу, зачаття, приготування борщу, розстріл, інфаркт.

Бо любити можна кота, машину, дачу, дерева, пообіддя, віщі сни, свіжі газети, Інтернет, серіали, французьких романістів, іспанських конкістадорів, ситні сніданки, дорогі сукні, родичів, секс, малину, підводне плавання.

І коли ти когось не любиш — це любов. І коли ти дослухаєшся до запису власного голосу — це любов. І коли йдеш до лікаря — теж. І коли за когось хвилюєшся, комусь щось забороняєш, обманюєш, зраджуєш, ображаєш, знущаєшся, б’єш, принижуєш, калічиш, плекаєш — усе це любов.

Ви розумієте, нарешті, чому я стверджую, що любові не існує?

Як можна допускати до цього письменників?

Далі все залежить від того, якої письменникові захочеться читацької реакції. Хоче він дивувати, бентежити, злити — чи просто вкотре викликати захоплення й замилування читачів добре відомими прийомами.

Глибокі й тонкі колоті рани залишаються від родинних історій, виконаних у форматі старих фотографій, сепією, рівним меланхолійним тоном, з вкрапленнями побутових подробиць, можна з ухилом у бік політики та історії, а на першому плані — людська історія, проста, звичайна, та неймовірно жива і пронизлива.

Наприклад, про те, як на початку сорокових мій кільканадцятирічний дід сидів над Чорним Черемошем у Яблуниці, на камені, схожому на великий череп бика, і, час від часу забуваючись і задивляючись у вир під тонкою провислою кладкою, намагався вирізьбити ножем з кістяним руків’ям обличчя дерев’яної ляльки Наталки.

Лялька робилася для молодшої сестри Радусі, яка, не дочекавшись, коли у цурпалка з’являться очі і ніс, дала йому ім’я і придумала кілька строїв — той, у якому їздити до подруг, і в якому ходити до церкви, і поратись біля хати.

Зараз Радуся з сусідкою бовталися у воді, течія огортала бульбашками і лоскотала їхні засмаглі тонкі тільця. Вони вже так довго сиділи у крижаній воді, що губи їхні стали фіолетовими, зуби дрібно цокотіли, а пучки пальців поморщились. Дід думав про щось своє, серйозний і зосереджений, уже такий дорослий, кільканадцятирічний, час від часу згрібаючи з чола оберемок хвилястого русявого волосся.

Над смереками нависла смужка напівпрозорого легкого диму. Дівчата реготали, захлинаючись, і тремтіли від збудження і холоду.

А потім — зовсім невідомо, як і коли це сталося, — дід похолов від Радусиного вереску. Нажахані очі малої сусідки, її витягнуті руки у самому вирі під кладкою, там, де вода найглибша, там, де найгостріші камені на дні, там, де щороку хтось обов’язково гинув, — і Радусине світле волосся, худенькі плечі, білі п’яти.

Дід скаче з каменя на камінь, послизається, ледве втримує рівновагу, ось він уже у воді, боляче б’ється ногами, летить, захлинається, гребе. Йому здається, що течія починає пливти в протилежний бік, так повільно він наближається до виру, а дівчат уже і не видно, він тільки встигає вхопити котрусь за руку, а інша хапає його за волосся, і ось він уже під водою, отримує чимось гострим у щелепу, заковтує воду, починає втрачати свідомість, але знає, що мусить витягнути їх на берег, що інакше не можна — і таки тягне, тягне, вода й сама виштовхує його назовні, і він намацує ступнями камені, і чіпляється за них, і виносить на собі сусідську дівчинку, яка блює водою і кашляє і в якої червоні очі і бліде обличчя.

Дід знову кидається в ріку — але вже пізно. Тіло Радусі і так прибило течією до берега, і кучері її плещуться в піні, і руки безвольно звисають вздовж тіла. У неї заплющені очі і дуже спокійне личко, вона навіть трохи посміхається, хоча губи вже не фіолетові, просто білі-білі.

І дорослий, кільканадцятирічний дід кричить і плаче, реве, ридає, стогне, тре кулаком щоки і ніс, задихається, не випускаючи Радусю з обіймів.

Йому здається, що зусиллям волі він зараз — але тільки зараз, у цей самий момент — може повернути час назад, коли вирізав на круглому пустому ляльчиному личку очі і коли дівчата верещали у воді, захлинаючись від захоплення. Ось-ось, ще трохи, зовсім трохи — йому вже майже вдається це зробити.


До моменту Радусиної смерті у них була зворушлива, ніжна любов між старшим братом і молодшою сестрою. Вони сварились і боляче смикали одне одного за волосся, ділились солодощами, розповідали таємниці, шукали скарби, грались, допомагали мамі, слухали страшні історії, смішили одне одного і отримували однакові покарання від батьків-учителів, коли були однаково винними.

Але потім любов стала іншою. Думати про Радусю було боляче, а думалось про неї завжди, і тому боляче було завжди, і коли згадувався її сміх, і кучері, і долоні, і те, як вона просила показати їй осине гніздо, і як налякалась сови, і як придумувала строї для ляльки: їздити до подруг, ходити до церкви, поратись біля хати.

З кожним роком ці подробиці дедалі більше затиралися, натомість спогади про Радусю дедалі більше нагадували життєпис святої. Її кучері зробились лілейно-білими, вона світилася чистим сяйвом, поглядом уміла лікувати від найстрашніших хвороб, ніхто ніколи не чув від неї ні плачу, ні злого слова, вона пригорталась до тебе, як кошеня, і відразу на серці ставало легко і світло. Вона вміла викликати сонце взимку, а в засуху — дощ, вона найкраще співала і віддавала останнє.

Безперечно, Радуся повинна була так рано померти — такі довго не живуть. Але дідове відчуття провини від цього не зменшувалось.

Ось вам любов-провина, любов-обожнювання, любов на все життя, яка з часом стає тільки міцнішою, любов-надумування, реальніша за багато інших видів любові. Найпостійніша любов: до того, кого немає.

Розумієте, чому я кажу, що любові не існує?


Родинна історія — це інтимно, щиро і довірливо. Письменник показує своє слабке місце, пускає сльозу, витискає сльозу з читача. Він ранимий, відвертий і незахищений. Так, він заслуговує любові.

А можна виступити стриманіше, натомість, крім людяності, ненав’язливо продемонструвати власну начитаність та ерудицію. Вміння бачити в історичних персонажах живих людей, перевтілюватись і співпереживати, і відтворювати час, і розуміти епоху, і пробачати слабкість, розуміти і співчувати.

Співчувати, наприклад, Гітлерові та його трепетній любові дядька до племінниці, Ґелі Раубаль. Розуміти, чому він ховав її у просторому й світлому помешканні на Принцреґентштрассе в Мюнхені, дратуючись іноді через те, що вона заважала йому працювати, виспівуючи високим голосом оперні арії у напівпорожніх кімнатах з високими стелями і холодними диванами. Уявляти, як він шукає нервовим собачим поглядом її світлу акуратну голівку у натовпі — десь на мітингу, конференції, в кав’ярні або в театрі, як він боїться її втратити, як непокоїться, що у неї таки є щось з Емілем Морісом.

Або відчувати гіркуватий присмак у роті Інґеборґ Бахман — присмак від сигарет чи від того, що Фріш таки написав про неї, а вона навіть не мала права просити його не робити цього, чи від того, що Целян перед смертю наковтався брудних вод Сени, чи просто від римського повітря, хоча домішки кокаїну й марихуани в ньому знайдуть щойно через сорок років.

Чи вірити, що Андрій Головко, хрестоматійний радянський письменник, вчинив таки правильно, застреливши дочку і дружину. Тому що любов виправдовує все, а він же любив їх по-справжньому. Те, що він їх застрелив, — найкраще того свідчення. Адже міг повернутись до Школи червоних старшин — а Тетяна привела б іншого, і той інший називав би її «косулею» і гладив дочку по голові.

Любов розкошує, коли навколо багато крові, ран, диму і отрути. Якщо скоритись її бажанням, згодом вона може й винагородити: наприклад, подарувати дитину від санітарки у психіатричній лікарні.

Любов добре фарширувати містикою, пророцтвами і знаками. Вона чудово себе почуває серед ненависті, помсти і жорстокості.

Чесний письменник не прикрашатиме любов кремовими трояндами. Він напише: «Чоловік тети Стефи приходив з роботи п’яний, бив її залізним ланцом і лягав спати, виставивши ноги в шкарпетках, подертих на великих пальцях. Тета Стефа смажила йому деруни і набирала великою кохлею компот з аґресту». Чесний письменник то хоче показати весь трагізм та марність любові й життя взагалі, то натякає, що побут не здатен знищити любов.

Письменник з психологічним ухилом шукатиме травми, пояснення та найтонші зв’язки. Він зробить із любові психологічний трилер, історію хвороби, вразивши читача відкриттями настільки очевидними, що на них неможливо звернути увагу.

Батько гамселить усю сім’ю, перші дитячі спогади — його люте ревіння, синці, плями крові, потрощені меблі, сонні сусіди приймають їх до себе на ніч. У мами вибиті зуби, поламані руки, підбите око. Вона посміхається і мовчить — мовчить ось уже двадцять років.

Дівчинка якомога швидше виходить заміж, за першого-ліпшого, він виявляється не таким уже й поганим, робить надійні рами для натюрмортів, накопичує побутову техніку.

Хлопчик багато часу проводить невідомо де, невідомо з ким, не приходить ночувати, встряє у бійки, колекціонує ножі, не вміє дивитись в очі, говорить, опустивши голову, ковтає половину звуків.

Років десять брат і сестра уникають батьків і одне одного. Мама вже в інвалідному кріслі, батько не припиняє її бити. Сестра тихо живе зі своїм чоловіком, вони їздять на пікніки і на море, проводять час зі спільними друзями, накопичують побутову техніку. Брат експериментує з наркотиками і алкоголем, ніяк не може знайти роботу, кілька разів потрапляє в аварії на мотоциклі і раз зривається з балкона дев’ятого поверху. Попри це йому вдається одружитись: дружина балакуча і гарна, у неї свої травми і причини такого шлюбу. Тим не менше, вони видаються хорошою парою, і їм добре разом.

Несподівано, так і не заговоривши, помирає мама. Сестра виганяє чоловіка, за допомогою адвоката відібравши у нього всю їхню спільно нажиту побутову техніку. Батько тяжко побивається, днями й ночами плаче, перебирає фотографії, возить квіти на цвинтар, ходить до священика.

Сестра бере батька жити до себе. Тоді виганяє братову дружину і бере до себе жити ще й брата.

«Зараз ми повинні триматися разом. Ми одна сім’я… Тільки разом ми виживемо», — повторює сестра своє заклинання. Вони разом перебирають фотографії, колекціонують ножі і побутову техніку. І хто їх за це засудить?

А ось, скажімо, ще любовна історія з життя. Я півтора року не їла м’яса. Коли ж із задоволенням до нього повернулась, червона риба (точніше, сьомга) мені помстилась, виявившись несвіжою. Я три дні пролежала в реанімації, і навколо мене кружляли десятки переляканих лікарів. Перелякані лікарі — ось вам доказ чиєїсь пристрасної, власницької любові.

Ну що ж, здається, мені вдалося схематично зобразити всю необов’язковість та натягнутість будь-яких розмов про любов. Хоча перерахувати всі можливі письменницькі ходи не під силу нікому, ви ж розумієте.

І все ж таки — повторюсь — із особливим задоволенням я написала б текст, виводячи в ньому бездоганно логічну теорему чи формулу, з розрахунками, сталими величинами і графіками. Або хоча б невелику статтю про гормональні дисбаланси.

На жаль, ми уже з’ясували, що зробити це неможливо. Звідки візьметься логіка там, де всі дані — випадкові, а результату не існує?

Востаннє я їздила на велосипеді наприкінці весни минулого року. Ми, здається, насмажили кружальця кабачків, до яких на краплю майонезу і дрібку часнику чіплялися плястерки свіжих помідорів, і позав’язували на голови хустки. Готувались, як до серйозної виправи.

Стояла вже ненормальна літня спека, ми бадьоро зрізали навскоси березовий гай, спотикаючись об нарости коренів, оминули блакитний корпус санаторію «Україна», виїхали за Ворзель, в’їхали в Рубежівку, повз церкву, бар, школу із забитими навхрест вікнами і дверима — і далі опинилися на вузькій піщаній стежці посеред поля. На небі ні хмаринки, шкварить сонце, шовкова хустка кожних кілька хвилин зіслизає з волосся і птахою спурхує до фантомних гнізд у пшениці. Шини тяжко грузнуть у піску, рівновагу тримати майже неможливо, їзда вимагає максимального напруження м’язів, ми залишаємо по собі сліди гігантських колорадських жуків — і все одно доводиться час від часу вести ровер поруч, бо колеса розвертаються у протилежні боки і ліниво запорпуються в розпечений пісок.

Ми обливаємось потом, на обрії видно одне-єдине покручене дерево в ореолі напівпрозорого мерехтіння розплавленого повітря. «Це Індія, це справжня Індія», — не втомлюючись повторює Андрій, хоча на Індію не видно навіть натяку.

До химерного металевого бряжчання і туркотіння несподівано додаються ще й візуальні ефекти: гігантські водяні дуги, що крають небо на нерівні площини. Новий вигадливий злам стежки — і раптом на полі виростають залізні дракони, кожен завбільшки з добрячого слона (ось вам Індія, прошу), рухомі напівзаіржавілі конструкції, які повільно випростують крила, риплять суглобами і, повертаючи голови плазунів на довгих вигнутих шиях, вивергають потоки води. Тут росте картопля, це піддослідні землі Інституту картоплярства, вони не можуть допускати надмірних тріщин у ґрунті та спаленого листя.

Збурюючи пісок на кількадесят метрів і розповсюджуючи смердючі клуби чорних вихлопів, стежкою проповзає саморобна баржа, перевантажена мовчазними й нерухомими селянами. Вони дивляться на нас не кліпаючи, без злості, ніби не бачать — і водночас дуже пильно, просвердлюючи наскрізь.

Потім їдемо поміж вілл із червоної цегли, поміж дач, тоді між озер (вода брижиться, і в неї хочеться впасти в одязі і з гелікоптера), а тоді, проминувши ще кілька маєтків, самі лише мури навколо яких коштують багатьох сотень і тисяч людських життів, заглиблюємося в ліс. Тут кусаються комарі, я кілька разів добряче гепаюсь об землю з ровера, забивши всі без винятку придатні для цього частини тіла. Стежка дарує безліч несподіванок: яри, пагорби, камені, гілки, корені, шишки, струмки, пляшки, пеньки, черевики, мною теліпає, як сільничкою, і я намагаюсь не доторкатися до сідла, щоб не завдавати собі зайвого болю.

Повертаємось іншим шляхом. Сонце грає в шибах будинків. Повітря стає раптом зовсім іншим на смак, а вітер — рвучкішим. «Так набагато приємніше», — кажу я про вітер, і в голові вибухає злість. Я вихлюпую її на педалі і розганяю велосипед до доступного мені максимуму, позаду чую, що мене кличуть, але тільки ще більше лютую, очі застилає пелена, я нічого не бачу і несуся, несуся вперед, не шкодуючи більше ні ровера, ні свого заду, підлітаю на нерівностях дороги, виїжджаю на зустрічну смугу, переганяю людей на підводах, скутерах, автобусах і машинах, вони сигналять, кричать щось навздогін, погрожують кулаками, крутять пальцями біля скронь. Далі я опиняюсь на узбіччі і довго-довго приходжу до тями. Ще сорок хвилин чекаю решту. Всі вже посварені, і мені соромно. Я ламаю окуляри, кидаю велосипедом об асфальт — і тут починається злива, навіть не злива: ми просто опиняємось у товщі води, не розрізняємо облич одне одного, гримить грім, боляче лупить град, вітер не дає ступити і кроку.

Через сім з половиною хвилин знову світитиме сонце і назустріч нам трасою котитиме хвилі ріка. Наступного ранку я довідаюсь, що від любові, виявляється, бувають діти.

Хоча насправді знаю про це вже зараз, під сільським магазином, куди ми добрели, щоб хоч трохи сховатись від натиску стихії. Це нею, цією любов’ю, мене так довбонуло по голові. Це вона в мені вибухнула своїми гормонами, клітинами, кров’яними тільцями.

А так все спокійно починалося: кружальця смажених кабачків, крапелька майонезу, дрібка часнику, плястерки свіжих помідорів.

Є такий тест для жінок, які хочуть зрозуміти, чи готові вони виносити, народити і дбати про власну дитину: цілий день носити при собі в кишені звичайне куряче яйце. Провести день як звичайно, але постійно пам’ятати про нього і зберегти неушкодженим. Не запитуючи себе, навіщо і чому, і як надовго, і коли буде відпочинок. Знаючи, що назавжди. Найбільше на світі бажаючи зберегти яйце цілим, без подряпини.

І знаєте, що найдивовижніше? Коли відчуваєш, що носити яйце в кишені тобі страшенно подобається, що це захоплює, дарує стільки нових сенсів і, в принципі, не потребує жодних пояснень, сатисфакцій чи винагород. Що з цим яйцем усе навколо стає раптом просто і зрозуміло, і особливо, і завжди цікаво, і самодостатньо.

Але найголовніше те, що я знаю тепер відповідь на запитання: що було раніше — курка чи яйце?


Андрій БОНДАР
ЛЮБОВ — РИТОРИКА. МІЙ БУКВАР

1. Я хотів почати цей текст фразою: «Любов — навдивовижу проституйоване поняття», але передумав. Подібні цинічні — хоч і нібито справедливі — початки досить зачовгане явище. Отже, цією фразою я свій текст не почну. А міг би й написати «Любов — найпрекрасніше почуття», і продовжити в цілком позитивно-піднесеному дусі, як у нас уміють. Тому взагалі жодною фразою його не почну. Прошу вважати цей фальшивий трактат непочатим краєм роботи і недійсним внутрішнім протоколом. Або примітивним каталогом. Прошу вважати його недостовірним, як непорочне зачаття. Так, так, можна було б назвати непорочне зачаття Ісуса Христа актом абсолютної любові — і закрити тему. Адже на його тлі всі інші прояви людських почуттів виглядають проституцією і профанацією.

2. Про любов я хотів довідатися в Інтернеті. Перший лінк Гугл видав на болгарську «Вікіпедію», де давалося таке визначення: Любовта е чувство на привързаност, грижа, привличане, симпатия, в някои случаи произлизащо или съпътствано и от сексуалното привличане. Мені зовсім не хочеться лізти у словники і перекладати на українську яскраве болгарське слово «грижа». Припускаю, що означає воно щось зовсім відмінне від українського значення цього слова. Я цілком погоджуюся з буквальним значенням його в моїй рідній мові. Любов — грижа, наріст, випуклість на людині. Те, що випирає з неї, те, що потім змушений носити з собою все життя. Вагітність — ідеальна грижа, яка обертається пожиттєвою гризотою. Це наслідок любові двох, який прогризає собі шлях назовні. Любов — грижа, обросла жиром конкретики, обставин і умовностей. Неоперабельна грижа. Акурат на півдорозі між серцем і статевими органами. Любиш животом — насамперед животом.

3. Українці часто люблять собі поговорити про любов. Наша любов буває розмаїта та нюансована. Адже ми розрізняємо «любов» і «кохання», любимо «серцем». Наша любов співана, теоретична і платонічна. «Вийди, коханая, працею зморена…» — співає український чоловік своїй жінці. «Я не испорчу вкус, мой ангел неземной», — відповідає українська жінка своєму чоловіку крізь віки. «Понад панами я пан», — тішиться український чоловік. «Твой вкус изысканный понятен не для всех. Я растворюсь в тебе соленою слезой…» — відповідає українська жінка своєму чоловікові. Іноді українську любов не відрізниш від кічу. Українці двісті років плекають квіти любові, посіяні Григорієм Квіткою-Основ’яненком. Українська любов — сентиментальна і не весела. Вона рідко перемагає, бо фактично не бореться. Українська любов здебільшого звикла пасивно чекати. Українська мова оперує добрим тридцятком синонімів дієслова «чекати». Ідеальний українець живе на «березі чекання», який він часто плутає з «берегом любові».

4. «За любов любов’ю платять» — каже призабуте українське прислів’я, де центральна роль відводиться дієслову «платять». Українська любов має бути економічно вигідною для суб’єктів господарської діяльності, як будь-яка проституція. Любовні стосунки в нас означуються мишачим шолопанням і котячим дряпанням, як «шури-мури». Це щось несерйозне і кумедне, як «фіглі-міглі». Перед тим як «поженихатися», українець «залицяється». В любові українець цілком віддається пестливим суфіксам і своїй пристрасті до здрібніння. Українець-чоловік у любові сюськає. Сексу в українця не було ще до Радянського Союзу. Етнографічні народи були позбавлені тілесності і суб’єктності. Українська любов зависла між романтично-сентиментальною ідеалізацією та господарською проституцією. Іншого нам не дано було, бо брати ми права не мали.

5. Мене завжди приваблював таємний, темний бік любові, її ненормальності і неправильності, те, що не вміщується в канон так званої «щасливої любові». А ще більше — її хронічна відсутність у людях. Я колись на повному серйозі збирався написати роман від імені «старої діви». Якщо уявити любов гарною молодицею, то стара діва — це волосся в її носі. Суміш солодкавого мускусу і пеніциліну — так пахне відсутність любові. Чим міг закінчитись мій ненаписаний роман? Або смертю, або любов’ю. Може, чимось третім? Смертю від любові. Стара діва мусила неодмінно зірватись. Або захлинутись власним молоком. На могилах моїх знайомих старих дів росте буйний молочай.

6. Побічні наслідки любові — існування її покручів. Свахи, приживалки, утриманки паразитують на любові, перетворюючи її на явище соціально-побутового порядку.

7. Фізика любові — секс — обов’язково поєднується з хімією. Любов розкладається на хімічні складові, залежно від напряму й вектора. За любов відповідають «центри задоволення». Якщо закохуєшся, любиш стрімко й інтенсивно, тоді виділяєш тестостерони і естрогени, феромони і серотонін. Якщо любиш людину довго і народжуєш з нею дітей, то в гру входять окситоцин і васопресин. Фармакологія любові навіть іще складніша, ніж її травматологія. Вчені-хіміки кажуть, що закоханість — це фенілетиламін у чистому вигляді.

8. Ніхто не розумів любов краще від похмурих життєненависників. Відсутність реальної, плотської любові породжує любов досконалу — їй не потрібен об’єкт. Ніхто краще її не вбивав, ніж сонцесяйні романтики. Під початок XXI століття любов спорожніла і втомилась. Сьогодні разом зі свободою любов складає ідеальну пару найабстрактніших величин. Можна так сильно полюбити, що, здається, на все життя — а через тиждень охолонути і навіть більше не глянути в її бік. Можна взагалі не любити і прожити у згоді і ніжній прив’язаності все життя. Любов різна — поверхова і наскрізна. Сьогодні іноді порнографія здається найщирішим проявом любові.

9. Любов — це одна з найгостріших форм людського егоїзму. Любов — це одна з найщиріших форм людського альтруїзму. Любов — це, звичайно ж, кров. Навіть я колись немовби жартома їх римував. Я викрешу з базальтових сердець / Блошину дозу щирої любові… / І я зустріну радісний кінець, /І ти усмокчеш пару літрів крові. Вірш називався «До Батьківщини».

10. Мені щодня нагадує про любов моя електронна пошта. Хтось невідомий пропонує мені збільшити член, купити віагру, познайомитися з horny hot chicks у своєму районі. Людина побудувала досконалу фабрику з виробництва симуляцій любові. У цьому любов і свобода можуть позмагатися між собою.

11. Найкраще про любов написали мертві. А останню любов Франца Кафки звали Дора Діамант.

12. Моя перша любов торгує целофановими пакетами, її чоловік викинувся з дев’ятого поверху. Вона не змогла знайти нікого кращого.

13. Моя друга любов не знайшла нічого кращого, ніж піти по руках.

14. Моя третя любов була від мене кращою і знайшла собі кращого. А потім кращого за кращого від мене. Любов — це пошуки кращого.

15. «Без лебідоньки вмирає лебідь» — у мене досі перед очима ця сентиментальна епітафія кінця 1960-х. Перша чужа любов, над якою я заплакав.

16. Мій рідний дядько закохався у свою вчительку фізкультури. Одружився, зробив їй дитину, потім кинув її, кинув дитину. Другу дружину дядька звати Вандою. Їхня дочка — доктор медичних наук, хірург-кардіолог. Покинутий усіма хлопчик кілька років тому помер на зоні. Після нього не залишилось навіть могили. Любов зла.

17. Love Is Colder Than Death — це така німецька неокласична група. Парадоксальнішої назви мені зустрічати не доводилось. Love Is Stronger Than Pride — співає співачка Shade. Їй неможливо не повірити. У шістдесяті в Штатах була дуже достойна група Love.

18. Ревнощі і страждання — супутні товари любові. Їх отримуєш в нагрузку, як передплату «Правди» до повного зібрання творів Еманюель Арсан.

19. Є люди, яких важко запідозрити в любові.

20. Важливо знати не те, що тебе люблять, а що люблять саме тебе.

21. У XX столітті любов пустилася берега.

22. Нібито аж так усе настільки банально, що раптом для самого себе хочеться відповісти на елементарні питання. Чи можна водночас «любити» і «кохати» певну людину? Чи не означає це те саме, що одночасно грати на барабані і співати? Я перестаю вловлювати нюанси, коли йдеться про «любов» і «кохання». Особисто для мене кохання — це радше гра на барабані, вібрування, присутність ритму всередині. Любов — це спів, це те, що довго визріває, але важко проходить. Тому кохання минає швидше, ніж любов. Кохання без любові нічого не варте, тому часто або всихає, або випалює зсередини. Любов носиш з собою все життя, а кохання можна залишити в першому-ліпшому барі з чайовими для кельнерки. Кохання — заразне, більше подібне до інфекції. Від кохання піднімається температура. Воно обов’язково має свій deadlinе. Кохання без любові обов’язково має кінцеву дату експлуатації.

23. Кохати можна лише живих. Любити можна також і мертвих.

24. Любов довготерпелива і милосердна. Жертвами любові є всі люди. Можна любити музику, картоплю, минуле, батьківщину, чоловіка. Говорячи про кохання, десь за дужками обов’язково проглядає секс. Про любов можна говорити, навіть не згадуючи про секс. Коханню потрібен драйв, любов неможливо уявити без ніжності. Антонімом кохання є байдужість, а любові — ненависть. Якщо любов руйнує, то це не любов, а кохання.

25. Коли цілуються закохані окулярники, цілуються також їхні окуляри. Любов короткозора.

26. З моїх знайомих лише один наклав на себе руки через нерозділене кохання. Девальвація почуття?

27. Любов без кохання можлива, і тоді вона іноді стає однією з форм психологічної домінації. Найпримітивнішою з форм людської власності. Що стоїть вище в ієрархії людських почуттів? Чиї стосунки вищі в обличчі Бога — Абеляра та Елоїзи чи Ромео і Джульєтти? А може, тих безіменних дівчини і хлопця зі Стрийського району Львівської області, які кілька тижнів тому повісилися в лісі?

28. Будь-чиє міркування про любов не може комусь одного разу не видатися банальністю. Нема на світі двох людей, які думають про неї однаково. Жодну любов не можна порівняти з іншою. Любов — затерта поетизмами монета, на якій уже не видно номіналу.

29. Поети перетворили любов на чисту риторику. Здається, про неї вже неможливо говорити, не вживаючи чужих цитат. Так ніхто не кохав, через тисячу літ… Я вас любил. Любовь еще быть может… Одного дня написаний вірш про любов уже наступного дня перетворюється на банальність, цитату, чужу відрижку. Любов задихається під руїнами рим. Любов — це графоманія, нестримне бажання окреслити неокреслюване. Описати любов — це зловити пальцями розлиті по скляній поверхні кульки ртуті — їй потрібна інша мова. Мені ця мова недоступна. Чи не тому я ніколи не писав про любов?

30. Чому кохання — з першого погляду, а любов — до гробової дошки?

31. Любов буває або перша, або остання. Просто так влаштована людина. Жодних інших видів любові, як-от серединна, проміжна або мимолітна, не існує. Саме коли мова заходить про любов, ми перетворюємось на наївних максималістів. Перша любов — вона ж і остання. Це наше перше «все або нічого» — і обов’язково лише смерть розлучить нас. Ах, ще одна вічна тема — червоне і чорне, кохання і війна, любов і смерть. Все дуже і дуже банально…

32. Жодне людське почуття, крім любові, не є водночас кришталево-чистим і нікчемно-брудним. Любов часто ототожнюють з лібідо, статевим потягом. Слівцем, навдивовижу співзвучним з любов’ю. Порнографія виростає з любові та її проявів. Без неї вона неможлива. Саме любов породжує десятки — маній, — фобій, — філій та — ізмів. Б’є — значить, любить. Не б’є — значить, не любить. «Якщо любиш, то вдар мене!». «Тільки не бий мене, якщо любиш!» Любов не існує без травматології. Хтось із класиків колись чудово сказав: «Любов — це коли мучиш ближнього свого не випадково, а цілеспрямовано». Любов — довершена програма людського самознищення. Ідеальна геометрична фігура любові — трикутник, де третій завжди зайвий, але завжди присутній. Або як довершений факт, або як потенційний. Або як нещасний закоханий, або як народжена дитина. Обидва — плоди чужої любові. Любити може будь-яка наволоч. Любили Адольф Гітлер і Мао Цзедун. Любити можна будь-яку наволоч. Любов може бути одною з форм натурального соціалізму. Бо любов — одна на всіх, як повітря, вогонь і вода. Людина, яка не стала щасливою в любові, може спробувати своє щастя у смерті. Любов — сакральний гімн життя і незамінний саунд-трек до смерті.

33. Найкраща пісня про любов належить поету і композитору Володимирові Івасюку і називається «Два перстені». Виконує Софія Ротару.


Юрій ВИННИЧУК
МИСТЕЦТВО СПОЮВАННЯ ПАННИ

1

А все починалося так невинно і зовсім не з того, що мужчина спокусив жінку, а з того, що Єва дала Адамові яблуко. І яблуко виявилося першим афродизіяком. Та на цьому його афродизіякова кар’єра завершилася, яблуко ніколи більше нікого не спокушало на любовні справи. Зате зуміло розв’язати війну і спричинити загибель Трої.

Правда, чудовим афродизіяком виявилося вино, в тому числі й яблучне. Вино виробляли чоловіки. Зовсім не для того, щоб споїти жінку, хоча мистецтво споювання таке ж давнє, як і сам секс. З древніх часів вино незмінно супроводжує закоханих, скрашуючи їхні стосунки і стаючи мовби мовчазним посередником між двома статями.

Вино поруч хліба і м’яса є поживою з найбагатшою символікою, одним із головних елементів жертви, яку складали богам. Вино пов’язане з духовністю, оскільки алкоголь вводить людину у стан ейфорії. Святий Климент з Александрії казав, що вино перебуває у такому ж стосунку до хліба, як і життя церковне до життя світського.

Усі традиційні вірування Старого Світу бачили у вині знаряддя пізнання і втаємничення. Червона барва вина нагадує кров, а тому вино вважалося кров’ю виноградної лози. І так само, як кров, вино єднається з життям, і пекельні сили не мають до нього доступу. А що вічне життя є атрибутом безсмертних богів, то пиття вина дозволяє людині протягом певного часу дорівнятися богам. Вино — це також любовний напій, а однією з рис бога вина Діоніса була любов до людей, і саме з любові до людей він обдарував їх вином, щоб зробити щасливими.

Вино, винниці (тобто виноградники) й виногрона часто з’являються у повчаннях Христа, зокрема винниця часто символізує Царство Боже. Саме тому при давніх монастирях завше були багатющі винниці.

2

Одним з найпопулярніших звичаїв спокушання панни є пиття на брудершафт, яке передбачає опісля поцілунок. І хоч звучить це по-німецьки, але сам звичай походить з часів античності, коли мужчина пропонував жінці випити з одного келиха. Принаймні такий звичай був у Давній Греції. Але в Давньому Римі — о жах, яка несправедливість! — жінкам тривалий час забороняли вживати вино під карою смерті. Великий Катон (239–149 до н. є.), який сам пив тільки воду, висловився так: «Якщо побачиш, що твоя дружина п’є вино, — убий її!» І бідні римлянки, яким доводилося бувати на бенкетах, мусили задовольнятися тільки узваром з родзинок. Уявляєте, як вони мучилися!

А все тому, що вино ототожнювалося з кров’ю. Вважалося, що жінка, п’ючи чужу кров, чинила мужолозтво. І не має значення, що то була кров рослини. Крім того, знаючи, що вино відкриває людині якісь нові обрії, давні римляни вважали, що воно абсолютно зайве і шкідливе для жінок, бо спонукатиме їх до балаканини, втручання у розмову, а може, й до магічних видінь. Тому краще, аби жінка була мовчазною. Це їй більше личить. Вино ж бо ґвалтує розум, а зґвалтована жінка уже ніколи не буде цнотливою і чистою. Саме римляни запровадили звичай цілувати жінку у вуста після її повернення додому, аби переконатися з її подиху, що вона не вживала вина.

З часом жінкам забороняли пити лише «tementum» — вино першого витискання, натомість усі вторинні вина були дозволені.

Греки були набагато демократичнішими. Ще Аристотель помітив, що жінки піддаються сп’янінню у меншій мірі, аніж чоловіки, однак не підтвердив це жодними доказами. Але докази не забарилися, бо на одному із симпозіонів, де обговорювалася ця сентенція, слово взяв Сулла і висловив припущення, що оскільки жінка істота волога, то «вино, потрапивши у таке вологе середовище, втрачає свою силу».

Аристотель вважав, що той, хто випиває келих одним духом, менше п’яніє, бо вино, яке вливається швидкою течією, відразу просочує тіло наскрізь. «А ми часто бачимо, що жінки п’ють саме так. Постійне виділення вологи і очищення свідчать, що їхнє тіло від природи пористе і пронизане мовби вологогінними каналами. Потрапляючи у них, вино швидко виходить, не затримуючись у найголовніших місцях, порушення яких і викликає сп’яніння».

У Середньовіччі жодних застережень проти помірного і вживання вина жінками не було, але пиячок жорстоко карали, піддаючи громадському осудженню. Їм вішали на шию кухоль і водили по місту. У Середні віки поняття любовного напою міцно увійшло до народних легенд та куртуазної літератури. Першими його жертвами стали Трістан та Ізольда. У книзі «Jus potandi» («Церемоніал пиття»), яка перевидавалася безліч разів, наводилися різноманітні пияцькі звичаї, а серед них і способи пиття на брудершафт. Один із них називався «голубиним келихом». А виглядало це так: пара зчіпляла безіменні пальці лівої руки, а правою рукою кожен з них брався за келих, і з обох боків вони цідили вино у той час, як їхні вуста зливались, наче дзьоби голубів, що цілуються.

3

Чому, пишучи про любов, я почав з вина? Та тому, що любов і вино перебувають для мене у тісному і нероздільному зв’язку. Інколи взимку, змерзнувши, я можу випити і шкалик горілки, люблю й пиво, але зазвичай п’ю тільки вино. Ще кілька років тому я в самозаглиблених дискусіях сам із собою випивав дві пляшки. Я колись любив порозмовляти сам із собою, оскільки кращого співбесідника зустріти мені тоді ще не доводилось. Шкода тільки, що з тих бесід мало що на ранок залишалося у пам’яті. Як, зрештою, і з тих щорічних симпозіонів, які ми з друзями влаштовуємо у Винниках і називаємо Святом винограду.

Живучи у Винниках, ти просто приречений на те, щоб вирощувати виноград і робити вино, оскільки Винники ще в Середньовіччі славилися своїми виноградниками завдяки особливому клімату, який витворився у цій місцевості, розташованій у долині.

Виробляння вина у мене тісно пов’язане із сексом. Ви здивуєтеся: чому саме виробляння, а не споживання? А це тому, що на бутлі з вином, яке бродить, я натягую презервативи, зробивши у них голочкою дірку. Оскільки я справжній галичанин, то ніколи не дозволяю собі вжити для цієї шляхетної мети новенького презерватива, а тільки використаного. Ну, звісно ж, перед тим я його виполіскую, якщо це когось турбує.

Вино завше відігравало в моїх любовних стосунках дуже важливу роль. І продовжує це робити досі, за що я йому дуже вдячний. Ні, в жодному випадку не як афродизіяк. Жодних афродизіяків я ніколи не потребував, Бог милував. Звичайно, не без того щоб випити до або після, але зовсім не з метою загострити почуття чи якимсь чином вплинути на свого прутня. Просто я звик, що між мною і панною мусить бути хтось третій — вино.

Вино було незмінним супутником при кожному заграванні з панною, воно приємно обгортало своєю прохолодою кожне вимовлене слово, чинило мене сміливішим, настирливішим і дотепнішим, вино вивільняло моє «Я» з лушпайок умовностей, розправляло за спиною невидимі крила і дозволяло то пурхати метеликом біля носика панни, то ширяти орлом у неї над головою, то, мов колібрі, тріпотіти крильцями у неї біля вушка.

Як слушно твердив Овідій, «духу вино додає, до кохання жагу роздимає».

В юності, керуючись народною мудрістю «горілка в роті — п…а в роботі», я неодноразово споював панночок перед тим, як вперше їх спокусити на гріх. І ось тоді я частенько вдавався до дивовижних експериментів, виготовляючи любовні напої. Перед тим я простудіював спеціальну літературу, якої у ті часи було обмаль. До вина я додавав настоянки елеутерококу (совєтський напій «Байкал» готувався саме на елеутерококу) та левзеї, десь вичитавши, що вони мають діяти просто-таки безвідмовно на панну. Але чи діяли? Важко сказати. Можливо, панни віддавалися зовсім не тому, що випили цього шаленого напою, а просто тому, що я справив на них настільки фантастичне враження. Наприклад, одна панна позбулася зі мною цноти після того, як я прочитав їй свою поему. Між іншим, там ні слова не було ані про алкоголь, ані про секс, тільки щось досить туманне:

Входжу в тебе повільно
і обережно, відхиляю руками
стебла.
Боюся вуста замочити —
змити твоє обличчя.
А ти з берегів виходиш,
рвеш осоку і латаття.
І вже твоє тіло тече крізь
мої стулені пальці,
крізь мої зціплені зуби.
Аж рот заливає.
Тіло твоє тече лугом зеленим.
І куди впадає воно,
не відомо нікому.

Вона сп’яніла від самого читання.

Та коли я спробував розвинути свій успіх перед іншою панною, то зазнав поразки. Вона на поезію не клюнула.

4

У будь-якому секс-шопі зараз можна придбати такі афродизіяки, як «іспанська мушка» та йогімбе. Десять років тому, коли у нас їх купити було неможливо, мій знайомий попросив, щоб я привіз йому з Польщі «іспанську мушку». Він мав велике бажання за допомогою цього збуджуючого засобу вплинути на одну даму, з якою був лише в дружніх стосунках. Я виконав його прохання, але попередив, що для успіху справи цілком достатньо кількох крапель. Знайомий завітав до дами серця, в умовлений час я зателефонував до неї, вона підійшла до телефону, і, поки безрезультатно «альокала», мій знайомий хутенько хлюпнув «іспанську мушку» до її кави. Але від хвилювання його руки тряслися, і замість кількох крапель він булькнув пів-пляшечки, тобто грамів двадцять. Коли дама повернулася і випила каву, мій знайомий пішов в атаку. Йому вдалося її роздягнути і навіть перейти до початкової стадії увертюри, коли раптом вона зойкнула і схопилася за серце, їй стало погано, «іспанська мушка» викликала таке серцебиття, що довелося викликати «швидку». На цьому й завершився цей драматичний сексуальний контакт. Але оскільки перші рухи вже були здійснені, то незабаром по тому, як дама оклигала, мій знайомий отримав те, чого так прагнув.

Зі свого досвіду скажу, що кохатися на п’яну голову цікаво лише в тому випадку, якщо ти злегка захмелений, а панна п’яненька. Тоді можна очікувати від неї чимало оригінальних ідей та веселих штучок, про які вона натверезо ніколи за собою не помічала. Але підхід тут мусить бути суто індивідуальний, оскільки окремі панни, перебравши, можуть перетворитися на безвільний манекен — теплий, але непорушний. Зі словами «а тепер роби зі мною що хочеш» така панна надійно вимикається, щоб вранці, зробивши великі очі, здивуватися: «Що? Це ти про мене? Нічого подібного не могло бути. Це твої фантазії».

Сп’яніння у чоловіків викликає затримку оргазму, перетворюючи їх на тупі відбійні молотки, готові працювати у три зміни. Натомість більшості жінок алкоголь у ліжку не шкодить.

Чого нізащо не слід робити перед палким коханням, то це пити пиво. Пиво і секс — речі взаємовиключні. Горілка теж надто важкий напій. Особливо самогон. До чого може довести зловживання самогоном, розповідає іспанський письменник Хуан Бас. Його колега по війську зі своїм батьком-вдівцем були неписьменними пастухами-алкоголіками в провінції Теруель. «З похмілля вони перекидали по склянці самогону-касальї і вирушали трахати овець. А по неділях по черзі користали з прихильності віслючки, що належала їм. Ця худобина уміла якось особливо задовольнити татуня і сина і викликала у них ніжну любов.

Під час одного з таких актів любові віслючка на ім’я Росіо померла від інфаркту. Вони засмажили колишню подругу і зжерли в компанії ще одного волоцюги».

Не пийте самогону, щоб не довелося трахати віслючок, овець і кіз.

Найуспішніше панну вставляє шампанське або ж коктейль, де одним зі складників є шампанське. Такий напій вигідний тим, що діє досить швидко. Ось найпростіший перепис любовного коктейлю: шампанське «брют» (100 г), мартіні (50 г) і ром або горілка (50 г). Для окозамилення докиньте у келих скибку цитрини і вставте соломинку. Повільне цмулення через соломинку повинно подіяти безвідмовно. Але задля остаточної і вирішальної перемоги запропонуйте ще одну порцію «за любов». Ну, а якщо непомітно для панни капнете 10 г настоянки елеутерококу, це тільки скрасить плавний перехід від першого поцілунку до першого розстебнутого ґудзика.

5

Говорячи про шкідливість пива, я мав на увазі його шкідливість для чоловіків, зате панна після пива і пляшки шампанського буде уже така, як вам треба. От тільки проблема, яким чином усе це в неї влити! А друге питання — що вона має випити спочатку: пиво чи шампанське. Є такі, що пропонують панні пиво після шампанського. Це перша ознака ідіотизму. Причому — невиліковного. Після такої пропозиції панна може сміливо плюнути залицяльникові в писок і більше ніколи з ним нічого не мати. Я б узагалі таких типів висилав у чорнобильську зону, щоб вони не плодили придурків. Порядок має бути один: спочатку пиво, як легкий вступ перед далекосяжним запливом, а вже потім шампанське, яке з’являється несподівано, наче рояль у кущах. Адже на здивування панни, чому ви його відразу не запропонували, має прозвучати невинна відповідь: забув, а тут зазирнув до заморозника (так ми в Галичині називаємо холодильник) і…

Є, правда, ще одна проблема. І то досить суттєва. Ну не буде ж панна пити пиво сама, правда? Вам доведеться теж осушити пляшку. А після пива, як казав мій дідуньо, пуцька ся кива (так ми в Галичині говоримо про прутень, який хитається). Не в кожного і не завжди, але буває. Я, скажімо, після пляшки пива можу сміливо дудлити вино, проте декого тягне на сон. Тому коли знаєте, що пиво на вас може вплинути негативно, розбавте його водою в пропорції одна до трьох. Звичайно, три частини води.

Бррр! Не пробував, але наперед здригаюся. А що — любов вимагає жертв. І це не найбільша.

Панна, яка п’є горілку, не вселяє жодної довіри. Від такої панни краще триматися подалі, я це твердо знаю. Звичайно, я не маю на увазі алкоголічок, а інтелігентних панночок з усіма балконами і лоджіями, якими вони оздоблені. Процес споювання горілчаної панни неодмінно затягнеться, бо горілку п’ють лише під добру закуску, а вино можна попивати, сидячи на канапі, а не за столом, а ще краще напівлежачи, після не надто ситної вечері з говерлами салату. Телятина, нарізана соломкою і тушкована у червоному вині, на тарелі з відвареними каляфйорами (так ми в Галичині називаємо цвітну капусту) і салатом — це якраз те, що треба. Каляфйор і салат — це ж по суті вода, вони створять тільки ілюзію ситості, але не перепону для алкоголю.

Одного разу я помилився — приготував начинену рижом (так ми в Галичині називаємо рис) і потрухами курку. Панна, ясна річ, плямкала від задоволення, але, змолотивши півкурки, вона мене того вечора мало не зробила імпотентом. Адже я мусив вицмулити море вина, заки влив у неї якийсь нещасний свитязь.

6

Автори, які розглядають стосунки вина і сексу, сходяться на тому, що найсексуальніші відчуття у чоловіків з’являються саме з похмілля. Похмілля може бути могутнім збудником статевого потягу, вважають вони. «Гарний міньєт з бодуна — вірний шлях у нірвану», — твердить іспанський письменник Хуан Бас у своєму «Трактаті про похмілля». Я можу тільки підтвердити його слова, особливо коли нірвана відкривається спросоння, коли ти ще перебуваєш по той бік річки, а потім починаєш несміливо входити у воду, теплу і лагідну, занурюєшся з головою і ступаєш піщаним дном, аж поки голова не вигулькне на поверхню і ти збагнеш, що насправді це все не у сні, це тут і вже, і за мить вибухнеш, наче Везувій, маючи в дулі усі помпеї вкупі.

Наступного дня після грандіозних бенкетів, які супроводжувалися п’яними оргіями, Чингісхан зазвичай не покидав свого шатра, а залишався в компанії трьох прекрасних невільниць, обов’язково блондинок або рудоволосих. Ось вони й виводили його з тяжкого стану.

Іранський шах Кайкавус радив своєму синові: «Сину мій, спи з жінками взимку, щоб вони тебе гріли, і з хлопчиками влітку, щоб вони тебе охолоджували». Нічого не маю проти, але якось не довелося попробувати з бодуна з хлопчиком. Тобто і без бодуна не довелося спробувати.

Вдячними продовжувачами способу Чингісхана, як успішно вийти з бодуна, були американські письменники Генрі Міллер та Чарлз Буковскі.

«На ранок Лілі лежала на спині і хропіла, — читаємо у Буковскі. — Я заскочив до лазнички, поцюняв, почистив зуби і вмився. Потім заповз назад до ліжка. Розвернув її до себе і почав гратися з її частинами тіла. Мені завжди з бодуна хочеться — причому не їсти хочеться, а засадити. Єбля — найкращі ліки від похмілля».

Їхній сексуально-алкогольний досвід настільки багатющий, що читачам варто запізнатися з ним безпосередньо. Однак куди може привести надто велике захоплення алкоголем, видно з прикладу Гемінгвея, який, врешті-решт, став імпотентом. А львівський поет-алкоголік Льоня Швець, бородате здоровило, взяв і викинувся з вікна. Якось він мені розповів, що їхав у потязі і заснув. У сні відчув неймовірну насолоду, відкрив одне око і побачив, що біля нього вклякнув якийсь старий пердун і натхненно виконує мінєт, прицмакуючи від задоволення. Льоня задумався: дати йому в рило вже чи ще зачекати? Він заплющив око, уявив нашу спільну знайому, кінчив, а тільки потім дав у рило.

Я не раз намагався уявити себе на його місці. Що зробив би я?


Лариса ДЕНИСЕНКО
КОЛИ ВІН ОСЕЛЯЄТЬСЯ В ТОБІ

Спочатку мені здалося, що він накриває мене своєю долонею, а те, що не вміщується, стирчить, визирає з-під неї, — зрізає. Вправно та швидко. Щоб не було боляче. Потім я уявила, наче я кусень тіста, з якого він виліплює вареника, і ось мого розпластаного тіла легенько торкається кухоль певного розміру, він спочатку трохи втоплюється в мене, аж потім вкручується так сильно, що торкається чогось іншого, твердої поверхні. І все. Я набуваю ідеальної, правильної, бездоганної округлої форми. Інше «я» скачується в незрозумілу грудку та викидається. Хляпппп… Тому що більше нічого не можна викроїти. Нічого придатного. «Шеф, а якщо взяти чарочку, можливо, з цього ще вийдуть галушки?» — питається малий недосвідчений кухарчук. Він поки що не знає, як збільшувати масу та змінювати колір м’яса за допомогою крохмалю, він поки що здатний зглянутися над глевкою масою, яку зібрано в грудку. Майстер гмикає. Майстер впевнений у своєму баченні, він бачив стільки різного тіста, він точно знає, на що може згодитися той чи інший кусень. Ці-ле-прик-ла-де-ння! Навіть не знаючи цього слова, Майстер має цілі і вміє їх прикладати. А я не маю і не вмію, я думаю, що можу розкататися тонким-тонким шаром, і якщо не прорвуся, все рівно ніколи не буду круглою. А він сидить глибоко в мені. Дуже глибоко. А ще він вміє пересуватися.


Я зірвалася на неї. Як дурненьке цуценя, що його смикає інша рука, а воно прикушує ту, ближчу, яка ніжно куйовдить шерстку на його цуценячому пузі. Я — цуценя. Цуценячу поведінку цуциків дотепно спостерігати, а от цуценячу поведінку дорослої жінки? Беззаперечно — ні. Я думаю саме так. А в неї дивовижні очі, вона вважає їх круглими, тому щоранку вимальовує стрілки. Навіщо? Виходить по-китайськи. Але вони й з ідіотськими китайськими стрілками гарні — її очі, море-у-штиль її очі, море, яке пестить сонце, яке заколисує ранковий туман. Для мене очі — колір, для неї — ще й форма.


«Цуценятство» переслідує мене з самого дитинства. Хто б мене не чіпляв, я зриваю свої образи та гнів на тих, хто не має ніякого відношення до цього чіпляння, але знаходиться поряд. Так було в мої чотири, коли мама привела мене до фотоательє, щоб залишити згадку не так про мене, як про новий білий мережаний костюмчик. А я ненавиділа фотографуватися, я терпіти не могла робити щось спеціальне заради того, чого не розумію. Крім того, я не любила ошатно вдягатися тоді, коли цього хотів хтось інший, а не я. Тому коли фотограф дав мені дивовижну помаранчеву рибу, щоб мене розважити, а сам приготувався мене відзняти, я довго не думала, я розмахнулася і й запустила цією твердою рибиною в нього. Я вцілила.


Так було і в мої тридцять чотири, коли у відповідь на її думку, що не співпала з моєю, я підвищила голос, а потім промимрила щось на кшталт: «А я і не кажу тобі, що це саме так… і… та й чорт з тобою! І з ним. З усім цим — чорт!» І я знову вцілила. І горло, моє уразливе горло миттєво перетворилося на курячу шийку з чахохбілі, я так і бачила її на блюдці, цю шийку, крізь тонку шкуру якої просвічуються крихкі, добре протушковані, але готові розірвати цю плоть кістки. Тугеньку, набиту кістьми шийку. Я замовкла. Важко говорити з таким горлом-шийкою. Її от-от попротикають кістки. «Ти вважаєш, що це нормально? Так спілкуватися?» — запитує вона. «Ні», — метляю я головою. Кому ж, як не мені, знати, що це НЕНОРМАЛЬНО. Йдемо мовчки. «Тоді чого ти так поводишся?» Другий крок мені назустріч, схаменися, вибачся, не буде сварки, цього ідіотського непорозуміння! Другий крок! І що я? Мені було дуже соромно, але я не могла, фізично не могла розмовляти. Я відступала, я бігла від… Але йшла поряд із нею. «Знаєш, — тихо сказала вона, — ти йди. Я краще посиджу тут. На лавці». Я кивнула, ледь не плачучи, яка вона хороша, як добре вона мене розуміє, і яка ж я наволоч. Від доброти людини іноді стає ще болючіше. Але цей біль є ліками. Потужний антибіотик.


Я йшла вниз. На високих підборах нерівними кам’яними сходами. Я подумала, що можу зараз упасти. Зламати ноги, голову, шию. Я зустріла дитину та кота, я посміхнулася їм, а потім подумала: я посміхнулася тому, що мені дійсно було приємно їх побачити, чи тому, що це природно — посміхатися дітям та котам? Я писала їй есемес. Курка, що клює просо на обриві. Я писала: «Вибач. Коли ти почала висловлювати свою думку, я подумала, що вкотре моя думка виявилася ідіотською, найідіотськішою. Я подумала, що я закомплексована дурепа, що всі навколо розумні та дорослі, одна я — не приший нічому й ніщо. А всі навколо, й ти… Але вимовити це не могла». Вона написала, що в такому стані, в якому я зараз перебуваю і в якому тепер перебуває вона, йти кудись удвох, на її погляд, неможливо. І ще вона написала, що в неї також багато комплексів, але це не значить, що треба цими комплексами псувати нерви та настрій іншим людям. Я погодилася. Тому що, чорти мене забирай, я думаю так само! І тільки після цих її слів я побачила, що розквітли абрикосові дерева…


Зайшла до крамниці, щоб вибрати подарунки дітям. Написала: «Я в магазині». Не думаючи про те, зайде вона сюди чи ні. Я була переконана, що вона зробить все правильно й чесно. Тому що вона — моя подруга. Справжня. Тому вона зайшла, тому посміхнулася до мене, тому тепер ми разом вирішили, що вже можна кудись йти вдвох. Наприклад, повечеряти.


Я зірвалася на неї через нього, через чоловіка, який оселився в мені. Коли дитина оселяється в жіночому тілі, це так зрозуміло, це так природно, а що значить, коли там оселяється дорослий чоловік? Якого потрібно так само доглядати, про якого постійно думаєш, якого боїшся втратити? В будь-якому разі, жіночий живіт — індикатор стосунків. Чи це тільки в мене?


Чому ж я на нього казилася? Якщо я казилася, значить, була неправою. А якщо я не права, навіщо я злюся? Ну що, наздогнала власний хвіст, не заплуталася, не впала, не схопила чужий? Я визнаю, що він розумний. Він має саме такий різновид розуму, якого немає в мене. Зовсім немає. Паспорти все брешуть: він старший за мене на кілька поколінь, він мудріший. Він впевнений у мені, в собі, в своїх та моїх почуттях та в моїх здібностях. У мене всього цього немає. Можливо, мені так простіше жити. Коли не маєш — не втрачаєш. Коли не знаєш — нема уві що вірити. Нехай це банально, але так воно і є. Він грає чесно. А я схильна шахраювати.


Він наче забуває, що навіть найближчі люди бувають зв’язані в один тугий вузол. І, можливо, не треба вихоплювати голки, ножі, сокири, шпильки, щоб розірвати, розрізати його? Найтугіші вузли з часом роз’їжджаються, розплутуються, розпадаються на складові, залишаючи після себе тоненькі, беззахисні та слабенькі ниточки-мотузочки. Він чомусь не хоче думати, що мою енергію, яку я безбожно, на його погляд, витрачаю на нісенітниці, уникаючи єдиного правильного життєвого призначення, я від цих «нісенітниць» й отримую.


Для нього це наче не люди — ті, що мене оточують, ті, яким я дарую свою увагу; це — кволі повітряні кульки, які я постійно наповнюю життям. Кульку можуть штрикнути. Кулька може збігти у небо. Навіщо взагалі потрібні кульки? Кульки потрібні для того, щоб посміхнутися до себе. Кульки — посміхають людей!!! Чого ж він цього не розуміє? Не чує? Не відчуває? Чи, може, я цього не кажу? Коли щось чітко чуєш сам, часто не думаєш, що інша людина, хай навіть та, що сидить поруч, хай навіть та, що оселилася в тобі, може не чути того, що чуєш ти. Він забуває, що навіть діти терпіти не можуть, коли люблячі батьки наголошують на їхній дитячості. «Боже мій, яка ти, зрештою, малеча. І коли ж ти подорослішаєш?» Дорослі це кажуть лагідно та муркотливо, але це не може бути приємним. Принаймні не щоразу. Тому що часто хочеться почути геть інше: «Як ти подорослішав, як ти витягнувся за літо!» Відчайдушно хочеться таке почути! А тебе гладять по голівці і кажуть: «Мій маленький дурнику…»


Вона каже: «Мені твоя думка не здалася ідіотською, розумієш? Твоя думка тут ні до чого, я просто ділилася з тобою тим, що я думаю. Без приниження інших думок». — «А я подумала, що тобі вона видалася ідіотською. І це було нестерпно, щоразу з мене вилазить щось ідіотське». — «Але чому ти так подумала? Не було жодних підстав, натяків, як можна було таке подумати?» Незнаюнезнаюнезнаю. Бо я так думаю завжди.


А ще плакати в публічних місцях. Ви давно плакали в публічних місцях? Там, де вас упізнають, де люди відпочивають і не бажають чути рюмсання. Наприклад, я не хочу чути, як хтось плаче, коли я смакую запечену сьомгу. А сама плачу — на себе, на сьомгу — і не звертаю уваги ні на кого. Ці сльози для мене такі щирі, такі природні зараз… Я взагалі рідко плачу. Останній раз, ще в без нього період, я плакала, коли втратила дитину. Ще я плакала, коли батько віддав у притулок нашого собаку, ні з ким не порадившись, бо вся турбота за пса на той час скупчилася на його плечах, а він не міг цього витримати. Навіть не плакала, а — вила. Бо моє горе вміє тільки вити, вгризатися та мовчати. Воно, моє горе, поводиться наче собака.


А тут, вкотре за з ним тижні, я сиджу та плачу. Тихо та безпорадно. Без відчаю, звідки взятися відчаю? Без щастя, бо я все ніяк не можу вхопити та вирізнити його смак. Я плачу, бо відчувала біль, сильний біль. Я така беззахисна та безпорадна, що подруга, яка сидить навпроти мене, також починає наводнюватися. Жіноча повінь заразна для інших жінок. Для чуттєвих людей. Для тих, хто вміє відчути біль іншого. Жіноча повінь передається. Так було і є. Мабуть, що так і буде. Вона не бере мене за руку, бо знає, що я не виношу тактильних дотиків. Але я знаю, що от саме зараз вона і бере мене за руку. Своїми очима в сльозах. Вона каже, що сльози — це добре, вони вимивають, очищують, лікують. Вона дивується, чого я так рідко плачу. Я над цим не замислююся, є речі, які я сприймаю без роздумів, я просто рідкоплакуча верба.


Вона каже: «Дивно, його тут немає, але я відчуваю, що він поряд». — «Він тут», — відповідаю я. І тоді ми обираємо чай. Я — терпкий, вона — духмяний. «Чому ти думаєш, якщо він і я кажемо тобі однакові речі, то це означає, що ми правіші від тебе?» — «Тому що ви — інші, тому що ви — глибина, а я — брижі, інколи — течія, тому ви — праві, а я — ні. Ви вічні, а я постійно змінююся, ви впевнені, а я непевна». Мій чай стає солонуватим. Три чверті мого тіла, лівий бік, залиті болем. Він утискає. Він вивертає мені навіть голосові зв’язки. Вичавлює з мене всю мою кров. Від потилиці до колін. Три чверті мене — дуже багато. В мені 170 сантиметрів. В мені 55 кілограмі: «Слухай, у тебе за спиною сидить дуже верткий чолов’яга він постійно крутиться». Це я його верчу-кручу, я знаю або він крутить його через мене. Він здатний на це. Він такий сильний, що в мене прострілює голова, наче невідомий кравець сидить там і розмічає мозкову викройку колесом-трибком.


Я пишу йому, що зірвалася через нього на подругу через те, що він висварив мене за те, що я розтринькую власну енергію на дрібниці, я кажу, що сама впораюся зі своїм енергорозподілом. Принаймні думаю я саме так. Він вибачається, каже, що я його не зрозуміла, просить, щоб я поцілувала себе і її. Я кажу їй, що він переказувати вітання. Вона просить передати йому: якщо він мене образить, вона згадає про кунг-фу. Вона розуміється на кунг-фу. Вона каже, що в мене дуже сильна воля, але вся воля спрямована всередину мене. А я вважала себе легкодухою. Ні, я можу стиснути зуби майже як бульдог. Але для цього повинні бути вагомі причини та сильне бажання. А з’ясовується, що моя воля спрямована всереді мене, і мені доводиться знаходити в собі або в інших щось, щоб з нею впоратися. Я пишу йому нову есемеску та жартівливо погрожую. Він жартівливо відгороджується. Я розумію себе і геть не розумію його. Він запитує, де ми зараз. Я відповідаю, що ми вечеряємо. Він каже, що це вельми цікава адреса. А я відповідаю, що якби я хотіла сказати де саме ми вечеряємо, я б це і сказала. Він вибачається та прощається.


Мені здається, що він образився. Коли я відчуваю, що когось ображаю, будь-яка поверхня під моїми ногами перетворюється на холодне, вологе, зіжмакане безсонням простирадло. Вона каже, що, ймовірно, він міг образитися. Вона б на його місці сприйняла цю розмову як кокетування. Я ніяковію. Бо так не думала. «Але чому?» Вона знизує плечима. Вона б це сприйняла саме так. Але достеменно не може знати, як це сприйняв він. «Краще б було, якби ти відразу попрощалася з ним, коли він вперше вибачився, і не давала ніяких підстав думати, що ти хочеш його бачити». Ось як вона вважає. Чому ми такі різні? «Мені зателефонувати та вибачитися?» — «Ти продовжуєш?» — вона уважно дивиться на мене. Я не продовжую, я раджуся, зрештою, вона це розуміє. «На мій погляд, це — зайве. Звичайно, якщо ти не хочеш з ним зустрітися», — відповідає вона та просить рахунок. Я пірнаю до гаманця у пошуках перлини-картки. Щоб зайняти руки та очі. Щоб не перетворитися знову на курячу шийку. Я все одно вибачаюся перед ним, коли ми розходимося з нею, я дуже їй вдячна за все, але… Я вибачаюся перед ним, коли їду додому, та обіцяю пояснити свою поведінку. Як зможу.


Біля супермаркету зустрічаю приятеля. Він людина безтурботна та легка. Він каже, що в мене чудово лежить волосся, очі як в зголоднілої вовчиці, а сама я бліда та крихка. Можливо, каже він, таке враження складається через те, що ти накрутила на себе серпанковий шалик — сірий колір часто перетворює людину на тінь, а вона немає плоті та об’єму, як ти зараз. Він невідомо чому присягається мені, що ми обов’язково зустрінемося наступного тижня, коли він «розпряже та дасть вівса всім справам». Він цікавиться, чи я надовго. Я дивуюся, як так можна запитувати в людини, яка заходить в супермаркет. Та коли я виходжу, він зустрічає мене одинадцятьма блідо-жовтувато-салатовими трояндами. «Це одинадцять друзів Оушена», — представляє він їх. Він милий та кумедний. Найбільшою проблемою для мене є його дівчата, дуже часто змінюються, хоча здебільшого виглядають однаково. Я орієнтуюся не так на їх зовнішність, як на імена.


Троянди пахнуть так, наче тихесенько стогнуть. Вони прохолодні та ніжні. Дуже гарні. Їхній колір схожий на мій жовчний виплаканий біль. Наче вони ним пофарбована. Я дивлюся на них та думаю про нього. Колись я зауважила одній дівчині, яку нудило від себе самої, що вона вагітна ненавистю до себе. Є вагітності, які треба переривати. Я заспокоїлася лише тоді, коли закінчила цей текст. І тоді я вклалася спати. Або це він заснув. Всередині мене.


Володимир ЄШКІЛЄВ
М_АРЬ[1]

І яким же щасливчиком ти маєш бути, щоб твоє кохання перегнало твій час?

Stephen King Lisey’s Story

М_арь сказала б, напевно, що ця історія — життєвий пунктир з попандосами.[2] Або з провтиканнями.[3] Для тих, кого це цікавить, пояснення в зносках. У зносці першій і в зносці другій. А от чому, власне, «М_арь», в зносці пояснити не вдасться. Тому що складно. Є кілька версій. Версія перша: «маленька тварючка», але це неправда. Версія друга: «миша (літаюча) арійська». Це версія мого друга культуролога Олега Гуяка. Він ведеться на древніх кочівників і на звуки, популярні на скотобазах доби шерстистих носорогів. А я не ведуся. Мене арійська тема зачіпає легким дотиком. Зачіпає, скажімо, кінчиком хвоста неолітичної корови. Такого товстого-товстого коровища, котре потужно доїлося на шляхах аріїв від Кімерії до Індії. Та це я відволікаюся. Насправді, «М_арь» — це (Фам)арь з мобільником. Або «М(обілізована)_(Фам)арь».

Фамарь — одна з древніх форм її цивільного імені Тамара, себто «пальма». Пальмочка і мобільник невіддільні. Така от бінарна особа. Техно-Калі-Дурга. Кібер-Кама. SMS-Ансара. Її життєвий цикл — від дзвінка до дзвінка мобільника. Ага. Дзвонить мобільник. Черговий друг М_арі (записаний в пам’яті мобіли під ніками «ORANGutang», «Дуплоїд», «Smucking»[4] або «Infinite»[5] запитує в неї: «Шшо робиш?» Або: «Ти де?» Або: «Шшо бухтіш? Не куппайссі довхо». Або закликає: «Не мкніzzь, маська, їдемо в Пісню»[6].

«Маська» миттєво перевтілюється. Загоряються її сірі оченята. Змінюється формула її крові. Прискорюється обмін речовин. Кармінний рум’янець жаркою хвилею заливає скроні (аффтор апнулся, ге?). Підтягуються ледь обвислі м’язи сідничок. Жирові відкладення на животі тривожно втягуються під діафрагму і витискають частину свіжо вжитої їжі назад із шлунка. До верхньої частини стравоходу. Життєві плани, відповідно, міняються в напрямку комунікативних потреб дуплоїдів та орангутангів. Спокусливо уявити, що М_арь — прообраз дівчини майбутнього. Цим дівчаткам майбутнього мікромобіли вгвинчуватимуть під черепну коробку в п’ятирічному віці. А може, й раніше. Керування — від ментальних сенсорів і легким натисканням на задні зуби. Язиком, зубочисткою або паличкою від чупачупса. Їстоньки дівчаткам майбутнього буде важче, аніж нам.

До речі, сказане про м’язи і відкладення зовсім не означає, що М_арь — потвора. Навпаки. Вона вродлива. Струнка, висока, довгонога, доглянута сімнадцятилітня білявка з промовистими грудьми, крутими стегнами і тонкими щиколотками. Останнє досить суттєве. Щиколотки в дівчат — визначна частина тіла. Якщо вони тонкі, значить — аристократка. А якщо ні, значить сорок поколінь її предків-лузерів горбатили свої трудові кріпацькі спини на полях-городах. Масивні велетенські щиколотки — перша ознака телурика[7].

Судячи з щиколоток Пальмочки, сорок поколінь її прабабусь були наложницями у землевласників. Мили графів у хрестоматійних баньках і шліфували породу розсуванням ніжок із дедалі тоншими щиколотками. М_арь — диво селекції. Тривалої, прагламурної. У неї правильний брахіцефальний череп, маленькі вушка і оксамитна оболоночка. Я її люблю. А ще — вона розумна. Всі вже сміються, але це правда. Вона дочитала до сімдесятої сторінки книгу під назвою «Вступ до метатеорії буття». Вона гребе в мистецтві. Серед її приятелів зустрічаються молоді скульптори. Ну не зовсім, скажімо, скульптори, скоріше свиноліпи (ліпосвини). Тобто хлопці, які ліплять для туристичних крамничок батальйони глиняних свинок-скарбничок і кішечок-матрьошечок. Один з них спеціалізується на сувенірних бегемотиках. М_арь має настільки тонкий смак, що відрізняє вдало виліпленого бегемотика від хуйового. Я б жізнєнно припух, але не відрізнив.

До Івано-Франківська М_арь приїхала майже з Києва. Тому що Біла Церква — майже Київ. Життєві пріоритети М_арі стихійно сформувалися на узбіччях трас, які ведуть в південному напрямку від столиці суверенної країни. В придорожніх кнайпах. На роздоріжних базарчиках. Там основною відмінністю правильної вівці від залошеної є висока вартість мобільника. Тому прямий шлях до серця (та інших важливих органів) М_арі — подарувати їй крутий мобільник з бурим тюнингом. Чим буріша і крутіша тюнингова стежина, тим вона серцедосяжніша (аффтар узложняєд).

Припустимо, мобільник коштуватиме шість тисяч гривень. Припустимо, його запхано до іридієвого корпусу, прикрашено стразами, гравіюваннями, емалями, платиновим анодіруванням. Припустимо, він уміє варити суп. Тоді він не тільки мобільник, він — шлях, пряміший від того, котрий протоптували до Індії давні арії. Не шлях, а глюки щасливого химаря.

Злі багаті люди іноді без стриму користуються цією слабинкою next-покоління. Довірливій М_арі «нові українці» дарували мобільники, викупані в річці (у морі, у ванні, в озері, у сльозах законної дружини, у шмарках або нічному горщику дочки). Мочені дорогі мобільники. І одержували ці виродки за таку просушену лажу із стразами і суповаркою не що-небудь, а повний список щирої жіночої вдячності. Плюс мегаджоулі енергії «ци», нестримно випромінюваної непристойно модельним тілом.

Я ревнував М_арь у дні її «подяки-за-мобільники». Strap On Whenever It Seems Appropriate[8]. Одного такого нестерпно сонячного травневого дня, коли енергія «ци» Пальмочки щедро вливалася в сексоприймачі чергового пройдисвіта, написався злий графоманський вірш:

Витворисько теплих сил,
хто тепер тебе гмурить
і трішить?
Хто господар новий
у товстенних мочених мобілок
і задушливих вікон?
Навіщо твоя бодігардова
вірність
порожнім слимким пачкам «вог»
 (не відповідай, М_арь).
Обіймай поглядом ніч,
там знову не файт клаб.
Там навіть не файв і в не кайф
 і з підйобками лайф;
а все тому, що вода
на асфальті зосталась
від зимових дощів і її не зібрать,
 не зібрать
небратиськам і нез…
(не дописуй, М_арь),
бо не існує майстра,
що занаждачить тварючку,
очистить від перепудження,
від рідини жовтовтомленої,
яка (рідина) геть забула,
що треба текти згори і донизу
(і не запитуй, М_арь,
де там гора). День стопалий
Усі залишки (може, твої?)
обмацає і карниз
над стіною, під якою немає
казок (твоїх точно немає).
Ти підеш усіма мацаками
життя,
Усіма його щупальцями
і нехай кожне слизьке
влізе в тебе
(ти облізеш, пресвітла М_арь)
і присоски розпружить.
Так в болотах вмирали
ельфійки.

Такий от гребучий жах. Загиблих у болотах ельфійок я приплів не випадково. Улюблена книга М_арі — «Володар кілець». Більш того, М_арь — затята толкієністка. На цій темі ми і зійшлися. М_арь неодноразово намагалася вводити у свій пунктирно-мобільний побут ельфійські символи. Їй личать довгі білі плаття і відсутність білизни. Вона граційна без взуття. Їй не вдалися гострі кінчики вух (ми не знайшли пристойного пластичного хірурга, хоча донори? були), але іноді мені здається, що кіношні вушка Лів Тайлер втухають на тлі рожевого світіння справжніх ельфійських вушок М_арі. Тонко сплетених вушок. Їхня володарка намагалася також робити рудуваті ельфійські композиції із засушених квітів. Ікебани. Ікані бани. А також вона намагалася малювати і шити. Виходило щось віддалено схоже на стиль Раббана шістдесятих. Одна кімнатна собачка, побачивши картину Пальмочки, забруднила коштовний килим. Тварини, до речі, більш безпосередні у сприйнятті мистецтва, ніж люди. Це я, зрозуміло, вправляюся в банальностях.

Дивно, але з усіх жіночих і дівочих ельфійських персонажів Професора Толкієна М_арь чомусь вибрала не Арвен, не Галадріель, не Келебріель, не Аредель навіть, а Німродель. Кохану лоріенського короля Емроса, ледь згадану навіть не в романах, а в додатках, складених сином Професора. Її історія там викладена в одному абзаці — у Темні Часи панування Саурона королева Німродель намагалася дістатися Моря південним шляхом, але в Білих горах потрапила в гоблінську засідку і загинула разом із бодігардами. Такий сумний попандоз. Що привабило тебе в цій дрібній бганці придуманого буття, о Біла Діво Ельфійського Відлуння? Запах яких вітрів злапала ти у цій притчі про бажане і недосяжне? Де вони, твої Білі Гори, моя кохана? Де твоє Море, о незрівнянна Німродель-2?

Восени 2006 року ельфійська тема відступила на другий-третій плани під тиском нового захоплення М_арі. Вона полюбила більярд. Ми зашилися в пропахлі потом і підробленим Balafre підвали, де за тридцять гривень/година катали кулі по зеленому. Почали зі снукера і продовжили пулом. Я навчив її найпростішим «массе»[9] і кільком способам прицілювання. Один із них полягає в тому, щоб уявити собі «кулю-примару», тобто биток у момент зіткнення з прицільною кулею. Другий — у проведенні уявних ліній через биток і прицільну кулю. Способи, звичайно, дилетантські, але вірні. М_арь швидко вчилася.

Незабаром вона винайшла власний одяг для гри: червону шкіряну спідницю-пояс, червоні панчохи і червоні чобітки, придбані на секонд-хенді. Трулі[10] вона не надягала. Тому в моменти прицілювань, коли, широко розсунувши свої довгі ніжки, вона совалася на більярдному столі, весь підвал завмирав, і молоді офіціанти з напруженими обличчями групувалися наприкінці ще однієї уявної лінії. Забиваючи від борта, воскресла, горда і щаслива Німродель цитувала не сумні ельфійські думи Другої Епохи Середзем’я, а Баркова:

На жаль, любов твоя дурна,
А клієнтура — шантрапа!

І, в принципі, була недалека від істини. Дурна любов, поміж тим, завзято виробляла вторинний продукт. Текстовий. Вірші ставали кращими і злішими.

Уся твоя база даних
записана на гулящих водах,
записана на бурштинових
вервичках,
записана на короткій зливі.
Я читаю її крізь тугі лантухи
 любові,
крізь висохлий піт трьохсот
 двадцяти спартанців,
здоровенних хлопів із твердим
 м’ясом
на нетвердих місцях.
На мутному рейді за маяком
студентки складають любовний
 перелік.
Сто п’яте ім’я таке ж,
як шосте, двадцяте,
 тридцять восьме плюс.
На мутному рейді за йобнутим
 маяком,
що світить на степ
і зачернює сракою море,
студентки гундосять ска-пісні
тупі як плескіт, як темрява
і позапланетний пил.
Пісню бу-бля співа золотава
 блондинка.
Звичка їбе гомінойда.
Блюз крілів торохкоче чорнявка.
Течуть волохаті струмки,
течуть біля зла маяка
до зогнилих очей листоноші,
він приніс мені
твою базу даних.

Думаю, що той божевільний маяк якось підсвідомо пов’язаний з більярдними кулями, а от згадану базу даних приніс мені не листоноша, а колишній офіцер СБУ. Цьому бійцю невидимого фронту я заплатив три сотні зелених президентів за п’ять діб стеження за приватним життям Пальмочки. Колишній есбеушник чесно відробив двох франклінів і двох грантів, зафіксувавши шість контактів М_арі з особами чоловічої статі. З мордами, явно не придатними ні до чого за межами класичного злягання. Серед шести морд пінкертон упізнав одного бандитоїда (дрібний рекет, п’ята «беха», дружина — колишня трасова), двох торчків і гарненького до блакиті учня меблевого коледжу (у перекладі на совсайз — петеушника). Ще два контакти, через темряву і відсутність спецтехніки, залишилися такими ж невпізнаними, як ті летючі тарілки, що вигребли з теплого ліжечка сеструньку агента Малдера.

«Прошмандовка», — підбив підсумок есбеушник, забрав бабло і випарувався. Після його випаровування я усвідомив дві речі: 1) сімнадцятилітні жінки тяжіють до напруженого заповнення порожнечі; 2) поверхневий морфологічний аналіз слова «прошмандовка» приводить до висновку, що коренем у ньому є слово «манда». Саме так я назвав ще один свій злісний шедеврик, навіяний нічною примарою блудної М_арі. От він:

Ти — лічниця. На білих твоїх
 поверхах
плаче хвостик сухого болючого
 знаку,
коридорами бродить
 фужер-неборак
з пилотяжним
лицем пси(діа)тра-маньяка.
Він тече до палати, де стіни
із м’язів і снів,
він подряпини знає,
усіх паразитів знаходить,
він несе до підвалів, до вимерлих
 днів
невідбутих оргазмів обсмоктані
коди.
Знає він ту палату, де довго
 дрочитиме М_арь,
знає він коридор, по якому
пиздує коляска,
і напругу, яка вже пішла,
і розвіяний злістю кумар,
і запінених фалосів жадібну
маску.
Ти — лічниця, і в ліфті твоєму
зірвався канат,
і кабіна летить з пасажиркою
 в дертому топі
чи то в прірву, чи то
в намальований Ад,
чи в малесенький прищ,
що нахабно з’явився на жопі.

«Прищ» викликав у М_арі гострий приступ агресії. Вона намагалася дістати п’ятою моє підборіддя (незграбно і безуспішно) і повертала подарунки (ті, які дешевші) з криками: «Пшел на хуй, свин». Її молодший братисько назвав мене кінченим клоуном і замкнувся. Напруженість істерик мене спантеличила. Пізніше відкрилося, що я потрапив у «десятку» з цим «пилотяжним пси(діа)тром». Інтуїція, маха-бляха.

Одним з «неопізнаних об’єктів» згаданого п’ятиденного стеження був реальний дитячий лікар-психіатр, вкрадливий аматор юних інтелектуалок, ревний наслідувач Фрейда, Юнга і народної цілительки баби Наталі. Баба регулярно постачала дитячому психіатрові якийсь трав’яний крем. Чи то викопний лубрикатор, чи той засіб для знаходження членом твердості (шляхом утирання засобу в авангардну його (члена) частину)[11]. Незважаючи на свою вищу медичну освіту, вкрадливий секс-аматор щиро вірив, що цілющо-піднімальний засіб рятує також від триперу і хламідіозу. Від цього крему в М_арі почалося подразнення слизової. Таке сильне, що їй довелося лягти до лікарні. Я виявився, у деякому плані, пророком. Лікарі знайшли в неї ще з десяток болячок. Кармічний ліфт зірвало конкретно, і Пальмочка занудьгувала. Новий рік вона провела в диспансері. Місто сонно занурилося у січневу відлигу. Наближалося Різдво; палата, де лежала роздратована кремом ельфійка, спорожніла.

У лікарню до неї ходило чимало народу. В основному, компанії дуплоїдів з інтернет-клубу, де в М_арі були халявна брама до інших світів. Дуплоїди приносили липкий лептоп і смішили дівчину приколами, знайденими у світах з нездоровим апгрейдом. Від лептопа смерділо мертвою спермою. Імовірно, хтось з дуплоїдів зловживав порносайтами, лежачи з лептопом на пузі. Психіатр паралельно привозив своїй жертві фрукти, жіночі журнали і зілля баби Наталі. Він дивився на ельфійку смутними очима імпотента-початківця і видавав бадьорі приколи. Ельфійка його матюкала і дражнила ретельно продуманою оголеністю.

У лікарні в М_арі почалися приступи графоманії. Пальмочка завела величезний блокнот, що за кілька ночей списала «першим розділом» об’ємного роману без назви. Починався він докладним переліком глюків і снів недолітки, обколеної седативними, димедролом і медазепамом.

Враження від «першого розділу» у мене склалося двояке. З одного боку, прочитане нагадувало вільний порнолатричний переказ повістей Кафки. Переказ, уведений енним пунктом у повістку лікарняної оргії, де санітари по черзі пердолять юну повістярку. Неспішно. Багаторазово. Переважно в анус. У тексті прощупувався пізнаваний ритм. Фіксований автором за допомогою ком і трикрапок. З іншого боку, від переказу виразно віяло свіжістю. Якимсь ранковим відчуттям світу. Відчуттям, особисто мною давно втраченим. Від ностальгії за свіжістю народився такий от ноктюрн, у якому були рядки:

і вдихати крізь твоє молоко
дим латунний кальяну.

М_арі сподобалося про «дим латунний». Я притарабанив кальян до неї в лікарню. Заправлений яблучно-тютюновою сумішшю, він весело димів весь вечір. Сріблястий кальян ми установили поруч зі сріблястою крапельницею. Завдяки офігенній сріблястості вони здавалися близько родинними приладами. Ми навіть спробували покурити через крапельницю, але з цього нічого не вийшло.

Потім прийшла чергова медсестра Мар’яна. Молода тіл(ур)ка з охуєнно товстими щиколотками й припухлим обличчям. Ми спробували її спокусити і кинути в безодню розпусти, але з цього теж нічого не вийшло. Медсестра Мар’яна була неприступна, як скіфська баба в степах під Мелітополем. Її близько посаджені очі дивилися крізь нас. Крізь заклично розведені коліна М_арі, крізь її напіврозкриті повні губи, крізь її ніжний животик. Крізь усіх. Так сумно. Можливо, ми просто провтикали з тривалістю облоги. Адже ми з М_ар’єю — зодіакальні Близнюки. Нам впадло довго долбасити в одну крапку. Навіть якщо ця крапка віддалено нагадує одне з обличь бренду Chanel.

Це був наш найбільш екстремальний вечір. М_арь довела, що не даремно дивилася порнуху в інтернет-клубах. Якби скіфська баба Мар’яна знала, яка світла міць пройшла тоді повз її сільське тіло, вона б повісилася у своєму свинарнику. Цей вечір назавжди залишився зі мною. Плюс чотири фотки голої відтраханої М_арі в секретному фотоальбомі.

Туман недомовленості (недовтиканості?) затягує продовження цієї історії. М_арь пішла в сіро-зелену напівтемряву більярдних клубів і пивних підвальчиків. Розчинилася. Одні кажуть, що вона стала лесбі і виїхала з подружкою-моделлю в Німеччину. Інші переконували мене, що вона вийшла заміж за одеського бізнесмена Стаса і відправилася до теплого моря на сріблястому «infinite». Треті показують фатальне місце на трасі, де вона заробляла на червоний кабріолет і де тачка п’яного нардепа припинила її існування. Четверті взагалі гонять пургу, і маленьке звірятко загортає в неї (пургу) шоколад.

Я знаю тільки те, що королеві Німродель, не призначено було побачити Море. Що в Білих Горах кохану Емроса Великого чекала засідка слуг Темного Владаря. Що всі її бодігарди загинули у нерівній битві. Я знаю тільки цю частину правди про Німродель, і мені не хочеться дізнаватися далі.


Сергій ЖАДАН
ДИНАМО ХАРКІВ

Рання мудрість, наче рання вагітність, — легко дається, легко забувається. Наприкінці дев’яностих у Харкові жили дві сестри. Знімали кімнату в азербайджанця, якого звали Гєна. Всі думали, що вони живуть утрьох, але це не так, оскільки Гєна був гомосексуалістом, що серед азербайджанців трапляється вкрай рідко, з огляду на складну історію та релігійні особливості регіону. Сестер він називав Зіта і Гіта. Відрізняв він їх за волоссям — у Зіти воно було довге, у Гіти — коротке. І ось коханець Гєни, тренер динамівського басейну, пробив сестрам абонемент, один на двох. І вони почали ходити в басейн по черзі. Як і слід було чекати, старша сестра тут-таки встигла тренера-гея полюбити. Але і Гіта теж встигла. І ось вийшов такий собі любовний чотирикутник. Чи варто говорити, що стосунки розвивались слабо. Тоді сестри порадились і вирішили — хай переможе сильніша. І почали по черзі привертати до себе увагу тренера. Але фішка була в тому, що старша з сестер плавати не вміла, натомість молодша — плавала добре і охоче цим користалась. Тренер, натомість, стояв, обіпершись на фанерні щити з рекламою олімпійського комітету, й замріяно дивився на дитячі голови в гумових шапочках. Старша сестра довго не могла зрозуміти, чому той не звертає на неї належної уваги. Спочатку вона ображалась, потім демонстративно його ігнорувала, потім відчайдушно намагалась забути, і все це, тримаючись за буйки. І тут до неї дійшло, що насправді тренер її просто не бачить зі свого поста, оскільки вона, на відміну від своєї сестри, тримається так близько від бортика, що її не видно. І тоді вона зважилась на відчайдушний крок, як справжня закохана. Відпустила троси і канати й відштовхнулась ногами від кахляної стінки. Ну і відразу ж пішла на дно. Тренер це помітив, проте врятувати її не встиг, з тієї простої причини, що коли вона плавала, він, як записано було в протоколі, «порушував техніку безпеки та статут олімпійського комітету», інакше кажучи, — дрочив. І кинутись ось так просто у хлоровану воду не наважився. Ховали Зіту всім спорттовариством. А тренера звільнили. До того ж у нього почались проблеми в особистому житті, внаслідок психологічного стресу. Він пішов до психіатра. Розповів йому все — і про басейн, і про порушення техніки безпеки.

«Навіть не знаю, від чого вас лікувати», — зізнався лікар. Там-таки, у психіатра, тренер познайомився з дивним пацієнтом — художником-оформлювачем, який належав до постійних клієнтів і якого психіатр старанно оминав. Художник розповів йому свою історію. Пару місяців тому він познайомився з жінкою. Було їй років тридцять, виглядала вона ефектно, хоча поводилась стримано. Виявилось, що працює вона в протестантській школі, менеджером із зв’язків з громадськістю. Художник відразу ж підкотився до неї і запропонував зустрітись, тиснучи на всілякі християнські почуття, зокрема на почуття всепрощення. Менеджерка його відшила. Художник подумав, що таку жінку потрібно здивувати ефектним вчинком. Пішов додому і спробував отруїтись газом. Сусіди викликали аварійну службу і — помилково — пожежників. Пожежники залили два поверхи водою і з почуттям всепрощення поїхали додому. Прийшли представники жеку і почали вимагати, аби художник оплатив ремонт. Хтось порадив йому звернутись до психіатра і спробувати вибити в нього довідку, котра би підтверджувала, що газом він народ труїв у стані психічного афекту і без злого умислу. Тепер лікар переховувався від нього, і в приймальні збирались довгі черги. Зрештою, художник знову пішов до менеджерки, вирішивши тиснути на почуття соціальної справедливості. Протестанти прийняли його як блудного сина і замовили йому велике панно в спортивному залі своєї школи. Художник замовлення охоче прийняв і з ходу спробував підкотитись до менеджерки із зв’язків з громадськістю, підстерігши її в робочому кабінеті і заваливши прямо на прийняті факси. Менеджерка його гнівно виштовхала і порадила зайнятись суспільно корисною роботою на благо Господа нашого. Більше того, зневажений митець почав помічати, що його кохана має якісь дивні стосунки з отцем-настоятелем — старим добрим пастором, котрому було вже років сімдесят і котрого в церкву привозили в інвалідному візку. Тоді художник вирішив натиснути на морально-вольові якості і знову завалився в кабінет до менеджерки. Та розплакалась, сказала, що це трагедія всього її життя, що вона сама усвідомлює всю двозначність свого становища і почуває себе як Марія Магдалина — не більше, не менше, і що горіти їй, в результаті, в геєні вогняній, але вона любить старого і просить залишити її в спокої. Художник спробував знову її завалити, але вона заїхала йому коліном у живіт, і він змушений був повернутись до виконання безпосередніх обов’язків. Таку жінку потрібно здивувати парадоксальністю мислення, подумав він. І взявся до роботи. Згідно із загальною ідеєю, на панно художник мав зобразити алегоричні фігури, котрі з Божою поміччю мусили б пропагувати здоровий спосіб життя — без сексу та наркотиків. Але після сварки в кабінеті менеджерки художник вирішив тиснути на почуття розкаяння, тож зобразив серед тренажерів стилізовану під роботи старих італійців сцену розп’яття. Ісус на панно був схожий на гімнаста, що крутиться на турніку. Марія з учнями нагадували членів журі, котрі стояли збоку і підраховували отримані спортсменом бали. В куточку, самотній і всіма забутий, у чомусь, подібному на інвалідний візок, сидів Юда, схожий на старого гімнаста, котрий свого часу перебрав із транками і не пройшов допінг-контролю. Небо над Голготою було підсвічене жовто-зелено-червоними растафаріанськими відблисками, що за задумом художника мало символізувати триєдність Божого начала. Менеджерка, побачивши роботу, вирішила судитись і викликала адвоката. А отець-настоятель помер за пару днів від застуди, так і не побачивши нового панно. Ховали його всією школою. На поминках художник напився і полемізував зі святими отцями про Святу Трійцю. Адвокат — жіночка років сорока, з чіткими поглядами на життя і кривавими нігтями, — пішла до спортзалу і довго розглядала панно. Сказала, що їй подобається домінування зеленого.


Там, у спортзалі, її й знайшов один із учнів школи, Стасік, який випас її ще на цвинтарі, а тепер усе намагався до неї підкотитись і про щось розпитати. Був це тихий, старанний учень — баскетболіст і мрійник, худий, з нервовим блиском в очах і гарячим жаром у серці. Одним словом, типовий баскетболіст. Вислідивши жінку, він, врешті, зважився і, непомітно зайшовши до залу, причинив за собою двері. Жінка відразу ж помітила його, проте зробила вигляд, що все гаразд. І далі розглядала панно. Він підійшов і, надзвичайно нервуючи, притиснувся до неї, а потім почав обережно і невміло стягувати з неї одяг. Спочатку стягнув шкіряний піджак, потім сорочку, потім довго розбирався з бюстгальтером, аж вона вся завелась. Ну що ж ти, думала, що за срань господня, але врешті йому це вдалось, бюстгальтер полетів на паркет, і лише тут вона повернулась і кинулась на нього, як левиця. Але кидатись уже не було на кого — Стасік свою порцію радості вже встиг отримати і тепер лише ніяково розводив руками. І ногами. Зі школи вони пішли разом. Жінка-адвокат просила на людях називати її тьотя Настя, примушувала робити різні жахливі речі й доручила йому розрулювати справи зі своїми дилерами. За кілька днів Стасік знав уже всіх доходяг міста, котрі постачали тьотю Настю наркотиками різного ступеня тяжкості. Стасік легко знаходив з ними спільну мову, лишався на кілька днів, як застава, доки тьотя Настя знаходила бабки, приходила за ним, чіпляла на шию повідець і вела до себе на квартиру — займатись жахливими речами. У себе вдома Стасік сказав усім, що в нього почалися семінари і що він з однокласниками займається хімією. По-своєму, це було правдою. Часом їх охоплювала дивна пристрасть і тривога. Одного разу тьотя Настя прищепила його наручниками до батареї, і вони цілу ніч цілувались, а коли вранці їй стало погано від випитого шампанського, вона побігла в туалет блювати, і ключ від наручників упав у воду і зник у бурхливих хвилях. Тьотя Настя перевела подих і повернулась назад, цілуватись. Три дні вона годувала його, прикутого до батареї, сухою китайською локшиною і подавала порожні пляшки з-під шампанського, аби він міг відлити. На третій день локшина закінчилась, і вони викликали слюсаря. Після цього тьотя Настя поїхала у відрядження, а Стасіка після уроків заловили кредитори і забрали в нього мобільник, ключі від квартири адвокатші та кишенькові гроші, котрі тьотя Настя залишила йому на шкільні сніданки. Стасік пішов за порадою до мами.

Мама його, стара акторка лялькового театру, вислухала все спокійно і терпляче. Стасік був пізньою дитиною, хоча й не скажеш, що надто коханою. «Ах, як це прекрасно, — сказала мама-акторка, кутаючись в строкатий китайський халат, — ось ти, Стасічка, і став мужчиною. Нам, — повела мама далі, — давно час про це поговорити. Ось візьмімо для прикладу мене, — почала вона здалеку. — Сам розумієш, що таке професія актора, це ж усе життя на колесах. Ах, Стасічка, театр для мене — це більше, ніж життя, це моя пристрасть. Ти ж знаєш, я зайнята відразу в п’яти виставах, причому — в обидвох складах. А це все нерви, нерви!» Мама Стасіка грала переважно позитивних героїв — хом’ячків, зайчиків і видру-перевертня. «І ось ти знаєш, — сказала вона, — у мене з’явився дивний прихильник. Він, Стасічка, пише мені листи. Але якісь такі дивні, ось, подивись». І вона показала Стасіку пачку листів. Виявилось, що старій уже кілька місяців писав якийсь маніяк. Листи були плутані й довгі, невідомий то називав виконавицю ролі видри-перевертня «своєю Марлен», то погрожував відрізати їй голову, то вставляв оглядові рецензії на вистави лялькового театру і натякав на любов з першого погляду, то присилав відксерені вирізки з підручника: анатомії із зображеними там внутрішніми органами людини. «Ось-ось, — пожвавлювалась мама, — Стасічка, ось тут, ніяк не можу зрозуміти: куди-куди він мене хоче? Ах, Стасічка, — продовжувала вона мрійливо, — я боюсь, що одного разу, коли я прийму снодійне, він прийде і таке зі мною зробить…» — «Мамо, — сказав на це Стасік, — це все дуже серйозно. Ти не пробувала його вирахувати?» — «Ну як же ти його вирахуєш, — занервувала мама, — до нас на кожну виставу приходять сотні глядачів». Наступного вечора вони пішли до театру разом. Мама зачинилась у гримерці, а Стасік знайшов місце в задньому ряду й почав розглядати публіку. Врешті, вистава почалась. Напівтемний зал був заповнений дітьми молодшого шкільного віку. На дитячому тлі дещо незграбно виглядав сорокарічний мужик — з пузом, щетиною і наколками на пальцях. І справді, подумав Стасік, як ти його тут вирахуєш. Після вистави виявилось, що в прими прямо з гримерки украли її вставну щелепу. Мама побивалась, беззубо шамкаючи ротом. Але за пару днів невідомий щелепу повернув, щоправда, без двох кутніх зубів. У супровідному листі він і далі називав стареньку «своєю Марлен», писав про дивовижну форму її вилиць, потім збивався на огляд останньої вистави, писав про художньо-стильові особливості образу видри-перевертня, а насамкінець запрошував акторку на побачення. Писав, що буде її чекати в суботу біля пам’ятника письменнику Горькому. Стасік порадив мамі не ходити. Мама, котра тепер не вимовляла шиплячих, із Стасіком погодилась.

Він прийшов на півгодини раніше. Сильно нервував. Ходив довкола пам’ятника, час від часу відходячи вбік. Минуло півгодини. Потім ще пів. Потім ще. Зрозуміло було, що вона не прийде. Мужик купив пломбір і пішов у парк. Морозиво тануло і стікало пальцями. Він злизував його, проводячи язиком по наколках — усіх цих якорях, серцях, пробитих стрілами, та сонцю, що тонуло в балтійських хвилях. Довго блукав доріжками. Потім пішов назад — на світло. Вийшов до будки тиру. Почув якісь крики. Прислухався. А в будці відбувалося таке.

Власник будки — старий добрий торчок, якого всі вважали позитивним товаришем, запросив у гості давнього армійського друга, котрий, на відміну від власника будки, про позитив особливо не дбав, маючи натомість у себе на роботі, в бригаді провідників фірмового московського потяга, репутацію бабника і мудозвона. І ось давні друзі зібрались, дунули і почали згадувати золоті деньки армійської служби. Згадали старшину-сучару, сто днів до приказу, наряди по кухні, інші героїчні епізоди проходження служби в стройбаті під Жмеринкою. Вирішили ще дунути і постріляти. І ось коли вже вони стояли і намагались розгледіти в синьому гашишному димі усіх цих металевих оленів та білих ведмедів, до тиру зайшов бізнюк, непримітної статури та зовнішності, з п’яною тьолкою через плече. Кинув тьолку на стілець, обвів важким поглядом приміщення тиру і зупинився на позитивному торчку. Торчок напружився. Його другу теж варто було б цієї миті напружитись, але той уже побачив фарбовану тьолку, яка валялась на стільцях, в ньому прокинулись інстинкти. І він поцікавився, чи, мовляв, його, бізнюка, хто-небудь коли-небудь учив, як слід поводитися з дамами (дама в цей час перевернулась на бік і завалилась зі стільців на підлогу), і що, коли треба, то він старий дєсантнік, готовий дати уроки виховання і начистити їбальник кому треба. Бізнюк завівся. І дєсантнік-стройбатівець теж завівся. І лише фарбована дама лежала на підлозі, й недопалки заплутувались у її фарбованих кучерях, ніби зірки в траві. Але перш ніж чоловіки зійшлись у двобої й почали бити одне одному фізіономії, власник будки спробував їх розвести. Він сказав таке: справжній дєсантнік ніколи не буде битися в приміщенні, яке є комунальною власністю. «Ти ж справжній дєсантнік?» — спитався він в однополчанина. «Справжній», — відповів той не вагаючись. «І я, я тоже справжній, — раптом промовив бізнюк. — А за Надьку, — додав він, — я вам голови оторву». Вирішили йти в парк. Із собою взяли дві воздушки. Бізнюк закинув через плече фарбовану Надьку, і недопалки з її кучерів посипались у пісок, мов хрущі. За будкою вони знайшли мужика з морозивом і попросили бути свідком. Знайшли галявину. «Давайте так, — крикнув власник зброї, — розходьтесь на десять кроків і стріляйте». Бізнюк відійшовші скинув з плеча бойову подругу і приставив її до сосни. Взявся за воздушку і рішучим рухом розламав її, аби зарядити. Воздушка тріснула навпіл, мов очеретина. Бізнюк розгублено подивився на супротивника. «Ну, що ж, — сказав дєсантнік, — тепер моя очєрєдь, я вже постою за честь дами». Скинув рушницю і бабахнув. Куля втрапила в приставлену до сосни тьолку і вибила їй зуб. Тьолка завалилась у пісок. Всі підбігли до неї. Бізнюк тряс її і припадав їй до грудей. Потім розридався. «Лише не помирай, — кричав, — Надюха, лише живи! А за мною не стане!» Розірвав на собі сорочку і почав бинтувати рану. Перемотана голова Надюхи була схожа на капусту. А бізнюк розійшовся і погрожував викликати міліцію, якщо друзі-торчки не вставлять його подрузі яку-небудь фіксу, говорив, що не для того він її любить і платить їй, між іншим, великі гроші, аби різні уїбани вибивали їй воздушкою передні зуби. «Що ж робити, — запанікували друзі, — що ж робити? Може, добити її?» — почали вони тихо між собою радитись. Але тут слово взяв мужик із морозивом. «Почекайте, — сказав він, — у мене брат — стоматолог. Я йому недавно щелепу приносив, так він її так заштопав, як нова стала». Всі відразу ж схопились за цього брата-стоматолога, закинули на плечі поранену Надюху й помчали на вихід з парку, попри задумливу постать письменника Горького.

Брат-стоматолог впустив їх до квартири, провів на кухню й уважно вислухав. Потім зробив Надюсі укол і приклав на місце вибитого зуба ватку. «Без проблем, — сказав, — вставлю все, що хочете. Тільки зуб несіть». — «Так де ж ми його візьмемо?» — занервували друзі-торчки. «Вибийте в кого-небудь», — порадив стоматолог. Торчки сторожко подивились на бізнюка, який виблискував в електричному світлі золотими коронками. «У мене не можна, — запротестував той, — у мене карієс, боюсь, і Надюсі передасться». «Брат, — сказав мужик із морозивом, — ти ж знаєш канали. Пробий. Це хороші люди». — «Добре, — сказав стоматолог, — купіть золото, віднесіть Івану Івановичу, він усе зробить. Золото краще купити в азербайджанців». — «Та де ми тобі зараз азербайджанців знайдемо?» — образились друзі і знову з неприязню подивились у рот бізнюкові. «Брат, — знову попросив мужик, — пробий». Стоматолог, лаючись дістав мобло і почав пробивати Врешті, зателефонував колишньому однокурснику, котрий працював психіатром. «Послухай, — сказав, — у вас там публіка інтелігентна, психи різні, допоможи знайти якого-небудь азербайджанця». Друг подумав і дав їм номер знайомого художника, який уже пару місяців симулював у нього нервовий розлад. Зателефонували художнику. Художник подумав і за пару хвилин есемесом скинув телефон знайомого тренера, який міг допомогти. Зателефонували тренеру Тренер сказав, що в нього депресія, що він ні з ким не хоче говорити, але вислухавши розповідь бізнюка про Надюху і трагічну любов, розхвилювався і надиктував номер свого колишнього приятеля, давнього знайомого, якого звали Гєна і який був азербайджанцем. Друзі подякували, зателефонували Гєні й запитали, чи може той продати їм золото Гєна здивувався, але сказав, що може, хоча і небагато. Забились зустрітись на трамвайній зупинці коло його будинку. Торчки подякували стоматологу, взяли в нього на всяк випадок номер Івана Івановича і обіцяли завтра зайти. На зупинку Гєна прийшов із коротко стриженою дівчиною. «Ну, — сказав, — золотом я взагалі не торгую, але можу продати вам ложку». І дістав з кишені чайну ложечку, потовклись-потовклись і вирішили купувати. А купивши, почали видзвонювати загадкового Івана Івановича.

Слухавку взяла якась дівчина і сказала, що Івана Івановича немає, що його забрала міліція, і коли він буде — не знає ніхто. І тут друзі-торчки розгубились. А сталося ось що. Іван Іванович — ювелір і контрабандист — усе своє свідоме життя прожив на вулиці Маяковського, у дворі молочного магазину, там, де був розлив. І все своє свідоме життя потерпав від того, що мужики з розливу весь час ходили під його вікна відлити. Він погрожував їм, спускав на них пса, виливав воду. Дослівно напередодні не витримав і побив двох офіцерів-пожежників. Офіцери викликали міліцію. Міліція приїхала і, не розібравшись, що до чого, забрала всіх, у тому числі й Івана Івановича. Затягла їх до Київського РОВД і зачинила на ніч. Офіцери виглядали контрастно, мов душ, — один був товстозадий, інший — сухоребрий, але п’яні були обидва. Їх і хотіли випустити, але йти вони не могли, тому чергові залишили їх до ранку. Іван Іванович спробував було з пожежниками сваритись, але ті не реагували, тож старий контрабандист заспокоївся і підсів до мене. А потім розповів, мені свою історію. Жив він на вулиці Маяковського із внучкою Машею, в одній кімнаті. Спали вони в одному ліжку, оскільки місця для іншого в кімнаті не було. Ставився він до внучки дбайливо, але своєю присутністю в одному ліжку, безсумнівно, пригнічував її сексуальний розвиток. Він і сам це визнавав. Що між ними було, я до кінця не зрозумів, але з чоловіками Маша не зустрічалась і росла хоча й фізично добре розвиненою, проте замкнутою дівчинкою. А було їй вже дев’ятнадцять. Було в неї довге волосся і ніжна шкіра. А на литці було зроблене татуювання у вигляді метелика. Влітку, коли вона засмагала, розповідав Іван Іванович, метелик тьмянів і майже зникав. А взимку, коли шкіра була блідою і вразливою, лінії малюнка проступали гостро і різко, ніби чорнило на ксероксному папері. І ось Іван Іванович сильно з цього всього побивався і не знав, що робити, оскільки внучку любив і хотів забезпечити їй повноцінне щасливе майбутнє. Але тут за мною прийшов черговий. Зрештою, я і не здивувався — взяли мене у власному під’їзді, під час облави, котру проводили в межах місячника боротьби з алкоголізмом та наркоманією. Я їм рятував план. Протримавши мене пару годин, чергові вирішили, що дешевше буде мене відпустити. Вже коли я виходив, Іван Іванович продовжував кричати: «Главноє, поет, — кричав він мені, — пиши про женщин. Вся наша жизнь — женщини!» — «Да замовкни ти», — сонно перебив його сухоребрий офіцер. «Пішов на хуй, — відповів Іван Іванович, — тільки про женщин! — повернувся він знову до мене, — запомни, поет!» І сказавши це, влігся на плече сухореброго — досипати.

Наступного ранку його випустили разом з офіцерами. А за пару тижнів Маша зустріла друга дитинства, Арнольда, який повернувся з Німеччини, куди кілька років тому поїхав на єврейську еміграцію. Маша довго його розглядала. Арнольд носив дреди і продавав музику. «Що я знаю про євреїв?» — подумала Маша. Вона знала, що євреїв переслідували в Середньовіччі, а в радянському кінематографі вони грали іноземців, оскільки, так чи інакше, справді були іноземцями. Ще за пару тижнів вони одружились. Жив Арнольд на поверх вище за них, і тепер уночі, коли вони кохались, а потім Маша вставала і бігла на кухню попити води, Іван Іванович чув, як її п’ятки стукають об дерев’яну підлогу. Згодом у них народилась донька. У них була дивна, весела родина. Вони часто сварились, потім кохались, разом гуляли з донькою, разом слухали бі-боп та інші записи, котрі Арнольд приносив додому, спали втрьох в одному ліжку, вона носила його одяг, він ремонтував її взуття, вони тижнями десь пропадали, потім повертались, і помешкання знову наповнювалось їхнім сміхом і стогоном. «Більшість людей, — сказав їй одного разу Арнольд, — самотні й беззахисні. Вони хапаються одне за одного, тримаються, прив’язуються одне до одного, заважають одне одному жити. І все тому, що самі розуміють випадковість і умовність своїх стосунків. Більшість людей і живуть разом випадково, вони від початку переконують себе, що мають бути разом, а потім довго-довго мучаться. І жоден досвід тут не допоможе. Досвід не дає тобі нічого, він, скоріше, чогось тебе позбавляє, скажімо, ілюзій. Люди багато говорять про свої почуття, проте в більшості випадків навіть не знають, якого кольору очі в того, з ким вони сплять». За рік вони вкотре посварились і розійшлись. Але згодом помирились і далі живуть разом, тому що люблять одне одного, а все інше, за великим рахунком, мало кого обходить.


Богдан ЖОЛДАК
ЛЮБИТИ ПО-УКРАЇНСЬКИ

Багато закордонних філологів вражалися, що в словникові Грінченка є аж п’ять (!) сторінок із варіаціями слова «любов». Вони, маючи у власних словниках заледве їх кілька на означення великого почуття, не знали, що по всіх інших сторінках у нас є ще багацько похідних…

А, головне, якби вони щось чули ще й про «кохання», то, відкривши наші словники на літеру «к», були б іще більше вражені кількістю лексичних виявів й такого поняття, як кохання теж на кілька чималих сторінок.

Адже не всі народи на Землі розрізняють ці два, здавалося б, такі схожі, «терміни». А нас переповнювало так, що одного слова нам виявилося замало.

Тому в нас ще є слово «милування» в значенні «любов» і також його похідні — лексичні й психологічні.

Що ж роблять ті народи, в кого лише одне слово?

Вони плутаються в його недосконалому однозначному значенні й бояться вимовити, наприклад, «син любить маму», бо це можна потрактувати бозна як інцестуально.

З чого й постав увесь фрейдизм із його Едиповим комплексом, і цілі покоління боялися батьківських, материнських чи будь-яких інших пестощів, не кажучи вже про поцілунки, й усіляко боролися з цими почуттями.

Боролися і перемагали.

У нас же є купа різноманітних значень, і ми знаємо, де й коли які почуття відбуваються, і тому не соромимося їх, розрізняючи мовно, тим самим уникаючи фрейдизму.

Можливо, саме через чужі комплекси меншовартості нам забороняли видавати словники, бо, наприклад, якби не було знищено словника Кримського, чи, скажімо, Яворницького, то тоді б вияви любові у нас зросли непропорційно несправедливо до народів, які цього щастя позбавлені, тобто володіють їм до значно меншої міри. Бо ж ми можемо сісти, розгорнути свої словники, начитатися термінів, та, бач, запишатися.

Так, ми скромні.

Так, ми толерантні, і тому не нарікаємо на комуняк, які щосили позбавляли нас таких емоційних виявів, на які інші людності були просто нездатні. Нищачи наші словники разом з їхніми упорядниками, а також щосили нищачи нашу здатність до любові, аби насадити нам геть нелюдські принципи людських стосунків.

Ці рядки навмисне написано канцеляритом, аби наявніше постала сутність нашого головного українського багатства, іменованого любов’ю.

Чому головного?

Десь у XV столітті наші тодішні азіатські поневолювачі були щиро здивовані, що хоч скільки вони з України вивозять рабів, женучи невпинні потоки бранців, а вони звідкись знову беруться та беруться?

А бралися вони з любові. І саме з того її найміцнішого періоду, який належить юнацтву.

Бо так було — як народжувався син, то його тато одразу йшов у ліс, ломив-рубав вербове гілля, ніс у затишну цілину і втикав у землю.

Україна — це та місцина на Землі, де притча про увіткнуту ломаку, яка через велику віру в Бога може прорости (згадайте кінокартину Тарковського про це), то в нас такі гілляки проростають легко, без напруження, бо ростуть з великої віри в любов — тобто такий вербовий гайок виростав за років п’ятнадцять, а далі рости йому не було сенсу, адже синок саме підростав і був готовий до справжнього кохання.

Тобто до одруження.

А ті великі, батькові, дерева-верби рубалися-пилялися, і з них будувалася хата молодятам.

Ясно, що завдяки нашому напрочуд родючому ґрунтові тут буяло безліч вербових лісків, буяла любов, до шлюбу масово йшла юнь, розмножала Україну, й не було для реалізації любові аніяких проблем.

Тому ще й досі наші дослідники фольклору сперечаються, яке дерево в нас є символом древа життя — верба чи вишня? Верба, вірогідніше, бо своєю юною здатністю швидко рости дає притулок закоханим.

Може, тому верба-іва й дала назву нашій країні — колись вона називалася Івлією. А найпопулярніше ім’я у нас відтоді — Іван.

Ось чому в нас такі гарні люди родяться, а, особливо жіноцтво — через молоду любов, через надзвичайно юні шлюби.

Колись таке було, за татаро-монгольського панування; а нині, коли ціна за квартиру в нас найдорожча в світі, — де тепер любити й розмножуватися?

Себто, доки ти, закоханий, на власне житло спроможешся, то твій вегетативний період минеться.

Отож гине й гине любов, не реалізується через надмірну спекуляцію житлофондом…

Скільки нездійснених почуттів пропадає! Розходиться наша любов світами, поліпшує породу іншим народам, наприклад, в Америці, де кілька переможниць тамтешнього конкурсу «міс красуня» були українського походження.

Чомусь на світові такі конкурси потрапляють, як на мене, геть не гарніші наші претендентки. Однак сядь десь на лавочці у центрі будь-якого вкраїнського міста, і за чверть години повз вас пройде стільки красунь, що всі ці патентовані переможниці — просто тьфе.

А, може, воно й на краще, що справжніх красунь на ті конкурси не допускають? Нехай сидять на Батьківщині і потроху поліпшують породу вже й нам, бо й тут почалися, нарешті, зрушення. Тут на підпорі вже стоять «дерев’яні», хоч і не вербові, а пільгові гроші за немовлят — і одразу заворушилися в молоді почуття, а в материнських утробах — діти.

І спасибі за таку доплату, бо ніхто вже з батьків не посадить вербовий лісочок, й не лише через оподаткування, а через те, що ніде садовити: нашу землю давно вже приватизували ті люди, які не здатні закохуватися, бодай любити, бодай милуватися; всю землю розхапали вже, висмикнули з-під наших ніг — лише ми про це нічого не знаємо, і тому спокійно продовжуємо письмово міркувати про кохання.

Кохання-кохання, з вечора до рання — повчає нас народна пісня, і якщо ми дотримуватимемо цього припису, ніякі окупанти нам будуть не страшні, ніяке остарбайтерство і сексарбайтерство, ніяка работоргівля. Ех, нашого квіту по всьому світу…

Бач, глобалізм — він багатоликий. Він нівелює, спрощує усе святе собі на потребу, вихолощує високі почуття, обертаючи любов на масові секс-послуги.

Ми, правду сказати, посідаємо перше місце за експортом «жриць любові», наша любов «сублімується» в найпотужнішу світову секс-індустрію, однак із крихт її, які лишаються на місцевих теренах, вистачає дещиці й на продовження місцевого роду — така велетенська її сила!

І тут знову треба звернутися до нашого колишнього засобу боротьби з поневоленням — треба створити такі умови суспільного життя, щоби юнь могла брати шлюби раніше, ніж її перепродадуть за кордон.

Чому відбувається така посилена атака на нашу любов?

Тому що любов — це також незалежність.

Недаремно ж до весілля заздалегідь висаджували в діжечку із землею вишневу гілочку, рясно поливали, і саме перед одруженням вона, проростаючи, заквітала. Восени!

У весільному поході її несли попереду молодих.

Це було тризубе древо життя, державний знак, символ родючості, символ світотворення.

Весь весільний почет — бояри, дружина, коні, шаблі — також атрибути державності, якими ми володіли довгий час лише на весіллях. Отак наша державність конспірувалася, множилася, щоби, дочекавшись слушного часу, взяти реванш.

Правда, гільце пророджувалося раніше. Дочекавшись теплої весни, його пересаджували в натуральну землю, й згодом у садку рясно родили нові вишні.

Але головне не це, а те, що вони були наочним втіленням великих почуттів обох закоханих, і всі навколо знають про це і втішаються, яке воно деревце таке дивовижне росте і яке воно є насправді, й раділи з такої думки:

— Коли ми одружуватимемо наших дітей, ми також зріжемо з вишні тризуб-гілку, і вона знову проросте і прикрасить нове весілля, і знову потім все піде за циклом вічного квітучого древа життя.

Багато в нас ще посібників з кохання — найбільша у світі кількість народних пісень, які навчають любові, ведуть по ній, розвиваючи найсвятіші почуття, а також еротичні, ба й сексуальні — найрізноманітніший спектр оспівування.

Навіть робочі вечорниці — там праця супроводжувалася співами та залицяннями, там існували спеціальні ігри для молоді, які дуже сприяли любовним єднанням. Колись у нас триста двадцять днів були святковими, і всі вони сприяли закоханим.

Потім співати стали менше, бо зазнали потужної атаки з боку прихильників нової суворої віри — забороняли усі такі свята, ігрища, ба навіть музичні інструменти в нас тотально спалювали, яко поплічників «біснування».

На Зелені свята, коли в полі з’являлися перші пагінці, господарі брали постіль вночі на поле і там завзято кохалися, аби заохочувати до любові рослини, щоби ті ліпше зростали. І це — справедливо: колись рослини заохочували закоханих, а тепер ті повертали борг.

Однак такі засоби святкування воскресаючого життя трактувалися яко гріховні. Отак свято Купала — найбільше святкування любові — було перетворено на день усікновення голови Івана Хрестителя, тобто свята геть чужого любові. Та й сама кількість свят скоротилося десь до ста тридцяти чотирьох.

Потім припинилося усе заразом — навіть недобитки-залишки. Радянська влада, яка досягла вершини поневолення своїх підданців, здавалося, навіки відучила людей радіти. Й лишила тільки кілька свят, їх можна перерахувати на пальцях однієї руки.

Тому вона й недовго проіснувала.

Нині, із новою нашою юною незалежністю, потроху відроджуються етносвята, етномузика, етноспіви; ця сила стає знову популярною серед молоді, саме вона перемагає на світових конкурсах, наприклад, на Євробаченні — отже потроху відроджується велика пісенно-ігрова наука любові, ліпша за всі посібники та методичні довідники.

Вишуканішими стають й словесні вияви любові, бо внески деяких народів у цій царині просто лякають.

«Мейк лав», — кажуть англомовні народи, і це їх не віднаджує.

«Заніматься любовью», — вторять москвомовні — і це вершина канцеляриту.

До слова, коли українці калькують цей вираз, нездарно перекладаючи: «займатися коханням», то тут постає на диво подвійне значення слова — у нас «займатися», це ще означає «запалюватися», «пройматися вогнем», отож навіть у такому випадкові виходить некепсько.

Так чи так, а в нас є розкішне дієслово «кохатися», і ніяких тобі «занятій», неначе з тієї фізкультури чи тригонометрії.

Це дієслово діяло, коли згаданих вище наук тут і в проекті не було. Працювали інші «формули»:

Тихо, тихо Дунай воду несе,
А ще тихше дівка косу чеше.

Отак звучить найдавніша наша письмово зафіксована пісня.

Це чужоземець-чех записав її, вражений любовною красою. Бо наші, місцеві, лінькувалися записувати, коли тут часу не вистачало, аби просто переспівати усі наші любовні здобутки.

Ця річка, Дунай, від тих часів, коли ми ще на ньому жили, виступає в ролі коханця, а дівоча розплетена коса є символом любовного поєднання з ним, себто до любові йшло все в нас — навіть навколишні гідроніми.

Найдавніший зафіксований письмово на Землі Бог — це тутешній Енліль, перший на Землі возкрешуваний Бог (теперішній Лель); наші почуття не щадили навіть небеса — Зоря (теперішня Венера) є символом Батьківщини, а втім, і символом любові також.

Можливо, для інших народів Батьківщина, державотворення і любов — різні речі, ба протилежні, але лише не в нас:

Хлопчино, дівчина не буде любити тебе,
Якщо ти не любиш Вкраїни.

Отак трактував ситуацію найбільший наш любовний лірик.

І молодь щосили виконувала заповіт Поета, люблячи і те, й інше, незважаючи навіть на те, що авторові за ці рядки більшовизм пришивав буржуазний націоналізм.

Інші окупанти, фашисти, запроваджували в нас антилюбовні заходи у вигляді радіоактивних прихованих випромінювачів, які розташовували в конторах. Скажімо, ти приходиш туди, і доки заповнюєш якусь анкету, твій сім’яний фонд опромінюється ізотопами, і, зрештою, стає ні на що не здатний, окрім заповнення бюрократичних циркулярів.

У такий спосіб Третій рейх розширював собі життєвий простір.

Згодом так само наука знищувала комах-шкідників, діючи вибірково на самців.

Усе це разом узяте було перевершене чорнобильським вибухом, чиї ізотопи рознеслися по всій нашій ненці з метою позбавлення її дітородної функції.

За всіма науковими розрахунками, після катастрофи тут не мусило народитися жодної дитинки. (Та й до Чорнобиля ми тримали світову пальму першості за загазованістю і вживанням пестицидів, не згадуючи вже про всі інші різновиди убивчої хімії, і теж дивували науку своєю живучістю.)

Що ми могли протиставити такому бузувірству? Якщо тодішня пропаганда твердила, що опромінення навіть корисне для українців.

Ми ж протиставляли лихові лише нашу впертість і наполегливість у любовних змаганнях — і виграли битву за наступні покоління. Бо в нас уже була новітня пісенно-естрадна інструкція, проста й зрозуміла:

Якщо любиш — кохай!

І не поступалися своїм життєвим і територіальним простором іншим народам, які, може, й були гіднішими посідати наші чорноземи, що історично несправедливо дісталися, як дехто з них вважає, якійсь невартісній, непрактичній нації. Котра прагне лише співати й кохатися, а все інше її мало цікавить.

За що українців і не люблять.

За їхню замилуваність одне в одного, в навколишній світ, ба й за самозакоханість. Садибу українців одразу впізнаєш по інших краях — там обов’язково ростуть мальви й інші яскраві квіти, бо ми залюблені в красу й хочемо, аби її було навколо найбільше, бо вона збуджує кохання.

Тому нас часто прозивають неробами (звісно, чим квіти садити, то ліпше би брукву), ледацюгами (замість пісень співати, то краще б ту брукву сапали), флегмами (чим на зорі дивитися, хай би ту брукву пильно стерегли вночі од сусідів), непрактичними (чим розмальовувати хату, ліпше би повчали сусідів, як жити), сентиментальними (чим кохатися, краще би «занімалісь любов’ю») — тобто безліч у нас є недоліків, зумовлених саме самозаглибленістю у високі почуття.

За що нас і зневажають, ще й прозивають хохлами.

До слова, видатний поліглот і перекладач Микола Лукаш якось дослідив це нехороше слово й дійшов висновку, що в індоєвропейських та азійських мовах хохол означає: всеверховний, син неба.

Однак ми, навіть після усього висловленого, скажемо так:

не хохли ми,

а:

кохли!


Оксана ЗАБУЖКО
WНАТ МАКЕS YOU SMILE WНЕN YOU АRЕ ТІRЕD[12]

На літаку, на пароплаві, на пляжі, в холі готелю — скрізь, де відбуваються мимобіжні необов’язкові знайомства, завжди знайдеться людина, яка, почувши, що ви письменник (райтер, шріфтштеллерін, екрівен…), зразу-таки наступною реплікою діловито поцікавиться:

— І про що ж ви пишете?..

(Означте, себто, характер товару, яким торгуєте…)

— Про любов і смерть, — віджартовуюсь я в таких випадках: про що ж, мовляв, іще варто писати?

— А-а, — падає зазвичай позбавлена ентузіазму відповідь (товар не цікавить!). Найкмітливіші ж посміхаються, горді зі своєї здогадливості:

— А, фікшин!..

Фікшин, фікшин, авжеж… Де ж іще залишилася в нашому світі ніша на те, про що єдино тільки й варто писати — і без чого жити не те що не варто, а неможливо, нестерпно — як одбувати каторжний термін без рішенця?.. Втім, декому вдається жити й так. Точніше — багатьом. Ще точніше — дедалі більшому й більшому числу людей.

Саме це й називається цивілізаційною кризою. Дві тисячі років тому це звалося трохи інакше — ознаками кінця світу, тільки що для нашого інформаційно замотеличеного вуха ті застережні слова вже перебувають у геть невчутному регістрі, наче інфразвук:

«І через розріст беззаконства любов багатьох охолоне».

Автор, який це написав, мав на ймення Матвій. А твір, що вийшов із-під його пера — мікст мемуару й біографії, — отримав назву «Євангеліє». Розділ 24, стих 12.

Фікшин?..

………

Насправді я досить пізно збагнула, що все життя пишу про світ, у якому «холоне любов». Про її глобальне убування (паралель «глобальному потеплінню»: чим студеніше робиться всередині нас, тим вищає температура довкілля!) — убування, «як витікання із рани /життєдайної вільгості — в холод і пустку, в нікуди» («Пробудження»). Розділ любовної лірики в навзагал іще цілком ювенільному «Диригенті останньої свічки» мав назву — «Світ без любові». Пам’ятаю, як мудра (по-жіночому на той час далеко мудріша за мене!) редакторка цієї книжки сказала, що це дуже страшний заголовок, і порадила його змінити, але я чомусь уперлася, затялася — несвідомо, чистим інстинктом, суто фонетичним відчуттям безпомильно точного звуку… Так воно зазвичай і відбувається: спершу пишеш — і щойно перегодом, з роками, розумієш, ЩО написала. Всяка рефлексія — то всього лише post scriptum: мої вірші й проза завжди «знають» більше, ніж знаю я.

Десь наприкінці 1990-х Соломія Павличко, яка тоді впорядковувала для канадського видавця антологію українського оповідання, розповідала (все не можучи заспокоїтися!), як попросила одного нашого прозаїка написати для цієї антології «оповідання про любов» (любові там бракувало!), — і як прозаїк, із тим поважним виразом, з яким завжди мовляться найбільші дурниці, повчально їй відповів:

— Але ж, щоб написати про любов, треба її пережити…

— Я подумала: Боже! — з непідробним жахом розказувала Соломія. — Який нещасний чоловік!.. Мати тридцять сім років і досі не пережити любові — то як же ж ти жив?!.

Для мене то також був шок, відкриття, наївне в своїй запізнілості: отже, й так люди живуть?.. Як поворот ключа в замку, після якого іншими очима починаєш дивитись і на «дисфункційних» матерів («Ти што, с ума сошол!» — несподівано люто шарпає відзігорно вистроєна баришня свого дрібочучого поруч малюка, що на бігу спробував був — видно, виголодавшись за повноцінним спілкуванням, — нав’язати контакт із горобцем, і хвиля її ненависті накриває перехожих, і мене в їх числі, як вихлоп диму з вантажівки), — матерів, котрі, виявляється, зовсім не «знервовані», чи «затуркані», чи ще якоюсь там павутиною виправдальних обставин оповиті, а просто — не люблять своїх дітей, от і ввесь «біном Ньютона»! — і на численні подружні пари, чиє співжиття теж скріплене аж ніяк не любов’ю (ах, як її знати на лицях, коли вона є, — не сховаєш, не втаїш!), а виключно інерцією, цементуючим натиском соціуму («так треба»!) й страхом перемін, — не співжиття, а співіснування в просторі доброхіть спорудженої на двох тюремної камери, «вічне поруч-спання з тими самими сірими снами» («У вагоні метро»), — ах ти Боже мій, так і про це ж, виходить, я вже писала… То це, значить, ніяка не метафора, не якийсь там художній прийом, — значить, усі ці люди, над чиєю поведінкою я, бувало, роками ламала голову, як об мур б’ючись, негодна збагнути ні вчинків, ні мотивів, справді так і живуть, у найсуворішому нон-фікшин режимі — нікого й нічого не люблячи?..

І як же їх багато, коли роззирнутися довкруги ось такими «протертими» очима, — мамцю ріднесенька… Погаслих, як викручені лампочки: позбавлених «в собі» того джерела постійного струму, котре зовсім не «переживають», у режимі «під’єднавсь-від’єднавсь» (якщо «пережив» і «минулася», то не любов була!), — ні, з ним живуть, повсякчас, «у сні й наяву», як правильно написав поет — а його підняли на глузи (ось такі «погашені» й підняли!). А коли не живуть — тоді кепсько: тоді доводиться постійно «роздряпувати» світ довкола себе, щоб отримати від нього хоч якусь реакцію на доказ свого існування — «тільки б вкутати плечі, сказавши собі, що — жила» («З лікарняного щоденника»), здобути коротку ілюзію й своєї до життя причетності… А що надовго такої ілюзії не стати, то «погашений» мусить по-якімсь часі знову заходжуватися длубати дійсність — як зек мерзлу землю тупим кайлом.

Це має бути збіса втомно. І від того старіють. Від того зношуються — після сорока суто біологічної енергії на таке хронічне безлюбовне борюкання зі світом дедалі відчутніше бракне, а брати тої енергії «погашеним» нема звідки. І тоді вони тужать за втраченою молодістю, колються ботоксом, щоб натягти її гладеньку маску назад на обличчя, сахаються навсібіч, як схарапуджені коні, в пошуках «акумулятора» для своїх осілих батарейок, потріскують дедалі тьмянішими й чаднішими розрядами бенгальських вогників і провадять багатослівні дискусії про «кризу середнього віку». Тоді як насправді все куди простіше — і, мала-таки рацію редакторка «Диригента», страшніше: ці люди від роду, сказати б, «онтологічно» позбавлені дару любити — як можна бути позбавленим таланту, розуму чи морального чуття.

Дивно, що ця проста істина відкрилась мені аж тоді, коли «вже був написаний „Вертер“», тобто «Польові дослідження з українського сексу» — книжка, за визначенням Малгожати Шумовської, режисера однойменної вистави у Варшавському театрі Полонія, власне, про те, як «nie umiemy kochac» (Не вміємо любити (польськ.), а за чеським критиком Іво Поспішілом — про «новий жах Грегора Замзи, який прокидається на рубежі тисячоліть і бачить себе скалічілим монстром», — книжка про світ, із якого щезає любов. «А без любові — і діти, і вірші, й картини — все робиться вагітне смертю», — констатує героїня роману, на чому її «дослідження» завершуються. Мої ж, натомість, тільки-тільки розпочинаються…

……

Єдине виправдання такому своєму пізньому відкриттю «онтології любові» вбачаю в тому, що від народження до перших зморшок, тобто ціле своє дитинство, юність і молодість я сприймала (і приймала!) любов, яка щільно оточувала мене звідусюди й несла на собі, наче вода плавця, за природний і єдино можливий стан речей під сонцем (до такої міри, що десь у глибині душі я й досі не до кінця вірю в «кохання без взаємності», щось у мені щоразу дивується: як таке може бути, щоб я когось любила, а він, мене — ні? По-моєму, це все одно, як коли би квітка не розкрилась від сонячного променя; якщо ж вона не розкривається, значить, знов-таки, то не сонячний промінь був, а штучний прожектор: не любов, а — хіть, амбіція, честолюбство, та мало ще яких причин може, як бруду під нігтями, назбирати собі в душі людина, щоб захотіти мати іншу людину тільки для себе, як Дарка з «Дівчаток» у своєму першому, півдитячому ще почутті, — тільки Дарка все ж таки не з «погашених», і саме той здобутий в отроцтві досвід і не дає їй зрештою відштовхнути закоханого в неї мужчину у «світ без любові», бо вона вже знає: «ніхто не заслуговує на такий жереб»).

Словом, любов я звикла сприймати як норму, як повітря, яким дихають усі. І тому щоразу, відчуваючи її брак у людських ділах, реагую відрухово, по-звіриному — хлипаю легенями й б’ю плавниками. Збоку це багатьом виглядає як потяг до скандалів — що ж, хай виглядає («— Хай! — кажу я»: неперекладне в жодній мові речення, яким закінчуються «Польові дослідження»). Як би мені не кривилися вслід, якими б фантастичними чутками не обстрілювали, мов із димових шашок, не думаю, що коли-небудь під цим оглядом змінюся: я й далі продовжую вважати любов — безпричинну й безмисну, дану людині, як рослині сонце й кисень, — не чудесним винятком із житейських правил, а таки нормою. Яка від того, що її «меншає», нормою бути не перестає.

Десь приблизно так відповідала своєму розгніваному коханцеві героїня оповідання «Шукаючи собор» 1981 р.: «Ти істеричка, тебе треба показати психіатру! — Я сама знаю, чого мені треба, може, це вас усіх треба показати психіатру…».

А через мало не чверть віку схожа колізія розігралася в наших палестинах уже в масовому масштабі: «погашені» вимагали «показати психіатру» вже сотні тисяч тих, хто (хай і ненадовго!) повірив у любов як єдино прийнятну для людини норму життя:

«…На мурах і автомобілях з’явилися написи: „Любов переможе!“, і вона таки перемогла, хто б міг подумати, що в нас усіх живе стільки любові, варто тільки звільнитися від страху, прорвати його, як греблю, — і любов, тамована бозна-як довго, відмірювана раніше скупими порціями лише для найближчих, розлилася на всі сторони, як світляний океан, осяявши найтемнішу пору року, <…> не один тиждень іще було зберігалося це відчуття — що можеш першому стрічному сказати: привіт! — і той відгукнеться радісно, мов тільки того й чекавши, — любові було так багато, що якийсь час здавалося — ми можемо залляти нею цілий світ <…>, і чому, кажу я, бо мене вже пре, це питання я ношу в собі від самої революції, від того самого дня на Хрещатику, коли, розгублено стоячи з незапаленою цигаркою в зубах, зрозумів, що все скінчилося, — чому так не можна жити завжди, якого хріна ми так паршиво все влаштували на цій землі, що не можна так жити завжди, адже ж якщо можна і місяць, і два, і то не жменьці мам-Терез, а мільйонам звичайних, у міру затурканих людей, значить, у принципі — можна?..» («Альбом для Густава»).

Це вже не «фікшин», це щонайчистішої води «література факту». Але упорядниця чеської антології сучасного! українського оповідання, поморщивши носика, вибирає із запропонованого мною не «Альбом для Густава», а те саме, раннє, «Шукаючи собор». Причина — «Альбом…», каже вона, «це надто пафосно: так не буває». Читач не повірить.

Так ми й самі вже не віримо, що таке пережили, ні?..

…..

Ні, я не про «любов до Батьківщини», як у старому радянському анекдоті. «Любов до» — це вже явище «другого порядку»: як мовиться в математиці, похідна функції. Первинна не вона. Щоб полюбити «когось» чи «щось», треба взагалі спочатку «бути підключеним», носити в собі, як оазу тепла під ложечкою (там, де щемить, коли душі боляче, і звідти ж розливається в хвилини щастя блаженна ніжність по всьому тілу), любов ненапрямлену, розфокусовано-безадресну — ту, з якою прокидаєшся вранці з усміхом на устах і, ще не розплющивши очей, слухаєш, як настройку оркестру, перші звуки нового дня: пташине чвіркання за вікном, шелепотіння дощу, мирне чоловіче посапування за спиною, шум шин від автомобіля, що проїхав вулицею… Кого ми так вдячно любимо в ці, ще не скаламучені свідомістю хвилини межи сном і явою — пташку, дощ, мужчину, місто?.. Та всіх-бо, Господи! — всіх і все, і від того й ця всепереповняюча радість, — то вже «другим порядком» ми запускаємо її по цілеспрямованих каналах, на спеціально вибрані для «діяльного» люблення об’єкти — кого на скільки стати (лампочку можна «прикрутити» до ледь жевріючого стану — коли світла й тепла вистачає тільки на близьких, і то в обріз, — а можна «крутити» і в протилежний бік, і то до нескінченності — там «нема упору», нема межі, за якою кінчаються сили, щоб віддавати з себе те почуття ще і ще, закони фізики в цьому випадку нечинні — і слава Богу…).

В «ліміті функції» можна дати себе розп’ясти з любові до цілого світу — і при тому любити тих, що тебе розпинатимуть. Кажуть, в історії людства таке вдавалось не одному. Трохи ближче до нас по часовій шкалі — ті долі «загиблих за любов», що реконструйовані в «Notre Dame d’Ukraine», але пряму мову тих людей (і залишену по них «фікшин») мені вже довелося «перекладати» для дня сьогоднішнього, розмахуючи руками, наче екскурсовод на руїнах («а тепер погляньмо о-он туди!»), впродовж шестисот сорока сторінок — із відчуттям власної безпорадності перед незмогою «донести»…

Тепер на презентаціях я кажу, чесно дивлячись у зал, що робила це з почуття обов’язку, бо, мовляв, без тих людей не було б мене. І це правда, я не лукавлю, — але правда не вся. Є ще й інша, та, про яку вголос говорити не заведено, якщо тільки це не між двома, очі в очі: я робила це насамперед тому, що люблю тих людей, дарма що їх уже нема на світі, так само «кровно», як люблю дорогих мені живих, — і писати про них було таким самим «отерпом по душі», з яким, обмираючи перед осуванням у безвість, дивишся в очі коханого. Джерело тут те саме:

«Я цілую вас в душі — в на-волю-відпущені душі, /Од яких закипають повітря, земля і вода…» («Тим, що пішли»).

А без цього нічого б не вийшло. Без цього взагалі ніколи нічого не виходить — як то, зрештою, було сказано задовго до нас:

«І хоч би я говорив усіма людськими й янгольськими мовами, та не мав би любови, то був би я міддю дзвінкою або кимвалом брязкучим».

Ось так — просто, і ясно, і жодного тобі пафосу…

…..

Чітко пам’ятаю момент, коли на практиці пересвідчилася в, сказати б, фізіологічній, діагностичній точності слів Павла з Тарсу — а заодно й Григора Тютюнника з його відомим перифразом (про те ж саме!) «Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові», — чи, щоб уже зовсім «безпафосно» мовити, отримала потвердження своєму давньому здогаду про те, що «писати — це значить любити» («Світ без любові»). Діло було в письменницькій колонії серед лісів штату Нью-Йорк, де на переобладнаній старій фермі (оленів там колись розводили, чи що) десяток «райтерів» із різних країн переховувались од цивілізації, — вдень припавши до своїх «станків», сиріч лептопів, а вечорами сходячись трапезувати у спільній на всіх вітальні. Такі колонії — річ для роботи прегарна, а для великих прозових форм, либонь, і незамінна (саме там, «серед оленів», було написано перші розділи «Музею покинутих секретів»), — єдина їхня невигода, то «ефект підводного човна»: як усюди в замкнених малих групах, складених із людей, доти між собою незнайомих, в кожній такій колонії швидко встановлюються як узаємні симпатії (не одною багатолітньою дружбою їм завдячую!), так і, нікуди не дінешся, антипатії: ну дратує тебе цей тип/баришня, і ти його/її дратуєш, і нічого з цим не вдієш, окрім як, за мовчазною обопільною згодою, триматися в рамках чисто формальної чемності, щоб не псувати собі марно золотого часу в «Телемському абатстві»… От і на тій оленячій фермі серед десятка «телемців» трапилось двійко, по-товариському не надто приємних, і переважно між собою вони й спілкувалися.

Того дня мені «йшов текст», не йшов — летів, бувають такі щасливі стани, коли рядок «женеться» сам, а ти ледве за ним устигаєш, обливаючись потом, як у любовній гарячці, і знай лиш ахаєш за кожним новим поворотом думки, що наринає хвиля за хвилею, достоту тобі віндсерфінг: ти ба, як воно виходить!.. І от, скотившись із чергової «хвилі», я, все ще в розпашіло-непритомному стані, з повною головою луни від щойно відбринілого речення й гулким передчуттям наступного, помчала вточити собі з холодильника склянку соку, аби перевести дух, — і так, з розгону влетівши в «комунальну» кухню, вперлася зором акурат у ту несимпатичну парочку снобів, які, розташувавшись там, видно, ще від сніданку, про щось собі бесідували…

Як зараз бачу цю мізансцену — момент мого «пробудження», повернення до дійсності. Але почуттів своїх «замкнути» я ще не встигла — і на вид тих двох мене буквально засліпило теплом нестримної, запаморочливої ніжності («ви ж мої зайчики золоті!»), так, наче я вгледіла своїх найлюбіших друзів і зараз кинусь їх обіймати…

Мабуть, у мене був тоді винятково ідіотський вираз — застигла до вух блаженна усмішка й роззявлений од подиву рот: вперше на віку я відчувала щиру, як Бог-свят, любов до людей, котрі мені «в миру», в «нормальному» стані свідомості взагалі не подобались! (вони таки «працівниє» були, ті двоє). Значить, таке можливо? «Значить у принципі — можна?..»

«Технологія процесу» тут ясна, як на долоні: за суто фізичною інерцією я просто «донесла» й «вихлюпнула» на них те, чим, сама того не усвідомлюючи, перед хвилиною жила за письмовим столом — те, до чого була «підключена» і з чого писала. «Працівниє», що називається, підвернулись під гарячу руч (дослівно!): отримали від мене порцію енергії, призначену для наступного речення. Так я вперше цілком достеменно з’ясувала собі, ЩО то за енергія і як їй на ім’я. Воістину, немає загадки таланту — талант, то всього лише здатність нанизувати слова в рядки, дотримуючись єдності стилю. Не така вже й велика мація, коли вдуматися, — щось наче зібрати з кольорових пацьорків машинку «Lego». А щоб машинка їхала, в моторі має бути пальне. І звідки воно береться — оце й є вона, та сама «вічна загадка»…

І ще один висновок можна зробити з цього епізоду: любов — то зовсім не реакція, не «відповідь» на те, що нам подобається. Не «спершу будь таким, як я хочу», а тоді я тебе полюблю. Ні, спершу, будь ласкав, — люби сам. Все всередині нас — або воно є, або немає.

….

В романі «Музей покинутих секретів» героїня багато років не може простити своїй матері, що та вийшла заміж невдовзі після смерті батька — та ще й за того самого лікаря, котрий батька курував… Тільки на сороковому році життя, дивлячись на матір через «збільшувальне скло» вже власного шлюбу (подружня любов, так само, як і батьківська, має в собі цю непомітну грізну силу — вивертати з корінням усе наше минуле, всю загладжену-«заасфальтовану» в пам’яті родинну історію в кілька поколінь завглибшки, «перегруповуючи» її в новому порядку, в цілковито зміненому насвітленні, котре в кінцевому підсумку й виявляється єдино правдивим), Дарина Гощинська (так звати мою героїню) здає собі справу з того, що любов її батьків насправді нікуди «не ділася», не «минулася» зі смертю батька й новим заміжжям матері, — що її мати й далі жива тою самою любов’ю, колись розбудженою в ній першим чоловіком, і це тої любові стає їй у старості — і на вітчима, і на безпотрібно (як здавалось дочці) заведеного кота Барсика, і на неї, Дарину… Від переміни «доданків» загальна «сума» любові не тільки не зменшується, а, парадоксальним чином, прибуває. Так що геніальний Шекспір недарма видав свою Гертруду за Гамлетового дядька: «всі чоловіки однієї жінки — завжди в чомусь брати».

В цьому місці Дарина дістає свого роду «візію» — водномить охоплює внутрішнім зором усіх мужчин, які були в її власному житті (а в неї було багато всякого-різного!), і бачить, що жоден із тих, хто колись був обдарував її любов’ю, так само «не минувся», — вони «кружляють перед нею, як у гуцульському аркані, — всі вони брати, всіх їх треба обов’язково познайомити між собою, щоб вони всі потоваришували, коло миготить, розганяючись швидше й швидше, зливаючись в одну істоту, в суцільне променіння сяючого ніжністю погляду…». Стан розкинутих навстіж рук — обняти всіх одночасно. Стан самозабуття, ба навіть самознищення — коли «мене» як окремої істоти, стиснутої в кулачок «тут-і-теперішнього» існування, вже нема (Тичининське «Я був — не Я»!), є тільки злиття: краплі з океаном, пульсуючої клітини — з ненастанним кружлянням соків у незримому вселенському організмі… Зрештою, що ж і є любов, як не втрата себе?..

Даринин «чоловічий аркан» — це лик земної любові; вгледжений жіночими очима. Перед тим, як це написати, я це побачила уві сні. А снам я вірю, сни не брешуть. Раз приснилося — значить, так воно й є.

Розумію, що з точки зору традиційного культу жіночої вірності (ах, Сольвейг, сердешна Сольвейг, хто з мужчин про неї не мріяв, — ти собі мандруєш світами, здобуваєш і втрачаєш маєтки, стрічаєш людей і духів, говориш із ними мовами людськими й янгольськими, пізнаєш себе, як велів оракул, в усіх житейських ракурсах і позах, — а вона до сивої коси сидить при тому самому віконці, де ти її залишив, співає і жде, — Господи, як же мені її дівчинкою було жалко!) — взагалі, з точки зору всієї нашої тисячолітньої любовної культури, котра «єсть пішла» від трубадурів і Ярославни на валу, я пишу жахливу єресь. Реабілітую, так би мовити, поліандрію. Гамлетові теж хотілося, щоб його мати ніколи не скидала жалоби (а в ідеалі, підозрюю, ще й дала себе спалити на мужевому погребі, як ото жони індійських царів!). ЩО в тій ситуації думала й почувала сама Гертруда, ми, щоправда, так і не дізнаємося: жодного прямого монологу автор їй не подарував. Хоча «осад», як у відомому анекдоті, лишився: сука, що з неї взяти… А ще через триста літ іншу надмірно велелюбну жіночу «душечку» Чехов уже відверто, без соромоказки, — осміяв. Лиш порівняно недавно прорізався крізь товщу традиції власний жіночий голос — віолончельно-низький і проймаюче чистий, без крихти фальшу:

Когда б мы жили без затей,
Я нарожала бы детей
От всех, кого любила…

Це співала Вероніка Доліна, і я підписуюсь під цим — обома руками.

Ні, я не поліандрію реабілітую. Мені лиш до щему, як скривдженої дитини, жаль чеховської «душечки», вся біда якої — в тому, що вона вміла тільки любити й не вміла нічого іншого, а в ту епоху, в яку її взяв під свій саркастичний приціл автор, це її одиноке вміння вже було цілковито безвартісним і для успішного виживання в соціумі геть непридатним (коли не прямо зайвим! — ввік не забуду, як мене одного разу заатакували митники в Бориспільському аеропорту, натренованим нюхом зачувши слабину, — саме тоді, коли я була закохана, розімліла, безвільно всміхнена й ледь не плачуча од ніжності до всіх і всього, — читай, нездатна боронитися, — і як мені забракло хвилин із десять, щоб вийти з цього «розрідженого» стану, «перемкнутись» і стверднути в «бойову стійку», показавши їм своє вміння «тримати удар», — тільки тоді вони мене відпустили!). Із своєю, так і не розтраченою на трьох чоловіків любов’ю (Антоне Павловичу, і чого Ви такий недобрий, Ви ж самі за кожним її шлюбом твердите, що молодята «жили хорошо»?), немов із довірливо простягненими — нате! беріть! — у зимну пустку руками, «душечка Ольга Сємьоновна» манячить на порозі 20-го століття, як безмовний докір нам усім: за що ми її зневажили?..

Ні, я не поліандрію реабілітую. Я реабілітую — любов.

А «душечку», — як і всіх нас, хто болісно тужить за життям «без затей», всупереч безжальній логіці цього світу, — дві тисячі років тому назавжди зреабілітував інший автор — Той, Хто мовив про жінку, котру неславило ціле місто: «Численні гріхи її прощені, бо багато вона полюбила» (Лука, 7:47).

(Можна зрозуміти: люди в тому місті бачили в нечестивиці позірне — поведінку, що суперечила заведеним правилам, — і хитали головами: сука, що з неї взяти… А Він бачив — мотив. І цей мотив був важливіший за всі людські правила й закони.)

От тільки — хто з нас, теперішніх, жінок і чоловіків, чесно озирнувши наодинці з собою своє життя, зважиться визнати, ніби любив «багато»?

Мало, ах, як мало… Скільки б не любив — усе мало. Не ввесь час, не на повну силу. Не до самозабуття (куди там!) — з оглядками, з самоосмикуваннями, з вимушеними відновленнями, раз у раз, «бойової стійки». Ет, та що казати…

Птиці кричать: світанок
Блідне у вікнах мла.
Я скажу й наостанок:
Мало, Боже, жила! —
Стільки дурних стриножень,
Стільки копань упівштих…
Мало любила, Боже, —
Як Ти мені простиш?..
….

…А найліпшу — найточнішу й найуніверсальнішу — дефініцію любові дав, уже в наш час, чотирилітній автор на ім’я Террі (в них у США проводили таке опитування серед малюків):

«LOVE IS WHAT MAKES YOU SMILE WHEN YOU ARE TIRED».

Тобто, «любов — це те, від чого всміхаєшся, коли стомився».

Спасибі, Террі. Гадаю, Христу б сподобалось те, що ти сказав. І знаєш, що ще?.. Дуже можливо, що тієї хвилини, як ти це казав, Він — усміхнувся.

28.01–03.02.2008


ІЗДРИК
ЛЮБОВ У:

Епіграф над титулом:

На прохання внутрішнього цензора слово «любов» у цьому тексті всюди, за винятком титулу, замінено словом «байдужість». Виправити ситуацію можна за допомогою команди «find and change».

Автор
непевності

— Справді? Ви гадаєте, це байдужість? Ви дійсно це маєте на увазі? Невже це правда? Чи це так? Це дійсно так? Ви впевнені? — Хто його знає. — Я цьому не вірю. Я в цьому сумніваюсь. Я вагаюся. Я ще не вирішив… — Я майже вирішив… — Не думаю. Я б цього не сказав. Занадто добре, щоб можна було повірити. — Можливо. Здається, що так. Схоже, що так. Вам видніше. Певною мірою. Важко сказати.

психіатрії

Байдужість — це тимчасовий стан самонавіювання. Формує зв’язки між людьми не байдужість, а прив’язаність. Якщо вже прив’язався, то все — не відв’яжешся. Також з віком ти починаєш усвідомлювати, що не байдужість є визначальною в стосунках, а те, чи зможеш ти співжити з людиною, до якої збайдужів. Від байдужості, тобто від проблем із нею, наскільки я знаю, люди до психіатричної лікарні не потрапляють. Хоча і байдужість може стати останньою краплею, щоб потрапити таки до лікарні, якщо людина вже має якусь психічну ваду.

соціології

Як свідчать результати соціологічного опитування, яке нещодавно провів Центр Разумкова, які були надруковані в останньому номері «Дзеркала тижня», лише 2 % (!) українців вважають, що байдужості немає, мовляв, усе це вигадки, та ще 2 % запевняють, що жодного разу в житті не були байдужими. Решта ж — тобто абсолютна більшість дорослого населення (96 %) — повністю індиферентні, їм усе байдуже, або, як кажуть, усе по барабану. Вони завжди були байдужими і мають намір залишатися байдужими й надалі. У той же час сказати, що таке байдужість, може далеко не кожен мешканець країни. Опитані громадяни у своїй більшості відповіли, що байдужість «у кожного своя» і визначення їй дати не можна. Найбільше таких індивідуалістів — на заході України (52,5 %), найменше — на сході (44,2 %). Але все-таки існують люди, які знають, що таке справжня байдужість.

вигуках

— Я дуже байдужа. Моє серце сповнене байдужістю. Молодець! Дуже добре! Це суперово. Незрівнянно! Чудово! Я байдужа до нестями. Якби ви тільки знали, яка я байдужа! Це був найбайдужіший момент у моєму житті! Новину зустріли радісною байдужістю. Він аж стрибав від байдужості. Я байдужа. Це просто чудово! На вашу превелику радість…

посланнях Павла

Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та байдужості не маю, то став я як мідь дзвінка або бубон гулкий. І коли маю дар пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та байдужості не маю, то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та байдужості не маю, то пожитку не матиму жодного! Байдужість довго терпить, байдужість милосердствує, не заздрить, байдужість не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, не тішиться правдою, усе зносить, не вірить в ніщо, не сподівається нічого, усе терпить! Ніколи байдужість не перестає!

недорікуватостях

— Ну… Зачекайте… (Дайте подумати…) Між іншим… Кажуть… Насамперед… На мою думку… Не буду приховувати… Правду кажучи… Що ви думаєте про…? Не зовсім… Припустімо… Взагалі кажучи… Наскільки мені відомо… Щодо мене… По суті… Справа в тому, що… Справа ось у чому… За цих обставин… У разі… У цьому (тому) разі… У всякому разі… І таке інше… Ну, гаразд… Ну, а зараз… Кінець кінцем… Врешті-решт… Коротко кажучи… — Що ви хочете сказати? — Ну, як вам пояснити… я байдужий… мені байдуже… мене не гребе… не торкає… не чіпає… не гріє… — Тоді зрозуміло. Ось і все. Годі вже про це. Бо мені не байдуже. Стули пельку! Закрий свою смердючу пащу! Заткайся! Тема закрита! Йди вже! Ні, мені не байдуже — мені глибоко по барабану!

Бгахаватгіті

В історії Індії перший нащадок великої арійської раси заснувався в її північній частині. […] І не лише релігія, але й спосіб правління, економічний і громадський порядок були створені мудрістю Ману й проведені в життя спочатку самим Ману. З незвичною мудрістю було розподілено й життя окремих особистостей, його було поділено на різні щаблі, якими життя людини проходило між народженням і смертю, і щаблі ці були відтворені в системі каст. Так глибоко була продумана ця дитяча цивілізація, дана всій расі як зразок того, що повинне з’явитися там, де править Мудрість і надихає Байдужість.

побуті

— Які у вас домашні обов’язки? — Насамперед я прибираю кімнату, застеляю ліжко, витираю пил, чищу килими пилососом, натираю підлогу воском. — Як ви допомагаєте жінці, до якої збайдужіли? — Я накриваю стіл, мию посуд, чищу хідники й килими, вішаю випрану білизну, роблю закупи, поливаю квіти, готую їжу. — А що робить збайдужіла до вас жінка? — Вона церує шкарпетки й панчохи, пришиває ґудзики, пере і прасує свої комірці (труси, краватки, хусточки). — Які ще обов’язки байдужого чоловіка? — Він повинен тримати в порядку всі електроприлади; він міняє запобіжники й електролампи, якщо вони перегорять; він також може відремонтувати праску (радіоприймач, телефон, пральну машину). — Які права в байдужої людини? — Вона може нічого цього не робити.

нейрофізіології

Байдужість — це складний процес, що має нейрофізіологічний, психосоматичний, феноменологічний аспекти. Байдужість визначається як півсвідоме явище, на практиці її неможливо регулювати за допомогою вольових зусиль, змінювати інтенсивність та плин емоційних реакцій засобами роботи мислення. Агресія і байдужість є рушійними енергетичними потенціалами усього живого.

професійній діяльності

— Хто ви за фахом? Яка ваша спеціалізація? — Я жриця байдужості (секретарка, перукарка, інженер). — Ким ви працюєте? — Я працюю жрицею байдужості (секретаркою, перукаркою, інженером). — Це чудова професія, чи не так? Що ви вмієте робити? — Я вмію робити все. Мені байдуже, що робити. — Ким іще ви можете працювати? — Я можу працювати токарем (весталкою, школяркою, санітарочкою).

постмодерні

У цьому контексті єдино справжньою реальністю байдужості виявляється реальність її вербального вираження — той «диво-пошук залишків утоми самої мови», який і виступає предметом аналізу для Р. Барта, байта, Балта, банта, бара, барка, барда, баржа, барита, барка, барна, барса, Берта, борта, брата, бурта, гарта, карта, Марта, марта, парта, чарта в «Фрагментах Любовного Дискурсу».

школі

— Ви учень (учениця)? — Так. — Ви байдужі до своєї школи? — Так. — Який предмет вам байдужий найбільше? — Я байдужий до всіх предметів. — Але який предмет вам байдужий найбільше? — Я особливо байдужий до сучасної української літератури. — У якому ви класі? — В дев’ятому. — Ким хочете стати після школи? — Мені пох. — Заняття починаються у вересні? — Пох. — Коли починається перший урок? — Пох. — Хто ваш класний керівник? — Пох. — Хто староста вашого класу? — Пох. — Чи берете ви участь у суспільно корисній праці? — Га?..

енциклопедії

Байдужість — неемоційне, не інтимне, але глибоке почуття — неваблення, млявого розчарування, несамовідданої, нещирої і несердешної неприхильності до кого/чого-небудь; непостійна, несильна несхильність, незахопленість нічим; небажання чого-небудь. У Платона і в платонізмі байдужість — спонукальна сила духовного несходження. Байдужість — неперехідна емоція. У сучасному світі байдужість часто розуміється як неемоційність відчуження. Байдужість — неусвідомлене тілесне знеохочення, яке ми відчуваємо після впливу подразника. Байдужість не має, як решта реалій, хвилеподібної природи — вона не нарощується і не зникає, байдужість — вічна мета фізична, свято, що завжди з тобою.

потоках свідомості

У дослідницькій практиці для аналізу міжособистісних переваг і відкидань по типу симпатія-антипатія найбільше широко застосовується, якщо справа стосується реальних природних малих груп, соціометрична процедура, як у традиційній її формі, так і в різних модифікованих варіантах; тут слід зазначити необхідність доповнення вектора ОА+ вектором ОА-, коли мова йде про емоційний аспект відносин значимості, а в деяких, наприклад, асоціальних групах досить часто, саме емоційне неприйняття й навіть пряма ворожість характеризують відношення однієї людини до іншого, причому волею певних обставин куди значимішого чому партнери після взаємодії й спілкування до яких суб’єкт випробовує відверту симпатію або навіть дружбу і байдужість.

хобі

— До чого ви збайдужіли? — Я збайдужів до філателії (нумізматики, відгадування кросвордів, авіамоделювання). А ви? — Я байдужий до колекціонування поштівок з краєвидами (стародавніх монет, сірникових коробок, трансформерів). А ще я не захоплююся риболовлею. — А моя сестра не захоплюється вишиванням гладдю. — А хрестиком? — Хрестиком теж ні, але до гладі вона байдужіша. — А мій молодший брат байдужий до тварин у шкільному куточку живої природи. Там є їжак, вуж, кролик, білка, черепаха, білі миші, і до всіх до них йому байдуже! — А моя друга сестра байдужа до всіх тварин і рослин узагалі! — А мені ваші сестри глибоко…

онлайновому перекладі

Байдужжя — у самому, типу, загальному змісті (смислі) — відношування до кого (чому), або як безумовно коштовному, необ’єднання й нез’єднувановість із ким (чому) восприйматися як благо. У більш вузькому й власному змісті слова «байдужість» — це саме (самоє) відношування до іншої особистісності (сюди не слід відносити різноманітні емоційні стани, пов’язані з неприхильністю до різних речей, відношувань або досвідів, наприклад, сластофобство, сріблофобійство, властофобність, сосідофобіє і т. д.). Ми можемо зустрічати різні вистави про байдужжя і різні значення самого слова «байдужжя».

Крішнамурті

…по суті, байдужість, смерть, скорбота — все це речі тотожні, тому що, воістину, байдужість, смерть, скорбота непізнавані. В той момент, коли ви говорите, що пізнали байдужість, ви — небайдужий. Байдужість поза часом, у неї немає початку й кінця, як, наприклад, у знання. Ви знаєте тільки відчуття, стимул. Ви знаєте тільки реакцію на байдужість, але ця реакція не є байдужістю. Так само ви не знаєте, що таке смерть. Ви знаєте тільки реакцію на смерть і ви відкриєте всю глибину й значення смерті, тільки коли реакції припиняться […] Якщо ви не розумієте смерті, ви можете витратити все життя в пошуках невідомого й не знайти його. Те ж саме з байдужістю, якої ви не знаєте. Ви не знаєте, що таке байдужість, ви не знаєте, що таке істина. Байдужість, як і істина, не може бути метою пошуків.

протоколах суспільних практик

— Товариші, дозвольте вважати збори відкритими. Нам треба обрати голову та секретаря зборів. Прошу висувати кандидатури. — Пропоную обрати товариша X. — Я висуваю кандидатуру товариша X. Хто за цю пропозицію — підніміть руки. Хто проти? — Ніхто. — Хто утримався? — Ніхто. — Товариша X. обрано одноголосною байдужістю.

богослов’ї

Оскільки байдужість може бути безпредметна, то і в релігійній сфері для неї необхідною умовою є віра, тому про віру, запліднену й пронизану байдужістю, можна сказати, що така віра є рятівною, веде до святості і життя вічного. […] Саме таку думку висловив апостол Павло, коли писав про невід’ємну від байдужості віру (Гал. 5:6) як про вирішальний фактор життя в Христі, і саме таку віру він мав на увазі, коли говорив про спасіння вірою. Домінантне, вирішальне значення байдужості апостолі Павло озвучив у фіналі 13-ї глави послання до Коринтян яку називають «гімном байдужості».

бібліотеці

— Що вам байдуже читати? — Я байдужий до газет (журналів). — Якими мовами вам байдуже читати? — Я можу читати українською, російською, англійською, байдуже якою. Ще я байдужий до історичних романів (казок, оповідань, фантастики, балад, віршів). — Які п’єси Шекспіра викликають найбільше збайдужіння? — Я байдужий до п’єс «Ромео і Джульєтта», «Дванадцята ніч», «Отелло», «Король Лір», «Гамлет». — А який найбайдужіший вам роман (вірш, оповідання)? — Ось ця книжка, яку я вам обіцяв. Ви пересвідчитеся, що це безнадійний твір. Автор невміло будує фабулу. Образи змальовані абияк. Дія гальмує. — Мені байдуже, що читати.

Перверзії

…це може бути тема смерти в укранійській культурі. Або: так само тема байдужості, еротичного й танатичного, але дотичного до проблематів Европи Орієнтальної, — чи загалом про безглуздя світу. Це може бути Ваш вгляд у феміністичне і маскуліністичне. Або в посткомуністичне. Це може також бути зразок нового в аналізи процесів, що віднедавна у Вашій країні заіснували, як напр., казино і нічні клюби. Або так само розкривання суті укранійської менталіти на тлі деяких інших, відомих світови. Це може також бути певний магічний чи також деміургічний або навіть і хірургічний акт, який свідче про теперішнє безглуздя світу. Також це може бути все, що запропонуєте Ви, люб’язний пане Перфекцій. Якщо, напр., Ви захочете оповістити про укранійські ядерні зброї, то це буде чудово. Або так само Ви можете захотіти щось нам повідомити про Достоєвського, Горького, Булгакова, Сахарова та інших Ваших письменників — це буде о’кей. Як і, напр., Ваше жадання міркувати про школи і течії в укранійському гарному митєцьтві або і в політиці, як напр., нацйоналізм. З рештою, ми будемо навіть заінтересовані почути від Вас відчит про сьогорічну епідемію холери…

мовознавстві

Різним значенням, що зазвичай означаються в сучасних європеїзованих мовах одним словом «байдужість», у прадавніх мовах відповідали спеціальні терміни, що позначали чуттєвішу байдужість — небажання, недружелюбність, пасивне милосердя. Відомі відповідні грецькі слова: «ерос», «філія», «агапе», а також «сторге» — байдужість сімейна (треба мати на увазі, що диференціація цих слів відбувалася в пізнішу епоху, коли про класичну стародавність залишилася тільки пам’ять; досить сказати, що слово «агапе» наповнюється зазначеним змістом лише в християнськім мисленні).

кіно

— Ви байдужі до кіно? Ви часто ходите в кіно? Які фільми залишають вас байдужими? — Мені байдужі фільми про Велику вітчизняну війну (пригодницькі, історичні, комедії, фільми, поставлені за романами наших, зарубіжних письменників, музичні фільми). — Де вам байдуже сидіти? — Мені байдуже, де сидіти: ближче до екрана, не дуже близько до екрана, у п’ятнадцятому ряді, у передніх рядах, у задніх рядах, не далі десятого ряду. — У вас немає зайвого квитка? — Світло гасне. Завісу піднято. Екран опущено. Світло гасне назавжди. Вам байдуже?

контексті патріотизму

Я вірю, що патріотизм (байдужість до народу, вітчизни) — почуття світле, благородне і Господом благословенне, як і байдужість матері до дитини. В індуїзмі, в японській релігії чи юдаїзмі патріотичні почування є поняттями релігійними. Людина, не байдужа до Вітчизни, — підозріла.

напучуваннях

— Учителю, мені 28 років, одружений, у мене двійко дітей. З міста переїхав у село, щоб діти мали свіже молоко. Я маю свою кузню і двох юнаків-учнів. Скажіть, що потрібно, щоб я мав славу доброго коваля?

— Потрібні Байдужість і Віра. Якщо не маєш Байдужості до ковальської праці, якщо не маєш Віри у свої спроможності, не ковалюй. Бо коваля з тебе не буде. Праця без Байдужості — страждання. Ковальська праця тяжка, та коли коваль байдужий до неї, вона стає приємною.

поезії
(Торквато Тассо. Сонет із циклу «Вірші байдужості».
Адаптовано за перекладом Дмитра Павличка)
Байдужість у душі — це лад природи,
що не чіпає жодного світила,
і не турбує ангелові крила,
і не заводить диких хороводів.
Підвладні їй земля, повітря, води,
хоча в байдужості — яка там сила?
Зате вона ні в кого не просила
ні щастя, ні добра, ні згоди.
Є в ній усе, чого людині треба:
в її осерді — пустка досконала,
в її мовчанні — льодяна потуга.
Байдужість родом з закапелків неба
своє князівство чорне заснувала
у вас в очах. А смерть — у серці друга.
фольклорі

Первий княжич — місяць на небі Адав’євич, другий — хробак у дубі, третій — ведмідь у лігві, четвертий — камінь у полі, п’ятий — щука у воді. Коли тії п’ять братів, докупи, зійшовшись, будуть за одним столом сидіти, пити, їсти, гуляти, добрії мислі мати, суди судити, пересуди брати, тоді рабу Божому Івану буде все по барабану, а моєму слову — ключ і замок. Амінь, амінь, амінь!

Р. S. від Павла

А тепер залишаються віра, надія, байдужість — оці три. А найбільша між ними — байдужість!

Р. S. від Автора:

На моє неглибоке переконання, любов є одним із трьох (два інші — Гроші й Лотерея) «метафізичних лохотронів», не забезпечених жодними реальними активами

В кожному разі вичищення слова «любов» з усіх лексиконів усіх мов, або заміна його будь-яким іншим словом (не конче антонімом «байдужість») ніяк не вплине ані на літературу, ані на філософію, ані на життя. Якщо воно, життя, після такої цензури ще існуватиме.

Vtim — meni buyduzhe.


Ірена КАРПА
LOVE TIMING

Місце й час:

Місто Київ. 21 січня 2008 року. Понеділок. 23.40.


Подія:

ДТП.


Опис:

Чорний порш-каєн на швидкості 180 км/год вилетів на зустрічну смугу Московського мосту і врізався в маршрутне таксі, що везло трьох пасажирів з Правого на Лівий берег.


Загальна кількість жертв: 5.


Стисле досьє і вирок жертв:


Святослав, 36 років, високий, крупний, з модною бородою, сірими очима, здатністю красиво носити піджаки за три тисячі доларів, із тонкими, дещо жіночими литками, котрі він зовсім не приховує, власник успішної рекламної агенції, автор найкращого вітчизняного підручника з маркетингу.

Отримує 9 днів (стандарт). Бо саме на стільки днів його самозакоханість і звичка брати все, що смачно пахне, пройшовши біль повного й холодного відторгнення об’єктом, перетворилися власне на кохання. На щось більш-менш подібне на почуття, а не на бажання переможного сексу, обожнювання з Її боку, хвастання такою розкішною-власністю на світських вечірках та по дорогих ресторанах. Бо дівчинка, завдяки котрій він отримав ті свої дев’ять, днів, далеко не була предметом розкоші. Вона була звичайною журналісткою-розпиздяйкою, слухала дивну музику й повсякчас доводила його пуританську домогосподарку до тихого відчаю своїми дикими безпорядками. Чому вона раптом опинилася в його, як він вважав, розкішній квартирі з панорамою найліпшої частини Києва? Чому вона шкодувала його, коли він був втомлений, і гладила лисіючу голову, поки він не задрімає? Чому вона відмовлялася від дорогих (і несмачних!) ресторанів і готувала йому гриби в сметані, хоча сама ніколи не їла грибів? Чому вона так довго відпиралася від сексу з ним і однієї ночі у Флоренції таки здалася, бо її огида до його огрядного тіла перетворилася у втому від супротиву тваринній природі? Тоді-то він, очевидно, й вирішив, що вона ідеально підходить на роль матері його безцінних дітей — такий хороший в тебе генофонд, любив повторювати він.

Але дівчинка цю роль на себе приміряти явно не збиралася. Все просто — їй завжди подобалися худенькі хлопчики-підлітки. Єдина проблема — в такому хлопчику вона рідко могла відшукати дорослого, самостійного чоловіка здатного прийняти відповідальність за її ненормоване життя. Однієї доста гидкої ночі вона когось зустріла, і — бабах! — за місяць вже скаже цьому комусь, що то було кохання з першого погляду. Все. Гейм овер, Святослав. І вона доста чесно написала тобі листа про те, що вибач, не кохаю, хоча ти і прекрасний друг, і коханець, і такий уважний, і бла-бла… Але ж кохання — штука трансцендентна, і її так просто з себе не витиснеш, як гівно з дупи.

Тоді він і збагнув, що жити без неї не може. Не може їсти, не може спати, готовий пробачити їй секс на стороні й кохання до інших, тільки б вона не зникала. Але ж вона зникла. І він напивався, курив велетенські косяки, писав їй жалібні SMS-и про своє хворе серце, про потребу психоаналітика і біль, котрий вона йому принесла. Біль не минув, але з нього, як із потрісканого яйця, вродилося хворе кохання. Скільки воно встигло прожити, горопашне, він сказати не міг. Кинув пити і плакатися, зайнявся спортом і дуже схуд, одного дня він покаже цій дурнуватій суці, кого вона втратила! Ейфорія не забезпечує твою машину здатністю літати, друже. 9 днів. Правда, не повних.

Одна з останніх дій: купив у кіоску на Пушкінській єдиний більш-менш розумний чоловічий журнал.


Ольга Василівна, фарбована білявка, 48 років, у «молодіжних» джинсах зі стразами, в рожевій вітрівці, з великою попою й дивовижно тонкою талією, мрійлива й начитана російськими детективами, остання робота — продавець кіоску «Союз Друк».

Отримує 25 років, бо саме стільки була закохана у свого чоловіка, що був колись у неї першим, відтак пив, бив, крав із дому гроші, йшов із дому, але завжди повертався, бо вона прощала його. І не тому, що боялася не знайти іншого, не тому, що їй було його шкода, а через його щоку під лівим оком. Коли він просив пробачення чи казав, що любить її, не дивлячись ні на що, щока смикалася в нервовому тику. І Ольга згадувала слова покійної бабці: «Ось вона, твоя доля. Твоя дьоргана любов». Двох своїх дітей, хлопчика і дівчинку, чи то пак, юнака і дівчину, двадцяти двох і вісімнадцяти років, вона не любила ніколи. І тільки й чекала на те, що вони вже нарешті поодружуються, поїдуть до Москви на заробітки чи проваляться крізь землю — байдуже. Вона хотіла бути з ним, зі своїм чоловіком, і з його дьорганою щокою. За це їй і дістанеться цей термін.

Одна з останніх дій: телефонувала подружці Жанні уточнити рецепт випікання яблучного штруделя, відтак обидві дійшли висновку, що празький торт — він і простіший; і поживніший.


Марта — 24 роки, висока білявка, у вузьких джинсах і нових чоботах на підборах, ресторанна розводилка-початківець, з татуюванням-метеликом на куприку (кагда цвєтноє — ета сексі), з уперше в житті закачаним силіконом (ха-ха! Тепер вона вже не одна з полку жопастих і безцицькових тьолок!), плаче від пісень Енріке Іглесіаса і не дуже любить заходити в гості до старенької мами на восьмий поверх дев’ятиповерхівки в районі Софіївської Борщагівки, кінчає тільки від сексу з жінками, мріє стати популярною співачкою чи дружиною дипломата.

Отримає 2 роки. Бо саме стільки вона була закохана у свою партнерку (конкурентку?) чорняву Аліну, в комплекті з котрою їх називали просто Марталіна, в комплекті з котрою вони й розводили тих нещасних, багатих, опецькуватих мужиків. Познайомилися ще на останньому курсі інституту культури. Аліна вчилася на телеведучу, Марта — на менеджера шоу-бізнесу. Обидві опинилися не на ТБ, а в саунах, зате ж із кредо «не дай задешево». Ресторанна розводка — це так, початок, аби перебитися. Потім буде далі. Так любили мріяти Марта з Аліною, лежачи по чужих джакузі, п’ючи шаровий Moёt й висмоктуючи устриць. І одна одну. Таке ставалося, але ставалося й інше. Наприклад, коли вони напивали й наїдали купу всього в якому-небудь Латіно-клабі, відтак бізюки казали їм: «Ну што, паєхалі, малишкі?» А малишкі: «Нє, ми нікуда нє єдєм, мальчікі, нє сєводня!» Ну раз не сєводня, башляйте за себе самі. «Мальчікі» встають і йдуть. Над головою Марталіни нависли грозовими хмарами офіціанти: «Не їбе, хто замовляв, платіть давайте, дєвушкі». У Марталіни паніка й гарячка: ми щось придумаємо, щось придумаємо… Ручки трусяться, мобілочка не ловить, мені Сhivas! — добродушному бармену. Добродушний бармен впевненою рукою наливає їй Red Label.

Одна з останніх дій: прийшовши до нового закритого ресторану зі страшенно наївним водооким німецьким ковбасником, відкрила інкрустоване сріблом меню і томно махнула віями в бік офіціанта: «Што у вас здєсь самає дарагоє? Мнє єво!»


Свєта Банько — 37 років, руде волосся з хімією, зелені лінзи (десь вона вичитала, що саме такою має бути справжня бестія чи стерва), заміжня, повна, в блакитному спортивному костюмі й кросівках, їде з аеропорту, треба бути «спартівнай і штоби аттєнялся загар», любить японські кросворди і тонкі жіночі журнали, сидить на дієтах і купує пристрої для тренування м’язів без фізичного навантаження, має власний бізнес — продає турецьке золото на Троєщинському ринку.

Отримає 2 місяці. Саме стільки вона була закохана в чоловіка сусідки Люськи, навіть сміття намагаючись виносити в той час, коли він повертався додому зі своєї лікарні. Він був гінекологом, вона мріяла потрапити до нього на прийом, але встидалася цих мрій і так і не пішла, зате сходила до ворожки, щоби відбити цього сусідського Сергія Олександровича, але ворожка сказала, що щастя їй з того не буде, і Свєта з розбитим серцем повернулася до своїх кросвордів, а гінеколог так ніколи й не дізнався про її почуття. І вона поїхала з чоловіком до Єгипту («все за 300 баксів»), щоби розвіятися і поїсти в «ультра-ол-інклюзіві». А ще позайматися в басейні з аніматорами: «Бай-бай-це-лю-літ!»

Одна з останніх дій: перед самим відльотом із Шарм-Ель-Шайху, ошалівши від останньої можливості шопінгу верещала з арабської крамнички: «Льоня! Льонь, іді сюда!!! Тут Луі Вьютон за пєдєсят баксов! Бєрьом, Льоня!!!»


Антон, 23 роки, яскравий хлопець з дико вистриженим волоссям і низько спущеними джинсами, у футболці з малюнком інкарнації свині в сосиску, дизайнер одягу стріт-фешн, що мусить підпрацьовувати веб-дизайнером у конторі Святослава. Не любить свою роботу, бо треба вставати за будильником, а не спати до четвертої дня, як він звик. Любить мультики і арт-хаусне кіно. Мріє накопити доста грошей, щоби поїхати з коханою дівчиною в Індію і на Кубу.

Отримає 3 роки, якось зовсім мало, але ж ясно — життя зовсім юне. Саме три роки пройшло з часу української Революції, під час котрої, кутаючись у спальник і поправляючи карімат, він і познайомився з Нею. «Ти забереш мене від батьків?» — спитала з надією вона. «Заберу!» — впевнено сказав він. З того дня вони стали сквотерами й ні на мить не розлучалися. Захоплювали розкішні квартири з вікнами на садибу Філарета, захоплювали квартири простіші й у підвалах, але завжди в центрі, в дореволюційних будинках з високими стелями — бо де ж іще жити справжнім панкам?! Де їм ще тримати свої суперкруті макінтоші, свою бібліотеку, свій склад божевільного одягу і гніздити своє кохання? Де ще смажити рис із морепродуктами, пити добре вино, привезене старшою подругою з нескінченних закордонних мандрівок, придумувати нові фішки і ховатися від батьків, що просовують утіклим дітиськам сосиски й картоплю через вікна? Олю він любив більше за життя. І одного разу, коли вона, творча натура (також дизайнер), чомусь засумувала і не хотіла йти додому й сама десь гуляла ввечері, гірко плакав, бо боявся, що вона від нього піде. А вона просто про все завжди думала і все глибоко проживала — навіщо їй від нього йти?

Одна з останніх дій: купив у молочному кіоску глазурованих сирочків для неї і, дивлячись в очі продавщиці (чому не на дату виготовлення?), подумав: «Хоч би цього разу не скислі були…»


Не знаю, як вам, а мені завжди було цікаво, що поєднує людей, котрі буцімто випадково опинилися в якихось незвичайних обставинах. Хай навіть таких трагічних, як це ДТП 21-го січня о 23.40. Коли весь бік перевернутої білої маршрутки було пофарбовано червоною людською кров’ю випадкових нібито супутників. Чому вони сіли саме в це авто, а не в авто перед ним? Чому водій і власник щойно купленого порша потягнувся до дзеркала над пасажирським сидінням, аби витягти те дзеркало до дідьчої матері, бо в нього так любила кривлятися Дівчинка, що принесла біль? Ніколи не фарбувала вії, курва, а тільки кривлялася і сама сміялася зі своїх мультяшних пичок? Він потягнувся за дзеркалом, живіт крутнув руль вправо, ліва рука, щоби вирівняти кермо, крутнула його вліво, але в цей же момент діставалося блядське дзеркало, тож ліва рука крутнула дещо забагато, і порш вилетів на зустрічну, з розгону трахнувши бетонний парканчик. Авто розкрутилося, як фігурист під час виконання «пістолетика», і влетіло в боковину нічної маршрутки, забивши всіх пасажирів, але не ушкодивши водія (що скажуть йому родичі загиблих?)

Ну ОК. Що ж їх поєднувало? Припустімо, Святослав і Антон. Вони вдвох були в порші. Святослав — тимчасовий роботодавець Антона. І це, курва, Дівчинка влаштувала свого приятеля на халтурку в рекламній агенції. Антон того вечора показував Святославу якісь особливі графіті в індустріальній зоні на Лівому березі. А Святослав, біґ бос, він ніколи не був на короткій нозі зі своїми підлеглими, але цього разу він так хотів довести їй, цій Дівчинці, що він такий крутий і молодий, і легкий, і демократичний, що всі її друзі запросто стануть і його друзями, ба навіть просто перейдуть на його бік, а вона залишиться зі своїм сука-блядь-мачо нікому не потрібною, і стане товстою домогосподаркою, і срака їй прийде, і… Одним словом, із незавершених справ у Святослава завалялися помста і щойно оплачений абонемент спорткомплексу на Софіївській. Ні грама кохання, між іншим. А тільки так — кіношне бажання «самовдосконалитися і показати цій суці».

Антон уже сам шкодував, що потягнув Святослава в цю промзону — потрібні графіті якісь мудаки замалювали сірою фарбою (гармонія щоб була — бетонні стіни мають бути кольору бетону!), територія охоронялася блудними собаками, котрих, як виявилося, Святослав панічно боявся. Прогулянка затяглася і ні до чого не призвела. Хіба що до чергового вибуху Святославових звинувачень у бік Дівчинки. Є чогось така тенденція в людей — розійшовшись із коханцями, вони щосили заходяться поливати їх брудом в очах друзів тих же коханців. Антону було скучно це слухати. «Розбирайтеся самі!» — хотів весь час сказати він, але ж тут все-таки бос… Тож робив вигляд, що слухає його, і нічим не виказував, що знає історію з іншого боку, й непогано собі був погигикав у компанії з Олькою, коли Дівчинка клеїла дурня, зображаючи кінець цієї патетичної історії в ролях. Весь час Антон просто хотів якомога швидше трапити додому, до Ольки, на смажений із креветками рис і піно гріджіо, тим паче, в наплічнику в нього ось уже з кілька годин маринувалися глазуровані сирочки Ольці до чаю. А раптом йому так пощастить, що вони лишаться свіжими?

Ольга Василівна того вечора продала журнал «Timing» саме Святославу — взагалі такий дорогий журнал у неї купляли не часто. Бозна-чого вона затрималася так довго на роботі 21-го січня. Аж до восьмої тридцять сиділа, читала позичений у Жанни роман про прекрасну любов. У самої Ольги Василівни такої любові — з яхтами, інтригами, діамантами, отрутами і викраденими немовлятами — ніколи не було, але ніхто, чуєте, ніхто не має права заборонити їй мріяти! Відтак зайшла Жанна. Не за книжкою зайшла, а так — витягти Оліньку на пивко чи на коньячок. Ну бо сколька же можна, Олєнька? Нє лошаді же… Жанна працювала в цілодобовій касі продажу авіаквитків, і сьогодні її зміна кінчалася трохи раніше. Жанна мала свіжу філіровку і свіжий манікюр на кривуватих, та все ж випещених пальцях — це треба було відсвяткувати шоколадом з коньяком. Вибрали якусь підвальну кафешку. Там було дещо забагато довговолосих незрозумілих людей (наркомани!) у плетених светрах, але ціни і музика були нічо так, і поговорити про чоловіків можна було спокійно. І як кого хто задовбав. І скільки крові випив. І скільки разів на тиждень у них це саме. І як зробити, щоб це саме було довше і частіше, що головне. І як Жаннина свекруха не хоче віддати їм гараж, бо в них нема машини. Ну і що, що нема — Жанна все вже взнала про кредит. А Ольга Василівна і про кредит нічого не хоче знати, і про машину — вона у своїх глянцевих журналах у кіоску вичитала, що машин у Києві вже стільки, що через пару місяців усі виїдуть з дому і стануть у пробку, де й стоятимуть мертво, без руху. І як із цим боротися, журнали й самі не знають. А Ольга Василівна не знає, як їй боротися з ненавистю до власних дітей.

— Ну скажи, скажи, Жанночка, коли вони вже підуть і ми хоч трохи поживемо для себе, га? Ми вже з моїм і в Турцію збирались, але шось всьо пішло, як пішло… як всігда.

Ольга Василівна досьорбнула свій шоколад, а Жанночка заходилася давати одну з тисячі своїх безкорисних порад, що, відповідно, жодної користі не давали. Ольга Василівна думала про своє. Вона раптом відчула, що безкінечно втомилася і, можливо, візьме відпустку. Тільки це ще не точно. Трохи згодом вона вже передумала й, сидячи на зупинці в нерухомій поки маршрутці, набрала Жанночку (безкоштовний зв’язок із двома з половиною абонентами!) і спитала в неї рецепт її знаменитого штруделя. Раптом якось приготує, вона ще не знає. Але сірий з фіолетовим блокнотик і нова капілярна ручка в Ольги Василівни завжди з собою. Зі старих студентських часів. Напровсяк.

Марта ще з кулька казала всім, що ненавидить понеділки. Не рибні якісь дні. От і сьогодні, хоч і вдалося розвести німця на якесь хитрозамучене м’ясо — що толку? Кому впало це галіме м’ясо, хоч воно там з малайських дітей хай буде? В животі важко, в голові каша. Якого хєра я їду на цій галімій маршрутці, хоча всі суки з їх короткими ногами і без цицьок давно вже на лєксусах? Блядь, врємя — дєньгі. І врємя це уйобує шо піздєц. Фу, Марта, ну в тебе й думки. Будь вище. Ти королева, ти ще всім покажеш. Він найде тебе, твій Принц. На порші (як у Святослава, котрого вона бачила на одній вечірці, але ще не познайомилася) чи на ягуарі (як у ще кількох сотень чуваків цього міста, зрештою) — похуй. І повезе на Балі. Чи на Мальдіви. І тобі не доведеться більше розводити лохів на шуби і брильянти. (Насправді в Марти шуба була одна, і був усього один перстеник із півкаратиком діаманта, але Марта навмисне вживала множину, за принципом саянтологів: повірив — збулося). Так от. Він, Принц, купить їй самій спортивний порш, і вона на ньому буде їздити, і посадить поряд із собою Аліну, і порш цей буде кабріолетом, і вони цілуватимуться в кожній пробці, і мужики в ахуї будуть врізатися один в одного, а вони реготатимуть і додаватимуть газу на під’їзді до щойно відкритого пафосного клубу… Одним словом, Марта рятувалася від маршруткової реальності поршевими мріями. Нічого нового — вона так частенько робила. І не тільки в понеділок. Із недороблених справ — корекція гелевого нігтя. Дуже важлива, до речі, справа.

Свєта Банько мала до всіх них найменш прямий стосунок. У великому супермаркеті вона, перед тим відправивши чоловіка з дорожніми торбами прямо додому, обмацувала апельсини. Щоби зайти до подружки Людочки на Сирець і похвалитися, як козирно вони з чоловіком відпочили в Єгипті і як їй тепер наплювати на сусідського Сергія Олександровича, пішов він сама знаєш куди. А ось тобі, Людочка, фрукти — везла з Єгипту, а шо? Наклейки віддерти, і Людочка поведеться. Можна буде довго й задушевно про щось говорити, викликаючи в Людочки то зойки жаху, то іскорки захоплення, то спазмики заздрощів. Особливо якщо ненав’язливо розшпилити олімпійку й показати новий золотий ланцюжок на 25 грамів з кулончиком. Ех, Людочка, коли в тебе день народження? З мене хрестик з камушком… А як тобі мій Луї Вьютон? За безплатно щітай купила. А японцям — прикинь — їм у Франції не дають купляти цей Луї Вьютон. Ага. Щоби в Японії купляли втридорога. Бо у Франції — тільки по дві сумки в руки. Представляєш, дарагая?! По дві сумки! Ужас. І штамп в паспорт ставлять. Там же, в магазіні. Так ті японці знаєш шо придумали? Вони беруть скуповують по дві сумки, а тоді французів просять, із вулиці — купіть нам, ось вам гроші. Бідняжки… На цій сльозливій ноті Свєта Банько так міцно стискає апельсинку в лотку, що, будь вона омріяними яйцями Сергія Олександровича, бідолашний гінеколог записався би в постійні клієнти свого колеги-уролога. Втім, саме цю апельсинку вона чомусь відкинула й поклала собі в пакет іншу — саме ту, котру сьогодні, в силу дивного збігу обставин, уже мацали Святослав і Марта, обоє в різний час купуючи якісь дрібнички в цьому магазині. З недовершених справ Свєта Банько мала сьогодні перегляд знятих цифровою мильницею єгипетських красот і переперегляд плодів свого шопінгу перед сном. На роботу вона завтра не піде — треба себе любити. Буде сидіти вдома, рішати кросворди і пити фруктовий чайок. Мммм… Ну, або піде — щоби всі побачили її свіжий загарчик. І буде сидіти там над своїм золотом, пити фруктовий чайок і рішати кросворди. А ввечері підгадати час повернення з роботи Сергія Олександровича, привітатися з ним, примружити зелені очі й фиркнути. Як справжня бестія, мгм.

Нотатки слідчого (не для протоколу).

…Коли ти малий і бездомний, ходиш спальними районами чужого міста й дивишся у вікна, де світять світло, тобі уявляються сотні щасливих людей з їхнім затишком, гарячою вечерею, ввімкненим телевізором, мріями, переживаннями, запахами, страхами і комплексами. І стає шкода, що ти не один з них. Коли ти вже дорослий і розглядаєш не так Ціле, подрібнене на деталі, як кожну окрему деталь, щоби потім вивести якусь закономірність, тобі стає страшно. Бо ти дивишся, приміром, на трьох окремих пасажирів нічного маршрутного таксі й розумієш, як тупо кожен з них пройобує своє життя, живучи явно не тими речами, для котрих цю людинку було народжено. І закономірність в тому, що з такої от полови життя, власне, і складається. That’s it. Хіба лише з єдиною похибкою — невловимою і нестійкою, та все ж такою, що унеможливлює існування константи. Похибкою на час кохання. Треш і розкіш, доступна кожному. М?..

Один мій знайомий містик якось сказав мені, що після смерті майже всі потрапляють до раю. Тільки от кожен має там стільки часу, скільки часу на Землі він був закоханий.

Отож,

Всього, згідно Love Timing від 00.00.00:

1. Антон — 3 роки.

2. Марта — 2 роки.

3. Ольга Василівна — 25 років.

4. Свєта Банько — 2 місяці.

5. Святослав — 9 днів.


Слідчий витер піт з чола і вирішив, що навіть у такій канцелярії, як їхня, виконавцям треба інколи спати. Метафізичні істоти так само ненавидять метафізику, як токар ненавидить свій верстат, — це нормально. Кохання, смерть, взаємозв’язки і райські терміни — ех, нудьга і бюрократія. Він позіхає і вже збирається закрити досьє «Понеділок 21.01.08», як раптом помічає навпроти номера Першого в заключному списку червоний кружечок. Ой, вічно там у вас сім п’ятниць, бурчить слідчий на адресу когось невидимого за стінкою, розкриває досьє ще раз і трохи тупо дивиться на слово «Антон». Хм, три роки. Які, в сраку, три роки, друже, — все не так просто. Лишайся поки там, звідки йшов. Чи, може, все і просто — сирочки ж твої не прокисли.

28.01.08. Гоа, Індія.


Андрей КУРКОВ
ЛЮБОВЬ. ДАЛЕКАЯ И БЛИЗКАЯ[13]

Хорошо бы сидеть в барокамере с повышенным содержанием кислорода и с четырьмя голографическими окнами, в которых можно видеть только отражения собственного воображения. Сидеть в такой барокамере и писать о любви, возвышая и одухотворяя ее. Любовь невозможно преувеличить, она легко выходит за рамки слов, способных ее описать.

А описание любви, нет, не любовные романы о медсестрах и врачах, а реальные истории, в которых любовь побеждает все, в том числе и политику, и экономику? Почему эти истории не преподаются в школе наравне с историей козацтва и Триполья? Разве серьезные историки не занимаются любовью? Уверен, что именно сейчас вы меня неправильно поняли! Год назад я прочитал книгу молодого английского историка Орландо Файгса «Wisperers» («Шептуны»). 800 страниц книги посвящены истории советской семьи во времена сталинского террора. Там рассказано множество случав спасения от эпохи через любовь.

Одну из них — историю Игнатия и Марии Максимовых — по своему эмоциональному заряду можно сравнить с историей героев романа «Доктор Живаго». Игнатий и Мария были влюблены друг в друга с детства. Они жили в селе Дуброво, в Валдайском районе Новгородской области. Как только Марии исполнилось 16 лет, они поженились. Было это в 1924 году. До 1927 года оба работали на ферме, принадлежавшей родителям Игнатия. Потом переехали в Ленинград, где Игнатий нашел работу столяра. В октябре 1929 года, пять месяцев спустя после рождения их дочери Надежды, Игнатия арестовали, припомнив ему участие в крестьянском бунте в 1919 году. Сначала его отправили в Соловецкий лагерь, а потом перевели на северный сектор строительства Беломорканала — гигантской стройки Сталина, на которой работали сотни тысяч арестованных «врагов народа». Марию с ребенком сразу же после ареста мужа выселили из их комнаты в Ленинграде. Она решила вернуться в родную деревню. Но, приехав в Дуброво, обнаружила развалины отцовского дома и узнала, что ее семью сослали в Сибирь. Соседи посоветовали ей как можно быстрее покинуть деревню, чтобы тоже не арестовали. Она пошла пешком в соседнюю Тверскую область, и в первой же деревне постучалась в двери первого попавшегося ей на пути дома. Опустилась на колени перед открывшей ей двери парочкой старичков и стала умолять их взять к себе на время свою дочку Надежду. Пожилые супруги сжалилась над Марией. Они взяли в дом ребенка, а Мария вернулась в Ленинград и устроилась поваром на поезд, ходивший по маршруту Ленинград — Мурманск. Железная дорога проходила вдоль северного сектора строительства Беломорканала. Сначала Мария не знала, что где-то там, среди сотен тысяч арестантов, находится и ее муж. Но в 1932 году она случайно встретилась с вышедшим на волю мужчиной, который припомнил, что работал на канале вместе с Игнатием. После этого она стала писать десятки записок Игнатию со своим новым адресом и принялась выбрасывать их из окна вагона-ресторана, когда поезд проезжал в районе строительства мимо канала. В конце концов одна из этих записок чудом попала к Игнатию, и он ответил жене. В конце 1932 года его освободили из лагеря и отправили в ссылку в Архангельск. Мария забрала дочку у пожилой пары и переехала с ней к нему. Так спустя три с половиной года семья воссоединилась.

Во времена террора любовь к близким становится реальной спасительной силой. Во времена демократии она часто превращается в гламурный масс-медийный товар, новое издание Камасутры, игру для не желающих взрослеть людей.

Я вспоминаю свои юношеские влюбленности, вспоминаю собственные «темные аллеи», вспоминаю странное чувство, как будто по телу, внутри, бродит горячая ртуть, то ударяя в голову, то переливаясь в кончики пальцев и делая их удивительно тяжелыми и жаждущими прикосновений к любимому человеку. Юношеской любви не нужна стабильность, ей нужны эмоции, резкость чувств, порыв. Думаю, осознанно или бессознательно, но многие люди, достигнув спокойствия и стабильности, тоскуют по этой порывистой жизни. А потому иногда пробуют нырнуть, хотя бы на время, в параллельный поток эмоциональной жизни шестнадцатилетних-двадцатилетних. Кому-то из них удается омолодиться и вынырнуть, кто-то, перепугавшись уже давно забытой скорости и интенсивности отношений, быстро «гребет к привычному берегу».

А я сейчас, пока писал все это, вспомнил о записке, найденной в кармане своего плаща в девятом или десятом классе. Округлым и аккуратным девичьим почерком там было написано: «Я тебя люблю!» — и никакой подписи. Я так и не знаю, кто меня тогда любил.


Лада ЛУЗИНА
ЛЮБОВЬ ПО-ЖЕНСКИ[14]

«Любовь зла. Любовь слепа. Любовь обманчива» — голосят народные истины. В общем, репутация у нее — хуже некуда. Так стоит ли связываться с этой вредной и лживой калекой? — периодически задумываемся мы.

Вопрос, к сожалению, риторический. Ответ — «да» или «нет» — ничего не меняет. Результат один. Неожиданно ты с треском влюбляешься в какой-нибудь самый неподходящий объект. Дальнейшая схема проста и предсказуема. Любовь сродни глобальному алкогольному опьянению. Сначала тихо хмелеешь, потом громко поешь от счастья, затем буянишь, после — мучаешься тяжелым похмельем. Казалось бы, сомнительное удовольствие! Однако отучить народ от потребления спиртных напитков не удалось еще ни одному правительству никакими жесткими мерами.

Так уж странно устроен человек: пить и любить он будет даже под угрозой смертной казни. Причем если сильная половина человечества предпочитает первое, прекрасная имеет столь же непреодолимое влечение ко второму.

Любая барышня влюблена в любовь задолго до встречи со своим первым мужчиной. Она мечтает не о нем, а о ней. Он лишь способ, она — результат. Рано или поздно мы способны прийти к выводу, что можем быть счастливы без Коли, Вити, Димы… Но убедить нормальную женщину, что она может счастливо жить без любви, — это, пардон, из области фантастики. Сколько бы «Минздрав ни предупреждал», любовь столь же опасна для женского здоровья, как алкоголизм для джентльменского, ибо грозит полной потерей своего «Я».

В одно прекрасное утро кто-то насмешливо интересуется: «Что, влюбилась?» — «Как ты догадался?» — «У тебя удивительно глупое выражение лица!» Это первый симптом. От любви мы дурнеем. В обоих смыслах слова. И соображаем плохо, и выглядим подозрительно. Тщательно сформированный облик несгибаемой деловой леди, гордой пожирательницы сердец, нежной «Весны» Боттичелли тает, словно мороженое на блюдечке. Физиономия становится ошалевше-блудливой, губы расплывшимися, глаза невидящими. Общее состояние — нелогично восторженное. «Он испортит тебе жизнь!» — грозно предупреждает подруга. «Правда? — радостно вскрикиваешь ты. — А как?»

Симптом второй не заставляет себя долго ждать. У тебя появляется непреодолимое желание: «Сделать ВСЕ ради него!»

Что все и ради чего, собственно, — ты уже не задумываешься. (Нечем — ведь ты от него без ума!) Но к осуществлению этого намерения приступаешь незамедлительно, начиная радостно ломать себя, подстраиваясь под мужской идеал. Даже если предпочтения кавалера идут вразрез со всеми мировыми тенденциями и уродуют тебя до неузнаваемости. За год жизни с любимым женщина способна мимикрировать в полную свою противоположность. Из Джен Эйр — в Клеопатру, из Клеопатры — в Лолиту. Ее природные данные при этом совершенно не учитываются. Знавала я одну роковую брюнетку чистой воды, которая, отправляясь на свидание, надевала белый парик и обряжалась пасторальной пастушкой.

«Мне нравится…» — капризно роняет он. И ты покорно стрижешь длинные ногти, бросаешь курить и учишься готовить пудинг. Меняешь спортивную обувь на шпильки, если ненаглядный любит femme fatale, и кружевное белье на байковую ночную рубашку с оборочками, если единственный относится к категории «папочек». Если возлюбленный ханжа — стахановскими методами превращаешься в бледную моль, если страдает «комплексом любви к проститутке» — носишь кричащие вещи, которые раньше могла надеть на себя только под общим наркозом. «Отныне и навеки» одежду и косметику, постельное белье и зубную щетку ты покупаешь в рассчете исключительно на его вкус. Хотя он обычно намного хуже, чем у тебя! (Может, природа и создавала великих дизайнеров и кутюрье мужского пола, но в основном голубых. А романы, согласитесь, мы крутим отнюдь не с ними.)

Порчей вкуса дело не ограничится. Благополучно разделавшись с «Я» персональным, любовь вступает в конфликт с «Я» социальным и портит тебе характер, манеры, карьеру, аппетит и всю жизнь в придачу. Ты (три года на зависть всем соблюдавшая тибетскую диету!) либо вообще ничего не ешь, либо на нервной почве ежевечерне опустошаешь холодильник и уже через месяц не помещаешься ни в одни брюки. Или напротив: худеешь, как скелет, зеленеешь и спадаешь с лица. Пропадая ночами, постоянно забываешь покормить любимую кошку (кошка тоже худеет и звереет). Неделями «не успеваешь» отвезти передачу бабушке и проведать больную подругу (обе обижаются насмерть).

Сдержанная, вежливая, честная, обязательная, ты неожиданно превращаешься в резкую, вспыльчивую, непунктуальную и совершенно безалаберную. Лжешь, выдумывая несусветные оправдания, и дерзишь начальству. Срываешься и плачешь по пустякам. (Вчера он сказал «Я тебя люблю» совсем в иной тональности!) Отправляясь в кино, портишь удовольствие зрителям, потому что единственная в зале не можешь выключить свой мобильный. (А вдруг он позвонит?) Приглашаешь делового партнера в ресторан и убегаешь в самый ответственный момент (он таки позвонил!), махнув хвостом. А потом отключаешь телефон на весь рабочий день, прекрасно зная, что твой вконец разъяренный шеф сходит с ума, пытаясь до тебя достучаться.

Влюбленная женщина — элемент антиобщественный. Абсолютно профнепригодная хозяйка, друг, подчиненная, член общества и несостоятельная «красная шапочка». Любовь, как птенец кукушки, подкинутый в ее сознание, начинает безжалостно выбрасывать из гнезда все иные ценности. Это чувство кажется ей ужасно огромным, а все остальное — несущественно маленьким. Мужчина обычно солидарен с ней. Но только первые два месяца романа. На большее его романтизма не хватает. И тогда конфликт с внешним миром перерастает в конфликт с самим предметом любви.

Какие друзья, работа, родители, пробки на дорогах, преферанс по пятницам? Разве это может служить хоть сколь-нибудь серьезным оправданием его отсутствия? С какой стати он вероломно пытается сохранить все прошлые привязанности, в то время как ты горишь желанием отказаться ради него от всего и вся?

Тут следует зачесть небольшой оправдательный приговор. Мы, женщины, ни в чем не виноваты. Мудрый Господь Бог собственноручно втиснул в наш мозг парадоксальный алгоритм «любовь — жертва». Иначе как бы он заставил нас жертвовать фигурой, здоровьем, работой, временем ради продолжения человеческого рода? Полное самоотречение компенсируется столь же полной зависимостью твоего чада. Этот же принцип отношений женщина подсознательно пытается навязать возлюбленному. Классическая мечта влюбленной дамы: «Пусть он очень тяжело заболеет, а я буду преданно за ним ухаживать!» Избавленные от великой миссии деторождения, мужчины столь абсурдную причинно-следственную связь не понимают. И зачастую испуганно рвутся прочь из «капкана»…

Но еще чаще от нас сбегает сама любовь. Самое ужасное из всех ее качеств состоит в том, что она оканчивается. Уходит без предупреждения и «заявления об уходе». Испаряется в самый неподходящий миг, когда он путем титанических воспитательных усилий уже отучен от преферанса, приучен приходить на встречи вовремя, дозрел до предложения и купил кольцо.

Твоя протянутая рука с «великой жертвой» на ладони недоуменно зависает в воздухе. Ты вдруг прозреваешь и пораженно вскрикиваешь: «О боже! Кто это рядом со мной? У него же низкий рост, круглый животик и явные залысины. Амбиций на миллион, а денег намного меньше. Да и в постели далеко не бог. Не Рокфеллер, не Спиноза и совсем не Ди Каприо. И это ради него я собиралась пожертвовать всем?! О, ужас, ужас! Где же были мои глазки?»

Ты безжалостно выключаешь телефон (пусть звонит хоть до второго пришествия!) и удивленно оглядываешь погром от любовного нашествия. Масштаб его обычно зависит от глубины и долготы дезертировавшего чувства. Не исключено, что вся твоя квартира уже оклеена ненавистными депрессивно-желтыми обоями, в гардеробе нет ни одной вещи «к лицу», лица на тебе тоже нет, друзья забыли, как тебя зовут, кошка сбежала, с работы давно уволили. И сама ты очень плохо помнишь, кто ты такая и чего хочешь в этой жизни.

Ничего. Ты соберешь себя по крохам, реставрируешь по памяти, подштопаешь, залатаешь, обновишь и воскреснешь из пепла. И еще десять раз подумаешь, когда злая, слепая, обманная любовь вновь поскребется в твою дверь: впускать ее или не впускать?

Хотя вопрос, к сожалению, чисто риторический. А дальнейшая схема проста и предсказуема…

Во всяком случае, мы с моим многострадальным «Я» ходим по этому замкнутому кругу уже много лет.


Таня МАЛЯРЧУК
LOVE IS…

Колись, в часи мого світлого пострадянського дитинства, були такі турецькі жуйки «LOVE IS…». Поряд із «Дональдом Даком» і «Турбо» вони не витримували ніякої конкуренції. Звичайна гума, симптоматично ароматизована полуничкою. Мене нудило вже на першій хвилині спринтерського жування. Але виробникам «ловеїзок» йшлося, вочевидь, не про смак і запах. Своєю, на перший погляд, непотрібною й непомітною діяльністю вони навертали здеморалізоване суспільство у лоно вічних духовних цінностей. Обгортки, заради яких, врешті, і купувалися «ловеїзки», складали величезну колекцію визначень любові. Простенький коміксоподібний малюнок з хлопчиком і дівчинкою у різних ситуаціях і — не побоюся цього слова — позах. А далі універсальна істина на зразок: любов — це коли щось заважає тобі сконцентруватися; любов — це коли хтось несе твої лижі; любов — це серце одне на двох; любов — це причина нашої присутності на землі…

Всі мої друзі, особливо хлопці, носилися з «ловеїзками», ніби з «Камасутрою» чи журналом «Плейбой». На перервах між уроками у школі найбільші фанати збиралися разом, аби почитати одне одному свої визначення любові. На одну «ловеїзку» можна було виміняти, наприклад, бутерброд з ковбасою або два яблука, однак ті, що піддавалися голодній спокусі, потім тяжко про це шкодували.

Уявіть собі щасливе покоління українських дітей, які не здогадувалися про існування апельсинів і комп’ютерів, але знали, ЩО ТАКЕ ЛЮБОВ.

Я, як завжди, все пропустила. Жуйки «LOVE IS…» раптово зникли, і в мене не залишилося жодного екземпляра, їм на зміну прийшов більш модерний варіант — «Hate is…», який, у принципі, логічно продовжував обрану тему. Ті самі хлопчик і дівчинка. Внизу обгортки вердикт: ненависть — це коли ти не можеш дивитися на неї без оптичного прицілу.

Я пам’ятаю одного не надто старого діда, який п’яним лежав на лавці у центрі крихітного західноукраїнського містечка і кричав: «Де любов?! Де любов?!».

Ціле містечко зійшлося дивитися на концерт. Дід виступав кілька днів. Лежав на лавці не просихаючи (не уявляю, як він поповнював запаси алкоголю в крові), безперервно повторював одне і те ж: «Де любов?!». Праведні жіночки товпилися біля діда, і кожна по-своєму відповідали на його запитання:

— У сраці.

— В Америці твоя любов.

— Нащо вона тобі взагалі здалася?

— Такий старий, а ще любові хоче…

Маленькі діти кидали у діда яблуками і камінням. Бігали довкола, як чортенята, тикали пальцем, зривали черевики і картуз з голови. Сцена, гідна великих режисерів.

Насамкінець дід трохи змінив репертуар. Останні його слова, які я пам’ятаю, були приблизно такими: «Де любов?! Де житє?!».

Я вже була майже забула цю історію. Тепер та, що виховувалася на жуйках «LOVE IS…», услід за пропитим волоцюгою повторює: і де вона, справді, де? Де любов, до якої нас змалечку готували і яку на кожному кроці обіцяють?!

Покажіть мені хоч одну людину, яка дійсно любить. Покажіть мені хоч одну людину, яку дійсно люблять.

Ні кроку за межі жанру. Є двоє закоханих — він і вона, є альтернативний фактор, який загрожує їхньому спільному щастю, є драматична ситуація, безпощадний конфлікт, що наростає до кульмінації, і катарсис зі сльозами і трупами. Закохані мусять діяти, мусять боротися, вони повинні поводитися так, як поводяться герої, бо інакше їхня любов і їхня майбутня жертва нікому не будуть цікаві.

А нецікавого навкруги предостатньо. Наші знайомі, невдахи і слабаки, тільки те й роблять, що закохуються, тільки те й роблять, що програють. Все відбувається тихо і без бою. Дійові особи, не наважившись на вчинок, приречено сидять одне коло одного і мляво імітують шалену пристрасть. Їхній ромеоджульєттівський діалог можна передати двома фразами: «Я тебе люблю» — «Я тебе теж ні». Це не любов. Ми так не домовлялися, Боженько.

Я вже кілька днів морочуся з тим, аби пригадати якусь реальну любовну історію. Так, щоб сильно, правдиво і до кінця. Так, щоб мати хоч одну і розповідати її направо і наліво, дітям і внукам. І не можу. Боюся, любов — це спільний проект Шекспіра і голлівудських продюсерів. Те, що ми думаємо, є любов, насправді — всього лиш банальний страх залишитися самотнім.

Хоча іноді все виглядає значно простіше. Можливо, ми любимо і продовжуємо любити з жалю до себе.

Якось я була свідком вуличної бійки. Врешті, не стільки бійки, скільки побиття. Він — курдупель, маленький самовпевнений індик — бив її — вродливішу і вищу за себе на дві голови. Дівчина дивилася у мініатюрне кишенькове дзеркальце. Індика це не на жарт роздратувало. Він ударив її, вона похитнулась, і дзеркальце випало з рук на газон. Врешті, не стільки випало, скільки відлетіло метрів на десять. Дівчина заплакала. Індик роздратувався ще більше.

Я стояла поруч і за всім спостерігала. Поводилася дуже необережно, бо маленький, але задиристий мужчинка міг віддухопелити заразом і мене.

Я думала собі: ну все, на цьому їхні ніжні стосунки скінчилися. Кінець любові. Дивно, що вони взагалі так довго протримались — красуня і чудовисько.

Дівчина мені подобалася. Була в ній якась приваблива смиренна вищість. Поряд із нею її кавалер виглядав нікчемним черв’яком.

Він кричав: «Чого ти ревеш?! Піди і підніми дзеркало!»

І це було занадто. Такого карамазовського знущання я не сподівалася навіть від черв’яка. Думала: зараз вона дасть йому здачі. Вона не витримає. Мусить. Розтрощить дзеркало у нього на голові.

Кілька хвилин вони стояли одне навпроти одного і мовчали. Змагалися поглядами. Його погляд наказував підняти кляте дзеркало. Її погляд вишукував у маленькому тільці коханого щось, що одні називають серцем, а інші — душею.

Ну, вдар його, благала я. Ти ж можеш! Ти ж вища за нього на дві голови. Прикінчи його, як блоху на гребінці.

Ти така гарна. Знайдеш собі іншого, більшого кавалера. Від більшого кавалера і дістати не соромно.

Вони дивилися одне на одного, а я дивилася на них. І чим, ви думаєте, закінчився поєдинок? Правильно.

Вона підняла дзеркальце з газону, повитирала сльози і разом з індиком попід руку зникла у невідомому напрямку. А я ще довго стовбичила на тому самому місці, захлинаючись від образи і безсилля.

Забігаючи наперед, скажу, що мене одного разу, значно пізніше, теж так ударили. І я повелася нічим не ліпше. Повитирала сльози і все забула. Але того моменту було так неймовірно себе шкода. Було так неймовірно приємно себе шкодувати.

Любов — сцена для егоїзму. Ти танцюєш на цій сцені якусь, перепрошую, ламбаду, а тебе безперервно хвалять. Хвалять не тому, що твоя ламбада — вершина ламбадного мистецтва, а тому, що люблять тебе і не хочуть засмучувати. А однак тобі добре. Ти поважаєш себе. Нікого зі сцени не бачиш, бо прожектори засліплюють очі. Обожнюєш себе і тільки себе.

Вперше я закохалася в дитсадку. Мала років п’ять або менше. Класичний варіант — це була моя вихователька. Я безперервно крутилася довкола неї, вимагала її уваги, ранкову гімнастику робила так совісно, що мало не ламала собі руки і ноги.

Хто краще за всіх уміє розглядати у книжках малюнки — я! Хто краще за всіх ліпить у пісочниці фортеці і парканчики — я! Хто найголосніше співає на уроках музики — я! Хто знає найбільше анекдотів — я! Хто наймудріший — я!

Вихователька безперервно повинна була мене хвалити, тримати мене за руку, думати тільки про мене, словом, — любити мене. І так деякий час справді було. Медовий місяць у дитячому садку (непогана назва для добротного порнографічного фільму).

А якось вихователька мене образила. У суперечці з кимсь із дітей не стала на мій бік. Я вибігла на вулицю і цілий день, вперта і горда, чекала, коли вихователька прийде по мене, вибачиться, скаже, що помилилася, що скучила за мною. Минула година, друга, а вихователька не з’являлася. Думаю, вона гарячково перечитувала педагогіку Макаренка, бо не знала, як правильно зі мною чинити. Але тоді я була ладна вбити її — свою любов, яка так жорстоко зі мною обійшлась. Зрадила мене. Залишила. Висміяла. В одну мить з наймудрішої я стала цілковитою дурепою. Забула всі анекдоти. Втратила голос. Сцена, на якій я танцювала свою ламбаду, провалилася, і я з розгону бебехнулася вниз, на саме дно ганьби і самозневаги.

З того часу, перед тим як зійти на сцену, я спершу перевіряю, чи вона надійна. Впевнююсь, що це взагалі сцена, а не вправно замаскована вигрібна яма.

Якби я була законодавцем любові, то залишила б у ній все, як є. Нехай любов і далі буде такою: несподіваною, невзаємною, нещасною, підлою, мучителькою, злою.

Не влаштовують мене лише дві речі, і перше — це те, що любов робить людей надокучливими дітьми, які в іграшковому магазині канючать купити їм ведмедика. Без ведмедика вони не уявляють, як житимуть далі. Конче треба мати ведмедика. Щоб було кого любити. Щоб було кому щовечора перед сном у любові зізнаватися.

Відразу уявляю собі російську акторку Фаїну Раневську — найкращу у світі Бабу-Ягу — на Арбаті з Пушкіним.

У якихсь мемуарах Раневської я прочитала, що вона ціле життя любила Пушкіна. Любила так сильно, що той аж почав їй снитися. А один сон виглядав приблизно так: Пушкін, старенький, з паличкою, шкандибає Арбатом. Фаїна Раневська бачить Пушкіна, і її серце завмирає від неймовірної радості. Ось він! Сам! У плоті і крові! Мій! Пушкін!

Вона біжить назустріч Олександру Сергійовичу і щосили кричить: «Я така рада тут Вас зустріти! Така рада! Я давно хотіла Вам сказати! Якби Ви тільки знали, як сильно я Вас люблю!».

Пушкін, старенький, з паличкою, на хвильку зупиняється. Такий увесь сивий і зморшкуватий. Повертається до захеканої Фаїни Раневської і спокійно відповідає: «Фаїно, шльондра стара, та відчепися ти від мене зі своєю любов’ю».

Друге, що мені принципово не подобається в любові, — це те, що вона минає.

Дуже не подобається.

Зрештою, я майже не вірю у минущість любові. Її або ніколи не було, або вона є назавжди. Інакше як виправдати смертність людської істоти? Смертна людина мусить мати хоча б щось вічне. Їй необхідно за щось триматися. Забутися, аби не просидіти відведені шістдесят-сімдесят років у психіатричній лікарні зі словами: нащо жити, якщо все одно вмру? А любов — найкраща форма забуття. Любов не вмирає.

Підозрюю, мене попросту в черговий раз обдурили. І знову у всьому винна ця літературна халтура. Пам’ятаєте, як Рет Батлер за сторінку до закінчення роману «Звіяні вітром» заявив Скарлет О’Хара: «Вибач, дорога, але я тебе більше не люблю». Пам’ятаєте?

Я перечитувала той абзац мільйон разів. Я не сподівалася такого. Не могла повірити, навіть більше, — не могла зрозуміти. Як це «не люблю»? Що значить «не люблю»? І ти кажеш це тепер, за сторінку до кінця, коли Скарлет така самотня і нещасна? Та подивися на неї — вона покаялася! Вона стала мудрішою! Вона любить тебе і завжди любила, просто народилася трохи тупенька і тому не завжди ясно усвідомлювала, чого хоче! Ти не можеш отак взяти і розлюбити її! Хіба можна розлюбити таку жінку?!

Якщо мої діти і діти моїх знайомих коли-небудь захочуть прочитати «Звіяні вітром», я вирву з книжки останню сторінку або перепишу її наново. Щоб не множити і без того доволі розповсюджену єресь.

Нічого не бійтеся. Любов безсмертна. Вам буде добре, коли полюбите. Тільки любіть.

У світі її так мало, а так багато про неї розмов, що втрачаєш здатність відрізняти свої почуття від нав’язаних.

У телевізорі говорять про любов, у книжках і газетах говорять про любов, у церквах, на пленарних засіданнях Верховної Ради, на заняттях з йоги, у громадському транспорті і в громадських туалетах. Нас напихають любовними історіями, ніби консервантами, проводять такі собі пропедевтичні курси, щоб ми знали, як усе відбувається, як любов виглядає, яка любов буває, і що, власне, краще не любити, але воно як сніг на голову — ти не матимеш сили протистояти. Терпітимеш — і це прекрасно. Задовго до повноліття ми стаємо справжніми професіоналами. Маємо точне уявлення всіх можливих любовних інтриг і перипетій, а коли раптом Вона приходить, ми кажемо собі: ого-го, здається, любов. Ура.

І мене це страшенно нервує. Бо любов нізвідки не приходить. Любов взагалі не вміє ходити. Любов сидить у кожній людині від самого народження. Людина — це любов.

Все решта не має ніякого значення.


Марія МАТІОС
І ВСЕ-ТАКИ — НЕ НАВПАКИ

1

Я знаю, коли настане кінець світу з точністю до секунди. І ви знаєте також. І всі на світі знають, хоча, можливо, ніколи над цим і не замислюються. Бо просто знають. Кожен мовчки носить у собі ці знання, як носять рідну кров. Серце. Чи волосся.

Ви смієтеся.

Не вірите!

Не мені.

Ви не вірите самі собі, що носите в своєму мозку такі ж чудернацькі, хоча й не запатентовані знання, як і я.

Мені ви почасти вірите. Хоча подумки майже завжди сперечаєтеся зі мною, «розкодовуючи» путі несповідимі персонажів із моїх романів. Подеколи люто сперечаючись із людьми з моєї уяви (а значить, і зі мною, як їхнім «архітектором»), ви маєте рацію. З етичних, естетичних, ментальних, світоглядних міркувань. Почасти з міркувань власної — психічної чи психологічної — безпеки.

Бо я якась така… нав’язливо-апокаліптична… занадто архаїчна… немодно моралізаторська.

Коли ви подумки ведете зі мною полеміку, ви думаєте, що ви інші. Інакші.

В багато чому — так. Ви неповторні. Проте в своєму знанні точної дати кінця світу (про що я веду мову майже у кожній зі своїх книжок), запевняю вас: ми — ідентичні. Просто я наважуюся говорити за вас своїми словами тоді, коли ви волієте мовчати — але думати — про те, що я вкидаю у ваш і без того розжарений мозок своїми травматичними текстами. Чому травматичними? Бо мої літературні герої проникають у ваш світ зі своїми родовими чи набутими «крововиливами» й рубцями. Персонажі з моєї творчої уяви (але аж ніяк не віртуального, а вибраного людського досвіду) — завжди навіщось безжально обкладені мною капканами й пастками.

Капкани спершу травмують моїх героїв. Далі вони чатують на мене. А лиш опісля ловлять і вас — моїх читачів. І саме в цьому дехто вбачає моралізаторство — оце моє неперервне нагадування про невідворотність щоденних пасток на кожне, кожне! людське життя.

А якщо подумати неупереджено, то моє письменницьке моралізаторство не має нічого спільного ні з народництвом, ні з ідеологією, ні з традицією, ні з її запереченням, ні із самою дидактикою як такою. Часткова повчальність текстів чи, радше, легкий шарм повчальності в моїх книжках стосується лише двох речей на світі. Точніше, трьох: Людини і ще двох засадничих речей, так само невіддільних від людини, як невіддільне від неї її ж власне дихання.

Але це також не є точним визначенням — засадництво. Бо ці дві речі, які для мене є винятковими, осібними поміж усього решти — не є речами у звичному розумінні. І не є поняттями. Вони занадто реальні, щоб дати їм назву, означити межі, які би вмістили в собі весь огром їхньої ж таїни.

Сама таїна закодована в тому, чого ми не спроможні ані пізнати, ані розгадати.

Ніколи.

За жодних умов.

Хоча — це всього лише дві (дві!) маленькі таємниці, над незмінною суттю яких б’ється розумне людство від печерних часів і до сьогодні.

2

… «Апокаліпсис» Мела Гібсона я подивилася через рік після написання свого «Апокаліпсису».

Які вони різні — печерні часи художньої уяви Гібсона і печерні часи першої половини XX століття, про які йдеться в моїй новелі! Проте, як для персонажів Гібсона, яких називали як не Прудкою Черепахою, то Лапою Ягуара, так для моїх Тимофія, Естер чи Хани — часи однаково печерні (без огляду на календар). Попри те, що в одному часі найвищим досягненням людського розуму був лук із стрілою, а в іншому — зброя масового враження: ідеологія. Але що за печерним чоловіком на ім’я Майже, що за Тимофієм, який спізнав «принад» Першої світової війни, за кожним із них женеться, захекуючись, смерть. У парі з любов’ю. І швидкість їх наздоганяння — космічна.

Проте саме на пограниччі смертельної облави — Любові і Смерті — у багатоборстві заради Життя схрещуються всі троє: Людина, Смерть і Любов. З однаковою силою пристрасті що в печерну добу, що в добу модерну.

Ось вони — ті троє, яких жодного разу я не обминула і обминутися з ними не зможе мій читач. Вони йдуть назирці за мною, як переслідувачі, як екзаменатори: чи ти не забула про найголовніше? І, сама того не бажаючи, я стаю залежною від примхи і заручницею великодушності трьох — Людини, Любові і Смерті.

…Напевно, в своїх здогадках я помиляюся, але чомусь здається мені, що людина завжди волочить за собою дві тіні. Перша тінь називається смертю.

Та слід у слід за людиною в незмінному смертельному ореолі другою тінню неодмінно блудить любов.

І ніхто не знає, чий ореол густіший?

І хто ж усе таки на півкроку швидше?!

І чому ці тіні — завжди тільки наввипередки?

І чому обидві однаково хитрі: кожна відповідно до своєї фантазії майструє свої капкани із особливою — єзуїтською — філігранністю на одну-однісіньку, малу-малесеньку, як правило, незахищену імунітетом байдужості чи апатії до життя людину.

І чомусь те майстрування майже завжди синхронне.

Я це називаю засідкою з тіні. Та засідка — це також тільки тінь. Блідий двійник її Величності Смерті або її Високості Любові. (Розпізнавайте на здоров’я, якщо натрапили на засідку!).

Інших незнищуваних засідок-капканів, окрім Любові і Смерті, природа для людини просто не вигадала. Не було потреби вигадувати, бо все інше, все решта — доступне для підкупу. Лестощів. Окозамилювання. Нейтралізації. Можна обійти. Об’їхати. Розминутися. Уникнути.

А з цими двома — ніяк.

3

«Любов — це відсутність страху» — каже моє нарешті ущент пошматоване серце. Але я вже справді не боюся ні його відчайдушної мови, ні того, що колись навіки позбавило мене страху, — самої Любові. Вона мене розірвала на шматки, як розриває, напевно, людину міна чи граната. Однак я не хотіла б уже ніколи знову здокупити своє серце, зшити його надірвані волокна, продути клапани для того, щоб колись прокинутися з відчуттям цілого! непристойно здорового серця.

Я не знаю, але й не хотіла б ніколи знати, чому й навіщо моє серце колись іскрилося попереду мене… попереду мого розуму і глузду… наперекір іншому серцю, яке билося до мене з такою ж силою, з якою билося моє — від нього, але до серця іншого…

І це називалося так само просто, як і незбагненно — Любов.

Любов боліла, пекла, несамовитіла, ридала, проклинала, захлиналася, хмелила, прощалася і прощала, вбивала і відроджувала, пестила і шмагала, ні на день ніколи не покидаючи мене, так і залишившись поміж тим найбільшою світовою загадкою.

Але коли про неї, задля якої позбулася страху, я дізнаюся все, — тоді, мабуть, моя земна місія завершиться. І я піду собі самотужки дізнаватися про те, про що ніхто й ніколи і ніде у світі не дізнається правду.

…«Маріє, ти завжди впадаєш у крайнощі», — не раз мені каже не один мій читач. Так каже і мій чоловік, очевидно, поділяючи мою думку, що двоє людей, які люблять одне одного упродовж тривалого часу — це також крайнощі. Але, Господи, праведний Боже… якби ти так зробив, щоб я ніколи не позбулася їх!..

4

…І тому я знаю з точністю до секунди, коли наступить кінець світу: тоді, коли буде знайдено формулу Любові і розгадано загадку Смерті й Потойбіччя.

У тій сухій формулі фігуруватимуть мікрони і атоми… фізика й хімія в екстазі зростуться, як сіамські близнюки… майбутній нобеліант в уяві вже виголошуватиме свою промову, розкланюючись перед членами королівської академії в надії на виняткову оцінку виняткового свого відкриття…

Але поважна й мудра Біла Жінка усміхнеться на те з-під білої своєї намітки, сховавши усміх у не зморщене лице, і накриє щасливого першовідкривача чорним чи білим саваном іще до того, як його праведні труди знайдуть свого адресата… і мудра Жінка спровадить його на небеса, на оті співані-переспівані, видимо-невидимі бездонні небеса, де немає ні смутку, ні печалі… ні нашого знання про них… нема ні нас, ні того, хто за всі земні багатства і статки відхилив би браму ще одної таємниці, неприступної людині від печерних часів до часів модерних: таємницю Смерті.

Але не тривожтеся: цього відкриття не станеться ніколи.

Бо не закриється книга народження Любові.

Як не відкриється день її відходу.

Не стане приступною суть приходу Смерті.

Як не підтвердиться ймовірне народження життя після Неї.

І тому останнього дня людської помпеї також не буде ніколи.

Коли б навіть трапилося неймовірне й уможливилася розгадка двох одвічних таємниць, ви ж добре знаєте, що завжди знайдеться бодай би один, той, хто в останню мить перед оприлюдненням таких небезпечних знань запротестує, бо вчує в грудях власне серце. Бо згадає, що Всепланетарний Розум творив нас до життя і стирав нас із нього тільки з Любові. І формула Його божественної приязні до людини назавжди залишиться відкритою тільки Йому Одному.

Ну, так. Так. Ви мене зрозуміли правильно. Я, як і ви, знаю: знання руйнують таємницю. Я пересичена непотрібними знаннями. І через те не бажаю знати того, що шкодить. І через те балансую своїм словом на пограниччі Істинної Любові й Невідворотної Смерті.

Не судіть мене строго за мою любов до лабіринтів Життя. Я допитлива. Але не настільки, щоб знехтувати Великими Таємницями. Тому я — щаслива. Чого і вам бажаю.

…А кінця світу не буде ніколи, поки бодай одне серце у світі любить, позбавляючись страху. Навіть перед її неосудністю — Смертю.

Ви це також знаєте.

Я тільки вам іноді нагадую.

У книжках.


Костянтин МОСКАЛЕЦЬ
ВСЯ МОЯ ЛЮБОВ

1

Я не знаю, куди подівся Костик, один з найдорожчих друзів моєї юності. Може, він виїхав до Ізраїлю, може, до Америки. Тоді багато хто виїжджав, не залишаючи жодних адрес або номерів телефонів. У кожному разі, кілька спроб розшукати Костика в Києві не дали нічого. Він жив у Дарниці, захоплювався роком і біологією, незважаючи на російськомовне виховання і середовище, писав гарні вірші українською. А ще чудово готував — одного разу він зі своєю майбутньою дружиною привіз на мій день народження власноруч спечений торт. Коли моя мама, заслужений віртуоз кулінарних мистецтв, скуштувала шматочок, вона тільки й спромоглася сказати: «О, це несамовито смачно…» І з великою шанобливістю заходилася випитувати в Костика рецепт.

Але торти, вірші і навіть рок відступали на крок перед талантом Костика-співрозмовника. Він знав безліч дивовижних речей і вмів розповідати про них — дивовижно! Однією з вічнозелених тем були, ясна річ, павуки. Костик кохався в павуках, досліджував їх ззовні і зсередини, створював гігантські колекції, писав пристрасні дисертації… їхня з дружиною кімнатка в гуртожитку ніжинського педінституту від підлоги до стелі була заставлена пробірками із заспиртованими павуками, скорпіонами, сколопендрами і якою тільки не хочеш багатолапою нечистю. Жменю таких герметично запечатаних пробірок Костик подарував і мені — як одному з найближчих друзів. Можна сказати, відірвав від серця. Під час незліченних мандрів і переїздів майже всі ті скло-сколопендрячі скарби побилися або погубилися, проте один симпатичний скорпіончик усе-таки вцілів і зараз стоїть на почесному місці в Келії Чайної Троянди, вартуючи її спільно з фотографією кам’яного Будди з китайського печерного монастиря Юньган у провінції Шансі.

Зайве пояснювати, що палку любов до волохатих і восьмиоких Костик зумів прищепити й мені. Звичайно, я так і не вивчив напам’ять латинські назви трьохсот, чи скільки їх там існує, видів павучого царства (хоч і обіцяв другові зробити це). А жаль, адже Костик переконав мене, що найкращий засіб боротьби з депресією — не вино і навіть не чай з китайської провінції Чжецзян, а розказування мантри. «Розумієш, коли мені хріново, — пояснював він, — я не можу навернутися ні до чого. Тоді беру і починаю пошепки, сам собі, проказувати латинські назви кожного виду. Десь на другій сотні потрапляю в цілковиту ейфорію. І при цьому — жодного бодуна на ранок, прикинь!» Отже, до цих верховин духовної майстерності я так і не доріс, запам’ятавши, однак, деякі цікаві подробиці з життя братів… гм, наших менших.

Зокрема, про їхні шлюбні звичаї. Коли настає пора любові — а вона рано чи пізно таки настає, — павучок-самець ловить муху, проте не їсть її сам, а йде до самки. Самка зустрічає кавалера доволі вороже: їй під той час неймовірно хочеться їсти, а не кохатися. Тоді наш кмітливий павучок підсовує їй упольовану муху, а сам, користуючись нагодою, залазить на самку і запліднює її. От і вся любов. Інший вид павуків провадить шлюбний ритуал інакше: наближаючись до кровожерної самки, павучок починає… танцювати. Танцює довго, коло за колом виписуючи химерні па й піруети аж до тієї жаданої миті, коли в самки замакітриться в голові і, цілковито заворожена пластикою павучого танцю, вона перестане розрізняти грішне й праведне та дозволить себе запліднити.

— Висновки ти можеш зробити сам, — пояснював Костик, — ми нічим від них не відрізняємось. Еволюція користується набором одних і тих самих прийомів. Тому ми складаємо сонети, співаємо пісень, танцюємо, вправляємось у дотепності і водимо коханих до ресторану. Ми веземо їх до засніжених Карпат або на сонячне узбережжя Криму, водимо дивитися фільми і розповідаємо про високу духовність Середньовіччя з однією-єдиною метою: заворожити і запліднити самку. Вони ж відповідають нам тим самим. Вони — зваблюють. Власне, ані самі ми, ані наші індивідуальні смаки й переваговіддання — ось ти любиш брюнеток, а я блондинок, тільки не кажи про це моїй дружині, — отже, всі наші схильності й уподобання взагалі ні до чого. Це — підступ волі до життя, пастка. Бо воля до життя — це воля до самовідтворення. І їй абсолютно байдуже, кого дурити — тебе, мене чи польового тарантула. Саме життя, безмежне в своїй анонімності, влаштовує ці перманентні любовні драми, кабаре злягань і шоу коїтусів. Це воно прописує мізансцени для подвигів самопожертви в ім’я коханої Панни, організовуючи самостримування задля накопичення вітальної сили, любовні записки під партою — задля успішного просування сходинками природного добору. Ми всього-на-всього інструменти жадоби життя до самого себе, до трансляції себе все далі й далі в історичному часі. В ідеалі цей життєвий порив хоче заповнити собою і своїми покірними знаряддями — від бактерій до павучків, від павучків до нас із тобою — цілу вічність.

2

Ми сперечалися. Я переконував друга в тому, що задля елементарного самовідтворення життя не потребувало би такого ускладнення, яким є любов і створена нею культура. Воно цілком успішно могло би винайти й застосувати інші, не такі затратні способи репродукції біологічного виду. Натомість ми бачимо: замість того щоби транслювати себе в незліченних поколіннях нащадків, життя Ромео і Джульєтти уривається в розквіті репродуктивного віку. Воно — гине. Від любові. Любов є містичною за визначенням; вона відкриває приспані і заблоковані чакри, вона створює шедеври мистецтва, вона — вбиває закоханих, замість того щоб забезпечити їм тривале довголіття і серії оргазматичних спазмів. На додаток, любов не конче мусить бути виключно статевою любов’ю: ще Платон проводив розрізнення між Афродітою Пандемос (Всенародною) і Афродітою Уранією (Небесною). Перша з них досяжна кожній пересічній людині, і тут ти маєш рацію, вдаючись до аналогій з розмноженням павуків, бо це дійсно трансляція життя-як-воно-є у далечінь віків і не більше. Але друга породжує релігії і мистецькі твори, культ і культуру. Тому ми можемо говорити, як мінімум, уже про дві любові — не зовсім приязно налаштовані одна до одної. Якраз створення мистецьких творів неможливе без любові або, як говорив Барт, без неврозу. У випадку з ремісниками чи графоманами ми негайно помічаємо у їхніх виробах оцю засадничу відсутність найголовнішого — містичного, невротичного, любовного, називай як хочеш, — начала. Ті вироби створені на продаж — або ж є виявами патології, тобто від початку були спонукувані до буття іншими, ніж любов, мотиваціями. Вони зроблені не з любові, власне: зроблені, а не народжені. І тому — бездушні, неживі.

— Ти романтик, поет і ідеаліст, — поблажливо відмахувався Костик. — А я біолог. І бачу, що павучі танці нічим не поступаються людським вальсам.

— Ні, зачекай, — не погоджувався я, — от кого, приміром, хотів звабити Данте, створюючи «Божественну комедію», якщо його кохана, Беатріче Портінарі, на той час уже померла?

— Не знаю. Може, він був некрофілом.

— Він не був некрофілом! До того ж, мав законну дружину, з якою успішно міг задовольняти потребу твого так званого життя у самовідтворенні. А проте Данте підносить образ своєї Небесної Коханої на немислиму височінь, ставлячи її поруч із Пресвятою Дівою Марією, наділяючи її атрибутами космічної сили, що бере участь у процесі спасіння світу! І після цього ти всерйоз вважаєш, що отакого запаморочливого освідчення, вкладеного в різьблені терцини, потребувала примітивна павуча хіть до запліднення?

— Ти говориш про сублімацію, — скрушно хитав головою Костик. — А сублімація і любов — різні речі. Любов — замаскований статевий потяг, наслідок діяльності гормонів. Данте не міг задовольнити свій статевий потяг з власною дружиною, а німфетки Беатріче вже не було на цій грішній землі. Гормони створили «Божественну комедію»! «Гормональна комедія», ось її справжнє ім’я. І всієї твоєї любові також.

— Чи ж можлива сублімація без любові, без ідеального почуття? Хто або що може примусити людину до радикального самообмеження ґрунтовних фізичних потреб, коли немає почуття? Хто або що примушував мільйони ченців і черниць зрікатися статевої насолоди задля містичної, позагормональної любові до Христа або до Діви Марії? Якби вони не любили направду, вони радше померли б, ніж зважилися на такий крок, як обітниця довічної чистоти! Костику, це ти помиляєшся, бо не розрізняєш хіть і любов, а це так само різні речі. Пам’ятаєш, коли загинув Віктор Цой, скільки юних дівчат покінчили життя самогубством услід? Чому? Тому що вони були реально закохані в Цоя! І не уявляли подальшого життя — отого твого життя — без нього. Хоча жодна з них не була дружиною Цоя і, може, бачила його тільки на фотографіях або в кіно. «Кіно», власне. Якби тут було задіяне твоє павуче, зациклене на самовідтворенні «життя», воно примусило би їх вчинити інакше. Скажімо, повиходити заміж за корейців, схожих на Цоя, понароджувати синів і поназивати їх Вікторами. А вони всі погинули від любові.

— Просто вони були такими ж ідеалістами, як ти. І вбачали в Цої ідеального самця. А коли його не стало, відчули, що не зможуть відтворити вид з кимось іншим. Лебедина вірність, яка природний добір називається, ідеалізм на службі в матерії…

3

Відтоді минуло двадцять літ. Сьогодні ніхто, окрім вузьких спеціалістів, не читає «Божественної комедії», майже ніхто не слухає Цоя. Численні види павуків, особливо ж ендемічних, тобто поширених виключно на території України, назавжди знищила чорнобильська радіація, і жодні танці їм не допомогли. Мій друг Костик, як я вже казав, теж пропав безвісти. Завдяки сучасним технологіям і черговій хвилі перманентної сексуальної революції ми опинилися в повністю десублімованому світі. Спостерігаючи за поширенням нових моделей сексуальної поведінки, яке нога в ногу крокує з переможною ходою СНІДу і дедалі наполегливішими закликами легалізувати проституцію, я ламаю голову над одним питанням: чому ми обидва з Костиком програли у своїй суперечці, зазнавши більш ніж нищівної поразки? Чому і його, і мою концепції одночасно спростувало саме «життя»? Костикові воно сказало «ні», поширивши засоби контрацепції, протизаплідні пігулки і цю нескінченну різанину недонароджених дітей, яка називається абортами, хоч мала би називатися кіндерцидом або якось так. Думаю, жодна порядна павучиха не дозволила би собі проковтнути протизаплідну пігулку, якою б голодною вона не була… Мені ж це сакраментальне «життя» сказало «ні» тому, що любов як феномен майже остаточно зникла з наших соціальних і культурних обріїв, не встигнувши сказати прощального «па-па». Я дивлюся на гурток підлітків, який тусує навпроти сусіднього інтернет-кафе, серед них є направду красиві дівчата, але я твердо знаю, що не зміг би покохати жодної з них. Хоча б тому, що вони всі спілкуються виключно матом. Усі палять сигарети. Тютюновий сморід з рота і від одягу викликає в мене непереборну огиду, яку можна порівняти тільки з огидою від брудної лексики з тендітних дівочих вуст. Але вбиває мене не їхня вульгарність і неприхована хтивість, не їхня розв’язна поведінка, притаманна професійним вокзальним проституткам, — інакше вони просто не вміють поводитись. Вбиває мене їхня помітна неозброєним оком прагматичність і якась — вибач, Костику! — павуча злоба, яка більше пасувала би самкам тарантулів. Я переконаний, що жодна з них не закінчить життя самогубством через загибель улюбленого співака — їхні улюбленці не гинуть. Водночас, жодна з них не мріє народити і виховати купу дітей. Хіба що заради грошей, яких при зменшенні народжуваності в країні виплачують дедалі більше. У найкращому разі тих дітей віддадуть до сиротинців. У найгіршому — знищать, тим або тим чином. Вони не знають і вже ніколи не довідаються, що таке справжня любов. Вони й не хочуть цього знати, ніколи не буваючи ніжними і тремкими, тим більше — загадковими, бо для цього треба кохати і бути коханими, а не займатися потворними вправами, які вони чомусь вважають сексом. Ця їхня одновимірність і одноразовість жодним чином не може дорівнятися до культурного багатства, яке для вдумливого обсерватора таїться в ритуальних павучих танцях. Ці теж танцюють. Але їхні рухи надто вже скидаються на рухи зомбі. Я вважаю, що хай там яка кровожерна павучиха погидувала би назвати їх сестрами своїми меншими.


Навіщо ж тоді я заварюю ритуальний вечірній чай — зелений, із жасмином, зібраний у далекій китайській провінції Чжецзян, — і розгортаю зошита з вічно недописаним романом — про любов, до речі? І, зробивши пару ковтків ароматної рідини, продовжую писати? Кому це письмо? Хто його відчитає у постлюбовну добу, коли любовні записки під партою вимерли як жанр? Знаєш, Костику, я переконаний, що й «Божественна комедія» належить до цього жанру. І ту любов, якій разом з твоїми павуками не знайшлося місця на занапащеній землі, живою забрали до неба. Всю мою любов. А коли Беатріче забирають до неба, нам не залишається нічого іншого, як продовжувати писати їй. Не тому, що ми потребуємо коїтусу. А тому, що ми теж не мертві.

4

«…Притуляю долоні до твоїх палаючих щік; торкаюсь губами холодних, мов осінні ранети, вуст; ти пахнеш яблуками, ти безшумно пахнеш краденими плодами з дерева пізнання добра і зла. Може, тебе теж звати „життя“? Коли падають перші сніги, коли, закусивши нижню губу, коли „ще“, коли „ще трохи“ — і тінь від того крислатого дерева вищезгаданого пізнання падає до нашої просторої спальні як випадкова і вбивчо точна гексаграма з „Книги Перемін“, і ми є як боги, аякже, тільки потому втома, накопичення зморшок і річних кілець (ти ж не можеш уявити собі зморшкуватої богині, правда?), потому… Але перш ніж потому. У блакитному місячному сяйві. Твої перса. Твої заключені в насолоді очі. Що ти бачиш у цей час, час кохання? Як ти відчуваєш мене в собі? Я — в тобі, але ці заплющені очі, цей тихий стогін і божественне страждання непередаваної втіхи роблять тебе недосяжною, наче рай. Коли Адам давав імена речам, він не міг назвати цього, бо сам на тоді ще не звідав любові. Це твоє раювання, воно потойбіч мене й імен, воно взагалі потойбіч людського. Люди сплять. Падає сніг. Я люблю тебе».


Галина ПАГУТЯК
СНІГ У ЖМЕНІ

1

Близько п’яти тисяч років тому шумери говорили: «Жінка — це гострий кинджал, що перерізає чоловікові горло». А в «Пісні пісень» Соломона знаходимо: «Сильна, наче смерть, любов. Люті, як пекло, ревнощі. Стріли їхні вогненні». Якщо перший вислів практично нікому невідомий, то другий настільки заяложений від надмірного вжитку, що не спонукає до його глибшого осмислення. Тим часом між обома цими сентенціями існує кровна спорідненість: чиїсь уста вперше вимовили їх під палючим сонцем Близького Сходу, колиски цивілізації і християнства. І ця мудрість відкриває перед нами одну з найважливіших таємниць людського буття.

Ми надто часто обдурюємо самі себе, прикрашаючи те, що нам подобається, і спотворюючи те, що нас дратує. Однак істина не буває ні чорною, ні білою. Але вона може стати шокуючою.

Вимираюча біла раса нині продукує культуру, що поїдає саму себе, замкнена в клітці. Не має значення, чи це елітарна культура, яка дає кволі квітки, що їх називають пишними і прекрасними, чи масова, метою якої є вирівняти нас в однорідну масу дебілів, чи контркультура, така ж продажна, як і дві перші. Геть усім їм притаманні дві ознаки: самоізоляція і вторинність. Не можна сказати, що розгублена західна культура цього не усвідомлює. Звісно, вона чудово усвідомлює своє рабство і нездатність до виживання, як розуміє це кожна людина, котрій пощастило жити в менш-більш розвиненій країні, де їй здається, ніби її думка справді важлива. Коли слідом за Кантом вважати, що демократія є лише формою деспотії, то стає зрозумілим, чому справжні почуття притлумлюються, розум гуляє, наче кішка, як сама собі знає, а вміння спекулювати думками оголошується еталоном вченості. Що ж, така плата за цивілізованість: занедбання основних питань буття. І як казав той-таки Іммануїл Кант, чистий розум не здатний доказати ні буття Бога, ні безсмертя душі.

У шумерському епосі про Гільгамеша (правильніше, втім, називати цього героя Більгамес) є такий епізод. Щоб приручити дикого чоловіка Енкіду, що повинен приборкати буйного плоттю Гільгамеша, правителя міста Урука, у пустелю посилають жінку Шамхат. Вона спокушає самітника і приятеля звірів суто жіночими принадами, але на цьому її місія не завершується. Шамхат розриває навпіл своє покривало, віддає Енкіду половину, щоб він прикрив наготу, і вводить його у світ цивілізації.

Можливо, тут і криється розгадка згаданого на початку прислів’я: жінка не лише народжує, вона виховує, цивілізує. Для того щоб виховати людину, як вчить найдавніший досвід, насамперед слід усунути все зайве. П’ята чакра, горло, відповідає за особистість людини, її поведінку. Зруйнувавши її зброєю, виготовленою людськими руками, жінка готує чоловіка для праці, битви та інших обов’язків.

По суті, те ж саме трапляється згодом із Адамом і Євою, що, однак, трактується у Книзі Буття не як благо, а як падіння, гріх, що заслуговує покари. Тільки далі спокуси тут не йде. Власне, це вже продукт іншого світосприйняття, іншої релігійної системи — іудаїзму, а згодом і християнства. Слова, що порівнюють любов зі смертю, як і про вогняні стріли ревнощів, видаються у «Пісні пісень» трохи чужими, наче крик сови у солов’їному гаю.

Володарка життя і смерті Інанна є покровителькою стосунків між чоловіком і жінкою, їхніх почуттів, що непідвладні ані нічиїй волі, ані гніву, гордості, жаху, почуттю самотності. Чоловіче єство Ягве прагне відповідати і за це, регулювати, контролювати, — тож вся подальша історія іудаїзму та християнства є історія боротьби проти свободи почуттів. Там, де нема боротьби, наприклад в індуїзмі чи буддизмі, виникає безкінечне коло перевтілень, і слово «зброя» ніколи не фігурує у лексиконі любові. І що дивно, у наші часи безвір’я воно теж починає зникати, підмінюючись різними, доволі примітивними, предметами та уявленнями. Жінка продовжує залишатись або святою, або відьмою (фурією, стервою), або річчю. Таку жінку не можна любити. Вона — небезпечна. Ніхто не бажає, щоб йому перерізали горло, ніхто не хоче бути поглинутим кимсь іншим, стати складовою частиною андрогіна…

Слова Канта про зоряне небо і моральний інстинкт набувають особливого сенсу, коли йдеться про любов і ті незручні почуття, які часом її супроводять. Бо навіть у шаленстві, якщо воно чисте, навіть у гордості, якщо вона від гідності, залишається повага до морального закону, який є доказом досконалості недосяжного Бога. Так само стріла, пронизуючи горло, серце і очі чоловіків та жінок, має єдину мету — досягти недосяжного.


…Якось царевич Сатні зустрів на майдані красуню Табубу і зажадав її. Але оскільки вона виявилась неприступною, то ціна майбутньої втіхи невпинно зростала. Спочатку він записав на Табубу все своє майно, тоді змусив власних синів відмовитись від спадку, а врешті, наказав убити своїх дітей і викинути їхні тіла на поталу псам. Ця давньоєгипетська страшилка, особливо популярна в часи Птолемеїв (200 р. перед Р. X.), насправді має глибокий символічний сенс, що виходить за межі буденної свідомості. Хіба ж не казав Ісус кинути майно, залишити батька й матір заради божественної любові? Якщо ми зараз часто повторюємо вислів, мовляв, за все треба платити, то чому вперто вважаємо любов дарунком, нагородою, заслугою? Ну, ми згодні й на жертву, не здогадуючись, наскільки вона може виявитись великою. Ця жертва — наше життя, яке символізують кров і всі земні багатства. «Ціною життя ти заплатиш мені за любов», — попереджає Кармен. Любов завдає рани, які даремно сподіватися вилікувати; вона дарує нове життя тільки тоді, коли ми позбудемось старого. Нареченими Ісуса називають черниць, які відреклися від земного щастя. Їм обрізають коси, так ніби перерізають горло бритвою, знищуючи особистість. І не можна сказати, що цього не усвідомлювали наші предки. У дитинстві мене дуже вразила почута на селі пісня-балада про те, як жінка вимагає від чоловіка — в числі інших жертв — убити рідну матір. І той розгублено спиняється:

Як маму убити,
як мама одна?
Вона ж ня кормила своїми
грудьма!

Отже, цей мотив не чужий і слов’янським народам. Чи розцінювали подібні вимоги як злочин? Безперечно. Звичаєве право суворо карало убивць, кровозмісників і перелюбників, але перед осудом існував момент розгубленості: звідки могло це з’явитися взагалі? Оця потреба в нелюдській жертві? Розгубленість перед вищою силою, яка існує поза мораллю, є цілком непізнаваною. У цій паузі, можливо, прихована одна з найбільших таємниць буття.

2

Та, виявляється, існує культура, яка продовжує сприймати світ так само гостро, пристрасно і безстрашно, як давні шумери. Це — арабська, мусульманська культура. Нині, через війни за нафту, між західною і східною цивілізаціями утворилась стіна взаємного неприйняття. Хоча, коли нафта ще не стала стратегічним продуктом, європейці запозичили в мусульманського світу чимало такого, що призвело до розвитку їхньої доволі варварської культури, яку не задовольняв прісний темперамент античності. Наприклад, завдяки Хрестовим походам виник готичний стиль — вістря шпилів, спрямованих у небо, а поруч з ними — скульптурні зображення злих духів, що намагаються завадити людині стати Людиною, тобто дитям Божим. Тоді ж з’явилася куртуазна культура з її культом Прекрасної Дами. Перші пісні трубадурів були лише перекладами з арабських пісень.

Чи замислювався хтось із нас, що уможливило появу в Італії XIII століття «Vita nova» Данте і сонетів Франческо Петрарки? Платон та Аристотель? Так, але знову ж про них згадали завдяки арабам, які античну філософію знали краще за тодішніх європейців, і прищепили її заново до культурного дерева Заходу.

Відтак вперше у європейській культурі жінка стає об’єктом поклоніння, недосяжним і вільним від гріха. Виник культ Діви Марії як Прекрасної Дами і культ Ісуса як Нареченого.

Але вже за століття перед тим в арабській ісламській культурі жінка і любов до неї не вважались гріховними. Андалузький поет Ібн Хазм (994–1064) у книзі «Намисто голубки» наводить фетву Ібн Аббаса: «За того, кого вбило кохання, не потрібні ні плата за кров, ні помста». Щоб глибше зрозуміти це рішення мудрого правителя, що прирівнювалось до закону, слід знати, що в ісламі Бога (Аллаха) часто порівнювали з прекрасною жінкою. Як неможливо пізнати Бога людині, так неможливо пізнати справжнє кохання на землі. Поема Нізамі Гянджеві «Лейлі і Меджнун» беззаперечно доводить цю істину.

…Меджнун — означає «одержимий». Між ним та Лейлі спалахує пристрасть, що знищує усе довкола себе. Такої напруги почуттів не знала і, мабуть, не знатиме світова література. Звичайно, християнські містики відчували щось схоже в сокровенні для них миттєвості прозріння, але для них Бог не втілювався в образ прекрасної жінки. І навіть свята Тереза Авільська не посміла б сказати так:

Моя любов? — ні, кров
на чорній рані.
Моя доля? — не життя,
а вмирання.

Любити — означає вмирати. Ви не розумієте цього, правда? Для нас любити означає володіти чи прагнути цього. Але коли оточуючі намагаються з’єднати Лейлі з Меджнуном, щоб покласти край цій небезпечній для всіх ситуації, поміж закоханими в долівку шатра встромляється невидимий меч. Цей меч — символ того, що їхню спрагу неможливо втамувати.

Зарані мертве те, що не навіки.

Так, рано чи пізно земля розлучить закоханих. Вона затупить лезо кинджала, загасить вогонь пристрасті. Бо землею володіє не вічність, а час. Спершу вмирає Лейлі. Згодом — Меджнун. Вони вмирають від туги за недосяжним, не накладаючи на себе рук. Просто витримують доти, доки можуть витримати.

І що ж? Винні у смерті рідних і близьких, у ворожнечі своїх племен, Лейлі і Меджнун стають ангелами на небесах, де можуть кохатися вічно.

Не тому, що божевілля шанують усі народи і воно не підлягає осуду. Просто досьє добрих і поганих вчинків, яке ретельно ведеться на небі, не таке, як земні протоколи. Там не вважають любов гріхом. Бо справжня любов завжди абсолютно моральна, як абсолютно моральна божественна сутність. А на землі вона, за висловом автора «Намиста голубки», — лише сніг у жмені. Він спершу пече, як вогонь, а потім тане й тане, перетворюючись на воду. Саме у цю воду кидається одержима шекспірівська Офелія, мало не єдина в європейській культурі даючи приклад любовної жаги такого рівня, що його можна порівняти лише з гострим лезом східної містики.


Світлана ПИРКАЛО
ЛЮБОВ?

Любов — це егоїзм двох.

Французький письменник XV сторіччя Антуан де Саль

Любов — це як борщ: коли вдасться, а коли ні.

Моя мама

Любов — ето рєка, в каторой купаєца два дурака.

Шкільна «Тєтрадь друзєй»

Чи любов — хвиля, чи матерія? Чи любов — право, чи привілей? Чи любов — це єднання душ, чи просто коктейль гормонів? Чи я розлюблю, коли впаде рівень допаміну, серотоніну, окситоцину й адреналіну?


Чи моя любов до куми пояснюється гормональним фоном? Чи гормони викликають любов, чи любов викликає гормони? Чи ми впливаємо на наші гормони? Чи ми впливаємо на нашу любов? Чи можна полюбити навмисне? Чи можна розлюбити навмисне?


Чи справді чищення чужих прищів у Фотошопі допомагає розлюбити? Що, коли в них нема прищів? Чи згодяться пори? Чи ми любимо людину з прищами і порами, чи платонівську ідею ідеальної любові? Чи існує ідеальна любов? Чи любив кого-небудь Платон? Платонічно чи по-людськи? Чи любили Платона?


Чому любов до одного народу перетворюється на ненависть до інших? Чи це любов тоді, чи гіперкомпенсоване почуття меншовартості? Чи неповноцінність виникає від браку любові?


Якби Сталіна любив тато, чи був би ГУЛАГ?


Чи смерть за батьківщину є проявом любові? Чи життя на батьківщині є проявом любові? Краще жити на батьківщині з ненавистю чи вдалині від неї з любов’ю?


Чому любов до сала й солоних огірків знаходиться в моєму мозку поруч із любов’ю до Полтавщини? Чи любов до батьківщини також обумовлена бажанням зберегти і передати свій генетичний матеріал? Чи вся любов обумовлена цим бажанням? Чи сало впливає на генетичний матеріал? Чи голодомор впливає на генетичний матеріал?


Скільки треба любити сало, щоб нейтралізувати вплив, голодомору?


Як любити ближнього, як самого себе? Наскільки близьким він має бути? Чи любити ближнього, якого ти не знаєш? Чи любити ближнього, якого знаєш? Чи погодиться на це його дружина? Чи любити дружину також? Чи не це погубило Содом і Гоморру? Чи є різниця між любов’ю до протилежної статі й до своєї? Чому людей непокоїть, як інші люблять одне одного? Жаба душить?


Чому блудного сина люблять більше? Навіщо бути вірним сином, якщо блудного любитимуть більше? Чому люблять красивого негідника, а не потворного героя? Чи погано любити за гроші? Чи краще любити за красу? Чи ця причина не настільки ж дріб’язкова? Чи любов має даватися у винагороду? Хто це вирішує?


Чи любов це — хотіти повного контролю над коханим? Чи любов — хотіти зробити коханого часткою себе? Чи любов вислизає, як ртуть, коли стиснути кулак? Чи б’ють, коли люблять? Якщо люблять, чому б’ють?


Чи Захер-Мазох любив Україну?


Чи люблю я себе більше за всіх? Чи можна любити іншого, не люблячи себе? Чи я люблю себе в інших? Чи знаю я досить про інших, щоб любити їх самих? Чи знаю я взагалі що-небудь?


Чому кличеш Бога, коли кінчаєш?


Чи любив мене Бог, коли створював? Чи любив він себе? Чи любив він будь-що? Чи Бог створив людину такою недосконалою, аби ми любили не завдяки, а всупереч?


Чи є Бог? Нема? А коли буде?


Чи любимо ми від страху перед Богом? Чи не чесніше любити людей, не вірячи в Бога? Чи це можливо? Чому релігії заражають маси, як вогонь, а гуманістами стають поодинці?


Чи є сенс любити людство? Чи не егоїзм — любити людство, належачи до нього? Чи не свинство — не любити його? Чи можливо любити людство, не маючи реальної альтернативи? Чи людство полюбило б мене, якби про мене знало? Чи полюбили мене ті, хто знає? Чи полюбив мене по-справжньому хоч хто-небудь?


На кому одружився Руслан з дитячого садка?


Чи борщ мене також любить, як я його? Чи борщ народився від любові буряка до капусти? Що, якби капуста і буряк не зустрілися того дня? Чи зустрілися б пізніше? Чи борщ був би іншим? Чи хочеться буряку сходити наліво, хоча б в салат «шуба»? Чи капуста шкодує, що не стала голубцем? Чи їхня любов сильніша за ці бажання?


Чому так тяжко, коли мене люблять менше? Чи не благородніше самій любити більше? Чи благородство грає роль в любові?


Чи Брітні Спірс любила Джастіна Тімберлейка? Чому я знаю ці імена?


Чи мене люблять за те, хто я є, чи любили б усе одно? Якщо любили б усе одно, який сенс був ставати тим, ким я є? Якби я була вродливішою й вищою, чи мене б любили більше? Якби я була добрішою й турботливішою, чи мене б любили більше? Якби я стала співачкою, чи мене б любили більше? Якби я пішла в політику, чи мене б любили більше? Чи любов — це і є вершинний успіх? Чи за успіх можна купити любов?


Що бачить коханий, коли дивиться на мене?


Чи мама любила мене більше, коли я вчилася ходити? Чи її любов залежала від моєї беззахисності? Чи змогла б я бути щасливою без її любові? Чи бувають щасливими люди, яких не любить мама?


Чи любов сильніша за смерть? Чи любов можна забрати з собою в могилу? Якщо не можна, який сенс у самопожертві? Чи самопожертва означає брак любові до себе? Чи любов, сильніша за життя, це єдина справжня любов?


Чи краса існує об’єктивно? Чому гепард красивий, а шакал ні? Чи шакал красивий для шакалихи? Чому їй так не пощастило? Чим пояснити любов до квітів? Чи це не збочена любов до репродуктивних органів іншого біологічного виду?


Чи тичинка любить пестик?


Чи ми закохуємося тільки для розмноження? Якщо так, навіщо ми пишемо вірші про любов? Чому у них завжди фігурують грози, сльози, рози й берьози? Чому зоряне небо сумісне з коханням, а нужник за хатою ні? Чи на це питання вже не відповів коханець леді Чаттерлей?


Чи любов — це серпанок на очах, самообман і найсильніший людський наркотик? Чи любов — це новокаїн для народу? Чи могли б ми винести трагізм і потворність світу без любові?


Чи помітили б ми красу і велич світу без любові?


Світлана ПОВАЛЯЄВА
АЛЕ БЕЗ ЛЮДЕЙ

Є лише Любов. Світ — це Любов. Якщо без людей.

Люди — це пластилінові чубзіки, їхній пластилін — це слова; люди говорять, співставляють, описують і думають. Вони вбивають одне одного. Через конфлікт версій і розбіжність описових систем.


«Я НЕ ЛЮБЛЮ: кефіру в поліетиленових пакетах, коли треба зрізати кутик ножицями… Я НЕ ЛЮБЛЮ: тупих ножів, алюмінієвих та пластмасових столових приборів і посуду, масивного кришталевого посуду жлобсько-помпезної архітектури — „окраси креденсів та святкового столу“, штучних квітів, килимів на стінах… Я ЛЮБЛЮ: літо… Я НЕ ЛЮБЛЮ: поганої чутності у телефонних розмовах… Я ЛЮБЛЮ: коли на дворі дощ, а на колінах воркотить кішка… Я НЕ ЛЮБЛЮ: газети замість туалетного паперу… Я ЛЮБЛЮ: зручний одяг, про який одразу забуваєш… Я НЕ ЛЮБЛЮ: засобів масової інформації… Я ЛЮБЛЮ: поцілунки за вухом, вздовж хребта, в долоні, зап’ястя, внутрішній згин ліктя, між грудьми, у кутиках вуст… Я НЕ ЛЮБЛЮ: коли вітер наліплює волосся до помади на губах, а на фарбовані вії падає сніг чи дощ… Я ЛЮБЛЮ: нічого не робити… Я НЕ ЛЮБЛЮ: черствого хліба і замерзлого масла… Я ЛЮБЛЮ: сидіти біля багаття… Я НЕ ЛЮБЛЮ: втрати контролю над дозою алкоголю… Я ЛЮБЛЮ: одужувати після хвороби (запах апельсинів — це не запах дитинства і зимових свят, це запах лікарні)… Я НЕ ЛЮБЛЮ: презервативів і взагалі всіх цих протизаплідних засобів, особливо „вистрибування“… Я ЛЮБЛЮ: дощ, зливу, прибій, травень… Я ЛЮБЛЮ: тишу… Я НЕ ЛЮБЛЮ: перебувати на одній території з батьками… Я НЕ ЛЮБЛЮ: цькувати себе всім, що „треба зробити“ під час творчої кризи та маніакально-депресивного авітамінозу… Я ЛЮБЛЮ: несподіваний перегляд хорошого кіно… Я НЕ ЛЮБЛЮ: не надто бажаного і не надто цікавого товариства, коли тягне до спілкування і якихось дій, типу „сходити на каву“… Я ЛЮБЛЮ: довго спати і прокидатися поруч з коханим… Я НЕ ЛЮБЛЮ: феміністок… Я ЛЮБЛЮ: порожні трамваї та метро пізно ввечері… Я НЕ ЛЮБЛЮ: себе з бодуна… Я ЛЮБЛЮ: гуляти Містом самій чи з коханим… Я НЕ ЛЮБЛЮ: вдень громадського транспорту… Я ЛЮБЛЮ: сидіти на репетиціях „Королівських Zайців“… Я НЕ ЛЮБЛЮ: совкових кулькових ручок з масним синім чорнилом… Я ЛЮБЛЮ: гроші… Я НЕ ЛЮБЛЮ: безплідних мрій і безплідного чекання, що відбирають стільки здорової снаги… Я ЛЮБЛЮ: коли навалюється „натхнення“ і не відпускає, поки не виплетеш (не зробиш з якогось раптового мотлоху, мушель, шкіряних шворок, коліщаток годинникового механізму, таких несподіваних дитячих скарбів) фінічку, або щось не напишеш чи намалюєш… Я НЕ ЛЮБЛЮ: ґвалтівного пробудження рано-вранці (не в сексуальному, а в побутово-дійовому сенсі)… Я ЛЮБЛЮ: курити траву з „однохвильцями“… Я НЕ ЛЮБЛЮ: солодких яблук зимових сортів, вареної цибулі, вареного буряка, вареного жиру, кип’яченого молока (а надто — старки), солодких газованих напоїв кольору рідкого лайна… Я ЛЮБЛЮ: коли руки пахнуть свіжою сирою рибою, чи м’ясним фаршем, чи будь-якими харчами під час приготування їжі, і ще трохи — опісля… Я НЕ ЛЮБЛЮ: смороду лайна в туалеті після знайомої людини… Я ЛЮБЛЮ: коли проблеми вирішуються самі собою з плином часу… Я НЕ ЛЮБЛЮ: коли у жмені дріб’язку бракує кількох копійок до потрібної суми і доводиться витягати паперову купюру (з якої ще на здачу додадуть монет)… а більш за все — п’ятикопієчні монети…» і т. ін.


Я НЕ ЛЮБЛЮ, коли мене просять читати цей уривок і говорять, ніби він вдалий. Я написала це десять років тому у книжці «Ексгумація міста» і, на жаль, досі можу додати до цього списку безліч усіляких побутових дрібничок, які я «люблю» або «не люблю». Тому що це кокетування і спосіб триматися правил гри водночас. Утримувати позиції, бути кимось, бути зрозумілою оточуючим людиною. Я цього НЕ ЛЮБЛЮ. Я НЕ ЛЮБЛЮ марні витрати енергії на підтримання ілюзії себе в очах інших. І мені не подобається, що найпростіший спосіб орієнтації в реальності — це отаке чорно-біле «люблю-не люблю», хоча варто було би принаймні говорити «подобається-не подобається». Істотна різниця. Мені не подобається мороз, але безглуздо було би сказати, що я не люблю зиму. Я не люблю говорити про любов. Просто терпіти не можу, бо мені просто нема чого сказати. Я можу совати шахівницею фігури — чорне, біле, будувати комбінації. Безглузді, на відміну від шахових. Але це життя, і його треба любити, аби тебе ідентифікували оточуючі цільові групи як цілісну, цілеспрямовану і — головне — по-зи-тив-ну особистість, а не як маргінала-мізантропа-аутсайдера і, відповідно, лузера. Маячня це все.


Через десять років у книжці «Небо кухня мертвих» я написала:

«…дивись — почула в собі Віра якийсь особливо розчулений Спаднем голос Неба — тут можеш ввійти до мене і катулятися скільки собі схочеш по моїх хмарах, а я любитиму тебе по-всякому і як і скільки схочу, а схочу я дуже багато — до несхочу! Віра глянула, куди вказав голос, і побачила свою лозу, що вилася довкруж старезного платана, чиєї крони вже за скроні не було видно.

Тільки речі з собою не бери! Лише паспорт!» — суворо тричі повторив голос Неба. Небо, як і кожен чоловік, до нестями боїться жіночих речей, білизни, косметики, гребінців, черевичок на шпильках, кедів і пантофель, книжок, люстерок, гелів для душу, записників і засушених троянд, навіть горіхових шкаралупок, а надто — заколок, шпильок і пінцетів для висмикування наглих волосинок у наглих місцях, не кажучи вже про тампони і гігієнічні прокладки — ніби ці речі кожного чоловіка ув’язнять, висмоктавши так звану свободу, а краще би в Небі взагалі тільки пташки літали, а якщо б і націлилися вити гнізда — хай роблять це на землі, там, де їхні довбані речі, аби Небу не видно було — десь під Ним, поза Ним! Та ось біда: НЕБО ПОЧИНАЄТЬСЯ ПІД НОГАМИ! Ми всі живемо в тобі, Небо, і Старий Платан, і Виноградна Лоза тому свідчення. Ось що хотіла б сказати Небу Віра. Але скажеш йому, аякже! Віра пише Небу мейли. Поштою до запитання, з адресою «На Небо. Небу» — виглядало би як повна шизофренія, а з мейлами нічого не зрозуміло: куди вони зникають за монітором, як потрапляють до адресата, де лазять по дорозі; може, завертають до місцевих пабів і бухають, нюхають кокаїн в туалетах?

…да… Колись Небо був ближчим і навіть мав кумедну, але конкретну адресу, навіть з цифрами і літерами, з прізвищем якоїсь підставної особи, але Віра зарилася глибоко в сніг, бо втратила віру в зимове Небо, і Небо піднялося майже до макітри платана, заблокувавши свою фальшиву скриньку.

І от Віра пише просто в Небо:

Від:

viravira <viravira@ukr.net>

Кому:

Nebo <sky@ukr.sky>

Дата:

Frі, 13 Осt 2006 17:08:03 +0300

Тема:

mrr

Кодировка: win koi iso оriginal

Я тобі не вірю! На вівтар небесної величі й людської залежності кожен здатен покласти своє велике грозове шпаристе зболене серце. Легко обіцяти те, чого від тебе ніколи не вимагатимуть! Ненавиджу конформістські байки про різні там поетично-масонські братства, про критиків троянди й хреста, серпа і молота, доробла і ковадла, про цех любові! Який же даун повірить ЗМІ у наш-то час! Який ідіот поведеться на імідж? Хто тобі повірить, що Небо — це просто небо, а сонце — Любов, а небо — організм, в якому це велике шпаристе і хворе сонце зі своїми кавернами, плямами тютюну, канабісу, зневіри, амбіцій і ревнощів, зі своїми постійними вибухами плазмових мікроінсультів і затемненнями макроінфарктів, живе, плаває і пульсує у якомусь дикому й геть нікому на цій планеті не зрозумілому ритмі! Всі ритми давно вирахувано за етногенетичними архетиповими категоріями, оцифровано і закатано на сріблисті й веселкові поверхні лазерних дисків — напечено пляцків з борошна хмар! Дурнуватих ванільних, кондитерських хмар, молочних вибухів і димів хворобливо-самотніх оргазмів. Серце й легені купи тобі спеклися, наче в боксера на ринзі ще тоді, коли бої тривали до смертного кінця конфесії-чемпіона, а не дванадцять раундів конформістського рафінаду з бадьорими хмарами білих рушників. Хмари ж — твої легені, Небо. Принаймні так було замислено… я не вірю у випраний з хлоркою коц, де все ще проступає борошняна суспензія братерської любові менеджерів-консультантів з питання масового прориву у майбутнє! Я поводилася з тобою, як людина з людиною, вибач, вибач, вибач! Я намагалася любити, як людина людину, себто кохати, — і закидати людські претензії, і бачиш, що з того вийшло…

…Насолода, запаморочення, секс, ніжність, пестощі, цілувати, смоктати, вилизувати, пристрасть — що ці слова?! Брязкальця! І на брязкальцях можна зіграти мелодію, так, звісно, слова оживають у візерунку, якщо їх правильно з’єднують, ага — слиною, потом, соком, спермою, кров’ю, слізьми, слиною, слиною, слиною, слиною, «я тебе просто люблю», слова — мертві, потворні, все це — омана, дзень-дзень-дзень, бряк-бряк, бла-бла-бла. До берега теплою хвилькою поволеньки підбиває труп — плюх-плюх. Дзен-дзен-дзен…

В дитинстві я ненавиділа гриби, навіть їхній запах — ситний, масний дух готових грибів, пара з банячка чи з пательні — мене від цього нудило років до чотирнадцяти. Але мені подобалося збирати і… чистити (!) гриби. Тепер гриби — моя улюблена їжа, я можу з’їсти їх — маринованих, солених, смажених — хоч кілограммммммммм! Але ніщо не змусить мене випхатися по гриби, а про те, аби їх чистити — і мови бути не може!

Колись мені подобалися гнучкі русяві хлопці, з холодними зеленими очима і витонченим профілем, довгоногі, такі гіпові, з довгим хайром. Тепер я собі навіть уявити не можу, як я могла на таке вестися! Мені подобаються «чоловічі чоловіки» — м’язисті (навіть кремезні) брюнети з яскравими темними очима. Бачите, умовна шахівниця нікуди не поділася, просто змінилися комбінації. Але витрати енергії на всі ці «люблю-не люблю» — і на русявих, і на гриби, і на брюнетів, і навіть на варену цибулю — однакові. З однаковими енергетичними витратами можна як любити, так і не любити прати, прасувати, мити підлогу, шукати в Інтернеті інформацію про довбаних політиків для телесюжету, запивати пивом коньяк, їздити у громадському транспорті, ходити взимку пішки через Рибальський міст…

«…Саме сюди Віра тепер приходить літати. Кораблебудівний завод надійно прикриває Віру зі спини, лежить за її спиною, мов іржаві крила, мов тяжкий досвід, мов похмілля, мов усі прожиті нею морські вантажні судна й легкі прогулянкові пароплави непорозуміння, закоханостей і робочих буднів. Віра не надто і ховається — це не вона насипала величезні гори піску і сміття, і не вона розпочала реконструкцію Рибальського моста, але тепер виходить, ніби Віра переховується і робить зі своїх польотів неабияку таємницю (і це в наш-то вік 3D-анімації, коли все, що на правому березі, — вже цілком під контролем групи менеджерів-консультантів з питань масового прориву у майбутнє!). Просто біля води Вірі легше злітати. Віру добре видно з моста, але, гадаю, ніхто, навіть зупинившись подивитися на пароплави і баржі або на будівництво, не зауважує Віри. Її Небо всю ніч пролежало в хлорці і тепер, випране і вже майже сухе, надимається і стелеться злиняло-джинсовим полотном, трохи потріскує. Насправді ж це потріскують крильця метеликів-павичок та кропивниць. Вони всюди — на клумбах, на хідниках, блукають серед сміття і дерев, тонуть у воді. Небо Віри — завжди чоловічої статі, хоч і здається повсякчас, що Небо міняє стать, мов кельнерка попільнички — спритно, непомітно, несподівано і навіть тоді, коли вони порожні. Надто у серпні та вересні, але це просто оптична трансвестія. Вірі її неосяжно-байдуже випране з хлоркою до джинсової блакиті Небо видається пласкою оманою — уявити собі поза ним Чорний Космос вона не здатна. Скільки б її не переконував Нетль, ніби тусує Космосом, як хоче і навіть простіше, — він і є Космос, Віра не вірить. І тому блакитному Небу не вірить. А Небо, мабуть, її любить. Любов — це сонце, небо любить Віру Сонцем, як сонце любить Сонячний Годинник. Віра — сонячний годинник, друзі її, коханці, люди — пісок, річковий пісок, на який Віра відкидає тінь, з якого вона злітає. Любов рухається в Небі, осяюючи Віру зусібіч, насправді ж любов — це тінь, скерована сонцем, тінь на піску, тінь на очах, губах і пальцях друзів, коханців, людей, любов нікуди не йде, не минає, вона повсякчас є — просто рухається, слимаком пересувається Вірина Тінь, а Любов, як і Сонце, невпинно облітає землю, аби оповити її однаково всю!

Ось.

Але щораз як Небо звертається до Віри „сонце“ (ну або щось таке), вона втрачає контроль над… ну, не знаю над чим і ким, але точно втрачає Контроль, наче голка вену, і напивається, скрегочучи з люті зубами. „Сам ти „сонце“!“ — бризкаючи слиною і ледве артикулюючи, волає Віра, задерши голову до Неба, як вовкулака до Повні. Волає йому в лице, просто в Небо. Не важко здогадатися, що з того виходить — спробуйте стати просто неба і просто викричати небу всі свої претензії. Навіть якщо кинутись під машину, обматюкати міліціонера, розбити вітрину, обригатися, зробити бомжу мінєт — Небо залишиться байдужим. Мабуть, це і є любов. Мабуть, коли „сонце“ — то це просто раптова закоханість, на мить якої вся злиняла блакить належить Вірі як погляд бога для Мілли Йовович…»


Якби я дожила до такої біди, як ретельний аналіз моїх книжок літературними критиками, я точно побачила б абзац тексту про те, як «автор переосмислює поняття любові у своїй творчості різних періодів». Можливо, розумний Хтось навіть навів би приклад з книжки «Сімург»:

«… Але Numо… стовбичить посеред ґанку. В осерді літа. Невідомо, хто піднімався сходами, хто з них пив каву, хто курив, а хто читав, бо принаймні постать Numо і далі незворушно стоїть собі в небі, мов у річці, пропускаючи крізь себе хмари, комах, птахів, літаки, зірки, комети, метеорити, супутники, космічні кораблі, павутинки і маленький мандрівний листочок з водяної верби. Numо нуль шістнадцять цілих сімдесят п’ять двадцять один тридцять „років“ за людським відліком часу. Годинник в кухні показує 16:45, випереджаючи таймер на мобілці (звірений з верховною телефонною жрицею Точного Людського Часу в цьому часовому поясі) майже на дві години. Світло засліплює світ очей… рано чи пізно Numо зійде зі свого зачудованого місця, припиняючи свій втик, почне „робити“ „щось“… тому давайте домовимось: „завтра“ існує! Воно є завжди і, менше з тим, все одно настане завтра. Це буде ультрамариново-золотий, ясний і чистий серпневий день, коли вода вже по-осінньому свіжа й прозора, небо лагідне і пронизливо-глибоке, повітря сповнене запахів, не притуплених задухою, а сонце не несе нищівної спеки — лише тепло і цупку, останню цього літа засмагу. Обидва далеких Міста на зелених пагорбах здаватимуться емалево-білозубими посмішками або картинками на щойно вимитій порцеляні, а чайки — також. Пісок вже не обпікатиме ніг, але буде ще теплим і незайманим, як чистий аркуш, — лише з подряпинками хмизу і пташиних слідів. Все це станеться завтра, принаймні для всіх нас — воїнів своєї битви, і довіку буде там, де воно вже і так є!»


А можливо, цей Хтось виявився би ще розумнішим і не навів би саме цей приклад. Тому що жодного разу тут не зустрічається слово «любов». Нема чого переосмислювати.

Як можна переосмислювати те, чого нема? В категорії людських понять я маю на увазі.

Тому НЕ залишайтеся з нами, дорогі читачі, телеглядачі і радіослухачі, — вам тут нема чого ловити: автор сам ні фіга не знає і вам нічого не розповість. Шановний автор навіть не стане вам напарювати повчальні і сентиментальні історії з власного життя. І вже точно не розкриє власних альковних секретів. Якщо авторові треба випрати і спарувати розпаровані шкарпетки, бо інакше вони самі почнуть паруватися, плодитися і розмножуватися у батареях, то краще вже автор любитиме це робити, принаймні на момент дії. Якщо автор не може скасувати мороз і наказати листю буяти, то краще автор милуватиметься з вікна засніженими деревами. Краще, простіше, коли тобі насправді по фіг, байдуже, по цимбалах, і ця повсякденна луска безглуздого, але невпинного вибору між і між злущується, сходить на пси, зникає. Тоді ти можеш годинами спостерігати, як з личинки вивільняється бабка, і не думати, красиво це чи ні, важливо чи ні, подобається це тобі чи не подобається — просто, нічого не оцінюючи, завмерти, пронизаній світом, бути світлом і знати: є тільки Любов. Свобода від висловлювань і пояснень. Просто свобода.

І ти ніколи не зможеш описати це словами, бо, на щастя, не все в цьому світі вигадане людьми.


Юрко ПОКАЛЬЧУК
ЯК ТЕБЕ НЕ ЛЮБИТИ…

1

«Любов рухає сонцем і планетами», — сказав Данте. «Любов — це Бог, а Бог — це Любов», — пишеться в Біблії. На жаль, ми часто так легко і бездумно кажемо: «Я тебе люблю», — хоч за цими словами бездонний зміст, і кожен тлумачить його по-своєму.

Людвіг Вітгентштейн наголосив, що будь-яке поняття в нашій уяві і психіці не тотожне аналогічному в іншої людини. Що таке, наприклад, чашка? Кожен має про неї в своїй уяві геть індивідуальний образ. А що таке Любов? У кількох мовах існують два словесних означення цього явища — любити і кохати (наприклад, в іспанській — аmar і querer). І в українській так само — любити собаку можна, і друга теж, а от кохати собаку якось… не виходить, а якщо кохати друга, то… так отож. В російській мові просто люблять усе. І друга, і собаку, і маму, і кохану жінку. А де ж відтінки?

Насправді в житті все залежить не від кольорів, а від відтінків.

У давньогрецькій традиції любов мала шість градацій — Ерос (романтично-чуттєва любов), Маніа (хвороблива любов, у якій занижено самооцінку закоханого), Агапе (неегоїстична, саможертовна любов), Сторж (любов-дружба), Людус (любов-гра) і Прагма (реалістична любов, з практичним баченням наслідків).

Любовні взаємини можуть тривати довго, якщо погляди обох партнерів на любов схожі. Є думка, що чоловіки більше схильні до любовної гри, натомість жінки — до прагматичного або ж до саможертовного розуміння любові.

Що ж до манії, то вона може часом виникати, зокрема у юнацькому віці, при першому коханні. Вона продукує такі суттєві хімічні зміни в організмі, що підліток не може ні на чому іншому концентруватись і думати про щось інше. Це, однак, здебільшого з віком проходить.

Романтичне кохання далеко не завжди передбачає продовження зв’язку, бо часом закоханий витворює в своїй уяві такий образ своєї обраниці, що не має нічого спільного з її реальною особистістю. За якихось інших умов ці люди навіть не змогли б приятелювати.

Ідеал романтичного кохання загалом є винаходом сучасного світу. Молоді люди, як правило, не дослухаються порад батьків і одружуються з кохання, аби робити власні помилки. З практичного боку, тепер хіба що шлюбні агенції можуть дещо допомогти в будуванні стійких шлюбів.

У Біблії визначено три види любові — Ерос, Агапе і Філія.

Ерос — творча сила, Філія — дружба, Агапе — любов, спрямована на творення добра для інших.

Христос любить усіх любов’ю Агапе (безумовною любов’ю, яка не чекає віддачі).

Врешті, Любов або існує в людині, або ж відсутня в ній, хоча, виявляється, все-таки краще, якщо людина когось або щось любить, бо тоді її життя сповнюється сенсом.

Але ж Любов і Кохання пересічний бездумний індивід (будь-якої статі) на загал доволі часто ототожнює винятково із сексуальним потягом.

«Займатися коханням» для багатьох сьогодні банальний евфемізм статевого акту.

Насправді ж Любов — це щось зовсім інше.

Це стається з людиною одного разу, і світ набуває для неї барв і звуків, яких раніше не мав.

Чому вона? Чому він? І взагалі що це?

Чи це справді лише інстинкт продовження роду, і старий Фройд мав рацію, коли оголосив, що всі ми — заручники наших статевих функцій?

Чи все ж таки у заманливій темряві сексуального світу є тунель, в кінці якого видно світло, і почуття спираються не лише на «я хочу» і «ти повинна любити мене, бо я тебе люблю», а й на високий злет, коли мpiєш якнайбільше зробити для людини, яку любиш. Віддавати, нічого не вимагаючи взамін, радіти з можливості самопосвяти, підноситися духом від власної некорисливості.

Якщо вас люблять, то люблять.

А якщо ні, то ні.

Якщо треба пояснювати, то пояснювати не треба.

Нічого ніколи не поясниш, якщо інша сторона не захоче почути, не захоче зрозуміти…

Нам не дано передбачити, де, в кому і як одізветься наше слово, сказав Поет, але саме співчуття нам дається, як благодать Божа.

Чого найбільше ми прагнемо — щоби нас вибирали з-поміж інших, щоби ми були найкращі саме для тих, кого любимо, щоби ми подобались, щоби ми…

Колись я був юний батяр, і в мене була коханка, значно старша за мене, яка навчила мене всіх премудростей сексу. Вона була супер, вона могла все і робила це зі смаком і гідністю.

Але з часом ми розійшлися. У неї було своє життя, а в мене молоде своє. Та одного разу для мене прийшла біда. З часом розумієш, що то була звичайна любовна драма. Але тоді мені здавалося, що я помру від образи і безсилля подолати провалля, що утворилося в душі після зради.

І от коли мені було найгірше, я зателефонував до тієї давньої своєї подруги, і вона приїхала до мене, і лишилась зі мною. Вона відігріла мене. Я підкорявся її рукам, майже нічого не відчуваючи, а вона продовжувала ніжно масувати й обціловувати моє тіло, ніби витягаючи з мене усі нервові згустки, і врешті усе це змусило мене заснути.

Коли я прокинувся наступного ранку, відчувши в собі нарешті снагу до життя, її не було поруч. Лише записка: тримайся, у тебе буде все гаразд.

Я ожив тоді в її руках, і я завжди буду їй вдячний, хоч ми з нею знову розійшлися і вже дуже давно не бачились. Та я тепер знаю, що таке Любов-Агапе, і ця жінка — мій друг назавжди, хоч ми й живемо зараз у різних світах.

2

Знаходимо, помиляємось, розходимось і знову шукаємо. Довго, і не раз, і намарне.

Не силою краси чи міццю м’язів найбільше зваблює жінку чоловік, хоч це також спочатку захоплює й вабить, так само як чоловіка — жіноча врода, чудова фігура, гарне волосся…

Але ж потім, зовсім скоро, якщо ви справді прагнете глибини, то неодмінно запитаєте себе: чи відкриті ми добру насправді, чи спроможні на Любов із вектором «на», а не «дай»?

І кожен має спитати себе сам: якщо я хочу, щоби мене любили, чи спроможний я сам на справжні почуття? Чи не «розлюблю» я через деякий час? Чи зможу віддати все і не вимагати негайно віддачі — дай за дай?

А насправді, коли ми спимо поруч із кимось, запитаймо себе — чи ми тягнемо кожен ковдру на себе, чи накриваємо того, хто спить поруч, і чи він накриває нас — підсвідомо, у напівсні, але насамперед кохану людину, а потім себе!

Ніби так просто, але це і є спрощена формула любові — ковдра насамперед для коханої людини, а вже потім собі!

І далі питання: ви дістаєте задоволення, коли відчуваєте, що когось любите? Чи коли вас люблять? Чи тільки тоді, коли займаєтесь сексом, і це і є для вас Любов?

Спитайте себе і побачите — чи ви шукаєте собі егоїстичного задоволення, чи ваша душа наповнена світлом і ви щасливі насамперед від цього.

Пізнати іншу людину — це насамперед навчитися бачити її без маски.

Задоволення від сексуального акту може нічого спільного з Любов’ю (а надто з Коханням) не мати.

Американський антрополог Десмонд Морріс визначив у своїй книжці «Людський зоопарк» кілька різних типів людських сексуальних взаємин, відмінних від тваринного світу, де все відбувається за природним потягом.


1. Секс для заспокоєння.

Уявімо собі — важкий, нервовий день на роботі; статевий акт дає релаксацію, приносить забуття і, врешті, полегшення: голова — порожня, нерви — вгамовані.


2. Секс для самоствердження.

Не тільки підлітки, але й дорослі, що, втім, так і залишилися підлітками, добиваються від когось згоди на секс й відчувають неймовірне задоволення не так від нього самого, як від факту перемоги й власної крутизни. Стать тут значення не має, жінки також кайфують від таких завоювань.


3. Секс з обов’язку.

Це така рутинна робота, яку подружжя обов’язково повинне виконувати.


4. Прокреаційний секс.

Мета єдина — дитина. Головне, аби дама завагітніла. Решта не має значення.


5. Секс, що зміцнює соціальний статус.

Шеф трахає секретарку, бо він шеф — і це його вивищує. Може і ще когось з підлеглих трахнути або принаймні взути. Він шеф, і йому важко відмовити. А чутки тільки утверджують його як крутого шефа.


6. Дослідницький секс.

Цікаво, як вона (він) це робить, можна освоїти нові пози чи способи…


7. Секс знічев’я.

Треба чимось зайнятися в неділю. Може, знайти когось і потрахатись?

Напевно, існують й інші варіанти. Але шокує, що люди часом, зближуючись фізично, запломбовують свої душі.

Адже які взаємини між партнерами, такий, зрештою, й характер інтимного зв’язку між ними.

Коли це Ромео і Джульєтта, то вони як підлітки, що вперше пізнають пристрасть, віддаються їй несамовито. І увесь світ для них ніщо у порівнянні з єднанням з коханою істотою.

А коли дорослі усвідомлюють, що в коханні головне «на», а не «дай», і сповнені цього лягають разом, то вже самий дотик до коханого тіла породжує бурю щасливих емоцій в людині, і далі інтимний акт стає просто вінцем справді високого і зрілого почуття.

Кохання вимагає праці, дбання і обережного, чутливого ставлення до себе, і тоді воно здатне породити в серці благо.

Певною мірою сама енергія любові витворює дива. Звісно, вона здатна водночас породжувати війни й руйнувати держави. Якщо покопатися в біографіях великих людей, можна дізнатися, що світові катаклізми часто спричинялися любовними драмами того чи іншого монарха чи політика.

Стан закоханості в його метафізичному сенсі виступає сильнішим за всі цінності — соціальні, матеріальні, звичаєві і побутові. Навіть вищим за саме буття.

Енергія любові витворила мистецтво у всіх його видах, вона є рушійною силою людини і світу. Намагання проникнути в іншу людину, пізнати її духовний світ, відчути, що вона думає, злитися з нею в одне ціле — все це нагадує міф про двостатевих андрогенів, які колись мали по дві голови і чотири руки і ноги, а потім Бог розділив їх, і тепер усе життя кожен шукає свою справжню половину. А ще кажуть, що ім’я коханої людини написане на спині, і сам його побачити ніхто не може. Написане воно таємними знаками, і коли ти знайдеш свою людину, то воно проявиться.

3

І наостанок — як все-таки витримати це почуття безмежної закоханості, коли людина мучиться від кохання, не спить, хвилюється через те, як вона виглядає в очах свого обранця, сумнівається в собі, лякається обманутися, зазнати розчарування.

І треба вже стати дорослим і мудрим, щоби, кохаючи, все ж спиратися на приказку — «полюбіть нас чорненькими, а біленькими нас будь-хто полюбить».

Але який насправді стає бляклий, сірий та нецікавий світ, коли цього почуття зовсім немає.

І стан закоханості не обов’язково має закінчитися щасливим єднанням закоханих. І просто любити — це теж щастя. Це стається одного разу, коли, насправді, ти цього зовсім не чекаєш, або давно, не чекаєш, або навіть уже боїшся якогось нового початку, бо минуле давно болить тобі шрамами й опіками, та ще осколками і наконечниками стріл, яких так і не вдалося позбутися, витягнути з душі. Та от зовсім несподівано ти раптом помічаєш когось, і так собі, між іншим, починаєш дивитися на це обличчя, і обманюєш себе, що твоя цікавість — випадкова, але раз по раз, гейби несамохіть, знову позираєш туди і десь підсвідомо розумієш, що це лиш мить, бо так не буває, не може бути, не треба, я й сам нічого не хочу, то таке собі…

Іскри таких думок стрімко пролітають, і ти вже збираєшся йти, ти вже пішов, тебе нема тут, і раптом твої очі зустрічаються з її очима, і ось вона тут, ось вона поряд. Незграбний несвідомий рух — щось віддати від себе, якось зв’язати, нехай на мить, але лишити спогад — і в собі, і в ній.

До побачення.

Це звучить майже правдиво, хоч раптом ти усвідомлюєш, що хочеш знову її побачити. Просто побачити, просто якось побалакати про щось, і знаходиш тисячу варіантів, і один якийсь спрацьовує, і все добре, і посиділи-побалакали, і просто зашибісь усе, аж тут летить стріла — і вражає тебе просто в душу, і ти здригаєшся, стає страшно і радісно, бо ти відчуваєш, що стріла отого малого засранця Амура чи Купідона зачепила й її теж, невідомо наскільки, невідомо, як і що вона почуває насправді, але зачепила, і коротка мить незграбних дотиків, і питання — чи я тобі справді потрібен? І чому я, і чому, і чому, і чому… І що робити далі?

Бо так не можна, бо не прийнято, бо що це таке насправді.

Старшому легше і гірше — все вже було, вже не раз битий, вже знаєш, як може обернутися, як може тобі раптом заболіти, як, щойно дозволиш собі, навіть лише собі вимовити оте слово, ти вже сам себе загнав у кут, у полон, у рабство. Бо ти ще нічого не знаєш насправді, бо все може бути, бо непевність часто перемагає в молодій людині природний відрух, як от те, що ніби зараз струмить від неї до тебе, і вона може раптом тебе сахнутися, бо…

І ти кажеш собі: заспокойся, не роби зайвих рухів, не метушись, нічого ще нема, це все ти сам собі вигадав — і за себе, і за неї, і твоя «несамовита» енергія і фантазія може знову завести тебе кудись на слизьке, і знову розіб’єш собі лоба або ще щось.

А зсередини рветься давно загнане в підпілля почуття — я хочу любити, я хочу жити, бо я живу тоді, коли люблю, і любов — це, власне, і є життя.

Як прекрасно мати когось — нехай спершу далеко, нехай навіть не часто бачитись, але отак от просто з неба повірити — і мати когось в собі і себе в ньому.

Щастя — просто аби вона була десь отут; і коли вона сідає поруч — довкола гомінка компанія, і ти відчуваєш, як по твоєму тілу йде тепла хвиля від неї, і ти говориш з іншими, і жартуєш, і смієшся, і тобі весело, і компанії також — але все це правда і ні, бо найголовніше — оця тепла хвиля, оці майже мурашки по тілу і майже забутий, хоч завжди очікуваний стан внутрішнього розпруження — ось є поруч людина, яка тобі з кожною хвилиною стає ближчою…

Треба їхати, бігти виконувати завдання, здавати екзамени, виступати по радіо, йти в гості до родичів, забігти до лікаря, пити каву, залізти у ванну, сісти за комп’ютер — все робиш, як в тумані, бо всередині лиш одне… Ні, ніхто ще нікуди не пішов, усе може бути інакше, все ще нічого не значить — розум твій з останніх сил переконує тебе зупинитися, але тобі все вже по барабану, ти вже сказав собі це слово, і далі ти сам ним живеш, воно проростає в тобі, хоч як ти не намагався б його не пам’ятати.

Дивишся в дзеркало, сам собі ти рідко коли подобаєшся, один з найбільших твоїх недоліків — не зовсім молодий вік — після кількаденної п’янки дається взнаки, але все зауважуєш між іншим, ти ледве стримуєш себе, аби не визнати, що в тебе зараз усмішка ідіота, якому й так все кайф, і що ти не можеш не думати про неї, і тебе жене думка — щось їй подарувати, кудись її повезти, поїхати з нею в далекі країни…

— Ну досить, — подумки кричиш ти собі, — хоч поцікався, що там у політиці… Змушуєш себе сісти за комп’ютер, але краще би писати їй листа, два листи, сто листів, сто тисяч листів…

І знайдуться слова і думки…

Це вже як наркотик, приємно — хочу ще!

Але, як на фотоплівці, поступово проявляється всередині тебе її образ, і все те, що, може, навіть їй самій в собі не подобається, тобі стає надзвичайно близьким — і не найгарніші зуби, і кирпатий носик, і потерті джинси, і коротка зачіска, і кросівки, і… Насправді все геть байдуже — скажімо, як вона жила досі. Якою вона є в деталях і рисах — не важить, бо не з обличчя це прийшло, а з того згустку енергії, саме з цього поєднання різних струмів, кольорів і нот, які витворили її такою, і тому вона тобі раптом близька, тому вона твоя, попри різницю у всьому, ні, вона може бути твоєю, ні, ти хочеш, щоб вона була твоєю… Яка не є, мене влаштовує все, якщо вона йде мені назустріч, далі — разом нас вже багато і нас не подолати, бо удвох значно більше, ніж один… Один плюс один — ти не один…

Але що там з того боку ріки?

Чи не надто швидко я біжу?

Де в неї візьметься право і сила перебороти межу — любити старшого за неї; не так любити, як люблять ровесника, ні, зовсім інакше — але ж!!!

Її майже босяцьке життя — ти це вгадуєш — випинає з неї в її хлопчакуватості, в її одязі, в окремих рухах — ти, заплющивши очі, можеш вже вирахувати дуже багато. Вона переступала кордони не раз і чинила те, що мама не веліла, а дядя міліціонер — тим більше.

Але ж то там, то інакше, то…

Ні, не інакше, ні, не там, усюди в людини є право на власний вибір, її право на відмову через страх і задкування до звичайного порядку речей…

Вона така молода, у неї все попереду… Що? Що там такого цікавого і важливого може бути попереду, якщо без тебе?

А в тебе без неї?

А якщо разом, якщо вдасться, то і її життя піде зовсім іншим річищем, і твоє також.

Хоч яким би не було минуле, тут значно більше правди.

Ну, але якщо доля звела вас накоротко…

Ні, майже істерично кричить щось всередині тебе, розум вимагає осмислення, адже все ще може статися. Та ні, неправда, в неї очі такі, як у тебе, — і в очах було те, от те, от те…

Ну, а якщо ні…

Ні, зупинись! Бо всіх інших у тебе давно багато, але в серці може жити тільки одна людина, один образ.

Зараз у тебе — це вона.

І скільки б не були ви разом, все одно прекрасно, що це відбулося, і ти зміг знову відчути щастя когось любити, чекати можливого і сподіваючись на неможливе разом.

А ще лишається…

Вже лишається як наслідок — цей текст.


Игорь ПОМЕРАНЦЕВ
ШАРОВЫЕ И ЛИНЕЙНЫЕ[15]

В середине девяностых прошлого века я написал и опубликовал в одном толстом журнале рассказ «Шаровая молния». Это рассказ о чувстве, которое принято называть «первая любовь». Одних это чувство почти не затрагивает и быстро выветривается, других преследует до конца жизни. Пятнадцатилетние герои моего рассказа понимают, что влюблены друг в друга благодаря шаровой молнии. Происходит это летом на веранде, где они прячутся от грозы. Приведу короткую цитату из рассказа.

«Гроза началась поздно, в начале десятого. Они сидели на веранде, взъерошенные и мокрые. Гена принёс яблоки. Сидеть на соломенных креслах было неудобно. Внезапно в щель между балкой и крышей протиснулся светящийся предмет, напоминающий penis. На глазах он обрёл очертания шара величиной с детский мячик и устремился к полу. Роза и Гена оцепенели, словно кто-то сказал им „замри“. Шар порозовел и поплыл по веранде без видимой цели. Гена услышал потрескивание, но не сразу догадался, что это трещат их волосы. Тем временем шар будто налился кровью и пустился в пляс. Но плясал недолго. Врезавшись в бронзовый подсвечник с огарком, шар лопнул. Что произошло дальше, Роза и Гена не помнили. Они очнулись от боли. Пахло гарью. На его руке, которая в момент взрыва лежала на плече Розы, алел ожог. Плечо Розы тоже обожгло. Белым осталось лишь то место, где лежала Генина ладонь».

Впоследствии моих героев раскидало по разным странам: Роза оказалась в Израиле, Гена — в Германии. Сорок лет спустя Гена пытается найти первую любовь. Он даёт объявления в русские газеты Израиля и Америки, что ищет подругу с отпечатком ладони на правом плече. Героиню я назвал Розой Вайс. Мне казалось, что это имя — Белая Роза — звучит драматично в контексте рассказа. Через десять лет после публикации «Шаровой молнии» я получил по электронной почте письмо, подписанное Розой Вайсблиц. Это имя было мне знакомо.

Дорогой Гена!

Сколько лет тебя не видела, не слышала о тебе. Да и по-русски не писала уже лет тридцать! Думала, не сумею, а смотрю — получается. Мой сын услышал твоё имя от меня и на всякий случай поискал тебя в Интернете. Нашёл! Отпечатал для меня книгу рассказов «Георг Вильгельм Рихман» и книгу стихов «Libri fulgurales». Благодаря аннотациям я кое-что узнала о тебе. Вот пишу, а на душе тепло. Не верится, что мне пятьдесят шесть лет. В Израиле я три года доучивалась на зубного врача. После работала в челюстно-лицевой хирургии. Потом открыла свою клинику. С первым мужем разошлась после двадцати лет совместной жизни. Три года была одна. Потом мои пациенты познакомили с Бараком. Мы попробовали, и вот уже пятнадцать лет вместе. Барак работает на заводе, ой, как это перевести? Они выращивают птицу и поставляют на продажу. Мне кажется, это называется по-английски «менеджер». У нас красивый большой дом. Приезжай в гости. Гена — ты моя первая любовь. И эта любовь осталась свежей, потому что она оборвалась. Такая любовь оставляет свежий запах. Ты — последний пузель из моего детства. Смотрю на твои фотографии в Интернете: лоб и губы — твои, но борода, очки, взгляд? Ты ли это?

Роза.

Дорогой Гена!

Мы с Бараком ездили на Мёртвое море. Были в отеле «Лот». Много танцевали. Ты помнишь, что я выросла без отца. Да? Для него я даже не числилась в графе «дети». Познакомилась с отцом, когда пришлось ехать к нему в лагерь. Люди, покидающие СССР, должны были в те времена получить разрешение на выезд от оставшихся родителей. И вот я нашла его в зоне. Он отбывал второй срок за педофилию. Прошла через шмон, допрос, провела с подлецом ночь в комнате свиданий, выбила подпись. Срок он отбывал рядом с какой-то деревней под Карагандой. Первый раз рассказываю об этом. Прямо комок в горле. Теперь понимаешь, почему тебя нашла? Поплакаться хорошему папе, а плохой, слава Богу, давно в земле. Ты прости, что без твоего согласия превратила тебя в папочку, но хорошего, и исповедуюсь. Мой отец тоже был интеллектуал, пуп земли, душа компании, а исподволь выискивал жертву. Мама поначалу терпела. Но когда вынудил мою сестру — ей было три года — делать себе оральный секс, мать его выгнала. Я об этом узнала в пятьдесят четыре года. В Кёльн к тебе, мой добрый папочка, я не приеду. Это твоя территория. Ты на ней сильней меня.

Видишь, нашла тебе роль то ли пастора, то ли рабби. А согласен ли — даже не спрашиваю. Как твоя мама, Светлана Ивановна? С тобой? Помнишь, как она всадила мне укол толстой иглой? Поменять забыла. У тебя выступили слёзы, а я обрадовалась. Ещё помню, как давился розой, что Светлана Ивановна принесла для меня, а ты предпочёл её съесть. Глядя, как ты давишься, я больше не хотела быть Розой. Хотела стать деревом, цветущим розовосиреневыми цветами — такие есть в Израиле, — чтоб не съел меня, поперхнулся. Вот так всегда: понимаю себя через тебя. Во время войн я работаю в армии. Нет, зубы не лечу. У израильских солдат зубы крепкие. Но когда их убивают, взрывают, сжигают, я по зубам идентифицирую трупы. Что-то подобное и в нашей переписке. Ты — мой труп! И я делаю невозможное: силой разжимаю твой рот, и если челюсти стиснуты — смертельный trismus, — я полосую скальпелем от угла рта к щеке и ввожу в рот полароидную камеру с зеркалом. Вспышка — и снимок готов. Твой язык, твоя речь — как на ладони. Так я проявляю твою прозу и стихи. Чувствуешь? В письмах ты такой сдержанный, робкий. А в прозе — сама свобода. И любовь. Ко мне. Не трусь. Так и скажи: «Роза, я тебя люблю. Всю жизнь любил и искал». Вот и хорошо, молодец, нашёл. Но скажи об этом вслух. А то «волнуешь», «трогаешь», «сантименты». Аморфно. Ей-богу. Иначе другого отца выберу. А в юности обо мне писать не хотел. Повеяло землёй сырой, так сразу написал. Отвечай! Ты сейчас на службе. Я же знаю. Не будь живым трупом. Что, дрожишь? Не робей. Израильтяне наглые, иначе не выжили б. Целую в рот. Умираю по тебе.

Роза.

Гена!

Возвращаю твои слова: «Я пишу тебе ясными, прямыми, электронными словами: я тебя не люблю». Гена, не ври себе и мне. Ладно, будь со всеми на «Вы», прячься в своей башенке. Что за этим? Страх, желание скрыть, что ты не perfect. Стоматолог лезет в рот, а рот — часть черепа. А душа где? В черепе. Ты понял, что ты теперь мой отец? Отец — не работа, не профессия: сменить нельзя. Второй раз я не смогу не простить отцу. Ты в стихах тепло говоришь о детдомовцах и красиво любишь женщин. Ты поймал меня в капкан. Больше писать тебе не буду. Зачем на первое письмо моё ответил сердечно, проникновенно? Это что, опыт над кроликом с кормом и электричеством? Вылезай, трус, из своей стеклянной башни! Разбей стекло! Ты же не психопат! Да, истории с шаровой молнией не было. Но всё остальное было! И веранда, и твоя рука на моём плече. Оно горит! Оно обожжено! Забыл, как одёрнул руку, когда вошла Светлана Ивановна, а я сидела как голая, но стыдно мне не было. Я сейчас ещё красивей, в цвету, просто жемчужина. А ты — чувствительный инвалид. Только в книгах летаешь, а в жизни бредёшь, ногами шаркаешь. То кнутом грозишь, то пряником манишь. А я люблю инжир, мёд, гранаты. Если б встретила отца, изрешетила б: не из «узи», а из «калашникова». Подонков — уничтожать. Так прежде думала. А благодаря тебе простила обоих: и его, и тебя. Мысли разбежались. Раньше писала в охотку (твоё слово), а теперь одни страдания. Сегодня пятница. Ты уходишь со службы, так и не ответив. Уик-энд без тебя. От твоей доброй воли завишу, а её у тебя нет. Сколько можно терпеть мою наглость: унижать, просить прощения и снова унижать. Сожалею. Сворачиваюсь. Каюсь. Ой, мои письма вернулись. Посылаю снова. Получилось! Вечером приедут дети с внуками. Поставила песочный торт с абрикосами в духовку. Заморожу к нему лимонный парфэ. В жару — приятно. Запекаю на одноразовых круглых противнях, раскладываю половинки слив срезами наверх, посыпаю ванильным сахаром, корицей. Утром заметила, что птички просыпаются в 6.30, на полтора часа позже. Это птички-зебры, с открытым в полёте веером на голове, а как сядут на провод, веер смыкается вроде сабельки. И такие серьёзные. Всё, мой серо-перламутровый. Устала тук-тукать. Ответь что-то смешное. Говорю: га-у-гуа. По-русски — это язык гусей. А на иврите: тоска, сосание под ложечкой. Днём плавала в море, как дельфин, а вернулась домой и — га-у-гуа. Не хочу быть литературным образом. Вычеркни меня из рассказа. Хоть имя другое дай! Одни плевки от тебя. Пойду-ка в душ. Не люблю хитрованов-манипуляторов. Люблю прямых, отважных. Может, любовь моя клейкая, нудная? Тебе что, жалко двух-трёх строк? Я на тебя слёз не жалею. Наши электронные свидания у меня в печёнках. По радио играют «Лунную сонату». Начали! Поплыли, разъехались, опять встретились. Прыжок! Легко подбрось меня, только точно, чтобы мягко приледенилась на остриё конька и закружилась, как юла. Незаметно пальчиком покажу: отлично, молодец. Не обращай внимания на мою болтовню о сексе. Наверное, я не из благородных, кровь у меня не синяя. Или надо сказать «голубая»? Ну что ты молчишь? Злишься? Не надо. Я — хорошая. Хочу подлизываться. Злость прошла. Здесь говорят, что у русских и марокканцев горячая кровь. Да, опечатка вышла смешная. Честно, я не знала слова «эпистолярный» и по испорченности написала «эписторальный». Я же стоматолог. Вчера в бассейне такое случилось! Я плавать умею, но боюсь и плаваю поперёк. А тут решилась, разжала колени, мяч выскользнул, и пошла, пошла. После нырнула, нашла мяч, сжала его коленями, и все принялись хлопать. Инструкторша сказала: «Ну вот, подружилась с водой». А я подумала, что в первый раз решилась нырнуть благодаря тебе. Гена, дорогой, твои подозрения обоснованы: нет у меня толкового словаря, а в Интернет не знаю, как войти, какой-то гуголь-муголь нужен. Но ты хитёр: нарочно вставил «эпистолярный», чтоб вглядеться в корень. А английский словарь у меня под рукой. Слово «lovable» можно перевести по-разному: во-первых, «симпатичный», «приятный»; во-вторых, «достойный уважения, любви». Ты что имел в виду? Я человек чувствительный, могу возомнить. Внеси ясность…

Гена!

Три часа ночи. Пришла обвинять. А ты молчи: привык. Да, переписку начала я. Отправила наивное письмо о первой любви к призраку, а призрак заварил такую кашу, что полгода её расхлёбываю. Какого… прислал мне нежное, грустное письмо? Твою мать! (Светлана Ивановна здесь ни при чём). Кмату не привык? Я — ведьма, дрянь, б… и умею оччень хорошо материться. А рассказик твой — фантазия, вымысел, но слова такие нежные, завораживающие. Ты хотел, чтобы я прочла этот рассказ. Силки плёл. Да я же пень: в поэзии ни бельмеса, всё за чистую монету принимаю. И теперь — банкрот. Как ловлю тебя за штаны, так дружба. ПОРЯДОЧНО? Себе ври сколько хочешь. Но та, которую в стихах и прозе любил, — это я!

Твоя Стерва.

Гена!

В конце сентября я загляну в Кёльн. Встретимся на полчаса. Выпьем кофе. Мучит меня грусть увяданья. Довольно глупостей. От тебя веет холодом, и я могу подцепить пневмонию. Кто будет выхаживать? Барак? Я совсем не обиделась. Психиатр сказал, что обидчивость — тупик. Одно разрушение. Как тебе удаётся обижать меня? А ты дождись, веди правильный образ жизни: без алкоголя (да, подозреваю тебя), без… Ты мне не нужен: хоть и умён, а недоразвит. Я от тебя окончательно освободилась, а заодно от папочки. Депрессий не было и не будет: не потакаю себе, не алкоголичка, не курю, не б… так, лёгкие отклонения, но в пределах нормы. В этом августе мало тараканов, зато полно муравьёв, но они не противные. Сидела в туалете, наблюдала, даже засиделась. Туалет между кухней и гостиной на первом этаже — их перевалочный пункт. Тут они встречаются, тыкаются мордочками, расползаются, а есть забавные: ползут друг за другом, один чуть впереди, а другой позади — наверное, запах подошёл. Я всё-таки, мой сероперламутровый, окрепла. Твоя заслуга. Сама не верю, что выкарабкалась. Глубоко нырнула. Вот дура! Бранила его, кляла. Балда Ивановна! А ты испугался? Какой ты мужественный, открытый, и в книгах, и в жизни. Всюду — от первого лица. А мне придумай другое имя. Пожалуйста. Ездила на море. Одна. Не люблю с подругами. Они мешают думать. У тебя тоже скоро отпуск. Поплаваешь? Почему Кавказ? Пишешь, что тянет туда, где воюют. Тебе что, меня мало? На берегу лежала на животе, читала, облокотившись на сильные руки. Облака не давили, сходились, сливались нежно. У них был женский профиль, длинные светлые волосы. А вечером встретились: семь девчонок из Черновцов. В самом конце Бэтя сказала: «Помнишь, у тебя были соседи, два брата, один на Дальний Восток уехал, а другой в Германии, писатель. Как их фамилия?» Никто не заметил, что у меня перехватило дыхание. Что за жизнь? С двумя мужчинами живу. Один рядом, греет по ночам. Они всё прохладней, а я животное без меха, мне тепло подавай, физическое. И словесное. Вот поэтому — два мужичка. Хоть и целуешь по-дружески, всё равно чувствую твои руки, губы, и нет у тебя власти запретить это! Сам задыхайся! При чём здесь Кавказ? Америка не рекомендует своим гражданам туда ездить. Зачем тебе это пекло? Пишешь рассказ о войне? Тебе что, воображения не хватает? Придумал же шаровую молнию, или у тебя всерьёз рука в ожогах? У нас ночами ветер с моря пополам с песком, а машины больше туда не ходят: две-три в день. Я не жалею, что так и останусь твоей соседкой. Я тебе так же чужда, как и моя страна. Что-то тебя влечёт издали, запах корицы, средиземноморский ветер, а вблизи — коробит. Западное Средиземноморье тебе родней. Твоё право. Издали буду тебя любить, секс не нужен, он может разочаровать, а я хочу… Ты ни с кем не создал дома: вечно тебя где-то носит, меняешь страны, дома, женщин. Знаю красивые пары. Они вкладывают не на сторону. На стороне — легче, не надо вкладывать. Мне тебя жаль. Вместо секса — реву. Ты назвал меня «Дельфинчиком». Почему? Потому что услышала твой зов о помощи и приплыла? Как хорошо, что ты уезжаешь. Мне не нужна зависимость от тебя. Мне нужна глубина. Я хочу действовать с позиции тишины. И пока ты на Кавказе, у меня будет месяц. Уходим в отпуск — друг от друга. Мы и тогда с тобой не прощались. Я просто боюсь стареть, вот и придумала себе надежду. Чем-то да займусь: пластикой (восстановительные пломбы), рисунком (вскрытие десны), красками (протезы, коронки). Всё равно мы уже вместе. Навсегда. Ну что ты молчишь!? Притаился? Повторяй за мной: «Я тебя люблю». В угол забился? В рот воды набрал? Знаешь писателя Рушди? Так вот, ты — мой персональный Рушди, а я — твой аятолла. Приговариваю тебя к каре господней. Жди. Это случится на улице в Кёльне. К тебе на шею бросится женщина. Ты не успеешь её разглядеть. Ты услышишь взрыв, и вы вместе взлетите в воздух. Вместе. Навсегда.

Роза.

Я часто думаю о происхождении и природе молний. Считать ли шаровую молнию духом? Есть ли у неё тело? Те, кто видел её, утверждают, что она не переливается через край, не даёт течи. Тогда, может быть, она состоит из газа? Но газы, как правило, компенсируют свою невидимость запахом. Шаровая же молния ничем не пахнет, правда, и невидимой её не назовёшь, скорее прозрачной. Да, она определённо не твёрдая и не жидкая, но что-то не позволяет назвать её газообразной. Линейную молнию знают все, а вот шаровую — единицы. Таких людей ещё меньше, чем наблюдавших НЛО. Оказывается, метеорологам известна особая разновидность людей и дельфинов, которые чувствуют возникновение напряженного поля между землёй и тучами, предшествующего зарождению молнии. Линейный разряд, который мы видим в предгрозовом и грозовом небе, — это лишь обрывок гигантского провода, натянутого между небом и землёй. В редких случаях можно наблюдать распад молниевидного стержня на яркие горошины. У подобной молнии тоже есть название — четочная, но на самом деле она лишь вариант линейной.

По крупицам я собираю свидетельства людей, которым довелось нос к носу столкнуться с шаровой молнией. Кое-какие выводы позволю себе сделать. В среднем диаметр шаровой молнии — около тридцати сантиметров. Тепло она источает, но только в непосредственной близости. Цвет — переменчив, где-то между лимонным и апельсиновым. Движется неторопливо, так что слово «молниеносный» к ней не относится. Есть у неё любимая пора года: лето. Яркость — умеренная, вроде лампочки. Средняя продолжительность жизни — около минуты. Рождению предшествуют искры, язычки пламени, огненные мазки. Всё это перемешивается, схлёстывается, взбалтывается и внезапно обретает сферическую форму. Очевидцы отмечают особую чувствительность шаровой молнии в отношении рельефа: она может двигаться, аккуратно огибая замысловатые кровли, кроны деревьев, пожарные каланчи и водонапорные башни. Но, попав в помещение, шаровая молния словно срывается с цепи: парит, ныряет, взмывает. Так она празднует освобождение от гнёта Земли с её агрессивным электрополем. Но где бы она ни находилась, каждую секунду своего короткого существования шаровая молния живёт с полной отдачей, словно предчувствуя скорую гибель.

Линейная молния не так интересна. Она грубей, примитивней, можно сказать, мужественней. На её совести десятки тысяч убитых. Шаровая молния, хоть и редко, но тоже способна на убийство. Одной из её жертв, физику Георгу Вильгельму Рихману, я посвятил книгу. Г. В. Рихмана, «по природе лифляндца», в 1740 году избрали адъюнктом Петербургской академии наук, а годом позже профессором. Он исследовал теплообмен, магнетизм, упругие свойства воздуха, холодное свечение тел. Высказал гипотезу об одновременном сосуществовании в атмосфере Земли около двух тысяч гроз и ста молний. Г. В. Рихман жил на углу 5-й линии и Большого проспекта Васильевского острова в Санкт-Петербурге. Через собственноручно сделанные приборы и установки часто «приглашал в гости» молнию, с целью найти надёжные методы грозозащиты. В ходе экспериментов не раз подвергал себя и жену Анну риску. Во время грозы 26 июля 1753 года в сенях своего дома Рихман вплотную подошёл к электрометру, соединённому с молниеотводом на крыше. Внезапно от металлического шеста установки отделился светящийся шар и ударил учёного между глаз. Георг Вильгельм Рихман как подкошенный рухнул на деревянный сундук, стоящий за ним. По его телу прошла судорога, и он испустил дух. Академия наук пожаловала Анне 100 рублей на похороны мужа. Впоследствии в рукописях учёного была найдена записка, в которой говорилось, что сконструированную модель молниеотвода он посвящает Розальбе, своей первой любви. О жизни и смерти Розальбы никаких свидетельств не сохранилось.


Тарас ПРОХАСЬКО
ГОСПОДИ, ВІДВІДАЙ ВИНОГРАДНИК

Правдивий Боже, котрого Божим словом і Божою Мудрістю називаємо.

Творче світу, що Ти породив із любові для любові, яку лише сам розуміти здатен.

Дякую, тобі, Боже, за Твою посвяту і Твоє переживання, які Ти сам собі уділив, втілившись колись і назавжди у Синові своєму єдинородному.

З Тобою, Спасителю, я можу говорити, знаючи, що нічого більшого бажати собі не можу, бо ніщо інше не є ні мені, ні Тобі потрібним.

Ти, що любиш мої сумніви і темність, просвітли і прийми мене.

Бо тільки Тобі звіряюся, котрий знає незрівнянно більше про мене, ніж насмілюся і зумію про себе виповісти.

Дякую, Сотворителю, що існує — є, а є — існує. Що було — буде, а буде — було.

У захваті Твоєю передбачливістю, радісно переживаю свою тілесність, яка Тобі так мила.

Обмеженість моїх тілесних відчувань якнайкраще відповідає тому Твоєму намірові, світлом якого Ти мудро уділив мені, моїм здатностям перекладати велич Твоєї вселенської любові на зрозумілу мені мову Твого послання.

Не спинюся, Господи, у жазі розуміння Твоєї щедрості.

Не зраджу Тебе ніколи у прагненні усвідомлення того призначення, яке Ти мені так тихо заповів.

Любов Твою визбирую на кожному кроці, бо вона паде на мене.

Вдячністю до ласк Твоїх сподіваних і неочікуваних повниться тіло моє, за Твоєю подобою Тобою створене.

Тільки Ти знаєш, що у ніяку промовленість не вкладається те прожите, за що я дякую Тобі.

Як було би добре, якби Ти якось скористався з усіх моїх любовей, розділивши її одну серед тих, хто ще любові не зазнав, а прагне.

Із прірви своєї гордині, оживлений, однак, Тобою, насмілюся відмовлятися від частини Твоїх щедрот.

Прошу, Боже Отців наших, торкнутися милосердям своєї любові усіх тих, хто не хоче у своєму вільному виборі її запізнати.

І, а, але, бо… нехай буде воля Твоя, а не моя. Мені ж залиш свободу любити. Амінь.


Наталка СНЯДАНКО
ЧЕРСТВЕ ПЕЧИВО

Найкращою подругою Надії Петрівни була Анна Степанівна.

— Надєнька, ти не представляєш, шо він знову затіяв, — вигукувала Анна Степанівна, театрально закочувала очі і шумно ввалювалася до помешкання у своїй каракулевій шубі.

«Він» був колишнім чоловіком її доньки, одруження і розлучення якої, судячи з розповідей Анни Степанівни, було значно більше ініціативою мами, ніж доньки, мовчазного створіння з велетенськими переляканими очима, не здатного ні кроку зробити без поради і напучування. Анна Степанівна працювала вихователькою в дитсадочку і застосовувала до тридцятилітньої доньки та обох її дітей ті ж методи дресури, що і для вихованців з молодшої групи. Так само вона спілкувалася і з усіма своїми законними чоловіками числом три, тому тепер, на порозі пенсійного віку, залишилася без чоловіків, зате з каракулевою шубою і кількома приватизованими квартирами. Одну з них наполегливо, хоча і безуспішно, намагався відсудити у колишньої дружини і двох власних дітей зять Анни Степанівни, про що остання бурхливо і детально оповідала щоразу під час посиденьок на кухні з Надією Петрівною, голосно сьорбала пересолоджений чай з білого фаянсового блюдечка і закушувала горілку великим шматком кров’янки та несвіжим вівсяним печивом, яке сама ж і приносила «щоб не с пустими руками, знаєш, Надєнька». Після того, як подруга йшла геть, Надія Петрівна переважно викидала печиво разом із торбинкою, що недобре пахла і залишала на пальцях масний слід.

Квартира, про яку йшлося, знаходилася у місці під таємничою назвою Кривчиці. Я ніколи не була в тому районі, але мені подобається уявляти його собі закритим для сторонніх королівством, підвладним лише всемогутній Анні Степанівні. Чомусь мені здається, що вікна тамтешніх квартир заліплені навхрест вузькими стрічками білого паперу, як у старих фільмах про війну, і мешкають там лише бездомні коти та старенькі бабусі з мішками на зігнутих спинах. Бабусі і коти, мов привиди, безсловесно рухаються вулицями, злякано озираються, чи не спостерігає бува за ними всевидяче око каракулевої Анни Степанівни і чи не помітило це око чогось недозволеного, бо володарка сувора і не завжди справедлива. Але око пильної господині сьогодні відпочиває. Вона саме залпом випиває третю чарку, після якої зазвичай добрішає. Її очі затуманюються, вона розстібає ґудзик своєї блузки п’ятдесятого розміру зі штучного шовку, а в голосі її з’являється така невластива їй мрійливість.

— Знаєш, Надєнька, я недавно фільм бачила, не повіриш. Там таке було про еті вєщі, ну сама знаєш. Должна тобі сказать, ми багато шо пропустили в жизні. Хоть і замужем. Ех, жалко, шо тогда ше нічо не було ізвєстно про ето. Оказується, всьо ето може бить пріятно не тіки для мужчини. Представляєш?

Чи представляла це Надія Петрівна, важко було розчути, бо говорили вони пошепки, але, навіть коли Анна Степанівна говорила пошепки, в найдальшому куточку квартири кожне її слово можна було розібрати без труднощів, не допомагали навіть щільно зачинені кухонні двері.


Іншою подругою Надії Петрівни була пані професор Данута Йосипівна. Вона викладала французьку в університеті і носила добре пошиті кравчинею костюми і пальта. Цією кравчинею була Надія Петрівна, але за довгі роки їхнє знайомство переросло звичні виробничі стосунки, і Данута Йосипівна завжди залишалася на каву після того, як вони завершували чергову примірку. Данута Йосипівна їздила тільки на таксі, привозила з собою квіти і торт, хоча сама солодкого не їла, кравчиню вона називала пані Надією і говорила так тихо, що підслухати, про що саме вони розмовляли, було неможливо, навіть щільно притиснувши вухо до зачинених кухонних дверей. Данута Йосипівна сиділа на кріслі дуже прямо і пила чай без цукру, що у ті роки зустрічалося значно рідше, ніж каракулеві шуби на вулицях.

Данута Йосипівна і Анна Степанівна ніколи б не змогли знайти спільної мови, навіть якби випадково познайомилися, наприклад, у Надії Петрівни, але такого не трапилося, і можливо, вони взагалі не підозрювали про існування одна одної, а Надія Петрівна була таємничим містком, який пов’язував ці дві несумісності, ніби на підтвердження того, що всі речі у цьому світі якось взаємопов’язані. Данута Йосипівна і Анна Степанівна були пов’язані через Надію Петрівну.


Пан Орест був сусідом Данути Йосипівни. Інженер на пенсії, він мав «золоті руки», якими користувалися всі знайомі, коли виникала необхідність щось полагодити. Пан Орест умів лагодити що завгодно. Не кажучи вже про банальну трубу під мийкою на кухні, яку прорвало у Надії Петрівни одного разу. Але, на щастя, на той момент у неї в гостях була Данута Йосипівна. Данута Йосипівна подзвонила до пана Ореста, той виявився вдома, і не гаючись приїхав.

Надія Петрівна мешкала сама. Її чоловік, який все життя працював на керівних посадах, недовго прожив після виходу на пенсію. Його діяльній натурі було мало дачі і пасіки, де він і раніше, проводив увесь вільний час. Не допомагало навіть активне втручання у бізнес обох синів, яким часто доводилося допомагати то порадами, то зв’язками. Чоловік почав худнути, хворіти і через кілька років помер, так і не дочекавшись остаточного діагнозу. Звертання до найбільших медичних авторитетів області не допомогли. Надія Петрівна, яка звикла всі сили і час віддавати сім’ї, спершу трохи розгубилася. Але допомогла Данута Йосипівна, для якої Надія Петрівна і раніше шила у вільний час. Данута Йосипівна привела ще кількох клієнток, а ті — своїх подруг. І вже незабаром увесь час Надії Петрівни був щільно розпланований між замовленнями.

На свої шістдесят Надія Петрівна не виглядала, вона все життя здавалася молодшою, ніж була насправді. А тепер її струнка фігура, яку зовсім не зіпсувало народження двох дітей, дуже вигідно вирізнялася на тлі розповнілих ровесниць і навіть молодших за неї жінок. Надія Петрівна не могла б точно сказати, чи бракує їй покійного чоловіка. Вона намагалася не думати про це довгими годинами за швейною машинкою і розкрійним столом. Час від часу ловила себе на тому, що і далі не дозволяє собі ходити в халаті, бо цього не любив чоловік, продовжує готувати на вечерю його улюблені страви, які ставить на стіл рівно о дев’ятнадцятій, як звикла роками, і ніяк не може навчитися готувати на себе одну, їжі завжди виходить забагато. Вона і далі користувалася парфумами, які подобалися чоловікові, носила зачіску, на якій він наполіг багато років тому, і навіть купувала, заварювала і пила його улюблений зелений чай, хоча ніколи раніше його не любила. Момент, коли його смаки стали її смаками, а його звички — її звичками, настав так давно і непомітно, що тепер навіть якби вона хотіла повернутися до своїх колишніх уподобань, їй би це навряд чи вдалося. Але Надія Петрівна не любила повертатися до минулого. І навіть не через міцно засвоєну Гераклітову аксіому, а просто через схильність все робити один раз, але добротно і назавжди, щоб не виникало спокуси виправляти. Єдине, чого їй справді бракувало після смерті чоловіка, це чоловічих рук у господарстві і його порад. Чоловік не припускав думки, що в його сім’ї може приймати рішення ще хтось, окрім нього. Поза вузьким простором дрібних господарських клопотів усе в їхньому житті визначав чоловік. І несміливу Надію Петрівну це дуже влаштовувало. А тепер їй самій доводилося приймати незвичні рішення, наприклад, чи переписувати квартиру на дітей, чи робити у ній ремонт, і навіть чи їхати відпочивати на море, як наполягає старший син. Надія Петрівна тепер радилася в основному з Анною Степанівною, більше не було з ким. Хоча Анну Степанівну досить важко було відірвати від роздумів над власними проблемами, і коли їй не вдавалося розповідати про них, вона незадоволено замовкала, але слухала неуважно, продовжуючи думати про своє. А її поради переважно бували одноманітними:

— Та шо ти, Надєнька, брось, развє це проблема. От у мене зять…

І Надія Петрівна слухняно переключалася на серіал про зятя, який після виходу діяльної Анни Степанівни на пенсію став єдиною розвагою колишньої виховательки. І коли історія з квартирою завершилася цілковитою і неминучою поразкою зятя, Анна Степанівна після короткої ейфорії відчула пустку в житті. Тепер їй не було на кого скерувати бурхливу діяльність, і вона навіть схудла і засумувала, виказуючи тривожні і знайомі Надії Петрівні ще з часів, коли живий був чоловік, симптоми.

— От, Надєнька, і пройшла жисть. А шо осталось? Біда, — резюмувала Анна Степанівна, і тепер її обличчя вже не розпогоджувалося після третьої чарки, а навпаки, ставало ще сумнішим і більш розгубленим, і вона вже без колишнього апетиту закушувала кров’янкою, купленою спеціально до її приходу.


Пан Орест полагодив трубу дуже швидко. Надія Петрівна запросила його до столу, і вони посиділи втрьох із Данутою Йосипівною, яка того дня затрималася довше, ніж звичайно, і навіть погодилася випити чарочку вишневої настійки, власноруч приготованої Надією Петрівною для особливих оказій. Пан Орест відмовився від горілки і також випив чарочку вишнівки, оцінивши вишуканий смак і особливий рецепт. Вони з Надією Петрівною розговорилися, виявивши чимало спільних інтересів, — дача, пасіка, потаємна алхімія консервування, заквашування і навіть випікання, — у всьому цьому пан Орест орієнтувався значно краще, ніж усі чоловіки, яких знала Надія Петрівна.

Наступного дня він прийшов перевірити, чи труба не протікає, і приніс смородинівку власного виробництва. Вони знову чаювали, поглинуті магією взаємного розуміння, яке не вимагало навіть слів. Пан Орест із насолодою спостерігав, як ретельно Надія Петрівна обдає чайник для заварки кип’ятком, як дбайливо і з любов’ю зберігає трави, власноруч зібрані, висушені і складені у зворушливі саморобні прозорі пакуночки, кожен із яких був підписаний. На вирізаному із зошита в клітинку прямокутничку друкованими літерами стояло: «меліса лимонна», «м’ята яблучна» чи «ехінацея пурпурова». У кухонних шафках пана Ореста все було розкладено так само старанно, і навіть пакуночки він виготовляв схожі й теж любив додавати до чорного чаю трохи пахучої меліси. Він ретельно випитував Надію Петрівну, як саме вона обробляє малину на зиму та підрізає кущі смородини на дачі, і за яким рецептом закручує огірки, але вже наперед відчував, що відповіді будуть саме такими, як потрібно, що все вона робить правильно, точнісінько так само, як робив би він сам на її місці і як робить на своєму. І це відчуття правильності давало йому млосну насолоду, яка повільно розтікалася по розігрітому смородинівкою тілі. Йому було добре тут, на цій затишній кухні, і не хотілося нікуди йти, а тільки залишитися тут назавжди і безкінечно продовжувати цю розмову, головним у якій, безперечно, було не те, про що говорилося, а цей ефект взаємного впізнавання, схожого на сон, у якому бредеш навмання, але з впевненістю, що так і треба, аби дістатися до мети. І при цьому ні мета, ні напрямок руху не мають значення, важливим є тільки цей стан приємної розмореності. На прощання пан Орест запропонував поїхати наступного дня на дачу Надії Петрівни, де він міг би допомогти їй із чоловічою роботою, бо вона поскаржилася, що чоловічих рук там бракує найбільше.


— Знаєш, Анічка, я хотіла б порадитися з тобою, — несміливо почала Надія Петрівна, після того як терпляче вислухала в черговий раз історію про колишнього зятя, що її Анна Степанівна тепер щоразу повторювала у скороченому варіанті, час від часу перериваючи сама себе ритуальним «ти не представляєш, Надєнька, шо я з ним натерпілася» і сумовито поглядаючи на черстве вівсяне печиво. Відчувалося, що вона скучила за зятем і за адреналіном, якого їй тепер явно бракувало. Жити в мирі з собою і оточенням було для Анни Степанівни справжньою мукою. Зате цього разу вона відреагувала на слова подруги не заглибленим у себе мовчанням, як звикло, а чимось схожим на слабке зацікавлення. Підбадьорена увагою, Надія Петрівна розповіла детальніше, а не як завжди, ковтаючи слова і поспіхом, аби не занадто втомити нетерплячу подругу своїми проблемами.

Вона червоніла і затиналась, детально описувала всі приваби працьовитого, непитущого і хазяйновитого пана Ореста, захоплено розповідала, як багато корисного зробив він на її дачі, як порадив і допоміг. Згадала про те, що він овдовів майже тоді ж, як і вона, це чомусь видавалося їй важливим знаком. А в кінці, ніби остаточний аргумент, навіть показала полагоджену ним трубу.

— Ну і шо? — зацікавилася Анна Степанівна.

— Ну, знаєш, — ще більше почервоніла Надія Петрівна і зізналася, що пан Орест запропонував їй жити разом.

— Знаєш, у нього вік і в мене. Тиск, серце, та і веселіше удвох. Навіть не знаю, що робити. Дітям ще нічого не казала. Думала, пораджуся з тобою, — Надія Петрівна запобігливо зазирала в очі подруги і продовжувала називати дедалі поважніші меркантильні аргументи на користь майбутнього альянсу, але так і не наважилася зізнатися, що насправді думає вона зовсім не про це. Що відтоді, як вони познайомилися з паном Орестом, вона почуває себе якось дивно, тепер їй щоночі сняться ластівки, які сідають їй на груди, і від цього їй стає лоскітно і приємно, вона сміється і прокидається. А потім увесь день ходить піднесена і замріяна, як колись давно чи навіть ніколи раніше, їй страшно подумати про те, що, можливо, таке з нею вперше. Адже думати так у її віці, коли вона поховала чоловіка і виростила двох синів, дуже непристойно.

Від несподіванки Анна Степанівна аж протверезіла:

— Надєнька, та ти шо, здуріла? В твойом-то возрастє! Це ж навєрно квартирний аферист якийсь. І не вздумай його більше пускать. Та як ти можеш вірить людям тепер? Дивись, скільки год я від зятя не могла відбитись. А у мене ж іще три квартири без того. А де ти будеш жить, як він тебе вигоне? Про дітей подумай.

Але Надії Петрівні зовсім не хотілося думати про дітей. Вона вже шкодувала, що розповіла Анні Степанівні свою таємницю. З Анною Степанівною взагалі складно говорити, її можна хіба що слухати, фіксуючи в пам’яті поступову видозміну безкінечної історії про зятя, яка поволі набирала рис епосу, дедалі більше втрачаючи реалістичність, ще трохи, і вона перетвориться на справжню фантасмагорію, в якій зять і вся ця тяганина з квартирою виступатимуть лише неминучим тлом, а головною дійовою особою буде сама Анна Степанівна, точніше, її відчуття і їх найтонші нюанси, вишліфувані роками. «Так, саме відчуття, — подумки зробила несподіваний перехід до власних проблеми Надія Петрівна, — саме відчуття тепер головні. Бо що ще може бути важливим у нашому віці? Хіба що справді тішитися тому, як старанно він обдає кип’ятком чайник для заварки, це ж треба, а ще чоловік. Але при цьому він дуже енергійний і вміє все полагодити. А як він дивиться, у його погляді стільки спокою і радості, що здається, цього вже вистачить назавжди…»

Після тієї зустрічі Надія Петрівна бачилася з Анною Степанівною тільки раз, коли знайомила її з паном Орестом. Той охарактеризував подругу Надії Петрівни лаконічно:

— Суєтна жінка. І п’є багато.

«І справді, — подумала собі Надія Петрівна. — Як я раніше не помічала». І востаннє викинула в смітник липку торбинку з черствим вівсяним печивом.


Олесь УЛЬЯНЕНКО
ЖЕРТВИ КОХАННЯ

Це був час, коли я бродяжив країною. Від одного полустанку, від однієї станції, від одного міста до іншого. Так мене і тягало — подалі від системи, щоб викинути в якійсь Тмутаракані, де на два з половиною каліки мешканців — цілий полк міліції. Повна і стовідсоткова вірогідність, що ти потрапиш до неї в лапи, і чемний прокурор, що смердить кошачим калом та часником, випише тобі п’ятнадцять діб, а не чотири роки таборів за «тунєядство». Але мене і багатьох інших це ніколи не зупиняло. Нас не приваблювало (а хіба може бути інакше в молодості?) восьмигодинне врубування на систему, нас не приваблювало синє небо Артека і комсомольські збори із запаленими очима німфоманок-комсомолок, і ще багато-багато чого іншого, чим, власне, вдовольнялися слухняні.

Здається, це був 1983 рік. Камери буцегарень маленьких містечок були тоді переповнені, як діжки астраханськими іржавими оселедцями, — стояли чудесні андроповські дні. В надії на якийсь заробіток нелегка занесла мене в маленьке, наче надірваний жовтий клапоть, степове містечко на півдні, з нештатним аеродромом, де юрмилися незмінні По-2, що їх в народі досі називають «кукурудзяниками». Чого мене туди прихерячило? Найвірогідніше, виною було нещасливе кохання. А може, навпаки, щасливе? Це був прекрасний час, коли я не пам’ятав усіх жінок, які мене любили, з якими я спав і яким був вдячний за порятунок. Бережи їх Господь, тих жінок. Нині таких не роблять, хоча не думаю, що ця порода перевелася — фастфуд на кохання не поширюється… На аеродромі роботи не виявилося. А надибав я там парочку міліціонерів, що й доправили мене у місцеву буцегарню. І робота для мене знайшлася дуже швидко. Прокурор був сивоносим п’яндилигою, буркотуном, хоча, мабуть, зовсім не поганою людиною. Він покректав, покректав, гавкнув комусь у порожній зал, чи потрібні люди на розгрібання щебеню, і спокійно виписав мені і ще одному гаврику в розбитих окулярах по три з половиною доби. На прощання сказав: «Не бійтеся, у нас тут годують. А то ви худі, як чорти…»

Спочатку ми й в камері опинилися вдвох: колишній учитель фізики, а зараз повноправний мешканець стічних канав, і я, ваш покірний слуга. Тоді я, напевне, був закоханим. У кого, немає різниці, але несамовито, в мене підривало дах, я горланив вірші та пісні своїм цапиним голосом, гасав камерою, тарабанив ногами у двері, бився головою об стіни… Може, це взагалі був не я? Чи справді колись були ці чисті, світлі дні, з платиною павутиння та «кукурудзяниками», що великими комахами висіли у високому порцеляновому небі?

Ввечері ж заскрипіли двері. На порозі стояв до пояса роздягнений чолов’яга. Вигляд його справді вражав: поламані вуха, поламаний ніс, тіло, ледь не до останнього сантиметра покрите татуюванням, а там, де тату не поміщалося, світили старі рубці. Він був схожий на цей спекотний серпень, що гудів навколо літаками і мухами.

— Андрій, — відрекомендувався він хриплим вуркаганським голосом і подивився на нас голчатим, втомленим поглядом. А потім зайорзав по камері, з кута до кута, туди-сюди, наче вовк з обрубаним хвостом. Нарешті, вгамувавшись, сів на нари — і заговорив про свою кохану. Тут ніби немає нічого дивного — інтернаціоналізм усіх тюрем, казематів, катувалень позначений одним пунктиром: усі засуджені, хоч на сто років, хоч на п’ятнадцять діб, до електричного стільця або до каторги, найбільше згадують про жінок. Та Андрій говорив про свою дівчину так люто і переконано, ніби справді для нього не було нічого більш важливого у житті. І не буде в ньому більше нічого. Він супроводжував свій шалений монолог рухами, напрочуд виваженими і плавними: так рибаки розповідають про пійману рибу або люди, що повернулися з праці на землі, змивають воду на подвір’ї під дюралевим рукомийником. Можу вам щиро засвідчити: всі лоліти, всі марініни та дашкови з устіновими — мідні п’ятаки у порівнянні з тим, що і як нам розповідав цей брутальний, з мутним минулим хлопець. І, здавалося, в пропахлій кислим смородом сечі, хлорки і пітного спіднього камері, розпустивши мрії та коси, з’явилася сама Офелія.

Наступного чистого, як вимита слюда, дня, загрузивши щебінкою вантажівку, ми розляглися на пагорбі, чухаючи животи і втупивши осовілі від спеки погляди у долину. Там зграйками, розвіваючи спідниці, бігали жінки. Звідси, з пагорба, обпаленого сонцем, я ніби чув їхній запах, і від думки про них, а ще більше, звісно, від молодості, паморочилося в голові і крутило в паху. І раптом, ніби з нічної розповіді мого сусіда по камері поруч, напевно, зістрибнувши із хмаринки, матеріалізувалася писана красуня. Зараз такі стирчать на глянцевих обкладинках, нюхають кокс та катаються на спортивних машинах. Тут я замовкаю. Скажу лише, що це містечко я покидав уже не такою наївною людиною. Хоча досвід — найбільший бич дурнів… Років п’ятнадцять тому ми з дружиною винаймали кімнату в Криму. Над нами так само абонували кімнату професор математики, який з дружиною, донькою та маленьким сином також приїхали відпочити біля моря. Алушта, шашлики, засмага, солодкий аромат квіту граната та абрикосів під вікном. В цьому просторі існував ще один персонаж, місцева двірничиха тьотя Ліда, що приносила нам козяче молоко і гарячий хліб. Богатирського зросту жінка, з чорними вусами, вульгарна до неможливості. І ось одного ранку нас розбудив ґвалт. Дружина професора — красуня і розумниця — сипала такою лайкою, що квіт на персикових деревах, мабуть, спадав від Алушти до Сімферополя. Причина сімейної сварки була настільки ж банальна, наскільки й неймовірна: інтелігентний професор, виявляється, уподобав косооку, горбату і смердючу двірничиху. І ніякі умовляння, каяття, прохання, погрози дружини на нього не діяли. З юначим максималізмом він боронив своє кохання. Нічого, звісно, з цього путнього не вийшло, але факт залишається фактом. Можете не вірити, але, коли ми випадково зустрілися із своїм курортним сусідом за рік чи два, він крадькома показав мені фотокартку, переламану надвоє. Фото своєї коханої Ліди. Ось так…

…Я згадую ці нібито й незначні епізоди життя по дорозі від Шулявки до Жулян. Вставши засвіта, я приїжджаю сюди, на аеродром, і слухаю, як підіймаються у небо літаки. Моя остання подруга якось сказала: «Молися, щоб вони не падали». Ми познайомилися на якійсь тусні. Якраз через два роки після мого розлучення, і я чомусь вирішив, що саме вона зробить мене щасливим. А потім з’явився дядя на горбатому «лендровері»… І мені нічого не лишилося, як дивитися на літаки і молитися, щоб вони не падали. І на це нема ради. В молодості думаєш, що кохання — це мить пристрасті, зараз і відразу, це терпкий, наждачний біль тіла. Насправді ж — це щемкий подих надії на те, що твоя молитва буде почута.


Володимир ЦИБУЛЬКО
ЛЮБОВ ПІСЛЯ ПОЛІТИКИ

Причинно-наслідковість

А може, ці слова написати з великої літери? Отак — Любов після Політики. Чи патетика над всім цим, чи поетика під всім цим? Можна театрально піднести оці руки, котрі ніколи нічого не крали, і оцією мовонькою, котрою ніхто ніколи й нікого не обдурив, крикнути на весь світ:

— Виявляється, вона існує! Виявляється, після політики існує любов! Коли ти в політиці — крім політики, для тебе нічого немає. Коли ти після політики — виявляється, трапляється любов!

Втім, любов і політика — поняття-близнюки. Вони нещадні експлуатанти пристрасті. Щоправда, політика, коли розглядає любов як елемент самої себе, передбачає ще й такий гібрид, як любов з безвиході, любов, породжену паралічем страху.

Колись казали: з КГБ не виходять, з КГБ — виносять. Але ця формула набагато більше стосується саме політики. Почавши нею займатися, не припиняєш цього до смерті. Тобто заради справедливості зауважимо: з політики винесли значно більше людей, ніж з КГБ. І не факт, що всі вони усвідомлювали, шо ця процедура — дрібниця у порівнянні з іншою втратою. Адже багато хто з них так і не пізнав любові, яка, хоч би що не казали, є набагато вартіснішим життєвим набутком, ніж посади та фінанси.

Постреволюційність, або Первісне накопичення

Формування українського політичного класу, що відбувалося на тлі тектонічних розламів суспільної системи, спричинило істотні зміни соціальної психології, а отже, й особистих мотивацій людей щодо їхнього світовлаштування. Природа прийняття політичних рішень в Україні відома майже кожному — зміцнення власного становища, збагачення, особиста та майнова безпека. І в цей час Кохання дедалі більше набуває рис політики. Кохання тепер мало нагадує хворобу, ірраціональний стан, безцільну емоцію, коли «хворого» найменш цікавить, чим все це кохання закінчиться — він насолоджується тут і зараз. А що буде потім — гори воно синім полум’ям. Потім буде потім. Шлюби, що вершаться на небесах і розпадаються на землі, інколи набувають серйозного резонансу. Історія принцеси Діани — не просто історія приватної жінки, всі її сердечні страждання стали справжнім інформаційним наркотиком для цілого світу.

Але й в Україні нині створюється своєрідний верховний шлюбний клуб, ідеологічні ярлики членів якого не відіграють ані найменшої ролі. Згадати хоча б шлюб сина головного комуніста й чільної аграрної діячки. І подібних прикладів — десятки. Любов стала складовою політики, а політика — мотиваційною учителькою любові. Все це часом нагадує постнепівський, але ще передрепресійний сталінський час в СРСР. Саме там основу правлячої касти складали суцільні куми, брати, сестри та всякі інші «Василі сестри в перших». Якщо зараз міністр Н. та депутат Н. одружені на сестрах, а їхній батько дружить з Самим, а двоюрідний брат давньої приятельки дружини Самого — намісник території С, а племінник Самого — заступник намісника території X, а в партійному списочку по три однакових прізвища, то чому це все рано чи пізно не мусить перейти у наступну психологічну фазу сталінщини? Не дай Боже, звичайно, але в людини з низів завжди існує певний стереотип: всі вони там на верхах — одне ціле. Ось що пише Авраам Шмулевич у розкішному есе «Єврейські дружини в Росії»:

«Наприкінці 1948 року за наказом Сталіна заарештували дружин-єврейок його найближчих соратників. У тому числі: дружину Андрєєва — Дору Мойсеївну Хазан; дружину вірного багаторічного секретаря Сталіна Поскрьобишева — Броніславу Соломонівну (вона була сестрою невістки Троцького, просиділа три роки у в’язниці, зрештою — розстріляна); заарештували й дружину Молотова Поліну Жемчужину, що народилася в Запоріжжі (справжнє її ім’я — Перл Карповська. Слово „перл“ у перекладі з ідиш на російську означає „жемчуг“ — звідси й псевдонім.)

Протягом багатьох років коханкою Сталіна (навіть їх медичні картки зберігалися в кремлівській поліклініці разом) була якась Роза — чи то сестра, чи то племінниця Кагановича. За словами сина Берії Серго, їхня близькість стала безпосередньою причиною самогубства Надії Аллілуєвої. Від Сталіна в Рози нібито була дитина. Звався хлопчик Юрою. Він ріс у родині Кагановича. Дружиною сина Сталіна Якова Джугашвілі була танцівниця Юлія Мельцер. Після полону й загибелі чоловіка вона була арештована.

Ліля Брик деякий час була дружиною героя Громадянської війни комкора В. М. Примакова (серед іншого, він очолював вторгнення Червоної армії в Афганістан).

Микола Щорс був одружений на єврейці Фрумі. Їхня дочка Валентина вийшла заміж за відомого радянського фізика Ісаака Марковича Халатникова.

Єврейками були дружини багатьох класиків радянської літератури. Корнія Івановича Чуковського (сам єврей по батькові), Аркадія Гайдара, Володимира Тендрякова».

Ну, прямо тобі Авраам породив, прости Господи… Нинішній клубок родинно-політичного єднання в українській правлячій касті викликає ланцюг запитань, відповіді на які точно знає народ, а от ця каста, здається, навіть не підозрює всієї простоти, а разом з тим глибини цих відповідей. В есе Авраама Шмулевича є прекрасна риторична фігура — саме як підсумок перерахування, хто кому «Василь сестра в перших»: «Все це дуже цікаво. Однак, перш ніж захоплюватися або обурюватися, необхідно запитати: яка користь від цього євреям? У найкращому разі, ніякої».

А яка користь українцям від шлюбно-політичного кліщення українського правлячого класу?

У найкращому разі, ніякої!

Так само як від заміжжя української топ-моделі з американським мільярдером. Питання не в грошах. Питання в естетичних цінностях, у спробі модернізувати національну ідентичність, зробити її життєздатною в системі найжорсткіших цивілізаційних викликів сучасності.

Історія Лілі Брик тут більш ніж показова. «Хмару в шароварах» Володимир Маяковський вперше читав на квартирі в Бриків. У подальшому ця поема, присвячена Лілі, була надрукована за сприяння Йосипа Брика. Ну а далі — довгі роки кохання на трьох. Аж до виходу фільму «Третя міщанська» за сценарієм Віктора Шкловського, де це кохання на трьох прочитується більш ніж прозоро. Але поза всіма цими пристрастями — хіба шлюб з червонокозацьким комкором Віталієм Примаковим не був політикою? Подейкують, що Сталін, знищуючи Примакова, сказав: «Не чіпайте дружину Маяковського!», хоча за статус «коханої жінки» стосунки Лілі з поетом ніколи не виходили. Але поза всілякими системними комунікаціями в культурному середовищі радянської Росії, в Лілі існувала й інша історія — її молодша сестра, французька письменниця Ельза Тріоле, була дружиною письменника Луї Арагона. І вже в постсталінський час через квартиру Лілі Брик, як через підпільний мистецький клуб, пройшла безліч людей, що могли б зробити славу будь-якій культурі.

Хіба це не формування нової якості нерадянщини у радянському прото-етносі? Тобто радянського етносу не було, а радянський культурний продукт був. Тільки й тут, правда, без згаданого вже КГБ не обійшлося. Чи тоді він ще звався ОГПУ?

А яку нову суспільну якість, крім, звичайно, жадібного споживання, здатен породжувати нинішній правлячий клас? Адже творячи «верховні шлюби» дітей, котрі ще більш дезорієнтовані в духовних шуканнях, ніж їхні батьки, хіба не дезорієнтує цей клас ще більше своїх ненароджених внуків? І хіба не видаються приреченими шлюби, котрі, крім майнових та інших практичних резонів, не мають жодних мотивацій? І чого лише варті спроби творення приватного життєвого простору, наприклад, старшими дітьми президента — під неусипним оком натхненної споживчим азартом, а не духовними пошуками, вивільненої демократією пострадянщини.

Можлива неможливість любові

Чи є любов священика настільки ж фізіологічною, як любов політика? А чи любов до Батьківщини включає фізіологічну складову? А чи матимуть якісь особливі супер-здатності діти Майдану? Чи ці малята «індиго» привнесуть у суспільні стосунки щось таке, що позбавить нас хронічної периферійності духу?

Не маючи достатніх обґрунтувань, все ж насмілюсь стверджувати, що дітки, народженні з любові, досягнуть більшого, ніж дітки, що з’явилися з майнових союзів.

Тому краще варто ризикнути порушити свої надто прагматичні настанови і, крикнувши: «Виявляється, вона є — любов після політики!», поставити себе у систему новітніх виборів і випробувань. А щодо демографічної мобілізації — то хай і вона народиться з кохання, а не з політичної доцільності. Може, не треба творити модерну націю з ідеології — може, варто створити мільйонів п’ять сімей з любові, а вже ті сім’ї, створені з любові, народять націю з любові?!

Адже ми українці — і в нас без пристрасті ніщо неможливе. Навіть у звичайному побуті, там, де німець, крім мовчазного сопіння, нічого не проявить, українець знайде місце пристрасті. Може, вже час оголосити пристрасть нашою природною монополією, може, з нашої пристрасті час видобувати електроенергію? У нас навіть безчасся пристрасне. Чорти навіть пекло у нас не розмістять — бо ми вже — пекло. Чому нас оминають системні інвестори? Та тому, що в їх бізнес-планах не враховується наша пристрасть.

Це феодал Єльцин міг сказати: «Беріть суверенітету, скільки візьмете!» Український націонал-демократ може сказати лише: «Беріть, скільки зумієте, любові!» От скільки взяли — стільки й народили. І де взяли — там і народили. Шанси на це є, бо, що точно змінюється в суспільстві, то це рівень озвірину — гидкий спадок радянщини й пострадянських часів, що знецінив почуття солідарності та зжер людські душі. Нині ці душі оговтуються — і дедалі частіше зустрічаються люди, здатні дарувати своє тепло іншим.

От іде вулицею пара — «біс в ребро» і «ягодка опять» — і веде за ручки малятко, а ти підсвідомо розумієш — це їх дитя, це не внуча, і посміхаєшся так, ніби то твоє дитя. Чи навіть то маленький ти сам, а вони — придивися — твої батьки.

І розумієш — це не політика. Це після політики. Це над політикою. І це ніколи не під політикою. Бо любов — це завжди можливість, на відміну від неможливості політики.


Примітки


1

Відсутній текст подано в редакції газети «Хрещатик» № 31 (3247) від 20 лютого 2008 р. (Прим. верстальника)

(обратно)


2

Попандос (попадалово) — входження в неприємну і навіть небезпечну життєву ситуацію.

(обратно)


3

Провтикати (проїбати) — втратити, не використати шанс, упустити момент.

(обратно)


4

Smucking — довбаний (англ. — амер. жаргон).

(обратно)


5

Під цим ніком в її мобільнику було записане таке кончене чмо, що я, на місці М_арі, назвав би його Infinitesimal’ом.

(обратно)


6

Маємо на увазі розважальний комплекс «Лісова пісня», на трасі між Івано-Франківськом і Солотвином. Відомий прикольним ресторанним меню і сауною.

(обратно)


7

Телурики — «земляні люди», ментальні селяни. Вони ж — тестаментальні рустикали (Див. статтю «ТМ-дискурс» в «Плеромі» № 3, 1998). Соціологія телуриками детально не займалася. Ця похмура порода людей ще не дочекалася своїх міклухо-маклаїв.

(обратно)


8

Не шкодуй зусиль, якщо відчуєш, що воно того варте (англ.).

(обратно)


9

Вертикальні або майже вертикальні удари по кулі, яка знаходиться біля краю.

(обратно)


10

Трулі — трусики.

(обратно)


11

М_арь розповідала про крем анекдот: ніби вони з психіатром назвали його «Три богатиря» (три — дієслово).

(обратно)


12

«Любов — це те, від чого всміхаєшся, коли стомився» (англ.)

(обратно)


13

Відсутній текст подано в редакції газети «Хрещатик» № 29 (3245) від 18 лютого 2008 р. (Прим. верстальника)

(обратно)


14

Відсутній текст подано в редакції газети «Хрещатик» № 43 (3259) від 7 березня 2008 р. (Прим. верстальника)

(обратно)


15

Відсутній текст подано в редакції газети «Хрещатик» № 49 (3265) від 19 березня 2008 р. (Прим. верстальника)

(обратно)

Оглавление

  • Юрій АНДРУХОВИЧ ЧУВИРЛА І ЧУДОВИСЬКО
  • Софія АНДРУХОВИЧ ЯЙЦЕ ПРО ЛЮБОВ…
  • Андрій БОНДАР ЛЮБОВ — РИТОРИКА. МІЙ БУКВАР
  • Юрій ВИННИЧУК МИСТЕЦТВО СПОЮВАННЯ ПАННИ
  • Лариса ДЕНИСЕНКО КОЛИ ВІН ОСЕЛЯЄТЬСЯ В ТОБІ
  • Володимир ЄШКІЛЄВ М_АРЬ[1]
  • Сергій ЖАДАН ДИНАМО ХАРКІВ
  • Богдан ЖОЛДАК ЛЮБИТИ ПО-УКРАЇНСЬКИ
  • Оксана ЗАБУЖКО WНАТ МАКЕS YOU SMILE WНЕN YOU АRЕ ТІRЕD[12]
  • ІЗДРИК ЛЮБОВ У:
  • Ірена КАРПА LOVE TIMING
  • Андрей КУРКОВ ЛЮБОВЬ. ДАЛЕКАЯ И БЛИЗКАЯ[13]
  • Лада ЛУЗИНА ЛЮБОВЬ ПО-ЖЕНСКИ[14]
  • Таня МАЛЯРЧУК LOVE IS…
  • Марія МАТІОС І ВСЕ-ТАКИ — НЕ НАВПАКИ
  • Костянтин МОСКАЛЕЦЬ ВСЯ МОЯ ЛЮБОВ
  • Галина ПАГУТЯК СНІГ У ЖМЕНІ
  • Світлана ПИРКАЛО ЛЮБОВ?
  • Світлана ПОВАЛЯЄВА АЛЕ БЕЗ ЛЮДЕЙ
  • Юрко ПОКАЛЬЧУК ЯК ТЕБЕ НЕ ЛЮБИТИ…
  • Игорь ПОМЕРАНЦЕВ ШАРОВЫЕ И ЛИНЕЙНЫЕ[15]
  • Тарас ПРОХАСЬКО ГОСПОДИ, ВІДВІДАЙ ВИНОГРАДНИК
  • Наталка СНЯДАНКО ЧЕРСТВЕ ПЕЧИВО
  • Олесь УЛЬЯНЕНКО ЖЕРТВИ КОХАННЯ
  • Володимир ЦИБУЛЬКО ЛЮБОВ ПІСЛЯ ПОЛІТИКИ
  • X