Лариса Владимировна Денисенко - Відлуння: від загиблого діда до померлого

Відлуння: від загиблого діда до померлого [uk] 1026K, 237 с.   (скачать) - Лариса Владимировна Денисенко

Лариса Денисенко
Відлуння: від загиблого діда до померлого


Ключ до дверей майбутнього

Ніколи не знаєш напевне, що саме в одну мить здатне перевернути твої сірі будні з ніг на голову. Так і героїня нового роману відомої української письменниці Лариси Денисенко «Відлуння. Від загиблого діда до померлого» й гадки не мала, наскільки кардинально змінить її долю несподіваний привіт із минулого…

Усе своє свідоме життя молода німкеня Марта знала: її дід помер у часи Другої світової війни. Багато років тому вона з батьками і братом навіть їздила до Радянського Союзу, на територію сучасної України, – на дідову могилу. Аж раптом виявляється, що дід у 1943-му не помер, а всі ці роки жив зовсім поруч. Щоправда, у божевільні…

Що стало причиною божевілля молодого німецького офіцера? Чому його стільки років ховали від рідні? І хто ж тоді спочиває у «дідовій» могилі на Житомирщині?.. Марта, юрист за фахом, вирішує будь-що-будь розгадати сімейну таємницю. Відчуває, що, розібравшись у минулому своєї родини, краще зрозуміє саму себе та у відлунні давніх подій відшукає ключик до дверей власного майбутнього.

Поки головна героїня «Відлуння…» блукає лабіринтами кривавої історії і розхристаного сьогодення, захоплений, здивований і зворушений читач не може позбутися думки: як же майстерно життя виписує сюжетні повороти, переплітаючи людські долі, не зважаючи ані на час, ані на простір!

Роман «Відлуння. Від загиблого діда до померлого» Лариси Денисенко, цієї інтелігентної бешкетниці у сучасній українській літературі (полюбляє ця авторка писати від чоловічої особи), – такий собі мікс детективу та історичного роману із щіпочкою жіночої прози, написаний легко, ненав’язливо, зі смаком. «Чоловічий прийом» у «Відлунні…» авторка застосувала лише частково – основна розповідь ведеться від жіночого «я». Зате її приперчено ідеально витриманим гумором, іншим фірмовим «знаком» стилю Денисенко, та глибоким епістолярним ліризмом.

Новий твір Лариси Денисенко – це несподіваний погляд на Другу світову і її відгомін через десятиліття. На сторінках цієї книги трагедія війни розкривається не через протистояння ворожих таборів, а через протиріччя в душі однієї людини, через її найглибші переживання…

Лариса Денисенко – з тих, хто любить дивувати. У 2002-му вона, практикуючий юрист, несподівано увірвалася в літературу – її дебютний роман «Забавки з плоті та крові» виборов Гран-прі Всеукраїнського конкурсу романів та кіносценаріїв «Коронація слова». А опісля жодна з наступних книг письменниці не залишалася поза читацькою увагою. Літературні критики відзначали твори Денисенко поважними титулами («Танці в масках» та «Сарабанда банди Сари» ставали «Кращими українськими книгами» за версією тижневика «Кореспондент»), а читачі просто-таки змітали її новинки з полиць книжкових магазинів. Роман «Корпорація ідіотів» навіть масово крали, за що він удостоївся спеціальної премії «Літературний Олімп».

Роман «Відлуння. Від загиблого діда до померлого», над яким Лариса Денисенко працювала понад два роки, має всі шанси повторити долю книжок-попередниць. Особисто я не наважилася би вкрасти цю книжку з книгарні, але кількадесят гривень віддала б за неї з легкістю. Поставила б на помітне місце у домашній бібліотеці і обов’язково ще раз помандрувала б сторінками оповіді, яка захоплює і дивує, розчулює і шокує… А ще – надихає. На зміни у власному житті.

Галина Гузьо


Глава перша

Не знаю, як для кого, але для мене відчутною є різниця між дідом, який загинув під час Другої світової війни, і дідом, що помер у 2011 році. На перший погляд – суттєвої різниці немає, бо в сухому залишку ми маємо двох померлих дідів.

Але якщо заглибитися в це питання, то починаєш розуміти, що той дід, якого поховали в 43-му, був молодим, вправним, ідеалістичним, але недалекоглядним двадцятип'ятирічним юнаком, що загинув на чужій землі, залишив удовицею бабу, що померла у 70-му році минулого сторіччя. А також сиротами двох дітей. Один з них був моїм батьком. А інша – моєю тіткою. До могили того діда мене та мого брата одного разу возили батьки. Пам’ятаю, що це було навесні. І нас надто тепло вдягли, бо думали, що в цю пору там лютує мороз. Насправді там було тепліше, ніж у Берліні, і ми ледь не вчаділи в своїх пухових куртках.

Ми прочитали молитву за дідів спокійний сон, потім я почала співати «Інтернаціонал», але мати наказала мені припинити. Тоді я трохи посварила діда за те, що він повірив маячні Гітлера, бо не можна вірити чоловікам маленьким на зріст з такою жахливою зачіскою та вусами; а ще ми з Манфредом (це мій брат) поклали на могилу діда паперового літачка, якого насправді зробив Манфред. Але подарували ми його від нас обох. Манфред спочатку заперечував, він пропонував мені подарувати діду краватку (з тих міркувань – що це нормальний подарунок для чоловіка, нехай і померлого) або дідів улюблений роман (це було підступно з Манфредового боку, бо ніхто з нас не знав, чи вмів дід взагалі читати, що вже казати про його улюблені книжки чи музику). Я встигла обуритися, але не встигла висловити своє обурення, як батько припинив Манфредове каверзування одним лише поглядом.

Наш батько працює федеральним суддею. А для того, щоб тебе сприймали сторони процесу, колеги, політикум та суспільство, ти мусиш навчитися не тільки переконливо говорити, але, що, можливо, й важливіше, переконливо дивитися. Через це вміння свого сина дід отримав від нас, своїх онуків, один подарунок.

На відміну від того діда, цей дід, що помер зараз, навряд чи був ідеалістичний, неможливо собі уявити ідеаліста, якому виповнилося дев’яносто чотири роки. Втім – хто знає. Проблема полягала навіть не в цьому. Проблема полягала в тому, що я не знала, що дід не загинув тоді, в сорок третьому. Я не знала, що це не він залишив удовою свою дружину, а дітей – сиротами, а саме вона залишила його вдівцем. І мене це вразило. Палали вуха, наче крихітні безпритульні діти розвели в них вогнище, щоб не змерзнути, і щось смажили, аби не померти від голоду.


Того дня я зайшла до батьків – полити квіти. Ненавиджу поливати квіти (причина цієї ненависті мені так само невідома, як і причина моєї огиди до витирання пилюки), але я дуже відповідальна. Батьки поїхали підтримати Манфреда на конкурсі архітектурних проектів до Баварії. Манфред від цього казився. Але він був не з тих рідкісних людей (я, наприклад, знаю лише двох адвокатів), яким вдавалося змінити рішення, що ухвалив батько. Отже, вони поїхали. Я ж мусила пильнувати за батьківськими квітами, а ще вигулювати Троля, таксу Манфреда. Якщо чесно, то Троля повинна була вигулювати Бріг, Манфредова жінка. Але вона, хоча і не поїхала підтримувати його разом з батьками, примудрилася поїхати на весілля подруги. З Манфредом вони посварилися з приводу того, яка подія є дійсно неповторною: весілля Амалії чи Баварський конкурс проектів котеджів. Манфред стверджував, що – наскільки він знає Амалію – друге весілля з її безпосередньою участю нас не омине, бо вона дуже легковажна і заглядається на чоловічі сідниці навіть тоді, коли їсть ванільний крем, тоді, коли їй роблять щеплення, ба й навіть тоді, коли цілується з цим «її нещасним майжечоловіком»! А от спільнота баварських архітекторів чекати на нього не буде, наступного року конкурсні пріоритети та вимоги можуть бути іншими, крім того, цього разу в нього є всі шанси перемогти.

Бріг на це відказала, що наступного року баварські архітектори обов’язково проводитимуть черговий конкурс наметів, собачих буд, шпаківень, котеджів або якогось іншого лахозбірника і що Манфред туди знову попхається, і вона переконана, що його «ідіотська шпаківня» обов’язково переможе, бо її оберуть «ідіотські шпаки». А от Амалія не з тих жінок, які тільки те й роблять, що беруть шлюб. Ще вона сказала, що Манфреду має бути соромно за такі підступні думки про Амалію. І якщо він так думає про Амалію – їй зрозуміло, що так само він думає і про неї, Бріг, саме тому вони живуть три роки неодруженими. Вона так і знала, що він умисно підставляє свої сідниці під носа Амалії кожного разу, як Амалія цілується зі своїм нареченим. І це – огидно! А ще вона сказала, що наймодніша біло-блакитна сукня подружки нареченої їй пасує надзвичайно. Я думала, що вона ще щось скаже. Манфред також. Але Бріг почала збирати свою валізу. А Манфред – свою. Зрештою, вони дійшли згоди, що справу «неповторність весілля Амалії versus неповторність Баварського архітектурного конкурсу» вирішить наступний рік. І побилися на пляшку рейнського. Я розбила. Якби їм була потрібна моя правнича порада, я б повідомила, що обидві ставки непевні. Але люди звикли більше довіряти букмекерам, ніж сучасним правникам. Іноді я їх чудово розумію.

Тому на вішаку моїх проблем опинилися і квіти, і Троль. Другу проблему я вирішила дуже швидко, забравши Троля до квартири батьків. Він вигулявся, вкрав з таці мою канапку з шинкою, виплюнув огірок і, схоже, взагалі почувався напрочуд добре, бо лежав на килимі й захоплено попискував, гризучи ніжку фотеля. А коли вона йому набридала – брався за китиці ковдри, що знесилено звисала до самої підлоги. Втомлена ковдра сірого кольору. Я його не сварила і не виховувала, бо це був не мій собака. Хоча мені хотілося смикнути його за хвоста. Але – ні. Призвичаїшся сварити братових псів, потім будеш шпиняти його дітей.


На те, що дзвонить телефон, я не звернула жодної уваги. Зрештою, поливати квіти я обіцяла. А відповідати на телефонні дзвінки – ні. А потім прийшов гер Олаф Кох. Я відразу його впізнала, щойно він забухикав у домофон. Олаф Кох ніколи не палив цигарок (принаймні я того не бачила, Манфред також), але кожну свою фразу (навіть вітання) він розпочинав, попередньо роздерши горлянку кашлем. Чимось це нагадувало оперного співака, хоча я розумію, що це дивна асоціація. Довелося йому відчинити. Це наш родинний Повірений. У нашій родині не заведено тримати повірених на ґанку. Не знаю, хто започаткував цю традицію, але всі її дотримувалися. Крім того, він так просто не піде. Якщо вже доповз до нас. Берлін – місто великих відстаней.

Для Олафа Коха (варто сказати, що зазвичай він попереджував про те, що зайде, тому його візит був для мене несподіваним) мати готувала велике горнятко кави зі знежиреним молоком та обов’язкові солодощі з вишнями на білому блюдці. Батько навчався з ним в університеті і завжди каже про нього, що Олаф ніколи не прагнув серйозної правничої слави та кар’єри. «Все життя він працює повіреним, і мені здається, що я залишаюся найповажнішим з його клієнтів». Коли я була маленькою, то думала, що у правничій ієрархії повірені посідають місця двірників. І дивувалася. А з приводу того, що Олаф Кох не вбивався за посаду федерального судді (батько ж вбивався, ще і як!), я думала: з таким прізвищем важко бути амбітним, все одно ти будеш програвати сумнозвісній паличці.

Отже, Олаф Кох увійшов до батьківської вітальні. Він розглядав мене з невпевненістю та недовірою. В його паперах щодо нашої родини було записано наступне: родина фон Вайхен. Йохан фон Вайхен, 1940 р. н., його честь федеральний суддя; Агнес фон Вайхен (у дівоцтві – Барт), 1951 р. н., дизайнерка. Діти: Манфред (1974 р. н.) та Марта (1976 р. н.) фон Вайхен. У його свідомості я як була, так і залишаюся дитиною фон Вайхен. І він повірити не міг у те, що в дитини може бути сиве волосся (в мене рання сивина, спадок по материнській лінії). Свою сивину я не зафарбовую, мені подобається мати вигляд жінки, за сивиною якої вгадується насичене минуле.

Олафом Кохом Манфред фон Вайхен не читався як – Манфред фон Вайхен, 1974 р. н., архітектор; Марта фон Вайхен не читалася як – Марта фон Вайхен, 1976 р. н., доктор права, викладач. Так, хтось мав наслідувати батька. Манфреду пощастило, в дитинстві він продемонстрував (і не втомлювався демонструвати повсякчас) яскравий талант. Варто сказати, що завдяки своєму виявленому в дитинстві таланту все життя Манфред заощаджує на подарунках. У моїй хаті є коридор Манфреда, що веде до їдальні. На полицях стоять зроблені та подаровані ним скульптури та макети, на стінах – його ж картини, біля арки, що є входом, стоїть такса-споруда, там я оселила кілька пар капців, сухі очеретини, вологі серветки та вазочку з горішками – такса-споруда є багаторівневою. Моделлю відпрацював Троль.


Мене ж у дитинстві цікавили міжстатеві взаємини, права сексуальних меншин, олімпійська символіка, Міккі Маус, Друга світова війна, а також історія в цілому. Не знаю, що саме з цього переліку переконало батьків в тому, що я здібна до юриспруденції, особисто я ставлю на пройдисвіта Міккі. Я не працюю суддею, не працюю адвокатом або прокурором. Я викладаю в університеті. І моя робота мені подобається. Хоча адвокатську ліцензію я маю, можна сказати, що це мій подарунок батькові.

Своїх дітей у пана Коха не було. Але він визначився, як потрібно з ними спілкуватися. Він показував пальцями «козу-дерезу», а також робив «піп», натискаючи на носа. І посміхався нервовою посмішкою, що припинила викликáти в мене сльози, коли мені виповнилося шість років. До того ж, угледівши посмішку пана Коха, я починала відчайдушно верещати. А мати повсякчас вибачалася за мене. Манфред посмішки Коха не боявся, він займався тим, що малював його портрет. За роки дитинства мій брат створив п’ятдесят портретів нашого повіреного. Якось батько вирішив подарувати «милому Олафу» ці портрети. Але мати заборонила. Насправді, я розумію її мотиви. На портретах усміхнений Олаф Кох у своєму традиційному крислатому капелюсі був подібний до кіношного образу маніяка. Хоча я маю певні сумніви щодо того, що пан Кох упізнав би на них себе. Де ці портрети зараз – я не знаю. Можливо, мати їх зберігає, щоб лякати ними своїх майбутніх онуків.

Дружина пана Коха – Агата Райс залишилася на своєму британському дівочому прізвищі. Вона була «серйозним науковцем», досліджувала дахи Стокгольма, вираховуючи ті, де теоретично та практично міг перебувати Карлсон. Дахи столиці Швеції вона знала набагато краще, ніж тіло свого чоловіка, про що неодноразово безсоромно говорила моїй матері, не звертаючи уваги на Манфреда, який її малював, і на мене. Завдяки Агаті Райс Манфред навчився чудово вимальовувати жіночі ноги з будь-якого ракурсу.

Крім того, я знаю, що одного разу (можливо, були ще спроби, достеменно знаю тільки про цей випадок) Агата запропонувала моїй матері амур де труа. Я не знаю, як відреагувала на це Агнес фон Вайхен, бо мати помітила мою присутність та відправила до дитячої. Наразі мені залишається лишень здогадуватися: було в них щось чи ні. Підслуховувати під дверима я не наважилася. Втім, ставлю на останнє, зважаючи на власницькі інстинкти моєї матері. Звичайно, це могло полестити амбіціям мого батька. Але для його амбіцій усвідомлення того, що його хоче пані Райс, було достатньо і не потребувало практичного підтвердження.

«Марто, Марто. А де пан суддя?» – запитав у мене Олаф Кох, весь час намагаючись струсити з себе Троля, котрий збагнув, що повірений є цікавішим за ніжку фотеля та китиці ковдри. Кох не помітив, як автоматично зробив у мій бік «козу-дерезу», я давно на це не реагувала. «Батьки в Баварії. Поїхали підтримати Манфреда». – «Так. Тобто їх немає?» – «Вони як Бог, – зауважила я. – Завжди з нами, навіть якщо не поруч». – «Як Бог», – повторив пан Кох. Я помітила, що він приніс дещо квадратне у великому пакунку. Троль також це помітив і почав обнюхувати. «Зробити вам каву?» – запропонувала я. В Коха був безпорадний вигляд. «Так, якщо можна», – відповів він. І додав зовсім загадково: «Вже доведеться». Наче гидотнішої кави, ніж та, що можу зварити я, він ніколи не пив.

Коли я повернулася з кавою, Олаф Кох разом з Тролем розмістилися у фотелі. «Зігнати?» – запитала я. Кох дивився на горнятко з кавою. Я зрозуміла, що зараз він намагається пов’язати дієслово «зігнати» з напоєм. Тоді я поставила каву на стіл, підсунула його ближче до фотеля, а Троля взяла на руки. Троль вивернув вуха. Не знаю, що це в нього означало: він або радів, або сердився. Троль не дуже щедрий на емоції, для нормального спілкування та розуміння йому цілком вистачає цих двох. Можливо, і мені варто спробувати? Кох подивився собі на коліна так, наче в нього щось відтяли. «Олафе (років три тому він запропонував, щоб ми з Манфредом зверталися до нього на ім’я), щось трапилося?» Троль, мабуть, вирішив, що десь поруч озеро, бо почав бовтати лапками в повітрі, наче збирався зробити заплив.

«Я не міг з ними зв’язатися відучора». Я знизала плечима, бо не настільки сумую за родиною, щоб телефонувати їм щодня. Олаф подумав, що я не зрозуміла, про кого йдеться. «Я маю на увазі твоїх батьків». – «У них насичені дні. Манфред, мабуть, вимкнув телефон. Не думаю, що він хоче, щоб час від часу телефонувала Брігіта та повідомляла йому, яка сукня на Амалії, з ким вона танцює і хто намагається її звабити, чи нормального вигляду священик і якими квітами прикрашено залу. Батько зараз у відпустці, не здивуюся, якщо він не взяв мобільний. А мати хотіла навідатися до кузини, якщо вони вже опинилися у Баварії, тому її потребу контролювати та спілкуватися задовольняє «маленька Розамунда» та три її доньки».

«В мене були підозри…» – сказав Олаф. Зараз він був схожим на детектива зі старих американських серіалів, який у скоєнні злочину підозрює всіх, окрім своєї сварливої дружини. І не тому, що вона така вже безневинна, а тому що він ніколи не наважиться її допитати. Тролю теж так здалося, тому він припинив вдавати з себе плавця, зістрибнув на підлогу і почав голосно гавкати. Коли я бачу Троля, то дивуюся, як можна бути таким самовпевненим, маючи настільки криві та короткі лапи? Хоча, я зустрічала таких людей…

Я вирішила, що можу покласти руку на плече нашого вірного повіреного. Особисто я не люблю, коли торкаються моєї спини або плечей, але як ще можна продемонструвати співчуття та розуміння? «Я чимось можу зарадити, Олафе?» Він подивився на мою руку так, наче йому наростили зайвий орган або він виявив на своєму тілі ракову пухлину. Я прибрала її. Руку-пухлину-зайвий орган. Я його розуміла. «В мене були підозри, що це станеться саме тоді, коли нікого не буде в місті. Йохан… Зарадити? Марто, в принципі, так, ти можеш зарадити. Мені треба виконати зобов’язання. Я мушу залишити ці речі. В пакунку. Ну і повідомити про це родину. Хто б міг подумати, що він… Усі права, зрештою, належать мені. Тобто довірені… Тож я маю розпорядитися… Ти не думай, що я цього прагнув. Йохан сам мені все відписав». Олаф говорив це так, наче батько позбавив мене з Манфредом спадку на користь Олафа Коха.

«Я не думаю», – запевнила я його. І набрехала, тому що я встигла подумати про кілька речей. Олаф не зрадів з того, що я не думаю. Та позаяк він мовчав, я торкнулася пакунка. «Олафе, а я можу?» – «Так», – сказав він. І випав з фотеля, як маленьке пташеня з гніздечка. Безпорадно. Зараз його зжере зла киця. Натомість його облизав навіжений собака. «Треба спочатку навчитися літати», – буркнула я. Але мою руку з пакунка він прибрав рішуче. І особисто випатрав його.

Біблія. Крислатий чорний капелюх з незрозумілими кудельками по боках. А, то, мабуть, хасидське. Самовчитель з івриту. Тека біло-блакитного кольору. Я пригадала, що сукня дружки нареченої, в яку, мабуть, сьогодні вбрана Бріг, саме таких кольорів. Ця тека – також дружка нареченої.

«Це що?» – «Речі твого діда». – «Діда?» – «Так». – «Мого діда?» – «Саме так». – «Діда по якій лінії?» – «Йохана та Елзе». – «І де вони були весь цей час, ці речі? З сорок третього? Більше шістдесяти років». – «У твого діда». – «Що?»

«Марто. Ти можеш сісти? Дякую. Річ у тім, що сьогодні о 4:45 ранку помер твій дідусь. Ось, ти знову підвелася… Сідай, дуже тебе прошу, мені незручно з тобою розмовляти, коли я перебуваю у фотелі. Це тільки шпаки весело співають, сидячи в шпаківні. Можливо, тому що її кріплять до дерева. Кроти не співають, еге ж? Сідай. Окрім того, що це весела звістка, ти ще й вимахала на метр сімдесят вісім, трохи зависока. Помер твій дід – Отто фон Вайхен, єдиний син барона фон Вайхена. У віці дев’яносто чотирьох років. Від раку хребта». – «Олафе, в 1989 році, навесні, ми їздили в СРСР і я молилася на могилі діда. Думаєте, мені це наснилося? Того самого діда, який, як ви кажете, помер сьогодні о 4:45». Мій дід не загинув під час Другої світової війни. Мій дід помер сьогодні. А ще він був євреєм-хасидом. Нісенітниця!

Пан Кох програв пальцями на спинці фотеля кілька тактів маршу. Я намагалася зрозуміти, якого саме і чому я вирішила, що це марш, але збилася з ритму. Бо зненацька помітила, що в Коха довгі та сильні пальці. Він був маленьким на зріст, і рукави сорочок, піджаків та джемперів майже поглинали його руки. Він не мав особистого кравця і, на відміну від мого батька, що мав гарну статуру, не шив костюми та сорочки на замовлення, тому речі фабричних розмірів були хоч трохи, але завеликі для нього. Зараз було майже літо, тож він був у сорочці з короткими рукавами. Я ніколи не бачила Олафа Коха влітку.

«Марто, таке буває. Ти тоді могла подумати, що СРСР не буде? А буде, наприклад, така держава, як Казахстан? Хоча… ти була дитиною, і, мабуть, це тебе не цікавило. Ти була в країні, якої вже не існує. І молилася на могилі діда, який помер тільки зараз. Іноді про важливі речі дізнаєшся трохи згодом. А часто й взагалі не дізнаєшся. І ще невідомо, що краще».

«Олафе, це був марш? Ви зараз відстукали пальцями». – «В певному розумінні. Це – “Хорст Весель”». – «Народництво. Цікаво, дід любив цей марш? Той дід, що помер тоді, мабуть, любив. А цей, що помер сьогодні?» – «Не знаю. З ним неможливо було спілкуватися. Саме неможливо, а не важко». – «Він був агресивним?» – «Марто, поговори з Йоханом. Насправді, я навідував твого діда, відповідно до контракту, раз на півроку. І спогади про ці відвідини не є приємними. Йохана я інформував про кожний мій візит. Не можу сказати, що мене це обтяжувало, зрештою, така вже моя робота, але я підступно радів, що не маю з цим чоловіком жодного родинного зв’язку. Твій дідусь був хворим. Зараз я не маю на увазі рак, який його здолав. Він хворів на нього менш ніж рік. А іншу недугу. Можливо, це був рак душі. З його рота постійно звисала тонка та довга нитка слини, наче невідомий павук сплітав в його пащі мереживну пастку та полював за його язиком або за гландами. Чекав, поки вони відпадуть. Твій дід любив розмовляти. Але він говорив такою мовою, що зрозуміти його було неможливо. Так само він і писав. Поглянь на його записи, вони в теці».

Я подумала, що не здогадувалась про поетичність Олафа Коха так само, як і про довжину та силу його пальців. Чи поетичність Олафа Коха пов’язана безпосередньо з літом? Моє надмірне концентрування на Олафі свідчило про те, що звістка про діда була для мене фактично вбивчою, я просто не могла в це повірити.

Кілька папірців впало мені на коліна. Зошит середнього обсягу сповз на підлогу, Троль миттєво припав до нього носом. Я легенько тупнула ногою, пес подивився на мене ображено. Але відійшов. Ще б пак. Тридцять дев’ятий розмір ноги виглядає, як невеличкий, але міцний собака! «Це… іврит?» – «Ні. Якби ж то. Це – невідомо що. Існує збіг щодо кількох знаків, от і все. Але твій дід був переконаний у тому, що пише та спілкується на івриті». – «Отже, мій дід був євреєм». – «Марто, твій дід був німецьким бароном. І ти про це чудово знаєш». – «Ви хочете сказати, Олафе, що мій дід був німецьким бароном, який іноді ходить у хасидському капелюсі з кудельками і переконаний у тому, що спілкується на івриті? Не думаю, що це вважалося кумедним дивацтвом навіть тоді, коли він народився. Я вже не кажу про тридцяті та сорокові роки двадцятого сторіччя. Чи ви хочете сказати, що аристократичних німців заохочували так вдягатися і поводитися?»

«Марто – Йохан! Я думаю, що вам з батьком буде про що поговорити». – «Тільки з батьком? А як щодо Ельзе?» Відповіді не було. Молодша сестричка нічого не знає. «А це що?» Поряд із записками вигаданою мовою я побачила глянцеву картку-прямокутник із зображеними на ній двома персиками. Вона була схожа на ті, що продаються з наборами «Вчимо дитину рахувати» або на картку дитячого лото. Один плюс один дорівнює два. Персики були підписані. Звісно, тією ж мовою, яку мій дід (я вже призвичаїлася звати його дідом) вважав івритом. Взагалі, вся картинка була щільно змережана чорним чорнилом, закатовані плоди, огидно. Я сховала її до теки. Долоні спітніли. Не можна так лякатися персиків. «Дідові персики, – сказав Олаф. – Він любив мені це показувати і примушував читати. Якби я щось розумів. Марто, тобі зле?»

Я дійсно почувалася недобре. Вуха палали, у роті пересохло, долоні спітніли. Олаф підвівся і незабаром приніс дві склянки води. Перелив з двох маленьких пляшечок.

Олаф ніколи нічого не пив з пляшок або бляшанок – тільки кухлі або склянки; завжди тихо, але вперто робив зауваження Манфреду, який часто зустрічав повіреного з бляшанкою пива в руці. Троль супроводжував Коха на відстані свого стрибка. «Ти б прибрала з шиї шалик, він… еее… перетискає», – сказав пан Кох. Я забула, що на моїй шиї вже був готовий шовковий зашморг. Подарунок Дерека. Пунктирні брунатні лінії на неяскравому білому тлі.


«Олафе, і що зараз? Треба організовувати похорон, треба повідомити батькам, напевно, потрібні повідомлення до газет? Скласти некролог? У мене плутаються думки, вибачте. Не можу опанувати себе. Ніяк». – «Марто, обережніше. Ти облилася водою. Похорон – це мій клопіт. Відверто кажучи, навіть не мій, цим займається заклад, де його утримували. Належні розпорядження я віддав. Завтра його супроводять до крематорію, ти можеш підійти, хоча це не обов’язково, все відбудеться в крематорії закладу, дуже швидко, не думаю, що це буде схоже на урочисту церемонію. А я потім принесу вам урну. Якщо Йохан забажає. В принципі, є можливість залишити урну на території тамтешнього цвинтаря. Більшість родичів пацієнтів саме так і робить».

«Я не думаю, що…» – «І ніяких газет, Марто. Це – закритий заклад. Я перепрошую, але в ньому не тримають нормальних людей з простими історіями, розумієш? Ти все правильно сказала, твій дід загинув ще в сорок третьому, хай він там і залишається. Розголос та публічність цій смерті ні до чого. Та й вашим життям також. Дитино, тут вже нічого не вдієш. Приїде Йохан, думаю, що він усе тобі пояснить. Я не знав, обізнана ти чи ні щодо цієї справи, Йохан ніколи не говорив зі мною про це. Ніхто не міг подумати, що все це станеться саме тоді, коли його не буде в місті і нікого не буде, крім тебе.» Я невпевнено кивнула. Я нічого не розуміла.

«Марто, ти збираєшся піти туди завтра?» – «Я…» – «Я питаю, бо мені треба замовити перепустку. То підеш? Ну, добре. Обов’язково прихопи з собою який-небудь документ, гаразд?» – «Візьму права». – «Чудово! Права – це чудово. Тоді розпишись на підтвердження того, що я залишив тобі речі. Тут – опис. Будь-ласка, на кожній сторінці. І я пішов». Я відчувала, що йому легшає від того, що він з цим закінчив. «Марто, тобі зараз краще побути з кимсь. На жаль, не можу скласти тобі компанію, треба завершити цю справу. Смерть – дуже забюрократизована подія. Особливо у порівнянні з народженням. Дивно, адже закінчувати справу має бути легше, ніж її розпочинати». – «Не завжди. Мені легше розпочинати. А от закінчувати не дуже хочеться».

«Тут не той випадок. Хочеться чи ні – все одно… Хочеш я зателефоную Брігіті?» – «Вона на весіллі». – «О. Можливо, тоді Ханне?» – «Я попрошу Дерека». Олаф підняв ліву брову. Ніхто в нашому оточенні не любить Дерека. Крім мене. «Дерека. Попросиш Дерека… Що ж. Отже, Дерека. Ну, зрештою, як хочеш. Агата переказувала тобі вітання, якщо Дерек… буде зайнятий, ти можеш під’їхати до неї у клуб. Вони сьогодні святкують один з днів народження Карлсона. Не сумують. Крім того, ти знаєш, вона завжди тобі рада».


Глава друга

Більше за все мені зараз хотілося зателефонувати навіть не Дереку. А тітці Ельзе. Хоча я знала, що її не можна засмучувати. Це був родинний постулат: за жодних умов не турбувати тітку Ельзе, їй дісталося і без нас, бідолашці. Але все одно кортіло зателефонувати, змінити голос і сказати: «Все, крихітко, твій татко помер і незабаром прийде за тобою». Але я не могла вчинити настільки підступно. Тітці Ельзе цілком вистачало Боно. Бонапарта, мого кузена. Коли моя мати були невдоволена якимсь з наших із Манфредом учинків, ми завжди їй нагадували про Боно. Добре мати кузена, з якого «ку-ку» вистрибує та лунає частіше, ніж зі шварцвальдських старовинних годинників з зозулею. Встановлено, що цю годинникову пташку вигадав майстер Кеттерер, що з Шенвальду. Дивно, що прізвище Боно було не Кеттерер, тому що здавалося, наче його також міг вигадати або змайструвати цей пан. Тобто я хочу сказати, що Боно виглядав цілком респектабельно, його можна було назвати гарним, але все одно наставала година і з нього перло традиційне «ку-ку». Поки цей механізм не ламався.

Боно був єдиним з моїх родичів, хто мав канонічну арійську зовнішність – блондин з сіро-блакитними очима. Це взагалі-то було дивно, бо батьком Боно був турок на ім’я Хакан Ісмаїл Демірель. Хоча серед турків блондини зустрічаються не так уже й рідко. Бонапартом сина назвав він, і саме на честь того, про кого ви подумали. Коли Боно виріс, він став Боно Демірелем, зараз він жив у Франції, приховував своє німецько-тюркське походження, писав психоделічну музику та працював діджеєм у закритому клубі шанувальників мерло. Він фарбував волосся, вії та брови у брунатно-чорний колір. І ніколи не траплялося такого, щоб волосся його виказало. Він за цим пильнував. Зазвичай Боно носив високі чорні чоботи поверх джинсів, чорне коротесеньке вузеньке пальто та чорну беретку і поводився як фам фаталь та Че Гевара одночасно, якщо взагалі можна таке уявити.

Я не можу назвати власного кузена збоченцем у класичному розумінні цього слова (а певне, що є і класичне розуміння!), але щоб було зрозуміло, на мій день народження цього року я отримала від нього листівку такого змісту: «Ква-ква-ква-ква!» На мій погляд, трохи дивно таке отримати від кузена, а не від жаби. Але з огляду на те, що діда утримували в закритому закладі і він був несповна розуму, тепер я переглянула своє ставлення до Бонапарта Деміреля й усвідомила, що, можливо, на деякі речі в своїй поведінці він просто не міг вплинути. Ще невідомо, які пертурбації через цю обставину чекають на мене та Манфреда. Можливо, колись ми залазитимемо від Троля на шафу, час від часу будемо мружитися (зі мною це вже зараз почалося) та точити кігтики об меблі.

Боно був талановитим, у мене є кілька дисків з його записами. Цікава музика і жодного натяку на «ква-ква» або «ку-ку». У Францію він подався тому, що його не розуміла власна матір, та й усі ми, його родичі, не дуже прихильно до нього ставилися. Всі звикли вважати його недотикомкою, бо можна скільки завгодно бути талановитим музикантом-діджеєм, все одно твої родичі поважніше будуть ставитися до не дуже талановитих, зате правників.

Я подивилася на горнятко в своїх руках і збагнула, що весь цей час допивала каву Олафа Коха. Сподіваюся, повірені ведуть поміркований спосіб життя і мене не буде ощасливлено, наприклад, побутовим сифілісом. Заграла «Ода до радості», це була моя мати. Здивовано я усвідомила, що зовсім не рада з того, що вона з’явилася, крім того, я не знаю, що повинна їй говорити. Добре, що моя мати ніколи не відчуває складнощів у спілкуванні. «Ну, і як там квіти?» – почула я її впевнений, радісний голос. «Квіти – добре» – відповіла я. І подумала, як би вона відреагувала, якби я сказала: «Квіти – добре. Принаймні вони живі. А от наш дідусь – ні».

«Манфред завтра буде вдома. Ближче до п’ятої. То ти ще вранці вигуляй Троля. Можливо, навіть переночуй у Манфреда, наш маленький вередун не любить бути вночі сам. Батько спочатку заїде за мною до Роззі, і ми будемо в Берліні за два-три дні. Якщо батьку сподобається домашнє пиво Клауса, це чоловік Розамунди, не повіриш, але він туди додає жменьку базиліку, то ми ще трохи затримаємося. Але чому ти мене не вітаєш?» – «З чим?» – запитала я, бо уявлення не мала, що вона має на увазі. «Ти хіба досі не перевірила гуглем?» Я вирішила, що буде за краще помовчати. «Марто, ти мене щиро дивуєш! Фредді виборов друге місце! І один спеціальний приз! Тільки не кажи мені, що ти забула, чого ми всі подалися в Баварію». О, Господи. Манфреда відзначили. Але я не сумнівалася. Манфред ніколи б не поїхав на конкурс, якби не відчував упевненості в собі. «О, – сказала я. – Вітаю! Я надсилала смс, мабуть, вони не дійшли. То я думала, що вже вас привітала. Це – чудово!» Я не можу сказати, що боюся власної матері чи Манфреда, але найчастіше брешу саме їм. Через те, що мені важливо виглядати в їхній очах не такою, якою я є, забудькуватою, а такою, власне, якими вони є: активною та наполегливою. Перед батьком, утім, я також граю роль: він не схвалить юриста, який забуває занадто багато речей. «Ти перетворюєшся на роззяву. Дивися, будуть глузувати студенти. Тренуй пам’ять. Що там у тебе?»

Я боялася цього запитання. Воно було таким, на яке слід дуже обережно відповідати, щоб не схвилювати матір звісткою про діда, зрештою, це не її батько, але щоб це не виглядало так, що я приховую інформацію. «Приходив Олаф, передав мені деякі речі. Треба було владнати тут… певні несподівані формальності, але я впоралася. Наче». Саме так: я перетворювалася на брехуху. Через померлого діда, милий Боже. Зрештою, добре, що з’явився хтось, на кого можна звалити моє зловживання брехнею. «Формальності? Ти переписала заповіт чи вирішила побратися? Тебе намагаються звільнити? Ти звабила студента?» – «Ні, мамо. Коли ви повернетеся – я залюбки з вами про все це поговорю». – «Нам точно нема про що хвилюватися, Марто? Присягнися». – «Точно. Потім поговоримо. Батьку – привіт, ще й який». – «Перекажу. А ти вже, зроби ласку, напиши вітальну смс Фредді. Хоча б. І скажи про це Ельзе. І Ханне! Все».

Я слухняно набрала смс Манфреду. І навіть отримала відповідь у вигляді знака оклику. От навіщо так оперативно відповідати рідній сестрі, якщо тобі шкода витратити на неї хоча б одну літеру. Ох. Проїхали. Родина. Тітці Ельзе я не телефонувала, довелося б потім усім пояснювати, чому я не повідомила їй про смерть батька. Як це ідіотично звучить. Смерть батька Ельзе. Добре, що цей дід – не батько мами, я б померла від спроби пояснень.

Ханне я нічого не повідомляла. Ханне – моя подруга. Зараз вона відпочивала в Туреччині, і, навіть незважаючи на те що відпочинок гармонізує її думки, а легенький бриз та муркотіння турецьких чоловіків, наче музика Моцарта, тішать їй вуха, не думаю, що вона б ґречно пораділа за Манфреда. Бо свого часу Манфред її покинув. У неї є спеціальна лакована чорна скринька, де вона зберігає його прощальну записку для того, щоб ніколи не забувати, які мерзотники живуть у Всесвіті. А на фотель-гойдалку, який Манфред сконструював та виготовив спеціально для неї, вона наліпила шпичаки та цвяхи. Відтепер відпочивати на фотелі можуть хіба що йоги, для Ханне цей фотель є символом того, як будь-яка гарна та комфортна річ, людина чи почуття з часом можуть перетворитися на тортури. Цього року Ханне хотіла віднести фотель на виставку «Розбиті серця», але потім вирішила, що не треба розповідати світові про те, який Манфред негідник, одночасно популяризуючи його як митця. Манфреда Ханне зве «мій персональний Гітлер», тому було б дивно, якби вона потішилася з того, що він виборов приз. На його день народження Ханне передала через мене антикварний ніж. Дорогий та вишуканий. «Можливо, він колись вирішить себе вбити, і я буду рада, якщо він зробить це саме моїм ножем», – сказала вона мені.

Мати ж вміє створювати ідеалістичний світ, у якому ніхто нікого не кидає, всі одне одного люблять та вміють позбуватися своїх образ, як італійці старих меблів під Новий рік – заради загальнолюдських цінностей. Якби мати була в раю саме тоді, коли Єва заяблучувала Адама, їй вдалося б усе владнати з Богом по-родинному, і невідомо, хто б народжував у муках. У материному світі Ханне радіє за Манфреда, а Манфред ніколи не кидав Ханне і не називає її хтивою хвойдою, а вона його – хтивим мерзотником. Утім, треба віддати мамі належне, сама вона поводиться так, наче її ніхто і ніколи не ображав, не зраджував і не підставляв.

Троль замріяно сидів біля дідового пакунка. Здавалося, що він дихає з присвистом. Насправді то він тонесенько скавулів. Зазіхав на капелюх з пасмами. «Трольку, навіть і не думай, малий», – попередила я. Троль вивернув вуха в мій бік і кинув брунатним оком. Думати про капелюха зі смачненькими пасмами він не припинив, але зробив вигляд, що моя думка його цікавить. У собак таке чудово виходить. Треба повчитися. Я взяла пакунок та заховала його до шафи батька. Троль продемонстрував мені, що такої поведінки особисто він не схвалює, про це свідчив вираз його довгоносої лікарської пики. Такси схожі на лікарів, аптекарів та повірених. Треба було назвати його Олаф. Або просто – Кох.

Знову мобільний. «Марто, ну і де ти?» Агата. «Привіт, удома. Пильную кактуси, Троля та пакунок від твого чоловіка». – «Він тобі що, припхав хом’яків чи черв’яків?» – «Ні. Капелюх та папери». – «То чого ти їх пильнуєш? Вони не розповзуться. Олаф сказав, що ти прийдеш до нас у клуб! Мені цікаво, чому я досі тебе тут не бачу». – «Мені треба поговорити з Дереком». – «Ось воно як… Дереком. Ок. Тоді задзвоню тобі пізніше. Олаф сказав, що ти не в кращій формі. Май на увазі, ми тут ще довго будемо».

Час було телефонувати Дерекові. Скільки тягнути? Це так нерозумно, телефонувати чоловікові, для якого ти, радше за все, нічого не важиш, і розповідати про те, що твій загиблий дід помер учора в закладі для слабких на розум, залишивши родині у спадок капелюха з пасмами та записи на псевдоівриті.


Так дивно вимірювати проживання з чоловіком – з моменту знайомства з ним до розлуки. За цим виміром я живу з Дереком Ромбергом три роки. Я продовжую з ним, ним жити. На відміну від нього. Ми познайомилися під час наукової конференції у Відні, де він жив. А я тоді жила з Оскаром. У Берліні. З Оскаром я перебувала у так званому гостьовому шлюбі і більшість своїх сил витрачала на те, щоб вмовити його не змінювати формат наших стосунків, він хотів, щоб я переїхала до нього. Мав гачкоподібну психологію, постійно потребував гачків, наживки для цих гачків та здобичі для цих наживок. Я помітила, що такі чоловіки обирають краватки з ромбами або вертикальними смугами. Зрештою, вони обов’язково надають перевагу саме краваткам.

Оскар був блискучим правником, інакше батько ніколи б не узяв його до себе в помічники. Він був іронічним педантом. Більшість людей спочатку думали, що він представник нетрадиційної сексуальної орієнтації чи просто зарозумілий тип. Правдою було друге. Коли пригадую Оскара, то насамперед білизну його сорочок. Вони були такими білими, що якби хтось звалив їх не підлогу та пройшовся ними, вони б рипіли як сніг під легким морозцем. Звісно, що нікому не спадало на думку вчинити таке з сорочками Оскара. Крім мене. Мені це спадало на думку, іноді кілька разів на день. Я часто фантазувала на цю тему, але ніколи не наважилася таке зробити. Друге – надприродна білизна його зубів. Під язиком вони не рипіли, а пальцем я, знов-таки, не наважувалася натиснути. Успішний та цілеспрямований Оскар.

З Оскаром нас познайомив батько. Я знала, навіщо він нас знайомить. Батько – естет і візуал, він завжди вдягався зі смаком та поєднував в одязі тільки такі речі, що пасували не лише йому, але й гармоніювали одна з одною. Зовні ми з Оскаром чудово гармоніювали. Як дві вертикальні паралельні прямі. Як два паркових дерева, корені яких не переплелися під землею. Дві колони. Як дві горизонтальні паралельні прямі ми також сприймалися та виглядали непогано. Але будь-яка перпендикуляризація (як каже Манфред) була для нас болісною, незвичною, некомфортною та непотрібною. Ми обоє про це знали. Я намагалася ставитися до цього філософськи. Він був гарним та освіченим, а ще мені подобалося, як він жартував і прибирав у моїй хаті. Крім того, ми познайомилися тоді, коли я почала думати, що для мого іміджу (так, я думаю про такі речі), тобто зовнішньої подачі мене як особистості, необхідна постійна присутність у моєму житті чоловіка. Я переймалася тим, що два роки поспіль у мене не було постійного друга. А всі мої зв’язки були нечастими, фактично одноразовими, і не встигали перетворюватися у стосунки. Власне, навіть не це. Я просто втомилася від пошуків когось належного. І спробувала зжитися з неналежним.

Оскар боровся за наші почуття. Він відхиляв неконструктивні думки про те, що ніяких почуттів немає. Він вирішив, що вони є, доводячи мене до сказу щоденною боротьбою за них. Багато хто говорив, у тому числі Ханне, про те, що Оскар використовує мене задля того, щоб зробити блискучу кар’єру. З цим я не можу погодитися. Не тому що ідеалізую Оскара. І не тому, що про таке думати неприємно. А тому що добре знаю свого батька. Звісно, що батько хотів владнати раз і назавжди моє подружнє життя. Але він ніколи не підклав би мені до ліжка свиню в особі невігласа, банального кар’єриста та наволочі.

Все це я пригадую для того, щоб було зрозуміло, чому я так легко зійшлася з Дереком. Коли наші руки наштовхнулися одна на одну на кавовому термосі і я відчула, як раптово змокла, Оскар та його ефемерна боротьба сприймалися мною як стрічка, далека від мого реального життя. А ще я подумала, що ніколи в житті так не божеволіла від того, що стрічалася з кимось руками. Чужа рука – не диво, щоб так труситися. А мене лихоманило від передчуттів, щось кумкало у шлунку як завжди, коли я збуджувалася. Коли ми повернулися до конференційної зали, я не могла ні про що думати, крім нього. Мені навіть не потрібно було на нього дивитися, хоча я його погано пам’ятала. Його доторк наче оживив моє тіло, увімкнув його, змінив батарейки. Застигла жінка, як механізм доволі простий, інколи потребує ключика. Малого чи великого ключика, кілька обертів, і вона завелася, вона живе.

Ми не переспали того ж дня не тому, що я намагалася виглядати неприступною. Мені б це не вдалося, я дуже сильно його хотіла. Ми не переспали тільки тому, що Дерек переплутав номер. Він постукав до сусіднього номера, де зупинився професор Хайдельберзького університету. Незважаючи на другу годину ночі, професор двері відчинив, появі Дерека щиро зрадів, знайшов склянки, і вони гомоніли всю ніч, змішуючи теологічні та теоретичні суперечки з короткими тостами. Дерек здихався професора близько шостої ранку, пообіцявши йому, що якщо в нього народиться син, то він експериментально буде вирощувати малого в бочці.

Ми могли б не переспати і наступного, бо я почала шалено хвилюватися. Думати, що не сподобаюся йому як жінка. Почала пригадувати, що мені казали інші чоловіки, додумувати те, про що вони замовчували, рахувати, скільки їх у мене було, коханців, і чи достатня ця кількість для того, щоб почуватися досвідченою жінкою та правити тілом чоловіка. Але алкоголь допоміг мені приборкати свої нерви та здолати невпевненість. Дерек про такі речі ніколи не думав. Він або хотів, або ні, все інше було умовностями. Я заздрила цій його якості, намагалася перейняти, але не вдавалося.

Рік ми зустрічалися наїздами. Я завжди пам’ятатиму цей рік. Не знаю, що зі мною діялося тоді. Не пам’ятаю, підвищували мені заробітну платню чи ні, хворіла я чи була здоровою, з ким сварилася, з ким знайомилася; я не пам’ятаю, чиї дні народження я святкувала, чи були в мене неприємності або приємні події, я просто пам’ятаю електронне табло «Берлін – Відень», листівки з зображеннями Віденської опери та його приписками «арію “Доброчесна Марта” співає Дерек Р.». Свою постійну готовність до овуляції та відчуття щасливого неспокою. Дерек навідувався до Берліна. Я до Відня. Я дарувала йому светри, футболки, мідних ведмедиків та музичні диски. Він мені – шалики, спідниці, замалі для мене, шоколадних «моцартів» та керамічні філіжанки.


Я розповіла йому про Оскара після того, як ми вперше кохалися. Він на це не відреагував. Я думала, що він залишив інформацію про Оскара поза своєю увагою, однак помилялася. Бо саме до Оскара він звернувся, коли вирішив жити в Берліні, шукав квартиру, а потім придбав баржу. Оскар був чудовим спеціалістом з договірного права. І всі правочини з нерухомим майном були його пристрастю. Я не можу сказати, що дуже зраділа від звістки про те, що Дерек переїжджає жити до Берліна, якщо чесно, то я була розгублена. Бо зрозуміла, що він переїжджає не до мене. І не через мене. Йому запропонували вигідний науковий грант. Він почав шукати квартиру, знайшов її та жив там більше року. Він жив там сам, на відміну від Оскара, ніколи не запрошуючи мене з’їхатися. Весь цей час ми зустрічалися, я вважала його своїм коханим, він наче не мав нічого проти. А згодом Дерек купив баржу та усамітнився на ній. Від гранту він відмовився, бо не хотів більше займатися юриспруденцією. Власне, з баржі все і почалося. «Баржа та вода змінили мою свідомість». Я зберегла цю смс, вона досі знаходиться в архіві мого мобільного телефону. Я нічого не розуміла. І тоді, і зараз. Хоча намагаюся. Своїм баржуванням він дав мені зрозуміти, що не бачить зі мною спільного теперішнього та майбутнього.

Спочатку він зникав на місяць. Десь плавав. Рибалив. Думав. Інколи надсилав мені смс та електронні листи. І ніколи не відповідав на мої. Тобто він говорив та писав тільки те, що хотів сам. А не те, що цікавило мене і що хотіла чути я. Потім він почав зникати на триваліші терміни. Дерек не відписував, і я божеволіла. Не тому, що я думала, наче з ним щось скоїлося, ні. Звичайно, що думала і про це, але частіше я думала про те, що це – все. Не жарт. Він мене кидає. Я змінювала свої маршрути, щоб обов’язково проїжджати повз місця, де він причалював. Я втрачала кілограми та глузд. Щотижня ходила здавати кров, думала, чим більше її віддам, тим швидше позбавлюся цього вірусу кохання. Здавати кров мені заборонили. І сказали, якщо ще раз мене тут побачать, повідомлять у відповідні психологічні та соціальні служби.

Може скластися враження, що Дерек втомився від впорядкованого правничого життя і вирішив трохи пожити природником, себто людиною, яку годує тільки риба, яку вона виловлює, смажить або продає. Я дуже хвилювалася. Бо не знала, навіщо він так живе? Потім дізналася про те, що він живе чудово, ні в чому звичному собі не відмовляючи, на відсотки від цінних паперів, а також за рахунок орендної плати за свою віденську квартиру. Сказала мені про це його теперішня дівчина, я так довго переконувала себе в тому, що вона тимчасове явище, що і зараз мені важко повірити у зворотне. Її звуть Наташа Ченські. Вона з Кракова. В Берліні живе забагато іноземців.

Звичайно, вся моя родина була знайома з Дереком. Він ніколи цього не прагнув, утім, як і я. Але судячи із вдач матері, батька та Манфреда, не кажучи вже про Троля, уникнути цього знайомства було неможливо. Коли я їздила до Дерека у Відень, батько не особливо хвилювався з приводу того, що в мене з’явилася нова симпатія. Спочатку він думав, що я відвідую оперні прем’єри, і навіть хизувався мною перед приятелями. На думку батька, це було правильним використанням коштів. «Інтелігентним та розвиваючим». Потім він вирішив, що я фанатію від творчості Густава Клімта. Творчість видатного австрійського маляра батько, з невідомих мені причин, вважав лесбійською (можливо, в цьому винні назви його картин – «Юнки», «Сафо», «Подруги», це можна було сприймати навіть не як другорядний доказ, а в певних випадках – як прямий), але не заперечував того, що Клімт – великий та серйозний митець. Взагалі до лесбійства мій батько ставився поблажливіше, ніж до гомосексуалізму, тому, якби я виявилася лесбійкою, він перебував би у розгубленому стані кілька днів, але потім відійшов би і навіть притиснув би мене до грудей, я впевнена, а от у випадку раптового гомосексуалізму Манфреда – тоді батько влаштував би трагічну виставу за всіма канонами і, можливо, з чиєюсь смертю у фіналі.

Нарешті, коли листівки від Дерека почали приходити щотижня, а він сам почав навідуватися до Берліна, батько усвідомив, що в мене у Відні хтось є. Тато поводився цілком спокійно, хоча я бачила, що йому було цікаво, ким він є, мій віденський обранець. Але я ніколи не зізнавалася в тому, що Дерек є правником. «Екскурсійне, опереткове кохання», – саме так він визначив Дерека. Він навіть не бурчав на мене через те, що я кинула Оскара. Батько поважав мій вибір.

Його спокій кудись зник, коли Дерек прибув до Берліна і почав облаштовуватися. Хоча, ні, не так. Батько оскаженів, коли дізнався, що Дерек – правник. Якби Дерек був менеджером чи аналітиком, або навіть будівельником, садівником, або покоївкою, батько це сприйняв би набагато спокійніше. «Це ти його сюди привезла, Марто? Університет направду збирається оплачувати його забаганки? Та кого в Берліні можуть цікавити думки представника шахрайської віденської школи права? Абсурд», – висловився він. У батька було складне ставлення до віденських правників. Про це знали всі люди з його найближчого оточення. Батько любив Відень. Він цінував віденський вальс, стільці, каву, булочки та сосиски. Він любив віденські бали та оперу. Він захоплювався музикою Штрауса, Шуберта, Моцарта, Бетховена та Гайдна. Незважаючи на лесбійство картин Клімта, зрештою, батько поважав і його. Він напевне стрибав би до стелі, якби я закохалася у віденського кондитера чи співака. Але я закохалася у віденського правника. Це прирівнювалося до катастрофи.

Коли батько чув, як хтось заговорював про віденську юридичну школу, він починав терти великим пальцем об вказівний. А робив він так лише у стані підвищеного роздратування. «Віденська правнича школа? – перепитував він пошепки. – Це ви що маєте на увазі?» Звичайно, в 90% випадків йому відповідали, що мають на увазі фундатора конституційного судочинства Ханса Кельзена[1]. Після цього батька неможливо було зупинити. Він розправляв плечі, тертя пальцями виглядало вже геть непристойним, а батько починав, наче оперну партію, свою промову. Чітко по нотах. Де вище, де нижче, де маленькими та загостреними дрібними словами, де розтягуючи певні літери, коли навіть приголосна набувала звучання голосної. Це було жахливо і гарно водночас. Він повідомляв, що Кельзен випадково народився у Відні і це ще не факт, що він там народився, цього начебто ніхто не знає напевне! Ніхто не довів. Всіх інших віденських правників, на ідеях яких і базується «вся їхня неприродна, абсурдна віденська юридична школа», він змальовував як збоченців та поплічників Зигмунда Фройда, які пояснюють саму наявність права виключно через секс! «Право вони пояснюють через сексуальні ідеї Фройда – уявіть собі! Через сни, а сни – через секс. Так само вони вчиняють із правом! На більше цих недоумків не вистачає!» У цьому місці в мене завжди починали червоніти вуха. «Краще б подалися в оперні співаки, ковбасники, булочники або столяри! Тільки тоді від них була б користь світовій спільноті!» Пам’ятаю, всі захисники віденської юридичної школи миттєво починали наводити численні приклади віденських вчених-правників та їхніх звершень і здобутків.

Усі, крім Дерека. Дерек на це сказав: «Вам подобаються зінгшпілі?» – «Що таке? В чому справа?» – розгублено гримнув батько. Він вміє розгублено гримати. Це – справжнє мистецтво! «Зінгшпіль. Невже не знаєте? Так німці та австрійці звуть комічні опери. Мені особисто подобаються забавки Карла Дітера фон Дітерсдорфа, більш дотепні та наївно-дитячі, на мій погляд. Наче хтось лоскоче тобі п’яти». – «Лоскоче п’яти?» – перепитав батько. «Саме так. Лоскоче п’яти. Хочете пояснити це через видатні ідеї Фройда?» – безневинно поцікавився Дерек і нажив собі як ворога, так і глядача на все життя.

На Різдво батько отримав подарунок від Дерека. Це була картина. Справжня копія «Викрадення Європи» Тіціана, яку Дерек замовив у штатних майстрів-копіювальників музею Ізабелли Стюарт Гарднер, що в Бостоні. Батько уявляв, скільки це коштувало, він розумівся на мистецтві. Але Дерек не був би Дереком, якби не додав у картину щось своє. Замість обличчя діви, що уособлювала Європу, ми побачила портрет Кельзена. На злочинному Бику був напис: «Підступні австрійські ковбасники». Річка, де все це відбувалося, звичайно, мала назву – Дунай, що ж це ще мало бути? Хіба що – Рейн. Водний з’єднувач Австрії та Німеччини. А янголи, що кружляли навколо Європи-Кельзена й нічого не могли вдіяти з огляду на власне малоліття і казковість, мали обличчя батька. Я не знаю, що батько зробив з цією картиною, але в тому, що він її не знищив, – переконана. Незважаючи ні на що: ні на свої вади, ні на достоїнства, – батько був марнославний і не позбавлений почуття гумору. Крім того, він розумів справжню вартість речей.


Глава третя

Мій телефонний дзвінок проковтнув автовідповідач Дерека. Автовідповідач Дерека спілкувався з тими, хто йому телефонував, голосом власниці квартири пані Катарини Фоль. Вона повідомила, що її немає вдома, або вона годує голубів на балконі, або слухає Баха, тому вас не чує, і буде рада, якщо ви залишите повідомлення для неї. «Якщо ви навіть помилилися номером чи адресатом – залишайте своє повідомлення, бо я люблю слухати повідомлення живих людей та музику мерців». Так закінчувала вона свій запис. Дерек її обожнював, вона виглядала як шахрайка аристократичного походження та сушила свої шовкові шкарпетки на ногах ляльок Барбі, які розкладала вздовж підвіконня догори ногами.

Одного разу я запитала, чиї це ляльки, її онучок? Катарина сказала, що не знає, з якого дива це спало мені на думку, але їй приємно, що я думаю, наче вона має онучок. А потім додала: «Я ніколи не наважувалася завести собі кицьку, моя люба. Що вже казати про онучок. І кицьки, і онучки злодійкуваті, вередують, псують меблі та шпалери, розкидають усюди своє волосся, хочуть кавалерів, їдять найсмачніше. Але кицьки, принаймні, не просять, щоб їм заплітали коси, розповідали байки про чоловіків та інших казкових істот і не торочать про своїх пришелепкуватих подружок. Крім того, кицьки, на відміну від онучок, не чекатимуть на те, щоб беззастережно панувати в моїй оселі та прибрати до рук усі мої шовкові шкарпетки та інші іграшки, коли я вріжу дуба». Катарині Фоль було сімдесят два роки, схожа вона була на чоловіка під п’ятдесят, який вдягнувся, наче модель Коко Шанель. На свою зачіску вона витрачала більше, ніж на місячне харчування. «Але це буде правдою, якщо не враховувати ром, мед та каву, моя люба!» – додавала вона.

Власне, Дерек навіть не змінив іменні мідні таблички біля її дверей та на поштовій скриньці, вся його кореспонденція і всі гості потрапляли безпосередньо до Катарини Фоль, а не до Дерека. Психологічно йому так було зручніше. «Іноді мені хочеться, щоб мене звали якось інакше. Погоджуюся, що це дивне бажання, коли тебе звати Катарина Фоль, але і побути Дереком Ромбергом певний час цікаво». В Катарини був будиночок під Берліном, де вона чудово проводила час, коли місто її втомлювало, «а також міська квартира однієї людини, де я можу фантазувати стільки, скільки мені заманеться». Вона фактично не турбувала Дерека своєю присутністю. Справедливіше буде сказати – не бавила, бо він за нею сумував.

Троль вимагав спілкування. Він трохи посидів біля мене з одного боку і навіть обдарував коровоподібним звуком зі свого багатого музичного арсеналу. Потім похмуро всівся з іншого. Я не звертала на нього уваги, Троль як класичний егоцентрик цього не розумів і довго терпіти не збирався. «Так. Сиди поки що тут. Охороняй пакунок, що в шафі». Троль охороняти нічого не вмів, він вмів трощити та діставати будь-що з будь-якої схованки. «Сам не чіпай». Шафу я замкнула на ключ про всяк випадок. І спеціально залишила йому на фотелі кілька різних предметів: невеличку ковдру, якою мама гріла ноги, одну вовняну шкарпетку дивного розміру та кольору (не знаю, кому вона належала) й олівець. Коли Троля нахабно, на його погляд, надовго залишали одного, він бавив себе тим, що стягував усі речі, які лежали у фотелі, на ліжку і на полицях, на підлогу і вкладався на них.

Подивилася на себе в люстро. Ну що ж, якщо в квартирі Дерека дійсно не буде, а раптом буде Катарина, за себе мені не буде соромно. Волосся зібране у низький хвіст, на шиї – один з подарованих Дереком шаликів, стриманий мережаний топ з американським викотом, легка бежева парка, бежеві штани, м’які туфлі без підборів. Не королева краси, але цілком пристойна молода жінка. «Смаковита», – так сказала б Ханне.

Двері мені відкрив угорець. Дерек нас знайомив, але я ніяк не могла пригадати, як його звуть. Тому мовчала. «Привіт, – сказав він. – Ви схожі на кавове тістечко. Не з круглих, а з інших, ну, ви мене розумієте», – продовжив він, але зайти не запрошував. «Принесли щось?» – «Привіт. Принесла, але не вам». – «Катарині?» – «Дереку». – «А він на баржі. Тепер тут живу я, фізично, ну, і Катарина». З того місця, де я стояла, мені чудово було видно вітальню.

Портретів ніхто так і не зняв. Їх було три. Не відразу, але ми розшифрували, хто ці мужі, обличчя яких було запортретизовано. Катарина Фоль цього не знала. Колись в одній бернській ятці вона купувала набір старовинних листівок та поштових марок із зображеннями голубів, а ці три портрети господар ятки вблагав її забрати як дарунок. Катарина поважає подарунки. Тому вона їх забрала, привезла до Німеччини та порозвішувала на стінах своєї вітальні.

На моє запитання, чи це її родичі, вона відповіла: «Ні, це не мої родичі, люба. Але я подумала от про що. Окуляри, вуса та бороди можуть перетворити людину на універсального родича для будь-кого. Думаю, що мої родичі цілком могли виглядати саме так. Іноді мені здається, що я сама на них перетворюся, якщо регулярно не буду висмикувати волосини над верхньою губою і на підборідді». З цим важко було сперечатися. Розшифрувати ж, хто це, нам допомогла Наташа Ченські. Коли вона вперше потрапила до цієї квартири, вона сказала, що вітальня надзвичайно нагадує їй класну кімнату з фізики. Це був правильний напрям пошуків, і так портрети було ідентифіковано – це були видатні фізики, нобелівські лауреати, І. Ван дер Ваальс, Г. Ліппман та Г. Лоренц, схожі між собою, наче брати.

«Слухай! – вказівний палець угорця працював, наче стрілка метронома. – А я тебе знаю! Точно. Ти – колишня Дерека! Заходь!» Не знаю навіщо, але я зайшла. «Його, правда, немає, він на баржі, разом з Наташею, ти ж у курсі про Наташу?» Авжеж. Я була наташообізнана. «Дерек поступився мені квартирою. Ну, як поступився. Просто дозволив тут жити. Я і живу. Хочеш чаю з помаранчевим лікером?» Несподівано для себе я погодилася. От що мені подобається в берлінських іноземцях, це їхня гостинність. Хай навіть у чужій квартирі, байдуже.

«У мене помер дід, – сказала я. – Сьогодні вранці». – «Якщо хочеш, я можу помолитися за нього в костелі. Я завтра все одно туди піду. Ти віриш у Бога?» Питання моєї віри в Бога я проігнорувала, я не звикла обговорювати подібне в такому форматі. «Дякую. Але мені здається, краще це робити в синагозі». – «Це ж церква для євреїв! Чого раптом? Тобі видніше, звичайно, але це дивно. Ок, не буду молитися. Давай краще про веселе! Я тобі нікого не нагадую?» Він продемонстрував мені профіль. Він дійсно мені когось нагадував.

«Допоможу! Згадай етикетку нової фруктової ковбаси, згадала?» Він насвистів мені рекламний мотивчик. І я згадала. «Навіщо ти зробився подібним до гера Ернста Фруктеля? В нього огидні бакенбарди та й узагалі». – «Неправильно робиш акцент! Це вони зідрали образ гера Ернста Фруктеля з цілком живого Штефана Месароша! І вони мені за це заплатять. Трохи згодом. Бо поки що я хочу зробити невеличку операцію, змінити розріз очей». Штефан Месарош. Точно, це його ім’я. Прізвище з угорської перекладається як м’ясник.

«Слухай, дякую за чай. Мені слід знайти Дерека». – «Якщо не хочеш солоних паличок з кмином та пива – тоді бувай!» Взагалі-то мені хотілося залишитися тут, споживати солоні палички та пиво, а можливо, і кохатися з гером Фруктелем, думаю, що це був непоганий план і мені б вдалося його втілити. Крім того, в цьому було щось мультяшне, кохатися з героєм реклами фруктової ковбаси, було б про що розповісти нащадкам, але я вперто дотримувалася первісного плану. Я йшла до Дерека. «Чао».

«Агов! – почула я. – А це не твій брат переміг сьогодні в Баварії? Конкурс для архітекторів, чи щось таке. Манфред фон Вайхен?» – «Мій. Друге місце. Спеціальний приз». – «А це правда, що незабаром відкриється його виставка? Так передавали по радіо його голосом». – «Напевне, що правда. Навіть якщо цього разу він збрехав, загалом у нього бувають виставки».

«Агов, зачекай ще трохи, в мене є до тебе важлива справа». – «Яка?» – «Мені необхідно мати іменне запрошення на його виставку. Це ж не важко буде організувати?» – «Ти фахівець, журналіст, навіщо це тобі?» – «Загалом я – хімік. Ти думала, що я те й роблю, що працюю над обличчями різних продуктів?» Я так не думала. Мені зітхнулося. «Слухай, на ці виставки можна приходити без запрошення. Вхід – вільний». – «Не сумніваюся, але мені потрібне саме запрошення!» – «Навіщо?» – «Щоб вразити пані Фоль. Уяви. Вона відкриває свою скриньку, а там – білий конверт з тисненням, а краще… кольору паленого цукру, це вишуканіше, на ньому зазначена адреса, моє ім’я. Вона передає мені конверт, але не відходить, дивиться. Ти ж знаєш, яка вона цікава. З конверта до її ніг випадає шикарне запрошення на виставку! Від інтелігентної людини, переможця конкурсів, знаменитості! І вона буде ставитися до мене інакше. Я ледь стримуюся, щоб не кинутися на неї, так вороже вона на мене дивиться. Мій батько дозволяє собі так дивитися тільки на росіян. Але, погодься, в нього ж є на це причини, хай вони видаються сумнівними, але вони є. А що такого я зробив пані Фоль, щоб вона так на мене дивилася? І це після того, як я привіз їй кілька слоїків з печеним перцем». – «Добре», – пообіцяла я. Манфред тільки зрадіє такому проханню, а іноді мені буває просто вкрай необхідно до нього підлеститись.

Баржу Дерека не можна було назвати гарною, можливо, це тому, що мені взагалі ніколи не подобалися баржі. Знову я брешу. Мені подобалися баржі аж доти, поки саме ця баржа… я думаю, що все зрозуміло без додаткових пояснень. Насправді баржа Дерека схожа на пивну, мені здається, що її попередній господар був пов’язаний з ресторанним бізнесом, вона виглядає як пивна, що пережила не найкращі часи.

Можливо, таке враження складається через те, що дах баржі обтягнутий тентовим покриттям з рекламою пива «Berliner Weisse». Вікна ніколи не блищали, Дерек принципово їх не чистив, а коли я викликала спеціальну службу з чищення вікон, то не розмовляв зі мною тиждень. Пояснювати природу принципу «вікнонемиття» він категорично відмовлявся.

На палубі я побачила антикварний стіл, що на нього Дерек полював цілий рік. Два ковані стільці, котрі мали вишуканий вигляд, але не пам’ятаю жодного випадку, коли б вони не нагороджували мене синцями. Стільці були підступними, а я незграбною. Відстільцеві синці виглядали на тілі так, наче мене добряче відшмагала фамільним медальйоном навіжена аристократка. Всі вишукані речі та люди не такі прості у вжитку, як нам би того хотілося. Хоча думати про те, що вони належать тобі, приємно.

А ще я побачила Наташу Ченські. Вона пила каву або чай. З того місця, де я зараз стояла, смикаючи нашийного шалика, не можна було розгледіти, що саме вона п’є. Я нагадувала собі Манфредового Троля, тільки він смикає речі, коли грається, а я – коли нервуюся. Саме в цьому і полягає величезна різниця між нами, незважаючи на однакові дії. Ще в мене значно довші ноги, коротші ніс та вуха і я не вмію їх дотепно вивертати.

Наташа крутила приймач, напевно вірила, що знайде потрібну музику або новини, і чистила срібну браслетку. Це була браслетка, що я подарувала Дереку. Без гравіювання, не тому, що я вважала будь-які гравіювання банальністю, а тому, що просто не могла збагнути, що саме мені хочеться увічнити на браслетці.

На столі також лежав фотоапарат. Наташа майже ніколи з ним не розлучалася. Щоразу намагалася зазнимкувати мене, але я постійно затуляла обличчя долонями. Дерек на це говорив, що я поводжуся, як дружина звинуваченого у корупції та замішаного в секс-скандалі президента або власниця борделю, котрий нарешті викрили компетентні органи, як серійна чоловіковбивця або вчителька, що примушує дітей замість навчатися геометрії вивчати жіночі статеві органи на своєму прикладі.

Наташа Ченські. В неї усе було довге: волосся, ноги, руки, вії. Трав’янисто-зелені очі, такі зелені, що я деколи дивувалася, як це не відчуваю терпкого запаху лугових трав. Якби мені спало на думку зробити їй подарунок, я б не вагалася, обираючи парфумовану воду. Тільки трав’яний запах. Але я ніколи нічого не дарувала Наташі, хоча кілька разів думала про це. Зараз вона була вдягнена в зелений топ турецького штибу зі стразовими кульками на шовкових нитках, я такого ніколи не вдягаю, та джинси. І боса.

Я вважаю, що мою манеру вдягатися можна назвати елегантною, власне, це досягається завдяки простоті форм та певним кольорам. Увесь мій одяг витриманий у прохолодних сіро-брунатних відтінках, ще я дозволяю собі беж. Я уникаю чистих та відвертих, промовисто-яскравих кольорів, навіть таких, як білий чи чорний. Вони видаються мені одновимірними. Для людини, якій важко вимовити «так» чи «ні», такий вибір кольорів є цілком природним, думаю, що мої слова підтвердив би будь-який психолог. Поодинокими та найяскравішими кольорами в моєму гардеробі є брудно-рожевий, серпанково-бузковий та тьмяно-зелений.

Переважно, все це – аксесуари. Вони виглядають на спокійному тлі більшості моїх речей як червоні нитки на зап’ястках шанувальників Кабали. Якби я була птахом і мною зацікавився орнітолог, він би розгубився, постійно фіксуючи на папері мій вигляд. І довіку сперечався б із колегами, до якого різновиду мене віднести: до горобців, очеретянок, соловейків чи жайворонків.

Наташа помітила мене і привітно замахала рукою. Я їй подобалася. Прикро було те, що, навіть за існуючих дереко-обставин, мені дуже подобалася Наташа Ченські. Якби я була чоловіком, я б закохалася у неї до нестями. За мене це зробив Дерек. Краще б було, якби це зробив хтось інший. Я махнула Наташі у відповідь. Зникнення було б дурнуватим вчинком. Загалом, як і ці відвідини.

Наташа простягнула мені руку. «Ти на підборах? Ні? Добре. Я все одно допоможу». Вона втягла мене на баржу. Дуже сильна дівчина. Я подумала, що Дереку приємно з нею кохатися, це трохи схоже на боротьбу, хлопцям подобаються такі речі. «Привіт!» Вона посміхнулася. Я заздрю людям, що можуть так посміхатися, без втручання власної підсвідомості. Як собака метляє хвостом, тому що дійсно тобі радий, а не тому, що сподівається отримати від тебе смаколика. Я можу так посміхатися тільки до тих, кого люблю. Хоча до Дерека я так не посміхаюся, коли я бачу його, моя усмішка безвідносно моїх намірів сигналізує йому: я страждаю без тебе. Жалюгідно. Кому потрібні такі усмішки? Вони не запалять і не зігріють.

«Привіт! Як ся маєш? Виглядаєш чудово… Власне, я до Дерека. Мені конче необхідно з ним поговорити, його немає?» – «Він у каюті, перевіряє електронну пошту. Полює на фотель Гіммлера. Зараз вийде, зачекай. Кави?»

«Я не знала, що Гіммлер був шанувальником фотелів. І не знала, що Дерек шанувальник фотелів Гіммлера». – «Будь-яка хатня тварина любить фотелі», – відповіла на це Наташа, знизуючи плечима. І погляд її при цьому став зневажливо-гоноровим. Я називаю її погляд – «очевидно польським».

Мені здається, що вона зараз ототожнила Дерека з Гіммлером. А ще мені здається, що будь-яка хатня тварина приємніша за Гіммлера. А Дерек, можливо, не приємніший за хатню тварину (тут залежить від того, наскільки приємною є вона), але, вочевидь, є приємнішим за Гіммлера. Однак моя проблема в тому, що я не вмію вести пустопорожні балачки. Ректор університету, де я викладаю, навіть зазначив це в моїй викладацькій характеристиці.

«У тебе очі… я не знаю, як то буде німецькою, але з тобою все гаразд?» – звертається до мене Наташа. Насправді Наташа чудово знає німецьку мову і навіть редагує один вузькопрофільний журнал. Але кожному з нас необхідний захист. Наташа обирає мовний. Хто я така, щоб зневажати її вибір?

Я не знаю, наскільки можу бути відвертою з Наташею. Ні, я знаю, що з нею можу бути цілком відвертою, але мене це дратує. «В мене проблеми з дідом», – кажу я. «Потрібна доглядальниця?» Східноєвропейські дівчата дуже прагматичні. «Вже, мабуть, ні. Власне, він помер», – кажу я. І починаю вигинати пальці так, щоб вони торкнулися зап’ястка. «Мені дуже шкода, – каже Наташа. – Скільки йому виповнилося років?» Почалося. Важко відповідати на такі питання. «Дев'яносто чотири», – відповідаю я. «О», – каже Наташа. Я розумію, що в мене такий вигляд, наче мій дід примудрився вмерти під час свого народження, і я безмежно жалкую за ним.

«Він щось залишив Дереку на згадку про себе?» – питає Наташа. «Що?» – «Ти сказала, що тобі потрібний Дерек, бо помер твій дід, правильно?» В мене немає заперечень. «Я подумала, що він залишив щось антикварне Дереку. То Дерек його знав?» – «Ні, – кажу я. – Навіть я його не знала». – «Дерека?» Про всяк випадок перевіряє мою та свою адекватність Наташа. «Діда», – відповідаю я. Оскільки вона не виглядає дуже здивованою, я починаю пояснювати, що вважала діда загиблим під час Другої світової, а про його цивільну смерть дізналася одночасно з тим, що він, виявляється, до сьогодні був живим.

«І де він був увесь цей час?» – запитує Наташа. Я кажу, що він утримувався в спеціальному закладі і я завтра мушу туди поїхати. «На кремацію». Наташа дивиться на мене з розумінням. «Він залишив після себе кілька речей. Біблію, хасидський капелюх, самовчитель з івриту, картку з двома персиками та написи, які ніхто не може розшифрувати. Хоча предметно я цим не займалася».

«Це речі тих, кого він убив?» – спокійно запитує Наташа, а я розумію, що навіть не подумала про це! Господи, але ж це дійсно можуть бути речі жертв… «Привіт», – почула я голос Дерека і озирнулася. «Ти вже із фотелем Гіммлера?» – «Ще ні, але незабаром він буде в мене». Дерек також босоніж, світло-зелена футболка, мабуть, присвячена очам Наташі, джинси.

Дерек з Наташою діють злагоджено, вона підводиться, він сідає на стілець, вона присідає йому на коліна, які в неї довгі ноги…. «У Марти сьогодні помер дід», – каже вона йому. «Який?» – «Батьків батько», – відповідаю я, стежачи за його рукою, як його палець вирівнює вигин Наташчиної талії, ретельно, так турецькі ремонтники готують до фарбування стіну…

«А хіба він не помер у 43-му?» В Дерека гарна пам’ять. «Він помер сьогодні у божевільні», – відповідає Наташа. «В 43-му помер хтось за нього. Натомість, він залишив їм речі євреїв, яких убито», – додає вона безпосередньо. «Навіщо?» – питає Дерек. «Щоб пам’ятали», – нервово відповідає Наташа. «Може, він залишив заповіт?» – питає Дерек. Нарешті він звертається до мене. «Ні, Олаф нічого про заповіт не повідомив. А про це він сказав би у першу чергу. Та й який заповіт, якщо дід дійсно був несповна розуму», – кажу я.

«Я хочу з цим розібратися. У мене голова обертом», – продовжую. «Марто, навіщо це зараз тобі потрібно? Що це змінить, що це тобі дасть? Помер дід – то й помер. Тему закрито, свій рід він встиг продовжити. І титул передати. Зрештою, чи настільки важливо, коли і де він помер? На війні чи в божевільні – на результат це не впливає. До речі, а що каже твій батько?»

«Це може впливати на наслідки. І могло б вплинути на результат, якби я дізналася про його життя, а не про смерть. Батька зараз немає, про діда він знав. Я маю на увазі, знав про те, що дід живий і божеволіє на державних харчах. Так каже Олаф. Звичайно, я допитаю і батька, і тітку, і матір як слід. У цьому можеш не сумніватися».

«Я в тобі ніколи й не сумнівався. Особливо в твоїй фокстер’єрській завзятості. А нащо тобі з цим вовтузитися? Я вже сам від себе втомився. Але слухай, ну, помер дід. Збожеволів. Залишив кілька речей, пов’язаних із єврейством, то й що тобі з цього?»

Він доведе мене до сказу. «Як ти не розумієш?! Я була на його могилі в Союзі. Ми довго отримували дозвіл, щоб поїхати туди. Всі просто повірити не могли, що нас туди пустять. Я сказала батьку, що буду голодувати біля посольства Радянського Союзу, якщо вони не дозволять нам оплакати діда, і вперше в житті побачила батька настільки переляканим. Манфред додав перцю, коли сказав, що також підтримає мене, але їсти буде, натомість зробить скульптуру з червоного картону, таку, що «червоні радянські ради позеленіють». Врешті нам дозволили приїхати.

Я пам’ятаю, як батько стояв поруч зі мною, у ґречній жалобі. Мати – теж. А виявляється, він, а може, й вона також, знали, що у цей самий час його батько спокійно їсть лікарняний сніданок у божевільні і грається капелюхом убитого єврея?»

«Слухай, можливо, це капелюх не вбитого єврея, можливо, він того єврея врятував. Це – жарт. Адже це все одно не має значення». – «Це – має значення. А раптом він боровся з фашизмом? Раптом він захищав євреїв, тому його запроторили до божевільні, а родичам повідомили, що він помер. А над ним усе життя ставили експерименти, від чого у нього і поїхав дах. От про що я думаю».

«О Господи, Марто. Ти думаєш, що твій дід був Оскаром Шиндлером[2]? Романтична нісенітниця. Слухай, припини себе картати, огидно слухати. Мене бісить це німецьке картання. Мало того, що наш народ було розірвано навпіл, мало того, що кожен уряд брав на себе відповідальність за те, що було зроблено зовсім іншими людьми, мало того, що ми відкрили кордони всій Східній Європі та сплатили шалену кількість компенсацій і мертвим, і живим, і ненародженим, а з євреїв зробили новий культ нації…

Євреї – сучасні священні ягнята. Давайте підемо далі – будемо замість материнського молока вливати в наших німецьких немовлят сироватку довічної провини перед Усесвітом за навіженого Адольфа. Фашизм – наш спільний спадок, хіба ні? І не треба цього зрікатися, і не треба відрубати собі руки. Я думав, що в тебе вистачає здорового глузду це розуміти».

«Виявляється, що не вистачає, Дереку. Але що поробиш, це – спадкове. Я упіймала тебе на дводушності. Знаєш, про що я подумала? Ти в нас, значить, не відчуваєш ніякої провини, так? Тебе це не стосується. Дуже похвально. Але скажи мені, любий, може, ти закохався у польку і кинув німецьку баронесу саме тому, що відчуваєш велетенську персональну провину за фашизм? Ти про це не думав, ні? Ви розмовляєте про концтабори в Польщі?»

Наташа підхопилася, щоб піти геть, але Дерек міцно притиснув її до себе, тримаючись за її стрункі стегна, наче за кермо.

Спілкуватися з Дереком було важко. У мене боліло горло, боляче було ковтати і дихати, власна слина перетворювалася на отруту, яка не дарувала рятувальні параліч, оніміння або смерть, а оточувала колючим парканом моє вогнище болю.

Дерек був моїми гландами, які мені щойно видалили. Можливо, тепер я буду менше хворіти. Або й узагалі не хворітиму. Але гортань кривавила, слина була рожевою, як пір’я фламінго, і хотілося плакати, бо мої «гланди» сиділи поряд та намагалися пролізти до рота іншої, дуже вродливої дівчини. Навіщо їй ще одні гланди, навіщо їй чужі гланди?

«Наташо, а в тебе гланди є?» – вирвалося в мене. Наташа мовчала, потім повернулася до Дерека і запитала, що це означає англійською мовою, бо вона не зрозуміла. Дерек глянув на мене з запальною цікавістю Фройда новим випадком на початку його кар’єри, коли клієнти його скоріше цікавили, ніж втомлювали.

«Є», – тим часом чемно відповіла мені Наташа. «Показати? Навіть дві». Я так і знала. «Я піду, – сказала я. – Вибачте». В принципі, я не знала, за що я вибачалася, це була звичка, а не щирість. Манфред вважав мої постійні вибачення збоченням, що виплекані гарним вихованням. Дерек це знав, тому криво всміхнувся. «Давай-давай», – сказав він. «Якщо тобі потрібно буде щось перекласти, я допоможу», – сказала Наташа. Оскільки я мовчала, вона додала: «Я знаю українську та російську».

Наташа працювала фінансовим аналітиком. Окрім того, що вона редагувала певний фінансовий альманах, що випускався німецькою мовою, була ще й відповідальним редактором за такий самий альманах, що йшов на філіали компанії в Польщу, Україну та Росію.

«Дякую», – сказала я. Мені раптом схотілося кинутися у воду, але замість цього я мовчки зійшла на берег.

Телефонувала Агата. «Як ти, дівчисько? Затягла Дерека в ліжко?» Я зітхнула. Агата є Агатою. «Ти збираєшся до нас чи ні? Ми за тобою скучили». Я вжахнулася. За мною скучили люди, що святкують день народження Карлсона. Мені здається, це не зовсім адекватне середовище і я не зовсім адекватна. «Зараз перевдягнуся і буду рушати до вас», – відповіла я.

Раптом я подумала, що не дуже надійно сховала речі діда. Я уявила, як Троль дістався до них і вже з’їв капелюха з пейсами. І перетворився на черепаху, бо капелюх не бажав набувати форми шлунка Троля, а хотів, щоб весь Троль набув форми капелюха. Нещасний Троль, що перетворився на черепаху, відчуває, як його лоскочуть пейси, але не може почухатися, бо черепахи чухатися не здатні. «Ти – ненормальна», – сказала я собі вголос.

Троль спав у фотелі. Судячи з його тендітного тільця, а точніше з того, що він не намагався сховатися від мене під диван, пес нічого не з’їв. Хоча його тендітність – річ оманлива, вона не заважає Тролю бути ненажерливим. Більшість материних подруг заздрять здатності Троля змітати все їстівне, що йому дають або до чого він може дотягнутися, і не гладшати.

Він не дуже мені зрадів. Бо знав, що зараз я не буду з ним гуляти і не дам нічого смачненького. Тут він мав рацію. «Я йду на вечірку. День народження Карлсона, уяви собі», – сказала я Тролю. Він спробував уявити, вивернув свої вуха. «Це ж треба вдягнути якийсь костюм», – подумала я. «Господи, цього мені ще бракувало», – сказала вголос. Троль несміливо дзявкнув.

Може, перетворитися на Малюка? З моїм зростом це виглядатиме комічно. Або на його собаку? Вдягну шапку-вушанку, накриюся кудлатим пледом і буду гавкати задля переконливості образу. Або на мумію Мамочку? Її просто наслідувати – для цього потрібно кілька рушників та серветок, і Мамуся буде така, як вам треба. Ні, для цього я заслабка.

«Перетворюся на Бетан, це мене не обтяжить, і цілком у моїх силах», – вирішила я. Зрештою, вдягнула на себе спідницю-плісе, бежевий джемпер, світло-карамельні балетки; зав’язала кінського хвоста, здається, саме так виглядала Бетан на думку Астрід.

Я очікувала, що в клубі буде повно людей, якщо не з пропелерами за спиною, то хоча б в картатих комбінезонах та з дволітровими слоїками варення в руках. І, м’яко кажучи, була дуже здивована, роздивляючись гламурно вдягнену публіку, деяких представників якої я шокувала своїм прилизаним виглядом. «Я бачу, ти ще не в жалобі. Але виглядає це жалюгідно», – висловилася на адресу мого одягу невідома мені кістлява пані в брунатній комбінації. Судячи з того, що вона знала про жалобу, вона знала і мене.

Хтось повис на моїй руці. Я думала, що це – Агата, але помилилася. На мене дивилася дівчина з такими круглими рисами обличчя, наче хтось створив їх за допомогою циркуля. На ній була розкішна шкіряна сукня. Я трохи почекала, чи хоче вона мені щось сказати, наприклад, привітатися, але не дочекалася. Їй це явно було непотрібно.

«Агато-ооо», – жалібно покликала я. Я не здатна струшувати з себе незнайомих людей, які нахабно вішаються мені на шию. А конфеті з себе прибираю лише тоді, коли мене не може бачити той, хто їх на мене насипав. Краще – в жіночому туалеті. В окремій кабінці.

«Привіт, а що на тобі було, коли ти вирішила перевдягнутися перед тим, як сюди прийти?» Агата приділяла одягу забагато уваги. На ній була коктейльна сукня у складних волошково-пурпурових хвилях. Коротка, пікантна і модна. Агата тицьнула мені келих, там причаївся явно скажений напій, бо не може бути нічого нормального такого малинового кольору. Тим часом Агата шикнула на круглорису дівчину, котра нарешті відвалилася від мене і впала на підлогу, як кліщ, що досхочу насмоктався крові.

«Ну, як ти?» – запитала Агата, вмостивши нас на низенький диванчик серед зручних подушок зі східними візерунками. Мені, як усім високим людям з довгими ногами, незручно на таких диванах. Таке враження, що твої коліна зараз заїдуть у твої власні вуха. В Агати, хоча вона невисока, коротка спина, натяк на талію, вузькі стегна і дуже довгі ноги як на її зріст.

«Думаю про діда і про те, що батько наважився мені брехати». – «Олаф сказав, що ти збираєшся припхатися на кремацію, навіщо це тобі?» – «З ним має попрощатися хтось із рідних, а більше нікого немає». – «У тебе зараз такий вираз обличчя, наче тобі видалили матку. А це не матка, а дід. Про якого ти і гадки не мала. Дівчинко, діди не впливають на репродуктивну функцію жінки та на статеве життя. Особливо мертві», – зауважила Агата. Вона ніколи не вдавала з себе делікатну. «Чого ти собі дозволяєш так на це реагувати? Померла стара і хвора людина. Алілуя. Мені здається, що краще вмерти від кулі на війні, ніж від раку хребта. Це – природно вмирати на війні, де ж ще вмирати? Тобі так не здається?»

«Агато, я в жалобі. І не хочу жартувати на цю тему». – «Добре, давай повернемося до теми жалоби. В тебе є пристойна чорна сукня? Ти ж не любиш чорного кольору». Як добре людям, які зводять стан жалоби до питання вибору відповідних суконь, чи не так? «В мене є сукня-футляр, колись подарував Манфред, я її жодного разу не вдягнула». – «Дід буде втішений. Це ж треба. Нова сукня задля нього! Нарешті я зрозуміла, для яких чоловіків ти погоджуєшся мати відносно привабливий та сексуальний вигляд. Для мертвих», – хихикнула невгамовна Агата.

«Слухай, давай змінимо тему. Я не хочу обговорювати мою сексуальність. Повернемося від смерті до життя».

«Добре, – швидко погодилася Агата. – Як у тебе з сексом?» Я захлинулася малиновою гидотою, це був невідомо чим зафарбований, трішки розведений водою спирт. «Яка ти вразлива, – пирхнула Агата. – Ну? Відповідай. Я чекаю».

«Ніяк. З сексом у мене ніяк. Ти ж знаєш, що Дерек мене кинув». – «Дерек? Це той, про кого я знаю, чи інший Дерек, про якого я не знаю?» – «А-га-то-оооо». – «Якщо це той, про якого я знаю, то він тебе кинув дуже давно. Ти ж не хочеш мені сказати, що з того часу ти не мала жодного сексуального контакту?» Я зітхаю. «Годі зітхати. Мене просто бісить твій інфантильний ідеалізм. Шукаєш ідеального чоловіка?» Я кажу, що з задоволенням би з ним познайомилася, але не впевнена в тому, що такий чоловік існує. «Крім Дерека», – подумки додаю я.

«Дівчинко, слухай мене. Слухай уважно, дурненька. Не буває ідеальних чоловіків, їх фізично не може бути! Це – ілюзія. Жодний чоловік не може зрозуміти жінку, крім, можливо, гомосексуалістів та онкохворих». – «Що ти верзеш?» – «Нас здатні розуміти тільки ті з них, які усвідомлюють, що ти відчуваєш, коли хтось оселяється у тобі, тобто розуміють стан вагітності, слабке уявлення про це мають хворі на рак. Звичайно, в них не такий емоційний стан, як у вагітних. Не думаю, що вони тішаться з появи пухлини, хоча, погодься, появі дітей вони також не дуже радіють.

Ну, і також ті, хто розуміє, як це буває, коли хтось до тебе вдирається, зрозуміла? Таке розуміють тільки геї. Тут важливо, що вони добре обізнані з процесом, місце вторгнення в даному випадку не є надто важливим. Ти розумієш, про що я?» В мене закочуються очі. «Довго ти протягнеш з геєм? Не думаю. А онкохворий взагалі не може довго протягнути. З тобою чи без».

Від Агати може збентежитися хто завгодно. Не кажучи вже про мене. «Слухай, я піду додому. Завтра кремація, треба готуватися». – «До чого готуватися, дівчинко? Це не весілля, а похорон! Крім того, це ж навіть не тебе кремують!» – обурено вигукує мені в спину Агата. Я встигла поцілувати її і втекла додому.


Глава четверта

Заснути мені ніяк не вдавалося, не через надмірну кількість думок, а якраз через те, що довгий час (хоча, може, і не настільки довгий, бо в нічній тиші час легко ошукує людину) я не могла вхопити жодної. Долоні ставали вологими, волога з їхньої поверхні випаровувалася, наче вони були не долонями, а перетворилися на коропів, яких ще живими витягли на берег. Вуха горіли. Всі сили я спрямувала на те, щоб зрозуміти, невже я дійсно ні про що не думаю?

Мою знервованість відчував Троль, який ніколи не гребував нагодою вмоститися біля мене в ліжку, Манфред та Бріг зіштовхували його з диванів. Собаки, на відміну від котів, здатні зализати тобі ранку, але лікувати твою нервову систему та перебирати твій острах на себе – це вже ні, таке благодійництво вони чинити не збираються. Тому пес зробив почесне коло біля ліжка і вклався у фотелі.

Троль спав у фотелі в позі ембріона, в темряві здавалося, що пузатий фотель вагітний собакою і наче сам не може у таке повірити. Одна справа народити хоча б стілець, у крайньому випадку, табуретку, але народжувати нахабну таксу – це занадто для фотеля похилого віку з порядної буржуйської родини.

Я дивилася на велику прямокутну пляму на стіні навпроти мого обличчя. Я знала, що то була чорно-біла світлина мами. Її сфотографував, а згодом подарував їй світлину на ювілей відомий мюнхенський фотограф. У мене погана пам’ять на імена фотографів, режисерів та письменників, але він дійсно дуже відомий. Ще я пам’ятаю, що він був схожий на шпака. І руки його виглядали і рухалися так, наче підрізані пташині крила, наче їх було створено для того, щоб він міг летіти, а потім хтось узяв і підрізав їх.

Коли мама отримала цю збільшену світлину у подарунок, у цій самій вишуканій рамці, з нею сталася істерика. Цього ніхто не очікував, ми з батьком взагалі впали в транс, зрозумів її тільки марнославний Манфред. Мама не хотіла бачити себе на стіні власної квартири, вона хотіла бачити себе в різноманітних каталогах, на виставках, на листівках. Вона прагнула увійти в історію, залишитися обличчям, що постійно виникатиме поряд з його іменем. Але митець вирішив інакше. Думаю, він хотів їй підлестити. Або просто хотів її. Але мати ніколи не розуміла простих чоловічих бажань. Я це успадкувала. Натомість мати чітко розуміла, чого хотіла вона. Цю її здатність, на жаль, я не перейняла.

Матері не щастило на те, щоб залишитися в історії чистою музою творця. Манфред тричі називав її іменем свої колекції, і тричі замовники змінювали цю назву на більш комерційну чи більш доречну, на їхній погляд. Жартуючи, батько запропонував присвятити матері одне з судових рішень, але за умови, якщо вона буде однією зі сторін. Мати терпіти не могла адвокатських жартів. Для мене батькова пропозиція була ілюстрацією того, як мамі іноді важко з батьком і що вони належать до різних світів, у той час як мамині приятельки вважали, що мамі незаслужено пощастило зі шлюбом.

Я увімкнула підсвітку, і світлина набула жовтуватого відтінку. На ній була моя молода мати, мабуть, десь років тридцять п’ять. Імовірно – трохи менше, можливо – більше. Світлини роблять нас примарними, вони відтворюють нас так, як їм заманеться.

За спиною мами, як я знала, знаходяться три мурашники. Вони дуже схожі на єгипетські піраміди, жовтуватий колір підсвічування взагалі перетворює світ біля мами на пустелю. Не знаю, що символізують ці мурашники, якщо це взагалі символ.

На цій світлині вона всміхається серцем, хоча Агата вважає, що мама всміхається дечим, що знаходиться нижче, я в це не вірю, бо навряд чи в мами таке б вийшло. Спробуйте самі утнути подібне, я кілька разів пробувала, нічого не виходить, крім того, що пика виглядає зосередженою, а це навряд є доказом невимовного щастя.

Пані Агнес фон Вайхен торкається правою рукою своєї пухнастої, короткої (ледь нижче вух) зачіски. Вона вдягнена у плащ, я знаю, що він тих зелено-блакитних кольорів, що люблять використовувати в костелах. Я подумала, що плащ у таких кольорах надзвичайно пасував би Наташі Ченські.

Я не знаю, є щось на мамі під плащем чи ні. Це – традиційне дискусійне питання, родинний ребус, міф. Мама нічого не відповідає, але коли її про це запитують, посміхається точнісінько так, як на світлині. Я не знаю, що її більше розважає, те, що хтось наважується думати про те, що під плащем вона гола, або те, що вона дійсно була голою, або те, що вона почувається оголеною саме зараз.

Раптом я згадую, що не перевірила свого мобільника, невже мати мені не телефонувала? На неї це було б несхоже. Телефонувала і надіслала дві смс, в одній вона питає, чи привітала я брата, а в іншій обурюється, що про місце мого знаходження вона дізнається від «милої Агати», бо її рідна донька ігнорує її дзвінки. Кожна її смс закінчується однаково: «Присягнися, що у тебе все добре. Я люблю тебе». Ще я бачу ммс, яке надіслала мені Ханне. На ній – величезна стійка з різноманітними солодощами та усміхнене обличчя кухаря. А ось і смс від неї: «Як ти вважаєш, що тут найсолодше?» Я сміюся, Троль викручує пику в мій бік. На його погляд, сміятися вночі – злочин. Він голосно зітхає, мовляв, це останнє попередження, засинай, Марто, і знову скручується в фотелі. Фотель розуміє, що його «дитинка» жива, бо вона ворушиться. А я втрачаю глузд.

Історію портрета матері я знаю. Історію діда – ні. Діда завтра спалять. Йому дев’яносто чотири роки, я думаю, що на його сумлінні не десять і навіть не сто спалених у концентраційних печах тіл безневинних людей, які були здоровішими та молодшими за нього. Хоча яка різниця – палити здорових та молодих чи хворих та старих, винуватих чи безневинних? У Бога є лінійка для виміру цих гріхів?

У будь-якому разі завтра настане черга мого діда. Він встиг умерти до того, як вирішили його спалити. В тих нещасних такого щасливого шансу не було. Дід позбавив їх будь-якої надії вмерти на власному ліжку, хай і в божевільні, хай і від раку. Я десь читала, що євреї не мають права на кремацію, це пов’язано з їхньою релігією, виходить, що фашисти їм це право надали. Цікаво, що з цього приводу думав мій дід? Можливо, він вважав себе благодійником та розповідав про це друзям. А можливо, втратив глузд та почав збирати речі вбитих ним євреїв.

Настав ранок, хтось першим його оголосив: мій організм або будильник у мобільнику. Треба було вдягатися. Ні, спочатку необхідно вигуляти Троля, вигулювати його в жалобній сукні я не зможу. Я з тих людей, на чиї настрій та рід діяльності впливає одяг. Джинси, кросівки, футболка. Троль не відчував моєї скорботи та розгубленості, він жадав сучих пахощів, прагнув пожувати певних травиць (мене причаровувала здатність тварин розумітися на гомеопатії), щоб не болів шлунок, та ще пововтузитися з помаранчевим пуделем. Я вирішила, якщо в мене день починається, фактично, з кремації, то і Троль мусить утримуватися від задоволень, і взяла таксу на короткий повідець.

А ще я подумала, якщо в тебе є собака, яким би ти не планував свій день і які б події на тебе на навалилися, ти все одно починаєш його з прогулянки та годування.

Коли ми повернулися, я нагодувала Троля і довго розмірковувала над тим, варто самій попоїсти чи ні. Мені починало здаватися, що кремація, як і ультразвукове дослідження, не заохочує людину поснідати. Сніданок може зашкодити результатам. Яким? Не знаю. Я випила міцної кави, вдягла чорну сукню. Волосся зібрала в тугий вузол на потилиці. Схожа я була на овдовілу служницю-мексиканку. Бракувало тільки фартуха.

Коли я виїжджала з паркінгу, раптом зрозуміла, що уявлення не маю, де знаходиться дідова божевільня, яку там впроваджено процедуру пропуску автомобілів і як мені знайти крематорій. Ще треба було купити квіти або вінок, і я ще не вирішила, яким буде прощальний напис.

Даремно я хвилювалася, батько ніколи не помилявся у виборі повірених, дружини, маєтків, присяжних та котів, тож наш повірений був бездоганним, і він мені віддзвонив. «Марто, доброго ранку. Це – Олаф Кох. Як я розумію, ти їдеш на кремацію? Добре. Ти на своїй машині? Добре, я замовив перепустку. Ти зрозуміла, куди їхати? Зараз поясню, це просто. Я буду чекати на в’їзді до закладу. Якщо ти не купила квіти чи не замовила вінок – я можу цим зайнятися або комусь доручу. Можливо, підійде букет у кольорах стяга чи вашого фамільного герба?» Але я вирішила, що квіти виберу сама. Вінок з барвінку та дрібних зірчастих біленьких квіточок, назви яких я не знала.

І він дійсно чекав. Олаф Кох, повірений родини фон Вайхен. Чорний костюм із льону, без капелюха, шовкові темно-сірі шкарпетки, в міру блискучі черевики. Вираз на обличчі – відповідний: жалобно-чуйний. Не знаю, як дід, а я була задоволена його виглядом. «Ми ж не запізнюємося?» – поцікавилася я, бо не маю наручного годинника, а витягати мобільний телефон мені видалося недоречним. «Ні, Марто, ти приїхала вчасно, тут недалеко, менше ста метрів». Не здивуюся, якщо він долав цю дистанцію з секундоміром.

Крематорій дійсно знаходився поруч із входом до закладу. Всередині помешкання було облицьоване плиткою чорнильного кольору, оздоблення було срібним. Тонке, ледь помітне срібне мереживо, схоже на павутиння. Нічого зайвого. Лунала сумна, однак енергетично потужна класична музика; на спеціальному місці стояла труна з моїм дідом. Праворуч від неї – срібний (або залізний) стіл з кількома келихами зі світло-зеленого, салатного скла, кілька пляшок рейнвейну і на підковоподібному тарелі шматки риби на шпильках. Цікаво, як це жувати підкопчену рибу саме тоді, коли будуть коптити діда. Збоченська режисура. Взагалі, якби не небіжчик, все це нагадувало б прийняття в філармонії: класична музика, бездоганно підібрані напої та закуска, вишукано і доречно вдягнені люди, камін. Нічого зайвого. Крім небіжчика. Приходити до філармонії з небіжчиком – це вже занадто, вистачає того, що очі давно померлих композиторів спостерігають за вами з офортів на стінах, крім того, грає музика тих самих мерців.

«Вагнер?» – тим часом поцікавилася я в Олафа, бо підозрювала, що музику обирав саме він. Я роздивлялася кількох людей, які знаходилися в залі. Ніяк не могла наважитися підійти до діда. Крім мене, Олафа, ну і діда, в приміщенні був прилизаний чоловік у чорному – схожий на конферансьє концертів органної музики. Якби Моцарт побачив його уві сні, то відразу б узявся писати «Реквієм». Симпатичний чоловік у сірому дорогому костюмі виглядав як представник урядових органів, обличчя його, однак, видалося мені знайомим. Жінку середнього віку, котра уважно роздивлялася мене, як прискіпливий член журі на виставці собак, я раніше ніколи не бачила. Ще трохи, і я б слухняно продемонструвала їй свої зуби, вуха та поставу.

«Марто, ти зовсім не розумієшся на класичній музиці?» – почула я Олафа. Я не очікувала від нього таких прямих питань. «На похоронній не дуже», – поквапилась збрехати я, класичної музики я не знала, втім, сучасної також, але не хотілося визнавати це перед Олафом, крім того, брехати йому мені подобалося. Олаф був ввічливою людиною і зазвичай утримувався від публічного викривання невігластва своїх клієнтів. Однак похоронну музику я ненавиділа, пам’ятаю, як відмовила в місці помічника одному талановитому правнику лише тому, що під час співбесіди його мобільний телефон долучився до нашої розмови загальновідомою мелодією Шопена.

«Ти помилилася, це не Вагнер. Це – перша частина п’ятої симфонії Малера, якщо вслухатися, відразу збагнеш, що це – справжній військовий марш. Мені здалося це доречним, шкода, що я не міг проконсультуватися з твоїм батьком». – «Можливо, краще було б запустити щось єврейське? До речі, ви ж завжди про все в курсі, хто ці люди і де – рабин?»

«Рабин?» – «Так». – «Ми вирішили, що це – зайве. Не потрібно потурати навіженству, змучена хворобами душа барона, яка готується відправитися на небеса, має право на відпочинок та однозначність. Ніякого штучного єврейства, ніякого неспокою. І, звичайно, ніяких рабинів. Свого часу до барона приходив отець Ральф, діалогу в них не вийшло, але це не через отця, а через твого діда, він прагнув діалогу виключно на своїх умовах, а отець Ральф таке ставлення міг стерпіти тільки від Папи».

Я посміхнулася, Олаф вдав, що не помітив цього. «А Папа – тільки від Бога, і то – це не доведений факт», – не втрималася я від коментаря. Чого-чого, а от майстерного ігнорування незручних питань вчать всіх правників. А пан Кох був відмінником.

«Тепер щодо людей, котрі тут присутні. Як ти зрозуміла, це – пан Теодор, він директор цього… ееее». – «Крематорію?» – вирішила допомогти йому я. «В певному розумінні. Інший чоловік – з міністерства юстиції, його звати Клаус Рьоріхт, ти маєш розуміти, що його присутність тут виправдана його посадою та еее… воєнним минулим пана барона. А жінка – лікуюча медсестра барона, пані Тереза, вона невідступно перебувала з паном Вайхеном останні місяці його життя».

Клаус Рьоріхт. Я точно його знала. Коли упізнаєш не тільки обличчя, але й ім’я людини, це свідчить про те, що ти вже точно її десь бачив. Мені здалося, що і пан Рьоріхт упізнає мене, і я вирішила привітатися, але пан Теодор позбавив мене цієї можливості. Почалася прощальна церемонія.

Дід виявився дуже схожим на тата, я здригнулася, наче побачила в труні батька. Схудлого, старого, змученого хворобами батька. Коли я наблизилася, щоб поцілувати його, я вирішила, хай там як, а я його поцілую в лоба, помітила, що на дідові були різні черевики. Вони були зовсім різні. Відрізнялися один від іншого не лише за кольором (правий черевик був чорний, лівий – бежевий з продавленим синусоїдним візерунком, що огортав носок, наче хтось намагався накинути на нього ласо), але й за формою, якістю та довжиною шнурків. «Що це таке? Ви взагалі бачили його взуття?» Я мала намір запитати про це пошепки в Олафа, але мене почули всі.

«Пан барон не любив однакових речей, вони посилювали його неспокій, він дуже нервувався, коли бачив щось однакове», – пояснила мені медсестра Тереза. Вона мала рацію, принаймні спалюватися в однакових речах мій дід не збирався. Шкарпетки були різними. Ґудзики – також.

Перевага кремації полягає в тому, що ти не встигаєш учепитися в людину, як її поглинає полум’я. І якщо я бачила людей, яких неможливо було відірвати від труни, яку вже опускали до могили, то побачити людей, які б разом із труною лізли у піч, – мені не доводилося. Ти встигаєш тільки подумати про те, що на ній непарні черевики, ґудзики та шкарпетки. А ще встигаєш дізнатися про те, що парні речі її дратували, як полум’я злизує риси того, хто весь час був для тебе мертвим, незнайомим та далеким.

«Все скінчилося, люба», – сказав Олаф та обійняв мене, не торкаючись. Де цього вчать? «Мені недобре», – чесно сказала я йому, помітивши, як начебто знайомий мені Клаус Рьоріхт, котрий перебував тут у службових справах, потягнувся за салатним келихом та шматком риби.

«Я тепер збагнула, кого він малював», – почула я когось знизу. Це була пані Тереза. «Перепрошую?» – «Ваш дід постійно малював одне й те саме обличчя». Я мовчала, тому вона продовжувала. «Я думала, що він малює себе в молодості. Правда, ці – кульчики у вухах мене бентежили, не міг він носити кульчиків, не ті були часи. Але тепер розумію, що він малював вас. Із зібраним волоссям або короткою зачіскою, не дуже зрозуміло, хоча малював він непогано. Принаймні на мій смак». – «Цього не може бути, – сказала я. – Він ніколи мене не бачив. І в мене не було коротких зачісок». – «Можливо, ваш батько показав йому ваше фото. Або – пан Кох, – наполягала вона. – Так чи інакше, але в мене є три ваші портрети і ще дещо, що намалював ваш дід. Хочете подивитися?» Я дуже хотіла подивитися, тому ми домовилися, що зустрінемося післязавтра, коли пані Тереза буде вихідна.

«Малював він дуже і дуже непогано, хоча світ не цінує зрозумілих малюнків. Це через те, що у художні критики йдуть збоченці. Ви бачили роботи Макса Ернста?» Я бачила. «А я довго їх не бачила. Я взагалі не знала про його існування, у мене були інші пріоритети. Та інші знайомства. Але я мала залицяльника, який працював художнім критиком у журналі. Він казав, що я викапана «Юна химера» Ернста, тож можете собі уявити, як мені це полестило. Боже мій, я ледь до стелі не стрибала. Я і на полотні знаного маляра! Пишалася собою я довго, доки не побачила, що це». Я намагалася пригадати, як виглядає химера. «Бачу, ви не можете пригадати. Слава Богу – ще насниться! Ця химера виглядає як хімічна колба або запаяна в кількох місцях скляна труба в короткій спідничці». Я спробувала це уявити. Тереза перейшла на шепіт. «Ви знаєте, я не прихильниця фашистської ідеології, але в одному я з ними згодна. Це – дегенеративне мистецтво! А той, хто думає інакше, просто ніколи не уявляв собі, що його можуть зобразити як колбу в короткій спідничці».

«Ви підібрали дуже вишуканий букет, пані Вайхен, блакитно-білий», – почула я тихесенький голос. Так говорять тяжко хворі люди, а ще, ймовірно, директори крематоріїв. Бо я побачила поряд з собою пана Теодора. «Він надзвичайно личить барону. Барвінок – блакить його очей, гіпсофіла – його сивина, у вас – бездоганний смак». Ось як зветься ця біленька квітуча дрібнота. Гіпсофіла! Це ж треба: маленька, біла, ніжна, а має таку назву. Наче секс уальний збоченець. Гіпсофіл – людина, що ґвалт ує загіпсованих калік. Що тільки не лізе до голови. Я подивилася на пана Теодора і вирішила, що йому складно спілкуватися з родичами тих, кого він спалює у своєму закладі. Дійсно, про що можна говорити? Про свої гіпсофільні асоціації розповідати не хотілося. «Пані Тереза не дуже вас забалакала? Наші медсестри звикли постійно розмовляти, зазвичай їхнім пацієнтам немає з ким поговорити, крім них». Він сумно посміхнувся. Я сказала, що ми з пані Терезою обговорили німецьке авангардне мистецтво. Звичайно, після цих слів він на мене вирячився, наскільки дозволяли йому виховання, посада та рівень виваженості.

Відчутно запахло рибою, біля нас з’явився Клаус Рьоріхт, він запропонував мені бокал вина. Механічно узявши напій, я подумала, що ніколи не випивала під час кремаційних процедур. «Пан Кох сказав мені, що ви мене начебто впізнали», – звернувся він до мене. «Мені здається, що ми з вами навчалися». – «Маєте рацію. Тільки я старший за вас на три курси. Ви зараз викладаєте в університеті?» – «Так». – «А я працюю в Міністерстві юстиції. Уммм. Гарне вино! Вам принести ще?» Я відмовилася.

«Пане Рьоріхт, я можу попросити вас про зустріч наступного тижня?» – «Марто, ви можете звати мене Клаусом, зрештою, ми вчилися разом». – «Добре, Клаусе». – «Я вам сподобався чи ви хочете поговорити про щось інше?» Версія щодо того, що він мені міг сподобатися, трохи висмикнула мене з реальності. Я хильнула вина. І закашлялася.

«Я хотіла поговорити про діда. У вас є його досьє? Так трапилося, що я майже нічого про нього не знаю. І не думаю, що мій батько знає більше». – «Ми також небагато знаємо, хоча досьє на пана барона в нас є. Але говорити вам слід не зі мною, а з Дорою Тотер. Вона – керівник нашого департаменту. Ти пам’ятаєш Дору?» Раптом він перейшов на ти. Так часто буває, коли поринаєш у студентські спогади.

Дору Тотер я пам’ятала, тому що завжди під час навчання трапляються такі дівчата, не помітити яких не можуть навіть інші дівчата. Що стосується чоловіків, то вони закохуються до нестями. Дора Тотер була вродлива і статична, наче лялька. Вона йшла так, наче її несли у святковій коробці. Її біляві кучері були завжди бездоганно завиті, вона носила рожеві, світло-зелені та блакитні сукні, а коли вже одягала біле, то її вітали з весіллям і дарували квіти. Дора Тотер не цуралася чоловічої уваги, але ніколи не була хвойдою, в неї були принципи. Вже не знаю, які саме, але точно були, в мене хист відрізняти принципових людей від непринципових. Вона добре вчилася, але ніхто не думав, що професія її захоплює. Старанне навчання Дори сприймалося з меншим подивом, ніж її бездоганні кучері. Багато хто гарно вчився, але таких кучерів не було ні в кого.

Втім, я ніколи не могла й припустити, що Дора Тотер буде працювати за фахом, а тим більше, очолювати департамент військових злочинів у Міністерстві юстиції. Це випадало зі світу мого сприйняття і, мабуть, наближалося до світу сприйняття Макса Ернста, де хімічні колби хизуються в коротких спідницях, замість облич у людей з’являються люстерка, голови сов, піраміди та пічні труби, а замість статевих органів – складні механізми. Іноді мені здається, що художники-авангардисти насправді справжні реалісти, але натуралістичність того, що вони зображають, настільки шокує людей, що вони вигадують їм нові амплуа. Всі думали, що Дора Тотер неодмінно вийде заміж за когось видатного і буде вдома виховувати своїх гарних дітей із бездоганними кучериками.

Поки я пригадувала Дору, Клаус черговий раз збігав за вином. «Збігав» – перебільшення, він перетнув залу менш ніж за хвилину, на місці осушив келих, взяв інший; зворотний шлях його був втричі довшим. Ще трохи, і він сп’яніє. «То моїм дідом займається красуня Дора?» – «Вона знехтувала мною. Сказала, що не має наміру виходити заміж. Але зараз вона заміжня». Клаус подивився на мене з посиленою підозрою. Наче я була в тому винна. «Не треба так дивитися на мене. Я не її чоловік». Я дозволила собі хихикнути. Він не поділяв моїх веселощів. А я не знала, чи потрібно мені висловлювати своє співчуття. За сценарієм сьогодні мусили співчувати мені.

«Я – привабливий чоловік!» – почула я від Клауса. Це твердження також почули Олаф і пан Теодор, вони дивилися в наш бік. «Я – щасливець! Я завжди мріяв про те, щоб підкорятися їй, але погано пояснив Богу, що маю на увазі. Тому він зробив її моєю керівницею, а не коханкою». Клаус підвищував голос. Я сказала йому, що Бог узагалі не схвалює коханок. У Клауса почалася гикавка. Мені здалося, що зараз він блюватиме на лискучу підлогу. Так здалося не тільки мені, бо невідомо звідки матеріалізувався чоловік у чорному костюмі, який витяг Клауса на повітря. Там на нього чекало таксі.

«Стривайте, мені необхідно взяти його визитівку!» – підхопилася я. «Пані Вайхен, коли урядовець бачить однокашників, він думає, що час напиватися і вчиняти ґвалт. Усім час від часу хочеться повернутися в юність, якою б недолугою вона не була. Смерть підсилює ці відчуття, як і зустріч з тим, кого знав в юності. А вже коли збігаються два чинники… Вибачте його, в нього нервова робота», – м’яко сказав мені пан Теодор, підтримуючи мене за лікоть. «І його не любить Дора Тотер. А вона йому дуже потрібна. Як коханка. До речі, мені вона також потрібна. Але в іншій якості». – «На все воля Божа». – «Так і є. Однак мені необхідно взяти його візитівку», – зауважила я. «Ми витягнемо його координати з нашого комп’ютера, або ви зможете знайти координати пані Дори Тотер на урядовому порталі, поки що урядовців не засекречують».


Глава п’ята

«Марто, ти вже поїдеш додому?» Поряд зі мною виник Олаф Кох, і я подумала, що він – реальний конкурент Копперфілда[3]. «Збираюся». – «Ти пила?» Я замислилася і не могла пригадати, пила чи ні. Зробила долоні черпачком, устромила туди ніс і дихнула, щоб перевірити. Пила. «Ти можеш залишити машину тут, не турбуйся, за нею подивляться». Це вже поза сумнівом. Якщо вони вміють доглядати збожеволілих нацистів, котрі перевтілилися в євреїв, то з моєю законослухняною машиною впораються легко. «Тобі викликати таксі?» Так дивно, але коли мною опікуються, мені починає здаватися, що я перетворилася на інваліда. «Ні, дякую, я сама. Бувайте, Олафе». – «Тримайся, Марто. Хай батько зв’яжеться зі мною, треба обговорити декілька питань». Таксі я викликала по мобілці.

Я приготувалася назвати таксистові свою адресу, аж тут вирішила поїхати в Scheunenviertel, а саме – до Нової синагоги. Що там робитиму – я й гадки не мала. Я продовжувала ніяковіти через своє жалобне вбрання. Чорні сукні пасують для вечора, нема чого вештатися в них удень. Моя мати завжди вдягає чорне, коли знає чи припускає, що їй доведеться або її будуть фотографувати. Вона вважає, що тільки чорний допомагає обличчю та статурі виглядати виразніше. Може, мені слід відправитися у фотоательє та перевірити материну теорію на собі? Тепер сама собі я нагадувала не овдовілу служницю-мексиканку, а працівника посольства якої-небудь мусульманської країни, хотілося говорити арабською, дарма, що я її не знала. Втім, незнання івриту не заважало моєму дідові спілкуватися на ньому та писати.

Манфред розповідав, що Нова синагога була ледь не першою будівлею, де використовувалися залізні конструкції. Я дивилася на її теракотовоцегляну постать і не бачила ніяких залізяк. Утім, у тілі батька також є залізяки. Залишилися в зламаній руці, він не хотів оперуватися та витягати. Коли про це не знаєш, ніколи не здогадаєшся. Я подумала, що батько та Нова синагога мають дещо спільне.

На газоні неподалік Нової синагоги я побачила невидимку, що лежав на травичці, вдягнутий у самі чорні штанці. Він лежав, розкидавши ноги, і, мабуть, дивився на хмари. Захотілося перетворитися на щось подібне та вкластися поряд у своїй чорній сукні.

Іноді корисно, щоб щось тебе поглинуло. Синагога поглинає, безневинна та компактна зовні, вона величезна всередині. Тут цілком можна загубитися, хоча все впорядковане і зрозуміле. Я не знала, як моляться євреї, і не наважилася запитати, хоча переконана, мені пояснили б залюбки. Я просто сиділа і думала про діда. Батько завжди вважав, що «нормальна людина швидше стане психом, аніж психіатром. Краще вже вигадувати сексуально-збоченське казна-що щоразу, коли хтось поруч промовляє, наприклад, слово «клематис», ніж самому його казати і при цьому хижо спостерігати за реакціями людей на назву цієї квітки». Вибором діда він має бути втішений.

Я полізла до сумки за телефоном, щоб поставити його на безгучний режим, коли пролунав дзвінок. Певний час я дивилася на цей номер, щоб укотре переконатися, що його не забула. Це був номер Наташі Ченські. Я не запам’ятовувала його в телефоні, коли вона дзвонила, на табло не висвічувалося – Наташа Ч., висвітлювалися тільки цифри. Певна комбінація цифр, і я знала, кому вони належать. Так само астроном пам’ятає всі комбінації зірок, ці цифри були сузір’ям на ім’я Наташа Ченські. Я не заносила її телефон у пам’ять мобілки навмисне, бо вважала, що того дня, коли я не пригадаю, чий це номер, зможу отримувати задоволення від життя без Дерека.

«Привіт, як ти?» Я розповіла про кремацію. «Ну, принаймні, це тривало недовго», – відреагувала Наташа. «Його кремували в різних черевиках і різних шкарпетках. Наче клоуна в сценічному костюмі, – повідомила я. – Там був мій співкурсник. Він нажлуктився поминального вина». – «Ну, хоч комусь було весело». Наташа вміє додати оптимізму. «Я, власне, телефоную тобі, бо згадала про Франца. Ти розумієш, про кого йдеться?» Я пригадала. Франц був приятелем Дерека. Вродливий журналіст, що писав патріотичні вірші та вів історичну колонку в одному з тижневиків. Він був вродливий надзвичайно, більшість людей це беззаперечно визнавали. Манфред також його знав, і після того, як Франц без належної поваги відгукнувся про його проект меморіального комплексу («Фундамент пам’ятника, створений Манфредом фон Вайхеном, нагадує мені малахітову скриньку з дивним земноводноподібним орнаментом, коли на це дивишся – починає здаватися, що ось-ось звідти вистрибнуть веселі ящірки та закидають усіх жертовними хвостами»), сказав, що не розуміє, навіщо чоловіку, настільки вродливому, як Франц, ганьбитися неуцтвом тільки тому, що йому, бачте, спало на думку, що він має журналістський хист. «Краще б рекламував труси, ніж патякав про мистецтво».

«Так, я пам’ятаю Франца. Він якось притис Манфреда. Тоді він у кількох примірниках цього числа тижневика приписав до його прізвища через дефіс якесь глумливе слівце. Він би й далі дописував це, якби його не побив рішучий продавець преси, котрий мав таке саме прізвище, як у Франца. Ще я пам’ятаю пісню про Дунай, яку склав Франц. «Тече ріка серед країн – могутній, благодатний джин». Манфред каже, що це пісня пияка». Наташа засміялася. «Я не читала його віршів. Але колонка мені подобається. Крім того, в нього багато зв’язків з воєнними дослідниками. Він може допомогти. Береш його мейл?»

Мейл я записала до нотатника. І подумала, що мені слід завести окремого нотатника, присвяченого діду. Дивно вміщувати діда поміж моїх викладацьких справ, розкладів занять, тем та координат центру з пілатесу.

Щоразу, коли я спілкувалася з Наташею телефоном, ані вона, ані я навіть не згадували про Дерека, хоча він був єдиним, що нас з’єднувало. «Я знаю, що таке відчувати неспокій через діда, – сказала Наташа. – Мого звинувачували у потуранні німцям. А я вирішила довести, що вони помиляються і ці брудні звинувачення не стосуються мого діда. І довела». Я подякувала, Наташа попросила тримати її в курсі справ. Я пообіцяла.

На годиннику майже четверта, треба вигулювати Троля. Я про нього ледь не забула. Наші говорили, що Троля розбестила Бріг. Оскільки вона не працює, дітей у неї немає, до хатніх справ вона байдужа, а виставки, вистави та покази мод частіш за все відбуваються ввечері, вона привчила Троля вигулюватися кілька разів на день. Він був би телепнем, якби відмовлявся. А телепнем Троль не був. Бріг щодня гуляла з кількома молодими мамочками з возиками і щоразу раділа через те, що в неї – цуцик, а не дитинка. «Троль на мене не відригує і не дзюрить, і між сідницями йому протирати не треба», – якось вона повідомила нам про одну з переваг Троля. «І цицьки твої він не смокче, і на памперси витрачатися не треба», – тихо пророкотів Манфред, так, щоб вона його не почула. На місці Манфреда, якщо він дійсно хоче спадкоємця, я б попросила її менше спілкуватися з ними.

Я вийшла з синагоги, знову задзвонив телефон. Манфред! «Привіт, ти повернувся?» – «Так! І забрав Троля. Я так і знав, що ти залишиш його в батьків. Ти де?» – «В синагозі». Манфред мовчав. «Готуєш курс єврейського права чи щось таке?» – нарешті припустив він. «Не зовсім. Нам треба поговорити. Можеш приїхати до батьків?» – «Не можу. Ти забула, либонь, що ми живемо в Берліні? Ти знаєш, яка кількість корків зараз на цьому напрямі? Давай до нас. Крім того, ти ж неподалік».

Звичайно, вони на мене вирячилися. Це через сукню. Неймовірний ефект, треба вдягати її на побачення. На мене вирячився навіть Троль. Не розумію, навіщо взагалі цьому псові лапи, він міг би пересуватися наче змія. «О Боже, Марто, вибач, – першим оговтався Манфред. – Хтось помер на кафедрі? А я ще глумився, ще й Бріг розважав жартами про тебе та синагогу, вибач. Але ти б могла пояснити!» Манфред не здатний довго вибачатися, краще йому вдається напад.

Я мовчки пройшла до вітальні, Троль тримався чітко позаду мене, наче дитинка, що тримає шлейф нареченої. Меблі в квартирі Манфреда авторські. Диван нагадує скелі, вітальня виконана в блакитних кольорах, шпалерами мандрують чайки, на стіну проектується старовинний іспанський корабель, що постійно пересувається; фіранки нагадують океанські хвилі. Все це мало б заспокоювати, принаймні тих з нас, хто вміє плавати. Думаю, що вітальня присвячена Брігіті, певною мірою вона – бригантина.

Під диваном валявся пожмаканий архітектурний журнал, останнє число. З обкладинки шкірився на мене невідомий чорнявий чолов’яга, в серіалах такі грають підступних молодиків, що цілять на чужі гроші та чужих наречених і мають не менш підступних мамусь. «Тьху», – видав Манфред. «Ти чого?» – поцікавилася я. Десь виплила Бріг, пішла, мабуть, до кубрика заварювати каву.

«Упізнала?» – Манфред копнув ногою «серіального злодія» в пику. «Ні», – сказала я, піднявши бідолаху з підлоги. Праворуч було написано: «Манфред фон Вайхен: життя в барельєфах». – «О, та тут про тебе!» – зраділа я. «Тьху», – Манфред був не в гуморі. «Так. Тут про мою перемогу. Маленьке інтерв’ю, мені було б соромно таке брати. Складається враження, що вони готуються спілкуватися з папугами, а не з освіченими людьми». Пам’ятаю, як одного разу, коли він посварився з Бріг через її матір, а згадуваний Франц назвав спроектований ним центр сучасного мистецтва «безголовим та сутулим імпотентом, що, власне, перебуває в гармонії з сучасним мистецтвом, яке теж давно не підіймало голівку», Манфред заявив, що одна половина людей, потребою яких є псувати життя іншим, йде у тещі, а інша – в журналісти. Особисто мені ця чудернацька споруда нагадувала голову павича, з короноподібною чупринкою та дзьобом, але, відверто кажучи, фігуру безголового чоловіка з опущеним фалосом це також нагадувало.

«Це – Грюнвальд Штросс. Архітектурне посміховисько. І знову я під ним, як це огидно». – «Ну, це ж не буквально», – гмикнула я. Манфред здригнувся. «Я не хочу терпіти від тебе такі жарти! Сама підкладайся під нього буквально! Він примудрився зіпсувати мій тріумф. Виграв я. Він до цього конкурсу не мав жодного стосунку. І що я бачу на обкладинці? Цю нахабну пику».

Бріг принесла каву. «Показати тобі весільні світлини?» – поцікавилася вона. Очевидно, що Грюнвальд Штросс її зовсім не хвилював. «А всередині вони зробили величезне інтерв’ю з цим нездарою. Кому потрібні твої весільні фотки, Бріг? Вони ж щоразу однакові!» – не міг вгамуватися Манфред. Бріг ледь-ледь повела бровами.

«Я б хотіла, щоб ви присіли». Вони розташувалися у такий спосіб, що, мабуть, до мого візиту встигли посваритися, бо сиділи на відстані одне від одного. Бріг на фотелі-маяку. А Манфред спікірував до мене, на скелю. «Навіть не знаю, з чого розпочати. Вчора до мене прийшов Олаф». – «Хтось залишив нам спадок?» – Манфред гигикнув. «Уяви собі». Тут він мені допоміг. «Хто?» – «Батьків батько». – «Він скинув награбовані скарби російських царів парашутом, а зараз хтось сумлінний це знайшов і хоче віддати нам, щоб ми це урочисто передали російському посольству?» – «Не зовсім. Він позавчора помер у божевільні, тут, у Берліні, і залишив нам хасидського капелюха, Біблію, самовчитель з івриту, біло-блакитну теку і кілька малюнків». Я розуміла, що Манфред не почне стрибати від радощів і навряд чи втратить свідомість. Але не очікувала, що він буде спокійно сьорбати каву і дивитися на мене з очікуванням на продовження цієї захопливої історії. О, я знала цей погляд з дитинства. Батько вже сподівався на те, що ми зараз заснемо і не треба буде нам читати нової казки, як тут Манфред розплющував блискучі очі і вимагав продовження.

«Сьогодні я була на кремації діда. Бачила його в труні. Дивно вбраного. У різних черевиках, різних шкарпетках та з різними ґудзиками!» Можливо, це його збентежить. «А чому нам ніхто не сказав?» – Манфред потягнувся за мафіном з родзинками. Це вже занадто. «А чого це ти такий спокійний? Ти щось знав?» – «Припини на мене так дивитися! – обурився мій брат. – Нічого я не знав. Про що я мав знати?» – «Про діда». – «Про діда я нічого не знав. Правда, читав якось у тітки одного дідового листа. З України. І все». – «То чого ти такий спокійний?» – «А що мені, плакати? Ти витягаєш звідкись діда, розповідаєш про його єврейський фетишизм, що мені, на твій погляд, слід робити? Втрачати глузд?» – «Втратити глузд ти встигнеш, дід щодо цього постарався, скільки не опирайся, все одно гени зіграють свою гру».

«Тобі треба заспокоїтися, правда, Бріг?» Брігіта хитнула головою. Вона притиснула горнятко з кавою до правового ока, наче вклала око туди, мабуть, гріла його. Не треба в такому положенні хитати головою. Гаряча кава потрапила їй у око, вона завила. «Господи милий, Бріг!» – Манфред побіг за хустинкою. «Мммм… арто, – запиналася Брігіта, – що це все означає?» – «Не знаю», – чесно сказала я, ледь утримуючи Троля, який кинувся захищати маму Бріг від злої кави, і щоб він не додав їй лиха, перехопила його.

«Марто, заспокойся. Я думаю, що батько нам усе пояснить». – «Подивилась би я на тебе, якби тобі вивалили все це дідівське майно, особливо капелюха з кудельками, а потім ти вимушений був йти на кремацію. Я не можу спати. І думати про щось інше також не можу, розумієш?» – «Мені це також не дуже подобається». – «Уяви, батько про все знав. Але для чогось влаштував фарс, потягнув нас, малих, маму на могилу невідомо-кого, ще й, пам’ятаєш, узяв грудку землі для тітки Ельзе. Вибивав дозвіл від СРСР, вбивався, принижувався, вистоював черги, проходив співбесіди. Правника не здивувати цинізмом, але, як на мене, він перегнув палку».

«Обпекла все-таки, – повідомила Бріг, тручи око. – Мені так шкода, Марто. Дуже шкода». – «Хоча б ти не переймайся! І не скавули», – гримнув на неї брат. «Ну, як мені не перейматися? Це ж ваш дідусь. Він помер, а ви навіть нічого про нього не знаєте, не спілкувалися, не допомагали». Я побачила, що зараз Манфред вгасить Брігіті в інше око. Ми з ним перезирнулися. «Бріг, мені б не хотілося з ним спілкуватися. Але хоча б одного разу я до нього могла з’їздити, щоб усвідомити, що з ним і як». – «Що ти говориш?! Це ж ваш дідусь! Рідний!» – «Я б подивився на тебе, якби в тебе був збожеволілий дід-нацист, котрий грався у єврея або речами вбитих євреїв, ти б, певне, стрибала від радощів і притягувала б йому щоразу листівки з кошенятами, кілька детективчиків, стрічки Лені Ріфеншталь[4] та Файта Харлана[5] і неодмінно яблуневі мармулядові пластівці, так?»

Бріг зібралася заплакати. «Бріг, не треба. Це він від хвилювання верзе тут… І зрозумій… твій дід, він не воював, правильно?» Дід Бріг не помер і вмирати не збирався, він був дуже активний. Навіть мав хобі – розмальовував на свій смак парасольки. В мене була парасолька, яку він зробив спеціально для мене. Темно-бежеве тло, а по ньому розкидані мармурові маленькі Феміди. «Так. На війні він не був. Мій дід був воєнним інженером. І я не маю ілюзій щодо того, чим він займався. Але це – мій дід! Ти що думаєш, він у ті часи пекарні конструював, а може, дитячі карусельки, а може, пральні машини, чи що?» Це вже ні. Не дамо діду Бріг перехопити пальму першості ганебної слави у нашого діда. «А наш дід добряче походив Польщею, Білоруссю та Україною. Також не кренделики там випікав. Він м’ясо запікав. Людське». Бріг зайшлася в риданнях. Можливо, батько був правий і мені слід було йти у прокуратуру.

«Щось мені не подобається наше спілкування», – зауважив Манфред. «Може, пішли в кіно?» – «Ага. Точно, кіно. “Список Шиндлера”, наприклад. Або “Піаніст”. Манфред почав реготати. І вибачатися. Так він реготав і вибачався певний час, Троль втомився за ним спостерігати і втік до іншої кімнати. Брігіта стихла. А я сиділа і спостерігала за іспанським кораблем. Телефон. «Ма, привіт». – «Ти чого не відповідаєш на дзвінки?» – «Я тут з Манфредом та Бріггі. Розмовою захопилися». – «О, Фредді розповідає, як пройшла нагороджувальна церемонія?» – «Ні, це я розповідаю, як пройшла одна церемонія». – «Яка?» – «Ну, не дуже нагороджувальна, якщо відверто. Мамо, а коли ви з батьком будете у місті?» – «Можливо, завтра, а може, вже наступного тижня, ти ж у курсі про пиво Клауса?» – «Краще – завтра». – «Навіщо? Що сталося, Марто? Де Манфред?» – «Поряд. Мамо, слухай, а батько телефон залишив вдома?» – «Так. Він терпіти не може брати з собою мобільний, коли хоче відпочити. Сама розумієш, тільки від’їдеш на кілька кілометрів від Берліна, починається передзвін. Я і свій би не вмикала, якби не турбувалася про вас». – «Ма, в мене є одне прохання. Ти не могла б зателефонувати пану Коху? Він повинен про дещо поінформувати батька. Я думаю, що й тобі це повідомлення видасться цікавим. А потім передзвони нам». – «Добре. Хоча не розумію, навіщо ти вдаєшся до такого втаємниченого голосу. Наче в дешевій опереті чи суді. Або в костелі. Облиш це, доню, це – несмак!»

«Ну, що сказала мати?» – «Сказала, що зателефонує Олафу, а нам порадила на вибір – відвідати костел, судове засідання чи оперету». Мені хотілося побачити реакцію Манфреда на судове засідання. Але він сказав тільки: «В суд нас точно вже не пустять». А оскільки мій погляд був такий самий фланкуючий, як іспанський корабель на стінах його вітальні, він додав: «Чого зависла, сестро? Хто з нас правник? Сьогодні судять того недоумка, якого застукали, коли він злягався з мопедом піцерійника. В залі повно журналістів, ми з Бріг дивилися два випуски новин!» Я мовчала. «Не кажи, що ти про це не чула! Ти взагалі щось читаєш, крім романів Рота, власних лекцій та «які купальники будуть модними цього року?» – «Я не знаю, які купальники будуть модними цього року». – «Бірюзові зі східними мотивами!» – відгукнувся Манфред. Ми з Бріг уважно на нього подивилися, і він зашарівся. «Хоча б хтось у родині слідкує за модою, крім мами. Ось чому ти придбав бірюзові плавки», – гмикнула Брігіта. «Хай тепер твій дідусь намалює йому на них східний візерунок. Щоб усі зайшлися у захваті. Наш дід також міг намалювати, медсестра сказала, що він малював мене. Але він помер. Як ти знаєш».

«Все!» – Манфред плеснув у долоні. Відразу звідкись прибіг Троль. Ми не ворухнулися. «Ходімо на «Маріцу»! Я вже замовив нам квитки. Марто, можеш не перевдягатися, я ніколи не бачив тебе такою елегантною». – «Звичайно, я ж не читаю статті про людей, котрим подобаються мопеди, та про те, які сукні модно вдягати до оперет цього сезону». – «Ги-ги, дуже дотепно», – відповів він.

«І до оперети я не піду. Я в жалобі». – «Знаєш, сестро, я ж не пропоную тобі йти на будь-яку виставу. Ні! Я пропоную тобі піти на «Маріцу». Маріца теж у жалобі. Вона – вдова, якщо тобі зрадила пам’ять. І це не заважає їй танцювати, водити за ніс чоловіків та верещати на всю залу». – «Ти знаєш, все-таки краще нам побути вдома». – «В мене є ще один аргумент! Це оперета Імре Кальмана, а він – єврей за походженням. Мені здалося, що в тебе сьогодні, крім жалоби по діду, ще й жалоба за євреями. Ну ж бо! Підтримай Імре та його нащадків трудовим євро! Дуже підходяща для твого стану оперета, краще й не вигадати». – «В мене також є аргумент», – втрутилася Брігіта. «В мене до твоєї чудової сукні є надзвичайний кольору бордо шалик у чорні японські хризантеми», – пожвавішала вона. Їй важливо почуватися потрібною.

Я не знала, що стільки берлінців відвідують оперету. Навіщо їм вислуховувати проблеми цієї Маріци, своїх замало?

Сама я тут ніколи не була. Я думала, що з «Коміше Опера» давно зробили гей-клуб. Жартую. Насправді, я думала, що вони показують тут такі вистави, на які соромно приходити з батьками, а без батьків приходити нецікаво.

«Ти тільки подивися, як пасує інтер’єр до твоєї сукні! Шкода, що ми не взяли фотоапарат, але я можу клацнути тебе мобілкою, ти тільки подивися – багатий червоний колір та золотаве освітлення!» – «Бріг, припини це!» Ми вийшли у хол. «О, це ж треба. Привіт!» І я побачила його. Угорця з хати Дерека. Який перетворює себе на сосисочно-ковбасного персонажа. І знову забула, як його звуть. Мабуть, його сюди привела туга за батьківщиною. «Привіт», – сказала я. «Така пафосна сукня! Ти в ній схожа на авторський обеліск». Думаю, що це був комплімент. «Не встигла перевдягнутися з кремації». – «Марто, навіщо ти змушуєш людину ніяковіти, краще познайом нас!» Брігіта в своєму репертуарі. Навіщо їй всі ці знайомства? «Це… еее». Господи, слава Богу, що я хоча б пам’ятаю, як звати цю парочку. «Одне слово, – знайомся, – Брігіта, Манфред, мій брат та його дружина».

«Штефан! Дуже приємно. Манфреде, вітаю вас з нагородою, вчора ми з вашою сестрою якраз говорили про вас. Мені б дуже хотілося подивитися на ваші роботи, я чув, що була виставка фотографій ваших об’єктів, якщо можна так висловитися…» Манфред поплив. Я гмукнула. Гмукаючий обеліск. Вражає!

«Ти з ним спала? Цей угорець – красунчик, схожий на героїв з коміксів». Невгамовна Брігіта. «Що ти верзеш?» – «Якщо ти не пам’ятаєш ім’я чоловіка, це означає, що ти з ним переспала. Якби ти з ним працювала, вчилася або щось подібне – ти б пам’ятала, як його звати. В мене завжди так. Якщо я знаю чоловіка, але не можу пригадати, як його звуть, це означає, що я з ним спала». – «Цього звати Манфред», – послужливо підказала я, махнувши рукою в бік брата. «Дуринда», – захихотіла Брігіта і лагідно торкнулася мене своїм маленьким кулачком. Вона ніколи не ображалася на мої жарти. Не знаю чому, можливо, вона їх не розуміла, можливо, вважала, що я несповна розуму і не треба мене сердити, або батьки її виховали так, що до будь-яких родичів, хай навіть пришелепкуватих, треба ставитися приязно.

«Дівчата, починається вистава! Марто, чому ти ніколи не знайомиш мене з такими приємними приятелями? Чоловік, що знається на мистецтві, це неймовірно, вражаюче!» Добре, що я не митець. Постійно залежати від думки сторонніх людей – не для моєї психіки. Боронь Боже. Правником бути краще, варто тільки подивитися на клієнта особливо пильно, як у нього починається сверблячка.

«Це ти дзижчиш?» Манфред – майстерний шепотун. У нього взагалі унікальна дикція, краща, ніж у дикторів «Німецької хвилі». – «Мобілка. Це – мати». – «То напиши їй смс, що ми в опереті». Так я і зробила. Мати не запитала, що ми там робимо і що слухаємо. Вона написала: «Завтра будьте вдома. Будемо з батьком вранці. Треба поговорити. Марто, ніяких журналістів, ніяких розслідувань, принаймні до нашого приїзду. Батько хоче все пояснити. Цілую, мама». Тасілло в цей час виводив:

Гей, циган, гей, циган, заграй мені!
Вижени піснею думки сумні.
Гей, заграй, гей заграй пісню мені!
Вижени спогади про чорні дні.

Я його розуміла, мабуть, як ніхто інший.


Глава шоста

Перший раунд батько виграв. Я знала, що в його випадку «поговорити та пояснити» завжди перетворюється на звинуватити, захиститися та, обов’язково, засудити. Свята процесуальна трійця. Інакше він спілкуватися просто не вмів і не хотів. Коли я дісталася до квартири батьків, а це було близько восьмої ранку, вони вже приїхали, розпакувалися і пили каву з запашним печивом, що його спекла Розамунда Баварська. Манфреда поки не було. Ми з ним не зідзвонювалися, я розуміла, що це також була моя помилка, бо батько та мати виступали одним фронтом. Це було очевидно навіть з того, як вони вдяглися.

Незважаючи на те що батько вершив суддівські справи, ховаючись під мантією, одяг для кожного процесу від відбирав ретельно. Мені це чудово було відомо. Зараз він був вдягнений у кавовий джемпер, під котрим було видно сорочку в тонкі рожеві та кавові смужки, брунатні класичні брюки, потрібний акцент він зробив на краватці. Це для того, щоб щось було подразником для співрозмовника. Краватка була кольору, який я звала – голубиний. Синьо-сіро-зелено-бузкова. З відблиском. Вона виконувала функції не тільки подразника, а ще й відволікала від того, що саме говорить той, хто її вдягнув. Ти вимушений був дивитися не в очі співрозмовнику, а на цю кляту краватку. Я встигла подумати, що зі мною такі фокуси не пройдуть, як усвідомила, що вже пропустила повз вуха його слова, бо вирячилася саме на краватку.

«Що? Вибач, я тебе не почула». Батько подивився на мене іронічно. Завжди приємно, коли спрацьовують твої штучки.

Він наче говорив, окрім того, що ти, дівчисько, дозволило собі спізнитися, ти ще маєш нахабство не слухати, що я тобі кажу. Інколи погляд батька зносити було нестерпно, з іншого боку, а чого можна очікувати від людини, яка щодня має справу з брехунами? Навіть коли батько молився перед обідом, складалося таке враження, що він збирається не вимолювати, а судити. Що саме по собі виглядало блюзнірством.

«Я думаю, що слід почекати Манфреда, він має незабаром бути». Ось воно як. Вони знають, коли має бути Манфред, тобто вони якраз йому телефонували. «Марто, бери печиво, Роззі воно вдалося!» Мати посміхнулася до мене, але знаходилася ліворуч від батька. Вона так робила завжди у важливі моменти: хотіла чути, як б’ється його серце. Знала вона про діда чи ні? «Дякую». Печиво я взяла. Не буду відмовлятися від смачненького. Мати була в брудно-рожевих широких штанях та кавового кольору піджаку з льону.

«Марто, я побачив у шафі речі батька, але не чіпав їх. Я можу на них подивитися зараз чи почекаємо Манфреда?» – «Дивися. Загалом вони – твої більше, ніж мої». – «Дякую». Ми продовжували мовчати, мене вже через це очікування нудило та трусило, наче знаходишся за дверима операційної і чекаєш, коли хтось звідти вийде.

Першим до вітальні забіг Троль. Він попорпався носом у моїх щиколотках, а потім заходився від щастя під ногами батьків. Запустив ніс у штанину матері і захлинувся від азартного гавкоту, наче загнав у цю штанину лисицю. Кумедний. Це він просився на руки. Манфред та Бріг виглядали чудово. Так цікаво, я досі продовжую свою сестринську підліткову гру – заплющую одне око, тоді я не бачу Бріг, і підставляю до брата інших його подруг, у тому числі і Ханне. Бріг майже завжди виграє. Сьогодні вона виграла точно, їй дуже личать осінні кольори.

Почалися обійми. Я ніколи не обіймаюся з батьком та мамою, хоча бачу їх не частіше за Манфреда, але тільки він та його дружина здатні обійматися з родичами так природно, гармонійно, доречно.

Я так не вмію. Обійняти людину для мене проблема, я не знаю, яку руку занести першою, як притискати людину до себе, поплескувати по спині чи ні – обійми викликають у мене безліч питань. Можливо, коли в мене буде дитина, я навчуся обіймати. А поки я полоскотала Троля за вухом, він чхнув і почав вимагати печиво. Троль майже ніколи не виглядає розгубленим і знає, чого хоче від життя. Варто сказати, він не вередливий і не вибагливий і, якщо йому замість печива дадуть скоринку темного хлібця, зуміє почуватися щасливим і в такому випадку. Принаймні вміє тримати марку і щасливий вираз на морді.

Обійми закінчилися, почався обмін враженнями та новинами пошепки. Я почувалася дурепою. Батько запропонував мені увімкнути кавоварку і заварити чай, забезпечити всіх напоями. «Ти ж розумієш, мати їх просто так не відпустить». І це він прорахував.

Поки займалася приготуванням кави та чаю, помітила, як батько розсадив усіх за своїм планом. Чорт. Я припускаюся помилок. Можливо, припинити відчувати ворожість до нього? Вони з мамою сиділи поруч, біля матері прилаштувався Троль. За ним – Манфред та Бріг. Всі вони наче виступали на одному фланзі. Мій фотель стояв на іншому. І пересунути його було неможливо.

«Наче все до ладу. Марто, то ти дозволиш?» – розпочав батько. Це вже ні. «Ти знаєш, тату, оскільки ви розсілися як поважна судова колегія, а я тут почуваюся наче обвинувачений, розпочинати буду я, якщо ти не проти. Без твого вступного слова ми обійдемося, нічого». Мати обурилася, звичайно. «Доню, це ти нас обвинувачуєш!» При цьому вона махнула рукою в бік подружжя і Троля, мама – майстриня обростати зв’язками та партнерами. Батько знизав плечима.

Мені заважало говорити щось, що тиснуло на мене в животі. Неперетравлена ненависть, ворожість, страх, образа, безпорадність. Усього цього варто було здихатися, але розуміти, що варто зробити, не значить – знати, як це робиться. «То починай, доню». Батько бачив у якому я стані, треба визнати, що переможних інтонацій у його голосі я не почула, він мені співчував, це було ще гірше. Я помітила, що ніякої провини він не почуває, можливо, її і нема.

«Два дні я перебуваю в іншому вимірі». – «Ти сама себе туди загнала, сестро». – «Манфреде!» Батько слухав мене. «Я хочу дещо з’ясувати перед тим, як ставити запитання». – «Що саме?» Я сама поводилася так, наче в суді, готувалася почути від нього – ваше запитання сформульовано некоректно, чим ви поясните, що воно стосується справи, ваш протест відхилено! Треба попуститися. «Ма, ти знала про те, що батьків батько живий?» – «Ні», – просто відповіла мати, вона сиділа поряд з батьком, і було очевидно, що вона на його боці. Я пам’ятаю, як раніше вона завжди забирала нас маленьких, Манфреда і мене, у батька з колін та рук і, наче кицька, перетягувала на «своє» місце. Зараз вона з ним.

«Мене дивує те, як ти це сприймаєш». – «Можливо, ти дозволиш батьку пояснити, тоді тобі не буде чого дивуватися?» – «Марто, насправді ми чекали, щоб нам все пояснили. А тепер ти стаєш у позу!» Брат мав рацію. Можна було продовжувати щетинитися, але цим я батька не змогла б збити з пантелику, він ще в дитинстві прозвав мене щетинохвісткою. «То я можу щось сказати, так, люба?» Я хитнула головою, хай говорить. «Я розповім усе те, що вважаю за потрібне, а далі готовий відповісти на всі запитання». – «Ти не на прес-конференції, тату», – прогуркотів Манфред.

«У 1989-му впав Берлінський мур… Марто, не треба дивитися на мене так, наче я кажу банальності, я і без цього нагадую собі ведучого ток-шоу, але мені з чогось треба починати і моє право обирати те, з чого я почну, зрозуміло?» Каяттям тут не пахне. «І почався процес об’єднання, що не тільки наблизив до нас східних німців, а й наблизив до мене мого батька. Так, Марто, коли ми їздили до СРСР, я був переконаний у тому, що батько загинув, та і чого б мені було думати інакше? Крім того, я не дуже люблю карнавали, щоб влаштовувати їх власній родині. Нам важко було виїхати, але я зробив усе, щоб нас випустили, ми вшанували батькову пам’ять, і скажу тобі чесно, я не почувався так, наче ще щось йому завинив.

На початку 91-го до мене завітали гості. Працівники органів безпеки НДР. Вони розповіли мені про батька. Принесли деякі документи. Показали, де його утримують, зрештою, дозволили опікуватися ним. Вирішили, що справедливіше буде, якщо сплачувати за вбивцю-нациста відтепер буде не держава, а його син, що непогано заробляє. Батько був непідсудним, тому що втратив глузд ще в 1943-му, чітко встановили це в 44-му, відтоді стан його погіршувався. Мене він не впізнав. Навіть якби я знайшов хлопчика, схожого на мене, того, якого він залишив удома, коли йшов на війну, він усе одно не впізнав би мене. Він не розумів німецької мови. Мій батько… освітою якого пишалася вся родина.

Він не втратив голосу, не втратив слуху. Він постійно щось говорив, писав. Ви всі бачили, як виглядає його письмо. Він був навіжений, агресивний, некерований. Часто плакав або розгойдувався на ліжку, нахилявся вперед, потім назад, це могло тривати дві доби без перерви. Прес у нього був на заздрість культуристам. Я вирішив нічого не розповідати вам.

Моя мати на той час уже померла, можливо, якби тато побачив її – він прийшов би до тями, хоча лікарі заперечували ці припущення. Ельзе слабка здоров’ям, на неї це могло погано вплинути. Вона вже тоді нікуди не виходила без своїх капелюхів з вуалетками. Бракувало їй ще побачити батька в хасидському капелюсі. Манфреду – сімнадцять, у цьому віці цікавляться молодими жінками, а не схибленими дідами. Тобі п’ятнадцять, і ти ніколи не просила, щоб я розповідав тобі про діда, чи не так? Тебе в цьому віці важко було чимось зацікавити, не думаю, що тобі припало б до серця спілкування з навіженим стариганом, який щомиті здатен плюнути тобі межи очі».

Ми мовчали, мати погладжувала батька по руці.

«Знаєш, як батька звали комітетники? Суг Зайн. Це було його кодове прізвисько, воно значить – сьомий сорт, найнижчий, хибний, найогидніший. Одне слово – лайно. Ще так позначають фалос в івриті. Веселі комітетські жарти. Ти була готова все це почути, з цим жити? Не думаю».

«Ти міг мені дати можливість визначитися самій. Нехай не в 1991-му, нехай згодом. Але ти цього не зробив, чому?» – «Тому що я сам не хотів тримати це в своїй пам’яті, я, доню, хто завгодно, але не мазохіст. Саме тому в 1993 році я доручив батька Олафу. Він забезпечував йому догляд, гостював у нього. Після 1993-го я навідувався до цього закладу тричі. Коли мені повідомляли, що він має померти. Але він довго не помирав».

«А від чого в нього зірвало дах?» – запитав Манфред. Запитав наче про те, з якою начинкою батькові дісталася цукерка. Батько заплющив очі. «Це все війна, синку. Вона нічого нікому не пояснює. В документах, що мені надали, не було жодного слова, версії, натяку, котрі пояснювали б цей стан. Божевілля не така вже й рідкість як на ті часи. Не поодинокий випадок».

«А чого ти сам нічого не досліджував? Ти робив які-небудь запити, намагався дослідити це в архівах?» – «Ні, Марто. Не намагався. Я займався іншим, робив кар’єру, і в мене це виходило. Треба займатися тим, що в тебе виходить, а не гнатися за ілюзіями. Я розробляв тести задля того, щоб перевірити кваліфікацію суддів та адвокатів НДР, не думаю, що ти про це забула. Принаймні це тобі завжди було цікаво, і, мені здається, цією моєю діяльністю ти пишаєшся і вважаєш доволі корисною для суспільства, хіба ні? Мовчиш? Правильно. Зіпсовані нерви, інформація про живого батька-нациста, ще й навіженого, могли мені зашкодити. Зашкодити всім вам. Звичайно ТАМ про це знали, але що не набуло суспільного розголосу – не є таким уже реально існуючим, чи не так?

І я наполегливо прошу тебе облишити це. Історію цю було поховано значно раніше, ніж поховали діда. Тож нехай усе лишається там. У землі. В іншому вимірі. Де завгодно. Я не хочу, щоб ти тягла це в нашу родину». – «Воно вже у нашій родині, як ти не розумієш? Я повірити не можу, що ти його зрадив! А раптом його можна було реабілітувати? Раптом він зрозумів, що ідеї Гітлера були хибними, і його зробили навіженим?»

«Не верзи дурниць, Марто. Батько був ідейним офіцером. Утім, офіцерство тут ні до чого, він був ідейною людиною. Я читав листи, що він писав матері. Вони збереглися в Ельзе. Треба, щоб ти їх прочитала». – «Можеш не сумніватися – прочитаю. А ти і далі збираєшся не казати про смерть діда сестрі?» – «Я б утримався від цього. Сама подумай, навіщо їй це потрібно, чи полегшить це її життя?» Батько тримав нас усіх укупі. На собі, під собою, біля себе. Його суддівське прізвисько було «Підтяжки», це тому, що він був переконаний, що тільки на ньому тримається правосуддя, процес. Собі він не зраджував і в родині.

Троль втомився від наших балачок, позіхнув і почав розглядати свої коротенькі лапки. Я так само дивилася на свої коліна, мені було цікаво, чи не погладшали вони, який їхній рельєф, чи не дуже стирчать, чи не забагато м’яса над ними нависає, чи шкіра на них не засмагліша за шкіру на нозі. Мої коліна завжди виглядають чорнішими, мов наліпки у гравців у бейсбол.

«Ви можете чинити так, як вважаєте за потрібне, – зрештою розпочала я. – Я не хочу тиснути на вас. Але попереджаю, що буду шукати, досліджувати, збирати всю можливу інформацію». – «Марто, не треба витягувати це…» – почав батько втомлено. «З хасидського капелюха! Ти не ілюзіоніст», – радо продовжив Манфред. «Звичайно, я не ілюзіоніст, це ви ілюзіоністи, бо не хочете дізнатися правду, вас влаштовують ваші ілюзії».

«Марто, а що поганого в тому, що нас влаштовує наше життя? І ми не хочемо ніяких змін?» – розпочала мати. Ну, звичайно. «Якщо тобі подобається жити на грані, це не значить, що це має подобатися всім, моя люба». – «Не треба розхитувати дерево, на гілці якого сидиш», – додав батько. «А якщо це не дерево, а шибениця?» – «Марто!» Два голоси. Манфред криво усміхнувся. Бріг перелякано блимнула очима. «Я так розумію, що зважати на нас ти не збираєшся», – промовив до мене батько з докором. Спина його вже не виглядала такою неприродно прямою, як на початку розмови, вона виглядала наче гумовий матрац після того, як на ньому полежав товстун. «Я принаймні відкрита до спілкування. Навіть можу оголосити вам план моїх подальших дій». – «О, яка щедрість, сестро», – зауважив Манфред.

«Доню, хочу тобі сказати, що ти дуже засмучуєш цим мене та батька. Невиправдана жорстокість, невиправдана впертість. Коли я спостерігаю подібну поведінку, мені дуже хочеться, щоб ти якомога швидше знайшла собі чоловіка і розчинилася в ньому», – мати не змогла стриматися. Я глипнула на неї недобрим оком. Не часто батьки бажають тобі розчинитися, особливо ті з них, хто не є хіміками. Я подивилася на їх пару. Вони зараз нагадували одне фото, зроблене в ті часи, коли Агнес та Йохан тільки почали зустрічатися. Мати тоді звала його Ханні, а він її – Найсі. Думаю, що це був вплив тодішньої моди на англійське. Зараз вони так одне одного не називають. Її рука на одному його плечі, її підборіддя – на іншому. І очі примружені, незважаючи на те що задоволення від цієї розмови і від мене вона не отримує. Натомість вона отримує задоволення від того, що торкається свого чоловіка.

Я згадала, як вони познайомилися. Це відбулося в кав’ярні, зазвичай батько призначав там побачення дівчатам і жінкам, бо колись кохався з дружиною господаря цього закладу і вона досі готувала для нього суміш молока з корицею, а також його улюблений ванільний крем. У той день він також поспішав на побачення, але в Лізи, його вагітної заміжньої подружки, цілий день паморочилася голова, тому на побачення вона не прийшла. Мати ж зустрічалася в кав’ярні зі своїм одруженим коханцем Гельмутом. У нього також щось запаморочилося, а може, в його дружини, а може, його дружину і звали Ліза, і вона була вагітною – цього ніхто вже не розповість. Манфред недарма звав наших батьків соромітниками. Агнес сиділа сама, зітхала і пила третю філіжанку кави. Йохан смакував спеціально для нього приготоване молоко і гортав сторінки книжки.

Загалом, батькова Ліза була мамцею двох гладких близнюків і зараз розмірковувала, народжувати їм родича чи ні. До Лізи батько зустрічався з розлученою красунею Марією, в якої був син. Син звав батька «У-гугу-ууу» і махав руками, з чого той зробив висновок, що Марія розповіла малюку про Йохана як про льотчика або як птаха. А до Марії в нього була Аніка-Антонія, що сама виховувала доньку. Колишнім чоловіком Аніки був відомий порноактор, а сама вона займалася класичною музикою. Батько жартував: «Він любив класичні пози, а вона – класичну музику, тому вони й не зійшлися характерами». Ще батько любив розповідати, що найбільш естетським враженням і задоволенням тих часів для нього було спостерігати, як Аніке-Антонія підсувала доньці цицьку і розспівувала кантати Дітриха Букстехуде[6]. Мені здавалося, що після цього ритуалу і дотепер донька Аніки-Антонії обов’язково починає наспівувати класичну музику, як тільки бачить молоко або цицьки. «Дурненька! Немає нічого прекраснішого за оголених жінок, що годують немовлят, у поєднанні з північнонімецьким музичним бароко!»

Оскільки з самого дитинства мене цікавили міжстатеві стосунки, я часто запитувала батька, чому він зустрічався з жінками, що мали дітей, чи не тому, що йому подобалися жінки, старші за нього? Або він дуже любив дітей? Він у відповідь жартував і сказав якось, що ці жінки були молодшими за нього, просто мали дітей. І тільки тоді, коли він примусив себе дивитися на мене не як на його маленьку дівчинку, а як на чиюсь дорослу жінку, він сказав мені, що зустрічався з жінками, що мають дітей, тому що з ними йому було приємніше кохатися. «Фізіологія жінки, що народжувала, дозволяла мені заходити в неї глибше. Розумієш, у мене змалку був тугий і великий пеніс. Це – щастя, що в результаті він підійшов твоїй мамі».

На батькові в той день були модні вельветові штани, а мама красувалася в вельветовому сарафані того ж кольору паленої карамелі. Ще на них були однакові білі водолазки, насправді вони виглядали наче змовники або учні однієї школи. Батько читав «Живий приклад» Зігфрида Ленца, вірніше – перечитував уже втретє. Ця книжка хвилювала майже всіх його однокурсників, правники люблять порпатися в чужих прикладах, живих чи мертвих.

Зігфрид Ленц одного разу написав, що письменник мусить бути моральною інстанцією, священики це якось проковтнули, зрештою, в Східній Німеччині вони скорялися правилам тодішнього побуту та глузду, а от правників це обурило. Батько дотримувався такої думки, що кожна людина може бути і є живим прикладом, але ніхто не може бути універсальним живим прикладом, навіть Ісус. Тут на нього накинулися ті з його приятелів, котрі були релігійними, їх обурювала недовіра батька до Ісуса як до живого прикладу, а також ті з його приятелів, які були атеїстами. Їх обурювало те, що батько визнає існування Ісуса. Батько розповідав, що це були ледь не перші тренінги для нього як для майбутнього судді. На мою думку, бути суддею дуже легко, варто просто плювати на думку інших, але беззастережно вірити собі.

Зовні письменник Ленц не дуже нагадував морального авторитета, значно більше він був схожий на комедійного актора, що грає детектива-невдаху. Багато хто з людей ним захоплювався, багато хто його терпіти не міг. Навіть Ісус зазнав такого полярного ставлення, що вже казати про письменників?

Моя мати ніколи не була завзятою читачкою, але завжди любила бути обізнаною. Батько посміювався з того, що в мами не розвинуте читацьке лібідо, книжки її не збуджують, але теоретично вона усвідомлює їх користь. Для того, щоб бути обізнаною, вона слухала радіопрограми, читала газети, а також уважно слухала людей, котрі були завзятими читачами. Тому вона знала, що «Живий приклад» Ленца зараз є доречним, як ніколи.

Молодик з книжкою мамі сподобався, тому вона його гіпнотизувала. Але першою цей гіпноз відчула дружина власника кав’ярні, яка і вказала батьку на дівчину в вельветовому сарафані, коли принесла йому чергову порцію молока. Батько запросив матір приєднатися до нього, що вона і зробила. Матір ніколи не потрібно було довго вмовляти (схиляти) до близькості, навіть якщо це стосувалося того, щоб скласти компанію за сусіднім столиком. Ханне називала це «правилом першої цицьки» – та, що першою тицьне цицьку немовляті, і є його мамою, так і з чоловіками.

Вони трохи поговорили про «Живий приклад», у результаті чого у батька не виникло жодних сумнівів щодо того, що мати роман не читала. Я думаю, це через те, що батько її відразу захотів. Живий приклад завжди програє живій жінці, особливо коли вона така спокуслива, волога та цицькоспрямована. А вона хотіла йому дати. Коханці, що не приходять на побачення, особливо одружені, є непоганими афродизіаками. В мене таке враження, що того дня вони вперше покохалися, кілька разів це закріпили, а на другий відчули себе парою. Звичайно, свою роль зіграв і батьків подив – вперше його член підійшов жінці, котра ще не народжувала. Всі ми готові вірити в дива.

«Марто, я можу сподіватися, що ти не розпатякаєш про це різним нездарам?» Нездарами Манфред вважав журналістів, яким не подобалася його творчість. І він мав підозри, що до одного з таких я звернуся.

«В мене є приблизний план. Його треба вдосконалювати, але як для первісного він є цілком прийнятним». Вони промовчали. «Спочатку я піду до тітки Ельзе, подобається вам це чи ні. Не знаю, чи варто розповідати їй про діда, але я мушу забрати в неї його листи до бабусі. Тату, ти сам вчив мене спочатку вивчити все, що написано, чи не так?» Проти цього наче ніхто не заперечував. «Потім я зустрінуся з Дорою Тотер». – «Це та сама пані Тотер з Міністерства юстиції? Вродлива білявка?» Батько знав майже всіх. «Так, крім того, вона моя однокурсниця, і справу діда вела саме вона. Трапляються ж такі збіги». Це вони також проковтнули. Листи, тітка та Дора трохи непокоїли їх, але не більш ніж зонд, який треба проковтнути під час гастроскопії. Невідворотна та неприємна необхідність, але цілком зрозуміла. Треба просто розслабитися, і все швидко закінчиться. Але зараз я готувалася назвати ім’я, яке навряд чи їх потішить. Під скальпель майже ніхто добровільно не лягає.

«Артур». Батькова філіжанка посковзнулася, але словесно першою відреагувала мати, бо Артур був її братом-парією. «Що таке, Марто?» – вичавила з себе мати. Манфред виглядав наче гіркий огірок. Зовні – такий, як звичайно, але всередині вже накопичувалася гіркота, вона ніби стікала в дві рейки його міжбрівної складки.

«Хочете додаткових пояснень? Ок. Мені потрібна людина зі зв’язками в Україні. Артур – чудова кандидатура, хіба ні? Він усе та всіх знає». Мовчання у родинному склепі. Тож поринемо в родинну історію! Батько спочатку ставився до Артура спокійно, навіть приязно, доки не усвідомив, що той доводить до сказу матір та Манфреда. Молодший брат матері, скільки ж вона з ним панькалася в дитинстві! А поки вона на хвильку відволіклася, її улюблений пупс скинув пошитий для нього одяг і вбрався в лахи, підібрані йому іншою дівчинкою. По суті, Артур завинив тільки тим, що став успішним комерсантом. Йому допомогла власна дружина. В колі Манфреда та мами позаочі її кликали не інакше, як Зубатка.

Мати влаштовувала істерики з того приводу, що Артур нахабно поховав свій талант. Не знаю, що вона мала на увазі під словом «нахабно». Манфред казився з того, що Артур, уже без таланту, що ним був похований, заробляв дуже великі гроші. Великі гроші часто викликають обурення, особливо якщо вони не твої. «Він народжений бути Художником, а став фабрикантом», – пафосно зауважувала мати. Манфреда більше кремпувало навіть не те, що Артур був народжений талановитим Художником, а те, що йому вдалося стати успішним бізнесменом.

В Артура була своя текстильна фабрика, фабрика з виготовлення шпалер і ще кілька похідних бізнесів. Це він був автором футболки з візерунком «щасливе листя конюшини». Таємниця полягала в тому, що на десяти футболках з тисячі він вимальовував одненьке щасливе листячко серед інших, «нещасливих». Молодь від цього шаленіла, футболки дарувалися, всі вишукували щасливе листя! Артур гарантував щасливцям призи. Це саме стосувалося і шпалер: «Щасливий бузок», «Щаслива папороть», будь-яке невеличке відхилення від загального правила, яке Артур талановито шифрував, давало мільйонні прибутки. Особисто в мене була футболка «Щасливий барвінок», вони про це не знали. Кожна лірична дівчина повинна мати власну таємницю, хай навіть у вигляді футболки.

«Я не хочу, щоб Артуру про це стало відомо. А особливо – Зубатці. Ця історія їх не стосується». – «Ма, ти думаєш, Зубатці важливо знати, чи був батько твого чоловіка нацистом, чи був він божевільним, живим або мертвим?» Мати нічого не відповіла, з виразу її обличчя, проте, було зрозуміло, що Зубатці цікаво геть усе, що пов’язано з мамою. «Думаю, чим менше ми будемо ставитися до цього як до таємниці, тим менше воно буде здаватися таємницею іншим, хіба ні?» Я демонструвала здоровий глузд і сподівалася на підтримку батька. Але він збирав брудні філіжанки на тацю. В мене склалося враження, що мені оголошено бойкот. Навіть Троль мовчки спостерігав за якоюсь комахою, а коли я полоскотала йому за вушком, ухилився. Манфредівське поріддя.

«А оскільки зараз ви всі дуже уважні до мене, побазікаю з вами залюбки! Така мовчазна, притихла аудиторія – рідкість. То ще я збираюся зустрітися з кількома журналістами, психологом, щоб показати дідові нотатки та малюнки. До речі! Ще з медсестрою дідівського закладу. Вона повідомила, що дід малював мої стрижені портрети». – «Які портрети?» – сіпнувся було Манфред, але хутко опанував себе. «Стрижені».

«Ти не маєш належного права звертатися до Артура. Він – зрадник». Мати хутко забралася зі столової. Отакої. Дружина федерального судді.

Я вирішила, що більше не буду патякати з приводу Артура, свою думку я до них донесла. «Портретів я не бачила, але медсестра сказала, що залюбки передасть їх мені. Вона каже, що дід малював мене». – «Він не міг малювати тебе, що ти верзеш? Ти геть збожеволіла». – «Я тобі не кажу, що він малював мене, Манфреде. Так думає медсестра. Пам’ятаєш, як твоя однокласниця Віке малювала циклопа? І вчителька дуже занепокоїлася тим, що з дівчинкою не все гаразд, вона наполегливо малює це однооке чудовисько? Тоді вона ще викликала батьків на відверту розмову, пам’ятаєш?» Манфред це пам’ятав, судячи з його кривенької посмішки. «Тоді виявилося, що Віке малює свого обожнюваного діда, котрому вибили око під час бійки на танцях». – «Ключовим словом цієї історії є дід, так?» – «Думай, що тобі заманеться. Всьому є пояснення, і я, зрештою, хочу знайти пояснення тому, чому дід малював мої портрети». – «Але до журналістів ти звертатися не посмієш! – у запалі Манфред майже зірвався на крик. – І до Артура». Згадав материні настанови. Мамій.

«Побачиш», – пообіцяла я йому. «Марто, звертатися до журналістів недоречно та й необережно. Вони нічим тобі не зарадять, натомість напишуть купу неприємної маячні». Брудний посуд у батька закінчився, і він залишив дорадчу кімнату. «Цілком можливо, що мені буде достатньо прочитати дідові листи, поспілкуватися з Дорою, ще раз з’їздити на його «могилу», пошукати очевидців подій». Батько шкодував, що організував ці родинні збори у власній квартирі, в нього не було напрацьованих навичок виганяти своїх дітей втришия, розпорядника судового засідання також поряд не було, тому він почувався трохи розгубленим. Батько глипнув на Манфреда, але мій брат буває товстошкірим, зараз він цілував ранку від задирки на пальчику дружини. Троль спочатку зацікавився цим процесом, бо розумівся на зализуванні ранок краще, тому втрутився, але легенько отримав по носі, образився і сховався під столом.

«Я піду, – повідомила я. – Батьку, з твого дозволу я потім візьму ще раз подивитися дідові речі». – «До Ельзе ти їх не понесеш?» Раунд за мною, він змирився з тим, що до Ельзе я почалапаю. «Подивимося, спочатку я з нею поговорю». Манфред вирішив, що мало поцікавився моїм життям, тому запитав, не дуже чітко, бо в його роті був пальчик Бріг: «А як там Ханне?» Бріг смикнулася, задирка закровила. Манфреда цілком можна було б назвати Гіпопотамом, але батьки рідко бувають пророками.

«Вона відпочиває в Туреччині. Я перекажу, що ти запитував про неї, думаю, вона стрибатиме до стелі від радощів, що ти про неї згадав». – «У Туреччині? Що, вивчає тварин у їхньому природному середовищі, щоб потім було легше впоратися? Якщо вона не оженить на собі турка, то помре старою дівою». Мій брат – расист. У нашій родині такі розмови не вітаються, але час від часу відбуваються, інколи я сама провокую Манфреда на огидні реакції, щоб позлити батька. Батька часто починає бити гикавка, але не цього разу, цього разу він закляк біля рукомийника. «Вона не стрибатиме до стелі, бо інакше відірве тваринці члена, хтива сучка».

Манфред огидний. Загалом, Манфредом керує небайдужість до Ханне, вульгарна небайдужість, певною мірою сексуальна залежність, але такий він є. Якщо гратися в літературні асоціації, бувають люди – вступи, прологи, епілоги, бувають люди – гіперболи, рефрени, посилання, а Ханне – кульмінація. Принаймні для мого брата. Ханне – вічний і невгасимий оргазм Манфреда. Брігіта часто плаче від його вульгарних висловів, і зараз вона ледь стримувала себе. Батько нічого не сказав, його вказівний палець був націлений на двері, безжальний погляд на Манфреда. Брат підвівся, схопив Брігіту за руку, очевидно завдав болю її пальцю, бо вона знову смикнулася, і пішов геть. Троль нервово гавкнув у бік батька. І я скористалася цим обуренням, щоб зникнути за дверима. Всі наші родинні розмови завершуються однаково: згідно з першим варіантом – Бріг та Манфред обціловують матір і ніяк не йдуть. Я тим часом парюся в верхньому одязі. Цей варіант я зву: «All inclusive + безкоштовна сауна». Другий варіант – Манфред з батьком щойно продемонстрували. В нього коротка назва – «Геть».


Глава сьома

Моя тітка Ельзе, як ви, певне, вже здогадалися, є людиною специфічною. Часто таких, як вона, звуть людьми з тонкою душевною організацією. Варто сказати, що люди з тонкою душевною організацією здатні отримати набагато більше за товстошкірих нечем. Саме вони своєю поведінкою провокують нервові зриви. На товстошкіру нечему можна гримнути, а тут діяти настільки прямолінійно ніяк не можна.

Моя тітка вийшла заміж за турка задовго до того, як вони заполонили Берлін, можна сказати, що вона започаткувала цю моду, тоді її шлюб вважався екзотичним мезальянсом. Хакан Ісмаїл Демірель був невисоким, худорлявим чоловіком і служив в Інтерполі. Цікаво, що батько, котрий є служкою Закону, терпіти не міг Деміреля не тому, що той був турком, а тому, що той був поліціянтом. Батько ненавидів поліцію, і неважливо, міжнародну чи місцеву. Хоча від того факту, що чоловік його сестри – турок, він також не шаленів. Ніхто з нас не звав Хакана дядьком. Не знаю, подобалося йому це чи ні, Хакан не любив спілкуватися.

Тітка Ельзе невеличка на зріст, тоненька, білошкіра, не карлиця, втім, якщо на неї вдягнути капелюшка, пишну сукню та дати в руки мереживну парасольку, то її можна посадовити на полицю поряд з порцеляновими ляльками, вона там буде виглядати природнішою, ніж на вулицях міста. Коли Троль підходить до неї, здається, що це розтягнутий в просторі курцхаар, напевне, йому то лестить. Поряд з тіткою я почуваюся складаним стільцем, бо складаюся вдвічі, щоб перебувати на одному рівні з нею. Боно колись сказав: «Коли ти нахиляєшся до мами, ти схожа на дитячу розібрану пірамідку або на штопор». Манфред висловлюється конкретніше: «Ти схожа на переляканого страуса!»

«Ельзе, привіт! Це – Марта. Годинку будеш вдома?» – «Привіт! Буду. Тоді принеси мені пляшку лимонної води». Невеличка пляшка води в руках тітки виглядає як ерегований член, а велика – як вогнегасник або дайверівський балон з киснем. «Принесу, якщо не забуду. Слухай, мені взагалі-то дещо від тебе потрібно. Дідові листи з фронту. Пам’ятаєш, де вони в тебе лежать?» – «У скрині мами. Зараз дістану. Не забудь про воду!»

Ельзе була щасливою жінкою, чоловік її кохав, це визнавали навіть ті, хто терпіти його не міг. Хакан зарано помер, слабке серце. Можливо, якби він менше кохав тітку, його життя було б довшим, але не судилося. «В того, хто вміє кохати, швидко зношується серце», – поетично говорив Манфред. Кульмінаційна Ханне завжди реагувала так: «Та ти що? Ну тоді твоє після твого скону буде таким незайманим, хоч на органи віддавай. Серце, що не проїхало навіть метра кохання».

Після смерті чоловіка тітка не виходить з хати без чорної сітчастої вуалі. Батько вважав, що це просто схиб на скорботі, допоки Манфред прямо не запитав тітку, навіщо вона це робить, бо ж стільки часу минуло. Тітка відповіла: «Розумієш, коли я одягаю вуаль і крізь неї дивлюся на інших людей, мені приємно усвідомлювати, що вони ув’язнені, а я, вільна, дивлюся на них з-за ґрат». Виявляється, вона нас увесь час ув’язнювала! Навіть членів родини, добре, що нам вона час від часу носила передачі та ходила на побачення, відкриваючи обличчя.

Вона ніколи не працювала, ні до шлюбу, ні після. «Робота позбавляє мрій», – казала вона. Після смерті Хакана Ельзе займалася тим, що постійно перевстановлювала пам’ятники на його могилі. Батько це звав «Ельзині цвинтарюльки». Спочатку пам’ятник Хакану був стандартним – композиція з католицького хреста та півмісяця. Манфред на це зауважував, що, судячи з пам’ятника, Хакан був бірелігійним. Якби хтось поцікавився моєю думкою щодо доречності пам’ятника, я б обрала логотип Інтерполу, бо це було єдине, крім кохання, у що вірив пан Демірель. Одного разу я поділилася своїми міркуваннями з Манфредом, він трохи подумав і сказав, що логотип Інтерполу вигадали маніяки. Бо жодній нормальній людині не спаде на думку проштрикнути земну кулю мечем та ще навісити по обидва боки два каганці (терези Феміди) для того, щоб туди стікала земна кров. Митці або врятують цей світ, або зґвалтують.

На дружбі хреста та півмісяця тітка не зупинилася. Обеліски були різні. Ім’я Хакан, виписане турецькою; кована троянда; гілка оливи; два різнокольорових серця; ятаган; кінь… Кінь мене вразив. До голови поповзли вульгарні асоціації, запитати в тітки, що все це значить, я не наважилася. Але кінь довго не простояв, бо на нього любили залазити діти і фотографуватися. Тітці це не сподобалося. Коня змінив янгол з обличчям сови. Не знаю, хто його робив, але Манфред фотографував його з різних боків, янгол-сова його явно збуджував. Що або хто боронить спокій Хакана зараз, я не знала, бо я рідкісний гість на цвинтарях.

Тітка Ельзе була в кораловому. Вона схопила воду і зникла. На столику стояла бабцина скриня. Дідові листи тримали докупи дві офісні скріпки, почерк у діда був каліграфічний, я ніколи не вміла писати настільки акуратно. Можу собі уявити, якими були б мої листи з фронту, їх би ніхто не зміг прочитати, хіба що спецслужби або аптекарі.

«Їх було чотири, а зараз – три. Не знаю, де ще один, буду шукати. Може, читала і кудись поклала, забула… Хоча не пам’ятаю, щоб я це читала. Добре. Ти як?» Тітка присіла поряд зі мною на диван. Я вирішила розповісти їй про смерть діда. Зрештою, якщо людина схиблена на смерті коханого, навряд чи вона буде сильно перейматися смертю батька, котрого ніколи не бачила. «Я – дуже дивно, позавчора була на кремації твого батька». – «Це нова антифашистська гра молоді? Ще раз вбивати відданих орлів Рейху? Цікаво… Нічого не читала про це в пресі». – «Ні. Дід був живий. Як виявилося. Живий та божевільний. Утримувався в одному зі спеціальних закладів. Після себе залишив кілька записів псевдоівритом, жахливі малюнки, Біблію та хасидського капелюха. Поки що всі ці речі в батька. Можеш подивитися». – «Навіщо? Я й без того знаю, що мені не пасуватиме хасидський капелюх. Хасидський капелюх з вуаллю, бррррр». – «Бррр. Так. Крім того, він завеликий для тебе».

«Від чого він помер? Навряд чи від докорів сумління, йому скільки виповнилося?» – «Дев’яносто чотири. Рак хребта». – «Кажеш, він був божевільний?» – «Думаю, так. Принаймні всі про це говорять, навіть Олаф, а ти знаєш, що він дуже обережний в оцінках. Діда відправили у піч у різнокольорових шкарпетках та черевиках, він не любив однакових речей». – «Я так і знала, що нічого гарного ми від нього не успадкуємо. Божевілля та онкохвороби. Наче самого божевілля замало», – буркотіла Ельзе. Важко не погодитися.

«Я піду, тобі дуже пасує цей колір. Ти в ньому наче невеличкий симпатичний риф». – «Як вважаєш, мені потрібно вдягати щось жалобне?» Я знизала плечима. «Батько не вдягає». Тітка розглядала мене. Я нічого не могла з собою вдіяти. Так, я ніколи не вдягаюся яскраво, але сьогодні я була в сірій, імлистій сорочці з чорним окантуванням та чорній спідниці.

«Ти виглядаєш як некролог», – зауважила Ельзе. «Я дуже переймаюся цією смертю, не можу пояснити чому, думаю, ти мене розумієш». – «Не дуже, якщо чесно. Ти натякаєш на мій сум за Хаканом? Але ж я його кохала, ми перетікали одне в одного, ми навіть обмінялися сміхом. Ти помітила? Я зараз сміюсь так само, як сміявся за життя він. А він там… десь він є. Він сміється, як я». – «Ти смієшся басом?» – «Марто, Марто. Ви – молоді і такі неуважні, до чого тут тембр?» Я силкувалася пригадати, як сміявся Хакан, мені здавалося, що він якщо і сміявся, то беззвучно. «Хакан сміявся беззвучно». І тут я помітила, що тітка сміється. Зморшкові промінці біля очей перетворювали їх на хвостатих птахів. Вона сміялася беззвучно. Я перетворилася на складаного стільця, поцілувала її, поклала листи до сумки та пішла геть. Чи я так само кохаю Дерека, чи зможу вкрасти його сміх? Я спробувала зімітувати. Жах. Те, що в інших виглядає природно і навіть зворушливо, в моєму випадку завжди перетворюється на фарс.

Непомітно час зжер півдня. Варто було перевірити електронну пошту, я це негайно зробила і не дарма. В скриньці було повідомлення від секретарки пані Дори Тотер-Габор, за годину я повинна була бути в Міністерстві. Я вирушила.

Я почувалася ніяково. Я не знала, як слід поводитися з колишніми однокурсницями, кидатися їм на шию, верещати, цілуватися і розповідати про діточок? Не можу сказати, що під час навчання ми з Дорою були близькими подругами, але ми разом ходили в кіно, в нас була спільна компанія, навіть один закоханий у неї юнак кинув її і причепився до мене зі словами: «Я більше не довіряю гарним жінкам». Я його розуміла, я також не те щоб дуже довіряла гарним жінкам, наприклад, власній матері. Дору можна було фотографувати, робити з фотокарток листівки та сміливо відправляти на фронт усім солдатам Рейху, вони б були у захваті. Діду, мабуть, також сподобалося б, якби він міг усвідомити, що його справою займається саме вона. Білява, сіроока, вродлива.

Розумна Дора швидко вирішила мою проблему щодо стилю поведінки. Секретарка, схожа на сіру чаплю завдяки своїм тоненьким ніжкам у дивних панчохах кольору осуги, довгому носу та сірому костюму, люб’язно провела мене до її кабінету. Дора підвелася й простягла мені руку. «Доброго дня, пані Вайхен. Рада бачити тебе, Марто». Відповідаючи на її потиск, я не могла не вирячитися на неї. Дора схудла, зістригла свої кучері, що породжували дівочу заздрість, і стала дуже схожою на акторку Шарон Стоун. Настільки, що на кінчику мого язика вже виробляло акробатичні етюди питання: «Чи ти носиш трусики?» Несподіване запитання до керівника департаменту. Дора була вдягнена у сукню з важкого шовку теплого жовтавого кольору, на її шиї бовталася низка необробленого бурштину. Мати говорила про таких жінок, що вони безпомилково відчувають свої переваги. «Проходьте. Вам зручніше на ви чи на ти?» – «Перепрошую, але поки не вирішила». – «Я вас слухаю».

На Дориному столі лежала тека, в мене не дуже гарний зір, але я побачила, що то були матеріали, пов’язані з дідом. «Нещодавно помер мій дід, Отто фон Вайхен, він був, еее…»

«Марто, я знаю, ким був ваш дід, але майже ніхто не зрозумів, ким він став. У нас дуже мало свідчень. Мало матеріалів. Я дам вам цю теку, щоб ви мали нагоду з усім ознайомитись, а деякі папери навіть скопіювати». Я подякувала. «Але навряд чи вам це щось дасть. Нам це не дало нічого. Крім усвідомлення того факту, що ваш дід збожеволів, коли перебував на території України, в передмісті Житомира, в 1943 році. Причини його божевілля нам невідомі. Сам він, як ви розумієте, нічого пояснити не міг. Лікарі, керівництво – також. Стандарті відписки: реакція на стресову ситуацію, причому ніхто не знає, що саме то був за стрес. Певно сильніший за саму війну. Ніхто нічого не зрозумів. Очевидним і доведеним є тільки одне: його божевілля. В теці не так мало папірців, але, незважаючи на те, що кожний ущент заповнений літерами, печатками, підписами, насправді – вони беззмістовні. В нашій роботі таке постійно трапляється.

Ми не знаємо, чи відчував він свою провину, чи саме це відчуття спричинило його стан. Поки він самостійно пересувався і міг координувати хоча б своє тіло, а не мозок, то збирав речі, пов’язані з єврейською культурою, релігією, мовою та побутом. До речі, ніхто не знає, де він це діставав. Або хто йому це приносив. Як у нього опинився цей капелюх? Де він взяв самовчитель, котрим не міг користуватися? Жодної інформації. Він непогано малював. Малював власні портрети в реалістичній манері, але трохи дивні».

Я не стала ділитися з Дорою версією медсестри, кого їй нагадували ці портрети.

«Марто, я розумію, навіщо вам це потрібно. Багато наших співвітчизників хотіли б вірити в те, що їхні батьки, діди та прадіди розкаялися, що вони не чинили злочинів, що вони стали на бік опору. Ми ретельно вивчаємо кожний випадок. Ми ніколи не закриваємо справу, тому що свідчення можуть надійти з будь-якого джерела в будь-який час. Когось вони стосуються безпосередньо, когось опосередковано, але ми все збираємо, перевіряємо, накопичуємо та використовуємо. Ані смерть, ані виголошений вирок не закривають ці справи, ці справи живуть та свідчать».

Чому всі чиновники так швидко втрачають своє «я» (адже в неї воно було!) і починають «микати» де треба і де не треба. «Я можу подивитися матеріали?» – «Прошу». Дійсно, нічого цікавого, таке враження, що ніхто нічого не розумів і тоді. Дід дратував керівництво, дратував лікарів, він був прикрим, незрозумілим та обтяжливим випадком. Руйнівник злагоджених статистичних показників. Щодо цього зауважувалося двічі.

Я побачила копії трьох листів діда, дві фотокартки, на одній була зображена моя бабуся, великий портрет: молода жінка з такими неймовірними очима, про які часто говорять: «За них не шкода зрадити Батьківщину». Дід замість цього вирішив знищити кілька чужих батьківщин. На іншій фотокартці – молодий дід, мабуть, з приятелем, обидва у військовій формі. «А… це?» – «Барон Ганс Ленц. Кращий друг вашого діда. Воював на території Великобританії. Досі перебуває в міжнародному розшуку, хоча двічі надходили свідчення про його смерть. У першому випадку це була помилка спецслужб, в іншому – винахідливе інсценування. Власне, завдяки цій виставі органи Об’єднаного Королівства остаточно впевнилися в тому, що пан Ленц живий, здоровий і, крім того, дозволяє собі час від часу знущатися з усіх нас, наче грається в сліпого та дзвонаря». Отже, кращий друг діда виявився нацистським злочинцем та жартівником, а чого ще я чекала? Що дід товаришував з бійцями Французького Опору? На фотокартці Ганс Ленц був красенем з тих, у яких панночки із захмарною уявою закохуються навіть тоді, коли бачать, як ті нахиляються з сокирою в руках над скривавленим тілом. Мені закортіло знайти його і негайно.

«А де четвертий лист?» – «Що? Не знаю, про який четвертий лист йдеться. Ці матеріали, згідно з нашим офіційним запитом, передав повірений вашої родини, пан Олаф Кох. Ми контактували виключно з ним. Якщо ви щось знаєте про четвертий лист, то повинні про це розповісти». – «Я нічого не знаю. Думала, що їх має бути чотири. Хоча я сама надаю перевагу непарним числам, але тут уже нічого не вдієш». Дора уважно подивилася на мене, але нічого не відповіла. Я ледь не вимовила за неї: «Ви маєте право мовчати, маєте право на один телефонний дзвінок…» І тільки-но я встигла про це подумати, як задзвонив мобільний. «Будь-ласка», – сказала ввічлива Дора та чемно відійшла до вікна.

«Привіт. Як ти?» Це була Наташа. З телефону Дерека. Ліфт, у якому підіймалося моє серце, впав у шахту. Наташа вкрала його телефон, як тітка Ельзе сміх свого чоловіка. Якби я знала, що дід настільки її активує, я б воліла, щоб він не оживав. Я сказала, що почуваюся непогано, але зараз мені незручно говорити, бо я в Міністерстві юстиції на офіційній зустрічі. «Я просто хотіла тобі сказати, що я знайшла одну людину. Він зможе зробити тобі запрошення до України і допоможе з усіма запитами, якщо ти цього хочеш. Зателефонуй мені. Бувай». Від фінансових аналітиків ще ніхто не втікав, навіть гроші.

Я зітхнула і почала переписувати координати дідової військової частини, інші географічні подробиці. «Можна скопіювати фотокартки?» – «Навіщо? Оригінали залишилися у вашій родині». Я подумала, що фотокартки, певне, знаходяться між листами. Але перевіряти це під пильним поглядом Дори не хотілося. «Пошукаю». – «Щось іще?» Я хитнула головою, наче, ні. «До побачення. Якщо ви отримаєте інформацію стосовно цієї справи, ви повинні нас поінформувати. Перед тим, як іти, підпишіть дві типові заяви, вас з ними ознайомить моя секретарка». Добре, що я не стиснула її в обіймах і не почала розповідати про своїх чарівних малюків. Думаю, вона б попросила секретарку викликати мені «швидку» або завела на мене окремий файл. Хоча, певно, він уже є.

Кав’ярня, де ми домовилися зустрітися з нехай медичною, але все-таки сестрою, Терезою, знаходилася неподалік. Я упіймала себе на думці, що моє життя перетворилося на шпигунську стрічку: старі листи, невідомі люди, зустрічі в незрозумілих закладах. Подекуди, коли я виходила на вулицю вранці, було тихо, але лунала музика з відчиненого вікна, мені здавалося, що я – героїня блокбастеру, хотілося розкинути руки та полетіти рятувати Всесвіт або коханого. Зараз мені хотілося вдягнути темні окуляри.

Тереза в широких джинсах та яскравому джемпері з глибоким викотом уже сиділа за столиком і смакувала чай та вершкове печиво. Завдяки викоту було видно не її груди, а відчайдушно білу футболку, наче Тереза як ілюзіоніст сховала під светром листівкового голуба миру. Вона була схожа на туристку, котра нічим не переймається, а насолоджується відпочинком та пізнанням нової країни. Коли працюєш у закритому закладі, напевно, хочеться відкривати все інше ще раз і ще раз. Вона привітно махнула мені рукою.

Поки я замовляла чай, Тереза поглинала печиво і роздивлялася мене. «Коли я була молоденькою кралею, хлопці залицялися до мене і казали, що мої очі – чорториї, в котрих можна потонути. Мені ніколи не подобалося це порівняння, я була набожна і не хотіла, щоб чорти щось рили на моєму обличчі, наче їм мало інших справ. А тонуть хай і поготів у інших місцях, якщо їм того кортить. А оце дивлюся на тебе, на твій одяг, ти в ньому сама наче чорторий. Це ж треба так вбратися!» – «Тітка сказала, що я схожа на некролог». – «Некролог можна веселіше за цю блузку написати, принаймні я б такого собі некролога не хотіла. Такі некрологи близькі не напишуть, таке тільки в Інтернеті скачати можна». – «Все одно зараз нема у що перевдягнутися». Краще говорити про погоду.

«Ти не виглядаєш як жінка, яку били чоловіки». Терезі не бракувало нових тем, погоду вона ігнорувала, а малюнки діда ще не витягла зі свого сумкового сховища. Цікаво, вони взагалі існують? «Мене й не били». – «Я знаю. Я відразу бачу, били жінку чи ні. Бо в її зіницях, що б до неї не наближалося – філіжанка кави, посмішка, маківка малюка, квітка, – все одно відбивається його кулак». Я не знала, як реагувати на це спостереження. «Тебе не били, але щось з тобою не те. Ти не схожа на слиножуйку, котрій щодня потрібен чийсь похорон, аби лишень побиватися. Хто б не помер – у такої істерика, а якщо близькі та знамениті мерці закінчаться – вона сама когось вб’є. Питання: то що з тобою не так?» – «У мене його кулак відбитий, тільки не в зіницях, а на серці». – «Це важко, знаю», – зауважила Тереза. «Важко, бо здається, що серце усюди. Прокидаєшся – болить хребет як у діда, а там – серце, воно переміщується, ховається від болю, думає, що там біль його не знайде: в лікті, паху, ніздрях, хребті…»

«Дивися, ось його малюнки, хіба не схоже на тебе?» Обличчя на малюнках було більше схоже на обличчя Девіда Боуї, ніж на моє, але в принципі, якщо не придиратися, схожість була. Добре, що в юності мені не говорили, наскільки я можу бути боуїподібною, інакше до моїх комплексів додалося б ще й це. Худе обличчя, виразні вилиці, синці під очима, сережки у вигляді кілець у вухах. Не знаю, що хотів донести дід, але якби мені показали цей малюнок і я не знала ані його творця, ані історії, з ним пов’язаної, я б подумала, що це – рок-співак, наркоман або гей. Після своїх висновків я остаточно зрозуміла, що невідворотно застрягла в двадцятому сторіччі, сучасна дівчина швидше зреагувала б на такий портрет так: о, схоже на мого приятеля (брата, фейсбуківця, колегу…)

«А це що?» – «Нашим психологам також цікаво, що це». Картинка нагадувала мені пустелю. Кілька рисочок, незрозумілі позначки, кілька крапок, і дуже виразний хрест. У пустелі може бути хрест? Чи це цвинтар? Але для цвинтаря одного хреста, здається, замало. Незбагненно. Треба показати це Манфреду або мамі. Зрештою, хто в нас родині має художній хист?

«Я ось про що думаю. Тобі треба переключитися на глобальну проблему, треба примусити серце боліти за щось більше, ніж людське серце». – «В нього більше серце, ніж у мене. В мого коханого. Але це не допомагає, моє серце всмоктує його серце. Можливо, я неправильно все сприймаю. То як це, на що переключитися?» – «Наприклад, на тих, хто голодує». – «І відняти цей біль в Анжеліни Джолі? Сиріт також не треба пропонувати». – «А як тобі глобалізація?» – «О, це біль мого брата Манфреда». – «Не можна перекладати все на одну людину. Я зараз читаю книжку якоїсь китаянки, їхні імена я запам’ятовую гірше за назви тістечок у цій кав’ярні. Якщо не знати, що це написала китаянка, більше нічого на це не вкаже. Навіть азіати втрачають самобутність, хіба це не лякає?» – «Мене – ні. Якщо вони створюють одяг для всієї планети, тим самим єднають чи уніфікують всіх нас, китаїзують – як каже мій брат, – відповідно і планета щось запускає їм у кров. Це – справедливо».

«Можливо, це і справедливо, але я знаю азіатів. Вони обов’язково помстяться». – «Ви ніколи не розуміли, що каже мій дід?» – «Ні. Я не впевнена, що він сам себе розумів. Йому було боляче. Але це був не фізичний біль, бо коли в нього вчепився рак, його наче відпустило. Погляд став спокійнішим, навіть коли біль став нестерпним, я розуміла, що рак був свого роду порятунком для нього. Рак жер не тільки його кістки, хрящі, тіло, він жер його спогади, біль та ще щось, що сиділо в ньому».

«Вам не лячно там працювати? Серед закинутих психів?» Я не могла втриматися від питання. «Гм. Мій приятель-коханчик працює вчителем у школі. Судячи з того, що він мені розповідає про свою роботу, ми з ним працюємо в одному закладі». Я засміялася. «А ти де працюєш?» – «Викладаю право в університеті». – «Краще б ти його не викладала, а вкладала комусь в голови! Викладачів варто б перейменувати на вкладників». Тепер ми сміялися вдвох.

Я вирішила прямувати додому, не заїжджаючи до Манфреда, відправлю йому малюнки електронкою. У листі я написала: «Це – малюнки діда, як тобі?» Чекаючи на братову відповідь, я розклала на столі листи діда – перший, другий, третій. Як білети на іспитах. Фотокартки: чарівна красуня бабуся та звабливий жартівник Ганс Ленц.

Манфред віддзвонив. «Ну що тобі сказати, сестро. Одне для мене є очевидним». – «Що?» – «Тобі категорично не можна стригтися коротко, і ніколи не зачісуй волосся гладенько, неприємне видовище». – «Ги-ги. Більше нічого не хочеш додати?» – «А що тут ще скажеш? Хоча… я в настрої погомоніти. Дід непогано малював, дивно, що він не батько нашої мами, а батько нашого тата, який малює так, наче редагує «Кодекс». Очевидно, що це – автопортрети. Можливо, дід бачив себе в образі Летючого Голландця Вагнера-Гейне. До речі, ти не думала, що це гейська доктрина? Немає вірних жінок – чоловік перетворюється на летючого голландця, світ палуби корабля – чоловічий світ. А щоб довести свою чистоту та вірність – вона повинна кинутися зі скелі, оце я розумію!

Шкода, що дід не бачив і не чув, як співає Сенту[7] Віоріка Урсуляк: лляне волосся, соболині брови, кармінові губи, а голос? Богиня. Походження, правда, сумнівне, але хто бездоганний? Щоб не збожеволіти на війні, краще розмістити себе в поемі або в опері, я десь про таке читав, але важко примудритися перенести себе точнісінько в зал Оперного театру Франкфурта».

«У Воннегута[8] ти це читав. Дід все одно примудрився збожеволіти». – «Ніцше також, пам’ятаєш «Веселу науку»? «Бог помер! Ми його вбили – ви та я!» Якби він необачно не вклав цю фразу в уста божевільного, можна було б сказати, що Ніцше був антифашистом, бо всі інші вважають, що Бога вбили жиди. Але Адольфік відразу відчув у Ніцше свого, зрозумів, як його можна використовувати! Адже про таке можна тільки міряти, щоб який-небудь всесвітньовідомий філософ напрацював підґрунтя для твоїх ідей – все інакше сприймається, серйозніше! Надлюдина! Це ж треба, як пощастило.

Утім, Манн[9] Ніцше швидко відмазав, ну ще б пак, і як не зрозуміти дядька Томаса? Якщо син не відповідає за батька, то учень вимушений відповідати за вчителя, хоча б стерти ластиком його роги. Інакше за все доведеться відповідати самому».

Манфред собі подобався, сеанс самомилування! Цікаво, що він намагається поцупити-позичити у сценографів Франкфуртської опери часів панування Урсуляк, замовили нові декорації до «Летючого…»? До сьогодні він уявлення про неї не мав, я переконана.

«А малюнок з хрестом?» – «Не знаю. Але малював це також він. Ще питання є?» – «Дуже багато, але треба їх розкласти на купки». – «Розкладай, сестро, розкладай! Ти бавишся у своїй пісочниці. Бувай».

Дідові листи і я. Лячно, котрого не торкнися. Ілюзорно крихкі, цупкі паперові спинки, схожі на висушену шкіру. Некролистофілія, а я – некролистофіл. Мені захотілося чогось живого, негайно, навіть не Дерека, для Дерека я була мерцем. Я написала смс Ханне, вона миттєво відгукнулася: «Післязавтра буду в тебе. І не сама!»


Лист перший

Люба моя Труді, безцінний дарунок долі, твоє обличчя і твій сміх – два мої виходи звідси в інший вимір. Сьогодні я бачив тебе уві сні, ти або сміялася, або раділа. Але ж не завжди ці два відчуття збігаються, правда? Ти дивилася у вікно, не знаю, що ти там бачила, можливо – наших дітей, як вони граються. Вони ж граються? Чи ще маленькі, щоб гратися на вулиці? На війні іноді здається, що всі займаються не тим, чим займалися в тому житті. Навіть діти. Хоча все це ілюзії, я усвідомлюю, що діти все одно залишаються дітьми. Я хочу в це вірити. Мені боляче, що ніяк не можу відчути їхнього віку, навіть сняться вони мені з різними обличчями, а подекуди – без облич. Не лякайся, рідна.


Я намагався потрапити до твого сну, але не зміг, бо відчув сморід крові, трохи солодкий, трохи липкий, я ніяк не можу видерти та перенести себе будь-куди без крові. Своєї, чужої. Це свідчить про те, що моє місце саме тут. Певний час я грішив на свого натільного хреста – наче постійно відчував кров Ісуса, але це минулося. Ти, звичайно, скажеш, що я впав в іпохондрію, і матимеш рацію, іпохондрія не краща схованка під час війни. Я пам’ятаю про це, моя люба, і обіцяю повернутися живим.

Зараз ми знаходимося в місті, що зветься дуже мирно, можна означити його як Kornfrieden[10]. Місто – п’янке або поживне, хіба вгадаєш? Не знаю, скільки ми тут перебуватимемо, я завжди думав, що війна дисциплінує, але все частіше відчуваю невизначеність подій, дивну плинність часу, непередбачуваність людей. Раніше всіх військових я підозрював у параної, пам’ятаєш, як я ораторствував на одній вечірці після прочитання мемуарів Людендорфа[11]? Ганс жартував тоді, що найупертіші та найагресивніші військові – це ті, що вивчали війни за мемуарами та мапами, надавали перевагу книжкам, а не солдатикам; смішні пасивні мілітаристи, котрі вважають, що зброя така сама легка і елегантна, як зображено на картинах митців. Я був саме таким! Утім, тепер я точно знаю, хто з художників ніколи не застосовував зброю, не брав її до рук і не пробував нею вбивати.


Так, параноїком я вважав і нашого генерала-квартирмейстера Еріха Фрідріха Вільгельма Людендорфа, і тільки тепер я усвідомлюю, що помилявся. На війні дійсно не можна нікому довіряти, я маю на увазі не тільки ворогів. Поряд з тобою йде стільки невігласів, бовдурів, навіжених дітей, клінічних ідіотів та піднесених романтиків (не знаю, хто з них гірший), що всі твої теорії тотальної війни, вибудувані до дрібниць, розбиваються, мов хвилі, об буї людських пороків, забобонів, дурощів та неосвіченості.


На війні героєм може стати кожний, це передбачено в кожній військовій п’єсі, хто б її не написав. Час від часу я думаю – а що буде з тими героями там, в іншому житті? Належність до героїв змінює людей, їхню поведінку, самооцінку, крій. За моєю спиною, в мені та зі мною завжди було моє походження, гени, освіта, родина. Це не гарантувало, але формувало самоповагу, викликало гідне ставлення до мене інших; закріплювало самоповагу та пошану за мною – надійніше, ніж закріплена відзнака на мундирі. Всі ці брязкальця можуть злетіти, стати тьмяними, вшановування героїв набридає швидше за переказування їхніх подвигів. І я залишуся бароном і правником, а прибиральник може перестати бути героєм, але вже ніколи не зможе бути прибиральником.


Сьогодні вкотре згадував Рільке з Часословом: «Ти, Боже мій, послав з усіх часів той час, коли мені і чужо, і чудно». Для мене завжди мій католицький натільний хрест буде важливішим за залізного хреста. І я переконаний, що мій Фюрер поділяє мою думку.


Пригортаю тебе та цілую, мій натільний хрестику, мій прихисток, моя дівчинко.


Лист другий


Я вдивляюся в твоє фото, Гертрудо. Скільки разів я вдивлявся в це фото, скільки часу я на тебе дивився – якби ж знати, тоді б точно сказав, скільки хвилин я був щасливим.


Подумки губами я рухаюся обрисом твого обличчя і завмираю на тій родимці, випуклій родимці, що на лівій скроні, на моєму піку кохання до тебе.

Твій проділ у волоссі, це – мій шлях. Тонкий, хвилястий, що зникає, знов виникає, але такий чистий та рідний. Тільки на цьому шляху мені затишно, тільки тут мені зрозуміло, що я роблю і чому я саме тут.


Днями мене занесло до однієї місцини[12], де я побачив цей костел. Він виглядав як зубожіла аристократка, що їх багато було на просторах воєнної та повоєнної Європи. Худі до гостроти панянки, з нескореними спинами, у затертих сукнях ніжних пастельних тонів, в котрі в’ївся пил, перетворивши вбрання на побите міллю кроляче хутро (цей відтінок тоскного сірого кольору всюди). У затертих сукнях зі шлярками кольору старечої білизни. Зі срібними хрестами на жилавих шиях. Срібні хрести, тьмяні від старості та занедбаності, не відтерті, бо заслабли руки, не звичні до тертя, ну і щоб ніхто не помітив і не вкрав останнє.


На таку аристократку і був схожий цей костел, я подумав, що він дуже дівочий. Нечасто костели справляють таке враження. Тут вінчався Оноре де Бальзак з місцевою шляхтянкою Евеліною Ганською. Я б хотів подарувати цей костел тобі. Не землі, котрі нам постійно обіцяють, а саме цей костел.


Не уявляв, що на цій землі випадково віднайду сліди одного з улюблених письменників. Пам’ятаєш його слова: «Шляхетність почуттів не завжди супроводжується шляхетністю манер»? Я сьогодні думав про віддзеркалення цієї фрази: шляхетність манер не завжди супроводжується шляхетністю почуттів. Мені час зізнатися тобі в дечому.

Цей вчинок не прикрашає мене, але ти так рясно прикрашаєш мене, що часто я почуваюся різдвяною ялинкою. Час зняти кілька кульок (чи, можливо всі? Я пишу це, й мене морозить, боюся, що ти зречешся мене, якщо ти зречешся мене – я перетворюся на тлін, наче в страшній казці).


Я тобі говорив про Моніку. Навіть називав її ім’я. Моніка – ніжна брюнетка з бровами, котрі були подібні на орла в польоті. Через цю особливість її брів, здавалося, що вона також може літати. Вона належала до відомого словацького роду, я часто навідувався до Пресбурга, я так пристрасно її кохав. Завжди тонкі млинці, схожі на мережані манжети, котрі подавала її годувальниця. З тягучим ванільним кремом, котрий був настільки густим, як і мої мрії про її поцілунки.


Мати не дуже тішилася з мого захоплення. Батько завжди зраджував її з сопраністками, він нерівно дихав у бік співачок, і вона казала: «Він знову послизнувся на черговій сопраністці». А стосовно мене: «А цей спіткнувся на альтистці». На високих голосах можна послизнутися, спотикаєшся виключно на низьких.


Батько мене підтримував, тоді він, певне, вперше заговорив зі мною про плотське, зауважив, що для жінки важливо мати розвинені легені та горлянку, і пошепки пояснив чому. Я не буду тобі переказувати його слова, але він тоді дуже здивував мене, бо я давно списав його покоління у статеві неуки. Я помилявся, люба.


Ти думаєш, навіщо я все це говорю? Я покинув Моніку не тому, що припинив її кохати, не тому, що дослухався до аргументів матері, і не тому, що протестував проти зауважень батька. Я злякався того, що починало відбуватися. Відштовхнув її, знаєш, так по-дитячому безглуздо, як тоді, коли одна гувернантка каже, що хтось вкрав плюшевого ведмедика у її вихованця, ти викидаєш у кущі свого власного ведмедика, бо вирішуєш, що все одно подумають на тебе. А зараз я думаю, а чи такий я був неправий? Коли я вже вирішив, що кидаю її, на прощання я так само галантно поцілував її пальці, руку її матері та подякував годувальниці за смачні млинці. Більше вони про мене нічого не чули, і я про них також не чув. Однаковий результат, хоча вони докладали зусиль, щоб мене почути, а я, відповідно, старався не почути їх ніколи. Я виграв.


Гертрудо, немає нічого сильнішого за моє кохання до тебе, це єдина правда, і дуже прошу вірити в це, бо немає правди без віри. Без віри нічого немає. Я хотів тобі зізнатися в тому, що зрадив любов, бо злякався. Інтуїтивно зрадив, хіба можна таке уявити? Але я покохав тебе, і тільки цим себе виправдовую, нашим коханням та нашими дітьми. Не знаю, що сталося з Монікою та її родиною, певне, нічого хорошого, та сама історія, як з тонкими мережаними млинцями, варто відволіктися, і вони перетворюються на клейку смердючу масу. Варто лишень припинити пильнувати…


Я йшов навмання, під час війни рідко відхиляєшся від завданих координат та траєкторії, але цього разу я йшов навмання.


Уяви, люба, наче йдеш полем, наступаючи на соломинки та колоски, що відстрілюють у тебе короткими прокльонами, над головою небо – погідне, як погляд божевільного, раптом бачиш хрест, дерев’яний, зростом з дорослого чоловіка, і біжиш до нього, бо тобі здається, що зараз він візьме тебе у свої захисні обійми, але коли до нього залишається кілька кроків, ти розумієш, що не буде обіймів, хрест стоїть з розведеними руками, як розгублена людина, котра втратила все: відчуття реальності, родину, орієнтири.


Твій проділ у волоссі – єдиний мій орієнтир, моя реальність, моя віра. Пригортаю тебе і цілую, спробуй вибачити і зрозуміти мене, Труді.


Лист третій


Труді, Труді. Ти питаєш, чи я вбивав ворогів? Я так і бачу твоє личко, яке сяє від цікавості, вже уявляючи, як ти переповідатимеш усе це подружкам. Коли я вперше вбив солдата, я одночасно заплющив очі собі та йому. Собі лівою долонею, мабуть, для того, щоб контролювати серце, воно наче відстрілювало гільзи, не боліло, не хвилювалося, просто відстрілювало гільзи: одна за одною.


Потім я навчився про це не думати, війна сприяє цьому навчанню. Ти знаєш, що я схильний все драматизувати, копирсатися у своїх та чужих станах. Я вирізнявся цим вдома, я вирізняюся цим і тут. Мій батько завжди схвалював моє захоплення ботанікою. Він вважав, що це корисні знання для хлопчика, якби ми голодували, власне, такого ще з нами не траплялося, тут родючі землі, я б не голодував, бо знаю, які рослини можуть підживити мій організм. Я вивчаю місцеві рослини, навіть веду кілька ботанічних щоденників.


Вчора я думав про цих, про вторинних, про ворогів. Про жидів, циган, українців, комуністів.


Комуністи – не нація, вони – механічні ляльки, у чиїх венах випадково тече кров. Комунізм – штучне явище, він видихається, коли скінчиться пальне. Я б навіть не витрачав сил на боротьбу із ним.


Жиди, українці та цигани – живі. І треба вирішувати їх питання.


Жиди схожі на Rumex confertus, щавель кінський. Сторіччями їх намагаються викорчувати, але нічого не виходить. Зносять цілі родини, вони зазнали стільки погромів, але все одне їх багато, вони повсюди.


Треба переконатися, що викорчувалося все коріння і знищити корінь та усі відкорінення. Витягнути корінь кінського щавлю важко, він цупкий, наче кігтистою лапою вчеплюється в землю, якщо тобі здається, що нарешті ти його витяг, ймовірніше за все ти помиляєшся, численні відгалуження лишилися там, під землею, і незабаром виросте нове рослина, й не одна, багаторічна, витривала, невибаглива. Треба підривати землю, витягувати все до найменшої, начебто гнилої або мертвої частини, і нищити, невтомно нищити.


Цигани це Tarаxacum, кульбабки. Плодяться як плодова мушка, розлітаються світом, треба бігти за кожною парасолькою та нищити, не знаю, чи це можливо, як відстежити всі ці пухові парасольки? Тому надійніше знищувати їх молодими, дуже молодими, бо плодитися вони починають ледь не в десять років. До десяти років – винищити всіх, це не діти, далі буде запізно.

Українці – дивні рослини. Ймовірно, Sаlix. Більше за все вони мені нагадують вербові гілки. Вони згинаються до землі, гнучкість – їхній єдиний захист від ламкості. Гнуться, стеляться, можуть і погладити, й висікти.


Їх знищити легше, ніж жидів та циган, але мало хто знає про те, що будь-який вербовий дубчик можна витягнути з кошика, встромити у землю, полити рясно водою, а навесні ця мертва лозина раптом пустить корінці і згодом розростеться густими кущами. Тим вони дуже небезпечні.


Вони одночасно беззахисні та життєлюбні, вразливі та міцні, якщо сплітаються і тримаються купи. Втім, їх легко ввести в оману, вони довірливі до чужинців, бояться більше своїх, ніж чужих. Дивно, але, мабуть, вони мають на це підстави. Не треба забувати, що верба вважається обрядовим деревом, це щось… можливо, сильніше за Бога, а можливо, це і є місцевий Бог. Навесні вони випускають свої свічки-котики, чи то поминальні, чи то святкові, мені не розібрати, та й хто може їх розрізнити?


Люба, ти певне думаєш, що я жорстокий, багато філософствую, незрозуміло навіщо. Подекуди я сам себе не розумію, війна не відповіла на моє запитання: який я? Злий, відповідальний, лютий, чуйний або байдужий. Змовчала. Тут все сприймається трохи інакше, коли дивишся на своє відображення у неспокійній воді, ти також не можеш вловити, який ти. Ми тут постійно – наче відображення у неспокійній воді. Тільки коли п’яний – про це забуваєш.


Мої колеги розважаються з місцевим населенням, замовляють varenyky (це борошняні вироби, прісні та ситні, з борошна та води) з вишневою начинкою. А якщо натраплять на вишневу кісточку – вбивають когось одного з родини. А якщо на дві – двох. Кажуть, що це реакція на те, що селяни спеціально підкладали не вичинені вишні, об кісточки ламаються зуби, нестерпний біль, тому наші вдалися до такої гри у кості. Я цього ніколи не робив. Нецікаво.


Я не хочу гратися з ворогами, люба, навіть у жорстокі ігри, гратися треба тільки з рідними. З малими, з тобою… Як я сумую за тими часами, коли ми запускали музичну скриньку, щоб твоя сестра не чула, що ми цілуємося. Хоча вона завжди була більш сприйнятлива до поцілунків, ніж до музики, тому знала, чим ми займаємося, але не викривала нас. Моя улюблена гра з тобою, в цілунки та ніжність. Не забувай ніколи цього, Труді, не забувай.


Глава восьма

У мене зовсім не тремтіли пальці, долоні не стали вологими, наче я була спокійна та не нервувалася, тільки от пульс можна було побачити на зап’ястку, ніби хтось під шкірою грав у пінг-понг. Це так дико бачити свій пульс – як рухому, але сховану під шкірою частину тіла. Мене ледь не знудило. Я відчувала щось таке, що, певне, відчували великі письменники. Коли або хочеш спалити все, що написав, або негайно розпочати писати новий том. Мені захотілося написати листа від імені діда. Раптом я відчула запах несвіжого старечого спіднього, так тхне від старих, котрі не хочуть підмиватися і не роблять того: сечовина, затхлість, хвороби. Не від початку, але за кілька хвилин я збагнула, що цей запах йде від нарцисів, які манірно застигли в подарованій Манфредом вазі. Схожі на дівчаток-балерин під час спільного позування однаковим поворотом голови та нахилом стану. Я підхопилася та побігла на кухню, знайшла пакет для сміття, запхала туди квіти разом із вазою та виставила все це на балкон. Більше я ніколи не купуватиму нарцисів.

Треба було зв’язатися з Боно. І от тільки зараз я збагнула, що не знаю, як його дістати. Його скайпу в мене не було, він ніколи не надсилав мені електронних листів, тільки іноді паперові листівки дивного вигляду та змісту. Я була впевнена, що Манфред має координати нашого навіженого кузена, але телефонувати братові не хотілося. В шухляді я знайшла кілька дисків Бонапарта, там було вказано номер якогось телефону, що його я набрала. І почула захрипле дівоче «Алльо». Я привіталася та запитала, чи розмовляє дівчина німецькою.

«Це ще мені нафіга? Ти з німецької церкви?» Я не знала про існування німецьких церков у Франції і не знала, чим вони можуть відрізнятися від французьких, хіба що хрести пофарбовані в наші національні кольори. Французьку я знала дуже погано, ледь розуміла, що вона каже. «А англійською?» – не могла вгамуватися я. «Блін. Тобі чого?» – вона перейшла на англійську! «Я – сестра Боно. Ви знаєте Боно?» Вона гмикнула. «Ми живемо разом. Він ніколи не говорив, що в нього є сестра. Ти хто така, дівко?» Я розгубилася. Боно, котрий виглядав як фам-фаталь та Че Гевара і носив цей завузький чорний одяг, виявляється, не був геєм.

Шок полягає не в тому, що хтось з твоїх родичів має іншу орієнтацію, справжній шок полягає в тому, коли твій родич виходить за межі твого сприйняття його. «Я – сестра, двоюрідна. Навіщо мені брехати?» – «Ти себе так щоразу заспокоюєш, коли брешеш?» – «Навіщо мені брехати?» – «Звідкіля я знаю? Можливо, ти від цього кінчаєш. Та припини цю маячню, хочеш, щоб сприймалася твоя брехня, – тренуй фантазію. В мене нині гарній настрій, ану спробуй щось ще?» – «Ельзе, Манфред, Марта, Агнес, вам про щось кажуть ці імена?» – «Шифруєш ім’я Емма? Вже набагато цікавіше!» – «Блін, ні». Вона мене дістала, я перейшла на сленг. «Ти взагалі в курсі, що Боно – німець?» – «Це його біологічне походження, а не справжнє». – «Тобто?» – «Ну, тобто не той батько, хто трахав матір, а той, хто виховав дитину. Боно виховали французи, ясно?»

Невідомо, кому пощастило більше, Боно чи Мауглі, хотілося пожартувати мені, тоді б він писав «ввуууууу», а не «ква-ква» на листівках – але ж я не Манфред, щоб жартувати на тему націй та релігій. Уголос. «Мені треба поговорити з Боно, він удома?» – «Ні, кицю-сестрицю, він у клубешнику». – «В нього вечірка?» – «В нас щодня вечірка, це – наш клуб, ми його тиждень тому придбали. Найкрутіший! Гарні родичі, нічого не знаєте про його життя. Я ж кажу, біологічний мотлох». Власне, на цьому варто було б покласти край цій дивовижній розмові, але мені був потрібен бісів Боно. «Якщо тобі кортить мене вилаяти – не стидайся, давай». – «Сто років ти мені снилася, аж поки на землю не спустилася. Ти за кого себе маєш? Слухай, от ми живемо вже рік, і ніхто з вас ніколи не телефонував, не писав, не приїздив у гості. Ви дали мені можливість думати про вас як про люблячу Боно родину, га?» Такої можливості ми їй не дали. «Ну, знаєш, зате тобі не треба нас любити». – «А може, я цього прагну?» Я не люблю екзистенційних бесід навіть з батьком, не кажучи про незнайомих людей. Зрештою, я не Ісус Христос, щоб витримувати стільки любовних прагнень.

«Справа в тому, що мені потрібний лист від нашого з Боно діда. Мені здається, що Боно його прихопив з собою. Бо всі листи були в його матері, а зараз один зник». – «Блін, я так і знала. Якщо хтось із вас і зателефонує, то як поліція. Що, більше нема на кого звернути? Немає в Боно ніяких листів. Чого б йому писав той дід, якщо більше ніхто з вашого кубла не писав?» – «Дід писав нашій бабці, це – старий лист, з минулого сторіччя». – «Ми з Боно – люди майбутнього, нам нецікаво жити минулим. Нема в нього жодних листів». Я вирішила, що слід прощатися. «Гаразд. Бувай. Перекажи, будь-ласка, Боно, що я телефонувала, хай мені задзвонить, треба з’ясувати, де може бути цей лист». – «Блін. А тобі навіть не цікаво, як мене звуть?» – «Цікаво, я саме хотіла обрати ім’я для одного вилупка, та й нічого, що буде жіноче, кажи!»

«О! А в тебе є зуби. Я вже подумала, що ти яснами і тільки ангельське мило жуєш, ти ба!» Я засміялася. Вона також.

«Я – Кармела. Ромка, до речі. Можу перетворити тебе на щось неприємне». – «Для цього ти маєш знати, що для мене є неприємним. Я – Марта». – «Бувай, Марто. Я все йому перекажу. Але реально, в нього ніколи нічого не затримується, навіть якщо цей лист був у Боно, він уже точно не в нього. Він нічого не може втримати в руках, навіть музику, вона висковзує з-під його пальців, гуляти, чіплятися до інших, а до нього ніколи не повертається». – «Не може нічого втримати в руках, а ти не боїшся, що він випустить тебе?» – «Не боюся. Бо це я його тримаю. А я ніколи нічого не гублю. Навіть сіяти квіти не люблю, бо це – віддавати, краще чужі вкраду. І горобців не годую, і вони вкрадуть. Ми ж бо справжні роми!» Вона ще раз засміялася.

І я поклала слухавку. Я не знала, чи був лист у Боно, чи його в кузена не було, але він мене здивував. Цікаво, Манфред у курсі про Кармелу? Дзвоник заверещав як немовля, котрому не дають їсти. Так тиснути на нього могла тільки одна людина – Ханне. Це була вона, довгонога цицьконосиця, засмагла та гарна. Вона кинулася на мене як сагова вампірка. «Привіт!»

Коли Ханне обнімалася, я завжди думала про те, що так, як зараз я, мабуть, міг би почуватися Дон Кіхот, якби вітряки почали обмацувати його. В Ханне не було нічого м’якого, я щоразу непокоїлася, що вона наставить мені синців палкими обіймами. «Яка ж ти засмагла!» – «Яка ти бліда. Ти взагалі вилазиш назовні? От що ти робиш вдома?» – «Якби мене не було вдома, хто б тобі відчинив? До речі, ти що, з речами?» – «Ага». – «До ванни хочеш?» – «Більше хочу печива або пива, що в тебе є?» – «Вода та хліб. Може, трохи вина». – «В тебе завжди почуваєшся або як у буцегарні, або як у гостях у Христа».

Як завжди я закотила очі. Як я люблю Ханне, вона моя власна озвучка! Все, що я варю в голові та про що я думаю, Ханне вивертає з усіх баняків та промовляє вголос. «Я піду щось тобі приготую, а ти краще прийми душ». – «Ти така наполеглива, якби я знала тебе гірше, могла б вирішити, що ти хочеш мене звабити, але, на жаль, це не так, ти просто схибнулася на чистоті. Ок, піду. О, а що то?»

Ханне ніколи не дочікувалася відповіді, коли можна було підбігти та схопити річ, що її цікавила. Цього разу це були дідові речі, малюнки та листи. «Дай сюди!» Я так і знала, що єдиною людиною, яка натягне хасидського капелюха на голову, буде Ханне. В нас так завжди було, я хотіла зробити, але зупинялася, а Ханне хотіла та робила, а потім вибачалася – в кращому випадку. Манфред казав, що в Ханне запаралелені дії та думки, як у тварини. Козел.

«Де ти це взяла?» Я зрозуміла, що маю негайно їй дещо пояснити, тому розповіла про діда, сухо і коротко. «І що ти думаєш?» – запитала я згодом. «Я ще більше хочу їсти, якщо твоя ласка. І випити. Боже мій, ну чому це трапилося не зі мною? Втім, мені зараз не можна витримувати стреси». – «Це чому?» – «Я тобі писала, що приїду не сама?» – «Ти мене поінформувала. Я подумала, що в тебе хтось з’явився». – «Власне, так воно і є. Тільки не в мене, а в мені».

Ханне дивилася на мене своїми сутінковими очима і більше нічого не говорила. А я гальмувала. Ні, я відразу збагнула, що вона може мати на увазі, але просто не могла в це взяти і повірити. «Ти вагітна?» – «Так! Ти за мене рада? Слухай, принеси хоча б яблуко. Хоча краще щось суттєвіше, бо від яблук у мене кумкає в животі». Я присіла. «Слухай, я щось не розумію, але коли ти встигла?» – «В Туреччині, де б ще?» – «Тобто він у тебе від турка?» – «Ну, я не дуже впевнена. Або від турка, або він англійця. Але знаєш, тітка, що мене оглядала, сказала, якщо від турка, то в малого щось буде синеньке, я от тільки не пам’ятаю, що саме – синці, анус чи пуп». – «Синій анус? Що ти верзеш?» – «Та певне, що не анус, може ямка на сідничках, я не пам’ятаю, але щось має бути синє, вона сама туркеня, заміжня за шведом, їй краще знати, що де буває синім у малюка з азіатською кров’ю від народження. Може, треба на щось натиснути – і воно синіє». – «Ханне, це дитина, а не мертвяк! Що в неї має синіти від доторку?»

Я приголомшено мовчала. Ханне запропонувала торкнутися її живота. Я дуже не любила тактильності. І вона про це чудово знала, можливо, думала, що дитина має все змінити. «Я не хочу. Він ще інфузорний, я його не відчую». – «А тобі було б краще, якби він тебе пхнув або куснув? Хоча ні, щоб куснув, тобі треба торкнутися не черева, сподіваюся, в нього вистачить клепки прокладати свій шлях на волю головою, а не дупою. А ти запитувала маму, як ішов Манфред? Бо як звідси підеш – так і йтимеш. Слухай, чого ти так боїшся тіла? І свого, й чужого. В мене завжди було до тебе одне питання, а в дівоцтві ти взагалі мас…» – «Стоп! Досить. Слухай, я пішла тобі за їдлом. Так буде краще». – «І не забудь про пійло!»

Я принесла їй все, що знайшла в своєму холодильнику, власне, частування не з кращого. Півкелиха білого рейнського, три сливи, обвітрений, як пика моряка, шматок палтуса, але для риби це нормально; грубий хлібець та варене яйце. Ханне натхненно клацала моїм ноутом. Відповідала на листи, її рука намацала сливу, потім келих, обличчям миттєво пройшлася щаслива посмішка, подруга зробила два ковтки. «Слухай, тут я читаю листа Манфреда. Він поводить себе зухвало». – «Чекай, якого листа?» Ханне енергійно жувала хлібець та палтуса. «Дивись». Вона розвернула до мене монітор. Лист Манфреда прикрашали хлібні крихти та палтусяча кістка, цей натюрморт нагадував скаженого птаха з виряченими очима та коротесенькими крильцями.

«Марто, я тут подумав, краще б ти шукала собі коханця, ніж копирсалася в житті діда. Я вчора почув влучну фразу: люди, в яких є діти, завжди живуть майбутнім, а люди, в яких немає дітей чи коханців, – завжди живуть минулим. Тобі необхідно перерости в інший тип, перейти на інший рівень. Я дуже цього тобі бажаю. Фредді-Манні». – «Ставлю на синій анус – він це не почув, а годинами шукав в Інтернеті щось таке, що підходило б до ситуації. Апломб який! Наче він багатодітний татусик, що живе в космічному яйці. Чого він до тебе допнявся? Йому це все не подобається? Він у дитинстві не читав Жуля Верна?»

«Не читав. Не подобається. Він думає, що треба цю тему закрити і все. Щоб не зіпсувати репутацію». – «Чию? Слухай, навіть якщо закрити відкорковану пляшку вина чи шампанського – напій не буде таким, як раніше. Краще зразу випити. В тебе ще є?» Ханне потрусила перед моїм носом пустим келихом. «А тобі не зашкодить?» – «А тобі шкода?» Вередлива Ханне, вино в мене ще було, і я покірно пішла відкорковувати нову пляшку.

«Слухай, я оце поміркувала. Мені Ширін, лікарка-туркеня, надіслала фотку мого малюка, ось подивися!» – «Ханне, ну на що там дивитися? Ок». Власне, це було дуже схоже на сучасне мистецтво. В цій фотці також ховався натяк на щось глибше, інше, більше. «Манфред каже, що тобі швидше треба стати мамою, а як йому сподобається, коли він стане батьком?» – «Тобто?» – «А я от візьму, напишу йому листа з темою «вітаю, татусику!», вкладу цю фотку, і подивимося, як він житиме майбутнім». – «Чекай, ти з ним давно не спиш!» – «Ну то й що? А раптом я зберегла його сперму на випадок скрутних часів». – «Ти це зробила?!» – «Ні, але він повірить так само швидко, як у це зараз повірила ти!» Ми розреготалися. Я можу собі уявити стан Манфреда, він стовідсотково повірив би, він з тих чоловіків, котрі віддають належне власній спермі; кількабальний особистий землетрус йому було б гарантовано. Але треба жаліти власних братів. Слово «жалість» завжди нагадувало мені квітучий кущ, щось схоже на жимолость або ясмин. Тривожне, з нав’язливим запахом нагромадження суцвіть, котрі хилять кущ додолу.

«Слухай, а як ти збираєшся жити?» – «Виключно майбутнім, як зазначив Святий Манфред». – «Я серйозно. Ти збираєшся з’ясовувати, хто його батько, ти збираєшся створювати родину?» – «Знаєш, родина якось сама утворилася без моїх зборів, – Ханне знизала плечима. – Думаю, що все буде добре, в мене є заощадження, я можу працювати вдома, почуваюся добре». – «А ти казала потенційним татусям про дитину?» – «Ні. Багато чого довелося б пояснювати, а я цього не люблю. Вони між собою знайомі, але не в такому статусі. Я листуюся з обома. Хтось обов’язково відпаде, не в кожного достатньо міцні щелепи, щоб постійно триматися за гілку. Або я відпаду, як грушка, що налилася і впала на землю».

«Ти їх любиш?» – наївно-розгублено запитала я. «Певне, що так, принаймні я закохана, такий стан, коли всі слова хочеш перевіряти на дотик, навіть те, як він вчився на медичному. Це, мабуть, тому, що я дуже погано їх знаю. Що тобі сказати ще? Рон чудово грає у ватерполо, Бора так посміхається, що відразу починаєш думати про те, як він цілується». – «А коли Рон пливе, відразу починаєш думати, як він обіймається? Розмах його ручиськ вражає!» Я всміхнулася. «А я боягузка. Я не можу так швидко закохуватися, я ніколи не бачу в посмішці – поцілунок. Ніколи». – «Та ні. Ти дуже смілива в думках, тобі варто одного разу їх випустити і все. Але ти тримаєш їх на підтяжках. Зрештою, ти донька свого батька». – «І онука свого діда. Ти знаєш, вони проти того, щоб мені допоміг дядько Артур». – «Звичайно, вони проти. Таким людям, як дядько Артур, успішність вибачають лише тоді, коли вони, приміром, стають імпотентами і про це дізнаються геть усі. В такому разі ставлення до нього змінилося б хутко. Вони б кинулися до нього в гості зі штруделями, платівками з його улюбленою музикою, з власними бідами і навіть з грошима. Люди – не фрукти. В гарних наливчастих, яскравих та здорових людях завжди приємно знаходити хробака. Це тобі не мореля, котру викидаєш. Людей притискаєш до серця. Ти ж сама це знаєш».

Задзвонив телефон, я смикнулася, Ханне подивилася, хто телефонує. Брови її піднялися на цілий сантиметр вище, як два місяці в нічному небі. Так темнішає в Ханне на душі. «Наташа?» Я ствердно кивнула та прийняла дзвінок. «Привіт. Так. Прочитала його листи. Моторошно. Навіть нарциси почали смердіти старечою білизною, довелося винести їх разом з вазою на балкон, інакше б мене знудило».

«Тобто ти спілкуєшся з Наташею?» – «Якось так вийшло, хотіла, щоб мене підтримав Дерек, а підтримала Наташа. Вона дійсно намагається мені допомогти, ну… це природно, мабуть, допомога людини у вінку жертви людині у вінку ката». – «Дерек не може нікого підтримувати, він протестний елемент. Це ж з якого дива Наташа – жертва? Ти нажерлася жалістину?» – «Я маю на увазі те, що вона з Польщі, тож її діда цілком міг вбити мій дід». – «Правда? Цікава логіка, шкода, що я не застосувала її, коли мене пограбував хлопчина з Росії. Треба було йому все віддати, тому що мій дід міг убити його діда, а не викликати поліцію. Може, ти тоді пробачиш їй те, що вона в тебе відбила Дерека, га? Нічого, що це гірше, ніж відбити нирки. Принаймні в тебе були такі глибокі імлисті синці під очима – виразніші, ніж у будь-кого з пієлонефритників. Ти вже не пам’ятаєш, як ти почувалася тоді, попустило? Ти пробачила цю сучку, граєш у цивілізовані стосунки?»

«Ханне, я знаю, що це виглядає дико». – «Ні, не дико. Інакше б це мене заворожувало. Це виглядає хворобливо, я цього боюся. Чого їй від тебе потрібно?» – «Вона хоче допомогти. От завтра піду до суду. Там буде слухатися одна справа щодо поляків, і Наташа хоче познайомити мене з чоловіком з України, він має тут готельний бізнес і може допомогти з візами та інформацією». – «Зараз немає проблем з візами. Береш квиток і вирушаєш, якщо тобі так вже закортіло туди поїхати. Залізна завіса виявилася марлею з дуже рідким плетінням». Я зітхнула. «А ще вона домовилася з Францом, що я до нього завітаю поговорити на історичну тематику». – «Це той самий Франц, котрий написав, що в Манфреда член, як хвіст жертовної ящірки? Класний чувак, я б залюбки з ним познайомилася». Якби я не пила вино, то захлинулася б слиною, але вино висушило горлянку, тому я смішно забухикала туберкульозним кашлем. «Він не писав таке!» – «Щось схоже писав. А що, він язикатий, як усі геї, цілком у його стилі».

«Слухай, а я можу своїм сказати, що ти вагітна?» – «Можеш, я не збираюся цього приховувати. Слухай, я, мабуть, піду, бо знову зголодніла. Нічого, якщо я залишу свою валізу в тебе?» – «Нічого. Пакунку померлого діда буде веселіше. Погомонить з валізою вагітної подруги. Символізм!» Ханне зникла.

Я тільки-но взялася за її валізу, як пролунав дзвінок. «Ага! Вдома немає свіжих трусів?» – загорлала я та відчинила двері. На мене з тихим подивом дивився мій батько. «Взагалі-то є, до того ж різного ступеня свіжості». – «Привіт. Я думала, що це повернулася Ханне, вона прибула з відпочинку, з’їла всі харчі, що комизилися в моєму холодильнику, та побігла додому». – «А це твій старий батько. На відміну від твоїх подруг – він приніс вино, крекери та сир». – «Мені пощастило, бо я вірю в закони фізики. Якщо в одному місці убуде, тоді в іншому обов’язково прибуде». Батько увійшов. «Слухай, мені подобається, що ти згадала про свою фізичну сутність». – «Тобто?» – «Будемо розливати?» – «Авжеж».

Батько повільно пішов на кухню, він привчив себе не поспішати, точніше, перевчив, бо за природою своєю був невгамовним та рвучким. Коли людина в мантії чи в рясі метушиться, це виглядає як у саркастичному мультику або так, наче хлопчиська чубляться в наметі. «Я хочу, щоб ти була щасливою. А якраз фізики більше люблять щастя, ніж гуманітарії. Гуманітарії смакують нещастя, межові стани, бо ці стани ніколи не схожі, їх цікаво розглядати під різними кутами. Фізики віддають перевагу щастю. Воно зрозуміле та логічне».

Я взяла келих. «Щось мені підказує, що ця промова стосується мого ставлення до діда та минулого, правильно?» – «Приймається». Батько всміхнувся та спробував вино. Він завжди мружив очі, коли смакував новий сорт вина. Певне, так він мружиться і на нову жінку. «Ти мене мусиш зрозуміти, хай не як батько, хай як адвокат». Батько трохи більше повернувся до мене, так він концентрував увагу. «Я хочу відчувати наш рід за спиною. Справжній рід, такий, як він є. Щоб було на що спертися, коли похитнешся». Батько похитав келих у повітрі. «Краще не хитатися. А для цього треба зберігати внутрішню рівновагу та вірити в законність щастя». – «Ти знаєш, я не можу не хитатися. Я не можу не коливатися. Я ніколи не маю внутрішньої рівноваги». – «Марто, доню моя, не перебільшуй. Ти не метроном, не церковні дзвони і не кривенька качечка». Я затулила долонями очі, бо коли він так налаштований – немає про що говорити, краще змінити тему, хоча він, як вправна балерина, крутнувся… і мить, а він уже у вихідній позиції.

«Ханне вагітна». – «Кхм. Ти ще не казала Манфреду?» – «Навіщо це знати Манфреду? Хіба він давав обітницю бути хрещеним батьком для дітей Ханне? Думаю, цього разу в нього нічого не вийде, малюк Ханне – мусульманин». У мене є одна жахлива риса, котру я ніяк не можу здолати – коли я не маю чим кинути виклик батькові, я використовую для цього своїх друзів.

«Ти хочеш, щоб я обурився. Тренуйся на китайських феєрверках, вони не щоразу спрацьовують». – «А тобі це подобається?» – «Мене це не стосується. Ти прекрасно знаєш, що я не люблю теологічних суперечок. Але якщо тобі кортить дізнатися, що я думаю з цього приводу, можу тобі сказати, що правовірні від католиків, на мій погляд, відрізняються тим, що на правовірного в Едемі чекають десять цнотливиць, готових заради нього на все, а на католика – десять розпусниць. Але є те, що їх єднає, – ці діви мають бути неповнолітніми. Бачиш, більшість прагне потрапити до Раю і розпусно чекає на порушення кримінального кодексу. Хіба не смішно?» – «Все це стосується тільки чоловіків». Батько підморгнув мені. «Але ж Ханне чекає на хлопчика? Ми ж про нього? Власне, я дуже радий за Ханне. А от за тебе – ні». – «Тобі також здається, що мені краще знайти когось, хто б затрахав мене до нестями?» – «Ти сама сказала, що тобі потрібно на щось спертися. Може, спробуєш?» – «На милиці, наприклад? Для цього треба зламати ноги. Займуся цим зрання». Батько зітхнув. Поцілував мені руку. «Просто подумай не про те, як захистити спину, а про те, як зробити своє внутрішнє наповнення таким щільним, аби нічого не розхитувалося. Просто подумай».

Батько пішов. А я повернулася до валізи Ханне. Я поклала до пралки кілька її білих речей. Бо я знаю, що вона довго їх не пратиме, тому що переважна більшість її речей – яскрава, і білі одежини, як змучені, але звиклі до процедур пацієнти, терпляче чекатимуть своєї черги. Де хто не дочекається і помре. Коли переш білі речі, іноді здається, наче в ілюмінатор літака зазирають чайки. Як казав маленький Манфред, коли його сварили за брудні руки: «Але ж всередині я чистий! Хіба це не головне?» Зараз у нього чисті руки. Часто навіть стерильні. Колись ми втрачаємо головне, те, що безпомилково впізнаємо у дитинстві, воно вислизає з рук, як жертовний хвіст ящірки. Треба готуватися до зустрічі з Францом.


Глава дев’ята

Суди я не люблю. Мені здається, що там стіни перетворюються на людські пори, наче наближена об’єктивом фотографа шкіра, частіше за все проблемна. Ближче до носа – шкіра, шкіра, пори, пори, прищі, фурункули, капіляри, що луснули. Я відчуваю цей сморід спітнілості, і мені це дуже неприємно. Це як відчувати переляк іншої людини, яка робить усе, щоб ти не відчув її переляк. І ти брешеш, що не відчуваєш цього, і вона – бреше.

Суди любить мій батько. Воно й не дивно. Він вміє смакувати пафос. Коли людина смакує пафос, їй не потрібно придивлятися до реальності, бачити цю шкіру, ці пори. Варто сказати, що батько вміє це робити елегантно, в цьому навіть є щось гурманське. В суді він виглядає так, наче прийшов слухати органну музику. Варто сказати, що майже всі судді та адвокати дуже не люблять галасу та підвищувати голос у компаніях, ще б пак, вони звикли до того, що говорять у відносній (а часто й цілковитій) тиші, ніхто не втручається в їхні промови і всі вимушені слухати. Батько завжди говорить рівним та спокійним голосом, котрий можна порівняти з морським штилем. Тому будь-яка іронія або знущання сприймаються від нього ще образливіше. І він про це знає.

Мені ж завжди було незручно дивитися на суддівські мантії, все-таки суд – світський заклад, навіщо ця гра у церкву, навіщо наближати себе до Вічного Суду, це небезпечні ігри, і судді часто забуваються. А якщо суд не є церквою (хоча, якщо в інституції можуть бути власні прагнення та амбіції, то суд цього дуже прагне, жадає), тоді це – театр.

Так, так, суд – це дійсно театр, де в кожного прописані ролі. Помічники суддів – суфлери. Перший склад, другий склад. Режисер, освітлювач, стенограф-сценограф, конферанс веде секретар або судовий розпорядник. Класичний репертуар, майже без жодних експериментів. Перша інстанція – репетиційна база для апеляції, апеляція – для касації, ну а далі вже Бог застиг в очікуванні з диригентськими паличками, перебираючи старі партитури… У суддівських також були свої композитори, але тепер уже ніхто не пише нічого нового. Звичайно, адвокати на мене накинуться (суддів у цьому сенсі не проб’єш), кому ж приємно чути, що ти – формальна фігурка. Певно, що і батько обурився з такого плину моїх думок. «Кожна справа неповторна, кожна людина – унікальна». Мабуть, провідні актори Королівського театру відповіли б мені приблизно так само. «Гамлет – унікальна роль!» Чим слабша роль Обвинуваченого? Трагізм? Ще й який. Або Потерпілого? Або Захисника, котрий перебрав на себе роль Ісуса? «Карай мене, я вже покараний і відстраждав за всіх, і не чіпай моїх ягнят».

Мій колишній, Оскар, обожнював свої адвокатські виступи. Він часто записував себе на диктофон, щоб чути голос. Щоб працювати над інтонаціями, хіба це не акторство? Хіба це не намагання отримати кращу роль? Наприклад, змінити на посту мого батька. Коли-небудь, не зараз. Як свого часу Шона Коннері. Саме тут записуються на Джеймсів Бондів.

У німецькій традиції суд відбувався під липами, міський, селищний Gerichtslinde.

Також під липою влаштовувалися народні гульбища. Я ж кажу – театр! Коли мені особливо хочеться дістати батька, я пригадую йому це. ЛИПОВИЙ СУД! Тоді він так називався. Але, можу вас запевнити, він був справедливішим. Теперішній суд є більш липовим, ніж тодішній.

Суд, до якого цього разу мене притягла Наташа, був не таким, як той, де працював мій батько. Значно простіший. Більше схожий на шкільні кабінети. Наташа в сірому допасованому костюмі виглядала незвично. Вона простягла мені свою вузьку долоню, на зовнішньому боці якої крізь засмагу чи то проступила сіль, чи то шкіра почала лущитися, тому долоня Наташі нагадала мені засолену рибу. І я боялася потиснути простягнуту мені руку, щоб не перетиснути їй зябра. Бо ж вона дихає долонями. Я втрачаю глузд. Наташа мене обійняла. Притиснула мої зябра на лопатках. Задихаєшся не тоді, коли міцно обіймають, а тоді, коли перетискають твоє дихання навіть ніжним дотиком.

«Я рада, що ти прийшла, побудеш на розгляді справи? Це не дуже довго, потім я тебе познайомлю з одним чоловіком, поки що його немає, має прийти пізніше». Я погоджуюся. Показую свою викладацьку картку секретареві. Він схожий на вчителя Гаррі Поттера. І дивиться на мене так, наче зараз перетворить на щось незвичайне. Але натомість він каже, що дуже радий, що представники правничої освіти цікавляться звичайним суддівським життям. Він промовляє це так поважно, що я розгублююся і, замість адекватної відповіді, хитаю головою, як дитяча іграшка, наче сама себе схвалюю.

До зали заводять якогось смердючого цибатого брюнета. Невеличкого на зріст, кудлатого, з ніг до шиї запакованого в чорну шкіру. Виявляється, що він на вокзалі цькував стареньких поляків, подружжя. Тепер я розумію, що тут робить Наташа. Вона уважно за всім спостерігає, руки її спокійні, вона тримає себе в руках за допомогою вуст, стиснула їх так, щоб нічого в організмі не ворушилося. Я часто роблю так само.

Смердючий брюнет розповів полякам, про те, що Берлін – це його місто, і щоб вони швидше звідси вшивалися, а щоб було більш зрозуміло, адже вони – іноземці, вдарив чоловіка та жінку кілька разів гумовим кийком. Коли розповідають про його вчинки, він щось наспівує, озирається, шукає вдячного глядача. Коли подібні істоти хочуть зустрітися зі мною очима, я ніколи їм цього не дарую, зрештою, дивлюся на них сама – неемоційно, сонно, головне – не виказувати жодних емоцій. Вони ними живляться. Його запитують, як він може прокоментувати свої дії. Він відповідає, що його там узагалі не було, все це вигадки. А якби він стрів поляків – утікав би. Він боїться їх, вони ж з табору переможців. Дивиться ця істота дуже зухвало. Але, можливо, і був, у нього стільки справ, усього й не пригадаєш, але точно – не чіпав. Так, метляв руками, можливо, когось зачепив, пісеньку співав про Берлін, а що, хіба не можна? Він – берлінець.

Запрошують потерпілого, він непогано говорить німецькою, розповідає про те, що вони з дружиною живуть у будинку, за яким доглядає цей пан, і стосунки між ними завжди були жахливими, хоча вони за все вчасно сплачують і поводять себе належним чином. Але випадку на вокзалі старенький не пам’ятає, відводить очі – червоні, залякані власним плачем. Те саме розповідає його дружина, змучена, втомлена жінка. Протокол складений невдало, побої зафіксовано не того дня, Шкіряна Істота залишається непокараною. Посміхається, наспівує щось, зиркає.

Обвинувачка, шикарна довгонога жінка, манерою проголошувати промову схожа на розривну кулю, попереджає, що буде стежити за ним і колись йому обов’язково не пощастить. Він підморгує їй і каже, що йому лестить, що така шикарна панянка буде за ним спостерігати. Суд закінчується. Я кажу, що хочу помити руки. Так зі мною постійно. Наташа протягує вологу серветку. Ми йдемо до суддівської кав’ярні, Наташа говорить щось заспокійливе до подружжя польською. Я ніц не розумію, але голос її лагідний та переконливий водночас.

У кав’ярні до нас підходить опецькуватий пан. Обіймається з Наташею, вітається зі мною та подружжям. «Це – Орест, я хотіла, щоб ти з ним познайомилася». Я ще раз вітаюся. «Знаєш мережу готельчиків “FORREST”? Я дійсно нещодавно бачила такий готельчик. «Це – готелі Ореста, він – українець, оце влаштовує зараз Радмилу та Збігнева пожити в себе». Орест каже, що запрошення мені до України дійсно не потрібне, але він може задзвонити своїм друзям, щоб вони вирахували та спростили мій маршрут, допомогли знайти машину, зустріли – коли треба. Я дякую, тому що мені потрібно на щось спиратися в цій подорожі. Ми обмінюємося з Орестом координатами, він каже, що все надсилатиме мені поштою. Орест ще раз обіймається з Наташею, забирає подружжя поляків та зникає.

«Ти давно з ним знайома?» – «Колись я писала статтю про його бізнес. Знаєш, не так багато чужинців здобувають фінансовий успіх у міграції. В нього це вийшло. Але він дуже впертий. Колишній українській інженер став власником успішної мережі готелів у Німеччині. Вражає?» – «Вражає. Я б не стала успішним власником. Навіть не знала б, з чого починати. Зовні він схожий на баварця, напевне, це йому допомагає тут. Хоча не кожний пустить до серця та гаманця баварця». Наташа сміється. «Так, вигляд у нього хитрюганський, він каже, що людина, як цегла, перед тим як ставити на неї штамп якості, він мусить обмацати її з усіх боків, бо несе відповідальність за свої штампи». – «А ти?» – «Іноді ставлю, але мої штампи – польською, не кожен годен їх прочитати». – «А що стоїть на Дерекові?» – «Нічого. Я його просто кохаю. І ще дуже хочу змінити його життя». – «А що не так з його життям?» – «Знаєш, я дуже хочу, щоб він віддав щось суспільству». Я ніколи б не наважилася пропонувати Дереку зміни, можливо, саме тому він зараз не зі мною. «Наскільки я знаю, це не його світоглядна позиція». – «Саме так. Я намагалася затягнути його на ці процеси. Схилити до того, щоб він допомагав людям, котрим нема кому допомогти. Безкоштовно. Від серця. Але його серце зайняте». – «Тобою». – «Ні. Більше – собою. Та хибним відчуттям свободи. Хоча я спромоглася трохи втулитися, мізинцем». Вона потягується.

«Марто, ти зараз говориш зі мною як автомат, котрий повідомляє тобі, скільки ти важиш. Неживий, байдужий голос, пропущений через кілька фільтрів Я не запитую тебе, чому ти так поводишся, бо я знаю чого. Я просто хочу, щоб ти знала, що подобаєшся мені, так чи інакше, я на твоєму боці». За такі слова потрібно дякувати. А я не могла, щоб подякувати, мені потрібно було проковтнути одну складну емоцію – сором, змішаний з люттю, вразливість, змішану з коханням, і щось іще – більш тверде. В таких випадках подяка часто виливається зі сльозами. Але я стрималася. Наташа взяла мою долоню в свої руки і, певне, почула подяку, висловлену моїм бурхливим та необачливим пульсом. «Тримайся. Франц на тебе чекає, він сказав, що не постійно перебуватиме вдома, але тобі буде кому відчинити двері. Бувай». Наташа рвучко підвелася та пішла.

На мій дзвінок довго ніхто не реагував, я вже встигла подумати, чи не прогулятися мені десь, як двері розчинилися. І я опинилася у веселковому краї. Весь коридор Франца – підлога, стіни, стеля – все було вкрито веселками. Зачарована веселковими спалахами щастя, я не відразу звернула увагу на те, що двері мені відчинила напівгола жінка. Вона стояла і роздивлялася мене. Струнка, з розкуйовдженим сивим волоссям, у прозорій чоловічого крою сорочці.

Власне, це був удар. Перший мені завдала подруга Боно, адже я була переконана, що мій кузен гей або щось зовсім іншосексове. Тепер Франц. «Чого ви на мене так дивитеся? Наче я хатня рослина, що наважилася відчинити вам двері». – «Я просто думала, що Франц… надає перевагу чоловікам». Вона повела стегном, перемістила основну вагу тіла. «Я також надаю перевагу блондинам, а от сплю із Францом. А він шатен. Парадокс?» Важко було опонувати. Я привіталася, назвала себе і запитала, чи можу я пройти. «Який обираєте колір?» – «Прошу?» – «Франц так тестує людей, дуже часто люди йдуть одним чи двома кольорами веселки. То який обираєте ви?» Як я не люблю тестів. Навіть жартівливі тести, котрими мене час від час атакує Ханне. Я завжди брешу. От і цього разу я обрала червоний. Жінка подивилася на мене, гмикнула і сказала: «Якби вам довелося йти тривалий час і нікого не стріти на своєму шляху, ви б збилися на синій». Дідько її забирай. Вона мала рацію, ця прозорлива прихильниця блондинів.

Вона розташувалася на ліжку. Неприбраному, такому самому розкуйовдженому, сексуальному та видовженому, як вона. «Мене звати Ора. Я бачу, що вас не треба розважати, бо вам через це буде ніяково. Хочете щось випити?» Я сиділа в кріслі, в котрому цілком могла сидіти сіромаха Джейн Ейр. Ніколи в моїй хаті не буде подібних крісел. В такому кріслі не можна нічого пити, бо рідина застрягне десь на рівні підгруддя. «А у вас тут немає іншого крісла?» – «Є, але на ньому сидить Піа Нера». Я озирнулася і побачила маленьке лялькове крісельце, де сиділа лялька-циганка. «Я б на вашому місці не чіпала її, вона дуже мстива». Божевільня. Я не знала, чи варто продовжувати розмову і про що. Ору це не бентежило, вона накрилася ковдрою і наче заснула. Хоча це навряд можна було назвати розвагою, але мені дійсно стало ніяково. Я боялася встати, бо крісло рипіло і я могла її розбудити, а сидіти тут і берегти її сон – мене також не тішило.

Взагалі так зі мною поводилися вперше, не знаю, прикидалася вона чи ні, можливо, хотіла довести, що, як тільки вона засне – я відразу почну нишпорити квартирою? Чи скину Піа Неру та заберу в неї крісло? Ще я думала про Франца. Власне, він був злий. А ще він терпіти не міг мого брата. Ханне була переконана в тому, що колись Франц запропонував Манфреду стосунки, брат послав його під три чорти, і тепер Франц казиться. Я вважала все це дуже дріб’язковим, але хто сказав, що Франц виступає тільки у великих формах? Я думала, зізнаватися в тому, що я – сестра Манфреда чи ні? Він обов’язково цим поцікавиться. Не таке вже в нас поширене прізвище. Раніше я ніколи не відмовлялася від брата. Але саме зараз наближалася до того, щоб відрізати цей родинний зв’язок та сховати його під строкатою спідницею Піа Нери.

«О!» Раптом почула я і нахилилася в бік Ори, мені здалося, що їй зле. «Не туди». Я обернулася на голос. У дверях стояв Франц. Він був схожий на метиса чорного кота та лебедя і, хоча навряд це можна було назвати привабливим поєднанням, дуже вродливий. «Вітаю вас, Марто. Бачу, ви порозумілися з Орою». Це звучало якось двозначно, і я не знала, як на це реагувати, тому просто підвелася з крісла. В мене було таке враження, що моя спина, стегна та грудина зменшилися на третину. «Знаю, розумію. Жахливе крісло. Але воно дарує мені приємні спогади. Знаєте, колись думав здихатися його, а потім поміркував – крісло завжди дарує мені приємні спогади, а люди, що в ньому корчаться, – не завжди. Тож крісло виграє за основним показником. Оро, Оро!» Жінка не ворушилася. Мені стало моторошно, я точно знала, що не вбивала її, але вона здавалася мені здатною на будь-яку підставу. «Ви дійсно з нею порозумілися, вона ніколи не засинає так міцно у присутності людини, якій не довіряє. До речі, ким ви доводитеся Манфреду фон Вайхену?»

Ось воно, почалося. «Я його сестра». – «Ви зовні зовсім не схожі, навіть пластично – різні. Втім, ваші аверси схожі». – «Правда? Я думала, що номінал у нас різний, ви не переплутали з реверсами?» Він зареготав. «Я завжди це плутаю!» Він реготав так смачно, що якби я харчувалася сміхом, то поглинула б цей дуже швидко і мені довго не хотілося б їсти. «Я читала деякі ваші статті про Манфреда». Він звузив очі. «Деякі? Та я переконаний, що він істерично вимагав, щоб ви прочитали всі. Добре, що ви сказали – статті про Манфреда, а не про творчість Манфреда, бо це що завгодно, але точно не творчість». В мене не було настрою теоретизувати на теми мистецтва, але я б не пробачила собі, якби проковтнула образи в бік Манфреда, ще й подякувала чарівний господині за частування. «Я вважаю, що ви не у всьому маєте рацію. Манфред чудовий художник». – «Чудовий? Не намагайтеся мене переконати в тому, що ви позбавлені смаку. Ваше тіло та голос свідчать про інше. Слова без інтонації, без голосових нюансів – нічого не вартують, повірте». Я подумала, як би він відреагував, якби я йому сказала, як одному зі своїх студентів, це в нас, викладачів, зветься делікатне затикання рота ближньому. «Дякую, Франце, ми почули вашу точку зору, а зараз час послухати інших». Натомість я запитала, чи немає в квартирі приміщення з більш лагідними кріслами або стільцями. Франц, котрий так і стояв біля дверей, кивнув та жестом вказав мені шлях. Це була їдальня, з гарним столиком, диванчиками, без жодних ліжок з Орами та кріселець з Піа Нерою.

Я думала, що варто запитати Франца про його зв’язки з журналістським та дослідницьким світами в Україні, але натомість бовкнула: «Які у вас претензії до Манфреда?» Франц робив чай, дуже елегантно, наче птах, кисті його нагадували крила, вони були легкими та завеликими. Густі та тоненькі волосинки, що вкривали його пальці, золотилися на сонці, і коли він жестикулював, здавалося, що кисті от-от мають злетіти. Але як він житиме безкрилим?

«Манфред повернутий навіть не на своєму творчому, а на особистісному Я. Розумієте, критик має бути недозрілим у плані творчості, це злить, а злість стимулює думки. А от митець має визрівати і зрештою визріти. Манфред годує своє Я штучно. Штучними сумішами, які йому підсовують, які сам знаходить для себе, тому він набирає вагу, але це шкідлива вага. Всі ці призи, обожнення, запрошення на ТБ-шоу, муніципальні замовлення – все йому шкодить. Він – малюк-товстунчик з гормональними збоями. Він неприродний, розумієте? Він як митець росте не в тому кліматі і не в тих умовах, йому варто зайнятися іншим. І це постійне самомилування, наче він весь час квітне. Не буває такого. Ніхто і ніщо весь час не квітне».

Треба було ввімкнути диктофон, таку тираду я не запам’ятаю, хоча пам’ять у мене і непогана. Птах примостився на мить біля мене і злетів, залишивши після себе слід у вигляді чайної чашки. «Дякую». – «В його творчості не вистачає сміливості та розмаху». – «Так. Я давно це зрозуміла, ще коли дивилася, як він грає в пляжний волейбол: весь час ховає голову та береже пальці». Франц зареготав, відкинувши голову так рвучко, що я б не здивувалася, якби вона відлетіла як м’яч під час пляжного волейболу. «Знаєте, кожна людина, як метелик, мріє дістатися сонця, але обирає простіший шлях, легшу смерть та ближче джерело світла – лампу». – «І ви?» Він трохи помовчав, а потім промовив, сильно розтягуючи склади: «Так. І я». І тут я збагнула, що він зараз також може втнути трюк із засинанням, як Ора, це в них родинне, зараз бемкнеться на підлогу та засне. Тому я голосно зойкнула кілька разів.

«Щось вкусило?» – «Ні, мені здалося, що ви зараз заснете». – «Марто, а от мені здається, що якраз ви могли б чогось досягнути в мистецтві, у вас нестандартне бачення, принаймні мало хто вирішив би, що людина, ковтаючи гарячий чай, засне, скоріше вже здохне». Це був не дуже вдалий волейбольний пас, але я мусила прийняти цю подачу. «В мене помер дід». Франц зробив шанобливе обличчя. «Діди вмирають, так. Доведено не одним дідом. Ви хочете замовити мені поетичний некролог?» – «Ні, дякую. Не знаю, чи погодиться моя родина на некролог, тим більш поетичний. Принаймні Манфред точно не буде у захваті. Справа в тому, що діда вважали загиблим довгий час. А він жив, втрачаючи розум та здоров’я».

Франц уважно слухав, тому я трохи розповіла йому про діда. «Мені потрібно знайти когось, хто міг би допомогти мені в Україні, я не знаю мови, не впевнена, що сама зможу дістатися місцини, де діда начебто було поховано. Ви можете допомогти?» – «Так. Я постійно на зв’язку з колишніми республіками СРСР, ми готували спільні матеріали на честь падіння Берлінського муру. Знаходити очевидців, цікава була робота. Марто, зробимо так. Я запитаю в усіх і потім відберу вам належну людину. Але ви впевнені, що вам варто копирсатися в цій історії?» Я кивнула. «Розумієте, історія виглядає привабливо тільки в скульптурі, архітектурних пам’ятках, але не в житті…» Я мовчала. «Звичайно, якщо ці пам’ятки та скульптури не зроблені манфредами». І він знову розреготався. Я хотіла йому подякувати за допомогу, але після чергового випаду в бік мого брата – це виглядало б дуже… неприродним, я підбирала якісь слова, але марно силувалась, утім, я все одно не почула б власних слів, вони потонули в музиці, яка лунала наче звідусіль.

Руки-крила Франца миттю злетіли. «Політ валькірій» Вагнера. «Прокинулася Ора!» Урочисто промовив він, голосом прориваючись крізь зграї вагнерівських валькірій. Я зіщулилася. Манфред, коли чув цю музику, розправляв плечі, можливо, Франц помиляється, і Манфред дістанеться сонця, коли цього ніхто не бачитиме, а от я завжди зіщулювалася, як курча у пазурах яструба. Мені здавалося, що зараз мене підхопить буревій і кудись віднесе. І мені водночас було моторошно і дуже хотілося, щоб це нарешті сталося. Але не сталося і цього разу. Втім, і зараз я не розправила плечі.

Світло зникло, до їдальні щось вплило. Я здогадалася, що то була Ора. Вона поставила перед нами склянки з абсентом, сама вихилила дві поспіль і продовжила кружляти під музику Вагнера. Я погано пам’ятаю, що відбувалося потім, сподіваюся, що до групового сексу в нас не дійшло. Ледь жива я дісталася до хати. Ключ не хотів навіть торкатися щілини, як манірний та зрадливий коханець, але мені вдалося його переконати та встромити. Тільки-но я, хитаючись, подолала поріг, як щось холодне вдублилося мені в литку. «Зараз у мене вцілить вбивця-карлик, цілком можливо, це – Піа Нера», – подумалося мені. Я несподівано для себе заверещала, наче випустила свій переляк, увімкнулося світло, я побачила розгубленого Манфреда та Троля, котрий ніжно терся прохолодним носом. «Фуф», – видихнула я.

«Ти що, набралася?» – обурився Манфред. «Що ти робиш в мене вдома в такий час?» – «Зайшов дещо запитати». – «А телефонувати ти пробував?» – «Намагався, але ти нічого не відповідала, вмикала на повну гучність Вагнера і хихотіла». Я скинула туфлі та протиснулася повз Манфреда до кімнати, Троль чимчикував за мною. «Ну і що ти хотів?» Я ризикнула впасти у крісло, хоча сумнівалася, що впишуся. В мене нормальне крісло, ми з Тролем можемо почуватися в ньому вільно та комфортно. «Мені от цікаво, ти умисно нічого не сказала мені про вагітність Ханне?» – «Я думала, що це тебе не стосується. Хіба це тебе стосується?» – «Стосується». – «То це ти тоді не сказав мені, що роман з Ханне в тебе триває». – «Не верзи дурниць. Ми давно не разом, тобі про це чудово відомо». – «То чого я мушу доповідати тобі про те, що Ханне вирішила розмножитися? Вона ж не буде множитися манфредами». – «Як ти не розумієш, ми постійно перетинаємося в компаніях, так було і сьогодні, я бачу, вона погладшала, жартую, а у відповідь на мене дивляться як на останню наволоч». – «Нарешті це сталося. Тебе поставили на місце». – «Слухай, та такі сцени не додають балів ні мені, ні Ханне. Це виглядало огидно».

Манфред із породи власників. У чашку чаю він завжди висипає ложку цукру, котрий потім не розмішує, бо не любить солодкий чай, і залишає ложку в чашці, навіть коли не збирається пити, щоб всі знали – це його. І не лізли. Не пили, не виливали. «І хто батько? Ти ж повинна знати». – «Звичайно. Один священик. Дуже порядний хлопець. Американський баптист». – «Ханне побралася з американським священиком?» Подив Манфреда був непідробним, якби він мені таке сказав про Ханне, я б також здивувалася. «Угу. Ти більше нічого не хочеш? Бо я хочу спати». Манфред схопив на руки Троля і пішов.

Я відкрила шафу, речі діда були на місці. Мені здалося, що Манфред викрав їх. Стало соромно, наче на мене вплинув не тільки абсент, але й манфредоненависництво Франца. А втім, подальші досліди засвідчили дві крадіжки – зникли сандвічі та пиво з холодильника. Коли я увімкнула телевізор, мене поглинув гомін стадіону, Манфред зжер усі мої сандвічі та пиво й перетворив мою квартиру на стадіон. Головне, щоб це не зробилося звичкою.

Я увімкнула скайп, Ханне була на місці. «Вмила ти сьогодні Манфреда, він влаштував засідку в мене вдома, щоб допитати, з ким ти злигалася. Блідий та нещасний. Май на увазі, для Манфреда ти – дружина американського баптиста. Де ти з ним здибалася, я думала, ваші шляхи давно не перетинаються?» – «Кхм, баптист – непогано. Тепер я буду осяйно до нього посміхатися, звати братом та благословляти хрестом. Щоб демонструвати вплив чоловіка, уявляю, як його це біситиме. Уяви, приходжу я на вечірку, і от наче й людей небагато, але трапляються такі розклади в компанії, що відчуваєш себе хвойдою. Був Манфред, Кріс, з яким я зустрічалася в студентські роки, і ще один бовдур, брат Юки, з яким у мене також кілька разів було. І всі на мене так дивляться, наче думають – о Боже, зараз вона запише нас у батьки». – «А вони знали один про одного? Ну тобто, що ти з ними спала?» – «Розумієш, не було нагоди в них про це запитати. Але завжди в ситуації, коли в компанії зустрічаються три твої колишні, відчуваєш, як кожний думає, біфштексом якого ступеня підсмаженості ти потрапляла до їхніх рук. Відчуття не з приємних. А що в тебе з обличчям, ти наче п’яна?»

«Баба Франца накачала мене Вагнером та абсентом, уже не знаю, що вплинуло на мене більше». – «Баба Франца?» – «Так. Її звати Ора. Вона вкладається спати відразу, як тільки ти всідаєшся у крісло, і вештається хатою напівгола». – «Та я взагалі думала, що він гей. І яка вона, гарна? Може, схожа на хлопця? Які в неї цицьки? Стегна вузькі?» – «Цицьки в неї точно є. Стегна вузькі, вона взагалі як сива очеретина. А стосовно вроди – важко сказати. Це не те слово, що її характеризує, розумієш, вона дуже характерна, можна сказати – незабутня та своєрідна, виглядає наче небіжчиця, в будь-якому разі, назвати її гарною або чарівливою не можна».

«Але перед тим як накачатися, ти поговорила з Францом про діда?» – «Обіцяв допомогти. Ну та нехай. Піду вкладатися, бо сил вже не маю. Па-па». – «Слухай, я тут подумала, якщо хочеш, я можу малого назвати дідовим ім’ям. Ну добре, бувай!» Зворушлива Ханне. Я вже вирішила вкладатися спати, забагато подій, як на мене. Мертвий дід, увійшовши в моє життя, вдвічі його подовжив. Але вирішила написати листа Боно. Раптом його полум’яна ромка нічого не розкаже про мій дзвінок. Я написала кілька рядків стосовно листа діда, зберегла лист у чернетках, бо в тексті бракувало сестринської турботи, а як її виявити, щоб це було доречно і не надто пізно, я не знала (з днем народження Боно вітати було зарано, запитувати, як він провів цей місяць, коли ти спокійно обходилася без інформації, як він провів 10 останніх місяців, було б свинством), тож я вирішила, що завтра я думатиму ясніше.


Глава десята

Ранок видався кволим. Так буває із природою, повітря наче завмирає, ніби Бог грається в свої ігри, сутність котрих розуміють тільки філософи, крім того, хибно. А щиро віруючі просто радіють кожному дню. Кава також повільно заварювалася, розкривалася, як квітка на кадрах уповільненої зйомки. Я залізла в свою пошту, щоб дописати листа Боно. Дивно, але в чернетках листа не було, в папці не чорнілася одиничка, що мала чорнітися відучора. Але лист там був. Позначений уже як прочитаний. Хто сюди міг залізти, Манфред, батько? Я б не змогла запитати у Манфреда, чи переглядає він моє листування. Батько одним поглядом виказав би презирство до мого запитання і ніколи не сказав би правди. Суддя ж бо не зобов’язаний говорити правду, він вимагає цього від інших.

Тому я дописала Боно, що радію, що познайомилася з його дівчиною і що рада за них, хотіла написати, що ми з Манфредом обов’язково до них завітаємо, потім вирішила не приплітати брата і надіслала листа.

Телефон висвітлив ім’я Катарини Фоль, домовласниці хати Дерека. Я всміхнулася, є люди, яких ти не дуже добре знаєш, але вони, як смішні історії та щасливі спогади, перетворюють твоє життя на щось хороше.

«Привіт, уже не спиш?» Я запевнила стареньку, що давно не сплю і навіть випила кави. «Слухай, мені тут Наташа розповіла про твого діда». Наташа, як Різдвяний Дух, – всюдисуща. «А я тобі розповідала про мою подружку Розку?» – «Це та, що померла минулого року?» – «Так, померла вона минулого року, але до того довго жила. В неї лишилася онука, Ліля, вона зараз вагітна і записує звукові оповідання про своїх бабусь». Я не розуміла, до чого Катарина хилить, тому не перебивала і не зупиняла її. «В неї три бабці, Лілія зараз в хоспісі, Роза та Маргарете померли, я ж тобі розповідала їхню історію, вони не рідні сестри, а жили, як рідні, під одним прізвищем. І прізвище це Лільчине, і походить воно з України. Хочеш – приходь до мене, я тобі поставлю послухати оповідання. В мене є аудіозапис».

Перед Катариною не можна було з’явитися вдягненою недбало. І тут я вперше збагнула, яким універсальним є жалобне вбрання. По-перше, мало хто наважиться його критикувати (хоча від Ханне і Катарини можна чекати чого завгодно), по-друге, воно личить майже всім. І я не була винятком.

Катарина довго на мене дивилася і сказала, що мені пасує чорне, бо я схудла. «Чорне стильно виглядає тільки на худих, тобі в цьому зараз дуже добре». Я подякувала і пройшла до вітальні.

«Тож про тебе піклується Наташа? Як це тобі?» Я знизала плечима, бо насправді в мене були дивні відчуття, я звично смикалася від думок про Наташу, бо відразу згадувала Дерека, і невідомо, хто з них більше спричиняв у мені ці посмикування. Але мені подобалося те, що вона переймається моїми проблемами. Катарина тим часом продовжувала. «Мені здається, що Наташа з тих людей, які підходять мало не всім, незалежно від статі. Не ображайся. Вона універсальна і може бути гарною подругою». – «Так, але я не можу з нею дружити, це буде фальшиво. Я ще думаю про нього. І не хочу їй брехати, вона відкрита людина, все відчуває, все на тебе вигортає. Я не готова навіть сприймати її вигортання. Не те, що вигортати щось на неї. У порівнянні з нею я – мушля». – «Ти взагалі мушля. Але ж пустила в себе рака-відлюдника? Ти перша освідчилася йому в коханні?» – «Так». Я згадувала, як це відбулося. Я ніколи нікому не говорила: «Я люблю тебе», хіба що батьку, але навіть до цього я зріла, зростала, дорослішала, і згадую цей момент як найсентиментальніший у наших стосунках. З Дереком це вийшло на видиху, я видихнула ці слова зі своїх легенів, певне, вони були там, і якби я їх не видихнула – задихнулася б…

«Знаєш, а я з тих людей, що їх можна визначити як «я також». Я вже почала розуміти, але Катарина розшифрувала. «Ніколи не вимовляла ці слова. «Я тебе люблю». Можливо, я ніколи так не думала. Натомість, завжди відповідала «Я тебе також», бо розуміла, наскільки це важко вимовити. Втім… деякі люди дріботять цими словами все своє життя. І нічого». Я замислилася. «Коли я відповідала «я також», направду не кохала, але мені соромно було в цьому зізнатися». – «Дворушництво начебто вихованих людей, що робить нещасливими обох». – «Це помста щасливому від нещасливого – через заздрість і нерозуміння. Як так? Він кохає. А ти – ні. Хіба ти не здатна?» – «Так. Якась бабська поблажливість. Ненавиджу в собі це. Дерек все плаває?» – «Ходить. Наташа хоче зробити з нього альтруїстичного адвоката». – «Ого. Та невже! Мабуть, отримає за це Нобелівську премію». Ми розреготались.

«Зараз будемо пити чай з імбиром та слухати запис. Згода?» Ми влаштувалися, я відразу взяла до рук велику чашку, а Катарина ледве торкнулася крихітного горнятка, як нами заволодів голос незнайомої жінки.


Аудіооповідання Лілі Манюк про своїх стареньких


«Я думала, який день обрати для цього свята. В календарі стільки свят. Кожний святий, кожна професія, кожна країна, кожний ідіотизм має свою персональну дату для святкування. Моя дата має належати простим жінкам. Від них мені залишилися спогади і цей гербарій із засохлими квітками – ружа, маргаритка, лілія.


Лілія щоразу співала. Невеселі пісні вона співала, сумні. Але жінки завжди просили її: «Лілько, заспівай нам!» І вона миттю оживала, тягнула голівку, як квітка до сонця, посміхалася, сонячні промені в ямочки на щічках запрошуючи, підіймала й руки, долоні відкривала Богу, наче й не просила в нього нічого, а щедро показувала свої лінії долі. Сусіди казали: диво, а не спів. Наче сили в голосі немає, а серце німіє, руки німіють, хребтом сиротинці пробігають так, наче привида або мавку відчули. І таке враження, що на твоїх очах видувається цим малям скляна іграшка – янгелик, квітка, рибка, пташка.


Щаслива Лілька була, коли співала свої сумні пісні. У вагоні співала, коли їхала в невідому країну, не через те, що сумувала за Батьківщиною, а що батька вбили, мати схопила сестричку малу та подалася в країну динь медових, брат кинувся шукати правди, дід з голоду помер. Вмерла-розбіглася її Батьківщина. А коли немає кому пожалітися, немає кому заспівати колискової, немає кому стрічки та квіти вплести у волосся, немає до кого підбігти, притиснутися до ніг, вдихнути пахощі та зрозуміти, пироги з якою начинкою пекла мати, з якою овочиною порався на городі батько, – то й Батьківщини в тебе немає. Закінчилася. Тільки б торкнутися карими очима схожих очей, щоб злилися вони в один захисний життєвий тунель, ось чого дуже хотілося. Щоб перетворилися погляди на один місток, хай не самій по ньому дряпатися, хай хтось пробіжить, врятується, дотягнеться до рідної душі. Або янгол втомлений присяде. Хочеться води гарячої, хлібини запиленої, щоб запах землі відчути. Землі під ногами також хочеться, най чужої, але твердої. Аж поки того не було, гріла вона в долонях дві чиїсь ручки, поправляла хустку на голові, немита голова свербіла, коси, як колоски пшениці, всю голову зашпигали; та співала свої пісні.


Коли ти не чуєш, пісня твоя сама відчуває, хто підхопить її, трохи втомлену, хто піднесе знову ближче до неба. Лежить таке мале. Лантух, а не людина, в іншому вагоні. Вагонам давали трохи перепочити, бувають часи, коли важливіші вони за людей, а можливо, так завжди. Тлумлять цей лантух, а він співає, щосили тягнеться до Лільки, не рученятами, музикою тягнеться. «То ж сестра моя!» – кричить Лілька. І розуміє її одна сіра постать. І щось каже іншій сірій постаті. Витягують з вагона Лільку та лантух той. Розглядають, крутять, хустки зривають, кофтинки. Очі карі, щічки впалі, темно-русяве волосся. «То ж сестра моя», – тихо каже Лілька і притискає до себе лантуха. Ось і зробили місток карі очі, ось і зробили тунель, умостився янгол, перепочиває, дмухає на ручки і не може збагнути, чий він, так сильно Лілька сестру до себе притискає, наче мати, що вперше відчула дитинку всередині себе. «То, може, ця дійсно не жидівка? Це що, сестра твоя?» – «Сестра, сестра», – шепоче Лілька. І вірить вона, що це сестра її Леся, котру мамка забрала до країни медових динь. Віра різних володарів має, різних Богів та господарів, але справжня віра вона такою є, що відгукується в різних серцях, вливається в кров, опановує мову і не можеш ти її зректися, якою б чужинною вона не була. Особливо віра дитяча. «Та чорт з ними, беріть до себе, мені клопотів менше!» – каже одна сіра постать іншій. Інша знизує плечима, потяг пфукає, як голодний кінь, що застоявся, вкидають Лільку з клумаком її карооким до лільчиного вагону. Прямують вони далі, не розмовляють, усе пісні співають. Та й весь вагон такий – шепотіння схоже на молитву, молитва на пісню, пісня на стогін. Так і доїхали.


Розка вміла говорити, але погано. Гаркавила вона. Себе звала «Йозька». Мати заборонила ім’я промовляти, бо, як так вимовиш, і не подивляться, що носик в тебе маленький, а волосся м’яке, гойське, заберуть, розбиратися не будуть. Розка мовчала, але все одно забрали. Знайшли на вулиці, мале, мовчить, темнооке, про всяк випадок здали в комендатуру, як загублену річ. Може, комусь знадобиться, а не знадобилося – сміття значить. Все одно з вулиці треба прибрати. Настав час охайників таких.


Розка не плакала ніколи. Побачила раз, як Лілька плаче, втерла сестринські сльози, сунула тоді пальця до рота, сподобалися сльози. Смачні. «Посоли мені йотика, сестьо», – просила потім. Потім вже, коли Йозька стала Розамундою Веттель, казала вона, що є єдиний чистий смак солі, правдивий, що пам’ятає вона з дитинства, – сльози її старшої сестри. Але в їжу ніколи сіль не додавала. Бо починала плакати. На дорослість тонкосльозою стала, як береза навесні.


Лілька також довго до цієї її манери говорити звикала, запитувала Розку, чого вона хоче більш за все на світі, а Розка відповідала: «Ск’їбку». Ох і ненажерливою дитиною вважала її Лілька, намагалася всюди знайти цю скибку, від своєї скибки відривала. Аж потім з’ясувалося, що то скрипку дитина хоче. Коли Розка побачила ту скрипку в Маргарете і вказала «ск’їбка», очі блищали, як дві вимиті та витерті насухо сливи-угорки.


Маргарете – дівча з будинку, куди їх привезли працювати. Полохлива як куріпка. Вії як крильця поранені, підіймає їх Маргарете, а злетіти вони не дають, кульгає душа її, зранена, голоп’ята. Лільку та Розку в будинку бавили інколи. Цукряники давали. Молока. Салатові фартушки подарували, яскраві, гарні. Виглядали сестри як близнятка.


Марго ж ніхто не пестив і не бавив. Годували вдосталь, вбирали як покійницю чи наречену – в біле, прикрашали намистом та квіточками. Але ніхто не пригортав її до себе, не гладив русяве волосся, не казав, що вона красуня, не співав пісень.


Сувора дебела пані, що наче мамкою Марго була, нахилялася до клітки, де жила маленька жовта пташка, та переспівувалася з нею, так тепло дивилася на це крилате створіння, що колір очей змінювався, як в чаю, коли додати туди цукру. Лілька тоді запитала Сувору Пані, а чого вона не голубить доню, чого не переспівується з нею. Допитлива Лілька була, мову чужинну за три місяці опанувала. Тому до неї Сувора Пані ставилася переважно схвально. Та відповіла, що голубити слід тільки тих, хто залежний від тебе, – менший, гірший, полонений. А своїх та рівних тобі треба тримати в тонусі, в повазі та серйозному ставленні. Ось так.


А коли в будинку були тільки сестри та Марго, Лілька до неї співала, бо шкода їй було дівча:

В саду Наталка вінки в’є.
До неї Микола письма шле.
– Ввійди, Наталко, з саду до хати,
Час косу розплітати.
Нехай музики заграють,
Нехай дружечки заспівають.
Поблагословіть, отець і мати,
Тоді піду до хати.
Уже музики заграли,
Уже дружечки заспівали.
Поблагословив отець і мати,
Час косу розплітати.

Марго вже і підспівувати стала, музику відразу вхопила, відчуває дівоче серце такі мелодії, аж потім і слова вивчила, вимовляє-виводить краще за багатьох Лільчиних односельців. Це і зрозуміло. На скрипці грає, в хорі співає, але тільки з Лількою не лише голос, а й душу до неба випускає розім’яти крильця та й повернутися.


А Розка все хотіла маргаритки білі намалювати, але не знала як, молоком, може? Але хто ж його дасть на дитячі забаганки. Втім, спробувала одного разу – покарали. Замкнули у цоколі. Погано там, лячно, сонечка не бачиш, співів сестри не чути, голосу «ск’їбки», – то й не віриш, що живий.


«Тебе мати любить?» – питалася Лілька в Марго. «А що то таке любов?» – запитувала мала. «Не знаю, – обізвалася перша. – Коли я чую, як ти на скрипці граєш, або бачу, як Розка всміхається, мені тепло в пузі стає, наче запеченої в горщечку каші з’їла». Ось така вона любов у Лільки. «А мати твоя ходить, наче завжди голодна, і дивиться на тебе як на корову, що молока не дає, бо всохла».


А раз прибиралася Лілька у вітальній кімнаті, мову вже дуже добре розуміла, але не показувала того. Та й нікому ці покази були не потрібні. Можеш зрозуміти, де прибратися, що купувати. Відповідаєш «так, пані» чи «ні, пані», «гаразд, пані» та «зараз буде зроблено, пані» – цілком для служки достатньо. До Суворої Пані завітала родичка її, ванільний крем смакували, говорили про Марго. Так і дізналася Лілька, що нагуляв її батько, чоловік Суворої Пані. Не Сувора Пані її народжувала, а інша жінка. Бідося ця травилася і дитинку в пузі травила, сама померла, а Марго вижила. «Оце пам’ятаєш, люба, як бабуся розповідала, що у ХVІІ сторіччі в наших краях нищили маргаритки ці отруйні, а вони – вижили. Рясно квітнуть і дотепер. Бо відьмацьке зілля. Пелюстки, як колода гральних карт, ворожать на цій квітці на любов. Так матір її звали. Так і дітисько це відмацьке чіпляється корінцями за життя, влучно ми її назвали».


Лілька не помітила, як стала Марго Риткою звати та сестрою.


Аж згодом Сувора Пані зібрала валізи та десь зникла. Димом стало смердіти, як там, на Батьківщині, що померла та розбіглася, і з’явилися трійко сіро-зелених істот. Увірвалися в дім. Звернулися до Лільки, бо найстарша. Вона мову ніяк не могла зрозуміти, аж поки не збагнула: рідна це. Та саме рідна, що тільки у співах залишилася, що до Бога линуть. Одна з істот питає, хто ви такі? Розка відразу голос втратила, впала та стишилася на килимі. «Сестри ми», – каже Лілька, а голосу свого впізнати не може. Відзвичаївся голос від рідних слів, співати їх хочеться, вимовляти – ні. «Наймички. Рита, Роза, Ліля Манюки. Сироти ми». Недовірливо ті на дівчат подивилися, особливо на чепурненьку Ритку. Підняла тоді Лілька Розку, поставила, притягнула до себе ближче Риту. І завела:

В саду Наталка вінки в’є.

А дівчата підхопили. Ритка ручки склала – як янгол небесний.

До неї Микола письма шле.
– Ввійди, Наталко, з саду до хати,
Час косу розплітати…

Дядьки в сльози. Дорослі, брудні, кремезні, говорять басом – як бухикають чи гарчать, а щось чисте всередині залишилося, щось росами вмите. Душа, може? Не образили дітей. Злобу виплакали.


Війна не така страшна для діток. Не встигли вони до мирного життя звикнути, кістки зламані швидше зростаються, і душа зростеться. Ніхто не знає, як у майбутньому то озветься-позначиться, але поки грати можна в м’яча, вінки плести та порцелянові ляльки годинами розглядати. Залишили їх у спокої, продуктові картки видали. Ніхто й не думав, що з сестер – одна німкеня, одна єврейка та ще українка. «Бідні сирітки з Радянщини».


Так і зростали. В Лільки завжди клопітне життя було. Доросла змалку. Будинок на ній, сестри на ній. Усе тримається як на таці. Чоловіків до себе не пускали. Не бачили вони захисту від чоловіків, тільки джерело небезпеки. Лільці часу не було залицяння помічати. Рита трималася за старшу сестру, як за тичку на болоті. Кроку без неї ступити не могла, навіть спали часто в одному ліжку, бо могло Риті наснитися, що вона падає кудись, летить у провалля. А ще вбила собі у голову, що прокляття на її роді лежить по жіночій лінії, як буде народжувати – помре. Розка діловита стала – хто б знав? Цукерня в неї своя, перукарня своя. Вже не Роза Манюк вона, а Розамунда Манн. Ох, побачила візитки Лілька, злостилася як скажена, хатою кола намотувала. Але ж Розка така – всміхнеться, крутнеться, ладненька, гарненька, тож все їй і пробачиш.


Аж тут прийшла якось з чоловіком. Не з офіцерів, вчений, лікар. На ім’я Дітер Веттель. Лілька руки в боки. «Прокляну!» Ритка зблідла, коли це слово від сестри почула. «Та як ти можеш таке казати, ми ж сестри, ти ж моє життя, ти ж моя подруга, ти хіба щастя мені не хочеш?» – «Вийдеш заміж – ти для мене померла». – «І що спілкуватися зі мною не будеш?» – «З небіжчиками не спілкуються. Квіти носити буду. Ружі. Раз на рік». Все одно Розка перемогла. І заміж вийшла, і трималася за сестер, як у хороводі, все життя. Пробачила Лілька.


Я її онука. Лілія Манюк. Сиджу, тримаю гербарій та співаю про Наталчину косу. Обираю дату для сестер. І чекаю на близнят. Кажуть, що будуть дівчатка. З іменами я вже визначилася».


Я сиділа в сльозах. Я пробувала наспівувати мелодію цієї пісні, адже слова мені не давалися, але й музика билася витягнутою рибою в моїх долонях. Музиці або мені не вистачало кисню. Катарина мовчала. «Я не вмію плакати.

Треба більше пити води, як радять лікарі. В мене внутрішнє влаштування не земне. Не пам’ятаєш, скільки на Землі води й суходолу?» Катарина хотіла мене відволікти, я це розуміла. Мозок, незалежно від мене, сам розпочав пошук потрібних файлів, навіть в епоху, коли унікальність енциклопедичних знань повністю витіснена універсальністю пошукових систем, ми ще на щось здатні. Ми пам’ятаємо. «Більше 70% – води». – «Значить, я Венера. Венера без мужика. Всохла». Ми помовчали.


Потім Катарина зникла на кухні, щоб принести ще чаю. Цього разу в двох великих чашках. «Лілька тобі може дати адреси тих, з ким листувалася її бабця». Я подякувала, в мене незабаром накопичиться бозна-скільки адрес незнайомих мені людей. Так дивно, це не моє життя.


«А як тобі листи діда? Наташа трохи сказала мені про листи. Я не наважуюся просити в тебе почитати, але не можу приховати свою цікавість. Якщо я її буду постійно ховати, то все інше доведеться до неї підховувати, а це не всім моїм вадам до вподоби». Я всміхнулася. «Листи. Навіть не знаю, що сказати. Наче переглядаєш стрічку, і коли щоразу відчуваєш ніжність до героя-негідника, відразу пояснюєш це тільки тим, що він твій улюблений актор. Мені важко було це сприймати, Катарино». – «Ти щось дізналася про нього? Він, певне, був хлопчиськом». – «Якби я не знала про його вік – ніколи б не подумала, що це листи від хлопчиська. Знаєш, чим він до сказу довів мене. Освіченістю. Обізнаністю. Тонким та уважним ставленням до слів. І я тому не можу збагнути, як… при цьому всьому можна було чинити те, що він чинив. Я не хочу виправдовувати його, я просто хочу збагнути, як було насправді. Що я ношу в собі». – «Ти носиш?» – «Так. Замість дитини. Завагітніла моя найближча подруга. Ханне. І я збагнула, що поки не розберуся з дідом, не зможу завагітніти. Він займає місце мого маляти. Мене часто нудить, я постійно плачу, мене починають вражати банальні речі, і кудись змивається почуття гумору, я вже не кажу про здоровий цинізм. Реакції загальмовуються, і в голові тільки мій стан і дід. Вважаєте мене ідіоткою?» – «Угу. До того ж дуже вразливою. Менше пий рідини, Марто. Менше пий рідини». Я пообіцяла.


«А що ще ти про нього зрозуміла?» – «Що він кохав бабусю. Так, як, певне, мене ніхто не кохав. Наче в романі. Банально. Але так сприймається». – «Дивно, що ця любов не врятувала його від ідеї». – «Але ж любов часто живить ідеї, хіба не так?» – «Так. А мені вже час іти. Тобі викликати таксі?» – «Ні, я пройдуся». – «Звичайно. Вагітним треба більше гуляти». Ми знову зареготали.


Я пригальмувала біля своєї поштової скриньки, варто було вигребти звідти всі рахунки та рекламні проспекти. Серед мотлоху і був цей лист. Я саме думала про те, що увесь цей час мені не телефонувала мати. Тобто вона для себе все вирішила. Батько грає основну партію, отже, їй слід перетворитися на нотний стан. Щоб йому легше музикувалося. Вона лягла під нього. Лист було запаковано в новий конверт без зворотної адреси, але старе, як будь-яка історія, завжди проступає. Додаючи відтінків, таємниці та ще чогось.


Я відкрила конверт тільки вдома. Це був лист діда. Не знаю, як Боно вдалося так швидко відреагувати. Я була вражена. Крутнула конверт у руках. Зворотної адреси немає, є тільки штамп Франції. Боно за своєю звичкою нічого для мене не дописав. Власне, а чого я на це розраховувала?


Лист четвертий


Труді, Труді. Я згадував, як ти говорила англійською. Як тобі давався th… Твій зуб із щербинкою (я навіть пам’ятаю, як вона з’явилася в тебе, ти натрапила на горіх ліщини в різдвяному прянику, і тобі сказали, що наступного року ти народиш дитину – за повір’ям, пряник заманював тебе в ліщину, схиляв до радісного гріха; однак ми щойно познайомилися з тобою, і я все не наважувався освідчитися, але ти повірила в цю прикмету. Ти зберегла цей пряник, кохана, сподіваюся, що і цього року він прикрашав різдвяний вінок…), і ти дряпала ним язика, коли вимовляла цей звук.


Твоя сестра говорила, що я подряпаю тобі серце, вирву зуб, завдам болю. Так і вийшло, я залишив тебе та дітей. Вирвав тобі зуба, я – твій зуб, і довго кровили твої ясна… Ще гірше залишати людину, коли вона найщасливіша, а ти була такою щасливою, моя люба. Моє серце перетворюється на Сатурн з кільцями болю, біль ходить колом, стискає серце, надрізає його, але не до кінця, завжди відпускає, щоб потім наблизитися, притиснути, надрізати. І нема ради. Нема ради.


Тут майже ніхто не володіє іноземними мовами, краще за все запам’ятовують звучання цифр, ми їх цифруємо, даємо номери; і вони це запам’ятовують, можливо, ми повинні більше говорити до них? Втім, тут майже ніхто не володіє іноземними мовами. Або роблять вигляд, не знаю, в чому криється правда, у що вона загорнулася?

В стару газету, в деревну потерть, а може, в риб’ячі тельбухи чи жіноче волосся? Ніхто не збирається дарувати мені правду. Чисту воду зараз легше знайти, ніж чисту совість.


Її ніде немає, правда, можливо, є. Наша, їхня. А совісті немає ні в нас, ні в них, ні в будь-кого ще. Мені здається, що вона ніколи не повернеться. Зникне і правда. Цілим націям доведеться відновлювати її, як прелюдію по затертих нотах; як рибу по кістках та тельбухах; як дерево із потерті; як жінку з волосся; як правду зі старої газети…


Знайти перекладача також важко, хоча в школах викладається німецька. Завтра я буду знайомитися з черговою перекладачкою. Кажуть, що вона наполовину жидівка. Вони всі згодом виявляються наполовину жидівками та наполовину партизанками. Про це свідчать протоколи розстрілу, їх готують ті, хто хизується почерком або любить смерть перетворювати на цифри; або просто хоче щось писати. Літери здатні заспокоювати, я цим також користуюся. Більшість не веде жодних протоколів.


Поліціянт сказав, що жидів у цій місцевості уникнути неможливо, вони «як цукор, яким пересипають ягоди, – він має бути в кожній банці, інакше не вийде варення, і вони цим користуються». Поетична фраза, чи не так? Цей чоловік убив більше людей, ніж я. Він вбивав не ворогів, Труді. Конкурентів. Вони йому заважали більше, ніж мені. Інколи я уявляю собі, як би зрадів Гундорф, якби побачив і почув цю людину. «Сліпа чернь цілить в очі всім іншим, однак в серце влучає щомиті, і сердець зупиняється більше, адже зору не мають і вбиті…» Ці рядки його б також потішили, можливо, з мене також міг вийти поет?

Дуже сподіваюся, що нова перекладачка знає мову. Велика незручність у тому, що перекладачів неможливо перевірити, доводиться їх вбивати, смерть ставить крапку після двокрапок, припиняє сумніви роздоріжжя: брешуть вони чи ні?


Ти мені можеш дорікнути, що і я не знаю російської, української, чеської. Так, я не дуже здатний до мов. Англійська далася мені важко, я вдячний Фрідріху Боденштедту за його переклади Шекспіра, хоча якби я знав, як складеться моє життя, то розбирав би по складах його переклади українських народних пісень та повістей Тургенєва. Він наче знав, із ким ми зчепимося.


Що не кажи, Ганс – обачний щасливець, саме він вирушив до інших наших супротивників, культуру яких ми обидва чудово знаємо. Мені ж так не пощастило.


Але музика… Крім мови, ще є музика. В місцевій церкві я знайшов сонату № 1 Op. 13 для фортепіано Бориса Лятошинського[13], пересилаю ноти тобі, не думаю, що вони можуть зацікавити наших цензорів, хіба що вони подумають, що це радянська шифровка. Втім, туди беруть людей з технічною освітою (у них є освіта!), тож вони не бовдури. Спробуй зіграти це, уявляю, як тремтять твої пальці, наче зграя мисливських собак, що вже вгледіли оленя. Це дуже складна музика. Я зіграв її на старому німецькому роялі, місцеві жиди ще мають інструменти, не все пішло на розпалювання заради обігріву хат. Це музика розірваної душі, тієї душі, яка рветься, поки ти граєш, і коли ти закінчиш – вона вже спостерігає за тобою, намагаючись зібратися докупи та залишитися цілою десь ближче до неба.


Про Лятошинського мені розповів інший поліціянт. Він відмовляється розстрілювати людей, і його за це ледь не прикінчили. Він каже, що гидує вбивством не менш, ніж життям. Не розстріляли його, певне, тому, що він знає німецьку, чудово орієнтується на місцевості та у промовах Гітлера. Він із презирством ставиться до радянської влади, Сталіна вважає «немитим та смердючим шпанюком», котрий «встановив шашкові правила для шахів». «На фарбу для радянських стягів не треба витрачатися, можна вмочати полотнища у кров, тут все залито кров’ю. Тому на Україні родюча земля, де родючіші землі, там більше вмерло/вбито/знищено людей…» Одна з його заяв. Його ніхто не любить. І не тому, що він чужий, меншовартісний зрадник, просто він занадто розумний та вільний, таких не терпітимуть навіть філософи, таких люблять юродиві, бо вони ніц не розуміють і не бояться чужих та своїх думок.


Цей поліціянт розповів мені про Лятошинського, коли я показав йому знайдені ноти. Йому подобається ця музика. «Музика роздертих собаками янголів». Так він її зве. «Болю людського, що не може вивільнитися, блукає всіма шлуночками серця, плутає в крові». Він просив мене врятувати Ріхтера. Це – музикант або також композитор, я не дуже зрозумів, він народився тут, на цій землі, за національністю німець, поліціянт вважає його генієм і думає, що Сталін його вб’є.


Пам’ятаєш, як я любив дивитися на вогонь? Тепер це минулося, він всюди, насамперед всередині мене, і я, непомітно для себе, став принюхуватися до його запаху, сподіваючись відчути солодкавий присмак у повітрі. Таким є дихання війни, воно не гірке, не кисле, не смердюче, воно – солодкаве.


Я можу писати тобі невтомно, не відриваючись від тебе, але можливостей все менше і менше. Пам’ятай, що я люблю тебе, і, що б тобі не розповідали про любов, не забувай, як відчували її наші два мізинці, які так не хотіли розчіплятися на вокзальній площі…


Глава одинадцята

Прокидатися з важкою головою дуже тяжко, гірше, мабуть, прокидатися зовсім без голови або, наприклад, з чужою головою. Мій сьогоднішній день був геть не розпланованим, я хотіла посидіти в Інтернеті, поблукати українськими сайтами, але зателефонував дядько Артур.

«Привіт, прокинулася? Слухай, можна до тебе зайти?» Це було несподівано. Я дуже хотіла з ним поговорити, особливо після того, як проти цієї розмови муром стала вся моя родина, але, оскільки від дядька мені потрібні були тільки українські ділові зв’язки, я вирішила, що говоритиму з ним, коли придбаю квитки на виліт. Передовсім з тим, щоб його не відволікати і не завантажувати. Аж ось з’явився він сам.

«Я цілий день буду вдома, заходь!» – «Цілий день мені не знадобиться», – гмикнув дядько. За це гмикання його ще більше не любив Манфред, котрий вважав, що кожним таким гмиканням дядько посилював враження від того, який він крутий та зайнятий бізнесмен. Я ставилася до цього простіше.

Дядько Артур не гаяв часу, певне, стояв уже під моїми вікнами, за мить він був тут, у моїй вітальні, стриманий, елегантний і дуже гарний. Я давно його не бачила, за цей час у нього з’явилася борідка. Добре, що в нас не заведено цілуватися, в мене хибне уявлення про борідки; я знаю, що воно навряд чи колеться, але я не довіряю цим знанням. От цікаво, коли людина примудряється завести собі не собачку, коханку чи ще когось, а борідку, це щось означає? «Тобі пасує борідка», – сказала я. «Це – вимушений захід. Мене подряпав Цезар». Якби хтось здалека почув цю розмову, міг би припустити, що дядько працював приборкувачем хижаків або подряпався сухариком з салату, або втік з божевільні.

Цезарем звали дядькового папугу. Як на мене, це була істота з нестерпним характером, представник породи, що мала романтичну назву «Розелла». Так звуть жінок в оперетах та італійські яхти. Дядько його врятував, узимку побачив на дереві поряд з гомінкими горобцями, виліз, приманив, забрав до себе. Потім довго розміщував оголошення про те, що знайдено папугу, хай озветься власник. Власник не озвався й досі. Але десь за тиждень по тому, як Цезар оселився в дядька, дядько збагнув, що власник ніколи не знайдеться, хіба що заради того, щоб ощасливити дядька листом вдячності, що ця істота відтепер живе не в нього.

Цезар видер нігтя в Зубатки, спаскудив дядькову фірмову футболку, розмочував та плювався кормом і загалом вів себе так, як ведуть нестерпні діти в американських тупих комедіях: паскудив, псував повітря, підкидав у чай різну гидоту, жбурлявся лайном, істерично сміявся, влаштовував пастки, коротше – ні в чому собі не відмовляв. Дядько його обожнював, він поважав людей, істот та предмети з цілісним характером. Хай навіть паскудним. Я також любила цього папугу, тому що він завжди мною цікавився. Його погляд можна було схарактеризувати як завгодно, тільки не байдужим.

Артур умостився у кріслі, схопив журнальчика, почав гортати і ще раз гмикнув. У журнальчику він побачив Манфреда, це був саме той номер, що сповіщав про Манфредову перемогу. «Марто, а ти б не пригостила мене чаєм?» Я підхопилася. Дядько вкотре гмикнув. «Знаєш, моя секретарка, щойно побачить, як хтось у приймальні або в кабінеті гортає журнал, відразу готує напої, мені видається, що вона надзвичайно професійна». Він чекав, що я відповім: «Я не твоя секретарка». Такі фрази нагадували мені перші такти маршів. Дуже німецькі. Манфред точно б так відповів, хіба що додав крещендо. Але я сказала, що Артур завжди вирізнявся вмінням підбирати персонал, от якби ще йому довірили обирати родичів, він, певне, й тут би не схибив. Артур розреготався. «Маєш рацію. Слухай, ти наче не збираєшся мене пригощати, хоча все одно доведеться. Але от що мені дійсно цікаво, як давно ти хотіла мене бачити і як давно про це твоє бажання знає моя сестра?»

От чому вона мовчала, мама. Не телефонувала, не смикала мене. Вона займалася тим, що контролювала свого брата, а мене лишила у спокої. Власне, це було правильною тактикою, я дію на опір, а Артур – її молодший брат, вона намагалася його переконати, що я вантажитиму його непотребом. Але зухвала старша сестричка Агнес забула про те, що маленький братик Артур навіть у дитинстві не рахувався із тим, що хтось був старшим за нього. В його системі координат Бог також мав право на помилки, тільки тому і не створив його першим. І це не привід нехтувати Біблією, але привід тлумачити її на свою користь.

«Мені знадобляться твої зв’язки в Україні. Власне, це все пов’язано з тим, що нещодавно помер батьків батько, сконав від раку, був несповна розуму, але, як виявилося, не загинув під час Другої світової. Від нього залишилося кілька листів та інших предметів, мені закортіло дізнатися про нього більше». – «Зрозуміло. Агнес почала мене підгортати, а це виглядало дивно, ще не передзим’я і я – не яблунька в її садочку, тому я потерпів, скільки зміг, і приїхав до тебе, щоб розібратися. Агнес ніяк не може запам’ятати, що я завжди маю справу з першоджерелами».

В дядька Артура вираз обличчя, на якому можна тестувати рівень невпевненості людини. В нього такий обрис губ і такі очі, що завжди здається, немов він збирається засміятися. Невпевнені люди тлумачать це не як ознаку веселого норову дядька, а як його одверту насмішкуватість, відразу починаючи вишукувати у собі щось таке, з чого він глузує. Я сама довго до цього звикала, але так і не звикла.

«Хочеш почитати листи діда?» Мені здалося, що прагматичний погляд Артура на речі допоможе мені розібратися в дідовій особистості. «Ні, дякую, але я не відчуваю потреби», – Артур трішки підвівся у кріслі, щоб витягти дещо з кишені. Він витяг кілька карток, одну простягнув мені. «Це картка українського банку, можеш там нею скористатися, тобі так буде легше». – «Дякую». Я тримала слизький прямокутник і розуміла, що мені дуже кортить запитатися про суму, але я знала, що не зроблю цього. Буває, що ступінь ніяковості залежить від ступеня вдячності і від розміру благодіяння. Мене цей ступінь може прибити. Мені захотілося запитати в Артура, як поживає його дружина, але я забула, як її звати. Ну, не запитувати ж в нього, як почувається Зубатка.

«Ти не образилася, що я не цікавлюся?» – випередив мене Артур. Я відповіла на це поширеним плечовим маневром. «Розумієш, ви всі доклалися, щоб я відсторонився від родинних справ. Агнес розуміє своє сестринство виключно як старшість. Мене це не цікавило і в дитинстві, годі говорити про зараз. Про справи Манфреда я інколи читаю в пресі», – Артур кивнув у бік журналу. «Щодо Йохана, то достатньо знати, що він є. Йохан як Конституція. Звичайно, коли мене припре, я згадаю про нього першим, якщо встигну. Бо він більш за мене переймається репутаційними справами, а я уявно належу до його родини. Я не встигну відкрити рота, як він уже обкладеться всіма необхідними файлами. Ти мені найближча людина, але не настільки, зрозумій мене правильно, щоб перейматися твоїм життям. Не кажучи вже про життя та смерть діда твого батька».

Мені подобалася відвертість Артура. Я запевнила його в тому, що не ображаюся. Він легко встав, вийшов у коридор, це було несподівано, що я забарилася і не кинулася його провести, як він повернувся. З пакетом у руках. «Це – тобі». М’ятно-зелений шалик у маленькі чорні саламандри. Всі з закрученими хвостами, певне, щасливим вважається той, де в однієї з ящірок хвіст закручено в інший бік. Артур всміхався. Я метушливо розглядала шарф, як дитина розпаковує кіндер-сюрприз, щоб дізнатися, яку той ховає іграшку. Щасливий чи ні? «Щасливий?» Дядько гмикнув. «Дізнайся сама. Я витяг його з нової партії. Подобається?» Я схвально кивнула, шикарний шалик. «Бувай, повідом, коли вирушаєш, я маякну своїм, щоб тебе зустріли». Я пообіцяла. Артур пішов.

Я влізла в свою пошту і збагнула, що дуже давно не реагувала на листи студентів. Відкрила перший, другий, але відповідати не хотілося. Створила нову теку і перенесла листи туди, коли-небудь я приділю ним увагу.

Я відкрила сторінку з мапою України, чорт забирай, але я нічого не знаю! Невже жодної асоціації? Я заплющила очі. Отже, Чорнобиль – ядерна катастрофа. Вродливі та дешеві жінки. Навіть у моїй поштовій скриньці я знаходила рекламні листівки, котрі заохочували мене відправитися до України у пошуках нареченої чи дівчини для сексуальних розваг. Ну і брати Кличко. Я почала робити закладки. Проблема була в тому, що української та російської я не знала, сторінок англійською було обмаль, німецькою – майже нічого не було. Навіть концерн BMW, не знаю, чого я взагалі про нього згадала, – спілкувався зі мною, здається, російською. З іншого боку, чого мені пхатися в Україну купувати німецьку машину? А українцям не потрібне знання німецької, щоб їздити на авто. Я замислилася, от якби купівля машин примушувала вчити мову, що б було? Англійська, японська та німецька панували б світом. Наприклад, Манфред базікав би японською або ніколи в житті не купив би свою хвалену «тойоту».

Раптом мені схотілося випити. І випити багато. В барі саме було кілька пляшок іспанського вина, турботливо подарованих мамою на випадок, якщо мені трапиться цікавий чоловік. Напевне, прихильник тверезого життя, на думку моєї мами, мені не світив.

І тут він зателефонував, прихильник тверезого життя. Мій колишній, Оскар. «Я можу до тебе зайти найближчим часом?» Мама працювала на братовому фронті, а батько, виявляється, займався Оскаром. Утім, батько не дуже енергетично витратився: Оскар, якби йому це дозволили, залюбки живився б татковими мікробами. Справа в тому, що я не могла відмовити Оскарові у візиті. Бо для нього це було доктринально-важливо. Він, наче в лати, загортався в таткові постулати. Я почала говорити віршами.

Оскар виглядав так, наче вбрався на фотосесію. Його костюм ніби промовляв до мене: уявляєш, скільки він витратив зусиль? Власне, найкраще для костюма та Оскара було б запакувати їх до портпледа або підвісити на вішак, щоб не зім’яти, не обляпати. Я бачила, що Оскар не знає, як розпочати розмову, але допомагати йому не хотіла. Це вам не суд, пане адвокате, де суддя завжди кидає репліки. Він усівся у крісло, в якому до нього сидів Артур, і гортав той самий журнал, якби поряд була секретарка Артура, Оскар неодмінно отримав би чай або каву, але на мене це перегортання не діяло. Я продовжувала сидіти на дивані з ноутом на колінах. Оскар мовчав, він чудово знав, що його надбана й натренована впертість переможе мою природну.

Тому я вирішила, що цілком можна поговорити про Лі. Його дівчину. Вони разом працювали. Про неї кілька разів починав розмову мій батько, певне, для того, щоб я схаменулася і зрозуміла, який скарб я викопала та віддала невідомо-кому, не залишивши собі навіть відсотків. Взагалі-то я думала, що Лі – китаянка, тому моє питання було таким: «Слухай, батько розповідав мені про твою дівчину. Лі. А чим її катували в дитинстві – гімнастичним знаряддям чи піаніно?» Переможці архітектурного конкурсу гепнулися на підлогу. «Перепрошую?» Я повторила питання. Оскар дивився на мене поглядом, у якому поєдналися подив та недовіра. Мабуть, підозрював, що я щось знаю про Лі. А він – ні.

«Ти зовсім не цікавишся європейською документалістикою з прав людини», – почала я. «Тоді б знав, що в Китаї дітей змалку готують до блискучого спортивного або музичного майбутнього, щоб виборсатися зі злиднів». – «А яке відношення Лі має до Китаю?» – «Безпосереднє, я так думаю». – «Якого ти так думаєш?» Оскар так і не навчився не реагувати на шпильки. А батько стільки доклав зусиль. І – марно. Оскар підвівся. «А. Збагнув. Ти так подумала через ім’я, так?» Я підтвердила його здогад. «Знаєш, а добре, що ти не розпочинала суддівської кар’єри, дуже добре. Суспільство від цього тільки виграло. Бо Лі насправді Лісель». І тут я почала реготати. Навіть не тому, що помилилася, а тому що знала значення цього імені. Лісель. О, Оскар усе продумав, він навіть дівчину обрав з суддівським ім’ям «Моя присяга». Це повинно стати подружнім жартом, бо вони ж обов’язково вишкрябаються у судді. Його честь, що має ім’я – Спис Бога, та Її честь, що зветься – Моя Присяга, – чарівно.

Оскар склав руки на грудях. Придушує праведне обурення. Можна було б запропонувати йому винця, але він сприйме це однозначно: що я вирішила його звабити, повернути, пригорнути. Звичайно, можна було б у це погратися. Але вина – шкода. Тут я пригадала, що мені треба послухати музику Лятошинського, ноти було вкладено в листа діда, котрого надіслав мені Боно. На піаніно грала мама, але просити її зіграти було марною справою. «Я не буду гратися минулим, достатньо того, що в нього загралася ти», – дала б вона відсіч. Я наче чула її голос, коли мама намагалася бути серйозною і хотіла, щоб саме так її сприймали, її голос ставав таким сухим, трохи натисни, і він твердими крихтами роздряпає їй горлянку.

«Оскаре, а ти граєш на піаніно?» – «Чого ти вчепилася в це піаніно? Ні, Лі не грає, я не граю, щось ще?» – «Власне, це ти до мене прийшов, а не я до тебе. Певне, питання приніс, якщо не загубив. Тільки от вибач, мені час іти». Я почала сновигати хатою, збирати речі. Оскар мовчки казився, але вдіяти нічого не міг, скаже батькові, що я остаточно втратила здоровий глузд, дізналася, що він не грає на піаніно, та виперла його з хати. Дивно, але поки Оскар не зник, стояв і спостерігав за мною.

Я ж натягнула на себе чорні джинси, а зараз шукала чорний бюстгальтер та светр. Взагалі все це виглядало, наче я була не в себе вдома, а в Оскара, і от-от до нас мала нагрянути Лі, тому я збиралася, наче у лихоманці. «Ти в жалобі?» – долинули до мене його слова. «Ні, мені довірили роль Багіри в шкільній постановці. Ти, часом, не бачив мого хвоста?» Оскар нарешті вшився. Якщо він нині почуватиметься щасливим через те, що ми з ним не разом, я за нього радітиму. Якби не вплив батька, він давно б полишив про мене згадувати, але вплив батька був сильнішим за всі любовні почуття Оскара.

Згодом, схопивши ноти, пішла і я. Коли вийшла на вулицю, зрозуміла, що уявлення не маю, хто з моїх знайомих грає на піаніно і куди мені податися. Можливо, Наташа. Не здивуюся. Останнім часом складалося враження, що вона вміє і здатна на все.

Про всяк випадок я зателефонувала Агаті Райс. «Привіт, слухай, хто-небудь з твоїх знайомих вміє грати на піаніно?» – «Шопена? – скептично поцікавилася Агата. – Чи ще щось, що грають на жалобних вечірках?» – «На жалобних вечірках грають?» – «Звичайно». – «Власне, мені потрібно, щоб хтось заграв мені по нотах, що в мене є. Це ноти, котрі дісталися мені від діда». – «Зайди до консерваторії, певне, що там таких багато. Хоча й там більше чекають на свіжі булочки та каву, ніж на чергову партитуру. Знову твій дід. Бесіда про діда. Навіть я вже не можу того всього чути, ти взагалі розумієш, як хвилюється через тебе Агнес? Егоїстичні діти. Ось чому в мене вас немає. Це єдині істоти у світі, хто перемагає мене в егоїзмі. Марто, чого ти не вгамуєшся?»

«Агато, я серйозно. Мені дуже потрібно почути цю музику». – «Добре, пиши одну адресу. Його звати Берц. Я зараз попереджу його, що ти підійдеш». – «Дякую тобі!»

Сходи, що вели до квартири Берца, були подібні на жирафів. Вигнуті та довгошиї з щербинами, схожими на темні плямки.

Берц відкрив мені двері й відразу відійшов углиб кімнати, наче щось його затягнуло. І щось потужне, бо він виглядав як міцний чолов’яга. Насправді, якби мені показали його фотокартку серед інших і попросили обрати піаніста, його б я не обрала. Пальці Берца більш за все були схожі на стручки бобів, під шкіркою вже сформувалися великі зернятка. «Я – Марта, від Агати», – представилася я, Берц потиснув мені руку, наче загорнув у свою, бобово-пальцеву, його шкіра виявилася оксамитовою, я здивувалася, бо відчула збудження. «Заходьте».

У цій кімнаті не було піаніно. Килим, круглий стіл, посеред якого мружив очі товстий черепаховий кіт. Два стільці і крісло, схоже на гінекологічне. Звичайно, Манфред міг би вигадати й такий інструмент, аби зробили замовлення. «Влаштовуйся», – кивнув Берц у бік крісла. Навіть не уявляю, з я кого дива я його послухалася. «Спочатку варто було б роздягнутися. Не хвилюйся, холодно тобі не буде. Хіба що на мить». – «Ви – піаніст?» Навіщо я про це запитала – йди знай. «Берц – Піаніст. Так. Часто мене звуть так. Взагалі-то я – Джеркоф[14]». Він випростав мені назустріч два середніх пальці, чим нагадав мені «козу» нашого родинного повіреного Олафа.

Я кахикнула. «Якесь непорозуміння, я прийшла, щоб послухати ось це». Я витягнула з папки ноти, протягнула Берцу. Певний час він їх вивчав. «У цьому ритмі? Без проблем, але я не знаю, як швидко ти кінчиш, ну, це не проблема, якщо маєш час. У мене є вдосталь часу. Виглядає це цікаво». Він хитнув головою в бік партитури. «Ти сама це вигадала?» – «Це – Лятошинський», – розгубилася я. «Слов’яни набагато більше тямлять у сексі, ніж хтось думає. Певне, саме цей метод – результат впливу класики. В них балет, так? Опера, так? Ти – слов’янка?» – «Ні. Це – музика Лятошинського». – «Я про інше. Ти давно вигадала, щоб тебе задовольняли в музичних ритмах? Хто був першим? Бах, так?»

Останнім часом майже всі мої розмови виглядали трохи фантасмагоричними, але ця перевершувала решту. Продовжувати розмову варто було б, якби я була менш жінкою, а більше – філософом чи постмодерністом, але я була жінкою, тому – роздяглася.

Я навіть подумати не могла, що прослухаю сонату № 1 Op. 13 для фортепіано Бориса Лятошинського саме так, як я прослухала її сьогодні. Два оргазми, могло б бути більше, якби на початку я не була такою сконцентрованою, власне, на техніці.

Оскільки я не знала, чи цілують на прощання джеркофів, то потисла йому пальці. Неймовірні відчуття. Крім того, це виглядало доречним. Спустившись жирафовими сходами, я написала смс Агаті: «Дякую за піаніста. Виконання бездоганне. Отримала задоволення. Двічі». Агата надіслала у відповідь два знаки оклику й один запитання. «Не змогла на початку розслабитися». Я втамувала її цікавість. Не знаю, наскільки Агата розумілася на Карлсоні, але на жінках вона розумілася чудово, ця жінка себе любить понад усе. От що подумала я, пригадуючи пальці-боби Берца.

Коли я повернулася додому, стан у мене був дивний. Знову захотілося випити. Цікаво, що зазвичай секс ішов після алкоголю, а зараз відбувалося все навпаки. Я в задзеркаллі.

Після того, як першу пляшку було випито, я вирішила, що мені терміново потрібно вилітати до України. Гроші приніс Артур. Я знала, куди мені треба їхати. Звичайно, можна було продовжувати шукати інформацію тут, але я вже дійшла до точки. До точки «G». Тому я замовила квитки в Україну на завтра, написала листи Орестові, дядькові Артуру, Наташі, Франку та людям, координати яких мені дала Катарина, щоб мене зустріли.

Наташа віддзвонилася в час, коли я втретє набирала листа батькові, два попередні було знищено. Це жахливо сприймати власного батька більше як суддю, ніж як родича, ретельно підбираючи слова. З іншого боку, можливо, якраз наші родичі й заслуговують на ретельніший вибір нами слів більше за суддів.

«Привіт, то ти завтра вилітаєш?» – «Так. Слухай, хотіла в тебе запитати: ментально поляки схожі з українцями? Бо щось мені лячно». – «Тебе попустить, якщо я скажу, що схожі, чи навпаки?» Я відкорковувала другу пляшку, тому проігнорувала її слова. «Марто, Марто! Ти тут?» – «Агов. Не хочеш зі мною випити?» – «Ти п’яна?» – «Так. Я сьогодні була в гостях в одного піаніста. Мушу тобі сказати, що так мені ще ніхто не грав. Навіть Дерек». Я почула, як Наташа запитує Дерека, чи вміє той грати на піаніно, і розреготалася.

«Марто?» Мені здалося, що я давно не чула його голосу. Йому не потрібно вміти грати, йому достатньо говорити до мене. «Привіт». Видихнула я так само, як колись на одному видиху «я люблю тебе». «Привіт. То ти завтра вирушаєш в Україну?» – «Так». – «Наташа каже, що ти напідпитку, це так?» – «Так. Сьогодні до мене заходив Оскар». – «У зв’язку з чим?» – «Певне, виконував розпорядження батька. Але вийшло так, що ми говорили про його дівчину. Вона також не грає на піаніно. Її звати Лісель». – «Лісель? Так звуть додаткове вітрило, що допомагає прямим вітрилам збільшити їхню площу, коли вітрить попутний. Вони бувають різними». – «Невже? Якими?» – «Брам-ліселі, що з боку брамселів. Марс-ліселі, що збоку марселів. Та ундер-ліселі, що…» – «Дуже пізнавально. Майже як Камасутра. Залежність прямого вітрила від ліселів. Значить, лісель збільшує пряме вітрило? Звучить навіть еротично. Слушно, що він її обрав. Правда? Він завжди прагнув збільшення. Основного вітрила». – «Ого. До тебе приїхати?» – «Ні, я буду збиратися, а ви будете мене відволікати». Телефон я вимкнула.

Як я збиралася, я не дуже пам’ятаю, бо розпочала третю пляшку. Я ніколи так не напивалася. Тільки встигла подумати, добре, що літак не вранці, бо могла б проспати. Валіза виглядала так, як лантух із зібраним осіннім листям та гілками – з усіх боків щось випирало. Значить – повна. Таким був мій висновок. Потім я вклалася. Прокинулася близько другої ночі, нестерпно хотілося пити і в туалет. У моєму стані було важко обрати, тому я відправилася до туалету з пляшкою води.

Ноут наче увімкнувся сам. Я створила листа, обрала адресатом Оскара і написала все, що Дерек мені повідомив про ліселі. Приписала, що цього листа Оскар має надіслати моєму батькові з невеликим дописуванням, що від завтра я перебуватиму в Україні. І ми з ноутом відключилися.

У літаку я пригадала, як Манфред почав шалено напиватися в автобусі, котрий віз нас до Іспанії на відпочинок. Тоді пив ледь не весь автобус і ніхто не дивився на нас із осудом, крім іспанців, котрі нас зустрічали. Я була мудріша, не стала ганьбитися на весь літак перед незнайомцями, я все встигла зробити завчасно, наробивши дурниць тут, вдома. Благочестива Марта. Я замовила вже третю пластикову склянку води.


Глава дванадцята

У літаку я розгортала та читала всі отримані вранці інструкції, голова страшенно гула, я подумала, що десь так має почуватися вулик, але для нього це природний стан, а для мене – ні. Листів було багато: від Артура, від Ореста, від Наташі, від Лілі Манюк, від Франца. До поштової скриньки мені хтось поклав пакет українського мобільного зв’язку, з докладною інструкцією, як користуватися. На сімку вже було вбито кілька потрібних мені номерів. Мені навіть не вистачало сил та часу до кінця промовити до себе «Що я взагалі роблю?» Я зупинялася на слові «я», а потім знову поверталася до слова «що», справляючи враження дитини, котрій задали програвати гами, а вона не може наважитися зайти далі ноти «ре». Доредо. Щоящо.

Поряд зі мною сидів сивий мужик, який спочатку здався мені фотографом, потім – замовником реклами, і тільки згодом я здогадалася, що він – наречений. Він проглядав альбом з дівчатами. Я була йому вдячна за те, що він не намагався зі мною радитися.

Якось незвично було приземлитися так швидко. Дивно, іноді до іншого кінця Берліна діставатися довше. А тут – інша країна. Працювало тільки одне вікно з прикордонниками, котрі мали б проштампувати мені паспорт. Не знаю чому, але я їх боялася. Я стояла навіть не в черзі, в юрбі, людей додавалося, але інші вікна не відчинялися, хоча прикордонники не ховалися, вони спілкувалися, відволікали того, хто працював у цьому єдиному вікні, гиготіли та щось переказували по раціях.

Я довго чекала отримання багажу. Багажною смугою снували чиїсь сумки, валізи, смугасті клумаки і щось схоже на запаковані кальяни. Своєї валізки я не бачила. На табло горів номер мого рейс у. Я підійшла до кавового автомат у, пригадавши, що можу використати п’ять гривень, які, на щастя, дав мені Орест. Автомат повільно відхаркнув купюру, презирливо вирячившись на мене вогниками-очиськами, так само робив Троль, коли намагався проковтнути якусь неїстівну гидоту. До мене підійшов той самий німець-наречений і сказав, що в автомата або закінчилася кава, або стаканчики. Я подякувала і запитала, чи не знає він, що з нашим багажем. Він сказав, що зараз багаж пустять смугою, треба трохи почекати.

«Мали ж раніше пустити», – я хитнула головою в бік табло, де досі було вказано наш рейс. «Та ні. Поки вивантажується чартер з Туреччини. Ви хіба не помітили засилля кальянів?» Я сказала, що помітила, але не зіставила. «Ви тут уперше? Тут не варто читати написи, крім того, ви ж не знаєте мови? Тут треба стежити за подіями, людьми та речами. Ніколи не вірте тому, що написано. Колись Ленін виступав з гаслом «Землю – селянам», і що, бачили вони ту землю? Інші горланили: «Земля і воля!» І де вони, в кого? А ще дехто верещав: «Бандитам – тюрми!» І що, бачили цих бандитів ці тюрми? Я вже не кажу про «Краще – дітям!» і «Я виконаю всі свої обіцянки!» – на кожному політичному плакаті».

Оскільки я була не готова до таких дискусій після випитого та й узагалі, то обмежилася черговою подякою. Але ми стояли і чекали на багаж, тому я запитала, чи не працював він у Штазі. «Якщо східняк, то обов’язково працював у Штазі? От саме через таке ставлення ми ніяк не можемо відчути себе об’єднаними. Це як вкладатися в одне ліжко і щоразу запитувати, а ти часом не хвора на СНІД?» Ще ніколи в житті я так не раділа своїй валізі. Добре, що речі нас не повчають, хоча іноді ховаються, мабуть, коли ми їх допікаємо. Я відразу вихопила валізку, попрощалася з образливим східняком і ступила у зелений коридор. Митників я не зацікавила.

Мене зустрів пекельний галас. Площа була маленькою, вся щільно втикана людьми. Я вперше відчула себе людиною, на спадок якої явно претендував натовп. Мене зустрічали п’ятеро. Всі мої порадники хвилювалися за мене і влаштували так, щоб мене зустріли. Я не знала, кого обрати, поки віталася з усіма, вибір за мене зробив кремезний вусатий мужик. Він сказав, що – кум, себто родич Ореста, звати його пан Гриць і що мені не треба ні про що особливо турбуватися. Власне, переконала мене не його впевненість, і не віра в Ореста, і навіть не те, що він схопив мою валізу, а те, що він промовив то все досить впевненою німецькою.

Ми підійшли до «фольксвагена» пана Гриця, біля котрого спокійно стояв та спостерігав за людьми, речами та подіями східняк. «Це – пан Шольц», – радісно сказав мені пан Гриць. «Адам», – додав східняк. «Мммм», – відповіла я, почуваючись при цьому фермерською коровою. Адам Шольц усівся поряд з паном Грицем, я примостилася на задньому сидінні. «Зараз ми скинемо Шольца під готелем, він буде готуватися до вечері, а я тим часом домчу вас до Житомира. Ось такі наші плани», – підморгнув мені пан Гриць, прогріваючи мотор. «А можна долучитися до ваших планів?» – запитала я вкрадливо. «Західники. Супротивники прямоходіння, все манівцями, колами, як лисячий хвіст. Це добре в сексі, вони знаються на любовних прелюдіях та фугах, це довів ще Бах, але важко сприймається в житті. Що вам не подобається в наших планах, Марто?»

Пан Гриць весело розреготався, я мовчала, а Адам запитав, що так розвеселило нашого супроводжуючого. «Та поділ цей. У нас те саме: східняки, західняки. Але ж всі ми – люди. Мужикам потрібні баби, бабам – мужики. Хіба ні?» Ми з Адамом дружно «такнули», продемонструвавши мить мовного та ментального єднання, як тоді, коли розпався Берлінський мур. Я подумала, що Адам Шольц надзвичайно нагадує мені мого батька. «Ви не суддя?» – «Вас заклинює на правничій тематиці? То агент Штазі, то суддя. Я – східняк». Ми засміялися. Він продовжив: «Викладаю політичну економію в країнах Східної Європи». – «А сюди він приїхав шукати собі приятельку! – підключився до нашої розмови пан Гриць. – А в мене спеціальна агенція, вам Орест не казав?» Ні, Орест мені про це не казав. Пан Гриць витягнув з бардачка кілька кольорових проспектів. Я розгорнула: дівки, жінки, гладунки та худесенькі, гарні та не дуже, побиті життям та ті, що б’ють це життя самі. «Навіщо мені це?» – «У жінки завжди є чоловіки, на яких вона не претендує. Батьки. Вітчими. Дядьки. Брати. Кузени. Різні нахаби, яких кортить здихатися. Хіба ні?» Мені, власниці повного комплекту, за винятком хіба що нахаб, нічого було заперечити.

«То як би ви хотіли скоригувати наші плани, Марто?» – «Я б хотіла, щоб спочатку мене відвезли до Бабиного Яру. Ви зі мною? Чи у східняків індульгенція?» Адам сказав, що не вперше в Україні, тому особливого бажання ще раз пройтися Яром у нього немає. «Ми зачекаємо вас у машині». – «Вибачте за таке дивне питання, але як там треба поводитися, щоб це нормально сприймалося іншими?» – «Ви ж не збираєтеся там влаштовувати пивний фестиваль?» – скептично зауважив Адам. Пан Гриць повернувся до мене і тихо сказав: «Ви не хвилюйтеся, є такі місцини, котрі цілком здатні підказати нам, людям, як треба себе поводити, варто тільки дослýхатися до них. Певен, ви з тих, хто дослухáється».

Я йшла через парк, під ногами шурхотіло осіннє листя, схоже на оплески, що відгомоніли. «Тут не місце навіть таким оплескам», – подумала я. Дерева не дряпали мені обличчя, вирувало життя, хлопчаки грали у футбол, якісь люди пили горілку, присівши біля розкладеної на траві клейонки. Між деревами час від часу з’являвся маленький чорний собачка, котрий своїми вушками-стирчаками нагадував карикатурного бісика. Він щоразу озирався, кликав господаря чи запрошував когось приєднатися до нього. Біля Менори стояв чоловік з квітами, білі лілії, довготелесі квіти, немов вінценосні журавлі. Спочатку мене лихоманило, аж раптом все припинилося, наче й не було нічого, я відчула полегкість, вклонилася Менорі, поклала невеличкий в’язаний букетик квітів, котрий передала мені Лілія Манюк, трохи постояла мовчки і пішла. Чоловік з ліліями не звертав на мене уваги, в нього були свої співрозмовники.

Не знаю, чого я підійшла до цього хреста. Наче не збиралася, дивно було ледь не вперше довіритися своїм ногам. Біля нього застигли молоді люди: хлопець та дівчина з гілками калини, трималися за руки так, наче передавали інформацію. Гіркота калинових ягід відчувалася у повітрі, не розчиняючись, а домінуючи. На відміну від мовчазного дядечка з оберемком лілій, молоді люди повернулися до мене і запросили підійти ближче. Я привіталася німецькою, потім англійською. Вони відповіли. «Тут загинули ваші близькі?» – «Тут було вбито українських повстанців, відому поетесу Олену Телігу. Ви німкеня чи з Австрії?» – «Німкеня». – «Цікаво, що у вас також романтичні та ліричні поети мали громадянську позицію. Зокрема, Гейне». Я не уявляла собі зустріти десь на цвинтарі німецького парубка, котрий би почав розповідати мені про Гейне, я вже не кажу про іноземного поета, тому я дивилася на співрозмовника як на диво світу. «Тільки у нас героями й поетами частіше були жінки», – додала дівчина. Хлопець легенько штовхнув її і вони засперечалися, певне, українською. Я подумала, що хочу щось покласти до хреста, в мене був ще один в’язаний букетик з ліліями, маргаритками та трояндами від Лілі Манюк, я його обережно притулила до букетів, калинових та горобинових гілок. Дівчина з хлопцем уже помирилися, обійнялися і читали вголос вірша. Я записала ці голоси на диктофон:

Зловіщий брязкіт днів, що б’ються на кавалки,
І жах ночей, що затискають плач.
Ти, зраджений життям, яке любив так палко,
Відчуй найглибше, але все пробач.
Здається, падав сніг? Здається, буде свято?
Розквітли квіти? Зараз чи давно?
О, як байдуже все, коли душа зім’ята,
Сліпа, безкрила – сунеться на дно.
А ти її лови, тримай, тягни нагору!
Греби скоріше і пливи, пливи!
Повір: незнане щось у невідому пору
Тебе зустріне радісним – живи!
Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти
І підповзуть, мов нитка провідна.
Ти приймеш знов життя і так захочеш жити,
Його пізнавши глибоко, до дна.

Коли я пішла, то озирнулася; вони привітно махнули калиновим букетом, до мене долинула його гіркота.

Машина вмить заповнилася моїм стишеним диханням та мовчанням. Пан Гриць нічого не запитував, ми рушили. Виходячи з машини біля свого готелю, Адам привітно помахав мені: «Успіхів!» Я також побажала йому успіхів, а потім запитала пана Гриця, чи важко в сучасних умовах утримувати бордель. Він весело загиготів. «Ну ви таке скажете, Марто. Який це бордель? Це агенція знайомств. Мої дівчатка не всі хочуть заміж. Дехто хоче уваги та подарунків. Дехто Європу побачити, помандрувати. Декому закордонний наречений потрібний для престижу. Є різні випадки. Та й німчикам наші дівчата в будь-якій іпостасі годяться, бо вміють все, не вередливі, гарні, що ще треба?» А й дійсно.

Села Київщини та Житомирщини вишиковувалися вздовж основної дороги. Дивно, але рідко яке з сіл проростало всередину, так, наче боялися, що там їх поглине земля. Пан Гриць був уважним супутником, він коментував тільки те, що мене цікавило, інколи звертаючи увагу на те, що я випускала з поля своєї уваги.

До Житомира ми доїхали швидко, хоча основна дорога, за словами пана Гриця, ремонтувалася до Євро-2012. Ремонтувальників я не бачила, натомість якісь люди палили гілляки вздовж дороги, котру мали ремонтувати. Коли я вказала на це пану Грицю, він звично загиготів і сказав, що людям треба відпочивати та грітися. Далі на мене чекав сюрприз, мій готель розташовувався на площі Перемоги. На це пан Гриць сказав, що він оселив мене тут умисно, бо це дуже зручне місце з соціальною інфраструктурою і пояснювати, куди тобі треба, якщо заблукаєш – легко. Ми саме їхали повз танк, я відчула, як підібралися мої губи. «Тут стоїть танк», – вирвалося в мене. «Цей не стріляє і навіть не наповзає», – відповів мені пан Гриць.

За стійкою стояла ламінована білявка. Обличчя в неї було також наче ламіноване, аж виблискувало. Вона взяла мій паспорт і щось сказала. «Що?» – запитала я в пана Гриця. «Питається, як твоє прізвище українською». – «Але я німкеня». – «Вона це бачить, але прочитати не може. Марто, ти поки що давай – обирай собі сніданок», – пан Гриць підсунув до мене незрозумілу конструкцію, в яку було втулено аркуші з блідими написами та печатками, все це було українською чи російською, я ніц не розуміла. Пан Гриць бадьоро заповнював якісь бланки. «Скільки ти тут будеш перебувати?» – «Три доби», – відповіла я. «Добренько. Визначилася з їжею?» – «Я нічого не розумію». – «Ох, роки мої тяжкезні. Яке там Євро-2012, – забуркотів пан Гриць. – Дивися, варіант номер один – оладки з кабачків, салат з капустою та ковбасою. Варіант номер два – вівсяна каша та сирники». Я засоромилася запитувати, що воно є, навмання обравши другий. «Загалом я тобі раджу вийти з готелю та снідати або в піцерії, або в шоколадниці».

Номер був маленьким і незатишним, ліжко за розміром подібне на полицю в потязі. З моїм зростом буде важко. Пан Гриць пішов, сказавши, що я можу йому телефонувати в будь-який час, а він зараз на «ковбаси до родичів», тому смикати його було незручно. Килимок під ліжком був такого розміру, що вміститися на ньому могли або тільки ноги, або тільки тулуб. «Ти ж не лежати на ньому зібралася», – мені наче почувся голос східняка Адама. Лежати я на ньому точно не збиралася, він був у трояндах. Тільки тепер я зрозуміла, що таке чайна троянда, ці килимкові троянди були кольору спитої заварки. Бррр.

Я розібрала валізу, знайшла шафу, повісила речі. Полізла в душ, крутнула кран і заверещала від холоду. Потім, згадавши, що натрапляла на таке в Східній Німеччині, спробувала відкрити кран не з червоною позначкою, а з синьою (сантехніки-східняки були ще тими жартівниками), раптом звідти тектиме гаряча вода. Дзуськи. Я закрутила два крани, а потім знову відкрила той, що з червоною позначкою. Можливо, трапиться диво. За п’ять хвилин диво дійсно трапилося, вода стала теплішою. Я прийняла душ та вимила голову, шампунь з пакета, котрий плюнув та вцілив мені в око, виявився непоганим, моє волосся розуміється на речах та явищах краще за мене.

Пульт від телевізора виглядав так, наче переніс кілька ножових операцій. Як не дивно, він працював, але збурював бажання щоразу мити після нього руки. Я наблизилася до рукомийника і побачила в ньому волосся. Це було гидко. Волосся було темнішим за моє, тобто це було чуже волосся. Я намагалася його змити, але воно не змивалося, потім до мене дійшло, що це – тріщини. У вікно я намагалася не дивитися, пам’ятаючи про танк, але штори розсунула, бо вони були психоделічних кольорів.

На телеекрані з’явилася Ангела Меркель та інші наші посадовці, я від несподіванки привіталася з ними, хоча складалося враження, що всі вони говорили іншою мовою, тому видавалися несправжніми. Я вирішила, що час вкладатися спати. Ковдра була теплою та зручною, я намагалася вмоститися краще, як почула голос бачка унітазу. Я спустила воду, він наче не протікав, але зараз у нього галасливо набиралася вода. Я подумала, що це нестерпне катування для тих, хто пережив повінь. Згадалися поляки та Наташа.

Вранці я зрозуміла, що наврочила собі поляків, вони заполонили хол готелю. Я не бачила стільки поляків навіть у Варшавському аеропорту. Захотілося попередити їх стосовно підступності місцевих бачків, але як це зробити, я не знала. Цікаво, що вони всі тут забули? Снідати я пішла в розрекламовану паном Грицем піцерію. Млинці з сиром та маком гарантували просте смакове задоволення.

Вікна виходили на біло-сірий храм, схожий на затертий пальцем ескіз художника. Через це він виглядав величним та таємничим. Храм своїми купольними хрестами ніби перекреслював або ж заперечував небо.

Хоча я планувала пройтися до польського костелу (невже всі ці поляки зібралися у гості до нього?), спочатку я потрапила на територію православного Воздвиженського храму. Було тихо, майже нікого з людей, тільки один чоловік мотався між трьома вогнищами, підкидаючи гілки та сміття. Складалося враження, що тут спалюють останніх відьом. Чорні круки вирували в небі, підбадьорюючи чи то проклинаючи нещасних.

Я вклонилася і пішла далі. Біля католицького костелу, забившись у куток, утворений стінами, сиділа бабця та торгувала дрібними пороками, на першому плані красувалися цигарки. На зупинці чекали на трамвай чи тролейбус заклопотані люди. Я зайшла на територію і сфотографувала костел в усіх можливих ракурсах, чомусь здалося, що це буде гарним подарунком для Наташі. Телефон пана Гриця не відповідав, ковбасне свято затягувало й затягувалося. Я не знала, як дістатися до музичної школи Лятошинського, щоб подарувати залишені дідом ноти.

Якийсь чоловік відреагував на мій розгублений погляд, англійською мовою поцікавився, що мені потрібно. Я сказала, що мені потрібна музична школа. Він поцікавився, чи я не німкеня, я це підтвердила, тоді він знайшов мені таксі та дав інструкції водію. Я не зрозуміла інструкцій, крім того, що мені треба заплатити 15 гривень, але була щаслива вистрибнути біля потрібної споруди.

Я рано тішилася, бо це була не музична школа імені Лятошинського, а музична школа імені Ріхтера. Про це мені непоганою англійською сказав чоловік зі скрипкою. Я запитала, як мені знайти музичну школу Лятошинського, бо вона мені потрібна. «А чого вам не підходить Ріхтера? Ми б провели вам екскурсію». Я подякувала і сказала, що наступного разу точно скористаюся люб’язною пропозицією, але наразі мені потрібна інша музична школа. Скрипаль відірвав смужку від згорнутої газети, що стирчала з кишені, та написав мені адресу: «Михайлівська, 5». І дав настанову: показати цей клаптик таксистові.

Що я і зробила, і незабаром була на місці. Таксист щось незрозуміло буркотнув, я розрахувалася і вийшла на вуличку. Незабаром я вивчила все, що тут знаходилося. Все здавалося мені таким рідним, але будинку номер п’ять ніде не було. Був сьомий. Одинадцятий і дев’ятий. Був третій і всі решта, але п’ятого не було. Люди лякалися моїх запитань, і я почувалася фанатом якогось вигаданого книжкового персонажа, котрий вперто розшукує вигадану письменником адресу, де протягом семиста сторінок мешкав улюблений герой.

Сутеніло, а я все ніяк не могла знайти цей будинок. Втомлена, я знайшла сили повернутися до готелю, навіть зрозуміла, що він знаходиться не так далеко від таємничої вулиці Михайлівської, котра сховала будинок № 5 у своїх нетрях.

Я рано вклалася спати, бо робити було нічого і я не знала, хто міг скласти мені компанію, засинаючи, подумала, чи знайшов Адам наречену або дівчину, котра поділяє його точку зору на прелюдії до сексу? Мене розбудила смс пана Гриця, якою він повідомляв мені, що ми зустрінемося завтра ввечері і тоді він увесь мій, наразі він виїхав до Києва, розбиратися з проблемами Адама. «Ще не знайшов», – констатувала я і знову заснула.

Наступного ранку я самостійно, пішки, дісталася до вулиці Михайлівської. Вуличні художники виставляли свої картини, вирази облич у людей були геть іншими. Одночасно розмореними та зацікавленими. Вихідний. Цього разу, пригадуючи поради Адама, я вирішила нікого ні про що не запитувати, а слухати. Музику. Музика мене не зрадила, невпевнені фортепіанні пасажі, що весь час повторювалися, вивели мене на задвірок, а згодом і до будівлі, де знаходилася музична школа, навколо панував ремонт. Я сфотографувала зворушливу табличку, котра виглядала так, наче довгий час лежала під ногами, затерта та нещасна, з сирітсько-жебрацьким поглядом угору. Я подумала, що ця табличка пов’язана з Лятошинським, захотілося показати це Ханне.

Я увійшла. У невеличкій кімнаті сиділа пані. Як я зрозуміла, її захопленням було вирощування квітів, що були розставлені всюди й в усіх можливих для цього посудинах. На мене вона глянула суворо, наче придивлялася, годжуся я для рослин чи ні. Певне, що я не годилася, бо пані втратила до мене інтерес. Я спробувала з нею заговорити, вона не злякалася і не збентежилася, взагалі складалося враження, що вона чудово мене розуміє, але в неї немає бажання зі мною говорити. Весь час вона наче щось жувала. Її зачіска нагадувала мені гніздечко якогось річкового птаха, що його збудував самець. У зачісці також мешкала квітка, нахабно-рожева троянда.

Я вже не знала, чим зможу її зацікавити, як ось до нас вийшла дитина з текою для нот на наче пожованих кількома цуциками мотузкових ручках, вона пильно прислухалася і, придивившись до мене, конкретно, дещо грубо запитала: «То що тобі треба?» англійською. Я пояснила, витягла ноти. Я пояснювала старанно, виокремлюючи кожне слово. «Ти говориш як глуха. Тобі потрібно було покликати телебачення. Я це зроблю! Тільки завтра, бо сьогодні мені треба зробити уроки на вівторок і погуляти з Марічкою. Я обіцяла. Ти живеш у готелі? Як ми можемо тебе знайти?» Я уявила, як вони з Марічкою прийдуть до мене в гості. Однак я назвала свій готель і залишила свій номер телефону. «В тебе немодна мобілка», – зауважила дівчинка, миттю дістала рожево-попелястий смартфон і сказала: «Купи собі такий. Він майже не глючить». Я пораділа за рівень знання іноземної мови та розуміння на техніці місцевих дівчаток. «Бувай», – сказала вона мені, обережно вкладаючи ноти Лятошинського в свою обтріпану теку. «Я не загублю!» Для пані з рослинами ми були телевізійною програмою, котру вона давно перемкнула на щось інше, вона не відповіла на моє чемне прощання.

Я вийшла назовні із почуттям виконаного обов’язку. Не знаю, чи схвалив би мене дід або навіть Манфред. Щодо Манфреда – дуже сумніваюся. Не знаю чому, але я наблизилася до художників. На одній з картин було зображено персикове дерево, на котрому одночасно були квітки й плоди. Я присіла, щоб розгледіти техніку, як почула якісь слова, відчула руки на своїх стегнах, різко повернулася і відштовхнула явного крадія, котрий волав щось на кшталт: «Майка, це ти, зараза?»

Молодий чоловік валявся на землі. В його руках, наче чорнороті пташенята, розкрили на мене свої пащі кишені мого ж піджака. «Якого чорта?» – запитала я німецькою, чудово усвідомлюючи, що мене не зрозуміють. Але раптом почула: «Ви німкеня? Це ж треба, який гарний знак!»

«Який знак?» – «Явно гарний. Уявіть, я повернувся до цього міста, щоб довести, що моя матір єврейка і має єврейське прізвище, щоб в свою чергу довести своє єврейство і потім податися по єврейській лінії до Німеччини, де вже зможуть оцінити мій науковий проект, і тут наштовхуюсь на справжню німкеню. А значить, у мене все складеться, попри всі наявні проблеми та бюрократичний абсурд». – «Проект також єврейський?» – «Та ні. Універсальний».

Він захоплено дивився на мене. Я спробувала допомогти йому підвестися. «Та ну що ви. Я і сам встану. Боже, але що я зробив з вашим піджаком. Слухайте, ви дуже поспішаєте?» – «Ні». – «В цьому театрі, він ляльковий, працює подруга моєї тітки, давайте я занесу туди ваш піджак, вона з нього лялю зробить!» – «Що зробить?» – «Це метафорично. Пришиє вам кишені, піджак буде як новий». – «Було б непогано. Тільки хай не вшиває туди невідомих мені звіряток, котрі будуть вгризатися в мої пальці щоразу, коли їм не подобатиметься, що я кладу в кишені, ок?» Він засміявся. «Присягатися не буду, але – попрошу. Можете почекати на мене в тій кав’ярні?» Він тицьнув у бік закладу, де я вчора випила три чашки кави. «Можу».

Він повернувся з персиковою картиною, яку втулив мені, незважаючи на мої заперечення. «Адже вам це сподобалося». І повідомив, що піджак буде готовий за годину. «Вибачте, що я на вас так вирячився і взагалі поводився як бовдур. У профіль ви нагадали мені мою сестру Майку, яка давно чкурнула до Ізраїлю, думаю, що зараз вона і звідти чкурнула, бо вона завжди висловлювалася так: «Хоча б країну не обрізали. Щоб було де розміститися». – «А ви завжди хапаєте сестру за кишені?» – «Ні. Але буває. Парадокс у тому, що, коли ви підвелися, я почувався наче Аліса в країні чудес, пам’ятаєте, коли вона різко набрала в зрості? Так само і мені здалося, що Майка виросла на дві голови, і хоча я вірю у всі ізраїльські святині, не думаю, щоб вони таке скоїли з Майкою».

Нам принесли каву. «То ви плануєте їхати до Німеччини?» – «Так. Справа в тому, що моя мама походить з цього міста. Вона дитина війни, самі розумієте, в країні був безлад. Власне, не більший ніж зараз. Але матері змінили прізвище, тоді здавалося, що це промисел Божий. А зараз я маю із цим проблеми. Бо мама була Гетман, стала Гетьман, а в мене батькове прізвище – Шевченко, треба довести свою належність до «гетманства». Мені ж треба виїздити по єврейській лінії, так простіше. Це ж треба дожити до часів, що євреї отримають найзеленіше світло для в’їзду в Німеччину. Гітлер був би подивований. А з таким прізвищем, як зараз у мене, вся тамтешня єврейська спільнота буде кричати до мене не «ой-вей», а «оле-оле-оле-оле». Він мене смішив.

«Слухайте, а звідки у вас така гарна німецька?» – «Ви справді вважаєте, що вона гарна? Бо моя дружина каже, що мої мовні навички нагадують їй парасолю-напівавтомат, наче все непогано працює, але дещо доводиться дотискати вручну». – «Знаєте, я просто щаслива, що у вас такі мовні навички. Інколи мені здається, що з усього, що я кажу, ваші розуміють тільки цифри». Я ледь договорила цю фразу до кінця, бо згадала листи діда і відразу зніяковіла. Але хлопець засміявся: «На цифрах ви довго не протримаєтеся. Ну, хіба що будете спілкуватися з нашими чиновниками стосовно відкриття бізнесу». Мене попустило, а він продовжував свою оповідку.

«Насправді це сталося випадково. Я з першого класу вчився в спеціалізованій німецькій школі. Вона була поряд з будинком моєї тітки, я в неї щодня харчувався, тому пішов саме туди. Чогось пригадалося, в мене був вчитель фізики, зараз він також емігрував, тільки до Австралії, звідти він поширює плітки, що ганьблять кенгуру. Так от, він вчив нас складати логічні ребуси і завдання. Я тоді запитав його про таке: де живе собака, котрого годують, вигулюють, чешуть та гладять в одному місці, а сварять і наказують спати в іншому». Я мовчала, бо не була впевнена в тому, чи все добре зрозуміла. «Це про моє дитинство. Сварила мене мати, спав я вдома. А все інше я робив у маминої сестри, в тітки Дори». – «Подруга якої лагодить мені піджак». – «Еге. У вас гарна пам’ять, і тепер я почав вірити в те, що в мене непогана німецька».

«А що за геніальний науковий проект?» – «А хто ви за фахом? Я перепрошую за свою цікавість, але я мушу це знати для того, щоб краще пояснити». – «Я викладач права. Працюю в університеті». – «Ага. Ну, це звучить обнадійливіше за філолога, продавчиню або журналіста». Ми розсміялися. «Я фізик. Власне, цей проект – утілення моєї дитячої мрії. Навчити людину чути свій організм. Його голос». – «Як це?» – «Умовно кажучи, я вигадав такий пристрій, за допомогою якого людина краще відчуватиме все те, що відбувається в організмі. Крім того, ми розробили розшифровки сигналів, що подає організм. Так, людина, тільки дослухавшись до себе, зрозуміє, що в неї ларингіт, гайморит, запалення підшлункової, онкологія – тощо». – «Це звучить як анотація до фантастичного роману. Ви це серйозно?» – «Цілком. Я про це думав з дитинства. Ви помічали, що небо та ті, хто живуть у небі, завчасно знають, що відбудеться. Яке стихійне лихо, яке явище. І вже потім подають або не подають сигнали тим, хто живе на землі.

Небо завчасно чує, чи буде дощ, чи збирається падати сніг, чи посилиться вітер, чи планується посуха. Земля також багато про що знає. І тільки ми цього чомусь не вміємо. Я здатен це виправити». – «Круто. Вам ніхто не допомагав?»

«У мене є лаборант Костя. Він допомагав проводити випробування. І ще друг і партнер Аркадій. Він у мене вірить і спонукає до дій. Умовно кажучи, він перший чує дзюркотіння води і дає штурханів мені, каменеві». – «Я правильно зрозуміла, він наче ваш менеджер, імпресаріо чи щось більше?» – «В Аркадія є різні знайомі. Іноді мені здається, якщо їм зібратися докупи, вони збагнуть, що можуть керувати Всесвітом. У мене таких знайомих немає і ніколи не було. Втім, у мене є Аркадій. І я ціную його зусилля і ставлення. Знаєте, наша дружба триває більше тридцяти років, ця Україна молодша за нашу дружбу». – «Розумію».

«Слухайте, а ви що тут робите, бізнес?» – «Мій дід тут воював, я приїхала, щоб…» Я не знала, як я мушу це формулювати. «Він загинув тут?» – «Річ у тім, що загинув він тут у минулому сторіччі, і тут його поховано. Але помер він у Берліні в цьому сторіччі, і там його кремовано». – «Завжди мріяв прожити два життя, хоча краще б звільнити від помилок це, єдине». – «Це довга історія, але я можу вам розповісти». І я розповіла. «Слухай, а давай на ти? Якось незручно звертатися до тебе на ви, коли стільки знаєш про твою родину, наче ваш біограф або ліпший друг». – «Давай. Отже – Марта фон Вайхен». – «Привіт! Отже – Марат Шевченко, в маминому дівоцтві Гетман». Ми поручкалися. Раптом він різко крутнув головою, дивовижно виклавши її під незрозумілим кутом. «Тобі зле?» – «Ні, тут у тебе бракована ящірка. На шалику. В неї хвіст закручено не туди, куди у решти». – «Вау! Це – саламандри, і це – щасливий шалик, слухай, я тепер маю тобі його подарувати, бо я скільки не розглядала – не спромоглась вистежити щасливу саламандру. Мій дядько придумав такий комерційний хід, єдину відмінність серед штампованих малюнків. Бавиться собі і заробляє гроші». Я зняла шалик з шиї та передала Маратові. «Дякую. Несподівано. Гм… а приємно бути фартовим!» – «Тобі це пасує». – «Ага, почуваюся візуальною рекламою під девізом: «Завдяки унісексу я можу носити одяг своєї подружки»». Коли перебуваєш поряд з такою людиною – неможливо не сміятися.

«Ти сюди надовго?» – «Одну місію виконала, передала ноти Лятошинського до музичної школи. До речі, можеш подивитися, що написано на цій зворушливій табличці при вході. Я ніц не розумію…» – «Кхм. «Витирайте ноги» Дійсно, дуже зворушливо». Я засміялася. «Дякую. Ніколи б не подумала, хочеться вірити, що це написав сам Лятошинський. Ще буду в місті, а потім поїду в те село, біля якого поховано діда. Можливо, хтось щось пам’ятає». – «Слухай, маю до тебе пропозицію, вже так в нас складається. Моя мати походить з того села, в мене там залишилася бабина хата, там ніхто не живе, але за нею наглядає тітка Оля, а якщо тітка Оля за чимсь або кимсь наглядає, це багато про що свідчить. Можемо туди з’їздити сьогодні, походиш, порозпитуєш, і я також владнаю деякі свої справи. До того ж я побуду безкоштовним гідом та водієм. У мене машина. Твій пан Гриць може зав’язнути в своїх, тобто наших, бабах та родинній ковбасі. Присягаюся. Інакше я погано знаю наших дівчат і нашу ковбасу!»

Я погодилася, ми розрахувалися, Марат приніс мені піджак, ми всілися в його машину і вирушили в бік готелю. Я пакувалася, а Марат вирішував проблеми з моїм виїздом. Коли я підійшла до стійки, він ошелешив мене: «В тебе померла тітка, і тобі треба терміново виїхати на похорон». – «Моя тітка?» – «Так, уявна. Ти хочеш повернути назад свої кошти, що сплатила за добу?» – «Хочу». – «От і вибирай, або ти віддаєш землі уявну тітку, або вони не віддають тобі гроші!» – «Як це не віддають?» – «Запросто. Ти мусиш писати пояснювальну, чого тобі припекло виїжджати раніше запланованого. А ще заяву до бухгалтерії. Я все це за тебе напишу, бо ти зашиєшся, як кишені на твоєму піджаку. Але це зжере, за моїми припущеннями, близько 2 годин нашого часу». – «Я маю право на вільне пересування!» – «Правда? Подивися на неї». Марат вказав на ламіновану тітку, котра мене реєструвала при поселенні. «Ти думаєш, її колише те, що ти маєш якісь там права?» – «Або брехати, або платити за ненадану послугу?» – «Саме так. Видно, що ти правник, чудове формулювання». І я погодилася.

Марат не помилився, вони промурижили нас близько двох годин, після чого ледь не в обличчя жбурнули мені гроші. «Бінго!» – вигукнув Марат, я здала ключ і ми підійшли до машини. Саме там зі свого припаркованого «фольксвагена» вилазив пан Гриць. «Привіт, от і я, як обіцяв. А що тут у вас відбувається?» – «Я їду в село, де поховано мого діда. Тут усі справи завершила. Дуже вам дякую». – «З ним?» – кивнув у бік Марата пан Гриць. Марат усміхнувся. Я підтвердила, що саме з ним. Пан Гриць увіп’явся в мене таким поглядом, котрий пояснити було важко. Наче так дивляться батьки або сутенери на те, що підвладна жінка йде за обрій невідомо з ким. «Телефонуй, якщо що. Я тут ще дві доби», – сухо сказав мені пан Гриць і пішов у бік кондитерської.

Я перевела подих, сіла в машину. Мої речі вже були там. «Слухай, а це близько?» – запитала я в Марата, який погладжував кермо, наче улюблену тваринку. «Якщо вимірювати кілометрами – дуже близько, а якщо вимірювати дорогами – ні». – «Це як?» – «Зараз відчуєш». І я відчула. Коли ми заїжджали на подвір’я будинку, кожна кістка мого організму не те, що говорила до мене, вона мене крила матами на кількох мовах.


Глава тринадцята

Марат сказав, що буде перекладати для мене кожне слово, бо іншої нагоди наслухатися такого колориту в мене не буде, я миттєво погодилася, але кількахвилинні охання тітки Олі, як і її хоровод навколо Марата, були зрозумілими без перекладу. «Як добре, що підгадали так, що потрапите на свято! Добре, що задзвонив по дорозі, щоб мені було стіл чим накрити-наставити. Ти чисте спіднє маєш, дівчино?» Я кивнула. «Добре». Тітка Оля крутнулася і зникла, при цьому дивовижним чином вона встигла дати вказівки Марату зменшити вогонь на плиті, поставити на стіл кринку.

«Яке завтра свято?» – «Завтра святкова трійця». – «У вас це не влітку?» – «Не в тому розумінні. Завтра – день українського козацтва, день Української Повстанської Армії та Покрови Пресвятої Богородиці. Не уявляю, що з усього цього ти знаєш». – «Про козаків дуже умовно. Хоча в нас так іноді звуть українців. Про Пресвяту Богородицю ще менше, я не дуже релігійна. А щодо Української Повстанської Армії, я бачила хрест у Бабиному Яру, щось мене до нього привело, і тоді, і зараз не можу пояснити. Певне, енергетика». Я розповіла Марату про зустріч біля Хреста, дала прослухати вірша, він сказав, що вірш присвячений життю, можливо, навіть так і зветься, Марат точно не пам’ятав того.

Явилася тітка Оля, чепурна та ошатна, з білосніжною вигаптованою квітами, ромбами, дрібними візерунками червоного та чорного кольору кофтиною, котру вона обережно несла перед собою на плічках. Я не встигла запитати, що це за краса, як тітка Оля приклала цю красу до мене. «Як на тебе шито!» – «Це мені?» Кофтина була дивовижна. Пишні рукави були згори розшиті складними ромбами, далі йшли соковиті, яскраві червоні лілії, трохи нижче невеликі чотирипелюсткові квітки, розкриті, пишні троянди на полиці, що підкреслювала груди, такі саме на манжетах. Не знаю чому, але згадалася Ліля Манюк. «Звичайно, що тобі, ти маєш нормально вбратися до церкви».

«Ми йдемо до церкви?» – «Аякже. Завтра велике свято. Кілька свят. Маратик розповів тобі?» – «Трохи». – «Завтра буде більше, і співати будемо, і частуватися». – «Та мені б хотілося до могили діда сходили і ще поговорити з тими… хто вижив тоді. Тут». – «Не нервуйся так, дитино, все встигнеш. У нас тут не місто, молоко скисає на четверту добу, якщо на сонце не виставити, ніхто вмирати не поспішає, навіть п’яниці». Тітка Оля гигикнула. «А з ким тобі говорити – ще подумати треба. Мало хто дожив. Іван Коцаруба, то він воював у складі Степового фронту, не було його тут, Орися Козорізиха ще жива, але трохи непритомна. Вона і дівкою була кукукнута, а зараз ми всі вирівнялися, всі трохи того, вже краще її розуміємо. І ще Валя Кукурудза, але вона працює цілодобово, господарство велике, але я про тебе кілька слів скажу завтра в церкві. Але чого стовбичите? До столу!»

Я вперше їла вареники, що про них читала в листі діда… І надзвичайно смачні пиріжки з цибулею. Марат сказав, що оце вперше також куштував вареники з калиновим желе, тітка Оля гордовито зізналася, що на тому тижні експериментувала і всім сподобалося. «То ти прибула, щоб дізнатися про діда, який вмер там, але наче тут загинув. А навіщо?» – «Хочу розібратися в цій історії». Тітка Оля знову заохала, але не так, як тоді, коли зустрічала Марата. Не знала, що охання має різну інтонацію. «В нас про таке кажуть – дурна голова ногам спокою не дає». Марат перекладав. Він попередив мене, щоб я ні на що різко не реагувала, в перебуванні на селі є своя специфіка, котру, як таємницю далеких планет, – не кожному дано пізнати. «Моя мати цілковито з вами погоджується. А я вважаю, що мозок тільки тоді працює, коли ти його розминаєш, інакше запливе жиром і ти сам запливеш». – «І тіло краще працює тоді, коли ти його розминаєш», – зауважив Марат. «І пиріжки виходять гарні з того тіста, котре щонайменше дві години розминаєш», – додала тітка Оля. Пиріжки в неї були славні.

Після смачної вечері тітка Оля примостилася біля трюмо, завішаного гарними рушниками з виплетеними краєчками, фарбувала вії та рум’янилася. «Ти куди це зібралася?» – «До Семеновича, його жінка в місто подалася, то треба їстоньки занести». – «Так уже й треба?» – «А хто ще догляне краще за мене?» Тітка Оля підморгнула. «А ви що, залицяєтеся до одруженого?» – поцікавилася я. «Та яке там. Поки ні, але треба бути готовою. Бачиш, дружина в нього оглашенна. Кіт у неї захворів, наш ветеринар на свинях та коровах більше знається, хоча її кіт та ще свиня! То вона в місто подалася, Аргуса свого рятувати. А чоловіка тут напризволяще залишила». – «Ну то він чоловік, дасть собі раду, дорослий, здоровий». – «Доню, ти заміжня?» – «Ні». – «Була б заміжня – не верзла б тоді дурниць. Це кіт дасть собі раду, оце кілька сторіч вони собі раду дають і плодяться. А ці? Ти подивися на них, хворе через одне, п’янюче через одне, заслабле через одне, а скільки тих через одне збігаються? О, Матір Божа. Хай тобі щось путнє трапиться на шляху. Марат, доню, також при дружині, хіба ж не казав?» – «Тітко Олю! Та ми випадково познайомилися і нічого такого тут немає». – «Оце коли випадково, то це, як ти кажеш, нічого такого тут немає – швидко намальовується». Марат засміявся. Я його підтримала, бо сперечатися з тіткою Олею – собі дорожче. «Тітка Оля – феміністка?» – пошепки запитала я в Марата.

«Ні, твереза українська жінка», – підморгнув мені Марат. «Ви б вкладалися спати, бо до церкви рано!» З цією вказівкою тітка Оля пішла з хати, навіть ходу змінила!

«Щоб ти знала, в Семеновича є не тільки хворобливий кіт та вразлива дружина, а ще й власна філософія». – «Складна?» – «Не дуже. В усьому потворному та огидному він звинувачує Чорнобиль, а за все прекрасне дякує природі. Тепер ти познайомилася з українськими язичницькими богами добра і зла». – «Тоді я спокійно вкладаюся спати! Добраніч».

Ще тільки почало світати, як тітка Оля мене розбудила. Вони схилилася наді мною. Її голова була обмотана чимось білим. Поряд стояв Марат з пергаментно-блідим, наче фаюмським, обличчям. «Щось сталося?» – запитала я. «Зараз я тобі все перекладу», – озвався Марат. Мені здалося, що він застогнав. «Уже час до церкви?» – «Мовчи! Вставай, вмий обличчя, пішли надвір». – «Та якось ще темно». – «Мовчи!» Вміли вони керувати, не дивно, що виграли війну. Я підвелася, вмилася, вийшла на подвір’я, тітка Оля намотала мені на голову якийсь рушник. «Що це?» – «Рушник! Мовчи, слухай. Як почуєш церковні дзвони, очі зведи до неба та проси: «Свята Покровонько, покрий мою головоньку». – «Що?» – «Марате! Переклади цій зневірі та нерозумаці». Марат мені переклав дослівно. «Для чого це?» – «Щоб вдало вийти заміж». – «Навіщо це мені?» – «От дурне дівчисько. І дитинку попроси – здорову та щасливу». Не послухатися я не могла, наче автомат промовила все це до неба, вдихаючи насичене осінніми спеціями повітря.

У церкві все було урочисто, багато хто був з квітами: жовті, червоні, помаранчеві квітки, калина, горобина, осіннє листя, суха травиця, сухі маківки, очерет. Люди віталися, роздивлялися одне одного, наче вперше бачили. Я запитала Марата, що це за феномен? Ну, ясно, коли дивляться на мене, іноземка, німкеня у вишиванці (мені дійсно дуже личило, тітка Оля ще й подарувала коралі), хіба вони своїх щодня не бачать? «Такими ошатними – ні. Знаєш, оце в мене враження таке, що наші люди вибори сприймають як релігійне свято. Особливо ті, що мають сільську культуру, до церкви привчені. Вибори в нас такі самі регулярні, як церковні свята. Призначаються на вихідні дні. Прокинувся раненько, умився, ошатно вдягнувся, чистий, як на сповідь, прийшов, задіяв себе в ритуалі, вийшов, задер обличчя догори – до неба чи до хреста, перехрестився, попросив собі легкої долі та й щоб наш переміг, а далі – пити».

«Далі пити?» – «Можеш навіть не сумніватися. Навіть напиватися». В мене запрацювала мобілка, прийшла смс, я думала, що мене приб’ють, кілька людей недоброзичливо зиркнули, але загалом не звернули уваги. Я бачила, що мобільні телефони є в усіх, у батюшки навіть дві трубки, одна, мабуть, для прямого зв’язку із Богом, але до церкви, напевне, їх ніхто не брав.

«До чужих у нас ставляться краще, користайся цим, але не зловживай», – підморгнув Марат. Смс була від дітей з музичної школи Лятошинського, вони повідомляли, що за годину там буде телебачення, і чи зможу я прийти, бо в готелі сказали, що мене немає.

Я розгублено подивилася на Марата. Він забрав телефон собі, вимкнув його і сказав, що зараз помовчимо, повторювати все будемо за батюшкою, щоб не зганьбитися. А далі він щось вигадає. «А мені що робити, я нічого не розумію?» – «Помолися за свого діда. Вона – матір, доносить до Нього про всіх синів. Гарні вони чи погані. Помолися за мир, за спокій. Мені здається, не просто так ти в цій церкві нині, в цій сорочці, в цій країні, з цими людьми. І я за твого діда помолюся. І за свою бабцю, невідомо де померлу і невідомо де поховану, десь поряд вони зараз. Розмовляють чи ні – ми зараз не дізнаємося, але поряд – точно. І ти за неї помолися, за Майю Гетман, як і я за Отто фон Вайхена». І я помолилася, як уміла.

На вулицю народ вийшов гомінким та піднесеним. Доносився жіночий сміх, хтось видавав заміж доньку. Не знаю, як я то зрозуміла, але зрозуміла, мабуть, тому що дівчину вітали, цілували, вона сором’язливо хихотіла, а старшу жінку, що тримала дівчину за руку, вітали ще пристрасніше та трохи штовхали. «Ну і що вони хотіли?» – запитала я в Марата, який щойно закінчив спілкуватися з дітьми та «відмазав» мене від телебачення. «Хотіли, щоб ти розписалася в книзі почесних гостей, а ще прийняла звання почесного викладача музичної школи». – «Слухай, як таке можливо? Я займалася музикою менше двох років, потім кинула, бо це не настільки мене цікавило, як я думала на початку». – «Чекай, але ж ти розумієшся на нотах, можеш щось зіграти?» – «На нотах розуміюся. І саме «щось» можу зіграти, кілька тактів якого-небудь примітивного маршу або початок етюду, і все». – «Цього цілком достатньо для почесного викладання. В нас академіками часом обирають людей, у яких взагалі немає вищої освіти, в крайньому випадку є куплений диплом. І ти знаєш, мало кого це так дивує, як оце зараз тебе».

Я розвела руками, бо не знала, як на це реагувати, треба сприймати це як абстракціонізм з національним колоритом. Раптом Марат зареготав, на нього озирнулося кілька людей. «З чого тебе так розібрало?» – «А я уявив собі твоє резюме. Ти в нас хто, LLM[15]?» – «Ні, бери вище, я – PhD[16]». – «Ще краще, бачу, як ти зазначаєш про свою освіту, місця роботи, вказуєш свої наукові розробки, можливо, авторство або співавторство книжок. І окремим рядком під титулом «інше» не без пихатості зазначаєш, що ти – почесний викладач першої музичної школи імені Лятошинського (м. Житомир)». Він умів розсмішити. Коли ми відсміялися, я побачила, як з натовпу люду виокремився один чолов’яга, згадалося, наче і в церкві він тримався осторонь. «Хто це?»

«Де?» Я показала. «А, бачу. Це – Фінка». – «Дивне ім’я». – «Це не ім’я, це прізвисько. Звати його Сергій, а Фінка він тому, що відсидів сім років за різанину, оце повернувся до рідних країв». – «Зрозуміло. Всі його бояться». – «Ще чого. Тут як мінімум у п’ятьох родинах такі сидільці. З Фінкою інший феномен. Він, розумієш, після відсидки не став пиячити, дівок псувати, різню та бійки влаштовувати, на інший строк не підписався, а почав працювати. В нього найбільше господарство. Кури, індики, кролі, свині, гуси. То він їх ріже, а не людей. Цілими днями гарує, спину не розгинає, в інше селище до магазину випивати не їздить, пропаща людина». – «Чого ж пропаща? Гордитися треба, він – переможець, хіба ні?» – «Не все так просто. От у Петра син з батьків знущається, гроші всі забирає. В Олени чоловік забиває її до каліцтва раз на місяць, Петричихин уже втретє сидить, і це нормально». Я здивовано мовчала. «Нормально, бо це логічно, природно, зрозуміло. А Фінка поводиться неприродно. Його ж заїжджим як зразковий приклад наводять. Односельці бісяться. Як то? Воно ж сиділо, воно ж бандит, воно має поводитися як бандит, а не вдавати з себе казна що. Ось такі мережані матерії, як любить говорити тітка Оля».

Хтось торкнувся мого рукава. Тітка Оля. «Пішли до Ориськи частуватися, поговориш з нею, як вийде». Дорогою тітка Оля розповіла про Ориську. У війну залишилася сиротою, було їй сімнадцять. І ходили до неї всі, бо вона не розуміла, як то відмовляти. Навіть хвойдою її ніхто не звав, бо вона все так робила, наче лікувала. Орисечка-сестричка. Хлопців з УПА вона звала «свої», радянських солдат «наші», німецьких «інші». Всі їй жалілися, вона всім стелила та й під усіма стелилася, але гріху на совісті не мала. Годувала всіх, все віддавала. Бувало, й битою була, але побої її вдачу не змінили. Цвірінькає щось як комаха або птах, голосу не підвищує, стогне тоненько, то й не соромилися її ні свої, ні наші, ні інші. Хто хотів – знущався, хто хотів – жалів.

Розмови з Орисею не вийшло, плакала вона, чи то від того, що щось згадувала, чи то від того, що згадати не могла. Діда за фотографією наче не впізнала. Натомість тітка Оля сказала, що дід дуже «видний мужчина і виглядає на тридцять років». Додому йшли стишені, я помітила кущі біля паркану тітки Олі, нерівні, недоглянуті. «У вас секатор є?» – «Все в нас є. Нащо тобі?» – «Кущі підстрижу». – «Сьогодні – гріх, а завтра не буде потреби, їх або Федорович, або Васильович підрівняють, поваляться нині, як хати свої шукати будуть. Не можна кущів чіпати, бо пораняться ці чорти старі». Я засміялася. «Все одно підріжу, і квіти ваші також». – «Нема тобі що робити. Навідай краще могилу діда, тут ніхто не дозволяє руйнувати, інколи матюк напишуть, то все приберуть хутко, щоб було чистесенько. Сама подивишся. А тепер я вас залишу». Тітка Оля зупинилася біля якоїсь хати. «До Семеновича?» – виявила кмітливість я. «Все, що треба, вона й без тебе розуміє», – кивнула в бік Марата тітка Оля.

Повернулися додому, хата на мене не тиснула. Хоча я вперше бачила стільки ікон. Від такої кількості святості мені мало б стати недобре, ми колись говорили про цей вплив із Манфредом, але тут вони сприймалися доречно. «Вдалося помолитися в церкві?» – запитав Марат. «Так. Я не знаю, як правильно. Але і пробачення просила в твоєї баби, в мого діда неприкаяного, я ж не знала його зовсім. У твого народу. У твоїх народів, тобто…»

«Я також просив вибачити. І німців також, бо не можна вам вічно дорікати, не по-людськи це. Знаєш, ви – унікальна нація. Ви все розкопуєте про себе. От як ти». – «Моя родина не в захваті. А я, можливо, чіпляюся за надію, що дід зрозумів, виправився, встигнув померти іншим, розумієш?» – «Та ні. Я бачив, скільки ви стрічок знімаєте про Гітлера, скільки фотовиставок проводите, книжки, думки, документалістика. Ви хочете все з’ясувати та витягти на світ Божий. Ви витягуєте на поверхню – скарби, трупи, бруд, кістки. Ми все закопуємо ще глибше. Скарби ще можна витягти, за них гроші обіцяно, а все решта – заховати, забути, закреслити. Це відбувалося не з нами, тому ми в цьому не винні. А ви навчилися жити зі страшним тягарем». Я не знала, що відповісти на це.

«Ну та хай йому грець, що я за господар, якщо в мене гостя голодна?» – «Ну ви і їсте, чого ти такий худий?» – «Генетика. І я тут не частий гість, інакше б мене розперло. Як я можу залишити тебе без тіткиольчиного борщу?» Я дивилася на червоне й густе, запашне та п’янке місиво. «Що воно таке?» – «Це не можна пояснити, це як музика, починаєш їсти і або розумієш, або ні». – «За кольором схоже на жоржини, що біля паркану». Борщ дійсно був схожий саме на борщ, я не змогла віднайти смакового відповідника. Ніч накрила нас раптово, наче Бог влаштував темну, вкладаючись спати, я подякувала Богородиці за цей день.

Хрест над могилою діда, де діда не було (чи когось там взагалі поховано?), нагадав мені хрест воякам УПА. Я не знала, що треба говорити до пустої могили, тому запустила диктофонний запис. Юнак та юнка читали вірш про життя Олени Теліги. Я дослухалася до серця, воно принишкло, мабуть, також до чогось дослухáлося.

Коли я виходила на центральну, гарно витоптану дорогу, щось блиснуло в пожухлій траві. Я підійшла ближче та нахилилася. То були новесенькі та великі ножиці. Я пригадала обіцянку щодо кущів. На них дійсно хтось вчора ближче до ночі гепався, я чула галас. Кущі зім’ялися, зламалися. Взагалі ці кущі зараз самі були схожі на п’яничок, котрі намагаються опанувати себе і навіть поголитися, але результат жахливий, щось прибралося, щось додалося, обдерті, неохайні. Ножиці самі прийшли до рук! Займуся кущами, а потім піду до вередливої Валі Кукурудзи, покажу фотокартку діда.

Я повільно проходила, навіть пропливала повз добротну хату, помітила, що інакше стала пересуватися, коли раптом почула страшне жіноче виття. То було виття такої сили, що витягувало з тебе всі нутрощі. Густе та червоне, воно нагадало мені місиво борщу; в’язкий та поглинаючий борщ-стогін, сильніший за того, хто його їсть, сильніший за ту, хто так волає. Коли воно стихло, я почула мовні дріботіння, на жаль, я не розуміла, про що йдеться, і ця неясність ще більше лякала. Біля хати зібралися жінки, але ніхто не заходив усередину, жінки перемовлялися, схиляли одна до одної голови, заглядали у вікно, наче зграйка птахів.

Я вгледіла Марата. «Що відбувається? Тут горе?» – «Так. Петро повісився». – «Той, у кого син сидів?» – «У тебе професорська пам’ять. Так». – «Уночі? Це його дружина кричить?» – «Ні, оце зараз. Маруся порпалася на городі, а він на їхньому ліжку повісився». – «Як це?» – «Краще тобі не бачити і не знати». – «Вона так голосить, зараз усю себе викричить, так не можна». – «Не можна, в неї гіпертонія, стенокардія, минулого тижня з лікарні виписали». – «То треба піти туди, заспокоїти її», – я рипнулася. «Не можна. Я вже питався в тітки Олі. Не можна її заспокоювати. Ніхто того не зрозуміє, вона повинна кричати. Жінка, в якої повісився чоловік, повинна кричати. Най сама помре, але відкричати його смерть вона повинна. Перед всією спільнотою. Не відкричить – непутяща то жінка, значить, і чоловік її був такий собі, не кохала, не заслужив». – «Але ж це маразм, вона себе вб’є. Це нікого не хвилює? – у мою гортань забився її крик. – Як же вона побивається, він гарний був чоловік? Чому він так вчинив?»

«Чоловік був роботящий. На всі руки майстер. У них двоє дітей, кожному він оцими руками побудував квартири в місті». – «Він будівельник?» – «Ні. Селянин. Вирощував овочі – продавав, коней годував – продавав, рибу ловив – продавав у ресторани. Вся родина на ньому трималася». – «То чого він повісився?» Марат дивно на мене подивився. «Через сина. Той його допік. І вона знала, що син його допікає, але стояла на боці сина. І всі про це знають. Тому і волати вона буде, поки голос не зірве чи сама не помре. Розумієш?» Я силкувалася зрозуміти, але не могла, мені всіх було шкода. І Петра, який укоротив собі віку. І його дружину Марусю, що криком виштовхувала своє слабке хворе серце, де серцю впоратися з таким криком? І сина їхнього, злодія, котрий зашморгував свого батька. Всіх.

«Можна я піду?» – «А що це в тебе?» – «Ножиці». – «Ти краще не чіпай нині кущі, не зрозуміють. Я зараз підійду, до Валентини підемо».

Біля кущів нікого не було, тому я їх трохи підрівняла. Нерви заспокоїла. Мабуть, британці тому такі спокійні, що сторіччями займаються своїми газонами, це дивовижно врівноважує нерви. Ножиці я поклала на видному місці, щоб тітка Оля прибрала інструмент, куди треба.

Витягла свою сумку, захотіла перевдягнутися, аж з сумки висунулася голова без очей, на обличчі хрест, я здригнулася. Що це? Настільки було страшно, що я ще раз звернулася до Богородиці, забула всіх інших, щоб швидше повернувся Марат. Він повернуся. «Що це?» – «Орися передала тобі ляльку-мотанку. Це українська традиційна лялька, оберіг. Буде тебе захищати». Мені подумалося, що ці ляльки-мотанки, з хрестом замість очей, схожі на захищені вікна воєнного часу, котрі я бачила в кіно. З хрестами замість очей: щоб шибки не тріскалися від вибуху. Я притисла ляльку до себе.

Валентина Кукурудза діда не впізнала. «Фактурний мужчина твій дід. Такому б поглядами у жінок влучати, а не в чоловіків кулями. Ох, доле, заздрісна ти жінка». Мені було не дуже зручно про це говорити, але я запитала: «Війна. Він – ворог. Може, і в жінок він тут влучав…» – «Е ні, доню. Дарма ти так про нього. В очах його обличчя єдиної жінки, наче віддзеркалення. Я такі очі відразу вирізняю, це в мене професійне, більше двадцяти років шлюби засвідчую, перебачила різних».

Ще Валентина сказала, що їх тут багато було, і солдатиків, і панів офіцерів. А чого їх запам’ятовувати, ворог він і є ворог, безіменний, тому ще більш страшний. Пригостила нас з Маратом булочками зі смородиною, неймовірно смачно. «Валентино, а може, хтось із німців захищав місцевих, втручався, рятував?» – «Доню, мені б збрехати, щоб тебе заспокоїти, але не було такого. Хтось поводився як людина, хтось як скотина. Бо всі ж ми люди. Свої чи чужі. Але щоб захищати? Не було такого. Тут свої не захищали, чого ж бо вашим за це братися?»

Коли ми повернулися додому, нас зустріла зла тітка Оля з ножицями. «Це що таке?» – «Ножиці». – «Це ти принесла?» – «Я». – «Де взяла?» – «При дорозі». І тут Марат припинив переклад, бо тітка Оля крутилася та верещала, як оскаженілий вітряк. Єдине, що я зрозуміла, що мені швидко треба повернути ці ножиці туди, де я їх взяла. Було темно, Марат сказав, що піде зі мною, але я відмовилася, бо нікуди йти я не збиралася. Я поклала ножиці до сараю, він ще був відкритий. І прогулялася стежиною до хати Петра та Марусі. Вона вже не кричала, але крик відчувався у повітрі, воно було сипле, знесилене, вбираєш його в себе, і десь там, всередині, раптом відгукується Марусин страшний крик. Я постояла трохи і повернулася додому.

Марат сидів за ноутбуком, правив документи. Певне, займався своїм проектом. «Доробляєш?» – «Та, розумієш, тут купа карток та форматів, анкет, котрі треба заповнити. Аркадій заповнив ті, що стосуються загальних питань, а я зараз заповнюю ті з них, що стосуються професійних. Боюся, що не встигну все зробити. Ні, зробити встигну, але не довіряю пошті, навіть найкращій, одного разу одна міжнародна компанія доправила рентген доньки Аркадія не до Німеччини, а до США, і потім так і не знайшовся, ще раз дитину опромінювали». – «Слухай, а коли тобі треба це здати?» – «На наступному тижні, до середи». – «Як закінчиш – віддавай мені, я все передам на місці, це ж Берлін, і відзвітуюся тобі». – «Це буде зручно?» – «Залежить від того, як далеко цей університет знаходиться від мого будинку. Я жартую. Все зроблю, не хвилюйся». Марат засяяв. «Клас!»

Я здригнулася від гудіння своєї мобілки, відзвичаїлася, що мені тут телефонують. Це був пан Гриць. Він запитав, як мої справи, чи мене годують і як я почуваюся, я сказала, що все пречудово. Тоді він повідомив, що Адам знайшов собі наречену, гарну, як весна. Я сказала, що навіть не уявляю собі таку красу. Пан Гриць сказав, що воно мені й не треба, і запевнив у тому, що я завжди можу на нього розраховувати, і запитав ще, коли я планую вилітати до Німеччини. Я сказала, що післязавтра, і на цьому чемно розпрощалися.

Ця пригода сталася вранці. Я вийшла з хати, потягнулася і впала на руку. Скрикнула. Не так як Маруся, але достатньо, щоб вибіг Марат у незастебнутих джинсах. Він спробував мене підняти, але я закричала сильніше. «Ти зламала руку!» – «Ні, не зламала». – «Тобто вона завжди в тебе така товста та синя?» – на подвір’я вийшла тітка Оля. Злостиво на мене подивилася, на мою руку і знову почала щось волати. «Що вона так кричить? Я не винна в тому, що забилася і зламала руку». – «Вона питає, чи поклала ти ножиці на місце?» – «Далися їй ці ножиці. Ні, не поклала, вони в сараї». Тітка Оля дзиґою метнулася до сараю, потім вибігла, забігла до хати, вибігла з хати з рушником, забігла до сараю, вибігла з сараю, перехопивши рушником ножиці, і вибігла на вулицю.

«Що відбувається?» – «Зараз не можна давати тобі знеболювальне, бо ми поїдемо до лікарні щось із цим робити». Марат усе-таки зрозумів, як краще мене вхопити, підняв, обтрусив та завів до будинку. «Це твоє?» – показав на складені на стільці речі. «Так. Ще у ванній». – «Добре».

«То що з цими ножицями та тіткою Олею?» – «Є така народна прикмета, не можна підбирати ножиці та заносити їх у дім, бо буде лихо. А якщо вже заніс, то швидше неси назад, тоді лихо буде манесеньким». – «Яка маячня». – «Правда? І що, нам твоя рука примарилася? Давай я тебе за неї вщипну?»

Тітка Оля повернулася така сама гнівна, як звідти вибігала. «От чого ти така вперта? Хіба важко було віднести це лайно туди, де взяла, якщо старі люди тебе про таке просять?» – «Та чого викидати нові ножиці? У вас таких немає, я дивилася в сараї». – «Бідне дитя. Сидиш тут теперечки зі зламаною рукою. Ось це тому, що притягла сюди ножиці. Це ще добре, що хату не спалила». – «Як ви можете? Я б не спалила». – «То все не ти, то ножиці. Запам’ятай на майбутнє, не можна додому тягати ножиці, ґудзики, гребінці, ножі, хрестики, котрі десь знайшла, бо буде лихо. І жодних чому, дитино! Бо отримаєш по губах. Ти знаєш, кого я там зустріла?» – звернулася тітка Оля до Марата. «Кого?» – «Желіну Жолі».

Якщо раніше мені здавалося, ще й через біль, що посилювався, що я знаходжуся в абсурдному кіно на кшталт «Едварда руки-ножиці», то зараз я застогнала. «Кого ви бачили?» – «Желіну Жолі. Циганку нашу». – «Анжеліна Джолі – ваша циганка?» – «Прізвисько таке має. Бо худа як тріска, губи, як вареники, і семеро дітей, тільки двоє своїх, звідки інші – Боженька знає, і то – не певен. Вона ножицями тобі це лихо поробила».

Я нічого не запитувала, з мене було досить. Марат поцілував тітку Олю, вона заохала біля нього знову, я бачила наче прокручений у зворотному порядку сюжет їхньої зустрічі. Потім вона спакувала мені вишиванку, рушник та рукавицю-підхват, перехрестила нас, кожного окремо, потім разом, потім машину, і ми поїхали. «Послухай, фізику, ти віриш у ножиці?» – запитала я. Марат озирнувся на мене та гмикнув. «Гірше те, що вони зневірилися в нас, як бачиш, інакше б таке не вчинили. Тихо будь, треба швидше доїхати. Бракувало, щоб я тебе скалічив або додав ще».

«Слухай, я тут подумала, що в мене дуже дивна страховка. Мені її оформлювали, певне, вона повинна покривати подібні витрати, але точно не знаю. Мені здається, що ніхто не буде мною займатися». – «Марто, в нас унікальна країна, ваші не задоволені, коли немає страховки, в нас незадоволені, коли страховка є, бо вона ні від чого не страхує, натомість, усім додає проблем. У тебе є гроші на картці?» – «Так». – «Зараз знімемо трохи. Вибач, я б сам заплатив, але не очікував, що хтось з моїх близьких зламає собі руку. Добре, що одну». Я зітхнула.

Хірург житомирської лікарні, де мені зробили рентген, вийшов до мене з велетенським іграшковим шимпанзе у руках. Я заклякла від несподіванки. «Мені гіпс накладатиме дитячий лікар?» – зашипіла я на Марата. «Марто, вгамуйся. Це дуже гарний лікар, просто іноземців він прирівнює до дітей. Зараз на моделі людини, маю на увазі шимпанзе, він покаже, що тобі робитиме». І лікар дійсно показав. Я його краще зрозуміла, ніж за всі випадки перельотів стюардів різноманітних авіаліній, бо досі не можу збагнути, як користуватися кисневою маскою і де знаходяться ці кляті запасні виходи.

Марат зустрів мене з посмішкою на обличчі та шприцом у руках. «О, який у тебе чистесенький гіпс, цнотливий. Болить?» – «Ні. Слухай, а навіщо тобі шприц?» – «Це сироватка правди. Лікар подумав, що ти шпигунка, тож треба скористатися моментом і все в тебе випитати». Я загальмувала. «Марто, чорти тебе забирай, не зараз. Це – знеболювальне, зараз заморозка відійде і ти витимеш. Мені воно ні до чого. Нам час їхати, в тебе завтра літак, якщо ти не забула». Задзвонила мобілка Марата. Він щось емоційно вигукував і подивився на мене. «Хто це був?» – «Тітка Оля, питалася, як ти почуваєшся і чи все нормально тобі зробили. І ще сказала, що в неї здохла індичка». Марат багатозначно замовк. «Ти хочеш сказати, що і це – ножиці?» – «А ти думала. Звичайно. Правда, цього разу вони перетворилися на кота Аргуса, котрого підлікував міський ветеринар».


Глава чотирнадцята

До Києва ми їхали мовчки. Ніякого дискомфорту я не відчувала, бо організм був перенасиченим. Легені отримали забагато чистого повітря; душа – вражень та почуттів, мозок – інформації та знань. Я почувалася трохи розгубленою та переповненою. Так буває, коли ковтаєш маленьку пігулку і відчуваєш, що вона застрягла на певному рівні. Чого, власне, наче й не може бути, але, от маєш, сталося, незабаром цей стан пройде, а зараз з тебе може виходити тільки піт, на інше твій організм не здатний.

«Ковтни пігулку», – раптом почулося від Марата. Я здригнулася. Пігулка потребувала реабілітації. «Рука розболілася?» Як тільки він це сказав, я відчула біль. «Дякую». Я потримала пігулку на долоні, потім замружилася та проковтнула її. Цікаво, куди вона спочатку попрямує в моєму організмі, щоб приборкати цей біль?

«Мовчиш? Я тебе розумію, після візитів сюди я також почуваюся як мрець, притрушений рідною землею. Бо я живу відірвано, це не мій світ. Хоча з твоїм він збігається тільки побіжно». «Я все думаю про ножиці. От чого все-таки не можна чіпати ці ножиці?»

«Треба тебе перемикати. Загалом, я мушу тебе попередити, що в мене вдома ти опинишся в одній з казок братів Грімм». – «О Боже, – вирвалося в мене. – Слухай, а можна до інших авторів? У мене з дитинства психологічна травма від цих казок. Можливо, саме тому я пішла в правники, щоб почуватися захищеною». – «Можна, – весело відповів Марат. – Наприклад, у казку про мертву царівну. Пушкіна».

Оскільки я напружена мовчала, Марат схаменувся. Почав пояснювати, що мав на увазі, бо згадав про роль перекладу і про те, що я можу не читати того, що читав у дитинстві він, утім, слово «мертва» я зрозуміла безпомилково.

«Спочатку я мав на увазі казку про Білосніжку та сімох гномів. У казці про мертву царівну схожий сюжет, але замість гномів там фігурують сім богатирів. А до мене в гості, ну і щоб з тобою познайомитися, прийдуть мої друзі. Їх шестеро, а я – сьомий. Мені здається, порівняння з Білосніжкою більш романтичне, ніж з Козою». – «Козою?» – «Ти знаєш казку про козу та сімох козенят?» – «Це знову брати Грімм, не знала, що ти палкий їх шанувальник». – «У моєму дитинстві цю казку вважали російською народною. СРСР – колиска піратів». Я пирснула. «Мені просто здається, що ти більше сестра, ніж мама. Я відчуваю в тобі сестринство. І мені це дуже подобається. Бо я давно такого не бачив і не відчував». Ми посміхнулися одне одному. Дивно, але я відчувала до Марата сестринство більш потужне, ніж до Манфреда. Це тому, мабуть, що це був уже цілком дорослий брат, який не псував мені життя в дитинстві.

«Але мушу тебе попередити, що серед гномів буде один, який намагатиметься тебе звабити. І не тому, що ти приваблива…» Я зітхнула. «Чекай! Зрозумій мене правильно, ти дуже приваблива. Просто для Сергія привабливість жінки значення не має, для нього має значення власна привабливість. І він щоразу перевіряє свої чари, діють чи ні. Посміхнися йому кілька разів, можливо, його попустить». – «А якщо ні? Якщо він буде продовжувати залицятися?» – «Залицятися? Ні, ніяких залицянь, він тупо чіпляється. Ну, побачиш. Наприклад, він може говорити, що в нього ніколи не було німкень і ти його останній шанс, і оскільки про цноту не йдеться, він не бачить жодних причин, котрі могли б тобі завадити йому дати. Бо тільки він може кохатися так, як тебе ніхто не мав. Сильно діставатиме – покараємо!»

«Ти їх зібрав спеціально, щоб вони на мене подивилися?» Марат категорично захитав головою. «Ги, вони не «Лего», щоб їх збирати. Ні, можна сказати, що все збіглося. Моя дружина, Дана, зараз у лікарні з Даринкою». – «Щось трапилося?» – «Трапилося, але давно. В Дарини цукровий діабет. З восьми років. Зараз вона на диспансеризації, перевіряють рівень цукру, проводять усі необхідні лікувально-профілактичні процедури. Дана вирішила залишитися з нею». – «Розумію». Мені не вкладалося в голові, як у таку маленьку дівчинку вселилася ця хвороба.

«Знаєш, Даринка більш залежна від інсуліну, ніж від нас, батьків. І ця залежність, як не дивно, робить її більш самостійною. Просто цього року пішло з життя двоє з її сусідів по палаті. Вони ж бачаться коли двічі, коли раз на рік, профілактуються разом. Їх не стало. Ми вирішили, що краще Дані побути з мамою, щоб ці прогалини були не такими помітними». Я мовчала, просто не знала, що сказати, щоб це не прозвучало формально.

«Власне, мої жінки забралися з дому, а для моїх друзів це є сигналом, що ми можемо збиратися в мене. Це – наш день. Крім того, я повертаюся з малої батьківщини, ще й приводжу тебе. Звичайно, що цим мордам цікаво. Аркадій уже трохи про тебе розповів». – «А мовно як усе це відбуватиметься, ти перекладатимеш?» – «Не так усе сумно. Німецьку чудово знає Аркадій, це мій партнер по проекту, я трохи тобі про нього говорив. Влад також непогано говорить, вчився в німецькій спецшколі. Сергій знає англійську. Іван англійську розуміє, але не говорить. Але з українською в нього так само. Він знає та говорить тільки чиновницькою. Це я тобі потім поясню. Валерка не знає іноземних мов, але він такий веселий, що ти не помітиш його незнання, незручно ані тобі, ані йому не буде. Славко також не знає мов, але він зазвичай мовчазний, реагує фактично тільки на одну тему, тому ти можеш не помітити його мовної відсутності, вона цілком збігається з тематичною».

«Так. І що, всі вони фізики? Я уявлення не маю, про що говорити з фізиками». Марат підморгнув мені. «Зі мною ж якось даєш собі раду?» – «Так, але ти – один! А коли вас буде семеро, як кажуть у вас, у фізиків, ефект та вплив посилиться». – «Ця історія не про нас. Знаєш, інколи мені здається, от якщо війна і фронт треба буде робити тільки з нас – чорта лисого з цього щось вийде. Ми розучилися об’єднуватися навіть проти ворога». – «Наслідок індивідуалізації суспільства?» – «Не знаю. Кажуть, що це наслідок нашої прив’язаності до землі. Тобто до приватної власності. Відокремленість та захист. Але, якщо прибалти здатні збагнути, що, коли силоміць забирають майно в одного, наступним будеш ти, бо ви з ним схожі, тож треба захищати його майно, інакше врешті-решт накриють усіх, то в нас думають, добре, що забирають майно в цього, він – козел, натомість у мене ніколи не заберуть, у мене ж за що? А якщо хтось рипнеться щось забрати, то вони – козли. Якось так. Ти не зважай, мені самому важко це собі пояснити». – «Тобі можна на радіо працювати, я б тебе залюбки слухала». – «Це я тільки у вас можу влаштуватися, якщо проект провалиться, в нас таке радіо майже нікому не цікаве».

«То всі твої друзі – фізики?» – «А це дуже складне питання, Марто. За освітою – так. Усі фізики. Але фізикою в чистому вигляді займаюся тільки я, якщо можна так висловитися». – «А інші?» – «Аркадій обіймає високу посаду в одній інвестиційній компанії. Він підтримує всі мої починання, навіть фінансово, але він формальний партнер. Йому подобаються мої ідеї, він у мене вірить, але сам займається розрахунками. Шукає, чим можна звабити потенційних інвесторів.

І знаходить». – «Знаєш, я тебе не запитувала, коли ти розповідав про проект, але мені здалося, що Аркадій не є винахідником, я не помилилась, проект тримається на тобі?»

«Ти не помилилась у тому, що це не винахід Аркадія. Але він мені дуже допомагає». – «Як?» – «Він знаходить те, чого я не можу знайти, бо просто не розумію, що це треба шукати і викидаю навіть у тому разі, коли знаходжу. Він думає та бачить по-іншому. Розумієш, я з дитинства щось вигадую, намагаюся прописати, але тільки Аркадію вдається мене почути, пояснити та виписати все так, щоб мої ідеї були зрозумілі більшості». – «А це не використання? Він тебе хіба не використовує?»

«Я розповім тобі одну історію. В підлітковому віці ми відпочивали на морі. Одного разу на пляжному березі я побачив мартина. В нього було пошкоджене крило, він не міг літати. Він скрикував від болю та безпорадності, але його родичі не звертали на нього уваги. Чим злостили мене надзвичайно. Я щоранку кидав йому хліб, щоб той трохи поїв, і не знав, як ще я можу йому допомогти. Я дуже боявся, що його зжеруть коти або хтось образить. Із завмиранням, як тільки прокидався, біг до нього: чи на місці, чи живий. Він тримався другий день. Ще я дуже злився на Аркадія, котрий казав мені, щоб я залишив мартина у спокої, бо йому не потрібен цей хліб, він не може нормально дотягнутися, навіть якби й схотів, хліб жеруть інші мартини та голуби, а пораненому мартину я цим не допоможу. Природа сама керує.

Я звинувачував Аркадія в жорстокості, плакав, брав хліб та йшов годувати свого мартина. Рятував його. Наступного ранку зі мною пішов Аркадій. Він не розчулився, коли побачив мартина. Він кинув йому невеличку рибку. Мартин її зжер. А через хвилин десять спробував стати на крило і злетів. Аркадій поклав у кільку пігулку знеболювального. Тобто розумієш, він не вимикав раціо на відміну від мене. Він реально думав, як допомогти. І коли придумав – почав діяти. В цьому весь він, вважає, що емоції руйнують та розмивають людину».

Я всміхнулася. «Неземне походження». – «Що?» – «Позбавлений тих самих земних 70% води». – «Скажи йому про це, йому сподобається». – «Краще ти сам». – «Добре. Він, проте, завжди каже, що логіка програє інтуїції. Тому він беззаперечно слухає мене і вибудовує свої логічні ланцюги на базі моїх відчуттів. Тільки так. Нас не підводять інстинкти та інтуїція, треба їм довіритися, а це дуже складно, бо розум не дозволяє цього». – «Мабуть, це мозкові ревнощі. Вони можуть виникати ледь не всюди і ледь не завжди, коли йдеться про вибір». – «Мабуть. А потім, знаєш, ніщо так не зближує, як ідіотські дитячі історії та вчинки, про котрі знаєте тільки ви: ти і він. Наприклад, у Аркадія щомісяця текла кров з носа. Він дуже цього боявся, втрачав свідомість, тремтів до цокотіння зубами. І наш шкільний лікар пожартував, що в Аркадія там розташована матка, тому лякатися не треба, це природне явище, коли в нього з носа щомісяця тече кров. У дівчаток кровить з іншого місця, а в Аркадія – з носа. Аркадій зізнався в цьому тільки мені. Ми про це довго думали, вирішили, що це патологія. І думали так до восьмого класу. Потім до сліз реготали над цим лікарським діагнозом. Однак кров Аркадія не лякала і почувався він впевнено. До такої міри впевнено, що збирався йти вчитися на хірурга, але все одно подався у фізики. Зі мною разом». У мене сльози на очах виступили від сміху.

«А інші? Бабій Сергій?» – «Бачу, ти заінтригована. Він це вміє – інтригувати, якби не вмів – спився б, – гмикнув Марат. – Сергій – унікальна людина, він усе життя знаходив себе в самодіяльності. Власне, самодіяльність допомогла йому вступити на факультет фізики. Бо такого актора ще треба пошукати. Він вживається в будь-яку роль. Зараз Сергій знаходить себе у кастингах». – «Тобто він подався в актори?» – «Ні, він професійний кастингіст. Певне, це запишуть до його резюме. У вас йдуть які-небудь талант-шоу?» – «Звичайно». – «Сергій кастингується на всіх можливих талант-шоу, де можна співати, танцювати, а ще краще – виставлятися». – «І як, вдало?» – «Буває по-різному, я скину тобі кілька посилань на нього в ютубі, ті, з яких ми особливо регочемо».

«А він гарний?» – «Важко сказати, розумієш, у підлітковому віці він серйозно ставився до свого іміджу. Серйозніше, ніж до зовнішності. Вирішив, що схожий на Джона Леннона, з таким обличчям він тепер живе». – «Він дійсно на нього подібний?» – «Зараз – так. Без жодних пластичних операцій, завдяки внутрішньому переконанню, що так воно і є. До речі, одружений він з узбечкою. Не тому, що закохався до нестями, а тому що вона – Йоко Оно». – «Маразм якийсь».

«Так, але нашому телебаченню подобається. Цікаво те, що Серьога вирахував, що буде подобатися нашому телебаченню ще за часів, коли нашому телебаченню подобалися програми про село, балет та виважені новини. А вищим ступенем розкутості вважався білий мережаний комірець, викладений на жакеті ведучої новин, а також нахабні блискітки балету телебачення НДР. До речі, хто б міг подумати, що ми будемо сприймати вас як кабарешну націю? Хоча ми і не сприймали, бо цей балет вважався західним, ніхто не думав, що литками виблискують німці».

Я засміялася, з Маратом надивовижу було легко, навіть рука не так непокоїла. «Розповідай про інших! Певне, мені варто підготуватися морально».

«Добре. Іван працює в Міністерстві. Навіть не буду говорити в якому, бо це несуттєво, він уже третє змінив. Говорить штампами. Прикривається ширмами. Він давно не є фахівцем, тобто наразі неважливо, чого і де він вчився. Він – класичний чиновник. Хрест на грудях, груди на пузі, пузо на колінах, коліна на килимі того, в кого більший хрест, більші груди, більше пузо». – «Але ви з ним товаришуєте?» – «Спочатку ми думали, що він відпаде. Як шкірка з ранки, що загоїлася. Але – ні, залишається. Нащось ми йому потрібні. Хіба справедливо забирати кисневу маску в того, хто весь час її на себе тягне?» – «Можливо, комусь вона потрібна більше?» – «А ти готова вирішувати такі питання? Звідки я знаю, що комусь вона потрібна більше за Івана?» – «Ні, не готова. Тому ніколи не мріяла про суддівство».

Марат замовк, певне, думав про щось своє. «Слухай, ми також не у захваті від наших урядників, але мені здається, що такої ненависті, як ви до ваших, ми ніколи не відчували. Я маю на увазі, після сорокових минулого сторіччя». – «Розумієш, ті, хто зараз при владі, не відчувають Україну Батьківщиною. І навіть землею, по якій вони ходять. І навіть територією. Ліси для них – сировина, земля – власність, водоймища – ресурси, жінки – товар, усе інше – рухоме та нерухоме майно. Як гриби-паразити, що живляться та живуть завдяки деревам. Чи думають вони про те, як там дерево? Навряд. Ти бачила трутовики?» – «Авжеж, що так».

«Наші владники схожі на ці гриби. Зараження дерев трутовиками відбувається через морозобійні тріщини, опіки, механічні ушкодження дерева. Тому не можна ламати гілки, кидати у стовбури дерев ножі, сокири, позначати дорогу, роблячи зарубки або відрубуючи сучки. А наша земля, як і ці дерева, зазнала багато руйнацій та бід. І завжди будуть люди, котрі кидатимуть у стовбури ножі та обламуватимуть гілки. Тому будуть з’являтися ці трутовики». – «А що з ними відбувається, коли вмирає дерево?» – «Ти знаєш, вони припиняють рости, натомість, заростають шаром безплідної тканини. Зовні вони мало змінюються, тільки фахівець збагне, в чому зміни. Вони змінюються всередині. Але вони й зовнішні зміни не відразу помічають, годі говорити про внутрішні».

Марат продовжував. «Трутовики живуть приховано від усіх. Основна маса гриба – міцелій, захований глибоко в тілі дерева. Назовні виносяться лише органи розмноження, якими і є відомі всім плодові тіла. Бачила, вони ж наче тішаться з усіх сексуальних конфліктів, і зрозуміло чому, якщо припустити, що вони – трутовики. Вони цього ніколи не приховували. Жеруть мертве дерево, частково його вмертвляють та жеруть. Важливо, щоб воно розклалося. Гриби-падальники, хто б міг подумати».

«А користь з них може бути?» – «Внутрішня тканина трутовика використовується в народній медицині. Її застосовують як кровоспинний засіб. Тому в нас відбуваються революції, дерти їх та спиняти свою кровотечу, розумієш?» Холод пройшовся моїм тілом, і знову розболілася рука. «Не знала, що ти такий кровожерливий». – «Марто, слухай, а ти думаєш, я хочу залишати мою країну? Я ніколи б не поїхав звідси, якби з мене не робили мерця і не жерли. Ніколи б». Я мовчала. «Нема в цих потвор спорідненості з деревами, землею, повітрям, водою, горами. Немає. Це – звичайні трутовики».

Я доторкнулася до нього. «Бачиш, я почав сутеніти раніше за день». – «Це важка тема. Коли твоє життя складається з плати за ліки, їжу, квартиру, одяг і все. Чи легко за такого розкладу цінувати життя?» – «Ні. Нелегко», – стишилася я.

«Слухай далі. Валерка також вчився на фізика. Але став торгашем. У нього дружини та діти з’явилися раніше за професію та роботу, тому треба було крутитися. Наука більше вірить в перспективного вченого, ніж жінка, і здатна довше чекати та терпіти. Спочатку він продавав акваріумних рибок, у кожного з нас, його друзів, певний час жили зграї гупі та неонів. Ледь не в кожній кишені – сухий смердючий риб’ячий корм. Він навчився робити акваріуми з викинутих вікон, а деякі він крав з покинутих хат у селах та зі спустошених НДІ. Акваріуми були потрібнішими та популярнішими за хати на селі та НДІ колись радянського значення. Потім він почав торгувати окулярами, а зараз продає дорогий скляний посуд. Аркадій каже, що в нього склозалежність і вона прогресує».

«Можна мені ще одну пігулку?» – «Терпи. Інша пігулка вдома, але нам уже не так довго їхати». – «Ниття посилилося». – «Це я тобі розхитую нерви. Але залишилося представити тільки двох персонажів. Чорнобилець Славко, він зараз пенсіонер та пільговик. Він старший за нас усіх. У рік, коли вибухнув Чорнобиль, ми вчилися в школі, а Славко служив у армії, якраз там. Відразу долучився до боротьби з наслідками. Ну і заробив купу наслідків для себе. Останні років шість у нього не буває місяця, коли б він не ходив на похорон когось зі своїх чорнобильців. У нього хворе серце, ноги, вени, шлунок, мозок, судини, суглоби, печінка – усе. Він п’є ледь не щодня, бо тільки тоді відпускає страх. У нього є пістолет та отрута. Про всяк випадок, коли вже стане зовсім нестерпно. Але він звик так жити, в цій нестерпності.

Я не знаю, що його тримає на цьому світі. В нього було дві дружини, одна – справжня красуня. Інша – начебто розумниця. Одна втекла від нього за кордон. Інша – на дачу. Обидві – ображені на життя. В нього дві доньки, хворі, невлаштовані та нещасні. Мабуть, саме їхня невлаштованість та вперте звинувачення його в тому, що він зруйнував їхні життя, тримає його на цьому світі. Своїм існуванням він живить їхню знедоленість, адже саме він в усьому винен, а коли помре, кого вони звинувачуватимуть у своїх бідах?»

«Залишився тільки один? Він найбільш унікальний?» – «Не думаю. Влад – видавець. Колись ми працювали разом в одній лабораторії, потім він збагнув, що це його якщо і прогодує, то через кілька сезонів. Він почав друкувати голих бабів та церковні календарики. Власне, зараз він продовжує це друкувати, голі баби цінуються, як і церковні свята. Але до цього асортименту додалися книжки різноманітних порад для ідіотів. Як вийти заміж за мільйонера. Як отримати перший мільйон. Як мати більше бабів. Як зраджувати, щоб він не здогадався. Як ні за що не платити. Й таке інше. Він зве їх «мої ідіотські якочки» Слухай, зовсім мало залишилося, але ми втрапили в цей чортів корок!»

«Скільки ми тут стоятимемо? Мені потрібна пігулка». – «Потерпи, не думаю, що дуже довго. Сподіваюся». Мені трохи боляче було говорити, голос стріляв у руку, тому я озиралася. На кількох стовпах я побачила фотографію сивочолого доволі інтелігентного вигляду чоловіка в окулярах, котрий показував дві свої долоні. «Це політик-диригент?» – запитала я в Марата, бо знаючи специфіку, розуміла, що на стовпах висять виключно політики.

Марат простежив за моїм поглядом «О, ні. Це щасливий виняток, це – гіпнотизер, у нас таких багато, гастролюють успішніше за популярні гурти». – «Не зрозуміла…» – «Це – Аллан Чумак. Він не поодинокий у своїй популярності та професійній сфері. В нас з часів розвалу СРСР гіпнотизери стали популярнішими за кінозірок. Їх знали всі. Вони заряджали креми, воду, газети, листівки, котрі треба було прикладати до хворого місця». Я застогнала. «Це щось з серії про гребінці, ножиці, ножі?» Марат гигикнув. «Так, але дорожче. Одного разу моя рідна свекруха намагалася лікувати Дарку портретом цього пана, котрий вона приклеїла під ліжком малої. Там його побачила подруга Дарки – Катруся, вони гралися в піжмурки, і Катька ховалася під ліжком. Вона довгий час думала, що це або коханець Дарчиної мами, або дивна підліжкова ікона. Після невеликої наради з Даркою вони вирішили, що це ікона, тому підвісили її під рушничок у кутку кімнати. Свекруха була обурена. Власне, вона призначила Чумака відповідальним за одужання Дарки і за її гарні сни». Я сміялася. «Ти регочеш, а ці люди збирали стадіони тих, хто вірив у них та вівся на рекламу, люди заплющували очі, розмахували руками, страшне. У вас такі є?» – «Наче ні. Є тільки Урі Геллер, він гне ложки. Перший, хто погнув ложку на вітчизняному телебаченні, він дуже популярний». – «У нас він також популярний, веде шоу «Феномен». Я трохи про інше». – «Про що?» – «Вас загартував Гітлер. Він прищепив вам відразу до будь-яких гіпнотичних забавок. Сталін у такий спосіб на нас не спрацював. Ми любили легенди, в нас забрали Бога, ми почали вірити в комунізм забрали комунізм, і ще не повернули Бога, треба було знайти у що вірити, тож ми колективно породили всіх цих екстрасенсів». – «Тобто ти вважаєш, що Гітлер постійно нагадує нам, що не варто навіть наближатися до можливих колективних психозів?» – «Щось таке. У вас імунітет». – «А як же Геллер?» – «Слухай, він, здається, народився в Тель-Авіві, правильно?» – «Наче так». – «Ну, кого б ще німці допустили пудрити собі мозок, якщо не єврея?» Я зареготала, як навіжена. «Хіба що турків». – «Вирушили!» – зрадів Марат. За кілька хвилин ми заїжджали у двір. «Зараз вип’єш пігулку, знеболювальні в моєму домі завжди є».

Я зайшла в двокімнатну квартиру Марата з невеличкою кухнею та велетенським балконом, біля дверей якого стояв велосипед, наче натякаючи на те, що нас запрошено на трек. Посеред однієї з кімнат стояв великий овальний стіл. Нас зустрів Валера, котрий діловито жував ковбасу. «Привіт, я – Валера», – представився він, не помічаючи мою праву руку, котру я до нього тягнула. Він тицьнув у мою ліву, боляче не було, але я смикнулася від несподіванки. «Добре, що ліва. Не заважатиме. Слухай, ти накидай щось на стіл. Чого стоїш? Давай, метни ікру».

Марат обійняв мене та провів на кухню. Дістав пігулки, налив склянку води. «Випий і має попустити». – «Слухай, що я маю робити? Метати ікру? Я правильно зрозуміла? Це він після спілкування з акваріумними рибами так заговорив?» – «Ні. Це означає, що оскільки в домі жінка, а це – ти, ми не будемо накривати на стіл. Бо все це справа жіночих рук. Ти мусиш нарíзати хліб, зробити канапки, нафарширувати яйця, нарізати салати, викласти ковбаску та сирок – на одне блюдо, хвилястими рядами. І зробити це дуже швидко, бо ми хочемо випити і не будемо цього робити без закуски, адже ми не алконавти». – «Що-що?» – «Не вмієш?» – наївно запитав Марат, хитрувато всміхаючись. «Я можу тільки замовити щось в Інтернеті, ну, або сходити до супермаркету». – «Ось тому ваші чоловіки полюють за нашими бабами». Я пирхнула. «Ти не пирхай, а мене послухай». Я ще раз пирхнула. Саме в цей час на кухню завітав Іван. Він приніс дві пляшки горілки, котрі обережно, як біоматеріал, вклав до морозилки. А також дві банки ікри. «Масло маєте?» Я зізналася, що не знаю. Іван перевірив. «Є. То бери, нарізай батона, масти маслом і викладай по півчайної ложечки ікриці. Піду покурю». І він зник на балконі.

Марат пішов відчиняти двері, а я зайшла до другої кімнати. Там стояло дві бандури. Згадала, що Маратова мала та дружина бандуристки. Одна з бандур була наче чимсь поколота. «Ти залишила напризволяще дві банки ікри?» – «Марате, що це таке?» – вказала я на поколоту бандуру. «Це – Даринка. Коли вона збагнула, що їй постійно робитимуть уколи, вона почала колоти бандуру. Щоб та від неї не заразилася. І щоб було не так страшно». – «А це дошка візуалізації?» – я кивнула в бік круглого плаката, котрий висів на стіні. На ньому були зображені Пеле, Холлі Бері, Шарон Стоун та ще двоє чоловіків. Один з яких нагадував мені Гемінгвея, іншого я не могла упізнати. Текст йшов українською, я нічого не розуміла. «Це герої Дарини. Сезанн, Пеле, Гемінгвей, Стоун та Беррі. Всі вони діабетики. Беррі навіть сама народила. Для Дарини це дуже важливо, розумієш?» Я чудово це розуміла.

З’явився Сергій, більше схожий на понуру стару вівцю в окулярах, ніж на Джона Леннона, який почав, за влучним висловленням Марата, – кобелювати. Хапав мене за стегно та намагався притягнути до себе. Без слів. Власне, він готував мене, тим самим врятувавши мене від того, щоб готувала я. Сергій не випускав мене з кімнати. На кухні ж чаклував Влад, мабуть, використовував поради однієї зі своїх брошур. Йому допомагали Аркадій та Марат. Аркадій – високий та впевнений, з такими підборіддям та очима, що могли б бути у скель.

Сергій потяг мене до вітальні. Тож почалося. За столом сидів Іван. Поряд з ним лежав пакетик «мезима». На тарілку він відразу наклав купу щедрот. «В Івана – виразка та панкреатит, тому він не сідає за стіл без «мезима»«. – «Може, краще не вживати жирного та смаженого?» – «Ги, – відповів Марат. – У нас країна наче створена для продажу «панкреатинів», невгамовні шлунки, нездорова їжа та потяг до безкінечного та щедрого застілля».

А далі була горілка, вино та розмови. Спочатку була горілка, потім хтось згадав про шампанське, Марат сказав, що іншим разом, але Сергій помчав за ним на кухню. Я думала, що після горілки та шампанського мені буде зле. Але пияцтво на мені наче не позначалося. Тому я продовжила з усіма.

Говорили про футбол, уряд, газ, підступних росіян, про те, як Меркель складає руки на животі, а це означає, що вона наполеглива, агресивна і завжди вагітна якою-небудь ідеєю, вагаючись, чи кинутися та вкусити, чи затаїтися і перечекати; «а ще ховає талію, котра давно поплила»; про Штазі, КДБ, Путіна; говорили про поляків, котрі втомилися підтримувати українців (тут я пожартувала, що так, певне, почувається адвокат за призначенням, коли розуміє, що великих грошей він не отримає, але викладатися треба, бо йдеться про його професійну честь, професійний обов’язок). А також про те, що євреї нас використовують і ми ще пошкодуємо, що на це повелися. Як і щодо турків, котрі нахабніють щодня, а ми того не помічаємо. Про те, що українські жінки – корисливі та вродливі шльондри, а ми, німкені, переважно виглядаємо як легкоатлетки, треба перевіритися на гормони. «От який у тебе зріст?» – запитав кремезний Валерка. «Я менша за тебе», – спокійно відповіла я. Сергій непомітно нажлуктився і почав цілувати мій гіпс. Аркадій скептично відмовчувався.

Ми з Маратом вийшли на балкон-трек подихати. Ніч була спокійною. «На небі – штиль, – усміхнувся Марат. – Люблю нічне місто». Він перехилився через поручні. «Дивися, скільки припарковано машин, нічого не помічаєш?» – «Помічаю. На газонах стоять, на тротуарі, одна на дитячий майданчик влізла». – «Правильно. Але я зараз не про це. Подивися на те, як блимає сигналізація. Сучасні світлячки великих міст – сигналізації припаркованих автомобілів, вони перегукуються, живуть своїм життям, миготять у темряві та посилають любовні сигнали одне одному. А ми нічого не розуміємо».

«І слава Богу. Ми забагато знаємо про машини, принаймні набагато більше, ніж про світлячків», – почувся хтось третій. На балкон вийшов Аркадій. «Ви не романтик», – сказала я. «Можна на ти. Я романтик, але прагматичний. Метис. Дитя сучасного світу». Коли він посміхався – перетворювався на когось іншого. Було дивно, але я подумала, що могла б у нього закохатися. Так само сильно. Як у Дерека. Зворушливо-небезпечний. Це при тому, що підсвідомо він мене дратував, я вважала, що він використовує Марата.

На якусь мить я уявила себе мартином, котрому він дав знеболювальну пігулку, щоб той десь полетів, на скільки вистачило пігулкової анестезії, потім впав і розбився. Але вже не на очах його вразливого друга. Коли не бачиш – цього наче і не відбувається. Аркадій нахилився до мене. «Я не вірю в сестринство», – тихо, майже по складах промовив він. І пішов.

«Що він тобі сказав?» – «Я не впевнена, що зрозуміла. Слухай, а він одружений?» Марат трохи подумав перед тим, як відповісти. «Він удівець. Його дочці Ганні шістнадцять, вона вчиться в Женеві. Він не хотів, щоб вона зростала з мачухою, тому в нього постійні стосунки. Але не з однією жінкою, а з повіями». – «Він не вірить у сестринство, але вірить у повій. Бо легше повірити чек – «до сплати»«. – «Він тебе образив? Не звертай уваги, він дбає про мене. Навіть не про мене, а про мою родину. Щоб нічого не розпалося, щоб ніхто не зруйнував». – «Я схожа на жінку, яка може зруйнувати міцну родину?» – «Ти не схожа на повію. Цього йому достатньо, щоб не довіряти тобі. Давай поміняємо тему?» – «Давай!»

«Ти коли-небудь думала, що Німеччина об’єднається?» – «Мені важко було усвідомлювати, що існує дві Німеччини, якщо чесно. Тому я або сприймала ту Німеччину просто як віддалену частину моєї Німеччини. Або як частину Чехословаччини. Втім, зараз відбувається те саме. А ти думав, що Союз розпадеться, що твоя країна здобуде незалежність?»

«Не думав. Тоді я читав не ті книжки. Але згодом почав думати, але Союз встиг розпастися до того, як ця думка в мені визріла. А потім все закрутилося у калейдоскопі. Одного разу ти встав, подивився у вікно і побачив, що хтось крутнув його, поки ти спав. І ти маєш іншу картинку. А потім ще раз. І ще раз». – «А в мене таке враження, що цей хтось цю картинку не докрутив, зупинився на півдорозі, одна Німеччина наклалася на іншу, але нової картинки не вийшло. Щось справжнє, а щось підроблене». – «Ви здатні її докрутити».

Коли ми повернулися до гостей, Іван продовжував їсти, Сергій уже спав. Аркадій викликав офісного водія, а Влад – таксі. Славко дивився телевізор з вимкнутим звуком та пив. Валера щось розповідав Іванові, який уважніше ставився до червоної риби, ніж до слів друга. Було вже пів на першу. Я сказала, що мені слід збирати валізу, але Валера сказав, що мені її вже зібрали. Потім він запропонував випити за дружбу народів. І ми випили. Потім за жінок. Потім запитав, чи прискіпуються наші митники до ввезення харчів з України. «Може, вони, як канадці, думають, що ми пакуємо мікроби в банки з ікрою?» Я сказала, що не знаю, але в мене буде нагода перевірити. Валера сказав, що кілька банок ікри покладено мені між штанцями та синьою кофтиною.

Потім ми ще за щось пили, а може, й просто так, бо Валера сказав, мовляв, остання справа до чогось прив’язуватися. Треба було підхоплюватися та їхати до аеропорту. Марат викликав таксі, глянув на мене. «Мда. Хрестоматійне повернення німкені з України додому. П’яна, накурена та зламана». Ми розреготалися. «Тобі варто зустріти Кличка, щоб зазнимкуватися з ним і розповідати, що це він тебе скалічив, бо можу собі уявити, як твої реагуватимуть на історію з ножицями. Або скажи, що тебе намагалися зґвалтувати менти». – «Не верзи дурниць». Біля реєстраційної стійки я зустріла східняка Адама, поряд з ним стояла дівчина з такими неймовірними ногами, що я схотіла щиро за нього порадіти, але він зробив вигляд, що ми не знайомі, і, тільки коли вона нахилилася, щоб заповнити якісь папірці, підморгнув мені.

У літаку я дійсно зустріла Кличка і попросила з ним сфотографуватися. Він ввічливо посміхнувся та погодився. Я запитала його, а от як він відчуває, він їде з дому чи їде додому. Він ще раз ввічливо посміхнувся і сказав, що прямує з дому на роботу. Слушно. Я ще щось хотіла запитати, але якась постать у сірому костюмі вдала з себе сірого вовка і наполегливо, торкаючись моєї загіпсованої руки, запропонувала мені всістися на своє місце. Що я і зробила.


Глава п’ятнадцята

Зламана рука перетворювала мене на людину, котра щось несе і боїться впустити. Я думала, що я звикну до цього швидше, ніж мені звикалося. Дім мій стишився і зовсім мені не радів, коли я повернулася. Коли я поверталася з різних відряджень та поїздок, достатньо було відчути знайомий запах, і оживали емоції. Я зачаїлася у передпокої, аж раптом почула шурхіт. Вбігла до кімнати, сильніше притримуючи зламану руку, наче вона могла скористатися моментом та втекти чи відвалитися. Двері шафи були розчинені, звідти визирав писок Біблії діда. Як кошеня, котре заснуло у шафі і потім висунулося подивитися, чи не прийшов хтось, хто може нагодувати.

Я присіла та погладила її, потім мені схотілося взяти її на руки та притулити до себе, але зламана рука завадила мені. Тому я ширше розчинила двері шафи і вклала її на нижню полицю, пройшлася рукою по обкладинці – наче погладила та заспокоїла. Цікаво, хто ще спілкується з Біблією як з кицькою? В той самий момент, коли наче повернувся додому?

На столі я помітила бляшанку оливок. І невеличку записку: «Сучасна гілка миру. З поверненням, Ейрено, коли б ти не повернулася». Оливки були нафаршировані перцем чилі. Це було вітання від Манфреда. На записці пурхав його фірмовий голубок: три завмерлі в повітрі дужки. Манфред за мною скучив, або йому щось нагально знадобилося. Судячи з перцю чилі – це примирення було кусючим. Коли Манфред прийде за цим примиренням – треба обов’язково показати йому світлину з Кличком. Марат – ясновидець, це ж треба таке напророкувати.

Я вирішила, що поки не буду вмикати свій німецький телефон, більша частина мене ще була в Україні, з Маратом. Не варто починати розмову та вибачення з родичами, коли навіть ти сама не відчуваєш своєї фізичної присутності. До речі про фізику, треба випити кави і відправлятися до Інституту експериментальної біофізики, саме це я обіцяла Маратові. Особисто принести і зареєструвати його проект. «Голос тіла». Він не змінив назви, вона досі сприймалася як еротичний тренінг для самотніх панянок.

Я заварила каву. Гіркуватий запах заколисував мене, хотілося скрутитися у кріслі і трохи поспати. Манфред завжди казав, що запах та сутність кави – ближче до самотності та індивідуалізму. Чай – родинний, теплий, благодійний, закличний до спілкування. Кава – самодостатня, різка та пікантна. Вона для минулого та майбутнього, для спогадів та мрій, чай – для теперішнього. Я згадала слова Марата: «Нам все одно, що пити. Кава, чай, горілка, шипшина. Будь-яке питво спонукає нас до розмов та посиденьок. Це щось ментальне». Захотілося запустити Інтернет, щоб знайти щось про Аркадія або взяти і написати йому листа. Одержимість. Навіщо сестри захоплюються сумнівними друзями своїх братів? З очима, наче у скелі.

Я завагалася, чи приймати душ, боялася, що можу послизнутися та впасти. І зламати, наприклад, ногу. Але тіло потребувало миття та чистоти, і я вирішила зрештою почути його голос, шикнула на мозок, знайшла гумові капці, куплені для Єгипту, щоб не роздерти ноги коралами, і влізла в душову кабіну. Ніяк не можу збагнути, як так влаштоване життя, що ти навіть не встигаєш заснути в одній країні, як переміщаєшся до іншої, а ранок все триває і триває.

Джинси мені вдягнути не вдавалося, тому я втиснулася в довгу сукню та чоботи. Тільки фізичні зміни спроможні вплинути на мій звичний стиль. Цю сукню та ці чоботи я вдягнула вперше. Всі ці мої маніпуляції змусили мене згадати картину Манфреда, яку він створив до Міжнародного дня шульг. На ній людина, чию ліву руку наче утримують незримі силі, малює іншу людину правою рукою. В цієї намальованої людини – з’являлися дзеркальні органи, праворуч билося серце, ліворуч вмостилася печінка. Я почувалася так само недоладно. Важко, коли тебе змушують бути не тим, ким ти є.

На реєстрації дівчина довго не могла зрозуміти, чого я потребую і хто я така. Зрештою, вона натиснула на кнопку, щоб викликати джина. І він прийшов. Сірі штани, сірий светр у докипливі ромби, котрі наче розглядають тебе. Абсолютно лисий, десь мого зросту. Він усміхнувся і запитав: «Що ви принесли таке страшне, що Ен не може розібратися?»

Я побачила його очі, сіро-блакитні, такі самі докипливі, як і ромби на його светрі. І несподівано для себе я зрозуміла, що бачу в них своє віддзеркалення. Я давно не бачила свого обличчя в очах інших людей.

Тека його відразу зацікавила. «Оце так. Значить, «Голос тіла» – цікаво, – сказав він. І знову подивився на мене. – Мене звати Райнер Граф, я завідувач лабораторії і вхожу до комісії з розглядів проектів, що подані на грант. Ви – українка, маєте відношення до цього проекту?» – «Ні. Я німкеня. Марта фон Вайхен. Не маю жодного стосунку до цього проекту. Хіба що в мене є голос, ну і тіло». – «Це я бачу. Ви – правник?» Оце так несподівано, не лише Марат був ясновидцем, певне, це притаманно всім фізикам, який відбиток залишив на моєму чолі правничий факультет? «Так, я – правник». – «Зрозуміло. Ми перевіримо документи на правильність оформлення, зараз Ен випише вам картку про те, що всі документи прийнято. Ви зможете перевірити опис, вказати на недоліки, вказати, які ще документи від нас вам потрібні. Ен вкаже вам реєстраційний номер, котрий має зазначатися на всьому подальшому листуванні та документації. Далі з вами зв’яжуться».

«Краще зв’язуватися не зі мною, а з розробниками проекту, там є їхні дані». – «Хіба ви не представляєте їхні інтереси?» – «Я і свої не дуже чітко представляю, якщо чесно». – «Дуже дивна позиція для правника». І тут я збагнула, що цей Райнер, в очах якого я й досі бачила власне віддзеркалення, думає, що я щось на кшталт юридичного агента Марата. «Я – правник. Ну, тобто я викладаю право в університеті, але я не представляю інтереси заявників. Розумієте, це вийшло випадково, ми просто друзі. Навіть не друзі, а випадкові знайомі, хоча – ні, це не зовсім справедливо, скоріше все-таки друзі…» – «Випадкові друзі? Цікаво. Ви мене інтригуєте. Я думав, що випадковими трапляються тільки партнери для сексу. Навіть шлюб буває випадковим, але дружба більш логічне явище. Це більше фізика, ніж хімія».

«А у вас тут є кав’ярня? Я вам усе поясню. В мене щось не те з мисленням. Мабуть, впливає перелом руки». Я запросила незнайомого чоловіка на каву. Агата б це схвалила. «У нас є кав’ярня. Це на цьому ж поверсі, постійно тримайтеся праворуч, а потім – за запахом. Я до вас приєднаюся трохи згодом, мушу владнати кілька питань, зокрема, й стосовно цього». Він кілька разів легенько вдарив вказівним пальцем по теці Марата.

Я саме вгризалася у ванільного сухарика, коли Райнер Граф підійшов до мого столика. «Що у вас з рукою?» – «Перелом». – «Марто фон Вайхен, скажіть, я схожий на ідіота, котрий потребує таких відповідей?» – «Ви навіть не схожі на ідіота, що ставить такі запитання». Він засміявся. Я також. «Знаєте, я тільки сьогодні повернулася з України і майже відразу до вас, щоб встигнути зареєструвати проект. Сама вмовила мого українського знайомого передати це мені для надійності, а не надсилати поштою. Правда, тоді ми ще не напилися».

«І рука ще була цілою?» – «Ні, рука зламалася раніше. Через те, що я підібрала нічийні ножиці». – «Нічийні ножиці?» – «Так я думала, але направду вони були відьмацькими, не треба було їх чіпати, бо через це я зламала руку». – «Гхм. Ціную вашу відвертість. Із завданням щодо проекту ви впоралися. До речі, проект виглядає багатообіцяючим». – «Я рада». – «Та не варто так швидко радіти. Знаєте, деякі люди та стосунки також виглядають багатообіцяльними, але після невеличкої перевірки – здуваються і зникають». – «От саме тому я буду швидко радіти, щоб встигнути отримати позитивні емоції». Він знову засміявся.

«Що ви робили в Україні, якщо не таємниця? Намагалися зловити на себе, як на живця, українських відьом? Чи перевіряли стадіони до Євро-2012?» – «Ні, я намагалася знайти інформацію щодо свого діда. Розумієте…» – «Може, перейдемо на ти? Після таких подробиць вашого життя, певне, я вже напрацював статус випадкового друга?» Я погодилася. «Розумієш, я довго вважала, що мій дід загинув під час Другої світової. Ми знали, де його поховано, навіть навідувалися туди ще за часів Союзу. Аж потім я дізналася, що у 1943-му він втратив глузд, його помістили у один із закритих закладів у Берліні, де він перебував довгий час, а згодом захворів на рак. Там він і помер нещодавно. Оце таке».

«Навіщо ти це розворушила? Це навіть не опале листя, це листя, що стало перегноєм і дало життя новому, молодому листю. Чи потрібно його зривати? Дай листю жити, продукувати кисень, дай жити собі». – «Не знаю навіщо. Мені не вистачає кисню. Можливо, мені дуже хочеться знайти підтвердження того, що він не був нацистом. Я не знаю, як тобі це пояснити…»

«Та я, напевне, розумію. Ми не відчуваємо себе наповненими, цілісними, поки не дізнаємось, яким було наше минуле. Під нашим я маю на увазі націю, думаю, що ти також це маєш на увазі. Це незнання, сумніви, побоювання тебе розхитують. Але так само щось розхитує годинника, історію, час. Усе наше життя – хитання, хіба ні?» – «Знаєш, я більше про себе дізналася, коли почала ось так розхитуватися, ніж коли завмирала в очікуванні правди і життя». – «Птахи чи метелики також дізнаються про себе більше, коли починають літати, бо це їхня природна властивість, якої вони позбавлені, поки не підростуть. Так і з нами». – «Слід почати літати?» – «Ти вже почала, хіба ні?»

«Почала, дякую». – «Знаєш, у мене також своєрідна історія з дідом. Мені, можна сказати, пощастило. Дід якраз працював в німецькому підпіллі. Ну, тобто так вважалося». – «Тобто?» – «Ти знаєш щось про угрупування «Діти свінгу?»» – «Звичайно. І про «Білу Троянду»[17] також. Судячи з твого прізвища, дід…» – «Судячи з мого прізвища – так. Але насправді дід належав до свінгюгендів[18]. Я завжди ним пишався. Дивні відчуття, він наче позбавив мене тягаря всенімецької провини перед іншими, але загострив мою провину перед німцями. Бо він був зрадником нації, хіба ні? Ніхто цього відкрито не казав, але я відчував це. Потім мене почали длубати тим, що вся робота діда – то було несерйозно, якийсь протест танцюльками. На відміну від «білотрояндівців» чи «піратів».

Хоча його кілька разів арештовували, і я про це говорив, бо мені про це розповідав дід. Адже дід залишився живим, уже це було підозріло, в той час герої живими не залишалися, якщо то був справжній героїзм. Ну, і прізвище, адже спочатку згадуєш про Віллі Графа, а він справжній герой, на відміну від наче несправжнього Графа. Мого діда. Вперше я відчув це в Баварії, коли прибув до Мюнхена на шкільну екскурсію. Вони почули моє прізвище, і, звичайно, наполягали на тому, щоб відвести мене на вулицю Графа, а я казав, що я не той Граф, відчуття було гидке. Таке, наче я привласнив чуже прізвище. Дід – несправжній герой, дід – несправжній Граф. То яким маю бути я, його онук? Я сам повірив у свою несправжність». – «І що ти робив? Весь час просив, щоб тебе вщипнули?»

«Ні, почав набиратися знань про самозванців, буквально повівся на них». – «Ти маєш на увазі тих, хто видає себе за когось іншого?» – «Угу. Псевдоцарі, псевдопророки, псевдогерої та все таке інше. Щоразу відкривав для себе щось новеньке». – «Наприклад?» – «Знаєш, це цікава тема, найбільше інформації я нарив про псевдоцарів Персії, Росії, Британії, Франції та Португалії. З німців мене зацікавив тільки Тіль Колуп – псевдоімператор Фрідріх ІІ Штауфен. Найяскравіший німецький представник з-поміж псевдоособистостей. Наш народ або недовірливий, або позбавлений фантазії». – «Чого не скажеш, згадуючи Гітлера та, наприклад, братів Грімм». – «Угу. Знаєш, спочатку я вирішив, якби реальні царі були більш аскетичні та не зловживали позашлюбними зв’язками, псевдоцарів було б менше. Грайливі французи, невгамовні португальці та слов’яни, що в житті не визнають світських та церковних законів, тільки й вигадують, як усе це обійти.

Але потім збагнув, що статевого чистоплюйства було б замало. Завжди мав місце протест. Він і народжував своїх героїв. А також інтриганство, що виліплювало героя з будь-кого, подекуди використовуючи цю людину втемну. Ну, крім того висока дитяча смертність та братовбивства. Ніколи не можеш бути впевненим у тому, чи дійсно ця дитина померла від сухот, чи, щоб врятувати її від інтриг, було поховано когось з челяді. Зрештою, недарма людство вірить у воскресіння Христове». – «Але ж ти розумів, що дід твій не був псевдогероєм і не носив чуже прізвище?» – «Так, розумів. Але все одно вважав, кільканадцять разів переконуючи себе у зворотному, що, якщо дід вижив, справжнім героєм він не був…»

«Знаєш, Марат, чий проект я тобі принесла нині, також про це говорив». – «Про несправжніх героїв?» – «Не зовсім, але про щось дуже суголосне». – «Розповіси?»

«Марат говорив про те, що за умов постійної окупації України, поглинання її іншими імперіями і використання тільки як додаткової території, виживали тільки боягузи, зрадники та пристосуванці. Героїв вбивали. Сміливих витравлювали.

Голосистих таврували. Принципових закатовували, заарештовували, страчували. Виживали слабкіші духом. Марат каже, що важко усвідомлювати себе нащадком слабких духом. Тому Україні важко відстоювати свою позицію у тій самій Об’єднаній Європі». – «Слушно. Бачу, ти там не тільки пила, ламала руки, підбирала відьмацькі ножиці та спокутувала провину нації. Ти ще слухала». – «Так. І уважно. Знаєш, це пафосно звучить, але я відкрила для себе інший світ. Подекуди страшний і незрозумілий, подекуди прекрасний і незбагненний. Одночасно рідний і чужий. Невідомо, що більше приваблює, а що більше відлякує. Зі мною говорили не тільки люди. Зі мною говорила одна стара хата на Житомирщині. Зі мною говорив Київ. Зі мною мовчали дерева Бабиного Яру, я дихала калиною біля Хреста, встановленого на честь українського визвольного руху».

«Я б з тобою також говорив, якби був Києвом», – сказав Райнер, і я знову побачила свій силует у його очах. Він торкнувся моєї руки. «Ми зможемо ще побачитися? Я давно ні з ким не розмовляв настільки відверто. Мабуть, відвертість відчуває іншу відвертість краще за людей. Побачимося?» – «Обов’язково». Я залишила Райнеру Графу всі координати та своє віддзеркалення в його очах. А ще раптом збагнула, що не хочу і не хотіла нічого писати Аркадію.

Вдома я вирішила набрати Ханне, вона довго не брала слухавку, аж потім мені передзвонила. «Ти чого так довго? Я вже збиралася знову вимкнути телефон». – «Ти повернулася! Нарешті. Манфред припинить мене переслідувати». – «Він тебе переслідує?» – «Ну, не буквально. Але тричі телефонував. А ще телефонувала його навісна дружина». – «Бріг? Що вона від тебе хотіла?» – «Дізнатися, що від мене хоче він. Бідна дівчинка зовсім йому не довіряє». – «Вона думає, що ти вагітна від нього?» – «Вона не знала про мою вагітність, хоча він знав, але не сказав їй нічого. Я сама почала цю тему, тепер жалкую, я переконувала її, що дитина аж ніяк не Манфредова, але вона, звісно, мені не повірила. Добре, що ти повернулася, допоможеш мені покінчити з цим гармидером. Але як ти з’їздила?»

«Ти не хочеш до мене прийти?» – «Хочу, але не зараз. Я на оплачених і недешевих курсах. «Як виховувати дітей у сім’ях, де батьки належать до різних рас та вірувань». – «Ханне, але ж ти навіть не знаєш, чи від турка в тебе дитина? І ти виховуватимеш дитину сама, принаймні спочатку, чи ти очікуєш на появу турецького батька? Я хочу сказати, навіщо ти записалася на ці курси?» – «Тут дуже цікаво. Тобі б також сподобалося, таке неоднорідне середовище. Саме тут – справжній Берлін. Може, підійдеш до нашої кав’ярні? Ми з дівчатами завжди п’ємо каву після завершення курсів». – «Іншим разом. То на тебе чекати?» – «Так. Ти привезла з України щось смачненьке?» – «Цукерки, ікру з мікробами, горілку і маковий рулет». – «Смакота. Незабаром буду».

Невгамовна Ханне. Телефон я знову вимкнула і завантажила свою поштову програму. Чорні війська непрочитаних листів. Серед інших лист Марата. Я відкрила. Він цікавився, як я дісталася додому і як моя рука. Чи не дуже муляє? Я відповіла, що рука в порядку завдяки контрабандній наркоті, яку він мені підсунув і яку не знайшли наші митники; з його документами все ще краще, я повідомила всю необхідну інформації та реєстраційний номер, а ще попросила трохи розповісти про його родину, бо ми говорили більше про мою, а тепер мені хочеться більше дізнатися про Маратову. І переказала всім вітання, не виокремлюючи Аркадія. Райнер – чудотворець. Кілька годин тому я б обов’язково написала Аркадію окремого листа і закрутилася б пружина дурниць.

Інші листи були нецікавими і стосувалися роботи. Крім одного. Це був лист від Боно.

«Марто, привіт. Мені переказали, що ти шукаєш листа діда. Тут така справа, лист я продав на аукціоні. Навіть не уявляв, що хтось його придбає, але його купили за шалені бабки. Вистачило на відкриття та оздоблення клубу. Хоча таку суму я виручив, певне, не за листа, а за оригінал психоделічних нот, що продавав разом з листом. Ти б чула цю музику! Але друзяки казали, що покупці люблять ноти з легендами. Тому, якщо тобі не потрібні інші його листи – перекинь мені, мати сказала, що всі інші листи в тебе. Ви там більш влаштовані, а клуб жере багато бабла. Дякую, присвячу тобі одну з композицій».

Я полізла в свої папірці, лист діда № 4 був там. Уже без прикладених до нього нот, бо ноти я залишила в музичній школі імені Лятошинського. Боно смалить. Або накурився і не пригадав, де він подів цього листа. Про всяк випадок я вирішила поки нічого йому не відповідати. Все це виглядало дивно.

Кілька листів надійшло від Оскара, я навіть переглядати їх не стала, вбила і все. На щось адекватне у відповідь на свого малоадекватного листа про розташування ліселів не варто було очікувати, а вкотре читати про те, що я навіжена, – настрою не було. Щеміла зламана рука. Мені чомусь подумалося, що саме так почувається надтріснута гілка дерева, їй також болить, її викручує, стискає. Недарма дитиною я намагалася перев’язати такі гілки стрічкою, діти відчувають біль дерев.

Настрій змінився, треба було випити знеболювальне, але лікарі попереджали, що цим не варто зловживати. Українські лікарі також вчать терпіння. Всі тренують терпіння спокійного українського народу. Витримувати біль як тренінг, бо життя складається з болю, як Земля, де більше 70 % води.

Ханне округлилася і виглядала чудово. «Ти пам’ятаєш наш тест на погладшання?» З ходу запитала вона мене, намагаючись міцніше до мене притиснутися. «Атож». Тест на погладшання дуже простий, треба спокійно пройти між двома припаркованими впритул одна до одної машини і не зачепити люстерка, і взагалі не спровокувати сигналізацію. Якщо вдасться, сигналізація не влаштує істерики, тоді з твоїми стегнами та іншими важливими частинами тіла – все ок. «Тепер від мене пищать усі сигналізації, такий кайф проходити повз, не торкатися, а воно – верещить! І не непокоїтися тим, що ти товста». Ханне мені підморгнула. «Як ти зламала руку? В цьому винен палкий козак? Якщо я народжу хлопчика – ми з ним обов’язково полетимо дивитися футбол в Україну чи Польщу». Логіка Ханне вартує окремої дисертації. Але я була потішена тим, що вона не кинулася колисати мою біднесеньку ручку.

«Це доволі містична історія, давай я не буду тобі її переповідати, сьогодні мене вже про це запитували». – «Хто?» – «Чоловік». Ханне пильніше глянула на мене. «Чоловік? Кхм. Ти промовила це так, що я просто не можу не поцікавитися, що то за чоловік, при згадці про якого у моєї подруги змінюється голос, га?» – «Він – фізик. Звати його Райнер. Я йому передавала матеріали Марата». – «Марата?» – «Так, він також фізик. Дуже допоміг мені там, в Україні. Ми трохи схожі з його сестрою. Цілком можливо, його бабця та мій дід були знайомі. Якщо можна так висловитися. Я не знаю, чи можна вважати знайомством момент, коли ворог розташовується у твоїй хаті. Вони можуть бути і незнайомими за таких обставин». – «Ти знову починаєш. Війна, дід, провина. Облишмо Марата, хочу почути про фізика. Ну?» За цей час Ханне з’їла півкоробки цукерок «Вечірній Київ».

«Добре. Райнер Граф. Лисий фізик середнього віку. Зі світлими очима, в яких я побачила себе». – «Мені це здається чи ти знайшла свій ідеал?» – «Я не можу назвати його моїм ідеалом. Принаймні зовні, але він дуже теплий. І коли згадую про нього – теплішає в животі. А це гарний знак». – «Ти ж знаєш, як я ставлюся до зовнішніх ідеалів. Мій ідеал – Роберт Де Ніро, з усіх істот чоловічої статі, котрих я зустрічала, більше за інших на нього схожий таксун Манфреда – Троль». Я так зареготала, що злякалася, як переживе цей землетрус моя зламана рука. Троль дійсно був подібний до Роберта Де Ніро. «Я щаслива за тебе, – сказала моя подруга. – Щаслива, бо нарешті ти припиняєш жити минулим.

дідом, Дереком. Буду рада потиснути руку лисому фізику Райнеру».

Найцікавіше, що отримати цю радість від потискання руки Райнера Ханне пощастило кількома хвилинами пізніше. Бо він задзвонив у мої двері. «Привіт. Я подумав, що якщо сьогодні не увірвуся до тебе, то знову відчую себе псевдогероєм. Хоча я кілька разів телефонував, бо направду не такий нарваний, як здається. Але марно. Ніхто мені не відповідав». І тут Ханне потиснула йому руку. І сказала, що їй слід спати, тому вона вже йде.

Він був дійсно теплим. Тілесно-теплим. Із вправними руками і впевненим поглядом. Ми кохалися, і я завмирала, очікуючи, коли він відчує мій вибагливий погляд, розплющить очі і я вкотре побачу своє віддзеркалення. Він розплющував очі, я бачила себе і видихала його ім’я, знову насідаючи на нього. Телефон я не увімкнула.


Глава шістнадцята

Поспішати мені було нікуди, але я підхопилася доволі рано, бо подумала, що Райнеру потрібно раніше прокидатися і він не наважиться мене будити. А потім буде шукати пояснення, чого запізнився на роботу. Крім того, хотілося б видзвонити мого знайомого психолога Ернста Янга, щоб домовитися про зустріч. Райнер не спав, витріщався на стелю і, судячи з виразу його обличчя, навряд чи він звертався до Бога. Якби я була Богом, неодмінно подумала б, угледівши таке, що з мене хтось нахабно глузує. З іншого боку – містер Бін також молиться. Але сміятися дозволено виключно Богам. Я штовхнула його ногою. «Не спиш?» – «О, Боже!» – «Все. Тепер він точно помітить твої нечемні гримаси». – «Та він до цього звик, я щоранку роблю вправи для очей. Виписую назви європейських столиць світу очима». – «Краще став бачити?» – «Ні, але географію знаю краще, ніж знав у школі».

«Тобі не треба на роботу?» – «Треба, але річ у тім, що твій будинок знаходиться ближче до мого університету, ніж мій». Райнер поцілував мене і сказав, що в мене палають вуха. «Мабуть, тебе хтось згадує». – «Це точно не ти?» – «Ні, я ще не встиг тебе забути». – «Тоді це моя родина, вони думають, що я вже встигла їх забути». – «В тебе велика родина?» – «Середнього розміру».

Райнер підвівся та потягнувся, своєї оголеності він не соромився, в нього було підтягнуте тіло і смішний пуп, дуже нахабний. Я думала, що він піде в душ, але Райнер вмостився на підвіконні, відчинив вікно і заплющив очі. «Знаєш, усе може брехати, але сиротинці ніколи не підводять, вони виникають завжди, коли ти щось відчуваєш. Вони усвідомлюють цінність моменту. Коли ти вчора торкалася моїх п’ят, кадика, члена, вух, ніздрів. Коли ще раніше ти дивилася на мене в університетській кав’ярні, трохи збентежено, трохи здивовано, але ніжно. Коли я прокинувся і торкнувся твого соска і він витягнувся в очікуванні поцілунку, а ти ще щось буркотіла уві сні. Коли я зараз запускаю в себе вітер, котрий поспішає, бо вкрав у людей кращі їхні сни, щоб затишитися десь в гарячому листі та передивлятися їх на самоті».

Я наблизилася до нього, щоб увібрати його в себе, як він вбирає вітер. І сиротинці також мене не підвели. Вони дійсно усвідомлювали цінність моменту. «Так хочеться сьогодні бути з тобою цілий день». – «Давай цей день перенесемо на завтра, а сьогодні проживемо який-небудь звичайний день, коли в твоєму житті є робота, друзі та зобов’язання, але поки немає кохання? Спробуємо?» – «Давай. Може, принесеш деякі свої речі до мене? Тим більш, що моє житло ближче до твоєї роботи». – «Але ж ми домовилися, що завтра у нас сьогодні і в ньому немає роботи, чи не так?» – «Саме так. Але потім настане післязавтра, воно ж завтра, і робота там буде». Він поцілував мене. «Добре. Такій мудрості опиратися немає ані найменшого сенсу. Що ти будеш робити нині? Коли я піду на роботу?» – «Піду до психолога».

Райнер відставив мене від себе на відстань своїх сильних рук. «Уже? Через мене? Це такий ритуал?» – «Ні, через іншого чоловіка. Через діда. Я тобі трохи розповідала. Хочу показати йому дідові малюнки, листи. Можливо, йому вдасться краще відчути Отто фон Вайхена». – «Можливо, дід з тих чоловіків, яким легше відкритися стороннім людям, аніж родичам? Може таке бути?» – «Цілком». Я відчула послаблення його рук, і ми склалися в одне ціле, як переносний рибальський стілець.

Ернст Янг сказав, що чекає на мене рівно о дванадцятій, просив не запізнюватися, бо «за годину в мене одна шизонута істеричка». Я подумала, як він після мого візиту означить мене, і ще подумала, як мені пощастило, що він не мій психолог. Хоча кілька разів я в нього консультувалася, але то було не на його кушетці, а на моїй.

Власне, це був приятель Манфреда, а не мій. Але певний час у нас була спільна компанія. Крім того, він був другом нашого з Манфредом дитинства. Так дивно, ми з братом не близнюки, але своє дитинство я частіше означаю як наше. Наче мене не було без Манфреда.

Його повне ім’я – Ернст Янг Маккензі. Це ім’я для всіх людей у тому середовищі, де він обертався, звучало як назва консалтингової чи юридичної фірми. Ніхто на слух не сприймав це як ім’я фізичної особи (невже так звуть людину?), що його свого часу дуже дратувало, але потім він призвичаївся і став використовувати це як послаблюючий пильність жарт та свою фішку. Вчитися на психолога він подався не до Австрії, що було б логічно, а до Великобританії.

Там йому було нелегко. Він потрапив у середовище шикарних снобів. Один з професорів зауважив з приводу непоганої англійської Ернста, що таку говірку він ще готовий пробачити двірнику, ірландцю або продавцю булочок з Індії, але не фаховому психологу. Професор щоразу так гостро реагував на слова Ернста, що той порадив йому спілкуватися зі словниками, щоб не подряпатися словами, наголосами та вимовою живих людей, а ще краще, говорити латиною, бо мертва мова – наче вигадана для таких професорів. Після того професор відмовився приймати в Ернста іспити, але це був не єдиний професор довкола.

Ще Ернста труїли Шекспіром. Він досі вважає, що Вільям надзвичайно отруйний драматург та сонетист. Отруєння Шекспіром відбувалося всюди: в аудиторіях, на вечірках, на тренінгах, у гостях. Його співрозмовники завжди цитували Шекспіра. Головним було не те, щоб вгадати фразу або кілька слів, що було вирвано із контексту, за секунду після того, як хтось це процитував. Вгадати треба було за секунду до того, як хтось це процитує.

Спочатку Ернст комплексував. Але потім якось ввечері всівся та самотужки, не використовуючи існуючих перекладів, переклав твори Гете англійською і почав труїти британців цитатами з Гете. Деякі з його співрозмовників думали, що це Шекспір, і вперто, незважаючи на мозковий запор, силувалися та тужилися пригадати, звідки взялася ця фраза-подразник. Ернст любив говорити, що в кожного потужного письменника є текст, котрий сприймаєш як Біблію. Тобто ти впевнений, що десь це чув, але не можеш пригадати, де саме, як і зізнатися в тому, що ніколи цього не читав.

Його кращими друзями були Кайра Наталі Лінн та Джонатан Лінн. Також психоаналітики. Вони фанатіли від історії про Джека Різника. Навіть їхніх дівчаток-близнюків звали Барнабі та Бурго на честь двох бладхаундів, поліцейських собак, що розшукували легендарного серійного вбивцю.

Познайомилися вони за трагікомічних обставин. Одного разу Ернста запросили у гості до відомих у вузьких професійних колах психоаналітиків Лінн. Він втратив свідомість і розбив голову в той час, коли заходив до арки, котра запрошувала до помешкання подружжя. Справа в тому, що в арці було встановлено гіпсову фігуру Джека Різника, виготовлену в повний зріст і в натуралістичній манері. Манфред, коли розглядав світлини, щоразу здригався і буркотів, що це збоченська, але дуже якісна робота.

Ернста забули попередити щодо Джека, бо всі до нього звикли. А в Лінна було кілька мерських та поліцейських дозволів на встановлення цієї «паркової фігури», за яке той боровся. Відтоді, як після кількох судів боротьба закінчилася перемогою Лінна, він став сприймати Джека так само природно, як всиновлену дитину, яку виборов і вважаєш частиною своєї родини, тому забував попереджати про нього новачків.

Ернст запитав: а як до цього ставляться діти? Адже це жахливо. Лінн сказав, що їхні діти до цього ставляться із розумінням, а чужим дітям нема чого робити в цій арці, втім, якщо хтось з дітей туди пролізе, то не злякається. Бо діти й жінки тому й стають жертвами маніяків, що ті викликають у них не острах, а цікавість. «Він як атракціон, це ж Діснейленд, розумієш?» Ернст намагався зрозуміти.

У той час Лінн була вагітною. Подружжя сподівалося, що в них народиться син. Ернст порадив назвати його Лустморд, що в перекладі з німецької означає – вбивство заради розваги, сексуальне вбивство, він думав, що вони дорікатимуть йому за такий вияв «гумору», але і Кайра Наталі, і Джонатан були у захваті від цієї ідеї. «Все-таки, коли сторіччями потилицю людей довбе дощ, з їхнім мозком відбувається щось незворотне» – констатував Ернст Янг Маккензі.

Ернст був одружений, і хоча з дружиною своєю не жив, усе не міг розлучитися, незважаючи на численні знайомства в правничому середовищі. Так буває. Його дружина справляла гарне враження на мого батька та батька Ернста, які, не змовляючись, визначили цей шлюб як канонічний. Її звали Ада, вона була австрійською оперною співачкою. Звичайно, що всі ми називали її Аїдою. Хоча вмирати за Ернста або Батьківщину вона б точно не стала.

Ернст вирішив, що Ада – це те, що потрібно для довершеного образу блискучого психолога. Народжувати вона відмовилася відразу. Сказала, що в неї «розтягнуться легені і вона не зможе співати сопрано». Всі намагалися їй заперечити, але у відповідь отримували тільки зверхній погляд.

У сексі вона була нестримною, Ернст ходив покусаним. Вона не могла почати без укусів, заводилася тільки так, Ернст намагався уникати поцілунків та орального сексу, щоб довше залишатися непошкодженим, але Ада рідко з ним рахувалася. Характер у неї був нестерпним. Не тільки для Ернста, а і для всієї родини та близьких друзів.

Він двічі намагався розірвати цей шлюб, але Ада надрізáла вени. Саме надрізáла. Її забирали до лікарні, Ернст страждав та боявся, що подробиці його родинного життя дійдуть до вух колег з Асоціації, журналістів або клієнтів (невідомо, що гірше), бо працювати з психологом, чия дружина ріже собі вени, наважиться хіба доведений до відчаю або псих.

Ада була людиною «над». Вона надрізáла вени, надкушувала грушу, надломлювала хліб, надлюблювала Ернста, але загалом не надривалася. Мій батько у притаманній йому саркастичній манері сказав, що Ада відпустить Ернста тільки тоді, коли він зникне з її репертуару. На це не менш в’їдливий Ернст відповідав, що краще хай вона переключиться на репертуар Ернста Кшенека, наприклад «Стрибок через тінь» – чудово їй підійде у виховних цілях як людині, позбавленій самоіронії. На це батько підморгував і відповідав, що в цій опері знайдеться місце Ернсту, наприклад, в особливому хорі статевих психопатів-мазохістів, натякаючи на сексуальні звички Ади.

«Знову ви…» – сумно та принишкло-принизливо відповідав Ернст, а потім нестримно сміявся. Я завжди уявляла, що так поводяться особи, засмучені виголошеним рішенням батька, коли він його зачитує. Цей кадр наче застигає і трохи уповільнюється, щоб до кожного дійшов сум. Адже не варто поспіхом зіштовхувати труну до ями, процес потребує уповільнення, сповненого поваги. Натомість, другим кадром відразу йдуть карнавальні та нестримні веселощі тих самих персонажів. Поминки.

До Ернста я потрапила вчасно. Спочатку він попросив передати йому малюнки діда, листи та предмети.

«Ти вважаєш, що він схибнувся на ґрунті каяття та провини?» – «Не знаю. В листах він на це навіть не натякає. Але ти ж бачиш, що після нього залишилося, хіба не дивні предмети?» – «Марто, після кожного з нас залишаються виключно дивні предмети, бо недивні предмети розтягують жадібні спадкоємці». Ернст гмикнув.

«Наприклад, ці персики. Однакові, але один з них зіпсований. Можливо, дід вважав, що він розкладається через нацистську ідеологію?» – «Марто, в нього були сильні болі, він був несповна розуму. Важко сказати, чи намагався він щось розповісти цими малюнками. Єдине що можу стверджувати, він думав про своє «я», це очевидно. Але що саме він думав? Ось – питання».

«Слухай, а може бути таке, що він втратив глузд від сорому та провини? Може бути так, що він схаменувся і не зміг себе пробачити? Не зміг жити в тому розумі та тілі, що мав, коли чинив жахи?» – «Цікава теорія. Всі ті, хто втрачає глузд, ногу, або отримує рак – просто не можуть зжитися з собою і потребують оновлення. Напишу статтю, дякую за ідею». – «Ернст!»

Ернст знизав плечима. «Глузд можна втратити і від груші». – «Тобто?» – «Коли тобі починає здаватися, що вона розмовляє. Або навіть тоді, коли ти стверджуєш, що їстимеш тільки ті з груш, котрі впадуть, бо чуєш їхній стогін, коли зриваєш з гілки. Ну, або коли груша зовсім не груша. Хоча часто так воно і є». – «Припини це. Припини зі мною так розмовляти. Я тобі не Манфред і не твій клієнт». – «Я так розумію, що в Україні ти не знайшла відповіді на свої питання». – «Ні. Ніхто його не пам’ятає. Та й узагалі, майже не залишилося очевидців», – на цьому слові я затнулася. «Ти чого?»

«Незручно називати учасників тих подій очевидцями, для цього необхідно вигадати інше слово». Ми певний час мовчали. Потім Ернст сказав, що мовчав тільки з поваги до моєї патетики. «Я сам скопіюю деякі листи та малюнки і ще подумаю. Та користі від мене буде ще менше, ніж від очевидців. Але ти можеш сподіватися. Втім, це те саме, як сподіватися, що «Milka» дає бузкове молоко». Я посміхнулася і сказала, що я так зробила тільки через повагу до його жарту. Ернст скорчив мені пичку. «Не переймайся цим настільки. Все це відболіло. Давно. І діду. І тим, кого він скривдив. Хочеться по-старечому додати тобі: «То часи були такі. І такими були люди в ті часи». – «Я не можу».

«Слухай, розповім тобі одну історію. До мене ходив один клієнт з розхитаною психікою. Її йому розхитав один єврей. На ім’я Ноам Філософ. Він був колегою мого клієнта, так само працював у міжнародному перемовному департаменті однієї з компаній. А розхитав тим, що вперто читав у притаманній євреям манері телефонні номери, котрі відправляв йому мій клієнт. І дзвонив саме так, як читав. Не зліва направо, а навпаки. Звичайно, що він нікому не міг дотелефонуватися, а відповідав за це мій клієнт. Потім вони розібралися, що до чого. Але тоді цей Ноам звинуватив мого клієнта в дискримінації та неврахуванні національних особливостей. Той почав боятися телефонних номерів. Йому здавалося, що його не сприймуть та звинуватять араби, корейці, узбеки, поляки, він заплутувався в тому, де, хто і як пише, читає та сприймає цифри». – «Це ти до чого?» – «Інколи треба сприймати все без істерик. Вміти пробачати і собі, і іншим, не вигадувати нові гріхи, не приписувати собі старих гріхів і не вигадувати нові слова замість “очевидців”».

Я подивилася на годинник, у мене ще було десять хвилин до появи «істерички». «Слухай, а його портрети, кого він малював, себе, уявного себе, когось іншого?» – «Художник і людина, яка роздивляється картину, може вкладати і бачити в неї різний сенс. Знаєш, декому в посмішці Джоконди може вбачатися скептичний усміх Джокера». Мені хотілося запитати, чи Ернст зараз вибудував цю фразу, чи вже використовував її раніше, але я не наважилася, тому попрощалася та пішла собі геть.

Райнера вдома не було. Але моя квартира наче прийняла його до себе, жила його інтересами, я наштовхувалася на його запах, на зелене горнятко, що давно не знімалося з полиці, на серветку з формулами.

Я вирішила перевірити пошту, побачила листа Марата і хотіла було відкрити його, як помітила листа з темою «Дитячий діабет», дивно, цього листа за всіма показниками мало б виштовхати до спаму, але він був серед інших, «нормальних» листів у скрині. В листі повідомлялося, що є можливість придбати пігулки, зроблені на основі соку гіркого цейлонського дикого гарбуза, ім’я та адреса відправника нічого мені не говорили, вказувався телефон, за яким можна зробити замовлення, тому я переслала листа дядькові Артуру з проханням перевірити. Він миттєво надіслав повідомлення, що все отримав і доручив зайнятися перевіркою, а також привітав мене з поверненням додому. Більше він нічого не запитував. Добре, що в мене є такий родич. Він кращий за Санта-Клауса та фей, він не вимагає від мене гідної поведінки та солодкавих листів з каяттями та проханнями, він визначився з проблемами, котрі може вирішити, і діє.

Нарешті я відкрила листа Марата, він був дивовижно-довгим, тому я пішла щоб заварити собі чаю, відкрила холодильник, щоб відщипнути сиру, і збагнула, що годувати Райнера нічим. Власне, не розумію, звідки взялася думка, що я маю його годувати. Раніше я такими речами не переймалася. Певне, це вплив друзів Марата. А якщо так – хай миттєво пише мені рецепт, з яким легко впоратися дівчині, що не вміє готувати, до того ж із загіпсованою лівою рукою. В морозилці лежали пакунки з млинцями-бендерчиками з домашнім печінковим паштетом, а також вареники з вишнями, що їх хтось передав з України, але я не була сповнена тієї щедрості, котра б дозволила мені ділитися цими смаколиками навіть з коханими. Отже, хай Марат напише мені рецепт. Йому це неважко. Він представник країни, де всі вміють готувати смакоту з будь-чого. Певне, це особливість країни з щедрою землею та тривалою відсутністю якісних харчів у магазинах.

Я вмостилася і почала читати:


Лист Марата Шевченка до Марти фон Вайхен


Привіт, Марто! Дякую за те, що наші папери в надійних руках. Сподіваюся, ти встигла зняти всі відбитки пальців. Про всяк випадок.


Ти просиш, щоб я розповів тобі про свою родину. Я розумію, коли дізнаєшся щось нове про людину, яку, хай не любив, не мав можливості полюбити, вважав померлою і для себе закритою, тобто коли в такий спосіб фактично з’являється новий родич, про якого нічого не знаєш, хочеться дізнатися більше і про інших. Думаєш, що наштовхнешся на новий факт, новий вимір, нові можливості з’ясувати всі обставини.


Розумієш, про свою родину я знаю дуже мало. Мою бабусю, на яку схожа моя мати, моя сестра Майка і на яку, як виявилося, трохи подібна ти, звали Майя Гетман. Я про неї нічого не знаю, як і про діда – Наума Гетмана. Він загинув у 1942 році в Білорусі, моїй матері та тітці у спадок від нього лишилося тільки по-батькові, навіть похоронки немає. Я не знаю, як він виглядав, запитати було нікого. Якщо дехто з сусідів бабусі та дідуся пам’ятає мою бабусю, то діда не пам’ятає ніхто. Пішов на фронт та загинув. Типова доля тодішніх чоловіків. Кажуть, що він був неписьменним, тому після нього не залишилося жодного листа, і похоронки після нього також не лишилося, бо її міг написати тільки хтось інший.


Бабуся моя загинула під Житомиром у 1943 році, під час окупації території. Бачиш, ти також думала, що твій дід загинув під Житомиром саме цього року. І навіть бачила його могилу. Кількість наших збігів збільшується. Могили своєї бабусі я не бачив, але коли я крокую родинним подвір’ям, я відчуваю, що вона десь поруч. У тому, що загинула моя бабуся, нічого дивного немає, адже вона була єврейкою. Ніхто не знає, як саме це сталося, але яка різниця? Цілком, можливо, що твій дід причетний до її загибелі, адже він грав за правилами того часу, своєї партії і своєї нації. Мені все одно, як вона вмерла. Як її вбили. Як знищили. Я не хочу про це знати, мені й без того болить, коли я розмірковую над тим, як це могло трапитися.


Кажуть, що бабуся знала німецьку мову, перекладала Маркса, Енгельса, Фрейліграта, Гервега та Гете, можливо, її виказали німцям свої. Євреїв особливо не любить ніхто. Зовні вона не була чистим семітським типажем, та й прізвище її можна було віднести до німецьких чи навіть українських. Ти ж, мабуть, знаєш, хто такі гетьмани? Думаю, що німецьку мову вона дійсно знала, це більше схоже на правду, ніж на легенду, бо моя тітка Дора також чудово знає німецьку мову і вважається найкращою перекладачкою німецьких народних казок. Ти розумієш, що як біофізик я довіряю генам більше, ніж будь-чому іншому.


Мою матір Іду та її сестру Дору після того, як загинула бабуся, віддали до дитячого будинку, де вони й зростали. Їм дуже пощастило, що вони потрапили до одного будинку, що їх не розкидало по різних. Коли їм виповнилося шістнадцять, вони майже вивчилися на швачок і їм повернули родинну оселю. На руку їм зіграло те, що про приватну власність тоді ніхто не говорив, будинок залишався нічиїм і був таким старим та занедбаним, що на нього ніхто не претендував всі ці роки, тому, замість того щоб дати сиротам нове житло, місцеве керівництво вирішило повернути їм майно матері та батька. Це нічого, що жити в ньому було неможливо, в усіх паперах він значився як «будинок, придатний для житла». Тоді ж їм видали паспорти, де прізвище Гетман перетворилося на Гетьман, такі зміни відбулися не через умисел, просто той, хто виписував паспорти, вирішив, що треба виписати прізвище грамотно. Мати кепкувала з цієї зміни родинного прізвища, говорила, що паспортистки виправили їм з Дорою карму, змінивши зміст прізвища з «Отримай чоловіка, тримай чоловіка!» (get man) на «Пішов ти!» (геть, man!)


Хоча їхні характери формували одні й ті самі вихователі, моя мати та тітка дуже різні. Моя мати старша за тітку лише на один рік, стосовно свого характеру, який кожен другий визначав як нестерпний, жахливий і брутальний, вона говорила таке: «От уявіть собі, шановні добродії, скільки мені довелося вижерти лайна за той рік, поки Дорка не вилізла з мамчиної дірки, що мене зараз терплять і розуміють тільки собаки, та й ті лише тоді, коли я на них гарчу».


Мати моя, як я тобі розповів, була кравчинею. Вчитися вона не хотіла, довіряла тільки власним рукам. «Гостріша за мене тільки голка, але вона може проштрикнути тільки палець чи вухо, а я легко здатна добратися до серця та шлунка». Тітка Дора здобула вищу освіту, загалом, і зараз вона продовжує вчитися. В матері та тітки була однакова кількість чоловіків. Тільки від мами вони втікали в невідомому напрямку, а від тітки Дори йшли у землю. І зараз вона точно знає, де вони знаходяться, бо всі лежать один під одним в одній могилі, прибирати яку тітка Дора їздить двічі на рік.


Мати насмішкувато визначила трійцю чоловіків Дори, як «гой, гей та Гай». З гоєм Петром Соколовим моя тітка побралася, коли вчилася в університеті. Він вважав себе геніальним перекладачем, злився через те, що більше ніхто так не вважає, довгий час не отримував замовлень, чіплявся до іноземців під готелями, бо хотів мати розмовну практику, багато разів був битий нижчими чинами КДБ, фарцівниками та повіями обох статей, одне слово – всіма тими, кому він заважав спокійно працювати; почав пити та зрештою помер у двадцять вісім років від цирозу печінки. Моя мати йому казала: «Петько, який ти Соколов, якщо ти Петька? Півник ти!»


Другий чоловік Дори, Ігор Шор, був кандидатом педагогічних наук та викладав у школі німецьку мову. Він ніколи не афішував своїх симпатій до чоловіків, не захоплювався музикою Чайковського чи прозою Вайльда, але майже всі були переконані в тому, що він – гей. Можливо, це через те, що він носив светри яблучних кольорів, двічі на день чистив зуби, а замість надмірного смороду одеколонного «Шипру», користувався ледь відчутною лавандовою водою, що на замовлення йому робив один горянин.


Дійшло до того, що Ігор припинив по-родинному класти руку на моє плече та пригортати мене, бо знічувався від того, як родичі та знайомі із розумінням та огидою обмінювалися поглядами та шепотіли. Загалом, він мені подобався, бо іноді, здавалося, був єдиним, кого цікавили мої погляди, думки та мрії. Він покінчив життя самогубством, наковтався пігулок від серцевого нападу. Мати глумливо сказала, що це він зробив через те, що йому відмовив якийсь гарненький школярик. Мати була надзвичайно цинічною людиною, цинізм вона обрала своїм мечем. І розмахувала ним на всі боки.


Тітка Дора нажила завдяки першому чоловіку купу знайомств серед лікарів-наркологів, завдяки другому – серед директорів шкіл та бібліофілів, завдяки їм обом – фібріому та ерозію матки, але дітей так і не нажила.


Гай Венедиктович Гаєвський – третій чоловік тітки Дори, вона поховала його минулого року. Жодні похорони мені не подобалися так, як ці. Прости мені, Господи. Мені важко собі уявити людину, якій би міг подобатися Гай Венедиктович. Принаймні моя тітка цією людиною точно не була. Гая Венедиктовича вона ненавиділа, здається, він відповідав їй тим самим. Навіщо вони жили разом – досі не розумію, а запитувати про таке не ввічливо. Гай Венедиктович займався розведенням орхідей, які потім запускалися в космічні польоти. Він був справжнім академіком. Можливо, тітка думала, що нарешті зможе розвести з ним маленьких академіків, тоді їй виповнилося сорок два роки, і не все ще було втрачено. Але він хотів та вмів розводити тільки орхідеї, якими наче запліднював Всесвіт, тітку ж запліднювати він не хотів.


На його робочому столі в кабінеті стояв величезний портрет Героя Радянського Союзу льотчика-космонавта Георгія Гречка з Гаєвською орхідеєю в руках. Якби Ігор Шор дозволив собі встановити на стіл портрет будь-якого чоловіка, навіть президента країни, точніше – Генерального секретаря ЦК КПРС, він би начувався. На Гаєвського Гречка ж ніхто особливої уваги не звертав. Одного разу мати зробила наліпки «Гречка героя Гречка» з фотокарткою космонавта та наліпила на пакунки з крупою, які принесла академіку. Гай верещав так, що гіпсові прикраси зі стелі його кабінету звалилися.


Спілкуватися з ним було неможливо, як неможливо спілкуватися з будь-якою людиною, яка розклала все людство по коробках з написами: «клінічні ідіоти», «підлабузники», «хвойди», «дебіли», «волоцюги» та «недоумки». Інколи він виймав когось з однієї коробки і перекладав в іншу. Наприклад, тітка була клінічною ідіоткою, а потім переклалася до «хвойд». Мати була волоцюгою, ким був я, не знаю, і зараз це неважливо.


Помер Га й Венедиктович від раку легенів, хоча ніколи не курив. Мати на це сказала: «Здійснилося! Знайшовся нарешті той, хто наклав лапи на цю наволоч, точніше – клешні». Однією «наволоччю» в мамчиній коробці поменшало. На похороні Гая Венедиктовича мама зауважила, що «Шор, бач, і тут непогано влаштувався, і сам на одному лежить, і іншому люб’язно підставляється».


Мати скільки завгодно могла патякати про чоловіків тітки Дори, а щодо своїх переважно мовчала. Думаю, вона не хотіла принижувати через них себе, а тітки їй ніколи не було шкода. Про мого батька вона сказала так: «Ти цілком можеш думати, що твоїм батьком був циганський ведмідь». Добре, що я ніколи не озвучував цю версію в дитячому садку та школі. Можу собі уявити, який би це викликало фурор. Ще вона називала його «науковим гівнюком», з чого я можу зробити висновок, що займався він певною наукою. Я ніколи не збирався його шукати, навіть у дитинстві. Хоча знаю, що звуть його Сергій Шевченко. Він також мене не шукав. Батька Майки звати Борис Фрідман, оскільки мати визначала його як «гівнюк театральний», думаю, що він був пов’язаний з театром. Я його погано пам’ятаю, здається, в нього були хворі кістки, на нього не можна було залазити, виснути на ньому чи просто вмощуватись йому на коліна. Він струшував тебе, як шкідливого кота. Найчастіше я чув від нього «тпрррр-усь».


На третього чоловіка мами, з яким я певний час був вимушений жити в одній квартирі, вона пошкодувала епітета, тому в історії він залишився просто «гівнюком». Він мені запам’ятався тим, що міг виконувати «Полонез» Огінського на порожніх пивних пляшках, намагався залізти мені до кишені, а Майці в труси.


Мати була страшенною нечепурою, в нашій квартирі завжди все було розкидано. Хліб можна було знайти в коробці з бігуді. Ватки та змивку для лаку варто було шукати поряд із взуттям. Чашки, тарілки не милися і стояли там, де їх залишили. Зів’ялі квіти стояли по всіх вазах, всихали, гнили; меблі трухлявіли; одяг часто смердів від бруду та поту; пил був членом родини, його спокою ніщо не загрожувало. Тітка ж Дора прибирала ретельно. Мати глумилася з її білих, стерильних фартухів. Коли тітка приходила до нас у гості, вона витягала з пакету гумові рукавички, чистильні засоби, ганчірки і починала з кухні. Мати на це казала: «Добре, що Дора сама поховала своїх чоловіків, якби їх розкидало світом, як моїх, вона б втратила глузд через те, що не може регулярно прибирати їхні могили!»


І мати, і тітка любили собак. Але в них навіть собаки були різні. У тітки Дори завжди жили ердельтер’єри, переважно розумні, виховані та кмітливі. Всіх їх звали – Едельвейс. Мати говорила, що в минулому житті цей собака був будівельником-крадієм на ім’я Ерделя. І всі обов’язково запитували, а чому вона так думає? Мати відповідала: «А подивися на його морду! Цеглина – цеглиною. Оце крав цеглу, крав, перепродував, а потім Бог подивився на це і сказав йому: «Все, дістав ти мене, Ерделя, зараз ти помреш, а народишся собакою, а замість морди в тебе буде цеглина. Так і сталося!»


У нас, точніше в матері, жили дворняжки Пляшка та Плошка – собачки, схожі на мочалки для миття посуду. Один песик – видовжений, з жорсткою шерсткою, ворсинки стирчать, як у дикобраза, наче він навмисне створений для миття келихів та пляшок; другий – кругленький, маленький та кудлатий, як мочалка для миття мисок. Цікаво що ці дві сучки – були карикатурно подібні на матір та Дору. Цибата та різка мати, яка гавкала та кусала кожного, хто наблизиться навіть з їжею, і лагідна мрійниця сестра, що їй перепадали найсмачніші шматочки.


Тітка Дора тяжіла до самовдосконалення. Мати ніколи і ні в чому не намагалася бути кращою, вона просто не мала сумнівів у тому, що вона ідеальна. Коли хтось з клієнток намагався надягти щойно пошиту нею спідницю, що ніяк не натягувалася на сідниці, мама говорила: «Кицюню моя, що ви їли протягом цього тижня, що у вас так виросла жопа?» Краще за все матері вдавалося пристрочувати кишені. Коли в матері питали, хто вона за фахом, вона відповідала: «Кишенниця». І спостерігала за реакцією людей. Усі зазвичай намагалися перевести розмову на іншу тему. Тоді мати голосно сміялася і пояснювала, що вона – пристрочує та кроїть кишені.


З кишенями пов’язана одна цікава історія. Мати терпіти не могла радянських партійних бонз, але хтось з її швацького керівництва одного разу послав її до Москви на партійний з’їзд, разом з іншими передовиками виробництва. Прогресивні представники робітничого класу з УРСР! На втіху товаришу Брежнєву. Як мати потрапила до складу цієї делегації – історія замовчує, можливо, хтось з керівництва мав своєрідне почуття гумору.


Спочатку вона носилася хатою як підстрелена ворона, гримала: «Вони ж смердять! А нас до них везуть, до цих смердів, до мерців!» – роздала нам з Майкою серію ляпасів, а потім раптово заспокоїлася.


З собою до дорожньої сумки вона поклала упаковку коробок з сірниками. Сірників у них не було. В ці коробки, пардон, але вона розклала своє лайно. Раніше, за часів Союзу, саме в таких сірникових коробках здавали на аналізи кал. Мати розклала свої аналізи по кишенях плащів та піджаків партійного керівництва, звичайно, до Брежнєва вона не дісталася, але його помічнику примудрилася підкласти таку коробку в кишеню штанів, та ще й зашила так, що він не помітив. «Щоб цей «вилупок» проходив з гівнами народними цілий день! Відчув правду народу». Вона була справжньої кишенницею. Брежнєва вона ненавиділа, але схвалила його одного разу, коли він примудрився померти на День радянської міліції. Міліціонерів мати ненавиділа сильніше за нього. «Молодець, дарагай Ілліч. Зіпсував поганцям свято, так їх!» Не думаю, що ваша поліція має подібні свята. Наша – має. Зараз українська міліція святкує і День радянської (тепер російської) міліції, і день української міліції. Свят багато не буває, горілки теж.


Ти розповідала мені про те, як тобі болить те, що нація залишила тобі у спадок, хоча ти не готова була до цього. В мене теж є свій спадок, Марто. Вперше про Голодомор я почув від своєї вчительки історії, коли вона упіймала мене та мого товариша на тому, що ми плювалися пшоном з ручок. Ти таким займалася? Певно, що ні. Вчителька дуже довго говорила про те, що не можна розкидатися пшоном, що це – велика життєдайна цінність. Розповідала, що таке голод, як це було в Україні в тридцяті роки, говорила, що люди їли слабкіших, дітей, бо в них насильно забирали їжу, організм починав харчуватися тілом людини, і люди не витримували, розривало голову – і ставали людожерами. Зараз можна прочитати дуже багато праць англійською мовою про геноцид українців. Вчителька ж говорила прямо та відверто, зізналася, що в її родині були такі випадки. Це мене надзвичайно вразило, я не міг їсти три дні. Якщо у мене і є фобія, то її викликає сморід сирого м’яса.


Тоді ж я запитав у мами, чи може вона мене з’їсти, чи взагалі хтось може мене з’їсти? Вона відповіла мені, що треба «припиняти читати ідіотські африканські казки». Тоді я розповів їй про Голодомор та мою вчительку. Вона сказала: «Ну, було таке, було. Торкнулося фактично кожної другої родини. Але ти не нервуйся. Ти – жид. Нечистий, православні тебе не зжеруть. Погидують. Лопатою копнуть – і бувай здоровим, лежи собі – відпочивай, на розтопку навіть не годишся, бо смердить від тебе. Хоча – не розслабляй булки, ти в нас напівкровка, то й зжерти зможуть, і розчавити».


Можливо, мати має рацію. І з євреями все зрозуміло. Їх приємніше вбивати, ніж жерти. Хоча хто, змучений голодом, звертає увагу на національність, на паспорт, на розріз очей чи розмір носа? Я дуже рідко ідентифікував себе як єврея, хоча мати зробила все для того, щоб моїм першим словом було «жид». Я почувався українцем, сторонні частіше сприймали мене як татарина (через ім’я, воно перекладається з арабської як «бажаний», та чорнявість) або як українця. Сам я час від часу думаю про те, а в родині мого батька, в Шевченків, кого-небудь з’їли? Це дуже важкий спадок, Марто. Мабуть, страшніший за фашизм. Знати, що твої предки вбивали чужих, це також страшно та грішно, але знати, що твої предки жерли своїх, чи не найстрашніше з усього заподіяного людством. Давай не будемо мірятися, хто гірший – предки-людожери чи вбивці…


Коли я бачу великий герб України – мені стає моторошно, бо на ньому зображено козака. Всі гербові зображення є тотемами, жертвами, що захищають націю, державу. Одна справа – жертвувати тваринами, птахами – у вас, здається, це орел. Інша – людьми. Зображення людей на гербах зустрічаються тільки в африканських країнах, де панував канібалізм, і чим більш дізнаєшся про історію власного народу, тим ясніше розумієш, що кожен малюнок, кожен символ – не просто так, він – найкращий свідок. Треба лишень розтлумачити, що він означає.


Моя тітка Дора мріяла, щоб з мене вийшов порядний та гарний юнак. Моя мати зізналася, що мріяла, щоб з мене вийшов викидень, але мрії її не справдилися. Моя мати уявлення не мала, що таке порядний і гарний юнак, вона знала тільки те, що з себе являють паршиві дівчиська, бо сама була такою, такою була і Майка. В цьому розумінні вони одна одну любили, доповнювали та суперничали. І звали вони одна одну однаково з пристрастю та любов’ю «стєрвь». І могли вкластися спати разом, курили в ліжку, реготали, пили вино, а потім мати проливала його на простирадло чи ще щось, і вони вже скубли одна одну. Я був чужинцем у їхньому жіночому світі. Коли мати збагнула, що «мій корінець» почав принюхуватися до життя та жінок, вона сказала: «Коли в тебе є донька, це – гарантія того, що, коли вона тебе покине чи помре, через двадцять років тобі не зателефонує якась незнайома тобі байстрючка і не скаже, що вона – твоя онука. А потім не вижене тебе з хати, пояснюючи це тим, що їй немає де жити зі своїм хахалем, а ця хата по праву належить їй. З синами ти позбавлена такої впевненості та спокійної старості».


Майку мати допекла двічі. Вперше, коли її прооперували, вирізали щитоподібну залозу, мати пожовкла, схудла, стала як штахетина, хоча ніколи не була гладкою. Вона роздряпувала свій шрам на горлянці так, що він ставав ще помітнішим, ніж був у перші дні після операції. І горлала на нас так, наче ми вигризли її горло. Жбурлялася табуретками або просто рикала. Вона говорила, що стала неповноцінною жінкою, що не хоче і не буде все життя приймати гормональні препарати. «Та я краще здохну! Завтра. Взимку. Щоб ви скалічилися рити мені могилу! Щоб руки ваші скривавилися!» Майка на це відказала, що мати дарма розраховує, що ми скалічимося, бо ми її спалимо.


Тоді мати побігла до нотаря і склала заповіт, де, незважаючи на протести голови нотаріальної контори, зазначила:

«Коли б я не померла, заповідаю поховати мене взимку, на ділянці № 78 Байкового цвинтаря. Кремацію категорично забороняю. Хай спочатку підсмажать себе». Взагалі-то, як це не смішно та парадоксально, але з цим заповітом ми мали проблеми. Бо мати померла влітку. І довелося мені судитися з померлою матір’ю, щоб вибити дозвіл поховати її влітку, а не робити з неї консерви на зиму. Я судився з нею, нервувався і не спав, а вона лежала в столичному морзі, вбрана в свою улюблену зелену сукню імені Скарлетт О’Хара і підводилася тільки для того, щоб завітати на годинку до мого сну і висварити мене.


Майку в ті післяопераційні часи матір допекла настільки, що вона пішла до Інституту ендокринології, знайшла материного хірурга, вчепилася в нього і волала: «Розріжте мені горло, вишкребіть все, але якщо там нічого не має, то просто розріжте та зшийте! Або її покличте – хай вона зашиє, вона ж професіонал у нас. Вміє пристрочувати кишені, застрочить і шию рідної доньки! Давайте, ріжте! Хай знає, хай бачить, що не одна вона така калічка, може, вона припинить тоді з мене мною знущатися». Хірургу довелося кликати міліціонерів з найближчого відділку, щоб вгамувати Майку.


Коли матір допекла Майку вдруге – Майка втекла до Ізраїлю. Цього разу вона вирішила не різати собі горло, а відрізати від себе матір…


У дитинстві моїми друзями були книжки. Завдяки тітці Дорі я читав багато німецьких казок, матір це дуже смішило. Вона казала: «А Дорка наша – хитра жидівка, вона мого байстрюка виховує на казках фашистів, щоб, якщо що, він міг впливати на них магічними заклинаннями». Від першого Дориного чоловіка я заразився радянською героїкою, тоді таких книжок було багато. Партизани, комсомольці, підпільники, піонери-герої, Ленін у поселенні Шушенське, інші революціонери, героїзм простого солдата та генерала під час ВВВ, білі та жандарми – наволочі, червоні та комісари – молодці! Й таке інше. Мені здається, ти та твої однолітки були позбавлені впливу всієї цієї ідеологічної сухозлітки. Втім, у вас було щось своє. З іншого боку – моєю улюбленої книжкою дотепер є Гайдарівська «Тимур та його команда», правда, сьогодні я не розумію, що я тоді в ній знайшов і що знаходжу зараз, але перечитую її щороку. Мабуть, я захоплююся анонімними доброчинними діями.


Той самий Петро Соколов відкрив для мене світ європейської класичної еротичної прози: Золя, Моруа, Мопассан, Бокаччо, Бальзак ділилися зі мною своїм досвідом. Найпікантніші, на його погляд, моменти в цих книжках він підкреслював олівцем та робив позначки на полях у вигляді знаку оклику чи жіночих цицьок, тому я мав нагоду спочатку знайомитися з найцікавішим. У сім років я знав забагато про ідеологію, героїзм та плотські задоволення. Це вплинуло на стиль мого спілкування з дівчатами. Коли я відчув, що хочу по-дорослому здибатися з дівчатами, і не міг збагнути, чого мені кортить більше – усмоктатися в їхні губи чи вчепитися в їхні сідниці, я звертався до них у старомодно-класичній манері, нагороджував сороміцькими епітетами, що мали поширення у Франції минулих сторіч, вони мене не розуміли, гиготіли та втікали. Мене тягнуло до тих дівчат, які відчували потребу віддаватися раніше, ніж в них підросли цицьки, а от потреби читати в них не було взагалі.

Ігор Шор відкрив мені світ американської та радянської фантастики, Гаррі Гаррісона, братів Стругацьких, братів Вайнерів. Закохав у Достоєвського та Вінграновського.


Оскільки бабусь та дідусів у мене не було, я довгий час був переконаний у тому, що моїм дідусем є Ленін. З огляду на твою історію про діда, стосовно Леніна ти хоча б можеш бути впевнений у тому, де його утримують, бо про це знає увесь світ. Тепер я думаю, що був ідіотом.


Коли в матері запитували, хто її найближчі подруги, вона відповідала – «Лідія» та «Ізабелла». Лідочка та Беллочка. Це, якщо ти не знаєш, сорти вин. Солодкі вина з солодкого кримського винограду. Мати в чомусь не лукавила, з «дівчатками» вона дійсно спілкувалася майже щодня. Але подруга в неї була. Берта. Вчителька англійської мови, що викладала в школі Майки. Така сама іронічна, різка та уїдлива, як мати, тільки вихована. Мати сміялася з цієї вихованості, бо вважала, що Берта – боягузка. «Теж мені, Берта, – мадам Помпадур. Та – плиска вона! Трусить цицьками та дупою, як хвостом, усього боїться. Гей, Берто, не врятує тебе від погромів сотні разів вимовлене до гоїв «дякую»!»


Берта відбула до Ізраїлю ще до здобуття Україною незалежності. Мати її зненавиділа, Берта її зрадила. До самої смерті вона звала Берту «та жидівка», «суча цицька» або «плисчине яйце». Берта приїхала на її похорон та довго гладила сиву голову матері і причепила на викот зеленої сукні на маленькій шпильці синьооку долоню. Не знаю, що подумала в цей момент матір або її душа. А я плакав. І Берта плакала. І Майка з Дорою.


Про своє знайомство з дружиною та доньку я розповім тобі в іншому листі, дуже радий, що ми познайомилися! Пиши, якщо потрібна буде допомога чи просто закортить побазікати. Тітка Дора тут просить переказати тобі, щоб ти не думала, наче всі українські дівчата – хвойди. Певно, боїться потрапити до твоєї коробочки з написом «хвойди», якщо в тебе така є. Я б тобі також не радив її туди класти, бо зараз вона така гладка, що задушить усіх інших, хто там уже живе в мирі та злагоді».


Це був прегарний лист, я подумала, чи не приписати мені у відповіді ремарку стосовно того, що я сплю з можливим Маратовим працедавцем, але замість цього переказала привіт усій його родині та особливе вітання тітці Дорі, а ще запитала, що я можу приготувати смачне та просте, якщо в мене обмаль продуктів. Є картопля, банка консервованого тунця, маринована цибуля, оливкова олія, кріп та часник. Марат швидко відповів, порадив мені приготувати деруни і до них – оливково-часниковий соус. Він не полінувався виписати рецепт. Коли я закінчувала приготування соусу, що спокусливо пахнув, у двері задзвонили. Я подумала, що це делікатний Райнер, який вирішив спочатку подзвонити, а вже потім відкрити двері ключем, що я йому залишила.

Але це був не Райнер. Це був Лютий Манфред. Бріг Обурена. Та Троль, що Любить Марту. Він відразу скочив мені на руки та підставив своє оксамитове черевце, він примудрився так легко вмоститися на гіпсі, що я не встигла злякатися. Почухувала це тепле та щире диво. Я побачила, як погляд у Манфреда змінюється, наче в молоко додали олію. Звичайно, не можна жбурлятися звинуваченнями в людину, яка пестить на руках твого улюбленця. Це як здійняти галас на няню, що колисає твою малечу. Тому Манфред обмежився тим, що набурмосив брови так, як вмів тільки він, і зайшов до квартири. «Ми про твоє повернення дізналися від Ернста. Я так і знав, що ця поїздка примусить тебе кинутися до психолога». – «А чим це так пахне!» – захоплено потягнула носом Бріг. Троль не витрачав час на зайві слова, а зачеберяв у повітрі лапками, зістрибнув з рук і метнувся на кухню. «Проходьте», – сказала я. Ну, а що мені ще залишалося?

Манфред може сваритися з ким завгодно, довго і натхненно, він знається на сварках. Але ще краще він знається на вдалих і невдалих вечерях. Він недовірливо подивився на купку золотавих дерунів на блюді, потім вхопив одного виделкою, і ми не встигли озирнутися, як він поклав на тарілку сім штук. «Як з’їздила?» – «Нормально». – «Нормально. Повернулася з поламаною рукою, не вмикає телефон, побігла до психолога і каже, що вона з’їздила нормально. Ти за кого нас маєш?» Усе, він наситився, зараз почнеться. Я не знала, з чого почати, своєю енергетикою він часто збивав мене як кеглю м’ячем, не тому, що м’яч був у руках у вправного гравця, а тому, що я була кеглею, яку мав збити саме цей м’яч. Бріг щось пробувала воркотіти з приводу того, як смачно я приготувала ці «картопляні штуки», за цей час вона відшукала біле вино, відкоркувала його та розлила по келихах.

Саме під час її воркотіння до кухні зайшов Райнер з валізою в руках та велетенською текою під пахвою. Першим його побачив Троль, котрий зжер два деруни, зрозумів, що більше йому не дадуть та завалився собі спати. Троль міркував, гавкати йому чи ні. Манфред помітив спрямованість погляду Троля, озирнувся, виделка та ніж випали з його рук. «Доброго вечора», – привітався ввічливий Райнер. «Привіт, стражнику», – додатково кивнув він у бік Троля, малому це сподобалося, в нього заграло око. «Так. Добре, що він хоча б говорить німецькою, – тицьнувши пальцем у Райнера, промовив Манфред. – Коли мати говорила тобі, що краще знайти чоловіка, ніж порпатися у спідньому діда, вона мала на увазі знайти його тут, а не привозити звідти. Ти зовсім очманіла?»

Райнер усміхнувся, закотив валізу до кутка, вимив руки та присів за стіл. Я нічого не могла вимовити, мені було дуже смішно, Манфред вирішив, що я привезла з собою козака. Крім того, я упізнала погляд родича Ореста, пана Гриця, коли той побачив мене в машині з Маратом. Я тоді думала, який це погляд. Батьківський? Наче ні. Зрадженого коханця? Ні. Це був погляд брата, який вирішив, що його сестра очманіла. «Я так розумію, ви – Манфред? Приємно познайомитися. Райнер Граф». Він нахилився, підібрав прибори, поклав їх на робочу поверхню кухні за своєю спиною. «У вас такий розчулений погляд, – звернувся він до Бріг. – Не хвилюйтеся». Він легко торкнувся її руки, вона не забрала її. «Бріг».

Задзвонив мій телефон, Манфред подивився на нього як на ворога народу, а на свого – як на зрадника. Це був дядько Артур, він сказав, що препарати передасть мені завтра, все було чисто і препарати дуже ефективні. Я запитала, скільки я маю йому віддати грошей. Артур сказав, що мені передадуть чек. Мені хотілося дізнатися більше про відправника цієї інформації, як вона потрапила до мене, я наче не заповнювала жодних анкет стосовно хворих на діабет і не була задіяна в соціальних програмах. Манфред пильнував, тому я вийшла з кухні, відчуваючи, як на моїй спині з’являються червоні родимки від братового погляду.

Артур нічого нового мені не переказав, його співробітникам нічого не вдалося з’ясувати, а коли я повернулася на кухню, то побачила, як Райнер показує Манфреду світлини житомирського костелу, котрі він дістав з теки. Певне, замовив друк, заскочивши до студії перед роботою. Манфред не відреагував на мою появу, вони активно обговорювали, чи зможе Манфред з цих фотокарток і ракурсів зробити цілісний макет костелу. Манфред сказав, що клопоту багато, але це цілком можна зробити. Втім, це не буде дуже якісною роботою, бо Марті не вистачає бачення у перспективі, і якби фотографував він – все могло б вийти набагато краще. Троль сидів на підлозі, метляв своїм очкуриком та захоплено дивився на костел.

«Марто, ти готуєш комусь подарунок? Бо Райнер не в курсі кому?» – «Наташі». – «Кому?» От недарма буревіям дають жіночі імена. Бріг наче здійнялася у повітря, від її обуреного дихання загойдалися фіранки. «Наташі», – вперто повторила я. «В твоєму житті точно багато що змінилося завдяки діду. Зламана рука. Райнер. І подарунок Наташі. Я просто не знаю, чого ще від тебе чекати?» Я всміхнулася, хоча Манфред знущається з релігії, він часто говорить трійцями. Власне, ледь не щоразу як констатацію чогось або приклад він використовує трійці. І не помічає цього. Треба запитати про це в Ернста, можливо, я дам йому поживу для наступної статті.

Ми ще трохи посиділи, поки Бріг, Манфред та Троль пішли. «Думаю, що незабаром тобі доведеться знайомитися з моєю мамою», – зауважила я Райнеру, коли ми випросталися на ліжку. «Спочатку я зобов’язаний краще пізнати її доньку, щоб не зганьбитися, я відчуваю неабияку відповідальність», – урочисто промовив Райнер. І ми кохалися.


Глава сімнадцята

Райнер стирчав на роботі, я також нарешті займалася своєю роботою, розбиралася з запитами студентів. Я написала листа Манфреду, він відмовчувався. Дивовижно. Ханне знову поїхала до Туреччини, я подумала, що раніше це мене кумарило, але зараз я наче її розуміла. В листі вона написала, що «дитинка мусить знати силу мусульманського сонця, це корисно для самоідентифікації та здоров’я». Я трохи поміркувала над тим, чи мусульманське сонце – це півмісяць, чи вона має на увазі реальне сонце. Сонце як сонце. Тільки мусульманське. Не дійшла жодного висновку.

Задзвонив телефон. Райнер. «Скучив?» – «Не без цього. Але я хочу тобі повідомити, що за мною також скучили. Твоя мама телефонувала. Запросила з візитом. Без тебе. Тобі ніхто не телефонував, я правильно розумію?» – «Мені ніхто не телефонував. Мене для них немає». – «Неправильний висновок, якщо для них є я, то ти для них так само існуєш, навіть не сумнівайся і не поспішай радіти чи жалітися на своє сирітство. Які квіти любить мама?» – «Я б на твоєму місці нічого їй не дарувала. З нею ніколи нічого не знаєш наперед». – «Я подумаю. Я тобі віддзвоню. Не сумуй».

Кілька днів мене маринували. Впізнаю почерк батька. Думаю, що він накопичував претензії до мене після отримання копії мого листа Оскару. Хоча, знаючи Оскара, листа він не надсилав, а просто зателефонував батькові, сказав, що турбується про мене, бо, на його погляд, я почала пити, а також повідомив, що я просила переказати про свій виліт до України.

З батьком я давно не спілкувалася. Частіше можна зустріти прочерк напроти напису «батько», ніж прочерк напроти напису «донька», але хто сказав, що тато не претендує на оригінальність? Мама слухняно виконувала всі його забаганки. Тому вони тримаються разом, це злагоджена пара. Він робить вигляд, що дуже чистий і дотримується всіх правил та прав, ще б пак! Інакше неможливо для пана судді. Натомість мати завжди була трохи навіжена і здатна на емоційні вчинки. Тато ж поважав її свободу, бо він любив її, розумів та цінував як особистість, тому провокував на потрібні йому вчинки, опісля м’яко картаючи.

Мені прийшов новий лист. Цікаво, від кого це? Не зрозуміло. «Не поспішай зближатись, дружити, від цього по спіху – можеш завити:)». Підпису немає. Лист-попередження, як у китайському печиві? Можливо, це якась покинута подружка Райнера жартує в такий спосіб, залякує мене?

Мені знову зателефонували. Цього разу Дора Тотер-Габор. Несподівано, невже надійшла нова інформація стосовно іда? Я механічно перенесла листа-попередження в теку «особисте». «Доброго дня, Марто. Ти повернулася з України, як з’їздила?» А нічого собі. Вони обоє, наче дві команди саперів, тримали часову дистанцію, щоб одного дня підірвати мене одночасно. Як швидко вона перейшла на ти, щоб миттєво наблизитися. Кобра. «Ви стежите за мною?» – «Ні, відстежується тільки твоє прізвище. Тобто прізвище пана Отто».

«Я маю перед вами звітувати?» – «Марто, ти мене хибно зрозуміла. Ця справа не порожній звук для мене. Я хочу дійти до істини. Думаєш, це просто? Ти вже зрозуміла, що це не просто. Я тричі ворожила на картах Таро, загадувала, чи ти дізнаєшся про щось на місці, чи ні». – «Нова методика Міністерства юстиції? Я познайомилася з кількома людьми, що могли б вам знадобитися».

«Правда? З ними можна зв’язатися?» – «Можна. Вони мають мобільні телефони і чудово орієнтуються в народних прикметах. Наприклад, я впала та зламала руку не тому, що послизнулася на вологих сходах, а тому, що підібрала та занесла до хати чужі ножиці». – «Марто?» – «Я слухаю». – «Марто, все добре?» – «З рукою – так. Хоча складав мені її лікар, який демонстрував хід операції на іграшковому шимпанзе. Слухай, Доро, я не хочу морочити тобі голову, про діда я нічого нового не дізналася. Та й не нового також. Постояла біля порожньої могили, поспілкувалася з місцевими і поїхала додому. А що показали Таро?»

«Я не розуміюся на цьому, переглянула, наче картинки. Шкода, що ти нічого не дізналася. Четвертий лист не знайшовся?» – «А ви його шукали?» – «В тебе такий тон, що варто завершувати цю розмову. Бувай. Не забувай тримати нас у курсі. На все добре! Офіційний запит стосовно твого візиту до України ти отримаєш найближчим часом».

Я знову взялася до роботи. Ще кілька разів довелося відволіктися на телефонні дзвінки, Наташа подякувала за макет костелу, сказала, що це найкращий подарунок, який вона лишень могла уявити. Ми ще трохи поговорили на тему соціальної адвокатури. Наташа хотіла зареєструвати бюро адвокатів, котрі безкоштовно допомагали б легальним мігрантам. І дуже сподівалася, що очолить його Дерек. Я традиційно сумнівалася, аж раптом відчула, що сама хочу спробувати. Вирішила поки нічого не говорити Наташі, бо не могла розібратися із тим, чи справжнім було моє бажання і звідки воно випірнуло? Потім телефонувала пані Фоль, переказувала вітання від Лілії, цікавилася справами, домовилися випити кави. Я з острахом чекала на повернення Райнера. Не те, що я була в ньому невпевнена чи боялася за нього, просто не могла зрозуміти, що хоче донести до нього батько.

Нарешті він повернувся. Я нагадувала собі Троля або тітку Олю, яка побачила Марата, я намотувала кола, сіпала його та одно торочила: «Ну що? Ну що?» Райнер поцілував мене і запитав, чи може він роздягнутися. Я дозволила. Відпустила рукав його куртки, щоб цупко вчепитися у зап’ясток.

Ми сиділи за столом, коли Райнер почав розповідати. «Зовнішність твоєї матері така бездоганна, не уявляю, як твій батько торкається її руками. Раніше я бачив кімнати подібної краси, а не людей, певне, він щоразу заплющує очі, а як інакше повірити в те, що це твоя дружина?» Я закипіла. Невже він думає, що я не наслухалася цих дифірамбів, присвячених матері, за все своє не таке вже й коротеньке життя? «Марто, я просто намагаюся бути відвертим, охолонь, добре?» Він м’яко торкнувся моєї долоні, розвернув її до себе, погрів об неї ніс.

«Там були мати, батько, який з’явився пізніше і дуже ефектно – урочисто проплив кімнатою, несучи в руках суддівську мантію, аби привселюдно, тобто в присутності непосвячених, у даному випадку мене, повісити її до шафи. Це все було схоже на те, наче він каже, я тут, зі своєю родиною, батько та чоловік, аж ніяк не суддя. Переконливо, мушу визнати». – «Так, мати невимовно вродлива, батько – споконвічно переконливий, саме так воно і є». – «Ще був Манфред, Бріг та Троль. Манфреду я зрадів дужче за інших, мені ж порадів найбільше Троль, мої амбіції отримали трохи вітамінів». – «А чого ти так зрадів Манфреду, щось я не зрозуміла, якщо чесно. Ні, я йому також радію, але це мій брат, ти не маєш стосовно нього таких зобов’язань». – «Ти – злюка. Про все дізнаєшся».

«Вони відразу почали тебе обробляти? Ти розповів їм про свого діда?» – «Знаєш, вони воліли більше говорити про тебе та твого діда. Вони поклали на мене почесну місію з твоєї реабілітації. Щоб ти взялася за роботу, щоб ти взялася за своє особисте життя, щоб не довбала ані себе, ані свою родину дідом, який відійшов у інший світ».

«Чудово. А ти?» – «Знаєш, спочатку я постав якісним романтиком. Трохи марудним, але дуже ліричним». – «Це як?» – «О, ти б чула мою промову. Про нашу зустріч і кохання. Я сказав, що, коли довго триває холодна весна, дерева тримають свої бруньки в собі, вони виростають під корою, як пухлини, і не можуть вийти назовні, дерева хворіють, але коли трохи теплішає, то дерева кидаються всіма паростками назустріч цьому теплу, так і в людей з коханням. Так і ми з тобою. Проникливо?»

«Проникливо. Мабуть, це сподобалося батьку. Бо воно звучить і виглядає, як сцена з’ясування стосунків між нареченим та суворим батьком нареченої з бідної, але незалежної родини, в якій-небудь соціальній п’єсі, класичній, звичайно, не авангардній. Він палкий прихильник такої драматургії. А ще якби в кінці хтось повстав зрадником або когось отруїли – він би неодмінно записався на твої лекції». – «Думаєш?» – «Безумовно. Ти їх причарував». – «Не можу з тобою не погодитися, мене навіть зробили повіреним у любовних справах Манфреда. Розповіли про його конфузний роман з російською аристократкою. А ти ж знаєш, як мене вабить тема псевдогероїв та псевдогероїнь». – «Бідна дівчинка. Вона звалася Її Світлість Анастасія Глинська». – «Яка в тебе пам’ять! Я тільки звернув увагу на те, що це було поширене князівське прізвище, з тих, які не запам’ятовуєш ще й тому, що відразу сумніваєшся в їхній достеменності». – «Бідна дівчинка. Вона хотіла, щоб у неї вірили, більше того, щоб її кохали. В себе набагато важче вірити, ніж у Бога, хоча себе ти принаймні можеш побачити у дзеркалі».

«Марто, ти мене щоразу дивуєш. Ти вмієш формулювати, хоча не знаєш жодної формули!» – «А ти вмієш причаровувати, досі дивуюся, як легко тобі це вдалося». – «Це тільки звучить легко. Як музика Моцарта, адже ніхто не знає, скільки він доклав зусиль? Твої хотіли бути більш упевненими у мені. Манфред кепкував та втручався, але я на нього покладав великі надії, бо в мене був план». – «Ого». – «Не забувай, нас вчили логіки не так, як вас. Вас вчили плавати, а ми ще й опановували дайвінг. Я запропонував твоїй матері та Манфреду зробити пам’ятник. Меморіал». – «Господи, зрозуміло, що ти підкупив Манфреда, але чого ти вирішив, що це буде цікаво мамі?» – «Дивися. Вони просили, щоб я перемкнув тебе з теми діда. Сказав їм, що я, власне, чудовий хлопець і спробую перемкнути тебе на себе. До речі, не здивуюся, що в твого батька є досьє на мене». – «Не думаю, що він дійшов до такого. Але міг підлаштувати так, що при нагоді воно до нього потрапило, звичайно, це сталося випадково, отож він його і переглянув. Як шаховий слон. Пройшовся діагонально слонячими ногами».

«Відчуваю твою правду, кохана». Він мене поцілував. «Йдемо далі. Тоді я сказав, що перемкнутися на мене ти зможеш, але згодом. Але ж ми маємо рятувати тебе саме зараз! Не чекати, поки ти пропишешся в Україні». – «Ще раз – ого». – «Ага. Вони загомоніли, ніхто не міг нічого запропонувати, а тут я з проектом». – «Навіщо ти знущався?»

«Я не знущався анітрохи. Мені здається, ти сама підтримуєш цей проект, він слушний. Пам’ятаєш, ти дала мені прослухати оповідку Лілії Манюк? Вона починає з того, що хоче обрати спеціальний день для своїх квіткових бабусь». —

«Так». – «От я і подумав, а чого це має бути день, чого б не зробити пам’ятник? Я не художник, але це так очевидно, три квітки – різні, але зростають з одного коріння…» Мені дуже сподобалася ця ідея, я підхопилася, рвучко обійняла Райнера, при цьому заїхала по ньому гіпсом. «Умммм. Добре, що незабаром тобі це знімуть. Я увесь прогіпсований, почуваюся скульптором, на якого щодня падають заготовки для скульптур». Я легесенько пхнула його. «Слухай, це класна ідея!»

«Навіть твій батько вислухав уважно і схильний був погодитися. Твоя мати та Манфред загорілися відразу. І Бріг. У неї завжди вигляд маленької покинутої дівчинки, котра сумнівається, чи її візьмуть до гри?» – «Завжди. Тому її поведінкою ти мене не здивував, вона завжди запалюється від мами або Манфреда, така вдача Бріг». – «Манфред заметушився, запетляв, а де взяти гроші, а де взяти замовлення». – «А де взяти гроші? Ліля не зможе це оплатити, я так думаю. Крім того, це не дуже справедливо». – «Замовлення можна отримати в мерії, думаю, твій батько може вкинути це як ідею в потрібне середовище. А гроші збирати всім миром. І в цьому також є сенс. Бріг зголосилася координувати цей процес. Хоча мені здається, що краще доручити це твоїй Наташі». – «Вона не моя, а Дерекова, до речі, телефонувала нині, була схвильована класністю подарунка. Це завдяки тобі! І завдяки тобі плавучий будинок Дерека поступово перетворюється на плавуче місто, принаймні вони вже побудували церкву».

«Можливо, вони б могли об’єднати зусилля. Бо в Наташу я вірю». – «Наташа виграє ще один голос для ролі Бога, святої чи янгола». – «Припини. Я почну ревнувати». – «Та це я так. Трохи дзижчу». – «Ти можеш поговорити зі своїми студентами, я зі своїми співробітниками та аспірантами. Кампанію в пресі можна доручити Францу, ти мені про нього розповідала, я пригадав його статті, сьогодні дещо почитав в Інтернеті, цілком пристойно, і це його тематика. Я впевнений, що на цей меморіал люди не шкодуватимуть гроші. В кожного є свій біль, котрий притишується, коли щось робиш. Хай навіть таке, що не видається справжнім, хоча це по-справжньому». – «Мені і Катарина телефонувала, ми домовилися попити кави, то я можу їй сказати про все це? Вона перекаже Лілі, бо та зараз в лікарні, готується народжувати, я не хочу її хвилювати, а Катарина навідує її щотижня».

«Дуже на тебе розраховую, бо Ліля про це має знати, поки ми не розгулялися. Але це ще не все. Твоя мама запропонувала цікаву ідею, щоб це були не просто квіти, а квіти з історією, справжні символи націй: німецькі маргаритки, українські лілії, єврейські ружі». – «Я не дуже тебе зрозуміла». – «Я б також не зрозумів, поки не пригадав твою вишиванку і ці лілії на рукавах. Це як квітковий почерк кожної нації, розумієш? Всі гаптували, малювали, кували квіти в певній традиції». – «Тепер збагнула!» – «Тому я висловив думку, що краще за всіх нам може допомогти твій дядько Артур». Я змовкла. Райнер вимагав схвалення та аплодисментів. «І що сказала мама?» – «Твоя мама йому зателефонувала, він обіцяв допомогти. Чи не заслуговую я на гарну вечерю?» – «Ще й на яку», – відповіла я, швидко поцілувала Райнера і кинулася писати листа Манфреду. Я порадила звернутися до Марата, він може віднайти відповідь на запитання, як виглядають потрібні квіти. Райнер махнув на мене рукою і пішов на кухню.

Коли він повернувся до кімнати, я подумала, що для мене він сьогодні відкрився по-іншому. «Слухай, все-таки, як у тебе вийшло, щоб вони тебе взагалі слухали? Я ж бо добре знаю свою родину…» – «В мене з родичів тільки мати і тітка, сестра батька. Вони сварилися щоразу, коли бачили одна одну. Мати казиться, бо тітка нагадує їй мого батька, котрий кинув матір і зовсім не цікавився мною, мати слала на його адресу прокльони, аж поки не дізналася, що він, виявляється, давно помер. «І тут він мене випередив!» – такою була її перша реакція. Батько першим освідчився їй, першим збагнув, що вона вагітна, першим її кинув, а тепер першим умер. Тітка злилася, бо мати претендувала на її ненависть, але тітчина ненависть до мого батька, свого брата, мала довшу історію і була витривалішою на дев’ятнадцять років. У моїй присутності вони не соромилися обмінюватися лайками, взаємними претензіями та образами, аж потім переключалися на мене. Бо я не тільки зовні був схожим на батька, а ще й був чоловіком, що подвоювало мої шанси бути ненависним».

«Як ти це витримуєш?» – «Я доволі рано збагнув, що вони вгамуються тільки тоді, коли усвідомлять користь одна одної. Дві практичні, прагматичні особистості із перекрученими, наче гетри футболіста, долями, під якими болить, пече, непридатне для прощення, травмоване серце. Коли я збагнув це, мені залишилося розкласти по поличках їхні переваги, можливу користь і час від часу нагадувати їм про це, діставати з верхніх полиць, як продавчиня, товар, що залежався, але довго не був помітним, і розгортати у них на очах. Їхня корисливість, риса, котру мало хто вважає позитивною, дозволила мені примирити родину. Ні, я не зробив з них подруг, але мені вдалося зростити повагу. Вони навчилися бачити щось добре. Із часом вони почали ставитися до мене поблажливо, шпиняють та іронізують, але я не злюся, бо знаю їхні формули і можу використовувати їх у мирних та воєнних цілях. Ось така сповідь сина та племінника. Оскільки ти рідна для мене людина, я дозволив собі трохи почаклувати, щоб визначити формули твоїх родичів і примирити їх, наскільки це можливо».

«Ти – страшна людина, Райнере Графе. Страшна і небезпечна! Мені щастить на чоловіків із тяжінням до впорядкованості цього світу. Батько розкладає всіх на параграфи або норми; а ти вираховуєш формулу. Цікаво було б подивитися на вашу гру в шахи». – «Твій батько поділяє твою цікавість. Ми вже домовилися на суботу до речі, тебе запрошено, можеш написати вдячний дочірній мейл».

Що я і зробила. Відправляючи мейл, згадала про дивний лист, що отримала вдень. Я передивилася всі теки, але ніде його не було. Я розхвилювалася і покликала Райнера. «Слухай, ти можеш вважати мене дивакуватою». – «Вже». – «Це краще. Я сьогодні отримала дивного листа. Від невідомого, а скоріше – невідомої. Віршований лист-попередження, що не варто зближатися та дружити, бо потім я буду вити, щось таке. Я подумала, можливо, це хтось з твоїх коханок? Ти нічого не говорив мені про своє особисте життя, я не питала, але таке може бути? Мені хтось може погрожувати?» – «Ти мені краще скажи, а що, ми дружимо?» – «Зокрема і це».

Манфред присів на диван. «Тебе злякав цей лист?» – «Не можу сказати, що я перелякалася, але було в ньому щось неприємне. Знаєш, як у фільмах жахів, таке наче безневинне послання, вірші, прикрашені смайликом, і потім – бац, коли ти миєшся, тебе душить маніяк». – «Не хочу тебе розчаровувати, але я ніколи не зустрічався з маніяками і не спав з ними». – «Відпустило».

«Єдина дівчина в моєму житті, яка може писати вірші, це моя лаборантка Ерна. Вона дуже акуратна та практична і не схильна до театральних ефектів. Але ми дійсно періодично спали з нею останні півроку. Тобто вона найсвіжіша. Не уявляю собі, щоб вона могла надіслати тобі листа з невідомої адреси, потім зламати твого ящика, якщо я тебе правильно зрозумів?» Я підтвердила. «Знищити листа. Якось дивно. Вона могла написати вірша, але все інше – не її стиль. Я в неї запитаю, якщо це вона – неодмінно зізнається. Вона не з тих, хто бреше». – «А з ким ти спав іншу половину року, до Ерни?» – «З мріями на краще майбутнє». – «Я серйозно». – «Та я також. Розумієш, не можу похвалитися гучними та пристрасними романами. Я ж не впираюся, все тобі розповім. Уяви, я з сімнадцяти років хотів одружитися. Мені здавалося, що це шляхетно, що додасть мені значущості. Не знаю, де я цього набрався. Тому вперше я ледь не одружився з Ілмою, коли мені виповнилося дев’ятнадцять років. У неї була дитина, вона співала в дешевих кабаках та смалила днями». – «Ти хотів її врятувати?» – «Дуже. Хоча уявлення не мав як. Мені здавалося, що, як тільки ми одружимося, вона відразу зміниться, бо я подарую їй нове життя. Добре, що вона відразу збагнула, що я романтичний ідіот та втекла з далекобійником десь у Швецію». – «Ще?»

«Потім я страшенно закохався. Мені вже було двадцять чотири, я був дорослим, і мені здавалося, що ніхто мені не потрібний більше, ніж Карла». – «І що?» – «А Карлі здавалося, що я на неї тисну. В сексі, в житті. В усьому. Закінчилося це тим, що я боявся її обійняти, бо вона могла влаштувати істерику, що я перетиснув їй судини. Божевілля. Вона сама хотіла на когось тиснути, але могла тільки збивати. Зі мною їй це вдалося з першої спроби. Я був збитим Карлою. Вона мешкала в сусідньому будинку, але для мене це означало так само далеко, як Швеція. Незабаром вона вийшла заміж за одного письменника. Професора та письменника. Крім того, колишнього телеведучого. Вона вигулює його меланхолійно-статечного мастифа, а він щоразу гарчить на них з вікна».

«Слухай, вона мене заінтригувала. А чим вона займається? Коли не вигулює собаку і не слухає гарчання письменника?» – «Це смішна історія. Вона вчителька, але облишила вчителювання, коли вийшла заміж. Бо вважала свою роботу незначною, їй хотілося бути поводирем генія. Дивно, що вона не народилася лабрадором, тоді б мала більше шансів. Бо професор-письменник заборонив їй наближатися до його паперів, архівів, нотаток. Вона досі цим шокована. Найбільше розчарування в житті. Вона сама мені жалілася».

«Якби вона була лабрадором, могла б отримати черевиком по пиці. Також не дуже весело». – «Ти думаєш, сліпі б’ють своїх собак? Ти руйнуєш мій світогляд. Розповідаю тобі далі. Ти так активно не вмощуйся у подушках, я ще планую отримати свою вечерю!» – «Не відволікайся!»

«Я сьогодні забагато говорю. Я не полишив своїх романтичних спроб. Тому вирішив одружитися фіктивно. Із туркенею на ім’я Сел. Вона не могла влаштуватися на нормальну роботу, а я міг їй допомогти. До речі, себе вона звала – Селма». – «Дивно. Знаєш, про що я зараз подумала? От якщо до потяга причепити два зайвих вагони, він залишається потягом. А причепити дві зайві літери до імені, і воно змінює національність». – «Але людина, змінивши ім’я або національність, також залишається людиною. Можливо, потяг також перетворюється на інший потяг, змінює національність. Дякувати Богу, до національностей потягів ми ще не дотягнулися своїми рученятами. Потяг з десятьма вагонами – одна національність, потяг з п’ятнадцятьма вагонами – інша національність. Як тобі?» – «Думаю, що товарняк – це інша національність. Якщо взагалі подібне можна стверджувати. І що Селма?»

«Нічого. Депортували, міграційні служби знайшли її у списках, відбувся суд, і вона полетіла на Батьківщину». – «Слухай, а ти мені нагадав про дещо. Про списки. Мені телефонували сьогодні з Міністерства юстиції, моя колишня співкурсниця, вона веде справу діда. І вимагали звіт стосовно моєї поїздки до України. Уяви собі. Вони за мною стежать. Хоча сказали, що стежать, мовляв, не за мною, а за прізвищем діда». Райнер обійняв мене за плечі, і на його раз-два-три ми піднялися й присіли на диван. «Ти чого?» – «Марто, знаєш, якщо вони стежать за твоїм прізвищем. Чи не час його змінити? Наприклад на моє? Звісно, тільки як застережний захід». – «Ти робиш мені пропозицію?» – «Вже зробив». – «Тоді навіщо ми підвелися?» Я ніколи не думала, що буду стільки кохатися зі зламаною рукою. Я навіть уявити не могла, що здатна на таке! Я відірвалася від Райнера. «Слухай, а ми не занадто часто кохаємося?» – «Цікаве запитання, як і спостереження. Мені здається, жоден чоловік не спромігся б таке сформулювати». – «Тоді я точно жінка, хоча інколи я в цьому сумніваюся». Райнер зробив великі очі, і ми розреготалися.


Глава вісімнадцята

Тільки за двадцять хвилин восьма, а ми з Райнером снідаємо на відкритому майданчику кав’ярні «Hackescher Hof». Крім нашого, зайняті тільки три столики, за одним сидять галасливі італійські туристи, такі бурхливі і безтурботні, що хочеться перекидатися з ними м’ячами. За другим – мабуть, музейний співробітник, з ранковою газетою та кількома брошурами. За третім – закохана пара іноземців. Вони цілуються, відволікаючись тільки на голубів та каву, а не на людей. Наче сидять на карнизі, сьорбають кавову дощову воду, цілуються та туркочуть. Тому незрозуміло, якої вони національності, можливо, навіть німці, ну то й що, що на столику розкинулася мапа, можливо, вони вперше у Берліні.

У такий час вулицями вештаються тільки туристи, безхатченки, закохані та собачники. Автомобілісти виводять на вулицю свої машини, готуючи їх до поїздок за місто, на відпочинок або на закупку до моллів. Туристи роздивляються навколо, чіпляють і підколупують поглядом усе, що видається цікавим або незвичним. Якийсь дідусь у кумедній фіолетовій беретці з пиндиком, що нагадує половинку сливи-угорки, проходячи повз кав’ярні, фотографує готичні вікна, таблички, голубів-туркотунів. Я зустрічаюся з ним поглядом, у нього ясно-блакитні очі, здається, якщо трохи довше вдивлятися в них – побачиш хмаринки або тебе засліпить сонце. У діда дивні зіниці, таке враження, що вони обертаються. Так здалося на одну мить. Я згадала, як колись фотографувала незвичні двері або просто нові двері, в мене була колекція зачинених дверей. Ернст сказав на це, що я досі шукаю свій шлях і свій вихід. Здається, я вже все знайшла. Цікаво, що саме хоче віднайти цей дідусь?

«Ти така ніжна», – каже Райнер, беручи мої руки до своїх долонь, наші складені кисті нагадують лотос або річкову лілію. «Ти знаєш, що я саме зараз відкриваю тебе заново. З новими можливостями». – «Маєш на увазі моє нове прізвище? Тепер і я псевдогерой». – «І це також. Але я мав на увазі дещо інше. Я відкриваю нову тебе, з двома руками! Знаєш, поки що я абсолютно не відчуваю різниці». Я підіймаю ліву руку, щоб відлупцювати його, Райнер вивертається. «Слухай, тобі сказали її розминати, шкода, що я не залишився і не почув, як саме. Тоді б ще подумав, чи реєструвати нам наші стосунки». Коли ми відсміялися, я впала в меланхолійний стан, чого раніше зі мною майже не траплялося. Коли я бувала меланхолійною, я знала, що це початок депресії, мені треба з’їсти чорного шоколаду, три мигдалеві горіхи та помаранч. Зараз хотілося вишень, тому я попросила, щоб мені принесли шматок вишневого штруделя.

«Марто, Марто!» Я не помітила, як на певний час випала з реальності. «Вибач». – «Замислилася?» – «Так. Подумала, як змінилося моє життя». – «Докорінно?» – «Ні, але швидко. В мене з’явився ти, ще кілька місяців тому я не могла дихати вільно, бо в кожному вдиху був Дерек. Ходити не могла рівно, бо спіткалася об думки про нього. Я ледь витримувала присутність Наташі. Не уявляєш, як вона мене дратувала. В мене були мої студенти, а зараз – так незвично це вимовляти – клієнтура.

Та я навіть подумати не могла, що буду працювати адвокатом не під тиском батька. Що тільки він не вигадував, щоб зацікавити мене адвокатурою, погрожував, переконував, дарував букіністичну літературу з промовами відомих адвокатів. Говорив про перспективи, шляхетність цього вибору, розвиток у професії, внесок у відновлення світової справедливості тощо. А Наташі це вдалося за допомогою одного-єдиного судового засідання. Наче вона краще знала, де в мене було оте тім’ячко, що заросло, але досі відгукується на деякі речі, терморегулюючи мій організм. Наташа це відчула, а не тато, який притискав мою голівку до свого правого плеча, бо я так краще засинала». – «Ти і зараз так краще засинаєш. Тільки плече змінилося». – «Все жартуєш, а я серйозно».

«Та я також серйозно. Мені здається, що ти припинила боятися своєї відповідальності». – «Як це?» – «Тобі видніше, бо це ти припинила боятися, а не я. Мене твоя відповідальність надзвичайно лякає». Райнер зіщулився і спробував сховатися за цукерницю. Я гмикнула. «Коли ми познайомилися, я відчув, що в тебе зашкалює рівень відповідальності, але ти наче соромишся її, як деякі люди своєї повноти, не знаєш, куди приткнути. Навіть на себе цю відповідальність поширити боїшся, не те що на інших. А тут ти наче відпустила її».

«Можливо, я просто почала слухати голос свого організму, свого тіла, як наполягає Марат у своїй роботі?» – «До речі, дружино. Чи я можу дещо в тебе запитати?» – «Спробуй». – «Скажи мені, це байдужість чи делікатність, що ти зовсім не цікавишся долею проекту Марата? Адже проект на розгляді в мене, а від тебе жодного запитання, наче не ти мені його принесла». – «Я подумала, що вже за це не відповідаю, зрештою, я правильно його зареєструвала і вчасно принесла, а що ще? Хіба ви не повинні проаналізувати, проголосувати та відповісти?» – «Повинні, більш того, ми вже це зробили. Цікаво почути про результат?»

«Ммм, якщо можна, можна ж?» – «Можна. Проект надзвичайно цікавий, ми його повністю підтримали, навіть зі збільшенням бюджету. Марат може розробляти його та проводити перші дослідження в Україні, ми всім його забезпечимо. Обладнанням, необхідними технологіями. Його партнер, Аркадій, повідомив, що вони знайшли місцеві фінанси, посилено будуть займатися цим, проект пріоритетний. Ти знаєш, цілком можливо, що ти, п’яничка зі зламаною рукою, принесла до нас Нобелівську премію в галузі фізики або медицини».

«Бракує слів. Я дуже рада. Я була переконана, що це більше фантастичний роман, а не нормальний науковий проект. І зараз так думаю. Ви мене не переконали в його реалістичності». – «Це хибна зневіра, вона не робить тобі честі». – «Наявність честі дорого коштує тому, хто її утримує, набагато простіше її продати». – «Який цинізм, на тебе впливає адвокатура». – «Коли я буду старенькою, на мене не буде впливати адвокатура, тільки погода. На дощ щемітиме ліва рука. Витерпиш до того часу?» – «Не знаю. Зараз послухаю голос свого організму, можливо, він розповість про ступінь зношеності мого серця. Я тут подумав, що зношеність обличчя у кожного своя, себто зношеність шкіри. Певне, так само старість позначається на серці, в когось більше зморшок, проступають пігментні плями, а в когось воно гладке й рум’яне». – «Головне, щоб ніхто не додумався колоти ботокс». – «У серця є свій ботокс».

«Знаєш, Марат обіцяв написати довгого і великого листа і не написав, хоча я дуже чекала. Я так зрозуміла, що в нього голова обертом іде від роботи, бо він обіцяв, але постійно пересував ці обіцянки, як людина, котра переставляє тумбочки, бо їй конче треба вимити під ними підлогу. Я отримувала від нього листи, але це були скоріше записки, він дуже реготав, коли отримав листа Манфреда із запитанням: «Як виглядає єврейська ружа?» Пам’ятаєш, йому це було потрібно для пам’ятника? Марат написав тоді, що так само жахливо-весело почувався, коли знайомився з родиною однієї дівчини з Херсона і мама тієї дівчини запитала в нього: Марате, ви не знаєте, а камбала – це шляхетна риба? Ви ж, євреї, на цьому розумієтеся? Марат так і не збагнув, що вона мала на увазі. Кошерність камбали? Її походження? Віру в Ісуса Христа? Її гарні манери? Чи не підставляє вона бичків? Чи не мече свою ікру в пуза інших риб? Або щось іще».

«Іще будемо каву?» – «Будемо!» Райнер замовив ще. «Я згадав відкриття пам’ятника сестрам Манюк. Манфред гнав, як швидкісний потяг. У мене були свої уявлення про роботу скульпторів, я думав, що вони працюють над пам’ятниками близько року. Іноді – більше. Причому все це відбувається за рахунок держави, себто за мій. Манфред врятував репутацію митців у очах простого фізика». – «Я говорила з Францом. Він переконаний, що це найкраща робота брата: тонка, сповнена сенсу, кодів та почуттів. Ліля плакала, пам’ятаєш?» – «Я також схлипував, я в тебе дуже чутливий». – «Навіть Катарина плакала, розчулилася. Вона сказала, що наче побачила, що саме виросте на місці її похованої старості».

Ми поцілувалися, Райнер мусив зайти до своєї матері, я ж почимчикувала додому. Увімкнула комп’ютер і нарешті отримала листа Марата. Довгого і детального, як він і обіцяв.


Лист Марата Шевченка до Марти Граф


Привіт, ти, напевне, думаєш, чого цей чорт мовчить, а цей чорт почувався краще, ніж білка в колесі, але гірше, ніж колесо. Але тепер я мушу тобі сказати, що ми виграли грантову пропозицію, наш проект підтримано одноголосно, ще й зі збільшенням бюджету, але я залишаюся в Україні, бо Аркадій нарешті знайшов партнера. Як каже тітка Ольга: «То густо, то пусто». Тітка Дора прокоментувала це так: «Для того, щоб бути фартовим, не треба мати розуму, але для того, щоб бути розумним, треба бути фартовим». Аркадій довго міркував над цією фразою, потім сказав, що ні, на своєму могильному пам’ятнику він таке точно не напише. Тітка Дора сказала, що вона не знала, що він підбирає собі могильний напис, але може порадити йому хоча б цей: «Звідки дурень виборсатися не може, туди розумник не полізе». Аркадій змовчав, а потім сказав мені, що ще невідомо, хто з двох сестер більша язва, моя мати чи тітка Дора. А я подумав, що коли з життя іде старша сестра, молодша так чи інакше успадковує не тільки її мотлох, але й характер.


Я обіцяв познайомити тебе зі своєю дружиною хоча б у листі, тому виконую обіцянку, шкодую, що ви так і не зустрілися, але я стільки про тебе патякаю, Аркадій – також, що їй здається, наче ти з нами вчилася на одному факультеті. Страшна (або навпаки!) річ, але й мені так подекуди здається.


Як я тобі розповідав, моя мама не схвалювала людей взагалі. Що вже казати про людей, які хотіли увійти до нашої родини. Я думаю, що Майка для того постійно змінювала своїх чоловіків, щоб мати не встигла до них причепитися, але мати гмикала і казала, що це все одно, що утримувати в чистоті велюровий костюм в хаті, де панують коти. Мати нищила кавалерів Майки через одного, навіть імена не запам’ятовувала. Всі вони були «трахалі-хахалі».


Втім, коли Майка втекла до Ізраїлю, спочатку вона вірила в материне благословення, тому вперше та, можна сказати, офіційно познайомила її з майбутнім чоловіком – Яшею. Яша був перукарем у готелі, де селилися азербайджанці. Готель було розташовано біля базару. В Ізраїлі Яшу пообіцяли влаштувати на нову ферму, котра займалася тим, що розводила овець на вовну. Коли я зауважив, що Яша ніколи не стриг овець, він слушно мені зауважив, що після азербайджанців постригти вівцю – простіше простого.

Мати вперла руки в боки і запитала: «Що, думаєш потрібний ти там, блищати там хочеш?» Яша про всяк випадок кивнув. «Блищати ти міг тільки фіксою у нижній щелепі, але ж ви тепер від радянщини відхрещуєтеся, як раніше від Христа, видаєте себе за когось іншого, бачу, на дешеву кераміку свого золотого зуба замінив. І не буде тобі, Яшко, чим блищати і що до ломбарду віднести». Певне, це були останні слова мами, з котрими вона зверталася до Майки, хоча призначалося то все Яші.


Мати розуміла, що Майку вона не втримає, якщо та того не захоче, їй було неважливо, з ким вона втікає, головне, що це була втеча від неї, від матері, і тут нічого вдіяти вона вже не могла. Хіба що поламати Майці ноги.


Мати усвідомлювала, що в Майці рано прокинулася сексуальність, і непокоїлася тільки через те, що Майка може понести років у чотирнадцять. Вона часто казала: «Боюся, що в неї з’явиться молоко в грудях раніше, ніж встигне висохнути на губах». Утім, щодо мене вона висловлювалася ще «добріше»: «Народжувати тебе було легшим і безболіснішим заняттям, ніж витримувати твоє зростання та подальше життя».


Щодо моєї майбутньої дружини, то мати усвідомлювала, що доведеться з нею миритися, бо мене так просто не здихаєшся, я важчий на підйом.


Моя дружина походить з Червонограда, що на Львівщині. Звати її Ґердана, вдома ми скорочуємо її ім’я до Дани. Спочатку матір бісило її ім’я, вона все квоктала, що не можна брати в дружини галичанку, ще й з іменем, котре означає «нашийник», хай там цей нашийник не просто нашийник, а прикраса з пацьорок. «Сам собі це на шию вішаєш, не помітиш, як вона на голові твоїй сидітиме». На це я відповідав, що Ґердана лагідна та миролюбна, пристрасна і ніжна, взагалі, я її кохаю. «Лагідна, кажеш? Так оці лагідні так щільно сідають на голову, при цьому переконуючи тебе, що це тепла шапочка, і якщо ти її скинеш – заробиш собі менінгіт, гайморит або відморозиш вуха». Мати була непоборна в своєму неприйнятті. Ґердана дратувала, щоразу коли матір її бачила, вона намагалася її принизити, Ґердана ж казала, що звикла ставитися до матері як до лиходольної карти, котра випадає під час ворожіння, головне – не брати близько до серця, тоді воно на долі не позначається, та протриматися до нового розкладу, тим більше що щоразу разом з цією картою випадає чирвовий король (я). Після цих слів Ґердана мене цілувала.


Ґердана викладає музику, грає на бандурі. Не тільки викладає, але й концертує, це також дратувало мою матір, бо вона вважала, що два єдиних музичних інструменти, що потрібні жінці, це – флейта, якщо вона планує добре вийти заміж, або скрипка – якщо вона заміж йти не хоче.


Знаєш, пригадую, як ти знітилася в церкві, бо не знала молитов. Я також не сильний у молитвах, а от Ґердана знає багато: від коротких до дуже довгих. Вона виховувалася на Біблії та молитвах, так само як я на «Тимурі та його команді». Дивно, що ці дві книги майже однаково вплинули на наш світогляд, ми чудово розуміли одне одного, залишалися непідступними, сподіваюся, що добрими, і вірили у справедливість.


До Києва Ґердана приїхала вчитися на економіста, музичного училища їй було замало, але познайомилися ми на її концерті, куди мене занесло тільки тому, що я був закоханий у дівчину Яну, яка, звісно, була закохана в керівника Даниного ансамблю Анатоля. Я тоді намагався викликати Анатоля на відверту розмову, але той не розумів, чого я від нього хочу, бо в його житті не було ніякої Яни, це її життя майоріло від великої кількості Анатолів. Я страждав, Яна страждала, Анатоль злився.


Не знаю чому я все це розповів Ґердані, мабуть, тому що в неї був проникливий погляд (так дивляться на тебе братчики, улюблені квіти моєї тітки Дори, мого дитинства, якщо вірити, що у квітів також є душа) або красиві ноги, котрі легко уявити під своїми руками. Ґердана не говорила мені, що моя закоханість мине, що колись я навіть не пригадаю ту Яну, а взяла до рук мої пальці і почала їх розминати. Значно згодом вона розповіла, що так заспокоювала свого коханця, водія Ромчика, який покинув Ґердану так само швидко, як і кермо, і подався в комерцію. Можливо, Рома так заспокоювався, а я, навпаки, активізувався, тож подивився на Ґердану іншими очима і почав думати, чи не погодиться вона продовжити цей вечір зі мною в іншій обстановці.


Мені нікуди було її вести. Тітка Дора, хоча б усе й зрозуміла, але б не втрималась, щоб не відзвітувати матері. До матері вести було не можна категорично, бо вона б перетворила нас на дві купки гною. Поки я сумував про нездійсненність мрій, Ґердана взяла мене за руку і повела на ще один концерт. Концерт відбувався в Будинку вчителя. Ми прийшли передостанніми, коли коридорами вже ходили пильні тітоньки та дзеленчали ключами, що, мов церковні дзвони у старовину, сигналізували про небезпеку та нещастя.


Ґердана потягла мене на цокольний поверх. Там панувала темрява, але згори доповзало тьмяне світло, біля одних із зачинених дверей на обдертій банкетці, притискаючись спиною до обшарпаної стіни, сиділа дитина в чешках та костюмі метелика – з золотавими рукавами-крилами. В будинку вчителя знаходило притулок кілька дитячих гуртків, У тому числі танцювальних, але що цей метелик забув тут майже серед ночі? «Що ти тут робиш?» – запитав у неї я. «Я – нічний метелик, зрозуміло?» Ми з Ґерданою розсміялися, бо в блатній пісні одного емігранта, котра була тоді популярною, нічними метеликами звали повій. «Ви туди?» Хитнула вона золотавим крильцем. Ґердана кивнула. «Скажіть моїм батькам, щоб вони швидше виходили, в мене крильця втомилися чекати».


Ґердана привела мене до кімнати, де знаходився відеосалон, там працював її колишній, Ромчик. Так я вперше і поки що востаннє відчув себе учасником оргії, бо Ромчик влаштовував закритий показ еротичного кіно для дорослих і всі стільці, крісло та кушетка були зайняті парочками, котрі займалися одне одним, періодично відволікаючись, щоб позирити на голу натуру, адже в темряві кімнати своєї голої натури було не видно. Ми доєдналися до цієї вакханалії. Десь поряд сиділи батьки золотокрилого нічного метелика. Коли хтось запитує мене, чи дивився я «Грецьку смоківницю» (до речі, а це правда, що деякі батьки в Німеччині використовували її як навчальний посібник з сексу для підлітків?) і коли це було, я відповідаю, що абсолютно не пам’ятаю сюжету, бо займався розвитком свого, натомість пам’ятаю груди Бетті Вергес краще за груди своєї тодішньої партнерки (довгий час мені здавалося, що саме так і виглядають груди Ґердани). Як і те, що вона мені здалася дуже розбещеною та старою. Вже потім я дізнався, що вона грала студентку.


З відеосалону ми виходили щасливі, наші руки утворили гойдалку, і здавалося, що абсолютно неможливо жити нарізно. Довелося привести Ґердану до тітки Дори. Там ми прожили місяць до узаконення стосунків (слово таке саме бридке, як ув’язнення, хоча може ви, правники, сприймаєте це інакше) і ще рік по тому. Мати бісилася більше, ніж я міг собі уявити, так і не звикла сприймати Ґердану, сприймати нас разом, щоразу нарікаючи Ґердану «ця».


Даринку ми випросили в Бога. Тому й назвали так. Як дарунок. Ґердана довго не могла завагітніти. Матір, звичайно, звинувачувала її в розпусті, шепотіла-шипіла мені, що Ґердана кілька разів себе вишкрябувала, тому дитини в нас не буде. «Хочеш дитину – міняй дружину». Але ми із цим впоралися, хоча було дуже важко. Знаєш, коли ми бігали по лікарях, а Ґерданку заколювали гормонами, закрапували крапельницями, я вкотре мріяв про реалізацію свого проекту. Бо завагітніла вона не після того, як виконала рекомендації всіх можливих лікарів: від дільничних до світил, а після того, як потрапила до рук старенького лікаря, котрому достатньо було покласти долоню на низ її живота, довго тримати, потім пересунути і ще потримати, прописати трав’яні чаї, і через рік вона стала мамою.


Слухай, я оце пишу і подумав ось про що. Незабаром ми чекаємо на появу сина. Дружина на дев’ятому місяці. І щось мені підказує, що саме ти мусиш стати хрещеною мамою. Знаєш чому? По-перше, ти стала хрещеною мого наукового проекту. А по-друге, ми знаємо, як назвемо малечу, ми це вирішили давно, мого сина зватимуть Мартин! Власне, ми вже звертаємося до нього тільки так. Відчуваєш? Він ще не народився, але вже звучить як твій похресник. Чекай. Уже поговорив з Ґерданкою. І ми дуже чекаємо на твою позитивну відповідь.


Хресним батьком (нарешті він отримує роль його масштабу) погодився бути Аркадій. Пам’ятаю, як він сказав тобі, що не вірить у сестринство, але в кумівство (хрещених у нас звуть – кум та кума) не вірити він не може, позаяк це стале і традиційне українське явище.


P.S. Відмовлятися бути хрещеною мамою – не можна. Це – погана народна прикмета, яка зіпсує карму того, хто відмовляється.

З гострими спогадами,

Ваші Ножиці:)


Коли Райнер повернувся додому я ошелешила його тим, що незабаром стану матір’ю. Він сказав, що не знає, що робити: цілувати мене, стрибати або перевіряти свій рахунок. Тоді я пояснила йому все по-людськи, він засмутився, але потім все одно зрадів і виважено сказав, що це велика відповідальність і я бездоганна хрещена мати, але він не знає, як цю новину переживе Ханне. «Вона ж переконана, що саме ти хреститимеш її дитину». – «Слухай, якщо вона перенаситить малюка мусульманським сонцем, я, певне, залишуся осторонь, бо хрестити ханненятко будуть за іншими правилами». – «Тоді все складається якнайкраще». Я також так думала й подумки почала збиратися в Україну.


Глава дев’ятнадцята

Це була моя перша справа, котра розглядалася в суді. Справа в буквальному розумінні плотська. Моє перше засідання як адвоката, а моєю першою клієнткою виступала Евка Павеліч, хорватка, студентка церковного коледжу, що знаходилася на чвертьдороги до отримання німецького громадянства, підробляла нянею і звинувачувала старшого сина своїх винаймачів у зґвалтуванні. Вся родина звинуваченого займалася тим, що вигортала на Евку баняки з багнюкою, в свою чергу звинувачуючи її у фабрикуванні звинувачення, навмисному псуванні репутації їхнього сина, а також у недозволеному використанні його «сім’яного матеріалу» в особистих корисливих цілях. У мене від усього цього голова йшла обертом. Евка Павеліч була надзвичайно холеричною особою, за кілька хвилин після початку судового засідання в судді вже було образливе прізвисько, в мене воно також було, я звалася – «Жердина».

Коли хтось з адвокатів розповідав мені про те, що клієнти можуть заважати і псувати правову позицію значно більше, ніж сторона контрагентів, я скептично всміхалася, а тепер готова була надсилати цим людям різдвяні подарунки. За три години судового засідання я почувалася такою вимученою, якою не почувалася ніколи.

«Я приїхала, щоб вчитися в цій країні і заробити грошенят, а не послужливо підставляти… ну, ви знаєте, про що я, цьому покидьку, мати якого вважає, що в її синочка не відросло достатньо для того, щоб ґвалтувати, але визріло достатньо, щоб завагітніти від нього на відстані…» Так вона почала свою промову. Коли ми познайомилися, я вважала її знання німецької перевагою, зараз я не була такою впевненою. Суддя щоразу кліпав очима, коли вона починала говорити, це означало, що він звик спостерігати у жертв насильства іншу поведінку.

В перерві я запитала в Евки, що спонукало її піти вчитися до церковного коледжу, якщо їй явно бракує стриманості та упокорення. На це вона запитала мене, де на мій погляд вчать стриманості та упокорення, коли вона виплутається з «цієї байди», неодмінно запишеться на курси. Я подумала кілька хвилин і сказала, що такого мають вчити на курсах майбутніх матерів, але я про це достеменно не знаю. Евка розреготалася і сказала, якщо вона не вишкребе себе ближчим часом, у неї буде нагода цього навчитися. Мені залишилося вибачитися і попросити її називати суддю «Шкарпетковим Смердюком» тільки пошепки. «Ок. Ти знаєш, що робити, Жердино», – сказала Евка.

Я просила, щоб хтось з моїх зустрів мене після засідання, щоб пройтися та провітрити мозок, зголосилася Ханне, всі інші були у справах. Тільки Ханне погодилася вигуляти свого наповненого життям живота біля суду. Я досі не звикла цілуватися з нею під час зустрічей, це виглядало як глум, але я заходила зі спини, як маніяк, і тоді швидко цьомала її в щічку.

«Привіт!» – «Привіт! Звільнилася – слава Богу. В тебе таке червоне обличчя, наче ти активно займалася самозадоволенням». – «Ханне, тільки не про самозадоволення, добре?» – «Я ще маю подумати, чи це добре. Хто твій клієнт? Бідна сербська дівчинка?» – «Майже. Невгамовна хорватка. Евка Павеліч. Насправді, це жахлива історія, і я розумію, що тільки завдяки своїй вдачі Евка тримається. Вона працювала нянею трирічної дитини, її зґвалтував п’ятнадцятирічний покидьок, але вся його родина і він сам кажуть, що він до неї не наближався, це вона примушувала його мастурбувати у ванній кімнаті, а потім ввела собі його сперму, щоб завагітніти, примусити визнати її виродка і записати його у німці, щоб швидше вирішити питання з власним громадянством». – «Не знала, що ти готова все це витримувати», – зауважила Ханне. Я нахилилася, щоб поправити черевик, щось муляло ногу. Хтось, хто йшов за нами, рвучко подався вбік. У мене захолов ніс. Стало страшно. Останнім часом я легко збуджувалася, наче організмом ходили нові, незвичні хвилі. «Ти чого?» – поцікавилася Ханне, вона чутлива до станів та змін настрою, збудження та хвиль.

«Знаєш, здалося, що за нами хтось стежить». – «Хто?» – активізувалася Ханне, яка полюбляла подібні історії або тому, що ніколи не потрапляла в них, або тому, що завжди про це мріяла. «Наташа сказала мені, що ця робота небезпечна. І за мною дійсно можуть стежити. Нацисти, торгаші з тих, хто робить гроші на мігрантах». – «У принципі, таке може бути. Але що вони хотітимуть від тебе у зв’язку з цією справою?» – «Можливо, гроші хочуть втулити, щоб я припинила захищати Евку, щоб з хлопця зняли всі обвинувачення, а її вислали з країни». Ханне сказала, що ніхто не зіпсує нам прогулянку, але я можу періодично, використовуючи її живіт як щит, озиратися.

Відносно спокійно ми дійшли до кав’ярні, де Ханне вблагала мене зупинитися, щоб з’їсти гамбургер та випити каву-лате. Допомагаючи офіціанту впоратися з замовленням (Ханне не обмежилася одним гамбургером та однією кавою), я помітила Адама Шольца. Він сидів за три столики від нас, зустрівся зі мною поглядом, але не привітався. Я вказала на нього Ханне, пригадала наші розмови в Україні та його вродливу наречену. «Він без обручки», – зауважила Ханне. «Певне, вона йому не підійшла». – «Обручка?» – «Разом із нареченою».

Ми пішли прогулюватися далі тільки тоді, коли Ханне вгамувала голод «дворота» (він ще не народився, але вже був цапом-відбувайлом, Ханне валила на нього постійні зміни свого настрою, агресивність, наполегливість, новонароджену здатність доводити до сказу працівників сфери послуг, те, що вона почала звертати увагу на жіночі сідниці, надмірну чутливість до спеки та задухи, ненажерливість, бажання читати книжки, де всіх вбивали і калічили, і багато чого іншого). «В мені зростає представник войовничої нації», – говорила вона. «Ти, звичайно, не маєш на увазі німців?» – уїдливо запитувала я. «Ти зациклилася на нашій історії. Ти щось чула про Селіма Першого?» – «Ні, і зараз нічого не хочу про нього чути». – «Дарма! Ґрунтовний був чолов’яга, спочатку потруїв усіх, хто міг забрати в нього трон, зачистив все та всіх, кого дістав, і тільки тоді почав стратегічно-вивірене царювання. До речі, після появи спадкоємця припинив навідувати гарем, щоб ніхто з виродків не вбив його сина». – «Стратег, дякую за лекці…» – «Марто?»

«Слухай, він іде за нами». – «Хто?» – «Адам. Він мене переслідує». – «Навіщо?» – «Не знаю. Але його поява не випадковість. Я не хочу озиратися, можеш подивитися, чи він продовжує за нами йти?» Ханне знизала плечима. «Не хвилюйся, він за нами йде, але не один, з ним дуже красива білявка. Настільки схожа на Шарон Стоун, наскільки це взагалі можливо. Навряд ми його цікавимо». – «Що?» Я нахилилася і визирнула з-за живота Ханне. Адам Шольц тримав за руку Дору Тотер-Габор. Я вилаялася. «Не смій!» – смикнула мене Ханне. «Не хочу, щоб він набирався цього лайна, ще наслухається! Ти ж фактично висловила йому це…» – тут Ханне пригальмувала, намагаючись збагнути, якою частиною до мене розвернувся її спадкоємець. «У вухо!» – констатувала нарешті вона. Увесь цей час я пришвидшувалася і тягла її за собою. Спробуйте відірватися від стеження, коли фактично у вас на руках вагітна подруга.

«Чого ти так завелася?» – запитала Ханне, коли ми завернули за ріг сувенірного магазину. «З ним не просто білявка, що схожа на Шарон Стоун. Це – Дора Тотер-Габор, моя співкурсниця, зараз вона працює в Міністерстві юстиції і веде справу мого діда». – «У твого діда є справа?» – «Звичайно, що є. Якщо вона зустрічається з Шольцом, це означає тільки одне, вони винайняли його, щоб за мною стежити. Тому він сидів поряд зі мною в літаку, потім почав говорити до мене».

Ханне насупилася. «Ти впевнена?» Я потерла скроні. «Слухай, я більш ніж впевнена. Зараз пригадується й інше. Я його бачила біля будівлі суду, ще подумала, що це може бути він, а потім відігнала ці думки, мовляв, що б йому тут робити? Тепер я згадую, що бачила його біля будинку Франца, він запитував, як знайти банкомат, він був на відкритті пам’ятника сестрам Манюк. А ще я помітила, що хтось сканує мою пошту, ще й надсилає віршовані знущання, цілком у його стилі. А я ще підозрювала когось з подружок Райнера…»

«Марто, припини цю параною. Це як історія з плямою крові, варто одного разу її побачити, як ти починаєш бачити її всюди, хоча вона була лише в одному місці і навряд чи навчилася бігати за тобою та підстерігати в різних місцях. Це життя, а не японська анімація, не накручуй себе. Пам’ятаєш, як у п’ятому класі ми побачили місце аварії, де був крейдовий обрис людини? Я припинила користуватися крейдою, бо вважала це пензлем смерті. І зараз я не люблю крейдяні малюнки. Уфффф, ти можеш йти повільніше?» – «Ні». – «Якщо вони за тобою стежать, вони все одно тебе не випустять. Зглянься наді мною, зглянутися на ближнього гуманніше, ніж карати ворогів, ясно?» – «Добре». Я уповільнила темп ходи.

«Чекай. Дивися. Він невимушено познайомився зі мною в аеропорту в Борисполі. Все це відбувалося дуже природно. Але ж він професіонал, їх навчають так робити, він сидів поряд, коли ми летіли туди, в нього було кілька нагод розпочати зі мною розмову, але він цього не зробив». – «Слухай. Але якщо він за тобою стежить, хіба це професійно викривати себе, познайомившись з тобою?» – «Звичайно. Адже нас все одно познайомив би пан Гриць. Він уже знав, що я його оберу супроводжуючою особою. Бо знав, що пан Гриць володіє німецькою. Можливо, він також його агент». – «Авжеж. Тому він передав тебе Маратові, а сам спокійно жер ковбасу». – «Ти б бачила, як він недобре дивився, коли я виїжджала з готелю разом із Маратом. А потім він телефонував мені у село, дізнався, коли я відлітаю у Німеччину, щоб скоординувати Адама. І я його побачила в аеропорту». – «Щось я ніяк не можу збагнути, навіщо цій міністерській Шарон наймати якогось Адама, щоб за тобою стежити?» – «Вони думали, що я знайду там щось, що реабілітує діда, нову інформацію про його божевілля, свідчення очевидців. Або навпаки. Хоча не уявляю собі, на яке «навпаки» вони могли б розраховувати». Тим часом ми опинилися біля великого торговельного комплексу.

Я затягла Ханне всередину, Адам з Дорою пройшли повз, Дора розгублено озиралася. «Загубили! Так вам і треба!» – «Ти навіжена, Марто. Чесне слово». Можливо, я була навіжена, але я вирішила, що варто їх покарати, і це місце було сприятливим для втілення мого плану. «Слухай, я знаю, як зненацька на них напасти. Напасти, притиснути і все з них витрусити». – «Ти вважаєш нормальним пропонувати вагітній подрузі нападати на цю федеральну Шарон та ймовірного агента?» – «Я сама нападу, ти будеш моїм страхувальним паском». – «Що ти задумала? Що ти з них збираєшся витрушувати?» – «Правду. Ми можемо перехопити їх на виході, де паркуються машини працівників комплексу, там зазвичай малолюдно, але ця парочка точно буде обходити цю будівлю, якщо вже не кинулися шукати нас усередині. Пішли? Ти зі мною?» Ханне пішла.

Через скляні двері я побачила їх. Вони виглядали парочкою. Знервованою парочкою коханців. Він притискав її до машини, вона поклала руку йому до кишені. Ось воно. Передає шифри, вказівки, інструкції – чи що там ще? Я вистрибнула назовні як чорт з конопель і кинулася на них. Притиснулася так, наче долучалася до пестощів.

«Що ти поклала йому до кишені? Думали, що обдурили мене, що я простакувата, що я не побачу вашого стеження?» – «Марто?» – наче здивовано відреагувала Дора. Я засунула руку до кишені, викинувши звідти її вологу руку, але відразу відчула його змокрілу і напористу, як ніс собаки, збуджену плоть. Я знову вилаялася. Рука виглядала так, наче в неї був нежить. Ханне виглядала збудженою, але саме вона простягла мені серветку. «Дякую», – трохи затинаючись, промовила я. «Що все це значить?» – запитав збентежений Адам. Не знаю, через що він був збентежений, через те, що його кишеня була прорізана (або роздерта) так, щоб легко було торкнутися його єства, або через всю цю ситуацію загалом. Запитував він це не в мене, а в Дори. Вона знітилася і нічого не могла відповісти, потім вичавила з себе, що це якесь непорозуміння, що вона сама нічого не розуміє. Для спеціальних агентів вони поводилися дивно.

«Ви знайомі?» – запитав у мене Адам. «Так, уяви собі, ми з нею знайомі», – я пішла у наступ. «А що це за тон, пані фон Вайхен?» – «Вона пані Граф», – акуратно виправила партнера Дора. «Ви вже і це відстежили», – зауважила я. «Звичайно. Ти можеш пояснити свою поведінку?» – «Можу. Я не люблю, коли за мною стежать». – «Ми цього також не любимо», – підтримав мене Адам. Дора трималася рукою за щоку, наче я її відшмагала по обличчю.

Вона підняла на мене очі. «Здається, я починаю розуміти. Це помста через те, що ми відстежуємо інформацію, пов’язану із твоїм дідом? Вибач, але це мої службові обов’язки, а які обов’язки в тебе, що ти дозволяєш собі вистежувати мене та мого коханця? Так, ми з ним зустрічаємося таємно, бо я заміжня, і що? Ти про все тепер знаєш, напишеш листа моєму чоловікові? Можливо, ти й фотографії встигла наклацати?» – «То він її коханець? Чекай, ти ж казала, що він привіз з України наречену!» – відгукнулася Ханне. «Дуже добре. Ще невідомо, хто і за ким стежить. Яку наречену, Адаме, це – правда?» – з болем у голосі промовила Дора.

Як тільки він почав виправдовуватися, а вона зняла шикарного черевичка на високому підборі і спробувала встромити його Адаму в пах, я збагнула, що помилилася. Життя наповнене несподіванками та різними збігами. Їх набагато більше, ніж можна собі уявити, іноді вони настільки концентровані, що можуть обвалитися на нас справжнім кислотним дощем.

Напруження, що стискало мене в міцних обіймах, різко відпустило, я захиталася і ледь не впала з відчуттям легкої піднесеності у легенях і важкості в голові. Ханне підтримала мене. «Прийняла м’ячик на живіт», – як сказала вона потім. «Слухайте, вибачте, вибачте мені». Але вони мене не слухали. Дора йшла босоніж, туфлі залишилися валятися на місці з’ясування стосунуків, її сірий плащ, як поранене пташине крило, тягнувся за нею, невідомо на чому тримаючись.

Адам курив, спираючись спиною та головою на скляну стіну комплексу. «Рано чи пізно так мало статися», – спокійно промовив він. Ми не дуже хотіли продовжувати цю бесіду, але просто взяти та піти геть не могли. «Вона ніколи б з ним не розлучилася, а мені хоча і подобається почуватися захопленим підлітком, бракує справжнього запалу». Він озирнувся навколо, ніде не було попільнички, тут, швидше за все, паління було заборонено. Погляд його зупинився на розкиданих черевиках Дори, і мені здалося, що зараз він візьме один з них і сховає там свій недопалок. Але він витягнув з кишені (іншої, певне, не роздертої) хустку, турботливо, наче немовля, загорнув у неї недопалок, обережно поклав до кишені.

«Знаєте, коли я зрозумів, що постарів?» Ханне наче підхопилася щось сказати, але передумала. «Я зрозумів, що постарів, коли збагнув, що більшість жіночих імен у пам’яті мого телефону – це лікарі, а більшість жіночих імен у моїй пам’яті – це бувальщина. Вона може застудитися. Так безглуздо скинула ці туфлі, сповнена пристрастей, наче навіжена. Я вперше подумав, що ризикував більше за неї. Можливо, вона б могла мене вбити. Прощавайте, пані. Бувай, Марто Граф». Я подумала, що він підніме туфлі Дори, але він не зробив цього.

Я провела Ханне додому, вона все казала, що їй бракує повітря і слів, що було на неї зовсім не схоже. А в мене було перенасичення словами, емоціями та повітрям, мабуть, тому я, не роздягаючись, впала на диван і заснула так міцно, що не чула жодного телефонного дзвінка і прокинулася тільки від того, як мене цілував Райнер, я вчепилася в його шию, наче нічого більш реального та надійного поряд не було. «День був дуже важкий», – прошепотіла я. «Завтра обов’язково буде легше», – пророкував мій чоловік, але він дуже помилився у своїх прогнозах.


Глава двадцята

Можливо, я не звернула б уваги на цього листа з незазначеним відправником (дивно – не було жодного символа, наче зі мною листувався невидимка), якби не додатки, що їх було підписано martarainer. Можливо, я не звернула б уваги на цього листа, а створила новий лист, як планувала, із зазначенням часу, дати та номеру мого рейсу, на цю інформацію чекав Марат. Але я відкрила цього листа.

При завантаженні спочатку я побачила фотографії – Райнер, кава, я. Щасливі обличчя, одночасно цілеспрямовані та спокійні, наче в моряків, котрі нарешті дісталися до моря. Я упізнала час і місце, я упізнала обличчя старого-роззяви із незвичними очима, його відображення впіймала блискуча цукерниця. Ймовірно, саме тоді загупало серце, хоча важко вхопити, коли саме це відбулося, коли я побачила його обличчя на цукерниці чи коли я прочитала перший рядок:


«Вітаю, Марто. Довго думав, як до тебе звертатися, так завжди буває, коли відчуваєш людину рідною, але вона не є тобі ріднею, та й узагалі ви з нею незнайомі. Мені здається, що ти вже знаєш, хто я, на одній з фотографій я дозволив своєму обличчю (цей мій образ зветься – пан Слива) залишатися завжди присутнім на вашій фотографії (ви виглядали щасливими, доладними та гармонійними, як гарно підібрана рима), ти могла чути про мене (не дуже багато) і бачити моє фото (я знаю, що воно мало зберегтися), тоді ти знаєш моє ім’я, хоча дозволь мені представитися, щоб тебе не гризли зайві сумніви, отже – Ганс Ленц, до ваших послуг.


Я певен, що цього листа ти відкрила тільки завдяки назві файлів з фотокартками, правда? Я рідко помиляюся. Мені багато що потрібно тобі розповісти, навіть не знаю, з чого почати: з твого діда, мого кращого друга Отто фон Вайхена, з тебе або з себе. На відміну від вас, я не ховав Отто двічі, хоча оплакував його набагато більше, ніж ви. Тобі важко уявити, наскільки ми були близькими людьми, як мріяли прожити це життя, а воно було прекрасне.


Зараз, щоб у цьому переконатися, я дивлюся старе англійське кіно (іноді необхідно три фільми), замовляю собі артистичну повію, бажано слов’янку (іноді необхідно три жінки), котра може розіграти для мене персональну виставу, або випиваю келих південноафриканського вина (іноді необхідно цілу пляшку). Ще в мене є мої невеличкі забавки та велика пам’ять.


Життя здавалося прекрасним, за яку б його частину ти не ухопився. Життя, як жінка, яку хочеш пізнати, неважливо, що опиниться під твоїми руками першим: шия, стегно, вилиці, пальці… Життя – це жінка, котру прагнеш пізнати до кінця, і добре, коли твоє зацікавлення, пристрасть, бажання підкорити, насолода, зрештою, любов, спрага та знання закінчуються разом з ним. Інакше жити марудно, інакше це не життя, а кволе подружнє змарудніле існування, існування старих риб у акваріумі, що реагують тільки на мотиля, а потім і до цього приреченця втрачають інтерес.

Я знав, що Отто не загинув в 1943-му, бо він встиг написати мені листа. Ще одного листа про безумство мого кращого друга встиг написати один лейтенант, у мирному житті він кілька разів програвав мені у карти і вважав, що заборгував мені душу (очевидно, гроші були йому більш до душі, на відміну від самої душі), тому брехав, звітував, зраджував, діставав для мене все, що заманеться.


Я шкодую надзвичайно, бо ці листи спалила моя коханка, британська шпигунка Фіона, яку я викрив. Рано чи пізно я всіх викривав, пізно для них, не для мене. Вона зрозуміла, що часу і можливості передати ці листи в неї немає, тому скурила їх при мені.


Листи твого діда та лейтенанта були тонко нарізані, розкатані, аж потім загорнуті всередину самокруток (тоді я не знаходив вульгарним те, що вона курила самокрутки, ми могли дістати будь-які цигарки й навіть сигари, мені подобалося, як вона крутила ці самокрутки, як пахли її губи від дешевого тютюну, змішаного невідомо з чим). Я не хотів відмовляти їй у куриві, необхідно було дещо дізнатися, і вона скористалася цією можливістю, тому, мабуть, намагалася до останнього всміхатися, коли шовковий шнур пізнавав її шию, все глибше і глибше, як вправний коханець.


Я не міг приїхати на кремацію Отто, я знав, що полювання на мене триває, і навіть пізніше, коли я дозволив собі наблизитися до тебе, відчути твій запах, доторкнутися до твого життя, не пішов на цвинтар, бо я боюся, Марто. Боюся не того, що мене схоплять, судитимуть, здіймуть галас у пресі, боюся того, що життя втратить свою чарівність. Без вина, жіночого театру та британського старого кіно. Не думаю, що Отто зрозуміє мене, іронія долі, він завжди розумів мене, але хтось позбавив його цієї здібності стосовно всіх і не зробив жодного винятку. Навіть для мене.


О, бачу, як тобі цікаво дізнатися, що сталося. Що сталося з блискучим, освіченим Отто фон Вайхеном, який безмежно кохав свою дружину і дітей. Чого ж більше в твоїх відчуттях зараз: цікавості чи страху? Страх і цікавість – потужні мотиватори, пам’ятай про це, Марто.


Я дізнався про те, що ти цікавишся дідом після того, як дізнався про його смерть. Міністерство юстиції не змінює своїх методів, вони завжди напоготові ловити на живця, навіть, вибач, мертвого, тому зробили все від них залежне, щоб донести до мене цю інформацію. Отже, я про це знав. Отто цього разу дійсно помер. Відмучився.


Я знав про те, що ти одна з усієї родини прощалася з Отто. Знав про те, що ти побачила всі ці дивні предмети, малюнки, нотатки, які залишилися від нього у спадок. І був переконаний, що ти ритимеш далі. Ти не знала, які на тебе чекають пригоди та відкриття, але я про це знав. Бо дещо дозволив собі створити.


Я сканував твою пошту і відстежував твої фінанси, як зараз легко дізнатися про життя людини ледь не все, знаючи кому і про що вона пише і на що витрачає гроші. Тому я знаю, що ти плекаєш надію, що твій дід, Отто фон Вайхен, наприкінці свого свідомого життя (бо потім почалося несвідоме, і воно виявилося набагато довшим) визнав свої ідеологічні помилки, відчистив свою совість до блиску, до тремтіння рук, покаявся і впустив у своє життя Бога.


Хочу тобі зауважити, що Бога Отто ніколи не випускав зі свого життя, Бог не уявляв, у яку потрапить пастку, коли постукався в його дитячі дверцята. Він лишень хотів познайомитися з маленьким Отто, розповісти казкову притчу, але залишився там назавжди. Ти ніколи не замислювалася над тим, як важко Богові жити в думках праведника? Як мало простору для фантазії, для життя, для зростання?


Але я відволікаюся. Отто фон Вайхен жив та чинив, як офіцер Рейху. Так, у нього з’являлися сумніви, як в будь-кого з нас, мені було набагато легше, бо я з юнацтва вважався мізантропом, Отто було важче, бо він приймав і віддавав набагато більше любові, ніж потрібно одній людині. Навіть моя любов перетікала до нього. Він не захлинався тільки тому, що вмів віддавати, мені ж важко було прийняти її, але коли я вирішував, що це варто брати, тоді висмоктував все до останнього ковтка, перетравлював і ховав. Свою любов.


До Отто привели нову перекладачку. Вона виглядала нещасною та старою, хоча була молодою матір’ю двох дітей. Він знав, що вона має жидівське коріння і не вбили її тільки тому, що хтось мусив перекладати, можна що завгодно говорити про нас, німців, але ми практична нація.


Далі я переповідаю з його слів. З плутаного листа, котрий невідомо як, але долетів до мене, ніким не перехоплений дорогою.


Він подивився на неї і раптом зрозумів, що вони схожі. Наче близнюки. В її обличчі він бачив своє обличчя.

І вперше в своєму житті барон Отто фон Вайхен злякався. Злякався, бо повірив, без жодного сумніву, в те, що він – жид. Ти думаєш, з огляду на це відкриття, Отто зглянувся на дводітну матір та допоміг їй переховатися або перебратися до своїх? Ти все ще сподіваєшся на це?


У кабінеті на стіні висіло велике старовинне люстро, мабуть, майно тамтешнього жида, котрого саме вбили, бо він необачливо не вивчив німецької або, банально, був дуже багатим.


Отто встав, закрив кабінет на ключ, вона ніяк на це не відреагувала, це була краща лінія захисту. Не реагувати, яке б дивне, смішне чи страшне ти не бачила. Він вхопив її за руку, підвів до люстра. І воно вбило зародки сумнівів, котрі, можливо, змогли прорости. На Отто дивилися два однакових обличчя. Одне – її, безсумнівно жидівське, інше – його, сумнівно-німецьке, але такого не могло бути! Він не міг у це повірити, тому одним духом він розбив і люстро, і її обличчя, влупивши цим обличчям, як м’ячем, у дзеркало.


Далі перерізав скалкою її горло, обличчя вже було спотворене так, що упізнати її не було можливості.


Ніхто з офіцерів, яким довелося розбиратися з цією історією, побачивши в кабінеті жінку без обличчя, з перерізаним горлом, у калюжі крові, що видавалася чорною, тому не лякала так, як тоді, коли вона майоріла, і Отто фон Вайхена, котрий буркотів щось невідомою мовою, намагаючись упіймати когось або щось у повітрі, не знав, як іронічно вони вчинять, поховавши скалічену та вбиту перекладачку в могилі, на хресті над якою було зазначено ім’я Отто фон Вайхена. Так, Марто, в тій могилі, до якої ти схилялася двічі, лежить жінка, що довела до божевілля твого діда і яку він убив. Він перелякався того, що вона схожа на нього, як дві краплі води, а її поховали під його іменем, наче підтверджуючи їхню однаковість.


Отто встиг написати мені листа, поки він не знадобився комусь, спочатку цей солдат або офіцер несміливо постукав у двері, потім гукав його, а коли не почув відповіді – виламав двері і побачив ту картину, що я тобі змалював. Конверт із листом до мене лежав поміж іншими – звичайною кореспонденцією, службовою та особистою, тому його надіслали, не відкриваючи, наївно думаючи, що всі ці листи написані Отто, коли він був у врівноваженому стані.


З іншого листа, листа лейтенанта, я дізнався про те, як було поховано ту жінку, її ім’я, про допити Отто, котрі не могли нічого дати, бо він не розумів, хто він, де і що від нього хочуть ці невідомі істоти. Не знаю, чи ідентифікував він себе як людину, чи увімкнувся настільки міцний захист організму, що переконав його в тому, що він камінець, кора, корінець, пил або щось інше. Його показували кільком лікарям, вони наслідували один одного, наче калькуючи медичні висновки стосовно неадекватності Отто, але ніхто не міг розібратися з тим, що дало поштовх цьому безумству. Про це знав тільки я, але я не збирався здавати свого друга. Про це потім дізналася Фіона, але я вбив її, про це тепер знаєш ти, я вирішив, що ти маєш право це знати. Лікарі ж відписувалися, вказуючи одне слово: стрес.


Далі почалися поневіряння Отто лікарнями та медичними потягами. Нашими та радянськими. Ніхто точно не знав, хто він зрештою такий, не завжди при ньому були документи. Це його і врятувало. В якомусь з потягів він і взяв собі хасидського капелюха. Божевільних перевозили гамузом, їх не розділяли за національностями, їхня вторинність була і без того зрозумілою, тому Отто зняв капелюха з голови померлого хасида. Через те, що його постійно голили, свердлили голову, щоб дізнатися хоча б щось (думаю, він цікавив медиків і з нашого боку, і з боку супротивників, тому йому не вкоротили життя. Хай собі живе із вкороченим розумом, а ми розберемося, що трапилося), він мерз, тому взяв теплого вовняного капелюха, щоб зігрітися. Бачиш, організм може забути ім’я, але розуміє, що йому холодно.


В цьому має рацію твій новий приятель Марат. Так, я про нього знаю, цікаво було читати його листи до тебе. Талановитий хлопчина, хай і напівкровка. Ти ще не допетрала, чого я про нього згадав? Думаю, що ти вже знаєш відповідь, але поки що я дозволю собі сказати про інше.


Біблію твоєму діду передав хтось з медичного персоналу, один з лікарів, теолог, австріяк єврейського походження, намагався захистити теорію щодо того, що Біблія повертала безумців до життя завдяки своїм повторам, універсальністю сюжетів, упокоренням, що віяло ледь не від кожного рядка, та знайомим з дитинства (звичайно, це стосувалося тільки віруючих) запахом сторінок. Він щоразу відкривав її тільки на сторінках з однаковими цифрами: 11, 22, 33, 44, 55… Потім його починало лихоманити, він закривав Біблію і відкидав її подалі від себе. Чого він боявся, знав тільки я. Жахливої однаковості, подібності, що лякала його, близнючості, від якої знову вибухав його мозок. Тому він відбирав у лікарів картинки, де було зображено два однакових предмети, і намагався перетворити один з них на щось інше, частіше просто спотворюючи його. І зрозуміло чому, чи не так?


Він малював себе або її, цього достеменно я не знаю. Він любив малювати. Самовчитель з івриту переслав йому я. Мені було цікаво, як він відреагує, в одній лікарні була людина з таким самим гнилим минулим, як у мене, з невгамовним фінансовим апетитом. Працювала ця людина в закладі, де утримували Отто, недовго, але я скористався можливістю. Отто гортав цей самовчитель, розглядав знаки, звуки, але користуватися ним не міг. Я знаю, що працівники Штазі, розважаючись, дали Отто жидівське прізвисько. Той, хто перший це вигадав, давно загинув за невизначених обстав. Та сама пригодована мною медична особа зробила йому повітряний укол, котрий, як повітряна куля, відніс цього жартівника до небес.


Тепер ти знаєш майже все. Залишилося переповісти дрібниці. Мені скортіло погратися з тобою, просте стеження мене втомлювало. Тому я зробив перший крок і перший дзвіночок. Дзелень. Але ти на це не звернула увагу. Пам’ятаєш четвертого листа Отто? Ти вирішила, що його поцупив Боно. Так воно і сталося, але тобі він його не повертав. Це зробив я. Боно виставив листа з нотами на аукціоні, ціна була середньою, він то прибирав лот, то знову виставляв. Я умисно запропонував високу ціну з тим, щоб він позбувся останніх докорів сумління, продав мені листа діда та купив на ці кошти клуб, про що давно мріяв. Переконаний, що це був гарний вчинок з мого боку. Коли ти заметушилася, я надіслав тобі листа. Але ти не відчула мого втручання.


Коли ти подалася до України, я дещо зробив для того, щоб ти зустріла Марата. Бачиш, як воно, я почав відстежувати і його, коли в моїй голові промайнула думка, що можна вас звести і подивитися, що з того буде. Я прочитав, чим він займається, його проект виглядав переконливо, це справді переворот у медицині. Він шукав фінанси для його втілення, я обережно навернув його на сайт університету твого чоловіка, Райнера. Марат побачив, що можна скористатися грантом. Про еміграцію він замислювався і раніше, тож зараз отримав ще одну підставу для того, щоб розпочати оформлювати документи.


Ти запитаєш, звідки я про нього знаю, навіщо він мені потрібен? Усе просто. Його я не знаю, але я знаю його бабусю. Вірніше, не знаю бабусю, але знаю, ким вона була, чому померла і де її поховано. Ну що, почали палати залози під вухами? В Отто завжди палали, коли він лякався.


Ти вже здогадалася, я відчуваю це. Так, бабусю Марата, Майю Гетман, знищив та понівечив переляканий барон Отто фон Вайхен. Марат про це нічого не знає. Певне, і не дізнається ніколи, якщо ти не розповіси. Ти розповіси? Як я люблю оселяти в людях подібних лямблій, ну і як, ти будеш лікуватися, га, Марто?


Я знав, що Маратові треба буде доводити своє жидівське походження, тому він вимушений буде навідатися до Житомира, точніше, до того села, де мешкала його бабця. Я знав, що він обов’язково завітає до подруги своєї тітки, яка працює в ляльковому театрі, а ти шукатимеш музичну школу Лятошинського, що знаходиться на тій самій вулиці. Я ніколи не бачив цієї Майї, але припустив, що смороду без смаженого не буває, тому Майя могла дійсно зовні нагадувати Отто, тож ти (оскільки успадкувала риси обличчя фон Вайхенів) також можеш бути схожою на неї.


Так і сталося, ви перетнулися. Я не уявляв, чи зможете ви зблизитися, але припускав подібний розвиток подій, розкішніше було б, якби ви стали коханцями, але друзі – це також непогано.


Ти повернулася, і я ще раз покликав тебе. Дзелень. От отримала мейла стосовно нових ліків проти діабету. Те, що ти чуйна людина, я швидко збагнув, тому знав, ти не зможеш не звернути увагу на цього листа після того, як дізналася про хворобу доньки Марата. Але ти знову не відчула мене, доручила перевірити інформацію своєму дядькові Артуру (який прискіпливий тип!). Я зробив чергову спробу, написав жартівливе послання, де попереджав, що тобі не варто зближуватися, будь-яке зближення – це як відчинені двері, Марто, ніколи не знаєш, хто зайде туди першим. Тут я стратегічно помилився. Я припустив, що ви стали коханцями, що ти думаєш тільки про нього, але ти примудрилася в цей час запустити до свого життя Райнера. Тому подумала, що з тебе знущається яка-небудь з його подруг.


Ти не реагувала на мої дзвінки. Тоді я приїхав до Берліна. О, дякую тобі за це відчуття. Неповторне відчуття справжньої небезпеки. Я наблизився до тебе, чув твій голос, вашу розмову, дивився на ваші руки, фотографував вас. Я побачив біля тебе Адама Шольца. Тепер я знаю, що це збіг обставин, але тоді це мені категорично не сподобалося, бо я знав, що він коханець Дори Тотер-Габор, тому помилково вирішив, що вона доручила йому стежити за тобою, а значить, він може вирахувати мене. Поспіхом я виїхав з країни. Вони не впіймали мене. Але я не встиг зачепити тебе, тому і пишу цього листа.


Не думаю, що ти надішлеш цього листа до Міністерства, в них був судовий дозвіл на сканування твоєї пошти, але він втратив свою чинність два дні тому, Дора ще не подала заяву на поновлення. Ти не зможеш мені написати, хоча я б хотів отримати від тебе листа, однак це дуже небезпечно, а ти пам’ятаєш про мої життєві слабкості, я не готовий віддавати їх вічності.


Стосовно Марата. Я знаю і про хрестини. Тож вирішуй сама, Марто, чи маєш ти право бути хрещеною матір’ю, і чи готовий він, Марат, до такої спорідненої близькості та усвідомлення того, що відповідальність за його сина нестиме жінка, дід якої вбив його бабусю. Хоча провина та прощення також потужні мотиватори, пам’ятай про це, Марто. Цінуй життя. І – бувай».


Райнер читав листа разом зі мною – я і не думала його відштовхувати чи затуляти текст руками, тому перший відчув емоційний землетрус, котрий трусонув мене так, що я ледь не впала. Хоча зовні все виглядало так, наче нічого не змінилося, в мене міцний фундамент. «Що ти будеш із цим робити?» – тихо запитав мій чоловік. Я мовчки скопіювала листа, руки трусилися, ніколи не думала, що це настільки складно – просто скопіювати листа, та відправила його Маратові. «Правильно, правильно», – поспіхом, невідомо скільки разів, заспокійливо говорив мені Райнер.

Марат зателефонував за півгодини. Я прийняла дзвінок та його мовчання. Я також мовчала, не знаю, скільки це тривало, але він почав говорити. «Я мовчу не з ненависті до нього. Я мовчу від жалю та любові до тебе. Я молився, як тоді в церкві на Покрови, ніби відчуваючи наше спільне минуле. За неї, за нього. Марто, образи для тих, хто живе головою до неба, а не для тих, хто вже головою до землі. Іншим вони вже не потрібні, вони пішли в землю разом із ними. А перші здатні з ними впоратися, щоб не отруювати землю мертвими образами. Марто, я дуже сподіваюся, що побачу тебе ще сьогодні разом з нами». І я відповіла наче кодом, шифр до якого знали тільки ми, «PS 204, 16:55».

Номер рейсу звучав наче постскриптум, певне, це і був він. Райнер тримав у руках мою дорожню сумку, де в маленькому сріблястому оксамитовому футлярі було сховано срібну ложечку для мого похресника, та викликав таксі.

Я летіла і думала про мотиватори. Страх і провина – два потужних мотиватори. Особливо для тих дорослих, які дітьми не ховалися під ковдру і не зіщулювалися від страху, а підводилися та йшли, щоб вполювати моторошний звук.

Розуміння та прощення – два не менш потужних мотиватори, котрі допомагають двом людям відчистити або знищити те, що піддається очищенню і знищенню, та змиритися з тими щербинками, дірками, шрамами та плямами, котрі вжилися в нас, стали частиною нас і нашої історії.

Я тримала на руках Мартина і ніяк не могла собі пояснити, чому Ґердана мусить чекати нас на дворі, залишившись без цього неповороткого сонячного зайчика, що довірливо зігріває носиком моє плече. Аркадій тепло дивився на нас, ніби повірив у сестринство в цьому вимірі простору і часу, коли ми об’єднувалися для того, щоб захистити це крихітне створіння, гола п’яточка якого торкнулася мого живота, що її шовковистість відчувалася навіть через тонкий трикотаж моєї сукні.

Удома, після того, як ми натішилися зустріччю, подією, Мартином та спілкуванням, а потім наплакалися і поринули в чужі спомини, спомини людей, які були близькими та рідними нам і водночас такими далекими і незнайомими, ми нарешті розійшлися кімнатами.

У ванній кімнаті, витираючись рушником Ґердани, я побачила своє відображення в навісному дзеркалі, бачила свій анфас та два профілі, таким трійчатим було це люстро. Я впізнавала себе і не впізнавала. Ми завжди віддзеркалюємо ще когось. Як мій дід тоді. Як я зараз. Але всі наші віддзеркалення – все одно є нами. І ще трохи іншими.

Раптом я почула голос свого тіла, наче хтось покликав мене: «Ма…» Я прислухалася до нього уважніше і почула щось настільки дивне, м’яке і приємне, що спонукало мене до певних дій. Те, що забезпечувало мені ці дії, я вгледіла ще раніше, на полиці поряд з коробочкою з вітамінами, піпеткою та пляшечками з ароматизованими оліями.

Цей тест з двома червоними смужками Райнер отримає раніше, ніж я побачу своє віддзеркалення в його очах. Тепер я повірила в те, що історія з дідом завершилася, і в те, що в мене народиться хлопчик. Можливо, Ханне має рацію, люди, в яких є діти, починають жити майбутнім, а не минулим. Але тільки розібравшись зі своїм минулим, ти можеш стати сильнішим та відчути себе впевненим. Я знаю, що в мене народиться хлопчик. Також чийсь дід. І я хочу, щоб життя його було прозорим для його онуків. Тому надсилаю DHL цей тест Райнеру. Так розпочнеться кошик артефактів маленького Отто Марата Графа (ще не народився, але вже звучить так, як похресник Марата) разом із початком його життя в мені.


2009—2011 роки.

Київ


Примітки


1

Кельзен, Ханс (1881—1973) – австрійський та американський юрист і філософ, автор концепції коституційного суду, засновник Конституційного суду Австрії. Єврей за походженням. (Тут і далі прим. ред.)

(обратно)


2

Шиндлер, Оскар (1908—1974) – німецький промисловець, який врятував майже 1200 євреїв під час Голокосту, надавши їм роботу на своїх заводах у Польщі та Чехії. Ця історія лягла в основу книги «Ковчег Шиндлера», за якою знято фільм «Список Шиндлера».

(обратно)


3

Тут: Копперфілд, Девід (1956 р. н.) – відомий американський ілюзіоніст.

(обратно)


4

Ріфеншталь, Лені (1902—2003) – німецька актриса, кінорежисер та спортсменка епохи нацизму.

(обратно)


5

Харлан, Файт (1899—1964) – німецький актор, режисер театру та кіно. Зняв скандальний антисемітський фільм «Єврей Зюс».

(обратно)


6

Букстехуде, Дітрих (1637—1707) – датсько-німецький органіст, один з найвидатніших композиторів епохи бароко.

(обратно)


7

Сента – дочка рибалки, героїня опери Вагнера «Летючий Голландець». Лібрето створене на основі повісті Генріха Гейне «Мемуари пана фон Шнабелевопського».

(обратно)


8

Йдеться про антивоєнний роман американського письменника Курта Воннегута «Бійня номер п’ять».

(обратно)


9

Манн, Томас (1875—1955) – видатний німецький письменник, отримав Нобелівську премію за роман «Чарівна гора».

(обратно)


10

Тобто Житомир в перекладі на німецьку.

(обратно)


11

Людендорф, Еріх (1865—1937) – німецький генерал, активний учасник Першої світової війни, вважав прихід Гітлера до влади фатальною помилкою. Автор концепції «тотальної війни».

(обратно)


12

Тут: Бердичів.

(обратно)


13

Лятошинський, Борис (1894—1968) – видатний український композитор і диригент, основоположник модерного напрямку у вітчизняній музиці. Родом з Житомира.

(обратно)


14

Jerk off – майстерність доводити до оргазмів тільки за допомогою рук. Термін використовується в порноіндустрії.

(обратно)


15

Магістр європейського права (скороч. LLM.Eur. від лат. Magister Legum Europae) – другий вищий академічний ступінь.

(обратно)


16

Доктор філософії (скороч. від лат. Philosophiae Doctor) – академічний ступінь у країнах Західної Європи, що відповідає нашому кандидату наук.

(обратно)


17

Біла троянда (нім. Weise Rose) – назва групи мюнхенського студентського Опору в нацистській Німеччині. Група діяла від червня 1942 р. до лютого 1943 р. Назва вибрана за книгою відомого письменника Б. Травена. Один з її членів мав прізвище Граф.

(обратно)


18

Свінгюгендом називали молодь, яка вдень виконувала обов’язки членів нацистської огранізації, а вночі потай збиралась і танцювала заборонений нацистами американський танець свінг. На цю тему американський режиссер Томас Картер створив фільм «Діти свінгу» (1993).

(обратно)

Оглавление

  • Ключ до дверей майбутнього
  • Глава перша
  • Глава друга
  • Глава третя
  • Глава четверта
  • Глава п’ята
  • Глава шоста
  • Глава сьома
  • Глава восьма
  • Глава дев’ята
  • Глава десята
  • Глава одинадцята
  • Глава дванадцята
  • Глава тринадцята
  • Глава чотирнадцята
  • Глава п’ятнадцята
  • Глава шістнадцята
  • Глава сімнадцята
  • Глава вісімнадцята
  • Глава дев’ятнадцята
  • Глава двадцята
  • X