Иоанна Хмелевская - Клята спадщина

Клята спадщина [uk] 1100K, 217 с. (пер. Булаховська)   (скачать) - Иоанна Хмелевская


Йоанна Хмелевська
КЛЯТА СПАДЩИНА
Роман


©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література




З польської переклала Юлія Булаховська

Перекладено за виданням: Joanna Chmielewska. Upiorny legat. Roman. — Warszawa: Gzytelnik, 1977.


Телефон озвався пізно ввечері. Я б взагалі не взяла слухавки, як не брала її протягом багатьох попередніх місяців, коли б не те, що в моїх життєвих планах зайшла раптова засаднича зміна. Саме того дня я переродилася духово й відмовилася від прагнення цілковитого душевного спокою.

Такий цілковитий душевний спокій (що межував з відмовою від усіх клопотів практичного життя) був мені потрібен у зв’язку з наміром усе ж таки втнути науково-фантастичного романа, наміром, здійснюючи який, я довела до нестями половину варшавських ядерних фізиків. Я довго обмірковувала свій твір, постала потреба уточнити певні технічні подробиці, що на них я не розумілася, тож довелося радитися з фахівцями.

— Даруйте, пане, мені потрібне щось таке малесеньке, що могло б поглинати космічні промені. Я знаю, ті космічні промені — то такі часточки, і воно має їх поглинати. Що б воно таке могло бути?

Це запитання звичайно викликало у фахівців якийсь дивний вираз обличчя і лагідну відповідь:

— Якщо промені мають дар проникати скрізь, то вони ніде не можуть зібратися, люба пані.

На що я відповідала:

— Через те мені потрібно, щоб оте малесеньке мало денце…

На тому денці розмова зрештою й уривалася. Фахівці починали дивитись на мене якось утомлено і негайно радили звернутися до інших фізиків. Ніхто з них не виявився таким оригінальним, аби зреагувати якось інакше. Цілком можливо, що це денце становить якусь страшну службову таємницю, яку вони панічно боялися виказати; так, вони мовчать, але вона конче має існувати…

Нічого дивного, що роман у мене ніяк не виходив. Незважаючи на це я хотіла поставити на своєму й буквально кипіла творчою енергією, поклавши не зважати на дивні речі, що множилися навколо мене. Подій було чимало, вони відвертали мене від роботи дедалі частіше, й нарешті настала хвилина, коли відвернули остаточно, і я мусила визнати творчу поразку. Баталію програно, я відмовилася від своїх творчих намірів.

Ну, і того ж таки вечора озвався телефон. Пора, як на мене, була ще зовсім рання: 23-я година сім хвилин. Я так достеменно запам’ятала час, бо переді мною стояв будик, який поспішав рівно на п’ятнадцять хвилин, і він показував 23-ю двадцять. На тому кінці дроту чийсь голос промовив приглушеним драматичним шепотом:

— Рятуйте, вбивають! Їдьте хтось сюди, мерщій! П’ясечинська, 18, квартира 21; це оті двоє, повідомте в мілі…

— … цію, — додала я від себе, теж переходячи на шепіт, хоча й не такий драматичний.

Голос нараз урвався, почувся чи то хрип чи то стогін… Все це виглядало досить поважно, щось грюкнуло, і на мент у слухавці запанувала гробова тиша. Я тримала її й далі біля вуха. Потім я почула якийсь легкий стукіт, згодом голосніший, ще згодом якийсь шурхіт і відлуння невиразної розмови. Одначе в ній годі було щось розібрати. Шурхіт начебто подаленів і перетворився на незграйний галас, що чергувався зі стукотом. Я поклала слухавку не надто вражена, бо почала вже звикати до дивних подій. Було навіть приємно, що я вже встигла відмовитись від свого святого душевного спокою: не в моїй натурі приходити до тями лише після такого телефонного дзвінка.

Цілком можливо, що це просто якийсь дурний жарт. Той, хто телефонував, не поклав слухавки. Я знову взяла свою і впевнилася, що зв’язок триває: мій телефон був заблокований. Хай навіть це жарт, однаково треба з цим бешкетником якось роз’єднатися, бо жарт може затягтися надовго. Жартівник не покладе слухавки, завтра вранці піде на роботу, і я до вечора не зможу користатися з телефона. А я планувала на завтра всілякі важливі розмови, між іншим, з одним відомим і авторитетним ядерним фізиком. Роз’єднати нас могла тільки телефонна станція, але туди спершу треба якось додзвонитися. Отож, замкнене коло.

Якщо це не жарт, треба якнайшвидше заявити в міліцію. Хай та робить, що вважатиме за потрібне й ухвалить відповідну постанову.

Мої зв’язки з міліцією останнім часом вельми пожвавилися. Здригнувшись на думку про те, хто прийме звідомлення про злочин на П’ясечинській, я збігла до сусідів на поверх нижче, зиркнула на годинника і рішуче натиснула на ґудзик дзвінка. Вже за третім дзвінком раптом пригадала, що бачила їх днів зо два тому із валізами перед домом. За дверима панувала цілковита тиша — свідчення їхнього від’їзду на відпочинок десь поза межі Варшави.

Я знову вернулась до себе, пересвідчилася, що телефон справді заблокований, взяла торбинку й вийшла на вулицю, до автомата. Автомат не працював. Це вже починало дратувати. Я не мала уявлення, де шукати іншого найближчого автомата; не знала також, хто ще з сусідів має телефон, а йти і стукати до них усіх по черзі видавалося нетактовним. Я повернулася до нашого будинку, сіла у свою машину і пригадала, що названа тим «дотепником» вулиця міститься десь за сто метрів від мене. Я завагалася.

Перевірити самій, що там і як (згідно з зазначеною адресою), — це забере яких три хвилини. Я могла б, зрештою, проїхати й трохи далі, розшукати десь інший, справний автомат, може, якусь патрульну міліційну машину або навіть проїхати до самого комісаріату чи до головпоштамту. Я сиділа за кермом; ключик стримів у отворі; я повернула його майже механічно. Машина завелася, і я рушила з місця, рушила в бік П’ясечинської… При в’їзді в цю вулицю довелося пригальмувати, бо з неї, якраз серединою дороги, виїздила стара «Варшава». Далі вулиця була цілком порожня. Я під’їхала до № 18 і вийшла з машини.

Парадні двері стояли отвором, а ліфт не працював. Я зійшла на четвертий поверх. Шукаючи мешкання № 21, прокрутила подумки різні версії. Я подумала, між іншим, і про те, що, може, цей жарт адресовано не мені, а пожильцям цього мешкання, до яких ні з того ні з сього раптом мала б з’явитися міліція, вириваючи їх із першого сну. Може, подзвонили з якогось іншого місця, заблокували мій телефон, перебуваючи зовсім не тут, і мені, замість турбувати невинних людей, треба було б зателефонувати до аварійного бюро станції з якогось сусіднього мешкання або з телефонної будки. Тут же мене вибатькують (і цілком справедливо), а жартівники тим часом від’єднають телефона, і я зрештою не зможу навіть довідатися, хто ж це викинув такого коника. Безглуздя. Останнім часом усі мої дії якісь безглузді…

Отак собі розмірковуючи, я натиснула на гудзика, чекаючи найгіршого. Тиша. Я надала обличчю приємного виразу і натиснула вдруге. Жодного ефекту. Натиснула втретє. Знову подумала, що, можливо, то був хтось, хто не любив міліції і намагався допекти їй, а не мені. Відтак я обережно й делікатно натиснула на клямку, пам’ятаючи, що за підозрілих обставин завжди треба діяти саме так.

Двері виявилися незамкненими, за ними панувала темрява.

Я стала на порозі, трохи зніяковіла, ще сподіваючись на щасливе розв’язання загадки. Цікаво, як я почуватимусь після арешту за самовільне вторгнення до чужої оселі? Може, ці люди спокійно собі сплять, а двері забули замкнути на замок з неуважності…

Я помацала стіну біля вішака і запалила світло, яке додало мені енергії та сміливості. Тиша лишалася непорушна. Я побачила маленький передпокій із дверима на кухню і відчинені двері до кімнати. Навшпиньки я пройшла наперед і з несподіваною рипучістю (що буде, те буде!) запалила світло у кімнаті, після чого закам’яніла, приголомшена жахливою картиною.

Мертве тіло я завважила вмент; промайнуло навіть у голові, що в даному разі мені ще пощастило. Якби звідкись таємничо витикалась тільки рука чи нога, я пережила б далеко більший шок. У кімнаті панував розгардіяш: меблі були звичайні, посередині — порожньо, а в кутку під низькою полицею з книжками лежала людина — вочевидь нежива. Щось мені здавило у горлі, між лопаток я відчула мовби холодний доторк ножа, якого мав би вгородити мені нападник, намагаючись позбутися непотрібного свідка; ноги мені обм’якли, голова запаморочилася. Я стояла на тому осоружному порозі й намагалася відвести очі від небіжчика.

За якусь часину з’явилася думка й про те, що, звичайно ж, я можу втекти, уникаючи якихось драматичних ускладнень. Але цю миттєву думку одразу ж холодно відкинуто. Ясно, можна втекти, але спершу треба полагодити клятого телефона…

Телефон стояв на полиці над головою мерця. Доконче потрібно туди підійти. Я радо заплющила б очі, але боялася перечепитись об якусь із порозкидуваних речей. Я перемоглася, зібравши всю свою внутрішню силу, перебрела «розгардіяш», приступила до полиці й одразу ж побачила, що так — дзвонили саме звідси… Слухавка лежала на вільній поверхні полиці, не натискаючи на телефонні важелі. Я обережно взяла її двома пальцями, поклала на апарат і лише потому взяла знову. Почувся нормальний сигнал. Як я й передчувала, я вплуталася в історію… Довелося відмовитися від спокусливої думки про втечу і накрутити номер швидкої та міліції. Отже, я таки встряла в аферу, де, сама того не відаючи, вже давно відігравала роль найпершої підозрілої…

* * *

Майор Фертнер був середнього зросту, щуплявий, мав меткий, розумний погляд; вуха в нього трохи стовбурчилися. Дивився він на мене якось зневажливо і підозріло.

— Скажіть одразу, чого ви торкались, — порадив мені майор таким тоном, ніби й гадки не мав вірити у мою правдивість.

— Клямки дверей і замка, — відказала я з притиском. — Вимикача на стіні. Другого вимикача. Йдеться про те, чого я взагалі дотикалася чи тільки руками? Бо одвірка я дотикалася лише плечима.

— Руками, руками.

— Телефонної слухавки. І нічого більше. Я про це подбала. Міліцію я чекала на сходах.

— А клямки на внутрішніх дверях?

— Другої ні. Двері були відчинені навстіж.

— І ви твердите, що з ним зовсім незнайомі, з цим мерцем? Ви певні того?

Ми розмовляли, сидячи на ванні. У кімнаті поралася так звана слідча група.

Ванну кімнату, з невідомих мені причин, оглянуто насамперед, і тепер ми з майором могли там поводитись як завгодно.

— Правду кажучи, ні, — визнала я з гіркотою. — Тобто я не певна. Прізвище цієї людини ні про що мені не промовляє. Щодо обличчя, то ті риси, які я встигла розгледіти, видаються мені чужими. Але я просто можу не пам’ятати.

— Ну, добре, але ж він телефонував саме до вас, га? Тож у нього мав бути ваш номер?!

— Авжеж, мабуть… Але звідки він у нього? Ситуація справді безглузда: геть чужа людина в останню хвилину життя дзвонить саме до мене й зараз по тому замовкає назавжди. Якесь ідіотство. Нічим я не зможу довести, що я не знала цієї людини; я б і сама комусь не повірила із такою розповіддю…

Погляд майорів ставав дедалі підозрілішим.

— Цікаво, — зауважив він, — чому він подзвонив одразу до вас, а не, наприклад, до швидкої чи міліції? Вас це не дивує?

— Бо в мене така клята вдача, — відповіла я похмуро. — Ніщо мене вже не дивує. Я хотіла мати спокій, ось зі мною й кояться такі речі. Я вам раджу про всяк випадок перевірити всіх абонентів, чиї телефонні номери відрізняються від мого на одну цифру, ану ж щось з’ясується.

— А ви сюди приїхали тільки тому, що він зателефонував, так?

— Ну, мабуть, тільки тому. А ви на моєму місці не приїхали б?

— На вашому місці запевне ні. Треба було не дотикатися тієї трубки, залишити, як вона була. Адже тепер не можна довести, що він дзвонив саме до вас.

— А як я мала заявляти в міліцію? Телепатично?

— Ні, з іншого апарата.

— Але ж уся штука в тім, що я не мала напохваті або десь поблизу іншого телефонного апарата.

— Все одно, не треба було нічого міняти.

Я спалахнула.

— Тобто ви гадаєте, хтось повірить, ніби я все це вигадала? Отак собі з доброго дива, без жодної причини, припхалася сюди вночі? А може, то я сама його і вбила? Ха! Мені більш нічого робити, тільки зриватися з місця й летіти, щоб когось замордувати. Як там його звати? Дуткевича…

— Вальдемара Дуткевича.

— Якого я взагалі не знаю! Чи не здається вам, що якби я все це вигадала, то якраз би сказала, що його знаю? Ні, то в мене, бачте, така своєрідна манія — вбивати цілком незнайомих мені людей, таке собі новітнє хобі!

— А я вже про вас чув, — нагло урвав майор.

Я зрозуміла його з льоту. Справді, з огляду на недавні численні події, він міг багато чого чути. Міг навіть підозрювати мене в дуже дивних речах.

— Мабуть, від капітана Ружевича? — підказала я обережно.

Майор не відповів на моє запитання.

— Одне певне: ви постійно маєте причетність до якихось порушень норм і закону, — сказав він значливо. — Між нами кажучи, я справді вірю, що він до вас телефонував. І, очевидно, не без причин. Чи не складається у вас, пані, такого враження, ніби хтось навмисно хоче вас у щось уплутати?

Думка була нова і трохи мене спантеличила. Треба буде обміркувати її гаразд. Мавши звичку відповідати на запитання одразу ж, я і цього разу спробувала дати негайну відповідь.

— Не знаю, пане… Точніше, про це я ще ніколи не думала, просто й на думку не спадало. Може, ви й маєте рацію…

— Категорично цього я не тверджу, — швидко відповів майор. — Мене цікавлять тільки ваші враження.

— Щодо вражень, то я ще не певна…

До ванної кімнати увійшов молодик і мовчки подав майорові маленького, зіпсованого нотатника. Ще й досі перебуваючи під враженням висунутого звинувачення, я запалила цигарку, намагаючись зібрати думки. Марна річ! Тоді в мене майнула гадка: чи не попросити їх приготувати чаю: у небіжчика в кухні, мабуть, було все для цього потрібне. Я зазирнула через майорове плече і відразу ж і думати забула про чай, бо побачила в нотатнику знайомий номер телефону. У мене всередині наче щось урвалося.

Майор підвів голову і зирнув на мене із жвавим зацікавленням.

— Чи знаєте ви тут когось?

Я завагалася.

— Можна щось збрехати чи одразу казати всю правду? — спитала я обережно. — Щоб потім не звинувачували у фальшивих свідченнях.

— Кожен щось бреше або приховує, — відказав він з гіркотою. — Краще буде, як пані одразу скаже правду. На мою думку, для вас це навіть вигідніше. На цьому щаблі слідства взагалі ще нічого не відомо, і навіть якщо пані комусь зашкодить, то несвідомо. Пізніше буде гірше, зрештою — вирішуйте самі.

Я подумала, що цей майор — якийсь дуже розумний жук і що він, безперечно, має рацію. Водночас, майнуло в голові, у цьому є й щось підозріле: підсунув мені нотатника, а слідчі органи не розкидаються без причини речовими доказами на місці злочину. Щось він тут запідозрив… Хтось хоче мене в щось утягти… До мене телефонував незнайомий мені небіжчик. Чудасія, та й годі!

Книжечка не мала абетки, і все в ній нотувалося спонтанно, в міру потреби.

— Баська, — повагавшись, мовила я. — Я впізнала номер — одразу впав мені в очі. Цебто Барбара Маковецька, живе на Польній. Інших не знаю. Тепер оце «Р». Стривайте-но… — Я зазирнула до свого нотатника. — Ракевич! Добре, що згадала… Це один такий собі… На Заході їх звуть бізнесменами. Живе на Гурному Мокотові, адреси не пам’ятаю, але можу показати — де це. Одразу ж скажу — має бути викреслений зі списку можливих убивць, бо надто багатий, аби займатися дурницями. Більше нікого зі знайомих не бачу.

Я проглянула нотатника до кінця і на передостанній сторінці знайшла себе: Пані Йоанна — 41-26-33. Дуже чітко і шанобливо…

— Ну, то як? — зацікавився майор. — Чи був він із вами знайомий?

— Дідько його знає! Може, читав мої твори і захоплювався? Це не так дивно, як вам видається, — є й такі.

— Я анітрохи не дивуюсь, — чемно відказав майор, знову щось обмірковуючи. — Дуже незручна ванна! Так хто ця пані Маковецька?

— Моя подруга.

— Розумію, що подруга. Але, окрім того, вона хтось же й ще?

— Так, звісно. Водій за фахом. Має права четвертого класу. Може водити автобуси.

— А де вона працює?

— Ніде. Працювала була на транспорті, але облишила. Відмовилася від своєї роботи, коли якось мусила тричі зряду міняти колесо свого ваговоза, вночі, під дощем, і ніхто їй не міг, та й не хотів, допомогти. Це так на неї вплинуло, що вона відмовилася від будь-якої роботи взагалі.

— А з чого ж вона живе?

— З того, що виграє на верхогонах і що заробляє чоловік.

— Ага! — жваво відгукнувся майор і знову мовби завагався. — А що поробляє чоловік?

Я мала велику охоту поінформувати майора, що Павел теж грає на верхогонах. Проте похопилася і сказала, що він перекладач із німецької і непогано заробляє.

— Пані не здогадується, що в них могло бути спільного з цим Дуткевичем?

— З яким Дут…? А! З цим? Не маю зеленого поняття. Взагалі, щоб не було непорозумінь, хочу ще раз звернути вашу увагу на той простий факт, що я справді з цим Дуткевичем не знайома, тож нічого про нього не знаю. І не питайте мене, будь ласка, вдесяте, чому він до мене телефонував, бо цього я теж не знаю. Мене й саму це інтригує, і я зроблю спробу все з’ясувати.

— Що ж, з’ясовуйте, — погодився майор, чим неймовірно мене здивував. — А тоді поінформуєте й мене. Чи зможете ви завтра скласти офіційне зізнання?

— Тобто завтра чи сьогодні? Вже чверть на четверту.

— А, чи то пак, сьогодні.

— Тоді десь після дванадцятої дня. Раніше не хотілося б.

— Зателефоную до вас близько дванадцятої, — сказав майор. — А зараз попрошу вас, пані, підписати протокол і можете йти додому.

Виявилося, між іншим, що я, крім усього іншого, ще й свідок обшуку в небіжчиковій кімнаті. Я дотримувалася думки, що нічого в помешкання не підкинуто і нічого в ньому не переховувано, тож поставила свій підпис зі спокійною душею. Мене зацікавило повідомлення, що нотатника знайдено в затиснутій руці небіжчика і розгорнений він був саме на тій сторінці, де значився номер мого телефону. Це мене починало не на жарт непокоїти.

У всій цій ситуації було щось незрозуміле. Сам телефонний дзвінок від небіжчика — то, звісно, дрібниці, бо дурні випадковості можуть статися з кожним. Але на мене останнім часом вони просто сипалися. Майор поводився оригінально, сам утелющив мені в руки нотатника і звелів його проглянути. Пристав на те, щоб я сама шукала причини дзвінка, і це теж дивувало, бо на початку такі мої наміри трактовано зовсім інакше — з погрозою в голосі. Звідки ж тепер ця лагідна поступливість? Той-таки майор підкинув мені думку, що мене зумисне хочуть уплутати в якесь паскудство… Мабуть, навколо мене діялося щось таке, на що я не звернула уваги, поглинена «допитами» ядерних фізиків.

Напевно, щось дуже серйозне, якщо до програми включено злочин. Наспів, видно, час зацікавитися всім цим по-справжньому…

Годинник показував пів на четверту ранку, коли я зателефонувала до Баськи, без жалю й милосердя вириваючи її з теплих обіймів Морфея.

— Випий води, — попередила я її замість вступу. — Я вплуталась у вбивство.

— Нарешті щось веселе! — потішено мовила Баська заспаним голосом, хоча й не дуже здивована. — Можна дізнатися, кого ти порішила?

— Якогось Вальдемара Дуткевича. Що це за один?

— Не знаю. Чи то пак, що я кажу, знаю, певна річ! А за що ти вбила Вальдемара?

— То не я його вбила, а якісь невідомі. Хто це?

— Про кого ти говориш? Про Вальдемара?

— Власне. Про Вальдемара Дуткевича. Хто це, хай йому чорт?!

— Як би тобі сказати… Ну, такий собі…

— Дякую. Ти дала вичерпну характеристику, тепер я вже знаю його як облупленого. Він що, мене знає?

— Зеленого поняття не маю. А ти його знаєш?

— Певною мірою. Досить нестандартне знайомство; дуже однобічне: зовсім не орієнтуюсь у тому, який він був за життя. Чи прийдеш ти, нарешті, до тями. Май на увазі: я не вигадала все це для роману, все це дійсність!

Баська хвилину помовчала.

— Зачекай, — сказала вона трохи спантеличено. — Мабуть, ти маєш рацію. Я справді зараз піду вип’ю води.

Дожидаючи, поки вона вернеться до телефону, я запалила сигарету і принесла собі попільничку. З’явився певний шанс про щось нарешті довідатися. Баська навіть після сну швидко приходила до тями і не в таких екстремальних ситуаціях.

— Розкажи ще раз спочатку, — зажадала вона рішуче і тверезо, повернувшись до телефонної слухавки. — Як на мене, все це надто заплутане, і я, щиро кажучи, нічого не второпаю.

Я розповіла їй про всі події по черзі, не вдаючись до подробиць і поки що нічого не коментуючи.

— І все це правда? — перепитала Баська, явно нервуючись. — Ти певна, що він помер?

— Ще б пак ні! Носоріг на його місці — й той би сконав. Розкажи мені, нарешті, хто він і чому телефонував саме до мене!

— Або я знаю… Звичайний собі чоловік. Працює в овочевій кооперації, вирощує печериці. Я знаю його вже двадцять п’ять років. Трохи безклепкий, але світла душа. Такий порядний, пунктуальний, завжди у злагоді з законом, і взагалі, як хто тобі потрібен до послуг, то він саме той чоловік.

— Був, — поправила я похмуро. — Тепер уже пуття з нього ніякого. Де, хай йому трясця, він доп’яв мого телефонного номера?

— Може, й у мене, — призналася Баська, трохи поміркувавши. — Морочив мені цілий місяць голову, що захоплюється твоєю творчістю і хоче тобі це висловити особисто. Врешті-решт, може, я й дала йому твого номера.

— Ну, і висловив… у дуже оригінальний спосіб. Гадаєш, в останню хвилину життя він хотів поділитися зі мною своїми думками?

— А чом би й ні? Вже відомо, хто його вбив?

— Нуль цілих і нуль десятих. Насамперед, хотілося б знати, чому він зателефонував саме до мене, бо про це весь час допитується міліція, і я мушу щось відповісти. Послухай, може, то він до тебе хотів зателефонувати, та помилився? Може, подзвонив за асоціацією? В екстремальних ситуаціях таке трапляється.

— Цілком можливо, що він телефонував спершу до мене. У таку хвилину я якраз могла б стати йому в пригоді, але мене цілий день не було вдома, ми з Павелом повернулися додому тільки опівночі. А що мене вдома не було, то він міг шукати мене в тебе.

— Звучить цілком логічно, — зауважила я. — Чи знав він, що ви ходите до мене?

— Знав, що ми часто буваємо або в кіно, або в Біланові, або в тебе, або ще десь, але туди не зателефонуєш — тільки до тебе. Можу собі уявити, як ти зраділа!

— Дуже! Ну, та я вже звикла. А ти не можеш мені пояснити, що його спонукало дзвонити саме тобі?

— Протягом двадцяти п’яти років знайомства, коли з ним щось станеться, він завжди телефонував мені. Я вже теж звикла.

— І ти так ощасливлювала тільки його чи, може, ще кого?

— Іще Гавела.

— А що він за один, той Гавел?

— Наш вітчизняний аферист найвищого гатунку. Я розповідала тобі про нього. Ти теж його знаєш… бачила на вулиці: високе чоло з залисинами і губи, як у веселого амурчика.

— А! Згадала. А що він тут робить?

— Уявлення не маю.

— У небіжчика занотований номер його телефону.

Від Баськи долинув такий звук, наче вона похлинулася водою, якої я радила їй випити. Це мене здивувало й занепокоїло.

— Не пий під час розмови: ще, чого доброго, задушишся. Не щодня вбивають наших знайомих…

— Зачекай, — перепинила мене Баська, стаючи раптом ще нервовішою. — Вальдемар мав номер його телефону? Ти певна цього? Де він у нього записаний?

— У нотатнику. Майже поруч із твоїм. Здається, на наступній сторінці. То що? Вони зналися між собою?

Судячи зі звуків, Баська хапливо пила воду.

— Не знаю, — відповіла вона нарешті. — Досі я гадала, що ні, певніш, я нічого про це не знала. Взагалі не маю зеленого поняття, кого міг знати чи не знати Вальдемар. І чого це йому забандюрилось тобі телефонувати!

Я кивнула, хоч і не дуже рішуче.

— Отже, про отих двох ти теж нічого не знаєш? — допитувалась я.

— Про яких двох?

— Він сказав мені по телефону: «Це оті двоє». Я зрозуміла з цього, що вбили його двоє якихось знайомих. Ти їх знаєш?

— Не знаю. Ніхто з моїх знайомих не повідомляв мене, що має намір пришити Вальдемара.

— Може, він бував у якомусь непевному товаристві?

— Уявлення не маю, я буваю — в порядному.

— Чи давно ти його бачила?

— Чого там давно — днів зо два тому.

— І який він був?

— Звичайнісінький. Не виглядав на можливу жертву злочину… Та в мене померзли ноги і взагалі чогось мені не до вподоби, коли провадять слідство в такий час.

Я втішила її, що міліція візьметься до діла тільки о сьомій ранку, і вона буде за першого свідка. Баська невдоволено хмикнула і буркнула щось собі під носа. Я відмовилася від подальших запитань, дала їй спокій і розпрощалася з нею. Розпрощалася не з нехоті чи милосердя, а єдино через те, що мала нарешті трохи поміркувати над усією цією історією.

Баська балакала зі мною якось чудно, не так, як завжди. Можна було б поставити це на карб несподіванці (кого не збурить повідомлення про злочин о пів на четверту ранку!), але тут крилося й щось інше. Вона була зі мною нещира. Атож, саме так — нещира. Фальшивий тон з’явився десь посередині розмови й не зникав до самого кінця. З чого б то? Може, вона хотіла щось приховати? Вона майже не ставила запитань, не цікавили її й подробиці вбивства, не цікавив сам небіжчик, єдине, що її вразило, — це Гавелів телефон. У чім тут річ? Здавалося, вихід простий — зателефонувати Гавелові й запитати, чи знав він Дуткевича. Та я утрималась, пригадавши собі, що з певного (досить довгого) часу мене спостигають якісь дивні пригоди і я мушу над ними подумати. Напевне, це кращий спосіб розкрити таємницю, аніж безпосередні розмови, які, по-перше, роздратують майора, а, по-друге, нічого мені не дадуть, бо співрозмовники можуть удатися до брехні. Отже, треба по черзі розглянути всі оті дивні трапунки.

Та попри все бажання, скупчитись не пощастило. Пам’ять без перебору, сліпо підсовувала все, що їй заманеться, — байдуже, чи це мало якийсь зв’язок із небіжчиком Дуткевичем, Ваською та Гавелом, чи ні. Сяк-так я спромоглася відновити хронологію, але, на лихо, тільки хронологію…

* * *

Першим дивним явищем у ланцюгу подій був прапор. Моїм канадським родичам з доброго дива забаглося, щоб я намалювала їм прапор. Надіслали мені докладні письмові настанови, як має цей прапор виглядати і з чого складатися; кілька емблем до нього надіслали листовно, а про решту я мала подбати на місці. Виготовлений шедевр малося надіслати їм як взірець для майбутньої вишивки.

Дикий хаос, спричинений цим замовленням, годі описати. Силкуючись роздобути всі потрібні матеріали та знаряддя, тобто ватман, пензлі та фарби, в тому числі — срібну й золоту, я натрапила на чудовий туалетний папір, якого, певна річ, набрала цілу гору, чим викликала шалені заздрощі у всіх своїх знайомих та друзів. Натовп цих заздрісників із розмаяним волоссям і палаючими очима почав гасати містом, розшукуючи такого самого паперу, як мій. Згодом я розладнала приватне життя і службову кар’єру кільком особам, вимагаючи від них зображення святого Юрія з драконом: на прапорі мали також фігурувати зображення інших святих. Ці добрі люди заходилися робити у себе в хаті генеральне прибирання, розшукуючи для мене потрібні образи й перекидаючи догори ногами свої домашні архіви, а одні знайомі так розходилися, аж зробили у себе в хаті повний ремонт. Коли, нарешті, хтось роздобув святого Юрія на білому коні у родичів із провінції і, тріумфуючи, приніс мені, то з’ясувалося, що я помилилась і переплутала святих. За інструкцією, на прапорі мав пишатися не святий Юрій, а святий змієборець архангел Михайло.

Зі святим Михайлом було легше, я дістала його в церкві святого Михайла, неподалік від власного дому. У понеділок, коли в Музеї війська Польського був вихідний, я вламалася в нього й розжилася на потрібні військові аксесуари. Ватман, пензлі та довоєнні десять злотих я позичила у друзів. За кілька тижнів метушні й наполегливої праці прапор був, нарешті, готовий.

Гавел мав до цього тільки ту причетність, що саме в нього я хотіла розжитися на святого Юрія. Я знала, що його брата звати Юрій і доводила, що саме через це брат повинен мати зображення свого святого патрона. На якийсь час Гавел узагалі зарікся зі мною розмовляти. У Баськи я позичила оті десять злотих, бо саме на них виразніше, ніж на одержаних від інших людей, було видно замовленого з Канади орла. Розмовляти зі мною після цього Баська, правда, не перестала.

Усі, зворушені ще раніше святим Юрієм, святим Михайлом, золотою фарбою, туалетним папером і довоєнною дрібною монетою, звісно ж, цікавилися плодами моїх починань і конче хотіли поглянути на новоявлений шедевр. Я демонструвала його неохоче, бо товстий папір кепсько всотував фарби, тож я скористалася з нагоди, коли мої знайомі зібралися докупи, аби показати свою роботу всім їм одразу, і з утіхою розіклала на канапі для огляду два великі розмальовані різними барвами аркуші ватману.

Все зібрання гостей з поваги до моєї тяжкої підготовчої праці утрималося від нетактовної критики. Правда, деякі особи після «демонстрації» одразу ж вийшли, але були й такі, що лишилися. Якщо говорити конкретно, лишилося їх четверо: Баська, Павел, Янка і Мартін. Павел очей не міг відірвати від малюнка.

— Прапор як живий! — захоплено виснував він.

— Цікаво знати, як ти його надішлеш? — поцікавилася Баська.

— Звісно, зіпсується. Не можу вигадати жодного надійного способу.

— Отож-то! — похитала головою Янка. — Я теж собі не уявляю. Замовиш отакенного конверта абощо? Згорнеш його вчетверо?

— Та що ти, тоді вже ушістнадцятеро, вчетверо не влізе!

— Вони мені запропонували згорнути вчетверо й надіслати листовно, — розпачливо пояснила я. — Але це ж кретинізм!

— Чому? Можна згорнути…

— І на що воно буде схоже? Хай навіть я дістала отакенного конверта, все одно поки він дійде до Канади, з нього залишиться саме шмаття. Надішлю пакунком.

— У залізній скриньці, — підніс догори пальця Павел. — Або в добротній валізі.

— Не у скриньці й не в валізі, а в цупкій картонці. Скручу в сувій, запхаю до картонки… І до побачення.

— Блискуча думка! — похвалив Мартін, який досі жовчно мовчав. — Передбачаю, однак же, що ти не обберешся з тим пакунком клопоту…

Я занепокоїлася.

— Чому? Що ти маєш на увазі?

— Нічого особливого. На пошті розпакують, оглянуть і запропонують тобі оцінити ескіз як твір мистецтва. Те саме — на митниці та в музеї.

Усі аж пропікали Мартіна очима. Спалахнула палка дискусія.

— Ошалів? — зневажливо кинула я. — Гадаєш, оцю мазанину я покажу в музеї? Скорше ляжу трупом!

— Тоді в тебе не візьмуть на пошті… Він має рацію, — замогильним голосом сказала Баська. — Якщо згорнеш цю штуку в сувій, то прискіпаються, що це, мовляв, картина, а картини надсилати зась без попередньої музейно-митницької процедури та печаток-дозволів.

— Може, ліпше згорнути… вшістнадцятеро, — підказав Павел.

Такі зауваження мене роззлостили — страх!

— Відчепіться! Нічого я не згортатиму, шкода мови! Жоден дурень не визнає цього за твір мистецтва!

— Якраз дурень і визнає, — солодким голосом озвався Мартін.

— Я не марнуватиму власної праці. Запакую ескіз на пошті, аби не переробляти двічі; запхаю до картонки і піде. І, будь ласка, не каркайте.

— Ну й що? — засумнівалася Янка. — Гадаєш, ніхто потому вже не витягатиме й не розглядатиме?

— А на чорта комусь там витягати й розглядати?

— Ну, а… митницький контроль?

— Оглянуть на пошті, поки пакуватимуть.

— І на цьому край? А я гадала, що десь там дорогою такі поштові пересилки розпечатують і ретельно перевіряють.

— А хто ж цим займатиметься? Машиніст у потязі чи пілот у літаку? Можу запевнити — ніхто.

— А звідки ти знаєш?

— Я спеціально цим цікавилася, коли писала твір про боротьбу з наркотиками. Інформацію збирала з усіх знаних мені джерел. Те, що пересилають поштою, оглядають на самім початку, відтак заліплюють, пакують, та й квит. Ці пакунки їдуть чи летять, і жоден собака до них не заглядає аж до самого кінця. Хіба що надходять повідомлення з міліції, що є якась контрабанда, — тоді перевіряють докладно. Сумніваюся, щоб міліція хотіла повідомити пошту про мої контрабандистські наміри.

Я прибрала з канапи прапор і вийняла карти для бриджу. Гадала, після тяжкої праці настав час для розваг. Павел присунув до столу фотеля, Баська запалила сигарету й підсунула собі другу попільничку.

— То ти певна? — спитала вона недовірливо.

— Чого певна? Що міліція не підозрюватиме мене в контрабанді?

— Ні, що дорогою кореспонденції не розпаковують. А мені здавалося, повинні б.

— Кажу ж тобі, дивляться на пошті й ніде більше.

Розтелепа Янка впустила додолу півколоди, і вони вдвох із Павелом почали рачкувати під столом. Баська затялась.

— У такому разі я можу комусь послати маленьку подушечку кустарно-декоративного виробництва, напхану діамантами. І що? Ніхто мене не накриє?

— Накриють тебе одразу ж при пересиланні, бо подушечка буде затяжкою. А можна натоптати її паперовими доларами, і тоді тебе не злапають.

— Однаково накриють — долари шелестітимуть.

— Ну, можеш переслати якісь шпигунські матеріали, — лагідно дозволила я. — Якийсь мікрофільм або щось у такому стилі. Маленьке, легеньке і не шелестить.

— Я не маю шпигунських матеріалів, — засмутилася Баська. — Доларів і діамантів — так само. Мо’ є у вас?

— Певно що є. Особисто я намалювала цей прапор єдино для того, щоб нелегально їх переслати.

Замість бриджу, компанія почала зважувати всі за і проти контрабандистської діяльності, намагаючись угадати, що саме я збираюся нелегально переслати в картонці, й зовсім не розглядаючи причини, чому б я мала із чимось там критися. Дискутували з цього приводу з незрозумілим запалом, якщо врахувати, що ніхто з нас не посідав нічого такого, що могло б стати об’єктом протиправних дій.

— Діаманти — ні! — рішуче вигукнув Павел. — Вони одразу заторохтять. Золото теж ні, — затяжке.

— Гуяну, — запропонував Мартін. — Можна приклеїти її липкою тасьмою збоку, всередині картонки. Якщо в тебе є щось таке — маєш шанс щасливо позбутися.

— А що воно таке, ця Гуяна? — зацікавилась Янка.

— Одна-однісінька у світі марка, якою володіє анонімний філателіст-мільйонер, — пояснила я. — Анонімний філателіст — це, мабуть, я, правда, досі я про це ні сном ні духом не відала.

— Ну, то добре, пересилай її. Геніальна думка — приліпити зсередини…

Нарешті вони втихомирились і знову зайнялися бриджем, тільки Баська (що вийшла першою) не мала що робити і міркувала собі далі.

— Слухай, а яка подальша доля такої кореспонденції? І що роблять, як з’являється якась підозра?

— Усе гамузом звозять у інше відділення, там сортують і в разі чого шукають в окремій кімнаті. Без надійних сигналів і без поважного приводу шукати не вільно, подумай тільки: розпорюють, наприклад, твою гарнесеньку подушечку, пір’я порозлітається навсебіч, нічого не знайдуть і що? Муситимуть платити відшкодування. Кому воно треба?

— Вона має рацію, — сказав Мартін кудись у простір.

— Хто має рацію? Баська чи я?

— Ти.

— А що з тими пакунками роблять за кордоном? — не вгавала Баська.

— Залежить де, — пробурмотів Мартін.

— Ну, на Заході, — уточнила Баська. — Що з ними роблять?

— Пас, — сказав Мартін. — Найчастіше віддають адресатам.

— І там, на Заході, їх теж ніхто не розпаковує?

Усі спасували, я розіклала карти на столі. Павел почав свій хід.

— А чому конче мають розпаковувати? — спитала я роздратовано. — Нікого не обходить, що саме ти пересилаєш.

— Хіба що мають підозру, що це алкогольні напої, — встряв Мартін. — Тоді розпечатують, щоб накласти мито.

— Та й то не завжди, бо вони вірять у те, що зафіксоване документально. Якщо написано, що тут півлітра, беруть мито за півлітра, та й квит.

— А як здогадаються, що це діаманти?

— А це — як у яку країну посилати. У Скандинавії, наприклад, у разі перевірки шанобливо принесуть тобі всі до одного, бо там цінних речей не крадуть. У слабко розвинених країнах одразу ж загарбають собі без жодних роздумів.

— Тоді матиму контрабандні справи тільки зі Скандинавією, — вирішила Баська. — Цікаво знати, як у тебе вийде з прапором…

Після бриджу я вийшла з дому не в гуморі, бо, можна вважати, програла. Згорнула прапор, запхала до картонки і вислала як зразок для вишивки, завдяки чому не спевнилися страшні Мартінові пророцтва. Не довелося мені й мандрувати до музею для оцінки мого шедевру. За три тижні я одержала повідомлення з Канади, що прапор дістався до родичів цілий і неушкоджений. Я розповіла про це Басьці, яка дала, нарешті, спокій нелегальним діамантам. Може, саме тоді вони й вигадали злочинний спосіб контрабандою позбуватися прихованого майна?

Через кілька днів по тому, як надіслано прапора, до мене несподівано завітав Мартін. Усупереч своїй звичці поводитися дипломатично, він одразу ж заявив, що прийшов у певній справі.

— Чи немає в тебе закордонного каталога марок? — спитав він якось зніяковіло. — Такого великого, вичерпного?

— Є. Гіббонс. Охоплює весь світ.

— Можеш мені позичити?

— Можу, але ненадовго. І не знаю, чи ти зумієш ним скористатися: там немає зорових репродукцій, самі описи.

— А якою мовою?

— Англійською.

— Це добре. Ціни теж значаться?

— Так, і навіть сучасні, поточні.

— У якій валюті?

— У нових пенсах і фунтах. Задоволений?

— Цілком.

— У мене є спеціальний польський цінник закордонних марок, — додала я, трохи здивована його раптовим зацікавленням філателістикою. — Сучасний грошовий курс. Охоплює Європу й кілька країн в інших частинах світу. Ціни у польських злотих. Дати тобі цього довідника?

— Як нічого не матимеш проти.

Я не мала. Я саме була захоплена ідеєю своєї науково-фантастичної повісті, розшукувала для консультацій фахівців з ядерної фізики і не відчувала потреби у філателістичних довідниках. Я позичила свого Гіббонса і дала ще польського цінника. Мартін, угинаючись під тягарем величезного тому, пішов. Я навіть не звернула увагу на те, що він був якийсь чудний.

Через тиждень він заявився знову, щоб повернути обидва філателістичні джерела. Спитав, чи в мене знайдеться хвилинка вільного часу. Довідавшись, що я нікуди не поспішаю, гість запалив сигарету й сидів мовчки, дивлячись у вікно. Я теж німувала, чекаючи, доки він сам порушить мовчанку.

— Як ти вважаєш, — озвався він нарешті, — все, що тут написане, правда, не вигадка?

Я здивувалася, звідки така зневага й водночас цікавість до невинних по суті речей.

— Все правда до найменших подробиць. Сама тільки правда.

— Отже, ота ідіотська Гуяна справді коштує 2000 фунтів?

— Теоретично. Насправді ж стільки, скільки за неї дадуть. Припустімо, в ціннику подано ціну цієї марки на останньому аукціоні. На наступному її буде оцінено ще вище. Ти що, збираєшся її купляти?

Мартін знову глянув у вікно.

— Як умістище капіталу, чогось кращого не вигадаєш. Я купив би з охотою. Мені бракує тільки 19 999 фунтів і 90 пенсів. 10 пенсів уже маю.

У голосі йому забринів такий відчай, що я відчула в собі якесь нове, жваве зацікавлення до нього. Я не годна була зрозуміти, куди він гне. Я знала, що запитаннями навпростець нічого з нього не вичавлю, тож коли хочу про щось довідатися, слід зачекати.

— Можу позичити ще один десяток пенсів, тоді бракуватиме вже менше.

Мартін стенувся, зітхнув, погасив сигарету й запалив нову.

— Я вскочив у халепу, — зізнався він. — Мені було б трохи легше, якби ти згодилась мене вислухати. Ти розумієшся на марках, і це, можливо, щось дасть.

Я подумала, що моя обізнаність із філателістикою може виявитися недостатньою, але нічим не показала своїх сумнівів, щоб його не сполохати. Я кивнула головою.

— Так от, уяви собі, — сказав Мартін, — є один такий собі чоловік… — І замовк. Я терпляче ждала. Мартін розмірковував ще хвилину-другу. — Щиро кажучи, не є, а був.

— Помер? — чемно поцікавилась я.

— Начебто так.

Він знову сидів мовчки, розглядаючи надворішній краєвид.

Мені обридло пасивно чекати.

— Ну! — підштовхнула я. — І що ж? Ти мусиш влаштувати йому похорон?

Мартін глибоко зітхнув.

— Я з ним щонайтісніше пов’язаний, — пояснив він замогильним голосом.

— Як це зрозуміти? Ти теж збираєшся померти?

— Не конче, хоча, сказати по щирості, до цього близький, і, можливо, то був би найкращий вихід зі становища. Не перепиняй мене раз у раз, тоді зрозумієш, про що йдеться. Отже, той чоловік мав предків.

Я не витримала.

— Це нормально. Всі люди мають предків.

— Він мав незвичайних предків. Їхній пам’яті нічого поганого я не зичу, але хай би їх грім побив, тих предків.

— А що? — вразилась я. — Вони ще живі?

Мартін зневажливо глянув на мене.

— Цей чоловік народився 1895 року, — пояснив він. — Є дуже мало людей, які народилися раніше і ще живі. Його предки (саме слово на це вказує) народилися раніше за нього.

— Але в чому ж річ? То його, а не твої предки, чого це тебе обходить?

— Вони затруїли мені життя. Вислухаєш урешті-решт мене уважно? А то ти все питаєш і збиваєш мене з плигу.

— Добре, мовчу й уважно слухаю, але ти й сам після кожного речення робиш такі паузи, що я певна — це вже край, нічого більше ти не скажеш. Говори якось зрозуміліше.

— Добре, можна все одразу. Цей чоловік мав батька, старшого за нього на тридцять років, тобто він народився 1865 року. Батько його батька, який теж народився на тридцять років раніше за свого сина, у 1835 році, став причинцем усієї подальшої трагедії. Тобто цей дурень почав збирати марки.

Я швидко підрахувала, що в момент друкування першої поштової марки дід цього таємничого чоловіка мав п’ять років. Навряд чи він міг у такому віці з кимось листуватися, надто чужими мовами, але сам факт, що він теж збирав марки, дуже мене зацікавив. Філателістична манія поширилась у світі лише пізніше…

— Він мав дядька, — провадив Мартін, деталізуючи свою оповідь. — Дядько, певна річ, був старший за нього і багато подорожував (чорти б його взяли!). Здебільшого з метою комерції. Не знаю, що йому там стрілило в голову, але з кожної подорожі він привозив тому прицюцькуватому хлопцеві марки: нові, просто з пошти, та ще й віддавав йому всі листи. Ну, а той усе це збирав докупи — в колекцію.

— Я не бачу тут нічого поганого, — втулила я. — Навпаки, дуже шляхетне заняття.

— Не дратуй мене, — прошепотів Мартін. — Послухай, що було далі. Та мала паскуда звикла до такого, як ти кажеш, шляхетного заняття і за кілька років заходилася збирати колекцію самостійно. Згодом теж почала подорожувати, теж із комерційною метою і теж — постійно щось собі привозила. Жив той вилупок до 1901 року.

— Ну, можеш заспокоїтися: не міг же він і по смерті щось собі купляти!

— Ба! Покидаючи цей світ і бувши людиною вредною, він заповів усю свою колекцію синові, цебто батькові того, про кого ми з тобою оце говорили. А батько його був жмикрут. Він одразу змикитив, що колекція — велика матеріальна цінність і вартість її неодмінно зростатиме. Він замкнув колекцію в сейфі й поповнював її чим попало на пошті й аукціонах. Усе це було на замку й трималося в таємниці, чимдалі від людського ока. Як відомо, прокочувалися війни й інші історичні події, але ніщо йому не зашкодило, хоча він жив на терені нашої країни, шарпаної історією. Словом, цей анахтемський скарб лишився без змін. Нарешті й цей клятий посідач помер (у дуже похилому віці) 1937 року. В заповіті наказав синові, тобто тому, про кого оце мова, щоб він на все начхав, окрім колекції. Родина була досить заможна, але новий спадкоємець до всього майна поставився легковажно, пильнував тільки заповітного скарбу, хоча й сам достеменно не знав, що там. На початку останньої війни він уклав цей скарб до валізки, старанно запакував і закопав десь у підвалі, у знайомих на периферії, а по війні видобув неушкодженим. Дружину й дітей він втратив, уся його родина загинула, а гемонські марки збереглися.

Я слухала цю дивну історію з дедалі дужчим зацікавленням.

— Ну й що? — спитала я з притиском, — дізналися, нарешті, що там було?

Мартін часину помовчав.

— Колумби, — відказав він холодно, ба навіть з якоюсь ненавистю. — Три повні серії, весь комплект. Двоє непогашених Маврикіїв. Меркурій, шість штук, теж непогашені. Усі німецькі князівства, свіженькі, просто з-під преса. Канада, Англія, США, чудові повні комплекти від початку і до 1900 року. Повністю перша Польща, ціла і поділена, всі австрійські друки, окрім десяти крон, американський літак догори ногами (два примірники). Повний Гондурас із авіапоштою, перша Молдавія, Іспанія, Португалія, Сардинія, Парма (щоб вони виздихали!), Родезія, Непал, Уганда, все до 1900 року. 1901 року, нагадую тобі, цей вилупок помер. Гуяни, на щастя, там не було, зате були швейцарські кантони.

— Царице небесна! — зойкнула я, майже непритомніючи.

— А з повоєнних — люблінські видання та три боксери догори дригом, — додав ущипливо Мартін. — Цього тобі вистачить?

Хвилин зо дві я не могла отямитися, приголомшена і майже знищена розмірами такого багатства.

— Вистачить, — визнала я. — Вистачить навіть половини! І яка ж доля спіткала все те? Де воно?

Мартінові раптом мовби заціпило. Він поволі вийняв нову сигарету, запалив її і мовчки дивився у вікно. Потім уважно оглянув стелю, зиркнув на свої чоботи і знов у вікно.

— Той вилупок любив викидати коники, мав свої комплекси, — додав він нарешті.

У мене промайнула думка, що зараз я розчереплю йому, мабуть, голову.

— Мартіне, — озвалась я, — не випробовуй мого терпцю.

— Слухай, що я тобі скажу, бо це дуже важливо. Він мав комплекси. Зроду мав величезні амбіції, хотів бути великим цабе, але нічого не виходило, бо чомусь він не був улюбленцем родини: батько його утискував. Війна теж перешкодила його кар’єрі; суспільний лад йому не подобався; суспільство його не оцінило. Зрештою не знаю, що там ще (я не психіатр), досить того, що він хотів усіх вразити й уславитись, бодай раз, та стати знаменитим — увійти в історію.

— Якщо ти скажеш, що він прилюдно запалив марки…

— Ні, Геростратом стати він не хотів, навпаки… Поклав заповісти все це батьківщині. Але ще раніше заходився з’ясовувати, що саме має у своїх руках, вивчав каталоги й усілякі пов’язані з цим філателістичні премудрості. Знову, тепер уже сам, заходився збирати марки — звідси оті повоєнні поповнення колекції. Ніхто цього не бачив, а він нікому з цим не звірявся, навпаки, все приховував — у них то була, мабуть, родинна риса, — але й далі збирав без упину. Вбив собі в голову, що й у нас, у Польщі, має бути філателістичний музей і там його колекція повинна демонструватися під склом, природно, з прізвищем того, хто її зібрав і подарував країні. Вроцлавський Поштовий музей — цього було йому мало, він хотів, щоб такий музей заклали і в Варшаві, згоден був навіть брати участь у його фінансуванні, бо з довоєнних часів щось там у нього залишилося. Оголосив, що віддасть усе, що має, й житиме на пенсію, аби тільки зорганізували той музей. Ну, й потерпів.

— Як саме? — спитала я досадливо. — Що означає «потерпів»? Посадили його абощо за цю ідею з музеєм?

— Ні, не те. Всілякі особи почали цікавитися, що ж у нього є і чому його так обходить ця ідея з музеєм. Нарешті довідалися, що він має марки, яких нема ні в кого у світі, що його колекція краща навіть за колекцію королеви Єлизавети. Може, він комусь її таки показав, щоб зрушити з місця справу закладення музею, а той хтось не зберіг таємниці, приоздобив трохи розповідь, ну й розійшлося, як брехня по селу. Одразу ним зацікавилися так звані темні елементи. Коли до нього спробували влізти утретє, він став потерпати, що зрештою можуть-таки добратися до тих марок. І вигадав підступний план. Вирішив віддати цю колекцію комусь на сховок, тобто тому, про кого ніхто й подумати б не міг. А щоб ще більше заплутати сліди, вирішив щось там віддати на сховок нотареві, у якого лишив і заповіт. Розумієш, щось із цього завжди випливає на поверхню, бо якщо міркувати логічно, нотар укупі з заповітом тримає якусь цінність, певніше, коли щось тримають у поважного нотаря, то це має бути цілий скарб. Нікому ж не стрельне в голову, що найдорожчі святощі свого життя він віддасть абикому. Природно, що захочуть пограбувати саме того нотаря. Зрозуміла, що я кажу?

Я зрозуміла добре і схвалила придуману комбінацію, вельми зацікавлена подальшим ходом подій. На мій подив, настрій у Мартіна помітно погіршився. З чого б то? Може, все з’ясується далі?

— Уяви собі, та справа з філателістичним музеєм зрушила з місця — провадив він. — Пошта обіцяла подумати. Почалися жваві розмови про те, що, може, й справді треба виділити якесь приміщення… У заповіті він застеріг, що, коли музею не буде, то він не даруватиме колекції країні, а віддасть приватній особі. Не знаю, як усе це виглядає юридично, і не став мені, будь ласка, марних запитань. Певне тільки те, що після оцінки марок і після фахових експертиз музей було б відкрито.

— Ну, то в чому ж річ? — запитала я нетерпляче. — Чому ж їх не оцінюють?

Мартін помовчав.

— Бо їх немає, — промовив він сухо.

— Що?..

— Немає марок. Пропали, бий їх нечиста сила! Хтозна, де вони.

Тепер уже мені відібрало мову, і на досить довгий час.

— Немає їх, — повторив Мартін із похмурою відреченістю. — Він виконав свої дипломатичні піруети, зоставив у нотаря якусь мізерію, а марки приховав у когось іншого, спокійно пережив ще два розбійницькі напади на своє мешкання, відтак заслаб. Нині догасає у шпиталі…

— Ти ж казав, він помер! — урвала я, здобуваючи з подиву дар мови.

— Я сказав, майже помер. Зверни увагу: він пережив дві війни, і йому вісімдесят років. Немає жодної надії, що він вичухається. Але не про те йдеться, йдеться про колекцію, заховану в сторонньої особи. Стороння особа взагалі не відала, що саме взяла на схов, — якийсь там пакунок, ну, й нехай собі лежить! Пакунок був невеликий, клопоту з ним — жодного. У сторонньої особи бували, одначе, гості, серед них знайшлися моральні покидьки, які зорієнтувалися в ситуації і цей пакунок поцупили. Можливо, як тепер я розумію, і навідували ту особу саме з метою грабунку.

Раптом я почала розуміти Мартінові почуття, і не тільки розуміти, а й поділяти.

— Боже милостивий! І що ж? Ти хочеш сказати, годі щось знайти?!

— Достеменно так. Мабуть, таки годі. Бо навряд чи злодії збуватимуть марки в якійсь філателістичній крамниці.

— Певно що ні. Продадуть за кордон! Боже правий, зроби ж бо що-небудь!

— Тим-бо й ба, що я ні сном ні духом не відаю, де той скарб. Може, його вже кудись переслали чи вивезли.

Я мовчала, вражена, знесилена і страшенно сердита на того йолопа, який не спромігся зберегти такого скарбу. Ще одне цінне вітчизняне надбання пропало ні за цапову душу! Ба більше: може ще виявитися, що злодій — цілковитий невіглас у філателії: може, він сподівався на золото, а, не знайшовши його і вважаючи пакунок не вартим уваги мотлохом, взагалі його знищить. Крий Боже, щоб таке сталося! На саму думку про це можна врізати дуба!

— Я ще не сказав тобі, — вів далі жовчно Мартін, — що ситуація сторонньої особи щонайменше смішна. У заповіті сказано, що в разі, коли не буде музею, весь скарб переходить до приватної особи, тобто — до тієї сторонньої. У разі ж крадіжки або смерті того, хто цей скарб заповів, підозра найперше падає на альтернативного спадкоємця, який, мовляв, не став чекати на природний хід подій, а одразу ж захотів прибрати спадок до рук. Цілком зрозуміло, що він не хотів, аби було збудовано музей, а захотів заздалегідь загарбати скарб. До тебе доходить?

Авжеж, до мене доходило, дарма що все це звучало трохи непереконливо. Почасти цю дивну комбінацію, як подав її Мартін, можна було визнати логічною. За всіх умов спадкоємець ставав найпершим підозрюваним.

— Хвилинку, — сказала я, силкуючися зібрати думки. — Це якийсь один суцільний жах. Хто ж той мерзенний злодій? Що ти маєш із ним спільного? Чому затруїли життя саме тобі і коли це сталося?

У Мартіна був дивний вираз обличчя.

— Милий жарт стався три тижні тому. А щодо мене, то як тобі здається, яка моя роль?

— Нічого мені не здається! Господи Боже мій, не грай мені на нервах! Кажи навпростець що і як!

— Добре, кажу навпростець: так сталося, що та стороння особа, той спадкоємець, та жертва філателії — це, власне, я. А тепер порадь, що мені робити?

Мене огорнула злість. Я дивилася на нього з неймовірою, надто збурена, аби зрозуміти суть запитання, дуже, зрештою, риторичного.

— Чи ти стерявся?! — зневажливо згукнула я. — Дозволив викрасти такі марки?.. Ти що, не тямив, що маєш?!!

— Ось не дратуй мене! — промурмотів Мартін. — Щиро кажучи, я взагалі не мав уявлення, що воно таке, поклав на книжковій полиці, та й байдуже собі. Люди мене навідують часто, двічі приходили на бридж, і я, зрозуміло, не замикався у вежі зі слонової кістки. Досі ніхто в мене нічого не крав. Це вперше.

— Господи Боже мій! — вигукнула я і надовго замовкла.

За якусь часину я захотіла знову прослухати Мартінову розповідь, тепер уже з певними уточненнями. Виявилося, що головна призвідниця нещастя не хто, як я сама з моїм канадським прапором.

— Ти перестала бувати у товаристві, перестала бачитися з друзями, то що ж я мав робити? — зауважив Мартін з гіркотою. — Десь же треба було пограти у бридж чи ні?

Це ще більше вдарило мене по нервах. Виявляється, останнім часом до нього являлися якісь малознайомі особи, яких запрошували на бридж як необхідних партнерів. Заходила мова і про залишений пакунок. Хтось там спитав, що в ньому таке, а Мартін відповів, що й сам гаразд не знає, — принесли, просили потримати, та й решта. Якщо хтось цікавився колекціями, то легко зміг зорієнтуватися, бо всі знали, що Мартін бачився з тим старим: він бував у нього вдома, мав навіть ключа від хати, приносив йому до шпиталю всілякі речі. Якось він одержав від старого кваліфіковану «специфікацію» марок. Був то докладний перелік їхньої вартості, кольорів, малюнків, каталожних номерів та інших особливих прикмет, тільки без поточних цін… Цей тип спочатку тримав його при собі в лікарні, та за якийсь час надумав віддати Мартінові. Мартін довгенько носив його у кишені, відтак сховав до шухляди. Докладно звірив його з каталогами тільки після пропажі пакунка.

— Розуму не приберу, що його тепер робити! — сказала я похмуро. — Хто він узагалі, отой крадій?

— Шахрай, — жовчно мовив Мартін. — Один із трьох шахраїв, які відвідували мій дім. Я не певен, котрий саме з них.

— Звідкіль ти їх, у бісової матері, викопав! Не маєш, що робити, тільки запрошувати до себе шахраїв?!

— Мені їх рекомендували всякі спільні знайомі. Сама знаєш, у грі в бридж буває так, що бракує четвертого, а часом навіть і двох четвертих… Але це вже не змінить суті справи. Скажи мені ліпше, що роблять із марками, як їх продають: легально й нелегально?

— Усе залежить від того, чи злодій орієнтується, скільки вони коштують в аматорів, чи ні?

— Даймо, що так.

— Тоді він захоче взяти найвищу ціну. Насамперед, муситиме вдатися до експертів, бо без експертизи ніхто їх у нього не купить — надто дорогі. Потім продасть або безпосередньо колекціонерові, або на аукціоні. Колекціонер може купити тайкома (кожен з них намагається чинити саме так), але я не знаю у Польщі людини, фінансово спроможної це зробити: це ж бо цілі мільйони… Тоді можна продавати по одній. На аукціоні можна б дістати більше; на Заході такі марки пускають, як правило, на аукціони, але це одразу випливло б нагору. Зачекай, чи не вивезе він їх на Захід?

— А хвороба його знає! Я вже почав пильнувати за пресою, бо про ті чортові аукціони мені теж стрельнуло в голову… Може продати й анонімно. Тоді оголосили б, що на аукціоні продаватиметься велика анонімна колекція…

— Зачекай, — урвала я зненацька. — Ти казав, там було двоє Маврикіїв, га? Маврикії всі на обліку, і відомо, хто їх має. Пропали тільки два Маврикії з берлінського музею, а це, либонь, ще два з неописаних — сенсація мала б бути величезна. Преса одразу зчинила б галас, і ти негайно довідався б, що йдеться саме про цю колекцію, навіть без переліку інших марок.

— Добре, згоден, дізнався б одразу. Виходить, як прочитаю у пресі про аукціон та про двох Маврикіїв, то вже буду певен, що мій пакунок пішов з димом! Чудово, тільки не в тім сила.

— А в чім, достолиха?

— Хай я навіть дізнаюся про такий аукціон, хай навіть туди поїду, то й що з того? Можливо, зроблю спробу довести, що вся ця колекція крадена, що я маю відповідну «специфікацію», може навіть вибухнути скандал на всю Європу, але що це дасть? У мене чортма свідків, ніхто цієї колекції в мене не бачив! І як тобі здається — чи не залишусь я і надалі під підозрою? Подумай-но логічно. Я ж не повідомив про крадіжку негайно…

— Власне! — дратливо перепинила я. — Чому ти, справді, не повідомив про крадіжку одразу?

— Здуру. По-перше, подумав, що, як не знайдеться, то я відшкодую йому тисячу-дві…

— Здурів? За Маврикіїв кілька тисяч?!!

— А звідки мені було знати, що там є оті Маврикії? Не дратуй мене! Я гадав — якийсь аматорський мотлох! По-друге, сподівався, що то хтось по-дурному пожартував і поверне мені пропажу згодом або що все це зрештою дитячі забавки і не варте дірки з бублика. Я чемно попросив усіх, щоб не клеїли дурня і все мені повернули. Все сподівався, що то чийсь жарт. А по-третє…

Мартін раптом умовк. Я тупо торопіла на нього. Він часину повагався.

— А по-третє, я взагалі виглядатиму непевним типом, бо, щиро кажучи, не маю палкого бажання повідомляти, хто в мене бував. У кожному разі, про одного з моїх відвідувачів я ніколи не зважуся говорити — міліція б ним дуже зацікавилась. Та й як би зрештою усе це виглядало? Ідіотично. Добре ж я пильнував пакунка! Я сам потенційний спадкоємець того скарбу, тож сам міг інсценувати крадіжку, знайти спільника, утнути ще якісь фіглі-міглі, хай їм абищо! Ще раз тобі кажу: я не виплутаюся з цієї рахуби, бо ніколи раніше не уявляв собі цінності тих осоружних марок. Тільки ознайомившись із описом та кошторисом, я зрозумів, про що йдеться! Уявлення не маю, що робити. У міліцію заявляти я не збираюся, боронь Боже, та й не дало б це нічого.

— Як то нічого? Заходяться шукати…

— Одне слово, почнеться справжня колотнеча… — спалахнув Мартін. — Але тут ідеться не тільки про повернення коштів як таких. Вони схоплять злодія, тобто мене, і більше вже нікого не шукатимуть.

— Чи ти здурів? Не шукатимуть кількох десятків державних мільйонів?

— Це ще не державна власність. Наразі ще приватна. Він ще живий. Я теж. Одначе зваж на те, що мене можуть запроторити за ґрати…

Я всміхнулася, щиро розважена. І що воно за паскудна ідея — ота в’язниця: всім здається, ніби в міліції тільки й роботи, що садовити людей цілими табунами.

— Ти знаєшся на цьому, як Гершко на перці! — вигукнула я. — Ніхто з доброго дива не садовить, найперше у всьому розберуться.

— Завдяки чому, — жовчно урвав Мартін, — я переживу найщасливіші хвилини свого життя. Сама ти дурна, хіба ти не бачиш, на що я став схожий? Чи можеш ти бути певна, що мене не злапають? Можеш бути певна, що мені залишать якусь свободу дій? А все складається якраз так, що свобода дій мені потрібна як ніколи.

— А то чому?

— Бо тепер і сліпому видно, що то єдиний мій шанс. Шанс не більший, як для грації у статурі носорога, але жодного іншого немає. Я спробую достукатися до отих трьох містерів, що в мене бували, і довідатися, хто з них злодіяка. Якщо пакунка ще не вивезено і не продано (що цілком можливе, бо у гру входять фахові експертизи), то мені, може, й пощастить повернути все з допомогою або шантажу, або якогось підступного виверту — побачимо. Міліція мені тут потрібна, як п’яте колесо до воза, зокрема й тому, бо ще не вгадно, чи не доведеться давати драла за кордон.

Я сказала йому, що то дурний бзик. Про те, щоб дістати закордонного паспорта у такій притузі, не могло бути й мови. Тут, у країні, міліція, безперечно, мала більші можливості, ніж Мартін особисто сам, і якби було відомо достеменно, що скарб не перетнув меж наших кордонів, я б уперто, непохитна, як гора, наполягала на тому, щоб звернутися до офіційної влади. На Заході ж справа виглядала б зовсім інакше.

— Гляньмо правді в очі, — сказав Мартін, похмурий і сповнений гіркоти. — Не знаю, як там виглядає наша співпраця з Інтерполом, але не сумніваюся, що державний скарб у скількись там мільйонів старанно б розшукувався. Тим часом у нашому разі маємо лише слова якогось дивака, нічим, до речі, не підперті. Жодних фактів. Ще гірше те, що наразі державний скарб — приватна власність. Як ти гадаєш, хто захоче ризикувати?

Довелося визнати, що ніхто.

— Непевний дивак — то ти? — перепитала я для більшої певності.

— На лихо, так. Якби ж хоч знаття, що та тварюка не вивезла скарбу за кордон, то вже, дідько з ним, я начхав би на те, як на мене дивитиметься міліція: як на підозрілого чи чесного, і вдався б до неї. Аби тільки відшукали! Але нічого не відомо. Може, скарб і вивезли.

Ми взялися до розрахунку часу. Виходило так, що продати скарб мерзотник іще не встиг, бо знайти експертів і провести експертизу — не так-то вже й легко — швидко тут не управишся. Виїхати за кордон він теж навряд чи встиг, хіба вже мав у кишені відповідні документи. Я запропонувала Мартінові повідомити паспортний стіл про всіх трьох потенційно підозрілих: якби хтось із них виїздив, його б ретельно перевірили. Мартін знизав плечима.

— Злодій міг це передбачити й попросити будь-кого взяти з собою марки. Я б, наприклад, так і зробив. Кінчай із цим рожевим оптимізмом — дурнішої халепи важко собі уявити…

На моє запитання про тих знайомих, які ввели в його дім дурисвітів, Мартін зиркнув на мене якось дивно і промовчав. Потім сказав, аби я заприсягнулася, що мовчатиму як могила, й заборонив говорити на цю тему далі, поки він сам до неї не повернеться. А то ще, чого доброго, віддасть Богові душу, що, з огляду на заплановані заходи, було б дуже не бажане.

Вся ця історія страшенно мене збурила, причім найдужче дратувало моє власне безсилля. Нічого, ну, абсолютно нічого не могла я порадити. Кілька днів я чекала на подальші новини; Мартін мовчав, непохитний, як скеля; потім я відчула приплив творчої енергії й накинулася на ядерних фізиків. Науково-фантастичний роман поглинув мене до останку, і страшна історія з марками відсунулася на далекий другий план.

За якийсь час моя подруга Янка поставила мені ні сіло ні впало дурняче запитання.

— Ага, послухай, щоб я не забула, — звернулася вона до мене, коли я завітала до неї на роботу. — Чи ти випадком не знаєш, у кого можна купити 1000 доларів?

— Гадаю, в перекупників, — відказала я, здивована не так змістом запитання, як тим, що запитувала саме Янка. Чимось таким вона зроду не цікавилася! А тут раптом 1000 доларів.

— Нащо вони тобі?

— Бійся Бога! Це не мені. Вони потрібні моїм знайомим! Не знаю, для чого саме, вже не пам’ятаю. Вони воліють не мати діла з перекупниками.

Я знизала плечима, зневажливо подумавши про фанаберії якихось там знайомих, і втрималась від подальших порад. Назавтра Янка знову звернулась до мене — телефонно, пізно ввечері.

— Послухай-но, — мовила вона притишеним голосом, — чи ти часом не знаєш, хто міг би продати мені 1000 доларів?

— Господь з тобою, — відповіла я з серцем, — я вже ж тобі казала, не знаю.

— А!.. Справді! Зовсім вилетіло з голови. Але ж вони все просять і просять, щоб їм знайти таке джерело. Казали, щедро за все заплатять. То ти й справді нікого не знаєш?

— Якщо ти спитаєш мене вчетверте, — відповіла я з погрозою в голосі, — то обіцяю передушити, як кошенят, тебе й отих твоїх знайомих. Скажи їм, чорт бери, що не знаєш, та й квит.

— Але ж вони весь час благають, не дають спокою Донатові, а він мені. Не знаю, як їх спекатися.

— Я теж не маю сили. Страх заклопотана: шукаю чогось такого маленького з дном.

— Яким дном?

— Таким, щоб не пропускало космічних променів, зупиняло їх і віддзеркалювало.

— Зцапіла, — відповіла Янка й поклала слухавку.

Ця розмова з нею й оті 1000 доларів одразу ж вилетіли мені з голови, я не надала їм жодного значення, і, мабуть, зовсім даремно…

Про крадіжку в якихось панів Ленарчиків розповів мені мій старший син. Я тільки чула дещо про цю родину (не була з Ленарчиками знайома), але трохи цікавилася ними, позаяк вони надто «легко» трактували здобуття засобів до існування, зневажали замки, надто в чужих помешканнях, і вважали за своє все, що там було.

— На світі немає замків, яких би поважний злодій не відімкнув, і немає схованки, якої він не знайшов би, — любив казати пан Бартоломей Ленарчик. — Що більше замків, то дужча підозра, що в хаті є що красти. Нащо ж наражати людей на таку спокусу?

За дверима панів Ленарчиків, безперечно, було що красти, хоч там містилася лише мізерна частка всього їхнього добра. Основу їхнього багатства становили всілякі машини («приміщені» по всій країні й записані на різних осіб). Решту заповнював посаг пані Ленарчикової. Світлої пам’яті батько Ленарчикової ще перед війною мав мільйонний маєток у подобі чудово доглянутих гектарів, які він роздарував представникам своєї величезної родини (потроху кожному), через що і пізніше залишався фактично їхнім господарем. Три його дочки дістали у спадщину цілі квадратні кілометри садів, що давали чималий зиск.

Політика пана Ленарчика довгий час щедро окупалася. Не знати як народилася й утвердилася думка, ніби Ленарчики гроші тримають у банку, біжутерію — в якомусь таємному й недосяжному сховищі, а вдома — такий собі, не вартий серйозної уваги дріб’язок. Будинок, до якого будь-якої години дня чи ночі можна було спокійно зайти, просто вважався не вартим того, щоб його обкрадати, і весь злодійський світ довго обминав велику незамкнену віллу на Саській Кемпі. До того ж син Ленарчиків — симпатичний підліток, який особисто користувався лише однією з родинних машин, утретє загубивши ключа від гаража, вирішив не завдавати більше собі мороки і зліквідував замок як такий. А з гаража двері вели до самого приміщення житлового будинку, яке не замикалося зовсім. Отже, Ленарчики жили по суті відкриті для всього суспільства. Про все це я добре знала, бо син Ленарчиків належав до кола близьких друзів мого сина. Саме від нього я й довідалась про подію, яку не зважилася б назвати нещастям.

— Послухай, мамо! — гукнув якось мій син. — Пограбували Ленарчиків! Я знав, що колись так буде.

— Та невже? — здивувалась я, бо щодо замків я засадничо поділяла думку пана Бартоломея. — Я все ж гадала, що до цього не дійде. Цікаво, кому це шибнуло в голову?

— Невідомо. Всі кажуть те саме, і вони самі теж дивуються, чому це їх пограбували саме тепер. Щиро кажучи, невідомо, коли саме, але обчистили їх до цурки.

Мене зацікавила така чудернацька інформація.

— Як то — «невідомо, коли саме»?

— Невідомо, та й годі.

— Не розумію?

— Достеменно не відомо.

— А що в них поцупили?

— Теж достеменно не відомо.

Я почала хвилюватися, чи в мого сина все гаразд із головою.

— Дитино моя, що ти говориш? Це ж якась маячня.

— Я кажу те, що кажуть усі мої знайомі, — образився мій син. — Ленарчиків це не дуже схвилювало, хоча вони залишилися без гроша в кишені. Я позичив Казикові 50 злотих.

— Дивуюся, звідки вони в тебе взялися! Їй-Богу, нічого не розумію. Чому люди не знають, що саме у Ленарчиків украдено, і чому певні, що геть чисто все.

— Бо в них нічого не лишилося.

У мене не було настрою розв’язувати крутиголовки, і я зірвалася:

— Не покажу тобі, де сьогоднішній обід, і ходитимеш голодний як вовк, коли не розповіси по-людському.

Отже, я почула таке:

— Вони й самі ніколи не знають, скільки в них удома грошей. Взагалі у них їх до чорта, але вони не знають, скільки саме, бо, крім того, що тримають удома, завжди якусь суму носять при собі… І ось повертаються вони додому, кидаються до своїх заощаджень, аж виявляється, їх катма! Спершу думали один на одного, потім усе перевірили, розпитали Казика, а тоді вже старому Ленарчикові стукнуло в голову… Він удома тримав 15 000 доларів, майже всю суму сотенними паперами, від них аж тісно було в шафі — чобіт ніде було поставити. Ну, і здиміли. Немає ні гроша. До тих доларів і до тих грошей ніхто не зазирав майже тиждень, бо їм вистачало того, що носили при собі. Через те й не відомо, коли саме протягом тижня їх обікрали.

— Ну, може, тоді, коли нікого не було вдома?

Там узагалі переважно нікого не буває вдома. Найчастіше вдома хатня робітниця, але вона теж ходить по закупки і пропадає в чергах. Собака лащиться до кого попало. Отже, з минулої п’ятниці для злодія не було ніяких перешкод.

— А коштовності старої Ленарчикової теж винесли?

Сказати по щирості, стара Ленарчикова була не набагато старша за мене й виглядала, як старша сестра своєї доньки, але ж, якщо були молодий Ленарчик і молода Ленарчиківна, то мусили бути й старий Ленарчик і стара Ленарчикова.

— Ні, коштовності цілі, — відказав мій син. — Страх які розумні злодії: не взяли нічого, крім грошей, яких не відрізниш від інших. Старий Ленарчик лікті собі кусає, що не позначив якось своїх грошей.

— А в міліцію заявили?

— Ще ні. Я залишив їх, коли вони сперечалися, чи варто через таку абищицю привертати до себе увагу міліції. Гадаю, до міліції вони не звернуться.

— Украдено тільки долари чи й коробки для чобіт?

— Ні, коробки залишилися.

— А на них відбитки пальців… Чи то пак, ні, розумні злодії не повинні скидати рукавичок…

— Старий Ленарчик був дуже потішений, що коробки лишилися. Каже, для нового розплоду: озирнутись не встигнемо, як наповняться знову.

За кілька днів я довідалася, що пан Бартоломей справді вирішив не заявляти до міліції, махнув рукою на свою пропажу, і вся справа, як то кажуть, заглухла.

У Саському парку я опинилася випадком. Проїздила Крулевською і раптом згадала, що тут працює один мій знайомий, чия дружина-хімік займається хімічними процесами, пов’язаними зі зміною структури атомів — звідси проблема космічного проміння й отого чогось маленького з відпорним дном. Я зайшла до його бюро й довідалася, що знайомий вийшов: йому треба було побачитися з дружиною біля водограю. Що ж, тим краще: я одразу ж подалась до Саського парку, аби їх перестріти. Знайомого та його дружини там не було, зате я побачила Доната з Павелом. Вони мовчки йшли алейкою з таким виглядом, наче ось-ось розпочнуть двобій: відшукають якесь затишне місце, відміряють десять кроків і стрілятимуться… Думка ця була така гостра, що я затрималася, дивлячись на них майже з ляком. Саський парк був сливе безлюдний, тільки на одній лаві сиділо двоє чоловіків. Донат і Павел прошкували якраз у той бік. Я помітила, що вони щось несуть під пахвою, щось схоже на футляри для револьверів. Неподалік лави з незнайомцями вони навіть наддали ходи і йшли далі майже в ногу і знову мовчки. Біля самої лави обидва, як по команді, енергійно відвернули голови й продефілювали повз тих двох, що сиділи, наче на параді, дивлячись у другий бік із якоюсь страшенною напругою в очах. Заінтригована, я простежила за їхнім поглядом, але не побачила нічого, крім купки густого чагарника. Кат їхній мамі, що вони там уздріли? За кілька метрів Донат і Павел стишили ходу і вже нормальним кроком подалися у глиб алейки, де зникли за кущами. Я постояла ще хвилину-другу, шукаючи мого знайомого з дружиною. Донат і Павел з’явилися знову. Вони йшли назад таким самим робом, як і раніш: мовчки втопивши очі у простір… Я не спускала їх з очей. Перед тією самою лавою вони знову пришвидшили ходу і знову повернули голови до чагарника. Далі обидва зникли з поля мого зору. Я пішла за ними і за кілька ступнів за купою безлисгих дерев побачила Баську, до якої вони підійшли. Вона поводилася дивно: тупотіла ногами, виконуючи жести архангела з вогнистим мечем, і гнала їх у вищезгадану алейку. Все це почало мене дивувати. Перше ніж я встигла щось подумати, вони повторили весь попередній демарш. У чагарнику мало, очевидно, щось бути. Вони повторили все так само вчетверте, без жодних змін, нормальний крок, пришвидшення ходи, дика напруга й енергійний поворот голови в тому самому напрямі, відтак знову сповільнений крок… І зникнення. Що за чортівня? Що могло означати це несусвітне шпацерування? Після їхнього четвертого демаршу обидва чоловіки, що сиділи на лаві, звелися й рішуче рушили в мій бік. Їхнім діям я не здивувалася, бо й сама б не витримала, якби хтось почав отак метушитися перед моїм носом. Вони пройшли мимо, зневажливо міряючи мене очима, я озирнулася на них, вони теж озирнулися. Один був носатий і лисий, другий малий, кривуватий, мав бридкі червоні губи й руді вуса. З-під піджака його визирали яскраво-червоний светр та кашне, і все це вкупі створювало таке «дивовижне враження, що мені аж в очах замерехтіло. Донат, Павел і Баська зникли, наче крізь землю провалилися. Я не витримала, знайшла підозрілий чагарник і обстежила його якнайдокладніше. Там не було нічого, вартого бодай найменшої уваги: ні тобі пташини, ні гніздечка, нічогісінько. Навіть пір’я чи бодай сміття! Чого вони там не бачили?.. Я поклала запитати їх про це при нагоді, але згадала про знайомого з дружиною, знову кинулася їх шукати, і вся попередня сцена з памороків мені висипалася. Назавтра я зателефонувала до них, аби з’ясувати що до чого, але ні Доната, ні Баськи з Павелом удома не було. Ще через день — той самий наслідок. Кінець кінцем я махнула на все те рукою. Знову взялася до свого роману, причому доступ до джерел тепер ускладнився, бо один з ядерних фізиків мешкав аж у Залєсі. Він відзначався винятково лагідною вдачею, тож я мучила його довше за інших, відвідавши кілька разів і намагаючись витиснути з нього якнайбільше. Мені сяйнула навіть геніальна думка на дозвіллі направити дорогу до його будинку, бо калабані там були рекордні. Я, одначе, швидко зреклася свого наміру, бо моєю особою під час чергового візиту зацікавився якийсь босяк. У глибині душі я не була певна, чи його не найняв зумисне мій ядерний фізик, щоб мене відшити.

І ось нова чудасія — історія з Мацюсем.

Мацюсь належав до тих безталанних диваків, які ніколи в житті не стають дорослими. Він дивився на світ здивованими блакитними очима божого сирітки; чим обернуться для суспільства його вчинки, годі було вгадати; а тим часом за життєву підпору для себе він чомусь обрав мене. Не знаю, як це могло статися, але я познайомила його — не інакше, як у стані розумового потьмарення — з одним чоловіком: йшлося про термінову позичку. Добре не уявляючи собі, що з того вийде, я запросила їх обох до себе, щоб вони могли спокійно здійснити оборудку. Завітавши до мене додому, вони познайомилися, облаштували свою справу. Йшлося про суму в 10 000 злотих; у Мацюся були такі гроші, але покладені під процент на книжку; знайомий підрахував, скільки він втратить протягом місяця, якщо їх забере. Вийшло десь близько 50 злотих. Він зобов’язався повернути йому, крім боргу, й ці 50 злотих, і все було б гаразд, якби не одна абищиця. Мацюсь мав сплатити завдаток за кімнату, яку йому здавали люди, вирушаючи за кордон, може, навіть, не кімнату, а машину, вже не пригадую, бо він плакався всім підряд, що мусить повернути свої гроші. Я почувалася ніяково, бувши відповідальною за цю оборудку; певна річ, 10 000 злотих я не мала і з розпачу ледь не пустилася духу. Зрештою обидві сторони лишилися мною незадоволені. Відтак справа ускладнилася ще дужче. Той мій знайомий всіляко намагався заспокоїти Мацюся, але накликав на себе ще більшу бурю: 50 злотих стали яблуком розбрату. Мацюсь із найщирішим жалем і гіркотою твердив, що дуже програв на цьому ділі, зажадавши лише 50 додаткових злотих, що лишився тяжко скривдженим. Мовляв, якби його не гнали в шию, одержав би на 250 злотих більше, а так його скривдили, ошукали, обернули на жертву. Відтоді я вирішила ні за які скарби в світі не втручатись у його справи. Хоч би скільки він потім телефонував до мене й бідкався з приводу свого великого лиха, я не виявляла особливої цікавості й не намагалася щось доводити.

І ось новий його дзвінок.

— Ні, ні, ні! Це не телефонна розмова, — неспокійно, конспіративним тоном зашепотів він. — Розумієш, ідеться про того недоумкуватого хлопа…

Я легко здогадалася, що «недоумкуватий хлоп» — то історія горезвісних 50 доларів, і мені навіть стало цікаво, на які дурощі він зараз здатний у зв’язку з ними. Я легковажно запропонувала йому явитися просто до мене. Він прийшов того самого дня страшенно схвильований і відірвав мене від каторжних ядерно-фізичних трудів. Біла його борода, гідна скандинавського вікінга, неспокійно крутилася на всі боки.

— Мене обікрали, — проголосив він драматично. — Залізли в хату. Ні, замка не чіпали, відчинили відмикачкою. Тобто, розумієш, пограбування як такого не було, тільки залізли в мешкання.

— Злодії абощо?

— Та вже ж не космічні істоти.

— Що в тебе взяли?

— Усе.

В серці мені щось урвалося.

— Як то все? На собі ж бо щось маєш?

— Того, що в мене вкрали, я з собою не носив. Тож-бо й воно, що не носив — тримав удома; звідки мені було знати, що хтось до мене вламається, хоча вони не вламались, а просто відчинили двері, може, навіть ключем? Хоча радше не ключем, а відмикачкою, як ти гадаєш?

За всі скарби світу я б не сказала, що про це гадаю, бо до війни дістала добре виховання.

— То що ж усе-таки в тебе взяли? — допитувалась я нетерпляче. — Виходить, мав щось таке, що можна було вкрасти?

Мацюсь глянув на мене з журним подивом.

— Як то що? Всю валюту: мою і тамтого хлопа, — він прислав її своїй дружині, щоб та купила запчастини до авта, а я не міг їй віддати, бо вона ще не вернулася з Радянського Союзу, тобто вже вернулась, але мене тоді не було і вона подалася туди знову. Вона там у відрядженні, а він казав віддати тільки їй, а не тещі, тож я чекав на неї і все тримав укупі. А вони взяли та й вламалися, власне, не вламалися, а просто відчинили двері; дружина та не мирить із тещею, ніяк не поділять своїх грошей, а подружжя ж хотіло відремонтувати свою машину, аби потім її продати, не знаю, може, й варто її купити, як ти гадаєш? Ця машина, ти знаєш…

— Зачекай, — квапливо перебила я, оскільки про ту машину, чоловіка, жінку та їхні грошові справи чула вже сто разів і все те мені остобісіло. — Виходить, у тебе вкрали всю валюту: твою і чужу? Скільки ж усього?

— 2400, але, повернувшись, я одразу віддав 300, ні, стривай, 250, ні, таки 300, а потім… ще 150…

— Ну, то скільки ж у тебе лишилося?

— А ще в одному місці я купував магнітофона, бо там дешевше, отже, виходить, ще 180, хоча траплявся й ще дешевший…

— Добре, купив, що ж у тебе зрештою лишилося?

— А ще я мусив спекульнути п’ятдесятьма…

— Скільки ж у тебе, хай тобі трясця, ще лишилося? — загорлала я не своїм голосом.

Мацюсь нервово здригнувся.

— Що? Ага. 1900.

— І скільки ж із них було отого, як ти кажеш, хлопа? — спитала я мерщій, аби він знов не заходився з’ясовувати, чому саме не мав 2400 доларів.

— 1500. Усього три тисячі чотириста.

— Непогано. Що ще вкрали?

— Більш нічого. Були ще й наші гроші, мама тримала дещо в шафі — їх не взяли.

— А коли це сталося?

— Вчора чи позавчора, бо в неділю ще були, а сьогодні катма.

— У міліцію заявив?

Мацюсь страшенно здивувався.

— Та ти що? То ж долари!

Я відчула, що вся киплю.

— Ти — кретин над кретинами. Вони ж у тебе начебто були летальні?

Мацюсь витріщив на мене очі й забубонів щось невиразне. Мільйони разів я йому товкмачила, що ми маємо право посідати валюту: зароблену чесною працею в іншій країні (про що там теж відомо), зароблену офіційно, з відповідним податком, вписану в декларацію, визнану фінансовим відділком.

Він затято мовчав. Усі мої докази відскакували від нього як горох від стіни. Мацюсь кусав губи й ламав пальці.

— Але я… але я… працював у ФРН… — вичавив він нарешті з себе.

— Як шпигун? — спитала я з холодною люттю.

— Ти що, збожеволіла?

Він мав слушність: шпигун із нього був би такий самий, як із паралітика балерун.

— Сама знаєш, я працював у бюро…

— Бери вище, бовдуре ти саксонський: на науковій кафедрі, міжнародній, методологічній! Ха! На звичайному будівництві — ось де ти гнув горба! Всі про це знають, навіть у паспорті зазначено!

Мацюсь глупів на мене очима смертельно здивованого барана.

— Чому саксонський? — спитав він із жалісним зацікавленням.

Хвилину я не могла добрати, про що мене питають, бо він ледве не вбив мене своєю дурною впертістю. В його уявленні вся держава з міністром фінансів на чолі тільки те й робила, що зазіхала на його зачухані долари. Я намагалася заспокоїтись і не наражати себе на апоплексичний удар.

— Стули писок, — коротко відказала я, обминувши саксонського бовдура.

— В тебе зберігалася цілком легально зароблена валюта. Йди негайно до міліції!

— Але ж вони спитають, звідки в мене взялися долари…

— А ти їм поясниш, навіть доведеш документально.

— Але ж у мене були не тільки мої, а й його — то спитають, звідки ті, ухопляться за них…

— Немає такого закону, що боронив би привозити у країну валюту! Забороняється вивозити, а не привозити! Ти ж написав у декларації на кордоні, що везеш валюту?

— Так, але всю валюту подав як власну: і його, і мою.

— А якби написав — чужа, то тебе одразу викинули б за двері?! Нікого не обходить, чиє воно — те, що ти ввозиш. Знають, наприклад, що нічну сорочку ти везеш для своєї мамусі, але податок платиш ти, а не твоя мамуся. Ти ж не купив ті долари на барахолці.

— Але ж я продав 50…

— А ти не признавайся, дурню ти заплішений, що продав, зроби невинне обличчя і скажи, що загубив. Кожен тобі повірить, щоб я була проклята. Облиш дурні сумніви й паняй до міліції!

— Ну, і що це дасть?

— Не знаю, що конкретно дасть, — можливо, таких пограбувань чимало, ціла низка.

— А пограбування ж як такого не було. Просто вони відімкнули двері й зайшли.

— Або в’їхали на слоні, — перекривила я його, чуючи, що мене починає тіпати. — Може, їх затримають, і ти одержиш назад свої долари! Поміркуй логічно. 3500 доларів у Польщі не одержиш, бо в нас доларами не платять. А якби тобі заманулося купити на чорному ринку, то 3500 доларів теж із неба не впадуть!

— Ні! — визнав Мацюсь із несподіваним припливом розумової енергії.

Я трохи охолола й зацікавилася подробицями злочину. Мацюсь перестав висмикувати з бороди волосинки, його паніка начебто прищухла.

— А де ти їх тримав? — спитала я за хвилину.

— У конверті, такому великому, власне було двоє конвертів: у одному — мої, а в другому — його.

— А де ж ті конверти лежали?

— Властиво, не лежали, а стояли. На книжковій полиці.

— А вдома у тебе хтось бував?

— Всякі люди. Матуся вчора була на роботі, і мене теж не було, але ж це не правило, ми не завжди обоє відсутні, хоча вчора нас не було аж дві години… Мо’ ти щось порадиш?

— Є одна пропозиція. Міліція може, наприклад, перевірити, чи хтось у цей час когось не бачив. Шкода, що тебе не вбили — тоді шукали б далеко завзятіше, — рішуче додала я.

— Авжеж шкода, — журливо погодився Мацюсь. — Але ж мене якраз не було, коли вони зайшли.

— Стривай, а як ти переконався, що пропали долари? Серце тенькнуло абощо?

— Де пак, не тенькнуло, просто я витяг одну грубу книжку, яка там стояла (про писемність), кинув оком у прозурку й побачив, що конверта нема. Тоді я зазирнув за інші книжки — теж немає, а мав би бути. Ми з матусею перевернули все помешкання, матуся так рознервувалася — страх! Слухай, а може, ти могла б, могла б…

Може, я й могла б, але вчасно похопилася, що маю до діла з Мацюсем. Хто знає, чи той чортів конверт не знайдеться у нього взавтра або через три дні в такому місці, що ніхто б і не подумав.

— Ні, шкода мови, не можу нічим зарадити. Жени мерщій до палацу Мостовських, — порадила я по хвилевому роздумі. — Як виявиться, що це справа районного комісаріату, то туди тебе й скерують, а може бути й так, що до пропажі 3500 доларів поставляться уважніше, ніж до крадіжки скатертини, і заходяться коло цього самі.

Одне слово, десь за годину завдяки моїм надлюдським зусиллям Мацюсь учинив, як я порадила. Кінець кінцем я переконала його, що покривати злочин — ще гірший злочин, і він страшенно перепудився. Я не змогла одразу дібрати якогось іншого, не такого дебільного доводу, аби відповідно на нього вплинути. І ось назавтра мені зателефонував якийсь капітан Ружевич і викликав мене на розмову.

Я сподівалася чогось такого, бо зараз по відході Мацюся зрозуміла, яку вчинила дурницю. Я його, звісно, переконала, і він заявив у міліцію. Було ясно як Божий день, що я потраплю до кола підозрілих і не уникну обіймів міністерства внутрішніх справ. Поцупив долари той, хто знав, що Мацюсь їх має, а я знала про це дуже давно. Їх іще не було, а я вже знала, що вони будуть. За інших часів і за інших обставин я б, може, була й не від того, щоб поспілкуватися з міліційною владою, але тепер я й так мала клопотів по зав’язку, і такі невинні балачки були мені осоружні.

Мацюсь, якому завжди таланило як утопленику, явився у палац Мостовських якраз у слушну хвилину. Капітан Ружевич і поручник Міхал Пєтшак (з яким він здавна співпрацював) саме займалися нуднючою справою, що тяглася, мов жувальна гумка, — довго, сіро й безнадійно. З надуживанням алкоголем та його жертвами міліція стикається частенько, але шаблонність цієї справи виводила з рівноваги навіть її. Офіційні протоколи дослівно тонули в океанах спиртного, і капітанові все те страшенно обридло: ось уже кілька тижнів він продирався крізь отруйні випари пияцьких марень з породженими білою гарячкою мишами, щурами, кажанами й навіть здоровою чорною свинею, що невідступно фігурувала в зізнаннях головного свідка. Капітан уже не міг чути про ту свиню. Я ніколи вже не довідаюся точно, що то була за справа, але деякі подробиці все ж таки залишилися в моїй пам’яті. Саме тої хвилини, коли капітан і поручник, обидва вже доведені до сказу, правили, що всі свідки, протверезившись, верзли ще більші нісенітниці, ніж у п’яному вигляді, озвався телефон.

— Громадянин Мацей Ракош прибув у справі пограбування, — безбарвним голосом повідомило бюро перепусток. — Наполягає на тому, аби потрапити безпосередньо до вас. Просто сам не при собі.

Капітан уже розтулив був рота, щоб скерувати заявника до дільничного інспектора, коли раптом йому стукнуло, що, може, бодай цей тверезий. Він відчув, що, хоч би чого йому це коштувало, мусить відірватися бодай на хвилю від отієї чорної свині, й змінив свій намір.

— Гаразд, нехай зайде, — жваво відказав він. Відтак згорнув на столі всі «пияцькі» папери й віддав поручникові. — Сховай цей мотлох. Зробімо перерву. Тамтого свинопаса доведеться викликати ще раз, але перше мусимо перепочити.

— Що там у нього? — зацікавився поручник, з непідробним запалом запихаючи «пияцьке» шпаргалля до шафи.

— Уявлення не маю. Його обікрали, вирішив заявити. Й одразу — до нас.

— А що, немає дільниці?

— Стерявся? Тобі приємніше возитися з тічкою пияків? Я вже починаю підозрювати, що й ті, хто їх допитував, теж були під мухою. Свідок нічогісінько не бачив, бо «за ним сиділа рожева пташка». Здуріти можна! Нащо протоколювати таку дурню?

— У хаті була канарка, — нагадав поручник.

Така заувага справила на капітана ще гнітючіше враження: він якось дивно глипнув на поручника і постукав себе по лобі.

Блукаючи коридорами палацу Мостовських, напівзомлілий від хвилювання Мацюсь нарешті знайшов потрібний кабінет. Він уздрів за столом лисаня з підозріло приязним обличчям. Чоловік той приглядався до нього з гострою увагою, яка, безперечно, заповідала в майбутньому щось страшне.

— Слухаю вас, — заспокійливо мовив капітан Ружевич і був здивований, несподівано почувши на відповідь голосний і виразний дзвін зубів.

Боягузлива частина духового Мацюсевого єства аж корчилася зі страху. Повідомлення про викрадену валюту ніяк не могло видобутися йому з горла. Силкуючися щось сказати і тремтячи всім тілом, він вирішував, чи не краще було б махнути рукою на втрачену валюту і просто дати звідси драла, — такий хаос почуттів вирував у його душі. Потім він усе-таки збагнув, що таке поводження одразу спричинилося б до його арешту як можливого злодія — й почав хрипкуватим голосом розказувати, що сталося. Лише за якийсь час капітанові пощастило з’ясувати, що каша заварилася навколо суми у 3500 доларів. Він вирішив занотувати Мацюсеві зізнання і розчинив шафу, аби взяти протокола. Мацюсь, якщо таке взагалі було можливе, перелякався ще дужче. Певна річ, першою особою, яка знала про існування цих доларів, була я, другою — Мартін. Ошалілий з хвилювання, він нікого іншого не міг згадати й назвати — тільки нас двох. Ба більше, він зроду не чув про когось іншого — тільки про нас, та й квит! Капітан не знав особисто ані Мартіна, ані мене, «видзвонені» зубами Мацюсеві зізнання були доволі туманні, тож у голові йому швидко склався образ молодого розбишаки, що живе з кривавиці своїх знайомих, а тоді їх обкрадає. Решту осіб, як і повідомлення про привезені з-за кордону зароблені там долари, Мацюсь опустив зовсім, внаслідок чого капітан із поручником, що теж зацікавлено його слухав, дійшли висновку, що ця справа дуже проста: справжній курорт після отого безберегого пияцтва.

— Біжи, Міхалку, до того будинку, — радо мовив капітан, коли Мацюсь, ледве тримаючись на тремтячих ногах, опустив приміщення палацу. — Для годиться треба глянути, що там діється, розпитати сусідів і оту мамцю. Так, про всяк випадок. Я спробую чемно зв’язатися телефонно з його «друзями» й негайно викличу їх сюди. Днів за два ми цю справу закриємо, а сума — чимала.

— А чи не краще зробити в них трус? Вони злякаються виклику й заховають усе, що треба.

— Напевно, вже заховали. Дарма — знайдемо. Спершу слід із ними погомоніти. Біжи туди, а я дзенькну.

Отак я потрапила до палацу Мостовських. Капітан занотував мої особисті дані, зміряв мене поглядом, замислився на хвильку і зітхнув. Я терпляче ждала, певна на всі сто, що йдеться про Мацюся.

— Що ви робили 19-го? — напнув мене капітан мокрим рядном.

Чогось гіршого годі було вигадати. Звідки, в бісової матері, могла я запам’ятати, що робила 19-го числа? Я докірливо глянула на капітана, зазирнула до календаря і знайшла там допоміжні відомості.

— 19-го був вівторок, — ознайомила я капітана зі своїми висновками. — Хочете, щоб розказала докладно, що робила з ранку до вечора?

— Якщо ваша ласка, геть чисто все, а також — і з вечора до ранку. Дуже докладно.

Ну, що ж. Докладно, то докладно. Я ощасливила капітана щиросердим звітом про те, як збавляла свій час, звідки випливало, що цілий той день я провела у праці. Конкретно назвала тих, хто бачив мене від 12-ї до 3-ї дня, тобто в час, коли у Мацюся нікого не було вдома. Єдиною прогалиною у моєму вичерпному інтерв’ю був час, проведений в універсамі. Я прагнула і тут якомога менше завдавати клопоту владі, але, на жаль, в універсамі я не учворила нічого такого, що привернуло б до мене увагу його працівників. Капітан слухав мовчки, щось собі нотуючи. Загадав назвати речі, куплені в універсамі. Я назвала.

— Ну, гаразд, — озвався він за хвилю. — А що ви робили попереднього дня, в понеділок?

З понеділком було важче. Того дня я змила голову, бо збиралася зробити собі мудровану зачіску, отже сім годин просиділа сидьма вдома, обмотана рушником. Ясно, з рушником на голові я з хати і не потикалася, тож ніхто надворі мене й не бачив. Правда, могли дати свідчення кількоро душ, які того дня до мене телефонували, а ще — робітники, що позичали в мене сіль. У суміжному помешканні вони робили ремонт, і близько дванадцятої хтось із них, здається, водогінник, приходив позичати солі. Той робітник так і прикипів до мене цікавими очима, бо халат на мені був синій, а рушник помаранчевий, і, загалом беручи, я виглядала вельми колоритно.

— Чи ті робітники ще там працюють? — поцікавився капітан.

— Не знаю, либонь, уже ні, бо сьогодні не чути гармидеру, хоча я не певна.

— Чи знаєте ви такого собі Мацея Ракоша? — спитався він нарешті, глибоко зітхнувши.

Я зраділа: врешті почалася предметна розмова.

— Ще б пак не знати! Я зразу здогадалася, що вас цікавить саме він. Щойно тільки я вмовила його заявити до міліції, як уже знала, що мій виклик сюди буде пов’язаний з ним; ба більше, що на мене впаде найперша підозра.

— Ага, у вас з’явилися такі думки. Тобто ви, пані, визнаєте, що знали про те, що він має долари?

— Знала? Не те слово. Він торочив про них без угаву.

— Тоді згадайте, кому говорили про них ви самі?

Звісно, я вже над цим думала. Певна, що мене конче приплутають до крадіжки доларів, я прокрутила в пам’яті все, що було пов’язане з Мацюсем та його грішми, і впевнилася, що нікому про це не говорила, бо, навіть розповідаючи про те, який він був кумедний у своїй розгубленості, ніколи не називала його прізвища. Про долари я взагалі не обмовилася жодним словом, бо не вони робили Мацюся курйозною постаттю. Я призналась у всьому цьому капітанові.

— Знаю: для мене було б краще, якби я сама дала повідомлення про це у пресі або прилюдно оголосила про крадіжку, назвавши прізвище й адресу потерпілого, — додала я з жалем. — Але ж я так не вчинила, і тут уже нічого не поправиш.

— І ви не знаєте, хто б це міг зробити?

— Ні. Серед наших знайомих я не знаю нікого, здатного на такий вчинок.

Капітан тяжко зітхнув і хвилину помовчав.

— А чи певні ви, що він справді мав долари?

У мене промайнула думка, що Мацюсь, напевно, встиг справити на капітана незабутнє враження.

— Мав, — присягнулась я, — даю руку відтяти, мав.

Капітан мордував мене ще якийсь час, розпитуючи про всілякий дріб’язок. Я відповідала охоче, терпляче і з якимсь навіть співчуттям до нього, бо видно було простим оком, що йому не вдається звести кінці докупи.

Мартіна капітан теж застукав увечері по телефону, і назавтра той сам, без опору, відвідав палац Мостовських. Він не приховував не тільки свого несхвального ставлення до справи, а й своєї відвертої зневаги. Заявив капітанові, що в усьому, що стосується Мацюся, він не має і мати не може жодної певності. Він і справді чув від самого Мацюся та від мене, ніби той має долари, але на власні очі їх не бачив. Йому особисто здається, що Мацюсь «блягузкав» про це всім і кожному, хто тільки хотів слухати, але навряд чи хтось йому по-справжньому йняв віри.

— Клятенний дім, — промимрив капітан і знову замислився. Поручник у безнадії проглядав свої нотатки. — Вростай у психологію злочинця, — зненацька звелів йому шеф. — Уяви собі, що ти знаєш власника 3500 зелененьких і що ти вирішив їх украсти. Що ти зробиш?

Поручника не здивувало таке завдання, він знав капітанів стиль, його спосіб провадите слідство, що полягав у глибокому засягненні у психологію злочинців, якими він у даний момент займався. Без розуміння психології злочинця капітан узагалі не визнавав праці в міліції і не вірив у її плідність. Справа про пияцтво саме того й видалась йому такою тяжкою, що він не міг вимагати від свого підлеглого, аби той зрання до вечора заливався горілкою, вживаючись у пияцьку психологію.

Поручник і собі замислився.

— Кажете, я знаю його особисто? — спитав він, рішуче відсуваючи стільця і ритмічно плескаючи себе нотатником по колінах.

— Уяви, що знаєш, безпосередньо або через знайомих: тобі показали його пальцем.

— І намірився його пограбувати… — замислено додав поручник. — Ключі, ну, звісно ж, ключі!..

— Що ключі?

— Найперше поцуплю ключі і зроблю відбитки. Перевірю, чи обоє вийшли з дому — у мешканні ж лише двоє душ.

— Як ти їх поцупиш?

— Поцуплю скорше в сина, ніж у матері, бо мати видається врівноваженою, а син — навпаки.

— Де він носить ключі?

— У кишені куртки. Куртку він часом скидає. Працює… асистентом на архітектурному відділенні, так? Я йду туди й вивчаю терен. Вижидаю момент, коли він кудись одвихнеться від своєї куртки.

— А як він її не скидає?

— То я умовлю скинути.

— Гаразд, іди в архітектурне відділення й перевір, чи скидає він куртку…

Днів за три і капітан, і поручник були цілком певні, що Мацюсь не тільки скидає куртку, а й залишає її будь-де, тобто будь-де усередині приміщень, звідки надовго відлучається, до того ж не звертає на неї щонайменшої уваги і схоплюється лише тоді, коли треба йти додому з навчального закладу, та й то не завжди. Інколи вертається по неї вже з вулиці. В нього можна поцупити будь-що, навіть укупі з підшивкою.

— А я зробив би інакше, — похвалився капітан, дізнавшись про всі ті факти.

— Пересічний слюсар не любить майструвати ключі за відбитками — таке завжди будить підозру. Я б забрав ключі, подався з ними до слюсаря, він би сам зробив відбитки, а я поклав би ключі на місце. Тоді не постає запитання, чиї це ключі. Це мої ключі, і я хочу мати другий комплект.

— І що, я гасатиму з ключами, шукаючи слюсаря, у радіусі двох кілометрів навколо політехнічного? — засумнівався поручник.

— Навіть у більшому. Там їздить до чорта трамваїв та автобусів.

Назавтра ключі впізнав один слюсар на Багні — тільки через те, що вони були особливої форми: як для довоєнного замка.

— Щось таке я майстрував, — сказав, щоправда, непевно, господар верстату.

— Здається, майстрував… Але не тепер, десь тижнів зо два тому.

— А хто замовник?

— Ой, не пам’ятаю. Хоч убий. По-моєму, чоловік, але, якби виявилося, що жінка, я теж би не здивувався. Та наче все-таки хлоп.

— А як виглядав той хлоп?

— Або я знаю? Мені взагалі не в помку, чи то чоловік, чи жінка, а ви, пане начальнику, хочете, щоб я ще пам’ятав, який він на вигляд! Кат його знає! Мабуть, непримітний, бо якби чимось різнився від решти, то я б його запам’ятав. Ключі я пізнав умент, а його подоба в пам’яті не збереглася: суцільний провал!

Оце й усе, що капітан потрапив дізнатися.

У Мацюсевому помешканні не знайшли ані відбитків пальців, ані якихось очевидних слідів. Підозра кружляла навколо Мартіна, який теж бував у архітектурному відділенні, але, по-перше, Мартін під час крадіжки сидів невилазно у креслярні, а, по-друге, за показами численних свідків, систематично й старанно уникав будь-яких стосунків із Мацюсем. Врешті-решт він міг би вкрасти ключі, але тільки з допомогою спільника. Про всяк випадок його показали слюсареві, який уважно й критично його оглянув.

— Зроду не бачив цього пана, — заявив він категорично.

Далі пильно перевірили моє алібі. Виявляється, в універсамі мене запам’ятала касирка, їй припало до вподоби моє вбрання: яскравий картатий костюм і чорний крисатий капелюх. Добре запам’ятав мене і водогінник, що приходив позичати сіль: приголомшений моїм виглядом, він змалював його своїм колегам. Зрештою дотеперішніший спосіб життя, як мій, так і Мартінів, що ніколи не суперечив законові, не давав висунути проти нас якісь конкретні звинувачення. Мацюсеві долари пропали безслідно, завдавши особистим амбіціям капітана Ружевича незагойних ран.

Моя роль в усій цій справі була другорядна: дуже заклопотана, я обмежилась лише загальними розмовами з капітаном та поручником. Із черговим атомним фізиком я мала зустрітися під Ґранд-отелем, тож-бо знайшла затишне місце на Гожій і поставила там свою машину поруч з автомобілем вишневої барви, де за кермом сидів водій. Я вже чекала хвилин зо п’ять, коли мені спало на думку перевірити годину зустрічі за календариком. Виявляється, я помилилася і прибула зарано, тож-бо мала ще вільні 45 хвилин. Трохи роздосадувана, я загадалася, як збавити вільний час, і вирішила з’їздити до книгарні на Мархлевського, де був великий вибір каталожних карток.

Вишневий автомобіль якраз теж виїздив — довелося його пропустити. Відтак я поїхала за ним; поруч із водієм у ньому сидів пасажир (я навіть не помітила, коли він сів). Він усе поглядав у дзеркальце заднього огляду. Я й собі зиркнула туди, гадаючи, що побачу ззаду якусь дивовижу: мені й на думку не спадало, що він може цікавитися моєю особою. Та нічого незвичайного позад нас не було.

Вишнева машина погнала в бік Маршальської, я — за нею. Вона линула як стріла, і мені так і не пощастило її випередити. Аж ось вона звернула праворуч, я — за нею. Я не люблю, коли в мене перед носом щось крутиться, тож сподівалася скараскатись вишневого автомобіля біля Крулевської, де збиралася звернути ліворуч. Але «вишневик» збочив туди ще раніше, просто переді мною, наче теж свідомо прямував до книгарні. Я знову їхала за ним, роздратована невідступною приявністю цієї машини, то більше, що пасажир усе озирався і лупав на мене очима.

Перед книгарнею я поїхала тихим ходом. Але, побачивши, що зупинитись тут ніде, подумала, що вчинила дурницю: треба було зразу їхати на найближчу зупинку. Я натиснула на газ, щоб завернути за Міровський критий ринок і, накинувши чималого гака, дістатися автостоянки, коли завважила, що вишнева машина прямує туди й собі. Пасажир (якийсь кретин!) не відривав від мене очей; дивуюсь, як він не скрутив собі в’язів!

Тепер «вишневик» поводився якось непевно, перешкоджаючи мені проїхати. Нарешті вгамувався і звернув праворуч, до закритого майданчика, трохи далі від ринку. Я полегшено зітхнула, збувшись його.

Зрештою я забула б про цей епізод, якби за три дні знову не зіткнулася з тією машиною. Я втретє об’їздила майдан Домбровського, намагаючись десь приткнути свою машицу, бо мені треба було потрапити до «Польського фільму». Примітивши ще здалеку, що на стоянці звільнилися два місця поруч, я наддала газу, боячись, що хтось мене випередить, і встигла зайняти одне з них. На друге став «вишневик». Він в’їхав перший перед самим моїм носом і вимкнув мотора перш, ніж я встигла припаркувати свою машину. Я не вилізла одразу: треба було спершу змінити рукавички. Тим часом «вишневик» раптом увімкнув мотора і виїхав задки, ледь не потрапивши під колеса телевізійного фургончика. Дурило неприторенний: чи ж він на те запхався на цю тісну автомобільну стоянку, щоб одразу звідтам ушитися? Всередині сиділо двоє. Пасажир (не знаю, чи той самий, чи вже інший) знову глупів на мене як теля на нові ворота.

Цілий наступний тиждень я дослівно щокроку натрапляла на того «вишневика». Я не могла дібрати, що він такого в мені знайшов? Часом з’являвся там, де я ставила свою машину, а часом, навпаки, виїздив звідти, де я стояла. Врешті-решт відчепився від мене, може, через те, що я кілька днів зовсім не виходила з дому. На водія я не звернула уваги, хіба відзначила, що він начебто чорнявець.

Далі мене почала переслідувати чиясь таємнича рука. Якось я вийшла з дому, сіла в машину й відчула, що стоїть вона якось чудно. Я вилізла з машини й побачила, що обидва ліві колеса спустили. Я здивувалася: де таке видано, щоб обидва разом? Зупинила таксиста, він підсобив завезти обидва колеса на вулканізацію. Там виявилося, що покришки проколоті. Мій подив зріс іще дужче: такого не траплялось мені зроду. Робітник у майстерні сказав кілька «ласкавих» слів на адресу вандалів та бешкетників і пообіцяв направити покришки того самого дня. Колеса з майстерні привіз мені один знайомий, а котрийсь із моїх синів мав їх почепити на машину. Все це сподіялось у середу. В суботу надвечір мій молодший син повернувся додому похмурий як ніч:

— Гадаю, ти це робиш навмисне, — заявив він, — щоб я півтижня провалявся під машиною.

Я схвильовано збігла вниз. Знов спустили обидва колеса, тільки тепер праві. Проколи відразу впадали в око. Я ледь духу не пустилася: уявити собі не могла, що воно за нечиста сила перешкоджає мені… з’їздити машиною на верхогони. Обурена до глибини душі, я повернулася додому і зателефонувала до міліції.

Посилання на близьке знайомство з капітаном Ружевичем дало бажані наслідки. У міському комісаріаті, звідки я почала, чергував якраз у числі інших і поручник Міхал Пєтшак. Він прибув міліційною машиною, аби самому поглянути на мої проколоті шини, й зацікавився особою зловмисника.

— Чи вам, пані, не здається, що це пан Ракош? — запитав він з надією в голосі. — Може, він переконаний, що то саме ви, пані, вкрали у нього долари, і тепер мститься?

Я чемно промовчала, нічим не зраджуючи своїх думок, викликаних такою версією.

— Пан Ракош цілком відпадає, — зауважила я згодом, стримуючи гнів. — Він помер би від самого вигляду якогось гострого знаряддя. Це скорше отой мурло з «вишневика», бо я страх як йому не сподобалася.

Поручник негайно зацікавився «мурлом». На превеликий жаль, я не придивилась до нього пильніше, проте докладно описала свої «зустрічі» з автомобілем вишневої барви і назвала його номер, якого добре запам’ятала. Позаяк я не зуміла пояснити ворожості з боку «мурла», то воліла не викладати цієї історії письмово. Умовилися з поручником зачекати до понеділка. У понеділок вранці я позичила шосте колесо і на зло своїм лихим недругам поїхала на верхогони. Там я силкувалася боронити свою машину, несподівано з’являючись на стоянці в різні години дня, щоб застукати злочинця. Для збройного захисту брала з собою свого хатнього м’ясного товкача. Мабуть, такі мої заходи викликали нервозність у таємних злочинців, бо вони припустилися грубої помилки. Сплутали об’єкти. Якось, вискочивши з дому і пробігши згинці стежкою за високим будинком сусідньої установи, я побачила кінець стоянки якогось підлітка, що сторожко роззирався на всі боки. Угледівши мене, він пронизливо свиснув і кинувся навтікача. Ту ж мить інший підліток вискочив з-поміж машин, перечепився об бровку, поточився, але встояв на ногах і побіг за першим. Я кинулася до своєї машини і вжахнулася. Поволі осідали два праві колеса, але не в моєї машини, а в сусідньої «сирени», припаркованої поруч мого «фольксвагена». Я навіть не здивувалася, бо мені досить було тільки глянути й порівняти обидві машини. Вони мали трохи подібну форму й однакову барву. Нещасний неповнолітній вандал, нервуючись і хапаючись, не звернув належної уваги на номер машини й ушкодив сусідній блакитний автомобіль. З острахом подумавши про власника блакитної «сирени», я прожогом, як і «проколювані», чкурнула зі стоянки. А проте не забула зателефонувати до міліції, яка й сама мала палке бажання покінчити з дурнуватими нападами на мою машину, а заразом позбутися й мене. Тож вона зорганізувала стежу на вечірній мокотівській дільниці. Розшуки мали сумнівні наслідки, можливо, через мою допомогу, оскільки ще перше ніж удатися до міліції я попрохала підсобити мені друзів мого сина. Міліція присвятила чимало часу стежі за підозрілим довготелесим підлітком, що блукав сусідніми вулицями. Мій син, помітивши підозрілий рух у мороці, крадькома подався до міліційної машини. Як наслідок — мій син і міська міліція, злапавши одне одного, втратили охоту до дальших пошуків.

Через тиждень мені проколото зразу всі чотири покришки. Дантове пекло, якого я тоді зазнала, волало про помсту в чотириразовому розмірі, і в цій благородній справі мені активно допомагав власник блакитної «сирени». Міліційна машина почала патрулювати автостоянку біля мого будинку щопівгодини вдень і щоп’ятнадцять хвилин уночі; всі власники машин, що там стояли, ладні були мене цілувати з удячності. Врешті схопили двох підозрілих осіб, з яких одна виявилася агентом розшуку, а друга — працівником паспортного столу: агент розшуку, який чудово знав і мене, і мою машину, перевіряв, чи я вдома, щоб марно не пертись на третій поверх, а працівник паспортного столу загубив день тому на стоянці свій брелок до ключиків і намагався його відшукати. Перевірено алібі всіх місцевих босяків. Для заспокоєння совісті мені дали змогу купити в Лодзі чотири запасні покришки, яких я наразі не використовувала.

Таємничий ворог зачаївся. Можливо, чекав на хвилину, коли я зміню нарешті старі покришки на нові. Я мстиво поклала змусити його чекати отак до судного дня і повернулася до нормального трибу життя, цебто до опитування ядерних фізиків.

За тиждень я відчула, що вже три дні за мною ганяється жовтий «опель-комбі». Я звернула на нього увагу, коли, об’їхавши кругом увесь район політехнічного, вирішила зупинитись на стоянці в алеї Незалежності, звідки було найближче до будинку хімії. «Опель» спробував і собі там припаркуватись, але я зайняла єдине вільне місце, і він, силкуючися будь-що стати саме там, спричинився до жахливого неладу на бруківці. Повертаючись за годину до своєї машини, я примітила його біля щільно замкненої брами в огорожі. Мене не лишила байдужою його настирлива присутність, я почала кружляти містом, раз у раз нагло міняючи маршрут, щоб перевірити, чи направду і ця машина мене переслідує і чи їхатиме слідом за мною. Вона їхала, наче приліплена. Після прикрої історії з покришками моя доброзичливість до навколишнього світу геть вичерпалася, я втратила самовладання і вирішила спитати водія навпростець, чого йому треба. Я була якраз на Вєйській. У другій половині дня рух там прищухає. Я зупинилася під кіоском Руху й чекала, що учворить «опель». Він зупинився теж, тільки трохи далі. Я вийшла зі своєї машини й рушила до «опеля», щоб з’ясувати все у водія. З цього, проте, нічого не вийшло, бо «опель» відразу дав хода. Коли я вже була від нього за який метр, він раптом задом виїхав на бруківку й майнув у бік Трьох крижів. Я бачила навіть, як він звернув на вулицю Конопницької. Я кинулася до своєї машини, подалася за ним, знайшла його на стоянці перед «Польською модою», стала поруч і знову спіймала облизня: він притьмом від’їхав. Здавалося, тепер переслідую його я. Він завернув на Вєйську. Я теж рушила з місця, повернула в тому самому напрямку і, їдучи тихим ходом, розглядалася, чи він десь не став. Та його не було видно, я вирішила, що він чи не злякався й відмовився від мого товариства, тож махнула на все рукою й поїхала додому. На Бельведерській він, одначе, знову заходився мене переслідувати. Тоді я склала підступний план дій. Я повернула на розі Променадної, доїхала аж до кінця тієї вулиці й стала біля кіоска Руху (наразі він не працював, про що свідчило оголошення, написане великими літерами: «Я вийшла на півгодини»). Я блискавично вискочила з машини, побігла в напрямку базару й заховалася за насіннєвим павільйоном. «Опель-комбі» теж зупинився, водій вийшов і подався за мною. Я зненацька вийшла на нього й, певно, здалася йому привидом, бо він пустився бігти назад так, наче за ним гналася зграя голодних вовків. Цілком можливо, що я мала не надто привітний вигляд, але ж вогонь із рота в мене не бухав. Сама вражена справленим ефектом, я подумала про те (без певності, правда), що вже його десь бачила. Звідки-бо я знаю ці противні червоні губиська й руді вуса над ними? Справді, звідки?

Рішучою ходою я рушила вниз, до кіоска Руху. Водій «опеля» тікав зі штанами на голові й уже наблизився до кіоска, але ще не встиг дістатися машини. І тут із-за кіоска, з боку скверика, вискочив якийсь чолов’яга, лисий і, наскільки я могла помітити, екстравагантно й вишукано зодягнений, кинувся на мого переслідувача, схопив його за горло і, хрипко дихаючи, почав душити. Я прикипіла до місця, геть розгублена. Водій «опеля» якийсь час дозволяв себе душити, потім нараз випростався і з усієї сили зацідив супротивникові в зуби. Душитель полетів назад, прямо на кіоск Руху, вдарившись лисим черепом у бічне скло. Скло розбилося. Водій «опеля» вхопив нападника за петельки елегантної сорочки, потяг до машини, силоміць запхав усередину й поїхав, завертаючи на Бельведерську під гучне дирчання мотора.

Вся ця пригода тривала лічені секунди. Спершу я стояла стовпом, потім протиснулася до кіоска й обстежила вибиту шибу. Видно було, що та ще тримається, але розлетиться при найменшому доторку. Я подумала, що треба щось робити, помацала злегка шибу — і та справді розлетілася. Ту ж мить із Кондукторської над’їхала міліційна машина.

— Ви, пані, вибили шибу, — сказав із холодною чемністю сержант міліції. — Ваші документи.

— Жодної шиби я не вибивала, — відказала я гостро, нервово шукаючи документи у своїй торбинці. — Вибили її якісь двоє, вони чубилися між собою. Шибка розбилася, коли один з них торохнув у неї головою.

— Під’їжджаючи, ми бачили, як вилетіла шибка. Куди, по-вашому, поділися оті двоє? Здиміли абощо? Ви, пані, були тут одна-однісінька.

Мені стало зле.

— Оті двоє дременули машиною. Господи Боже мій! Ви що, звинувачуєте мене у бешкетництві? Навколо ж море людей, знайдіть якогось свідка.

Моє бажання негайно ж здійснилося. Від базару надбіг свідок у подобі старого продавця з насіннєвого павільйону.

— Ця жіночка сама брала участь у бійці, — переможно заявив він.

Те, що я одразу ж не беркицьнулась додолу без пам’яті, я ще й досі вважаю за чудо. Сержант бачив живовидь, як я вибивала шибу, а продавець насіннєвого павільйону — як я відважувала лящі у бійці. Напевно, я хильнула зайвого. Виходить, я переслідувала якогось чоловіка, а потім билася з ним під кіоском. Я намагалася пояснити ситуацію, добре розуміючи, що все, що я кажу, звучить по-ідіотському, бо я навіть не могла назвати номера машини («опеля-комбі»), яка за мною стежила. Моє пояснення, що я не запам’ятала номера машини через те, що була дуже збуджена і через те, що дивилася на «опель-комбі» у дзеркальце заднього огляду, нікого не переконало. Сержант із холодною чемністю виписував дані з мого паспорта.

— У нас тут посилений патруль, — пояснив він. — Маємо конкретні повідомлення, що в цьому районі розперезалися босяки. Зараз я про вас повідомлю…

Уже згодом мене врятував мій дільничний інспектор. Він повірив у мою версію того, що сталося, з огляду на свідоцтво продавця, що мене коло того кіоска не було і що я не вибивала шиби власноруч. Я ж дала собі слово при першій нагоді конче запам’ятати номер клятого «опеля-комбі». Нагоди такої, одначе, не випало, бо «опель-комбі» щез, зате по яких двох тижнях до мене заявився дільничний інспектор. Він дуже гречно погомонів зі мною про всяку всячину, зокрема про проколоті покришки, згадав з усміхом про інцидент біля кіоска, після чого несподівано запитав:

— А отой Вишневський, що у вас жив, виїхав давно?

Вишневський, мій двоюрідний брат, пробув у мене вдома років 12 тому десь із півдня. Уявіть собі мій подив! А може, йдеться про когось іншого?

— Який Вишневський? — зацікавилась я.

— Станіслав, той, що у вас жив.

У мене зроду не жив жоден Вишневський. Кузенову візиту важко було назвати проживанням. А Станіслав жив, був навіть моїм чоловіком, але напевно не мав прізвища Вишневськцй. Я розгубилася.

— Не знаю жодного Станіслава Вишневського, — відказала я нарешті. — Останні кілька років тут живуть, окрім мене, тільки мої сини. Що це за один?

— Якщо він навіть і не був прописаний, — пусте, — лагідно провадив дільничний інспектор. — Мені важливо лише знати, коли він звідси поїхав. Скажіть мені, і вас ніхто більше не турбуватиме.

Я почала гарячково міркувати, що він має на увазі… Якась нова загадка… Може, хтось навмисне робить усе це мені на зло, знаючи, що я прагнула цілковитого спокою.

— Розуму не приберу, про кого ви говорите, — сказала я щиро. — Я зроду не знала Станіслава Вишневського. Маю серед знайомих кількох Вишневських, але жоден з них не зветься Станіславом. Чого б раптом він мав жити у мене вдома?

— Може, переплутано ім’я? Ті Вишневські, що ви знаєте, хто вони?

Я одразу ж витягла календаря і показала йому зазначені там адреси та номери телефонів знайомих мені Вишневських. Інспектор їх усі переписав. Він видавався здивованим і заклопотаним.

— Справа не варта дірки від бублика, — пояснив він. — Ідеться про кореспонденцію. Станіслав Вишневський написав до нас і подав саме таку зворотну адресу. Я знаю, що то ваша адреса, і сподівався, що ви цю особу знаєте. Може, він усе-таки мешкав у вас тижнів зо два тому?

Я ще раз урочисто запевнила, що ні два тижні, ні два місяці, ні два роки тому і взагалі ніколи жоден Станіслав Вишневський у мене не жив.

— Може, це прізвище електроінкасатора, — додала я, вагаючись. — Буває тут щодва місяці, регулярно, впродовж років. Зрештою це легко перевірити.

— Пані, — зітхнув інспектор. — Це не інкасатор. Шкода, я сподівався, що ми дамо йому нарешті відповідь. Та що ж, як ні, то ні… Справа заплутується…

Я не морочила собі голови тим Вишневським, аж поки до мене зателефонувала одна з моїх приятельок — секретарка одної дуже поважної установи.

— Слухай, — сказала вона значливо. — Ти любиш такі дивні речі. Сенсаційна подія: хтось надсилає долари готівкою до Польського національного банку. Поштою, у рекомендованих листах.

— Хто саме? — поцікавилась я гречно.

— Не відомо. Ніхто його не знає. Якийсь Вишневський, він подає фальшиві зворотні адреси.

Я вмить нашорошила вуха. Вишневський!

— А як його ім’я, часом не Станіслав?

— Саме Станіслав. Надіслав уже 60 000. У дрібних купюрах. Весь банк заінтригований. А ти що, вже чула про це?

— Ще ні, але сподіваюсь почути. Зачекай, зараз до тебе приїду.

Я справді до неї приїхала і довідалася про все у подробицях. Справа виглядала так. Кілька місяців тому секретарка директора Польського національного банку занотувала суми надісланих грошей і разом з іншою кореспонденцією занесла їх своєму шефові. Директор був зайнятий. Не уриваючи телефонної розмови, він жестом звелів секретарці усе переглянути самій. Секретарка забрала кореспонденцію до себе, переглянула, зробила кілька нотаток, нарешті розрізала великий сірий старанно заклеєний конверт. Там було 2400 доларів готівкою у стодоларових та п’ятдесятидоларових купюрах, а також напис на краєчку газети — «На державний рахунок». Напис зроблено самопискою, друкованими літерами, не від руки, а з допомогою лінійки. Секретарка глянула на зворотну адресу: Станіслав Вишневський, Варшава, в. Олькуська, 86. Вулиці Олькуської вона не знала, й номер не викликав у неї жодної підозри, хоча сам факт такого надходження її здивував. Не щодня громадяни країни дарують державі долари, та ще й готівкою. Хвилину вона замислено дивилася на долари, а потім знову пішла до шефа.

— Якийсь патріот, — сказав директор без особливих емоцій. — Передайте з відповідним коментарем до валютного відділку.

Секретарка все зробила як годиться, передала по інстанції. У валютному відділку банку надходження теж зареєстрували, але секретарка заступника директора не вельми зацікавилася таємничим адресатом. Через місяць знову надійшов такий самий сірий конверт, тільки значно цупкіший, де вже було 6000 доларів у різних банкнотах — від одного до ста. Розліпив конверта сам директор, обстежив його й викликав секретарку.

— Здається, — звернувся він др неї, — ми вже мали такий прецедент. Чи ви не пам’ятаєте, це той самий?

— Той самий, — відказала секретарка, зазирнувши в документацію. — Станіслав Вишневський, мешкає на Олькуській вулиці. Хто це такий?

— Уявлення не маю. Перешліть до валютного відділку з позначкою, щоб перевірили, чц гроші не фальшиві. Може, він штампує їх сам?

Долари виявилися непідробленими. Розміри сум не викликали подиву серед банківських працівників, звиклих до величезних грошових мас. Конверта викинули, як і минулого разу.

За два тижні таємничий Вишневський надіслав 2000 доларів, тепер уже самими дрібними. Напис на березі якоїсь газети знову сповіщав, шо гроші мають бути покладені на державний рахунок. Коли за кілька днів одержали ще три надходження на загальну суму 7200 доларів, секретарка заступника директора жваво зацікавилася цією справою, заховала про всяк випадок останні конверти й зателефонувала до секретарки директора, своєї близької подруги.

— Слухай, що там чути про того «доларового» Вишневського? — спитала вона сміючись. — Що це за один?

— Уявлення не маю. Напевно, якийсь божевілень.

— А що каже міністр?

— Нічого. Вважає, що патріот. Але, як на мене, патріот перевів би долари у польські злоті, а не слав у валюті. Гадаю, то багатий божевілець.

— Якби писав, що на Замок, то ще можна б зрозуміти, але просто на державний рахунок, та й квит?

— Люба моя, я й сама дивуюсь.

Кілька днів панував спокій, а тоді Вишневський здурів зовсім. Майже щодня надходили сірі, грубезні конверти з чужою валютою. Сума подарунків державі перевищила 50 000 доларів. Подарунки на державний рахунок не становлять службової таємниці, тож кожен із банківських працівників розповів своїм родичам та знайомим про незвичайну постать шляхетного Вишневського. Ті своєю чергою, вражені названими сумами, розпускали чутки далі. Сотні людей почали сушити собі голову над цим усім, але ніхто не знаходив розумного пояснення.

Вишневський після періоду гарячкового піднесення унормував свою діяльність, надсилаючи гроші регулярно щодва тижні. Так тривало якийсь час, потім він заспокоївся. Після цього надійшло одразу 5000 дрібними, цим разом у пакетиках для шоколадних вафельок щецинської фабрики «Ольза». А якраз у Щецині жив мій кузен Вишневський.

Невдовзі після надходження 5000 дрібними чоловік секретарки заступника директора мав вирушити у тритижневу службову подорож до НДР, залишаючи дружину з машиною, де зіпсувався сигнал. Пакуючи речі, він звернувся до неї:

— Так їздити не годиться. Перший-ліпший міліціонер тебе схопить. Я вже не встигну полагодити, то зроби все, будь ласка, сама. Поїдеш до електрика на Олькуську, він працює до п’ятої, умовишся з ним і розрахуєшся на місці.

— А де та Олькуська? — спитала секретарка, роздосадувана несподіваним ускладненням.

— На Мокотові. Якщо він наполягатиме на тому, що треба конче придбати новий…

— Стривай, стривай… — раптом урвала секретарка. — На якій, ти кажеш, вулиці?

— На Олькуській. А що?

— Але ж на Олькуській мешкає Вишневський, що надіслав нам у подарунок майже 70 000 доларів. Авжеж, Олькуська, 86.

— Що ти кажеш! — здивувався чоловік, урвавши пакування. — Який номер? 86?

— Еге ж.

Чоловік вражено витріщився на секретарку.

— 86? Бридня! Там не може бути такого номера. Уся та вулиця складається з кількох будинків, такий собі завулок, як звідси до тамтого ліхтаря! Може, ти помилилась?

— Де пак! У мене блискуча пам’ять на цифри, та в нас є й два останні конверти зі зворотною адресою.

Чоловік через дві години мав летіти до Берліна, тож не міг узятися до з’ясування цієї справи. Він не переставав пакуватися, дуже, зрештою, задоволений.

— Ну, тепер я певен, — сказав він, — що ти неодмінно направиш сигнал і бодай із цікавості поїдеш на ту вулицю. Зроби це для мене і їдь у службовий час, коли електрик ще на місці…

Секретарка двічі побувала на Олькуській, знайшла електрика й особисто пересвідчилася, що номер 86 — чиста фікція. Схвильована, зателефонувала до приятельки.

— Слухай, скажи при оказії міністрові, що Вишневського взагалі нема на світі. А якщо він і є, то мешкає не на Олькуській. Я там була, все перевірила: там такого номера нема взагалі.

Ця новина блискавично розлетілася по всьому банку й викликала легкий шок. Доброчинець, мабуть, хотів залишитися нерозпізнаним і подав фальшиву адресу. Злосливці, правда, висунули здогад, що внаслідок психічного стресу, викликаного власною діяльністю, він сам не знає, де живе; більшина, однак же, вважала, що своє місце перебування він свідомо приховує. Шляхетний Вишневський став викликати неспокій і недовіру.

— Чи не годилося б заявити в міліцію? — запитала секретарка заступника директора.

Той замислився.

— Або я знаю? Юридичного злочину тут нема, всякому вільно надсилати на адресу держави будь-що. А якщо це робиться таємно від своєї родини? Або, з другого боку, якщо він черпає ці гроші з якихось незаконних джерел? У кожному разі належить діяти делікатно й тактовно…

Отже, міліцію повідомили делікатно й тактовно. Міліція теж про всяк випадок зацікавилася надходженнями, і тоді з’ясувалося, що лишень раз на початку своєї діяльності Вишневський подав як зворотну адресу — мою. Моя подруга знала докладно всі подробиці, бо була водночас приятелькою обох банківських секретарок. Вона вважала, що Вишневський подав першу-ліпшу адресу, яка йому спала на думку, в даному разі — мою. Мене ж особисто занепокоїла одна дрібничка. Лист надійшов з «Ользи», а мій кузен мешкає у Щецині… Після певних роздумів, я вирішила, що найліпше повідомити про все дільничного інспектора, не тому, певна річ, що я підозрювала свого кузена в посіданні сотень тисяч доларів (про це й мови бути не могло), а тому, що тут, поза всяким сумнівом, крилася якась таємниця, і добре було б, якби її відгадали. Міліція завше товче, що такі відомості можуть стати їй у пригоді та що не треба самому вирішувати, що важливе, а що ні. Тож я повідомила, та й квит, без жодних коментарів.

— Пакетики від вафельок можна придбати практично в кожній крамниці, — зауважив дільничний інспектор. — І взагалі тут я не бачу злочину, якась дурна історія…

Я довго працювала не згортаючи рук і, щоб розвіятися, надумала запросити додому знайомих на партію бриджу. Павел викрутив ногу й кульгав, тож я пообіцяла по грі порозвозити їх усіх додому.

Сказано — зроблено: після півночі ми всі разом зійшли вниз, сіли в машину, і тут за «двірниками» на чільному склі я побачила якусь картку. Першої хвилини я подумала, що то міліційна оповістка, і дуже здивувалася, бо ніяких порушень по лінії автоінспекції за мною не значилося. Тоді я взяла й прочитала картку. На ній було награмузляно: «Віспуватий їде до Залєся». І більш нічого, жодної дати чи підпису, нічогісінько, тільки оте конфіденційне повідомлення про якогось не відомого мені віспуватого. Після історії з покришками такі абищиці не справляли на мене жодного враження. Я тільки перевірила, чи працюють «двірники». Всю дорогу ми розмірковували, що б мала означати цидулка, і вирішили, що це помилка, просто мені її втелющили замість когось іншого. Нічого дивного, помилки трапляються щокроку.

Потому зателефонувала Лялька… Ні, брешу, зателефонував Гавел… Боюся, хронологія мене підводить. Лялька чи Гавел?.. Десь-найпевніш таки Гавел, звісно ж, він. Лялька телефонувала раніше; тоді саме йшов дощ зі снігом: був кінець зими.

Вона тоді поскаржилася, що в неї зіпсувався автомобіль, і попрохала, щоб я негайно відвезла її з Охоти на Мокотів.

— Я пробувала спіймати таксі, але про це годі й мріяти, — з серцем мовила вона. — Вдома — нікого, розуму не приберу, куди можна пхатися в негоду? А сама в таку сльоту я його не понесу.

— Кого не понесеш?

— Самсона! На Бога, приїзди, на мене чекають!

Самсон — її улюблений кіт, сіамський, неземної вроди. Я ніяк не могла второпати, нащо їй здалося цупити кота у місто в такий день.

Лялька мов спросоння молола щось про шлюб.

— Зачекай, отямся, зараз їду, тільки ніяк не доберу, нащо тобі здався кіт при оформленні шлюбу? Чий це шлюб?

— Та ж не мій, сто чортів! Самсонів! Умовились на сьогодні з одною кішкою, а цей паразитський автомобіль поламався, до того ж я загубила картку з прізвищем і телефоном тих людей; кішка, розумієш, чекає, їх конче треба сьогодні злучити; Господи Боже мій! Ніяких балачок — приїзди! Хутчій!

Урвавши розпити, я поклала слухавку й вилетіла з дому рознервована не менш за Ляльку і страшенно стривожена тим, чи ми взагалі знайдемо потрібних людей, оскільки Лялька десь посіяла прізвище й телефона. Для котів я ладна була на будь-які жертви. Виявилося, що Лялька хоч і не знає адреси, проте будинок пам’ятає. Самсон, звиклий до машини, не схотів сидіти в кошику, виліз відтіля і вивернувся на задньому сидінні. Щойно тільки я гальмувала, він починав обурено нявчати.

— Самсон не любить гальмування, йому нудить, — пояснила Лялька. — З ним так завжди. Краще його зараз не сердити, їдь тихо.

Вимоги Самсонові видалися мені надмірними, то більше, що в таку погоду швидко не поїдеш. Без будь-яких ускладнень ми розшукали садибу «нареченої» — розкішну віллу на Гощинського.

— Мені як, чекати, поки все це скоїться? — занепокоєно спитала я. — Чи, може, ти мені зателефонуєш? Як ти думаєш добиратися додому?

— Вони мене відвезуть. А про чекання й думати забудь! Не відомо, скільки це потриває, вона ж іще «незайманиця» і може мати свої примхи. Я забула, як її звуть, здається, Мальвіна, а господиню — Кася чи навпаки.

Десь опівночі Лялька мені зателефонувала й склала рапорт, раз у раз заходячись сміхом.

— Слухай-но, коти — то ще нічого, одразу ж сподобалися одне одному, ота їхня Кася — неперевершена, ще ліпша за Самсона, зате господарі! Ой, держіть мене, помру зо сміху, кіно й німці!

Заінтригувала вона мене страх! Я звеліла їй негайно припинити цей дурний сміх і все розповісти по-людському. Тож надміру весела Лялька, сміючись у слухавку, пояснила нарешті, що відбулося водночас два весілля. Самсон одразу почав упадати за прекрасною Касею й полум’яно виливав їй свої почуття, а господарка дому вельми зацікавлено спостерігала за їхньою поведінкою, що страшенно розлютило господаря. За хвилину-другу він почав дослівно казитися, з очей йому посипалися іскри і, схопивши дружину за руку, цей бузувір гнівно поволік її з кімнати — чимдалі від «сімейної» пари.

— Але ж-бо, Каролю! — соромливо заволала господиня — вже потому як зникла з чоловіком у глибині дому. За якийсь досить-таки тривалий час вони все ж повернулися, але ненадовго. Господар дому був якийсь увесь нажаблений, чи то заздрив тому Самсонові, чи заповзявся вийти на рівень Самсонових досягнень — у кожному разі Лялька в чужому помешканні здебільшого сиділа сама, не знаючи, як їй триматися в короткі хвилини присутності обох господарів., Вона хильнула коньяку більше, ніж годилося б, і тепер — трохи під мухою.

— Гадаю, напризволяще тебе все ж не покинули, відвезли додому?

— Звісно. Пан Кайоль сам мене відвіз. І він, і Самсон були вельми задоволені собою. Пані Мальвіна дуже мене перепрошала. Знаєш, вони з кицькою схожі між собою як дві краплі води. На гальмування Самсон уже не зважав, може, через те, що мав удосталь місця, де міг вивернутись, як паша. Ми їхали «опелем-комбі», всередині так м’яко, килими… «Опель-комбі»!!!

* * *

Я зиркнула на годинника. Він показував пів на сьому ранку. Робота в Ляльки починається о восьмій, напевно, уже встала…

— Послухай, а якої барви «опель-комбі», що ним пан Кароль відвозив тебе додому з Самсоном? — запитала я без жодних околясів.

— Отоді, взимку, як ти оженила його з Касею?

— Чи ти звар’ювала? — здивовано озвалася геть сонна Лялька. — Який пан Кароль, з якою Касею? Що ти городиш?

— Самсона з Касею. З отою кицькою на Гощинського. Додому тебе відвозили на «опелі-комбі». Якої він барви?

Лялька потроху приходила до тями.

— Ну, ти ж і ненормальна. Ти що, взагалі ніколи не спиш? Звідки мені знати, якої він барви, коли було темно, кушпелило, кругом болото, і він теж весь заболочений, та й нащо тобі його барва?

— Постарайся пригадати. Мо’, тобі що впало в око. Тобі ж однаково треба прокидатися, бо скоро на роботу.

— Воно то так, але до сьомої я ще могла б поспати. Стривай, дещо мені таки пригадується… Коли він став під ліхтарем, в очах мені аж замерехтіло… Світлий. Якийсь яскравий, чи не жовтий… Так, мабуть, жовтий… А що?

— Та нічого. Так собі питаю.

— Дурка! — гарикнула Лялька зі смертельною образою. — Ти вириваєш мене з солодкого сну рано-вранці, аби «так собі» спитати?!!

— Певно що ні. Потім усе розповім. Коїться щось підозріле, вчинено злочин, тут, неподалік мене. І, здається, жовтий «опель-комбі» якось до цього причетний.

Злочин Ляльку загіпнотизував, вона пересердилася і почала цікавитися подробицями. Я коротко оповіла їй про все, щоб вона не подумала, ніби зв’язок «опеля» з убивством — лише плід моєї фантазії.

— Але ж-бо слухай! — раптом згадала вона. — Він «опеля» давно продав.

— Звідки ти знаєш?

— Бо як мене відвозив, то похвалився, що має його продати й купити щось інше, у крайньому разі — перефарбувати: дружині не подобається жовта барва. Хоч би що там було, машина вже не жовта.

— Гадаєш, він таки вволив волю своєї дружини?

— Напевно! Судячи з того що я бачила, вона геть забила йому памороки! Певна річ, він вволив її бажання! Я ж до них навідувалася ще, за два місяці, коли Касюня вже мала кошенят. Привела аж четверо, хіба це не чудово! Усіх одразу ж порозбирали…

Я повернулася до своїх роздумів. Вже не варто було лягати спати. Лялька попереплутувала мені як хронологію подій, так і їхній сенс, слід було якось зосередитися. Отже, після повідомлення про віспуватого зателефонував Гавел…

Він зателефонував, спитав, чи я вже покінчила зі святим Юрієм, додав, що має до мене справу, й прибув десь за чверть години з півкілограмовою коробкою кави: терпіти не міг чаю, тож узяв із собою про всяк випадок. Зачекав, поки я її запарю, відтак почав мене остерігати перед Баською.

— Ти заводиш якісь непевні знайомства, — докірливо мовив він. — Раджу з Маковецькою розцуратися.

Зацікавлена, я зажадала пояснень. Гавел відмовився вдаватися в подробиці, а тільки сказав, що Баська не підходить мені як подруга, бо вона розумниця, а я дурна як ступа. Я спробувала дізнатися, чого саме маю боятися, але нічого не вийшло. На моє запитання, чи знає він Баську особисто, Гавел відказав, що ні, та це аж ніяк не заважає йому передбачити, що вона підведе мене під монастир. Він був цього певен, хоч розводитися на цю тему далі не хотів.

Я здогадалася, що Гавел має на увазі. Баська від часу до часу, надто коли сварилася з Павелом, ішла з дому й розважалася в колі своїх давніх друзів (переважно шоферні, трамвайників та автомеханіків) у рестораціях найнижчого штабу. Вона твердила при цьому, що в ній озивається плебейська кров її предків і вона мусить випускати пару, а то зненавидить усіх нас разом узятих. Я не втручалася в такі «профілактичні» заходи, вважаючи їх Басьчиною суто особистою справою (а також її предків) і не відчуваючи в собі внутрішньої огиди до подібної деградації. Павел теж давно упокорився і під час таких її виправ спокійно собі спав удома. Що шибнуло в голову Гавелові, що він почав остерігати мене перед Баською, було для мене загадкою. Без жодних докорів сумління я побалакала про це з самою Баською, яка безбарвним голосом заявила, що Гавела знати не знає, нічого в цій справі не тямить, а в «гадючниках» не була вже місяців зо три. Я поминула дурні Гавелові вичитування й облишила цю тему.

Потім до мене завітала схвильована Янка і розповіла, що Донат зробився якийсь дивочний і вона не годна цього більше зносити, що він виходить вечорами з дому сам-один і вертається бозна-коли, і хоч являється цілком тверезий, але мовчить мов у рота води набравши.

— Що він не озивається, не дивина, — зауважила я. — Було б дивно, якби він раптом став балакучий.

— Він не тільки мовчить, ні пари з уст, він узагалі тепер не зносить, щоб до нього зверталися з будь-чим.

Спершу я хотіла сказати, що і в мого чоловіка перед розлученням спостерігалися подібні симптоми, але прикусила язика, щоб не доконати її зовсім. Я поклала вдатися до хитрощів. Тим часом Янка розбирала Донатів психічний стан.

— Він, либонь, чимось страшенно знервований, або чимось пригнічений, або ще щось таке. Я більше не витримаю, він зажене мене в могилу.

Я висунула припущення, що він устряв у якусь аферу.

— Тоді він щось би з того мав, — рішуче заперечила Янка. — Я ще не чула, аби хтось не мав від афери зиску — з самого її початку. З другого боку, не знаю, яку можна затіяти аферу на терені просторового планування. Красти відстань абощо?

Крадіжка простору видалася мені сумнівною. І все ж Донатова поведінка виглядала загадковою. Я намагалася заспокоїти Янку, але це виявилося майже неможливим.

Згодом мене знову вивів з рівноваги Гавел. Я під’їхала до стоянки на Гожій з наміром знайти вільне місце й зайти до філателістичної крамнички, коли побачила його машину. Гавел, завваживши мене, підбіг до віконця мого автомобіля й обурено запитав:

— Що ти тут робиш? Твій будинок горить, а ти собі їздиш по місту!

Я на хвилю завмерла, відтак розвернулась і помчала зі швидкістю пожежної машини. Гавел ніколи не брав мене на цугундер, а в моїм палаючім помешканні було кілька дрібничок, які мені хотілося б урятувати. Шлях додому я подолала за рекордний час, після чого впевнилася, що вдома усе спокійно, пожежі нема ні в нашому, ні в сусідньому будинках. У відповідь на мої телефонні дорікання Гавел холодно сказав, що йому так видалося і що я маю бути йому вдячна за увагу до мене. Зненацька мені спало на думку, що він просто вигадав приключку, щоб усунути мене з вулиць міста. Якесь постійне засліплення спричинилося до того, що я й досі над усім тим не замислювалася: мене цілковито поглинули космічні промені й оте щось «маленьке» з денцем. Я вже почала помалу виходити з цього стану, коли Баська слізно попрохала в мене гуцульського взірця для вишивання, який я перемалювала на міліметровий папір з подушки одної своєї подруги. Баська так наполягала, що я перевернула догори руба все своє мешкання, щоб знайти цей народний орнамент, після чого мені стрельнуло в голову, що над отим чимось «маленьким» тяжіє, мабуть, якесь прокляття. Я без кінця наражалася на якісь непереборні перешкоди. Згадати бодай дзвінок світлої пам’яті небіжчика Дуткевича… В ту хвилину, коли я мала офіційно зустрітися з майором міліції, я ще мало що розуміла. Видно, комусь я стала на заваді, але, бий його лиха година, не знаю кому і як…

* * *

Майор до полудня проробив величезну роботу. Він уже знав про мене все, про мої проколоті покришки, про напад на кіоск, про Мацюся та Вишневського. Зроду я ні для кого не становила такого інтересу. Я не була певна, чи взагалі є щось таке, чого він не знає, і мала підозру, що запитання він ставить єдино, аби мене перевірити.

— Чи знайомі ви з паном Ракевичем? — запитав він гречним товариським тоном. — Що це за один і що він робить?

— Оскільки я знаю, займається так званим «великим бізнесом», — відповіла я трохи непевно, бо насправді не знала достеменно, чим займається Гавел. — За фахом він фармацевт. По-моєму, виготовляє косметику на експорт, але ручитися не можу.

— І в цій сфері й здійснюється «великий бізнес»?

— Не зовсім так. Бізнес лежить у площині торговельних оборудок, про них пан Ракевич завжди говорить із тріумфом. Він багато чого розповідав мені, розраховуючи на мою скромність, — не знаю, чи маю я моральне право усе це вам зараз викласти.

Майор зиркнув на мене з неприхованим докором.

— Я не розслідую господарчих злочинів — лише вбивство. Єдине, що мене цікавить, це всілякі зв’язки певних осіб із цією конкретною справою. І, будь ласка, не намагайтеся мені пояснити, що ви краще знаєте, хто може мати ці зв’язки, а хто ні.

— Я й не збираюся цього робити, — відповіла я, тамуючи образу. — Може, я й видаватимусь вам викінченою ідіоткою, але зважте, що зовнішність іноді вводить в оману. Щодо пана Ракевича, то мене б анітрохи не здивувало повідомлення про те, що він задля своїх інтересів знищив півміста. Тут у мене взагалі свої ідеї…

— Які саме?

— Бачте, я знаю пана Ракевича досить «пунктирно» з давніх літ…

— Що означає досить «пунктирно» і з давніх літ?

— Саме так, «пунктирно», бо якусь частину його біографії я знаю дуже добре, а якоїсь не знаю зовсім. Я бачуся з ним іноді майже щодня, а часом не бачусь і рік. Знаю, де він живе, але не знаю, чим він займається. Одного я цілком певна; хоч би як ви під нього підкопувалися, однаково не знайдете в його діях нічого незаконного, бо він цього дуже пильнує.

— Звідки така обережність?

— Він кохається у мандрах, тож не хоче мати клопоту з паспортом, хоче бути чистим, як сльоза. Хто його знає, чи він не набалакав мені зайвого у тих своїх довірчих розмовах, і чи зараз я чимось йому не зашкоджу? Хотілося б цього не робити.

— А відколи ви його знаєте?

— Десь найпевніш іще з довоєнних часів, хоча я мало що пам’ятаю про наші дитячі зустрічі. Він старший за мене аж на 10 років, наші батьки добре знали одні одних. Я випадком зустріла його по війні, потім ми знову побачилися, й відтоді весь час підтримували це «пунктирне» знайомство.

Майор запалив цигарку й почав замислено розгойдуватися на стільці: саме так мої сини розвалили два стільці в домі моєї матері й два у власному. Із щирим задоволенням я спостерігала за загибеллю предмета вмеблювання, з яким мене ніщо не пов’язувало. Майор усе дивився в простір десь поза моєю спиною.

— Небіжчик його знав, — озвався він нарешті. — Знав і пані Маковецьку. Може, вони теж зналися між собою, пані Маковецька і пан Ракевич?

Я й сама над цим замислювалася. Думала, що таки неспроста Гавел попереджав мене щодо Баськи. Він застерігав, що через неї я матиму клопіт, і не помилився. Мабуть, він знав, що того Дуткевича уколошкають і що Баська дасть йому мій номер телефону, ба навіть передбачив, мов ясновида, що небіжчик зателефонує саме до мене. Напевне, ворожив перед тим на картах. Нічого з того я не збиралася казати майорові.

— Не знаю, — відповіла я обережно. — Не приховуватиму, що я спитала про це пані Маковецьку. Вона сказала, що його не знає. Але я добре пам’ятаю, що сама показала їй його на вулиці, здалеку.

— Не буду вам замазувати очей, — сказав нарешті майор рішуче. — Самі можете здогадатися, що мене цікавлять усі можливі контакти між вашими знайомими. Хто кого знає і якою мірою? Наприклад, чи пан Ракевич знає пана Ракоша? Чи пан Ракош знайомий із пані Маковецькою? Чи пан Тарчинський знає пана Ракевича?

Він так мене приголомшив, що я на хвилю сторопіла.

— Але ж бо вбито не мене, а Дуткевича! Я ще живу, чи ви про це забули? Що спільного з тим усім мають мої знайомі?

Майор розглядав мене безвиразними очима.

— Усе свідчить про те, що ви — осердя афери. Ви ще в цьому не переконалися? Є ще час подумати. Отже, ви добре ставитеся до міліції…

— Просто закохана, — зіронізувала я.

— Закохана — це добре, адже ви повинні допомогти слідству.

Я вийшла з міліції з легкою запаморокою в голові, маючи завдання подати перелік усіх без винятку моїх знайомих із зазначенням усіх їхніх взаємних зв’язків та стосунків. Я навіть запитала, чи треба їх усіх нумерувати і підкреслювати кольоровим фломастером. Майорів метод провадити слідство видався мені вельми оригінальним, і я сумно подумала про те, що мороки в найближчому майбутньому я матиму задосить.

* * *

Активний індивідуальний розшук я неофіційно почала б того ж таки дня, якби в день, коли майорові подано загальний перелік усіх моїх знайомих, мені не зателефонувала Аліція. Вона запитувала, як готується качка по-пакистанському, про яку я колись розповідала. Я була здивована: готувати качку по-пакистанському я навчилась у Еви, спостерігаючи, як це робить живий пакистанець, а Ева жила під носом не в мене, а саме в Аліції, у Розкілді. Я нагадала їй про це, вона страшенно зраділа і поклала слухавку. Годин за кілька Аліція зателефонувала знову і повідомила, що Ева не в курсі. Ева побачила, як я записую, і вирішила, що нотаток однієї особи цілком вистачить, отож тепер пам’ятає тільки, що до страви додається тьма-тьменна всіляких інгредієнтів у відповідній, суворо витриманій пропорції та послідовності, а в основу кладеться справді качка. Тож я мусила розшукати свого старого нотатника, прочитала їй рецепта, відтак порадила, щоб вона ліпше зрихтувала не качку, а яловичину по-пакистанському, бо це і простіше, і смачніше, а тоді вже поцікавилася, нащо їй усе це здалося.

— Я маю справити ювілей, — відповіла вона з трохи істеричним сміхом. — Десята річниця приїзду до Данії та праці в нашій установі. Крім того, мене підвищили по службі. Має зійтися вся моя родина, половина мого відділку й усі знайомі. Цебто не вся еміграція, а тільки знайомі. І мені вже не відкрутитися, маю зробити все, що слід.

Отже, ми обговорили з нею все меню, я обіцяла переслати їй українського борщу і трохи спиртного.

— Тільки не посилай одразу більше як півлітра, — нервово застерегла мене Аліція. — Посилай лише по півлітра кількома заходами, бо ті зарізяки-митники мене вже добре знають і вивчили напам’ять усі назви польської горілки.

— Я напишу англійською, що це малиновий сік, — запропонувала я. — Або, стривай, скажи, як буде по-данському «малиновий сік», то я напишу данською. У нас ніхто не втне, а вони, як звичайно, повірять у писане слово. Може, проскочить.

Аліція була в захваті від такої вигадки, проказала мені по літерах, як буде данською малиновий сік, і знову доклада слухавку.

Після цього одразу ж зателефонувала збуджена Зося.

— Слухай, — спитала вона, — чи вмієш ти робити рибні маринади?

— Ще б пак ні, — відповіла я, вражена дивним збігом обставин. — А ти що, теж справляєш ювілей? — поцікавилась я.

— А, ти вже знаєш, — втішилася Зося. — Справді, йдеться про отой її дурнячий ювілей. Я хочу їй послати маринованих оселедців, а то вона здуріє з усією тою підготовкою. Вона ще збирається напекти пиріжків з капустою.

— Не хвилюйся, пирогів не напече, бо не має капусти…

— Має! Анітина хатня робітниця поїхала туди ще позавчора і прихопила з собою чотири кілограми квашеної капусти, а гриби в Аліції є, лишилися ще з торішньої осені!

Я розхвилювалася, бачучи Аліцію в самому осередді кухняного пекла. Вона ніколи не мала ані хисту, ані охоти до кулінарії.

— Може, хатня робітниця їй допоможе?

— Не знаю. Принаймні мариновані оселедці дуже б їй придалися, із закускою не мали б клопоту. Польська народна творчість є, мариновані оселедці, борщ і пиріжки так само є, а решту можна купити у готовому вигляді. А ще вона приготує м’ясо і засмажить гуску. Не знаю, чи таке меню — ідеальне, зате напевне оригінальне й екзотичне. Місцеві гадатимуть, що то в нас такий звичай, а поляки накинуться на оселедці й нічого вже не помічатимуть. Маєш рацію, пакуй мариновані оселедці!

— Тільки я не тямлю, як їх рихтувати! Може, підсобиш? Я куплю оселедців, почищу їх, вимочу, а тоді заходимося вдвох! Постояти вони можуть?

— Певно що так.

Я спитала, коли саме відбудеться врочистість.

— За три тижні. В нас обмаль часу. Завтра я куплю оселедців…

Незважаючи на свою товариську вдачу, я не пристала на пропозицію допомогти чистити оселедці. Розказала тільки, скільки треба їх потримати в воді, а скільки — в молоці, й відразу ж заходилася складати для міліції повний перелік своїх знайомих, оскільки декого все-таки забула.

За п’ять днів у черзі на головпоштамті можна було побачити одного з Зосиних приятелів — такого собі пана Соколовського. Від себе Соколовський слав до Швеції невеличкого пакуночка з шоколадом; Зося скористалася з нагоди і підкинула йому маринованих оселедців. Оселедців було рівно сім кілограмів. Ми з Зосею після певних підрахунків вирішили, що саме така кількість заощадить Аліції час, зусилля та гроші. Якби оселедців було менше, то вона сгрубила б їх сама, не залишивши нічого для гостей, і стала б жертвою власної обжерливості. Та сім кілограмів за такий короткий час вона спожити не встигне, щось із’їсть сама, а щось лишиться і для гостей. Сім кіло у металевому пакуванні — то ноша не для жінок, у зв’язку з чим її передано панові Соколовському, чоловікові міцному, якому було все одно, чи він шле один пакунок, чи два.

Та цього дня панові Соколовському тяжко не фортунило. У машині в нього спустило колесо, а запасне виявилося ушкодженим, тож він залишив у майстерні весь багаж і дружину й подався до зубника. Потому взяв у Зосі мариновані оселедці, розминувся з дружиною, помандрував містом, користуючись усіма видами транспорту, не зумів спіймати таксі, спізнився до пральні, не встиг забрати годинника з майстерні й, опинившись нарешті в черзі на головпоштамті й поставивши долі пакунок із маринованими оселедцями, відчув глибоку зненависть у серці до всіх у світі маринадів. Перед паном Соколовським, через два чоловіки, стояв у черзі молодик із великим пакунком у руках. Невимушеність, із якою цей молодик маніпулював своїм пакунком, незважаючи на його солідні розміри, свідчила про те, що він легкий як пір’їнка. Ухоркавшись під тягарем своїх пакунків, спітнілий, натомлений пан Соколовський, кленучи в душі Зоею, Аліцію, оселедці, а заразом і того, хто вигадав таку інституцію, як пошта, звернув увагу на щасливого молодика і, тамуючи заздрощі, зацікавився вмістом його пакунка. Під час огляду й оцінювання виявилося, що він складався з пухової ковдри напрочуд маленьких розмірів. Пан Соколовський дізнався з декларації, що це дитяча ковдра, й щиро пошкодував, що Аліція бездітна, а то б вона не влаштовувала своїх дурних свят. Дитячу ковдру зважили, оцінили, запакували й кинули до візка, а молодик пішов собі, не привернувши нічиєї уваги. Відтак настала черга маринаду, чиє пакування викликало певні сумніви.

— А цей пакунок запакований щільно? — недовірливо спитала поштовичка.

— Так, певна річ, — поквапливо відказав пан Соколовський, який на саму думку, що мав би вертатися з тим вантажем до Зосі, ладен був заприсягтися, що пакування зроблене з куленепробивної криці.

— Якщо ваша ласка, можна ще для більшої певності обвинути шпагатом, — додав він палко.

— Зробіть це самі, — попросила поштарка, знаючи з власного досвіду, що клієнти, дбаючи про збереження пакунків, зроблять це старанніше, ніж будь-хто з поштовиків. Тож-бо 7 кг маринованих оселедців обвинено шпагатом, запаковано в папір, знову перев’язано, проштемпельовано і вкинуто до візка. Це вже робилось увечері, перед тим як замкнути відділок закордонних пакунків. Одержані пакунки чекали, поки їх повантажать на потяг, аж до ранку, а між вечором і ранком збігла ціла ніч. Мариновані оселедці, спочатку покладені на дно візка, після того, як їх перев’язано, опинилися поверх великої купи речей. Одна з цих речей, недбало кинута, стукнула по дерев’яній коробці з сорокаградусною горілкою. Сказати по щирості, поштовий вантажник не кинув її, а просто впустив. Горілка зосталася неушкоджена, зате пакунок з оселедцями сильно труснуло і, всупереч запевненням пана Соколовського про щільність пакування, коробка відкрилася. Не зовсім, правда, але утворилася вузенька шпарка. Завідувачка відділка закордонних пакунків, вступивши разом із конвоїром до кімнати, одразу ж відчула якийсь гидомирний запах.

— Боже милосердний! — зойкнула завідувачка, — напевно, щось розбилося. І що тільки ті люди не шлють?

Вона кинула тривожний погляд на пакунки й побачила жахливу річ. З одного пакунка щось бігло, воно позаливало усі спідні пакунки, і все те разом ширило гострий солоний сморід.

— Оселедці, бігме, оселедці! — вигукнув здивований конвоїр.

Водномить у всьому відділку зчинилася паніка. Якби зіпсувався один пакунок — то була б дурничка. Одна людина, одне вибачення — велике діло, чого не буває. А тут — справдешній катаклізм, потоп, Ніагара. У першу хвилину здалося, ніби остаточно пропали всі пакунки, бо коли які й не підмокли, то просякли жахливим пахом оселедця, і позбутися цього було вже годі. А в них могли бути якісь коштовності — дорогий текстиль, тонкі вишивки, чорти його батька знають що! Сума, яку треба було сплатити за заподіяну шкоду, дослівно спаралізувала уяву поштовиків. Відірвавши від іншої роботи ще двох службовців і ледь не плачучи з хвилювання й гніву, на всі заставки клянучи пришелепуватих клієнтів, завідувачка відділка розпочала огляд «перепоганених» речей. Після години тяжкої праці вона трохи заспокоїлася, впевнившись, що частину добра пощастить усе-таки врятувати і що відшкодування збитків не загрожує пошті цілковитим банкрутством, адже у більшості пакунків містилося спиртне, яке, звісно, не потерпіло, а в інших — білизна, що і так часто переться, тобто слід від оселедців скоро з неї зникне. Обстежено й суху ковбасу, що видалася навіть смачнішою у «контексті» оселедців.

Персонал трохи заспокоївся. Заходилися складати протокола та вибачальні листи до адресатів. Завідувачка писала протокола, а контролерка диктувала їй дані про ушкодження.

— З кулінарною книжкою лиха не обберемося. Така література розходиться за один день, у книгарнях, мабуть, не знайдеш.

Завідувачка відклала набік самописку і ще раз оглянула зіпсутий «шедевр».

— Тут усе можна розібрати. Той, хто слав, сам вирішить, чи можна надсилати у такому стані, чи ні.

Контролерка ледь лячно й воднораз бридливо оглядала наступний мокрий предмет.

— Пухова ковдрочка, — оголосила вона нарешті. — Нікуди не годна.

— Але не можу ж я написати «нікуди не годна».

— Тоді так: ковдра (маленька), сто відсотків пуху, промокла, у патьоках фарби, смердить. Просякла запахом оселедця, — розшифрувала контролерка.

— А звідки відомо, що вона пухова?

— Написано в декларації.

— Що там написано, байдуже. Люди пишуть казна-що, тож варто перевірити, що воно за пух — може бути гусячий, може бути качиний, може бути пір’яний, може бути й звичайна вовна…

— А як перевіряти? Зазирнути всередину?

— Де-небудь розріжте, все одно доведеться викидати.

Контролерка взяла маленькі ножички, розрізала ковдру і взяла до рук клаптик матерії.

— Пух, — сказала вона, — але начебто з чимось іще. Вовна абощо? Вона запустила руку всередину ковдри і здивовано звела брови. — Та, понапихали паперу чи що?

Контролерка сягнула рукою ще глибше. На її обличчі відбилася зосереджена увага і бентега. Врешті вона вигребла з глибини ковдри купу мокрого пуху, а заразом і кілька зелених банкнот. Глянула на них і завмерла.

— Господи Боже мій! — скрикнула вона здушеним голосом.

Хвилину-другу обидві жінки сиділи мовчки, пропікаючи очима зелені банкноти. Аж це завідувачка зірвалася з місця, перекинувши стільця.

— Нічого не руште! — закричала вона несамовито. — Міліцію!.. Свідків!.. Покличте директора!!!

Нафаршировану в такий оригінальний спосіб ковдрочку врочисто пошматовано на дрібні клаптики у присутності комісії з поштової адміністрації, митних урядників та представників міліції. Після старанної перевірки з’ясувалося, що в ній містилося 5600 доларів у вигляді 56 стодоларових банкнот, що страхітливо смерділи оселедцями.

— Непогано, — сказав нарешті з очевидним задоволенням поручник Вільчевський. — Чи маєте адресу того, хто посилав?

З’ясувалося, що і на пакунку і в митній декларації фігурує прізвище якогось пана Героніма Колодзєя, що проживає у Варшаві по вулиці Дольній, 34. Ці дані були зазначені дуже чітко, ручкою, друкованими кривулями. Огляд частин розідраної цінної ковдри засвідчив, що з одного боку ковдру було розпорото, а потім знову зшито ніби на машинці, хоч насправді все було акуратно зроблено від руки. Отже, тому, хто виготував ковдру і кого, напевно, все одно не пощастило б знайти, вирішили дати спокій.

— Могли, звичайно, нафарширувати ковдру валютою й там, де такі ковдри виробляють, а потім удати, ніби одне шво розійшлося, і знову прострочити ковдру на машинці. Але в такі штуки я вже не вірю, — висловив свої міркування з цього приводу поручник. — Маліняку! — розпорядився він. — Негайно розшукайте Колодзєя, справа дуже проста, ще сьогодні ми її закриємо.

Сержант Маліняк обернувся туди й назад у рекордному темпі й приніс тривожну вість:

— На вулиці Дольній, 34 є тільки заклад для нервовохворих. Жодного Колодзєя там і близько нема, нема серед хворих і жодного Героніма, як і серед медичного персоналу. Ніхто звідтам нічого вчора увечері не посилав, усі пацієнти мають надійне алібі.

— Адресат! — коротко розпорядився поручник.

Адресатом виявився пан Олаф Бйорнсен, який проживав у Стокгольмі, на вулиці Ніторсгатан, 19/ІІІ, що нікому ні про що не промовляло. Поручник уже не вважав справу легкою, все це з біса йому не подобалося, а на обличчі представника митниці можна було прочитати вираз полегкості, що він працює не в міліції.

Ретельно опитали поштовий персонал, який працював учора ввечері. Ніхто не пам’ятав особи, що слала маленьку ковдру, тільки одна з представниць митниці твердила категорично, що то був чоловік. Який він із себе, визначити не спромоглася. Зате всі добре запам’ятали пана Соколовського з його оселедцями, на решту клієнтів ніхто через нього не звернув належної уваги.

Поручник Вільчевський вирішив зустрітися з паном Соколовським, надто після зауваження сержанта Маліняка:

— Прийде якийсь дурисвіт, наробить шелесту, а тоді ніхто нічого достеменно не пам’ятає…

Не відпадало, що Соколовський був спільник шахрая, який послав ковдру, отже, треба було його чимскоріше знайти. Посилала мариновані оселедці (згідно з декларацією), щоправда, жінка. Проте працівниця пошти легко пригадала, що Соколовський посилав заразом і пакунок із шоколадом. Знайдено його власну декларацію, причеплену до легенького пакунка на 500 г. Вміст решти пакунків був різний.

Поручник Вільчевський занотував адреси всіх, хто посилав щось із поштового відділка вчора ввечері, а також адреси пана Соколовського та Зосі, потім, сповнений творчого натхнення, скористався з телефонної книжки й сам до них зателефонував. Випадково обоє рано повернулися з роботи й були вдома. Трохи здивовані і збентежені, одразу ж погодилися прибути на головпоштамт.

Чекаючи на цих двох важливих осіб, поручник, досі не виходячи зі стану творчого натхнення, віддав кілька завбачливих розпоряджень. Він поставив рішучу вимогу перевірити всю попередню кореспонденцію у вигляді закордонних пакунків (тобто їхні митні декларації) з тим, щоб «виловити» з них такі «об’єкти»: по-перше, пана Героніма Колодзєя як клієнта, по-друге, пана Олафа Бйорнсена — як адресата і, по-третє, всілякі подушки, ковдри тощо, напхані пухом та пір’ям, що їх пересилали поштою. Поштовики з ремством узялися до виконання розпоряджень, а поручник тим часом зустрівся з обома викликаними.

— Бий їх нечиста сила, оті пранцюваті оселедці, — мовив пан Соколовський з невимовною гіркотою. — Мало того, що я тарганив їх туди-сюди, то тепер ще й став, здається, підозрілою особою.

На всілякі хитромудрі запитання поручника пан Соколовський відповідав охоче й без відмагань, описавши ковдру як належить, докладно, у цілковитій згоді з правдою. У поручника зблиснула надія щось дізнатися.

— Розкажіть-но мені, як той чоловік виглядав. Подумайте і пригадайте все докладно.

— Худий, — відказав Соколовський одразу ж, без найменших роздумів. — Це я добре пам’ятаю, адже мене зацікавило, як це він так легко піднімає великий пакунок, хоч сам худенький і аж ніяк не виглядає на атлета. Тільки опісля я побачив, що в тому пакунку.

— Скільки йому років?

— Молодий.

— Що означає молодий?

— Років двадцять шість, двадцять сім…

— Колір волосся? Зачіска? Одяг?

— Дуже мені прикро, але все це звичайне собі. Нічого такого, щоб упадало в очі. Голомозий, волосся наче темне, ні довге, ні коротке, таке собі, середньої довжини. Костюм пристойний, не можна сказати, що якийсь старенький чи старомодний. Взуття не пам’ятаю. Він стояв до мене спиною.

Видно було, що пан Соколовський силкується все якнайдокладніше пригадати, але більш нічого не знає. Надія пана поручника почала згасати.

— Ви б його впізнали? — запитав він Соколовського.

— Ззаду напевно. Надто якби тримав у руках пакунок із ковдрою…

Зося, відсутня вчора на пошті, взагалі мало чим могла прислужитися, вона була цікава тільки як «авторка» пакунка з маринованими оселедцями, що закрутила всю цю веремію. Її реакція на факт загибелі маринованих оселедців у всіх викликала асоціацію з глобальною катастрофою. З дивним для такого стану об’єктивізмом вона не звинуватила пана Соколовського особисто, а тільки висловила свою думку про чоловіків як таких.

Пан Соколовський вислухав дорікання досить лагідно, оскільки теж знав Аліцію особисто і бажав би ощасливити її пакунком із консервами.

Поручник для годиться докладно розібрав причини, чому оселедці посилав саме пан Соколовський, а не Зося, і саме того, а не іншого вечора. Зося, трохи охолонувши, розтлумачила все ясно й чітко. Потім зателефонувала до мене:

— Слухай, усе полетіло к бісу! То була дурна ідея; і на біса було взагалі влаштовувати цей ідіотський ювілей?! Та й ти добра: не могла мене стримати!

— Що сталося? — здивувалася я.

— Щоб їх грім побив, ці мариновані оселедці! Клятий пакунок розкрився і геть-чисто все позаливав. Стільки роботи пішло коту під хвіст!

Я урвала її і стала вимагати докладного опису подій, уявивши собі, що пакунок відкрився десь на вулиці й оселедці повипадали просто в риштак. Дізнавшись, як усе було насправді, я зітхнула з полегкістю.

— Не переймайся! Все ще можна поправити. То вилився тільки оцет, треба його долити, міцніше запакувати і послати знову.

Зося зраділа як дитя.

— Стефан зараз у машині. Я заберу всю цю музику, дорогою куплю оцту і над’їду до тебе, посилатимемо вдвох.

Тож я дізналася про все вже за півгодини. Пан Соколовський, розмовляючи з поручником, побачив у суміжній кімнаті якесь дрантя, бліду подобу ковдри, і здогадався, що в ній була схована якась контрабанда. Здогадався навіть яка. Обговорюючи сенсаційний випадок, ми знову спільними зусиллями приготували пакунок для Аліції і вдвох поїхали на пошту.

Персонал відділка пакунків, хоч і зненавидів усі маринади на світі, але не зважився відхилити Зосин пакунок. Вона справила враження особи, небезпечної для оточення. Мариновані оселедці (мабуть, трактовані як динаміт), з червоними написами з усіх боків «Обережно!!!», відлетіли другого дня літаком до Копенгагена і потрапили до рук ювілярки за рекордно короткий час. Звістка про «ароматичну» катастрофу луною облетіла всі поштові відділки, і вони намагалися чимшвидше збутися горезвісного маринадного «свинства».

* * *

Організовані поручником Вільчевським пошуки дали цікаві наслідки. Серед клієнтів поштамту ще одного Героніма Колодзєя, теж. Із, санаторію для нервовохворих, ще одного Олафа Бйорнсена зі Стокгольма, а також сорок вісім ковдр і подушок. У поручника чуб став дибки на голові.

— Якщо кожна з них була напхана п’ятьма тисячами доларів, то гарно ж ми виглядаємо! Чверть мільйона!

Знайдена декларація Героніма Колодзєя засвідчувала, що попереднього разу він вислав Олафові Бйорнсенові три подушки, вишиті в народному стилі. Залишилося ще сорок п’ять клієнтів. Занотувавши їхні імена й адреси (відповідно до декларацій), поручник почав перевіряти їхню автентичність. За яких два дні він дізнався про страшну річ. Тільки сімнадцятеро з них існувало насправді й жило відповідно до поданих адрес — решта всі були фікцією, міфом, легендою. Ціла зграя фіктивних осіб пересилала ковдри та подушки до різних адресатів у Норвегії й Швеції. Один тільки Олаф Бйорнсен повторювався двічі.

Поручник, ошелешений одержаними даними, легко переконав начальство, що обсяг викритої контрабанди вимагає якнайпильнішої уваги до цієї справи і розгорнув бурхливу діяльність. Найперше довів потребу таких самих обстежень пакунків, пересланих дотепер за кордон, по всій країні. Відтак перевірив усі відомості про знайдених реальних осіб, що посилали ковдри та подушки. Нарешті, з допомогою перекладача написав листа до пана Олафа Бйорнсена, де запитував, хто йому посилав усілякі пухові та пір’яні предмети і хто, якщо не він сам, усіма тими предметами послуговується. Поручник виходив з того, що будь-яка відповідь пана Бйорнсена, байдуже, правдива чи ні, все одно буде якоюсь вказівкою. Він приховав у своєму листі, що працює у слідчих органах, а назвався представником поштової адміністрації, яка нібито заповзялася краще організувати адміністративно-фінансовий обмін між країнами.

Розшуки на всіх поштових відділеннях дозволили виловити ще одного Олафа Бйорнсена, і хоч не виявили жодного нового Героніма Колодзєя, навели на слід іще 54 фіктивних клієнтів, які посилали не тільки ковдри та подушки, а й м’які дитячі цяцьки, переважно ляльки плюс один ведмідь завважки у 2,5 кг. Ведмедя надсилали з Лодзі. На думку про те, яка астрономічна сума грошей могла бути запхана в того ведмедя, поручникові зробилося зле. У нападі він викликав перекладача і надіслав листи такого самого змісту, як до пана Олафа, до решти закордонних адресатів, більшість із яких фігурували двічі. Триразових адресатів було тільки двоє: Олаф Бйорнсен та якийсь Йоган Гасьма з Норвегії. Якби я не була сторонньою людиною і якби могла побачити прізвище та ім’я Йогана Гасьми на листі поручника, то всю справу було б розв’язано за кілька днів.

Сімнадцятеро реальних, з самого початку перевірених клієнтів не викликало підозри ні на перший погляд, ні після глибшого вивчення. Всі вони були солідні, порядні люди, які десь працювали, жили на відповідні кошти й не були якось пов’язані зі злочинним світом. Не знаходилося жодної зачіпки. У двох тільки-но зданих на пошту подушках не було нічого, крім пір’я. Що ж до подоби фіктивних клієнтів, то її годі було відновити, бо в поштових відділках ніхто нічого не пам’ятав. Їхні зворотні адреси були найчастіше адресатами якихось установ, одна навіть — комісаріату міліції.

Від Олафа Бйорнсена дуже швидко надійшла гречна відповідь шведською мовою. Він повідомляв, що отримав два пакунки — один від зовсім не знаного йому Героніма Колодзєя, а другий від не знаної йому Марії Ковалевської, причому обидва пакунки надійшли на його адресу помилково. Якийсь пан Єнс Єнсен зателефонував до нього і, перепросившись, повідомив, що хтось із його друзів помилково послав пакунок на адресу пана Бйорнсена, про що йому, Єнсенові, зателефоновано. Отже, він уклінно просить переслати йому пакунок на пошту до запитання. Так само було і з другим пакунком. Віїі його теж переслав, витрати йому відшкодували, і більш він нічого не знає. Пана Єнсена він ніколи в вічі не бачив і не може навіть уявити собі, звідки взялися оті похибки в адресі. Про всяк випадок надсилає поштові документи і зичить усього найкращого.

За якийсь час надійшли відповіді від інших адресатів такого самого змісту, тільки в іншій формі. Усі пакунки адресовано помилково, усі переслано до запитання, усім адресатам про помилку повідомляли телефонно, перед усіма вибачалися і просили переслати до запитання. Той, хто дзвонив, називався трояко: Єнс Єнсен, Єнс Гансен або Ганс Йогансон. Ніхто з адресатів його не знав і зроду не бачив.

Усю цю кореспонденцію поручник загадував перекласти разів зо три, а тоді… відчув свою безпорадність. Він одержав 35 листів — не могло такого бути, щоб брехало одразу стільки людей, та ще й у Скандинавії. Очевидно, здійснювано якусь широкомасштабну контрабанду, яка досі лишалася поза його увагою і нитки якої цупко тримав у своїх руках таємничий Єнсен-Гансен-Йогансон (чорти його батька знають, чи це одна особа чи три різні). Поручник схильний був гадати, що одна. Ех, напасти б на його слід!.. Він навіть почав дипломатично клопотатися про службове відрядження до Швеції, та всі його домагання були марні.

Ні на що не сподіваючись, поручник, проте, розіслав по всіх відділках міліції перелік відомих йому осіб (як реальних, так і фіктивних), не поминувши жодної душі й долучивши до нього також Зоею та пана Соколовського. Так він вийшов нарешті на майора Фертнера. Моє прізвище у переліку, звісно, теж значилося, бо я посилала Аліції борщ та спиртне і, що найгірше, була вплутана в історію з незабутніми оселедцями. На допиті Зося вибовкала все і про всіх, звісно ж, не поминула і моєї допомоги при маринуванні оселедців.

Майор Фертнер прикипів очима до мого знайомого йому, а тепер ще більш підозрілого прізвища і замислився глибоко, глибоко…

* * *

Я особисто поклала провадити слідство на власну руку, починаючи з пана Кароля — власника чарівної Касі та «опеля-комбі». То був у мене єдиний вихідний пункт. Коли я спитала про нього Ляльку, та відповіла, що прізвище його — Верблюд. На щастя, я не звернулася того самого дня до міськдовідки, щоб з’ясувати адресу потрібного мені будинку. Лялька зателефонувала пізно ввечері.

— Тисяча вибачень, я помилилася, — повідомила вона, вельми собою пишаючись. — Я знала, що йдеться про якусь горбату тварюку, але все-таки мені щось муляло, і я перевірила свої нотатки. Його прізвище — не верблюд, а Дромадер. Майже те саме, га? Вони фактично однакові.

— Ні, не однакові, — простогнала я. — Вони різняться числом горбів. Я просто щаслива, що ти все-таки завважила свою помилку. Може, у твоїх нотатках збереглося ще щось?

— Аякже! Тобто в нотатках немає нічого, просто мені пригадалося. Уяви собі, їх недавно обчистили.

Це мене вельми зацікавило, бо крадіжка належала до кола проблем, запланованих мною для вивчення.

— Звідки ти знаєш, що в них щось поцупили? — сквапно запитала я. — Часом не долари готівкою?

— Певно, що долари! То ти вже знаєш? Звідки?

— У всіх крадуть долари. А ти звідки знаєш?

— Від свекрухи — розказала мені під великим секретом. Слухай, якщо ми поженили між собою наших дітей, то хто вона мені, свекруха, га?..

Я не мала тіні сумніву, що йдеться про Касю, Самсона і дружину пана Кароля.

— То ти свекруха — для Касі, — спростувала я її твердження. — Свекруха — мати чоловіка, а теща — мати дружини. Про крадіжку тобі розказала Самсонова теща.

Лялька не була норовиста, вона одразу ж пристала на Самсонову тещу. Не вдаючись до побічних подробиць, розповіла мені все, як воно було.

Пан Кароль, крім вілли, красуні-дружини та кицьки, мав ще дві машини, постійну хатню робітницю і ще якийсь таємничий великий маєток у різній валюті. Ці гроші він тримав удома, охороняючи їх із допомогою всіляких хитромудрощів. На відміну від пана Ленарчика, пан Кароль вважав, що від злодіїв можна і треба ховатися, тож назамовляв собі складних замків на двері, провів сигналізацію та поставив у кабінеті сейфа, вмурованого у стіну й затуленого книжковими стелажами, якого годі було відімкнути, не знаючи складного цифрового коду.

Усе хатнє життя було підпорядковане охороні майна. Пан Кароль категорично вимагав, щоб удома постійно була бодай одна душа, виходячи з того, що сигналізація окупається лише тоді, коли її хтось чує. Пані Мальвіна, його дружина, вставала дуже пізно, тож хатня робітниця використовувала цілий ранок і першу половину дня для закупок, а тоді вже нікуди не виходила, крім садка. Садок складався із зеленого травника, кількох трояндових кущів та сріблястих ялиць. Єдине високе дерево, яке колись росло під стіною будинку, пан Кароль завбачливо зрізав, усуваючи потенційну можливість забратися на дах будинку. Отже, він обернув свою оселю в щось на кшталт фортеці.

Певним недоглядом, звісно, було те, що на подвір’ї не держали злого пса, але він мусив на таке піти задля Касі. Кася становила предмет любові, сенс життя і найбільше щастя його дружини, а дружина своєю чергою становила сенс життя пана Кароля. Обидві вони (Мальвіна та Кася) були схожі між собою як дві краплі води, мастю не різнилися одна від одної, в очах їхніх відсвічувала яра небесна блакить, що частіше трапляється у сіамських котів, аніж у людей, хутро одної і коси другої мінилися попелястим бежем, а рухи в обох були по-котячому м’які й елегантні. Пан Кароль, природно, більше полюбляв дружину, аніж кицьку, але котів любив теж, а завдяки постійним зусиллям пані Мальвіни дійшов висновку, що кицька — невід’ємна частина коханої дружини, тож, треба про неї повсякчас дбати й оточити її такою самою увагою. Мабуть, ніколи жоден єгипетський кіт не був предметом такого схиляння, як блакитноока улюблениця подружжя, безмежно розпещена Кася.

Касині норови не дозволяли придбати собаку: побачивши найкрихітнішого цуцика, кицька втрачала апетит і виказувала страшенну тривогу. Вона чула присутність ворога не тільки в межах дому, а й на терені всієї садиби і мирилася з собачим існуванням лише по той бік паркану.

Десь за два тижні по тому, як у Касі відняли її гарненьких дітей, Мальвіна вирішила, що кицьку треба розважити. Незважаючи на те що Кася вже вочевидь змирилася з утратою і вгамувалася, Мальвіна наполягла на тому, що кицюню треба показати трохи світу — тобто їм обом укупі з чоловіком виправитися до лісу. Вона так наполегливо домагалася поїздки, що пан Кароль мусив згодитися. Після снідання він відвіз кицьку з дружиною до лісу.

Кася настільки була вихована як свійська, хатня тварина, що не вміла ступати ні на що інше, крім килимів, м’яких фотелів, у крайньому разі це могли ще бути нагріті сонцем плити тераси. Коли ж її виносили до саду і ставили на травника, вона майже непритомніла зі страху, нагороїжившись повзла на животі по траві й жалібно глухо нявчала. Повернувшись додому, ще перелякана, з вигнутим догори хребтом і диким поглядом, вона стрибала на канапу і забивалася за подушку, де згорнувшись калачиком, днів зо два відсипалася після того страшенного хвилювання, на яке її безжально наразили. Що ж до машини, то, навпаки, вона там почувалася дуже певно й не мала нічого проти будь-яких подорожей. І все йшло добре, поки кицька була в обіймах коханої господарки. Спокійним і зневажливим оком кицька оглядала звідти довколишній світ. Того дня пані Мальвіна була у веселому й задерикуватому настрої й раптом схотіла впевнитися, чи вміє Кася лазити по деревах. Вона вибрала досить солідну сосну, високу й струнку, що росла серед зеленої галявини, і поставила Касю до її підніжжя, віддерши її пазурі від свого светра.

Не відомо точно, яке почуття опанувало кицьку, коли вона уперше в житті відчула під лазурями кору дерева. Може, її вразило те, що вона вже не в обіймах своєї господині, а може, спонтанно спрацював притлумлений вихованням інстинкт, — у всякому разі, перш ніж пані Мальвіна зрозуміла, що сталося, кицька злетіла на недосяжне для людини соснове верховіття. Ба гірше: не переставала дряпатися далі з надзвичайним спритом і запалом.

Пані Мальвіна була в захваті. Пана Кароля теж потішив вигляд двох коханих істот: одної під деревом, другої — на його верхівці. Кася вибрала собі досить міцне навскісне відгалуження і в екстазі загналася майже на край гілки. Тепер кицька була якраз над головами пані Мальвіни та пана Кароля. Гілля злегка гойднулося, і Кася нявкнула — якось непевно, ледь настрашено.

— Чудо ти моє! — розчулилась пані Мальвіна. — Золотко! Киця моя солоденька!..

Кася вп’ялася лазурями в кору і припала до гілки. Нявкнула ще раз, далеко голосніше.

— Ой-ой! — сказала пані Мальвіна з легким неспокоєм. — Краще б вона злізла! Касюню, йди-но до мене, киць-киць-киць! Дорогесенька моя, йди до своєї пані, спускайся сюди, киць-киць-киць!

Тим часом склалася трагічна ситуація. Кася палала бажанням повернутися до пані, але це виявилося неможливим. Зіп’ястися нагору вона потрапила, а злізти — не знала як. Вона спробувала сповзти вниз, та лапки почали ковзатися по корі, кицька втратила рівновагу й ледь не зірвалася. Це її так вразило, що вона, розпачливо нявкнувши, припала знов до гілляки, вчепірилась у неї всіма пазурами і завмерла.

Пані Мальвіна теж була страшенно вражена.

— Боже! — заверещала вона істерично. — Вона впаде! Каролю!

Пан Кароль і собі занепокоївся. Він знав, правда, що кіт завше падає на всі чотири лапи, але Кася була кицька нетипова, не по-котячому вихована, тож від неї можна було сподіватися чого завгодно. Вона гойдалася вгорі, аж страшно було дивитися, і кликала на допомогу.

Пані Мальвіна теж дедалі більше впадала в істерію.

— Каролю! — репетувала вона, — зроби ж бо що-небудь! Вона впаде і вб’ється, боляче заб’ється! Боже мій, Касюню, не ворушися, кицюню моя дорогенька, золотко моє, не плач! Не плач! Каролю, лізь по неї!

Пан Кароль стояв стовпом, не знаючи, що почати. Його кохана дружина почала розпачливо голосити, кицька вгорі відчайдушно нявчала, з усієї сили вчепірившись пазурами в гілку, від чого та ще дужче колихалася і лякала кішку. Жодного шляху до порятунку!

— Зроби що-небудь! Бігом! Лізь по неї, чого стовбичиш! Живо! — шаліла Мальвіна. — Касюню, тримайся, моя дорогенька, тримайся міцно! Пресвята Діво Маріє, допоможи!!!

Пан Кароль зовсім стерявся і подерся був на дерево — ба рівний, гладенький стовбур, де гілля росло дуже високо, звів його зусилля нанівець. Пані Мальвіна майже стратила розум.

— Не годен злізти навіть на це дурняче дерево! Як із нею щось станеться, я цього не переживу. Ну ж бо, зроби що-небудь! Підсоби їй, зніми її звідти.

— Що я тобі — мавпа? — образився пан Кароль, тіпаючись у нервовій лихоманці. — Не знав я, що маю возити з собою скелелазів. Накладімо чогось під дерево — соломи, хмизу. Нічого їй не буде, як вона й бебехнеться.

Пані Мальвіна палко запротестувала, взиваючи чоловіка нечуственним катом.

— Якщо Кася впаде на гілля, то може виколоти собі око, розіб’ється, поламає лапи, відіб’є собі бебехи. Якщо вже їй судилося падати, то нехай падає на щось м’яке, зовсім м’яке! Тож-бо жени додому і вези сюди ковдри, подушки, моє хутро! І свого кожуха! І швидше, на Бога, швидше! Чого чекаєш, вона ж довго не протримається. Щоб за хвилину був тут!

Навколо голого стовбура сосни розбурхалося справжнє пекло. Пані Мальвіна рвала на собі коси, то слізно звертаючись до Касі, то гнівно гримаючи на чоловіка. Кася на гілці захрипла з жаху.

— Ще порве собі горло! їдь негайно! — затупотіла Мальвіна ногами на чоловіка.

Її шал передався панові Каролеві. Геть отупівши, він кинувся до машини й погнав додому.

Хатня робітниця, що саме готувала вечерю, остовпіла, уздрівши свого господаря: той удерся в дім розпатланий і блідий як смерть.

— Швидше, — закричав він. — Прошу вас, Феліціє, хапайте ковдри й подушки, усе, що є в нас пухнастого або з пір’ям, і кидайте до машини. Не баріться!

Феліція збараніла ще дужче, але зробила все, як загадав господар, у такому гарячковому поспіху, ніби будинок ось-ось мав злетіти в повітря. Пан Кароль здирав усе з ліжка. Істеричний стан пані Мальвіни вплинув і на нього, йому теж здавалося, ніби треба встелити м’яким усю галявину навколо стовбура сосни, скрізь, куди сягає її віття. Гасаючи по хаті й натикаючись одне на одного, господар і хатня робітниця повитягували з дому все, що було м’якого, і понапихали ним машину та багажника. Феліція нічого не розуміла.

— Скажіть нарешті, що сталося, пане? — спитала вона захекано. — Де пані? Може, все це запакувати, щоб не забруднилося?

— Хай воно хоч згорить, не то забрудниться: Кася здерлася на дерево! Швидше…

Зв’язок між кицькою на дереві та «реквізицією» вдома всіх м’яких речей видався хатній робітниці досить далеким. Ковдри й подушки не влазили в невеличку машину. Повагавшись півсекунди, пан Кароль метнувся до гаража й вивів другу машину. Феліція вміла кермувати й мала шоферські права.

— Їдьте зі мною, — наказав він. — Решту подушок — у цю машину, так само матраци.

— Дім же залишиться без нікого, — квапливо остерегла Феліція.

— Пусте, ми тільки на хвилину…

Вибігаючи з садка з останньою ковдрою в оберемку, пан Кароль ногою зачинив хвіртку, не перевіривши, чи вона й справді замкнулася. Дві машини, повні м’яких речей, рушили з місця, гучно сигналячи. Перелякана хатня робітниця і собі натиснула на педаль і помчала слідом за господарем.

Пані Мальвіна ридма ридала під деревом, а перелякана Кася на його вершечку тільки хрипко нявчала.

— Ти що, задом їхав, га, бандюго? — напосіла на пана Кароля його дружина.

Слідом за ним над’їхала хатня робітниця, і всі троє заходилися гарячково розкидали під деревом привезене майно. Пані Мальвіна шпетила чоловіка за те, що той не привіз хутра, а Кася все нявчала на гілці.

— А тепер спробуй її намовити, щоб стрибнула додолу, — мстиво процідив пан Кароль, утираючи піт із чола.

Але пані Мальвіна заспокоїлася, бачучи, що її пестунці не загрожує смерть і каліцтво.

— А що ж, і намовлю, — сказала вона твердо. — Ходи сюди, моя люба, не бійся, ходи до своєї господині, покинь ту кляту гілку, ну ж бо, покинь!

Та на смерть перелякана кицька вперто трималася гілки.

— Вона там сидітиме до нових віників, — ядуче зауважив пан Кароль.

— Ну, то скинь її. Обережненько! Потруси дерево!

Сосна, проте, була досить стара і груба, тож усі зусилля пана Кароля виявилися марні.

— Треба потрусити гілку, — порадила хатня робітниця.

Пішли шукати чогось такого, чим можна було б потрусити гілку. Вистава під сосною, здавалося, не матиме кінця. Нарешті охляла Кася не витримала сама. Зненацька гілка, де вона так довго сиділа, колихнулася, і кицька, розчепіривши всі чотири лапи, злетіла вниз на приготовану для неї м’яку підстилку без жодної шкоди для свого здоров’я.

Зі сльозами щастя на очах пані Мальвіна схопила в обійми свою мазунку, то плачучи, то сміючись, пильно її обстежила і впевнилась на власні очі, що з предметом її любові нічого не сталося.

— Щастя моє, сонечко моє, все вже позаду, тепер усе гаразд, ти вже з господинею, тапер матимеш спокій, кицюню моя кохана, з тобою вже не станеться нічого лихого, золотко моє, життя моє… А ти, Каролю, молодець!..

Почувши ці слова, незрівнянний пан Кароль-молодець полегшено зітхнув і запхав постіль назад у машину.

Із дружиною і щасливо врятованою «вихованкою» повернувся він додому. Хвіртка була зачинена, тож у ньому не ворухнулася жодна підозра. Невдовзі по тому приїхала хатня робітниця, він допоміг їй вивантажитися і віднести все додому, де пані Мальвіна укоськувала Касю, яка ще не встигла оговтатися, вмовляючи її спожити бодай трошки вершків. Обидві при цьому виглядали так радісно, пані Мальвіна була такою ніжною зі своїм чоловіком, що пан Кароль аж до самого обіду не розлучався з ними обома.

Тільки пізно ввечері, повернувшись до кабінету, він зрозумів, що двері на терасу весь час стояли отвором. Його огорнув неспокій. Він відсунув стелажі, відімкнув сейфа, зазирнув усередину… І скам’янів. Кілька хвилин стояв нерушно, не вірячи власним очам. Потім кинувся до бюрка, заглянув у всі шухляди, знову зазирнув до сейфа і знов завмер. Та за кілька секунд його опосіла шалена лють. Усі вулкани світу клекотіли в його грудях, коли він кинувся до спальні зі страшним бажанням роздерти чарівну Касю на кавалки. То вона спричинилася до єдиної в його житті ситуації, яку так несхибно використали невідомі злодії. І тут напевно не обійшлося б без жахних кривавих сцен, якби не те, що Касі, на щастя, цієї хвилини у спальні не було. Вона врешті вирішила здатися на вмовляння пані й саме ласувала на кухні смаженою печінкою.

Пані Мальвіна сиділа перед люстром, розчісуючи чудові коси.

— Що скоїлося? — запитала вона, налякана виразом обличчя свого чоловіка.

— Де та тварюка! Я її порішу! — верещав він.

— Яка тварюка? — здивувалася пані Мальвіна. — Про кого ти говориш?

— Через ту холерну кішку ми зруйновані! Розумієш? Зруйновані.

Пані Мальвіна наразі розуміла тільки те, що Касі загрожує смертельна небезпека. Вона мерщій покинула люстро. — Але ж бо, любий мій, заспокойся, до чого тут Кася? — озвалася вона чарівним тоном.

— Обікрали нас, обчистили до нитки, коли те стерво сиділо на дереві! Забрали все, ми вщент зруйновані!!!

— Тоді у всьому винна я. Можеш порішити мене, бо то я посадила Касю на дерево, — з несподіваним спокоєм промовила пані Мальвіна. — Зрештою лишилися ще ковдри, килими, подушки…

— Постіль! — з гіркою іронією вигукнув пан Кароль. — Боже, зглянься наді мною! Зосталися ще твої хутра, твоя біжутерія, зосталися якісь мізерні рештки… Це злидні, руїна!!!

Пані Мальвіна хотіла будь-що врятувати Касю й ладна була на все.

— То продай їх і заспокойся. Не потрібні мені коштовності. Й зрештою я можу не поїхати цього року до Італії. І взагалі піду працювати.

На саму гадку, що його кохана дружина може піти працювати, опинитися серед чужих людей, зокрема серед чоловіків, які щодня споглядатимуть її унікальну, котячу вроду, панові Каролеві потемніло в очах. Він почав щось мимрити, всі матеріальні збитки вилетіли йому з голови. Геть знетямлений, він раптом дав волю своїм чоловічим емоціям, після чого трохи прочах. Запалив сигарету й став розмірковувати над своєю недолею.

— Все ясно, — озвався він нарешті. — Достолиха, тільки тепер я все збагнув! Нічого дивного, що ніхто не хотів признатися… Нікому навіть не заїкайся про те, що нас спіткало! — звернувся він до дружини. — Це дуже зашкодило б мені в ділових справах. І взагалі нічого такого не сталося, я зопалу передав куті меду!

— Ти поводився просто скандально, — лагідно сказала пані Мальвіна своєму чоловікові й пішла відчиняти двері, з-за яких долинало нетерпляче нявчання. Пан Кароль відчинив двері, машинально погладив Касю і повернувся до кабінету…

* * *

Я щільніш притискала до вуха слухавку, з біса зацікавлена ходом подій, намагаючись не прогавити ні слова з усього того, що розповідала Лялька. Деякі подробиці потребували додаткового пояснення.

— Дивно, що вона тобі про це розказала, — зауважила я. — Вона що, не боїться чоловіка?

— Вона дуже зі мною заприятелювала і сказала, що мусить цим із кимось поділитися, бо дуже її все це турбує. Це стосувалося, звісно, Касі, а не крадіжки. Дуже там її обходить та крадіжка.

— Зачекай, а що він мав на увазі, коли казав, що ніхто не хотів признаватися? Бо я знаю кількох, яких обікрали, а вони не хотіли про це комусь розповідати чи заявляти…

— Не знаю, воно мене не цікавило, то я й не дослухалася… Здається, серед наших знайомих теж була якась крадіжка чи навіть напад, чи щось таке. Я не певна. А… Стривай! Справді, щось таке було… тільки раніше…

Я попросила Ляльку напружити пам’ять.

— Здається мені, вона ще й давніше про щось таке розповідала, — сказала Лялька, трохи подумавши. — Її чоловік потерпів у торговельній афері. Якийсь напад чи що. Не знаю, з чийого боку і на кого. У кожному разі вкрали якісь гроші, що належали її чоловікові і тепер пропали. На мою думку, її чоловік просто якийсь валютник, один із тих, що керують чорним ринком, але напевно не знаю. А чому це тебе обходить?

— Не знаю. Чиниться якась велика афера, якої я не збагну. Весь час я чую про всілякі дивні речі, пов’язані з доларовою готівкою. У нього, мабуть, теж украли долари?

— І долари, і наші гроші. Тепер, коли з тобою балакаю, дещо собі пригадую. Гадаю (певна річ, вона мені всього цього не казала), валюту вкрали у його спільників чи підлеглих, чи, може, агентів. І ніхто з них не хотів до цього признаватися, кажучи, що йдеться про дріб’язок. А, ось що! Усіх їх обчистили, і вони вважали, що це дрібниці, а її чоловік зчинив спершу страшенний галас, а тоді змінив позицію і теж став правити, що це дріб’язок…

Моя голова працювала з шаленою напругою. Здається, я щось починала розуміти, але ніколи було взятися до аналізу. Належало багато чого з’ясувати, розмова з Лялькою додала мені натхнення:

— Стривай, мене цікавить одна штука. Їх же не було вдома не так-то вже й довго. До Повшина і назад щонайбільше півтори години, включно з перебуванням у лісі… Точно півтори години. Хатня робітниця дивилася на годинника. А в нього ж усе було позамикане, та ще й як! І що ж? Хтось прийшов саме в ці півтори години, скориставшись із єдиної за багато років нагоди?

— Він вважає, що хтось спеціально стежив за будинком, дослівно не спускав його з очей. Але вона вважає, що то збіг обставин. Якийсь негідник побачив, що хвіртка не зачинена…

— А вона була відчинена?

— Була. Щодо хвіртки, то тут усе зрозуміло. Він тільки пхнув її ногою, могла щільно й не зачинитися. І взагалі він каже, що це хтось, хто за ним підглядав, бо звідки б він знав цифровий код сейфа?

Я кивнула головою, хоча Лялька й не могла мене бачити. Я була певна, що пан Кароль має рацію. Можна випадково натрапити на відчинену хвіртку, але не на код. Безперечно, хтось пильно стежив за будинком і відразу ж скористався з нестандартної ситуації, що була для нього, мов подарунок небес. Це не можна назвати навіть крадіжкою з виламом, бо хвіртка та двері на терасу стояли отвором… Я подумала, що попри різницю в поглядах на психологію злодія пана Кароля і пана Ленарчика обікрадено в один і той самий спосіб.

Лялька ще нагадала мені, як саме виглядає садок пана Кароля. Плаский травник, обрідні кущі… Живопліт по краях густий, але, якщо по той бік на щось стати, то можна зазирати у всі вікна будинку.

— Якби він коли-небудь не запнув штор, то можна було б побачити в бінокль, як саме він відмикає й замикає сейфа, — сказала вона певно. — Його кабінет на першому поверсі. Тільки тут є один комічний момент. Мальвіна його згадала, власне, через те вона і вважає, що це не звичайний збіг обставин. Її чоловік завжди вдавав, ніби нічого не тримає вдома.

— Перед ким удавав? — запитала я гостро. — І як саме вдавав?

— Ах, Боже мій, ну, звісно ж, не перед жінкою. Перед тими, з ким вів усілякі фінансові справи. Я маю сумнів, чи він довіряв їм сповна. Вдавався до такого викрута: спершу домовлявся з ними про щось, а тоді нібито їхав до міста по гроші й десь там вештався для більшої переконливості. Потім вертав додому і спокійно добував їх із сейфа, але ніхто про це не знав. Усі гадали, що по гроші він має їхати до міста, всі йому вірили, а він був вірний собі й жодного разу не схибив.

— Звідси можна зробити висновок, що це справа не його спільників. Обікрав його хтось, кого не впевнили, що гроші в місті…

— Мабуть чи не так… І не думай, що вона роздзвонила про це всім. Мені теж усього не розказувала, просто їй тоді зірвалося з язика, бо дуже потерпала за Касю. Я про дещо здогадалася сама і то тільки через те, що ти почала мене розпитувати, а так би я про все забула і нікому не сказала. Ти що, хочеш розпочати розшуки злодія?

— Не зовсім так, хоча це, можливо, був би найкоротший шлях. Мабуть, краще залишити злодіїв міліції.

— Здуріла! — вигукнула Лялька з подивом. — Гадаєш, він заявив у міліцію?

Я чемно пояснила їй, що ще не зовсім дурна на голову. Якби пан Кароль заявив у міліцію, це був би найдивніший випадок з усіх, що їх абиколи знав світ. Ясно як Божий день: той, хто робить якісь фінансові маніпуляції, не зовсім, зрештою, законні, має повагу серед свого товариства лише, доки має гроші. Сповістити про своє зубожіння — для нього подвійна катастрофа, бо ніхто надалі не схоче мати з ним справи. Звідси висновок: усі пограбовані так чи інак займалися незаконною діяльністю.

Лялька цілком пристала на мої здогади.

— Оскільки я зрозуміла, якийсь Арсен Люпен обкрадає аферистів, — заявила вона врочисто. — Як знайдеш його колись, перекажи мої вітання…

У відділі комунікацій я одразу ж дізналась, що пан Кароль Дромадер продав свого «опеля-комбі» якомусь Альфредові Квачковському, що живе на Охочі. Я простежила за Альфредом Квачковським і впевнилася, що на роботу він їздить швидкісним автобусом, а в неділю користується старою «смиренною». Він нічим не нагадував водія «опеля-комбі»: лисуватий чорнявець із великим носом. Я ще раз перевірила, чи він і собі не продав кому «опеля-комбі», — виявляється, ні. Він його незмінний власник. Я дослідила б ще й оточення пана Квачковського, коли б Гавел не розкрив мені очі. Захоплена своїми дослідженнями, я висловила йому свій подив з приводу ощадності пана Квачковського, який, маючи «опеля-комбі», ніколи ним не користується.

— Дурненька, — з усміхом пояснив мені Гавел. — Не знаєш життя, абощо? Кругом повно таких, що формально записують на себе машину, бо справжній її власник не хоче виявляти своїх фінансових можливостей. Якби щось із ним сталося, майна в нього ніякого, тож і забрати в нього нічого не можуть. Віллу він наймає, машина в нього чужа, жодних грошей не заробляє і не витрачає. Таких найважче на чомусь спіймати. Формально не прискіпаєшся!.. А чого це тебе раптом схвилювало?

Це запитання мене роздратувало — яке йому діло, чого я цим журюся, і я кинула ущипливо, що машина Квачковського тісно пов’язана зі злочином. Бо мені вже стало ясно, що за всім цим криється злочин. Гавел виказав жваве зацікавлення і витяг із мене всі подробиці щодо небіжчика Дуткевича.

— Ти ж його знав, — нагадала я йому, бо у нотатнику в нього був твій телефон.

— Чий, чий?

— Номер твого телефону. В нотатнику. Я бачила це на власні очі.

Гавел секунду дивився на мене так, ніби я нараз пошпурила в нього якусь важку річ.

— Ти що, мариш чи просто схибнулася? Звідки в того сучого сина мій номер телефону?

— Не кажи так про небіжчика, — нагадала я суворо.

— Добре, тоді — в того дурила, хай земля йому пухом… Що ж це за один? Я такого не знаю? Що це за один?

Диво дивне: чомусь виходило так, що небіжчик Дуткевич із маніакальною впертістю нотував номери телефонів цілком чужих людей. Я пояснила, що він був працівником кооперації, зайнятої вирощуванням печериць. Гавел, зсунувши брови, тяжився щось пригадати, нагадуючи у цю хвилину роззлощеного амурчика.

— Що за чорт… Почекай-но… А як його звали?

— Вальдемар.

Гавел закам’янів. Він укляпився в мене, переставши навіть блимати очима. За часину глибоко зітхнув і знову став скидатися на веселого амурчика.

— Дідько його знає, може, я з ним де пив? — буркнув він непевно. — Чудасія, та й годі. І міліція мене ще не тягала…

Я чемно пояснила, що міліція просто не мала такої потреби, бо всі необхідні відомості про нього дала міліції я. Невідь-чому, його це страшенно втішило. Він не виявив цікавості до того, що саме я про нього повідомила, а тільки засміявся і сказав, що колись я його доконаю. І відразу ж поїхав.

Я могла б заприсягтися, що він таки пригадав Дуткевича і в глибині душі зрадів невимовно, знаючи, що це знайомство йому нічим не загрожує.

Вся ця історія з машиною породила в мені розчарування: я втратила останню зачіпку. Я сподівалася довідатися, хто ж воно такий — отой із бридкими губами, що дало змогу з’ясувати, чому він за мною їздив на «опелі-комбі». Тепер це відпадало, бо Альфред Квачковський навряд чи признався б, хто власник машини. Усе знову змішалось у мене в голові. Я спробувала зайти з другого боку, тобто докопатися до суті шляхом дедукції.

У всьому цьому мусив бути якийсь зв’язок. Припустімо, ця сполучна ланка — долари. Доларова готівка була предметом крадіжки у всій країні, долари вирушали в закордонний вояж у пошарпаних ковдрах, долари таємничий Вишневський надсилав до Польського національного банку, доларів шукала Янка. А до чого тут Янка? Ні до чого тут і Дуткевич, не могли вони стосуватися і мене, бо я з цією діяльністю не маю нічого спільного. Я не крала, не займалася контрабандою, нічого не посилала поштою і навіть не брала участі в торгівлі. Вишневський і загортка для вафлів із Чешина… Я теж мала вдома такі загортки, але дільничний інспектор слушно зауважив, що їх можна придбати в кожній крамниці. Отже, звичайний випадок. Далі. Те, що Вишневський скористався з моєї адреси, теж може бути звичайним випадком. Виходить, долари як такі ще нічого не з’ясовують. Може, тоді середовище?.. Пан Кароль, обікрадений серед білого дня, спасував перед злодіями, пан Ленарчик, інші обікрадені аферисти — теж! Усіх їх єднала нехіть повідомляти про свої втрати. Водій «опеля-комбі» з бридкими губами, який пішов на певні махінації з Крачковським, записавши на нього свою машину, теж, явно, сидів по вуха в тому самому багні. Водій вишневого «таунуса», мабуть, теж; вони всі, либонь, залагоджують свої справи у машинах… Тільки Мацюсь не вписувався в цю компанію, сказати б, вискочив як Пилип із конопель, але Мацюсь узагалі нестандартний і міг виринути в цій історії цілком випадково. Всю справу ускладнював покійний Дуткевич, який, наскільки я знаю, у жодних шахерах-махерах участі не брав. В усякому разі те, що я випитала в Ляльки, мало свою вагу. Хтось збагачується на суспільних узбіччях, незаконно збиваючи багатство; Мацюся той хтось оцінив лише на око й почуватиметься в безпеці доти, доки ніхто з обкрадених не звернеться до міліції, після чого… Зараз. Що після цього? Сполучна ланка знайшлася одразу ж. Мабуть, Вишневський! Він збирає долари на чорному ринку й пересилає до державної скарбниці. Шляхетна душа! Мабуть, його турбують економічні проблеми, і він хоче зарадити лихові. Ну, добре, а контрабанда у ковдрі?..

Таємницю контрабанди я теж одразу збагнула. Перелякані валютчики, рятуючи своє майно, пересилають його у безпечні місця, де їм не загрожує діяльність бандита Вишневського. Проста справа, і не було б тут нічого загадкового, якби не Дуткевич і не я. Дуткевич міг бути Вишневським, і його могли вбити з помсти, але, по-перше, чергова порція доларів надійшла до банку вже після його смерті, а по-друге, валютники, знаючи про його смерть, припинили б контрабанду. Дуткевич був приший кобилі хвіст, ще більшою мірою, ніж Мацюсь. Ще більше у цю схему не вписувалась я сама. Яка була в мені потреба? Якого біса отой покидьок переслідував мене «опелем» Квачковського і яка зараза проколювала мені шини? Хто і з якою метою оповістив мене, що віспуватий їде до Залєся? До Залєся їздив ніякий не віспуватий, а я сама, щоб зустрітися з ядерним фізиком, і сумнівно, щоб ядерний фізик мстився в такий дивний спосіб. Десь найпевніш у всю цю аферу я вплуталася випадково. Але тут мені спало на думку, що цих випадків аж надто багато. Я пригадала майорові слова. То саме я осердя всього! Але чому, Господи Боже мій???!!!

Я знову почала переглядати всі свої логічні побудови. Мартін ані словом не обмовився про пропажу марок. Вірна своєму слову, я теж не порушувала цієї теми, оскільки на саму згадку про марки мені ставало зле. Гавел остерігав мене перед Баською. Він вигадав пожежу в моєму домі тієї самої хвилини, як я збиралася зайти до філателістичної крамниці. Філателістична крамниця і марки, зв’язок очевидний. Може, то Гавел їх украв?.. Він не заходив до тієї крамниці й не виходив з неї, коли я під’їхала машиною. Він саме від’їжджав. Може, у крамниці був хтось, кого я знала, а він не хотів, щоб я його побачила? Гавел знав, що марки — моє хобі…

Янка була схвильована, бо Донат видавався якимось дивним. Чи є тут зв’язок? Я бачила Доната, він прогулювався разом із Павелом у Саському парку. Справді, в ньому чимало дивного. Він налякав типів, що сиділи на лаві. Раптом я пригадала, звідки знаю ці бридкі червоні губи і розчухрану кучму одого паскуди з «опеля-комбі». То саме він сидів на лаві в Саському парку, я не впізнала його тоді, бо на ньому не було червоного светра. Донат і Павел метушились у нього перед носом. Павел і Баська… Баська і Гавелові застереження, Гавел і філателістична крамниця, філателістична крамниця і Мартін… Баська і Дуткевич…

Я збагнула, що все це якось пов’язане між собою і наштовхує на певні висновки, але я, власне, цього зв’язку не годна визначити. Що більше я над тим думала, то більше той зв’язок затемнювався, розпливався і вислизав з рук. До того ж другий бік медалі, отой, доларовий, пасував мені, як корові сідло, і все це спричинилося до того, що я почала вирізняти дві загадкові афери, цілком осібні, які єднав цілковитий брак будь-якого глузду.

Відтак, уже втретє, я заходилася обмірковувати все спочатку…

* * *

Поручник Вільчевський все-таки вибрався до Швеції. Майор Фертнер, після певних роздумів, підтримав його пропозиції, і поручник поїхав як турист. Він повернувся за тиждень, сповнений вражень, після чого відбулася оперативна нарада.

На цей час Майорова думка не переставала активно працювати, і він багато чого грунтовно обмізкував. Він упевнився, що три зовні нібито розрізнені справи: крадіжка доларів у Мацюся, вбивство Дуткевича та контрабанда у ковдрі в якийсь таємничий спосіб внутрішньо взаємопов’язані й становлять нерозривну цілість. У кожній з цих подій я брала якусь участь, була єдиною ланкою, що фігурувала скрізь. До того ж хоч би де я з’явилася, кожна проста і прозора справа одразу ж ставала незбагненно заплутаною. Щось у цьому мало бути. На домір усього, моя участь у всіх злочинах видавалася майорові абсолютно неприродною.

Мацюся я знала, знала про його три кляті долари і сама достоту випхала його в міліцію. Це не підлягало жодним сумнівам. Я власноруч рихтувала знамениті мариновані оселедці, я особисто знала пана Соколовського, і тільки дивом не опинилася на пошті, коли посилали «доларову» ковдру. Саме я знайшла тіло Вальдемара Дуткевича, який, що було найгірше, саме до мене телефонував у останню хвилину перед смертю. Щось у всьому цьому було з біса нелогічне, але майор ще не міг вирішити, що саме. У справі Мацюся, безперечно, мала алібі. Я напевно не крала в нього доларів, принаймні — безпосередньо.

Покази решти свідків підтвердили факт моєї присутності у зовсім інших місцях, — у кожному разі досить далеко від його мешкання, щоб вилучити мене із гри як можливого злодія.

Із ковдрою, на думку майора, я не могла мати нічого спільного. Я мала б бути цілковитою ідіоткою, щоб, посилаючи контрабандні долари, ще й пересилати разом з ними небезпечні для них мариновані оселедці. Мені вільно було не впливати на Зоею, на пана Соколовського та на визначення часу, коли мав бути посланий пакунок, але я повинна була дбати про «доларову» ковдру, якби та була моєю, і бодай один день зачекати з нею. Усі зацікавлені особи в один голос засвідчили, що про долю закуски я дізналася в ході розвитку подій.

Дуткевича теоретично я вбити могла. Я сиділа вдома фактично сама (діти мої міцно спали), до того ж — за дві вулиці від місця злочину. Вечір пізній, вулиці майже безлюдні, — я могла вислизнути надвір, — тихенько, щоб ніхто мене не завважив, — забити Дуткевича, а тоді викликати міліцію, щоб замести сліди. Та була тут одна притичина.

Вальдемар Дуткевич загинув точно в той час, про який я повідомила, тобто об одинадцятій нуль вісім. Його годинник зробив мені несподівану послугу: розбився і став на цій цифрі. Те, що я зумисне його розбила й поставила на певну годину, для алібі, відпадало, оскільки знайшли цей годинник під мертвим тілом, на викрученій лівій руці небіжчика, причому характер ушкоджень унеможливлював переведення стрілок годинника з розбитим склом. Отже, час убивства був точно зафіксований. Міліцію я викликала за 16 хвилин. Коли б убивцею була я, за ці 16 хвилин я могла б розгорнути бурхливу діяльність — коротко кажучи, накивати п’ятами. Далі. Майор, що випадком опинився саме в цій міліційній машині, сам приїхав на місце злочину і сам ствердив, що я була цілком одягнена, що на мені була вовняна кофтинка, застебнена на всі численні гудзики, а руки — чорні як сажа. Звісно, я мала брудні руки, бо кілька годин перед тим друкувала на машинці й весь час поправляла стрічку. Я не встигла їх помити (після Дуткевичового дзвінка), та й взагалі тоді було не до миття. Тож ці брудні руки відіграли в моїй долі цілком позитивну роль.

До іншого, кращого, світу небіжчик Дуткевич був переселений далеко не «ніжно». Скрізь залишилися сліди, мабуть, і на вбивці, і коли той хотів виглядати пристойно, а не як дюссельдорфський привид, він мав змінити одяг. А в ванній панував цілковитий лад, мило сухе-сухісіньке, рушник теж — їх ретельно обстежили. Реакція в майора була блискавична, і ванну оглянули насамперед. Тож помитись там я не могла (та й звідки я взяла б новий одяг), мусила б їхати для цього додому. Абеткова істина: жодна людина не може помитися, не помивши перед тим рук. Звісно, я могла б умитися, а тоді знову забруднити руки, але все це не вкладалося у точно визначені часові рамки.

Майор обмізкував ці факти вельми грунтовно — з тим, щоб раз на все виключити мене з числа підозрюваних. Проїжджаючи повз мій будинок, залога міліційної машини бачила мою машину об одинадцятій нуль два, що було зафіксовано. Після пригод із шинами мій автомобіль досі лишався предметом особливої уваги. Тож якби я заповзялася вбити Дуткевича, то мусила б помандрувати до його будинку пішки, потім пішки-таки вернутися додому, змінити одяг, помитися, знову замастити руки і тепер уже поїхати туди машиною, збігти на четвертий поверх і викликати міліцію. Майор спробував усе це проробити сам, і в нього вийшла (найжорстокіший, практично для людини мінімум) — 21 хвилина; про 16 хвилин не могло бути й мови.

Отже, я не вбивала. У жодному з трьох злочинів теж не брала безпосередньої участі, навпаки, міліція дізналася про них тільки завдяки мені. То яку ж я мала до них причетність?

На оперативці, крім майора та поручника Вільчевського, були присутні капітан Ружевич, поручник Пєтшак і ще якийсь поручник Гумовський, фахівець із чорного ринку. Вільчевський розповів докладно про свої пошуки у Швеції.

— Що й казати, складне було завдання, — підсумував він похмуро. — Гаспидська країна, там можна стояти на голові, й ніхто цим не журиться!

— А якою мовою ти спілкувався? — поцікавився поручник Гумовський.

— Англійською. Більшість шведів нею володіє. А як хто ні — теж можна порозумітися, чорти його батька знають як, але можна. Багато чого я дізнався з тих розмов…

— По порядку, — зажадав майор Фертнер. — Розказуй усе докладно, може, щось і витанцюється.

— Гаразд. Насамперед я подався до адресатів…

— І що, такі направду є? — вразився капітан Ружевич.

— Не я буду. Всі до одного, тобто у Швеції, бо в Норвегії я не був. Чемні такі, порядні, виховані. Я корчив із себе знайомого отого стерва-Єнсена…

— А ти знаєш, як по-англійському «стерво»? — знов поцікавився поручник Гумовський.

— «Стерво» ні, але про всяк випадок я навчився всіляких гострих словець…

— Свої лінгвістичні студії залиш на потім, — нервово урвав майор. — Ну, ну, і що ж ті адресати?

— Дуже розхвилювалися, бо я, звичайно, сказав, що переплутав адресу. Усі мені повірили й сказали, що, справді, виникла плутанина з пакунками, отже, з адресою щось там негаразд. Певна річ, кожен відповідав окремо, бо вони між собою не знайомі. Вони назвали мені номери й адреси поштових відділень, куди переслано пакунки, і я побував у всіх, хоча намагався не питати дороги. Щоправда, раз опинився у смішному становищі, після чого вже не поновлював своїх спроб.

У голосі поручника забриніла така похмура гіркота, що всі відчули себе заінтригованими. Поручник з очевидною нехіттю розповів, як став жертвою «тубільців». Він стояв собі й звіряв написи на автобусних зупинках із планом міста, щоб довідатися, як доїхати до потрібного поштового відділка. І тут ним зацікавився якийсь симпатичний чолов’яга, який, забачивши туриста, пройнявся до нього співчуттям і запропонував свої послуги. Поручник не вмів правильно вимовити назву вулиці й сказав лишень, що йому потрібна пошта. Незнайомець засміявся і сказав, що у Стокгольмі пошт як маку і що зовсім не обов’язково кудись їхати, бо поштовий відділок осьде під носом. Незважаючи на протести, він відвів його до дверей і простежив, щоб той зайшов усередину. На лихо, то був відділок, де поручник уже провадив свої «досліди» і не хотів там більше муляти очей. Тож він простояв за дверима і вийшов. Енергійний «помічник» одразу ж скумекав, що турист не зміг там дати собі ради, — ґрунтуючись на фактах, що той не знає мови і пробув у залі зовсім не довго. Отже, він знову ним заопікувався і знову потяг на пошту. Поручника обсипало гарячим приском, з розпачу він купив марку, потім кольорову пейзажну листівку (з біса дорогу), ціна його протверезила, й він вирішив написати листа. Доброзичливий швед розпрощався з ним, показавши спершу, де міститься поштова скринька, і вийшов. Та коли за якийсь час поручник визирнув надвір, він знову побачив його на зупинці. Як наслідок — поручник, ховаючись за кіоском, мусив перечекати кілька автобусів, аж поки доброзичливий «тубілець», нарешті, поїхав. Відтоді кожному, хто пропонував йому свою допомогу, поручник відповідав, що він блукає містом навмання, без якоїсь певної мети.

— Зате мені одразу стало ясно, як могло там статися, що зовсім чужі люди з отакою готовністю відсилали ті пакунки, — додав він із зітханням. — Доти їхня увага видавалася мені підозрілою, і я навіть подумав про організовану змову. Тепер уже ні. Вони якісь моторошно чемні й доброзичливі.

— А в поштових відділках про що ти довідався?

— Ні про що. Ніхто особисто його не запам’ятав. У трьох тільки випадках ототожнили його особу. Сказали мені, що він десь найпевніш молодий, здається, бородатий, вигляд звичайний. Одного разу був у темних окулярах. Ніхто його не знає.

— І що? Одержував ті пакунки просто так? Без жодних документів?

— Він називав прізвище й адресу того, хто надсилав. Усе збігалося. Пакунки були цілі, взяв собі їх і будь здоров. Ну, і… кінці в воду. Нікого це анітрохи не цікавило, нікого не хвилювало, як не хвилювали і ті придзигильовані адресати: пан Єнсен-Гансен-Йогансон щось там наплутав з адресою, попросив, щоб йому переслали, йому переслали, та й квит. То його особиста справа, ніхто в це не втручається.

Майор тяжко зітхнув. Він сподівався, що у Швеції щось-таки обов’язково з’ясується. Тим часом єдине, що він зрозумів, це те, що афера чудово продумана й зорганізована.

— А той, що одержував пакунки, був швед?

— Швед або норвежець, який блискуче говорить по-шведському. Тільки не данець, данець, кажуть, ніколи не позбувається специфічного акценту. Але я сумніваюся, що вони взагалі на що-небудь звернули б увагу, хай би навіть то був араб у бурнусі.

Майор був чоловік головатий, у ході розмови його осявали всілякі ідеї. Сполучною ланкою була я, тож досить було перевірити, хто з моїх знайомих у Скандинавії і які зв’язки з ними підтримує. До слова, то міг бути якийсь мій знайомий, якого використовували без мого відома. І хоч число моїх реальних і гіпотетичних знайомих могло б святого вивести з рівноваги, цей вузол товариських зв’язків слід було якось розрубати. Здавалося, тільки безпосередній виконавець убивства не був моїм знайомим, але, хоч як це парадоксально, він не становив головного інтересу, бо майор уже здогадався, що за його спиною стояв важливіший інспіратор убивства.

— Спробуймо визначити місце Дуткевича у всій цій історії, — запропонував майор. — Ми вже знаємо, що той, хто здійснював убивство, був наляканий…

— Я нічого про це не знаю, — урвав його зачудований Ружевич. — Звідки це відомо, що він був наляканий?

— Точніше, двоє наляканих убивць. Відімкнули двері відмикачкою, на замку лишилися виразні сліди. Десь найпевніш вони відмикали, а Дуткевич телефонував. Цей дзвінок, мабуть, їх налякав, вони й дали йому по лобі. Далі поспіхом чогось шукали, не скидаючи рукавичок. Все вказує, з одного боку, на фахову роботу, а — з другого, на поспіх і нервозність. Сусідка з третього поверху бачила, як сходами бралися двоє типів, але впізнати їх не зможе. Щодо часу, то все збігається.

— Як вона їх побачила, звідки?

— Зі свого помешкання. Вона збиралася винести сміття і вже відчинила двері, але, уздрівши тих мужів, знову причинила їх і перечекала. Каже, що мала на собі халата, на голові — папільйотки, то не хотіла показуватись у такому вигляді на люди. Їхніх кроків вона не чула, певно, ступали на підошвах із м’якої гуми.

— Усі бачать усіх тільки ззаду, — ввернув поручник Вільчевський з гіркою іронією.

— Але мені видається, що там був і хтось третій, — правив своєї майор. — Про це свідчать одні ледь помітні сліди, скидається на те, що після тих двох, пізніше, заходив хтось іще.

— Певно, що так, туди зайшла Хмелевська…

— Де ступала Хмелевська, добре видно… Стривайте, це тільки моє припущення. Сліди справляють таке враження, наче та сама людина почала якось інакше ставити ноги або в тих самих черевиках ішла інша людина. Вона зайшла після тих двох, але перед Хмелевською, наблизилась до мерця і знову вийшла. Мені спадає на розум таке припущення: вони взагалі не думали його вбивати. Він упав без пам’яті, але вони зоставили його живим. Потім зайшов той третій і вміло спровадив його на той світ. Задушив. Якщо так, то цей третій цікавить мене найбільше, хоча взагалі я не певен, чи він справді існує.

— Що тебе навело на думку про того третього? — спитав із притиском капітан Ружевич. — Тільки те, що інакше ставлено ноги?

— Ні, не тільки, — відказав майор. — У Дуткевича знайдено котячу шерстинку. Дуткевич не мав кота, але в тому будинку коти водяться на горищі. Крім того, на горищі є пральня, і двері до тієї пральні були свіжопофарбовані. Вони майже висохли, але не скрізь, і в одному місці є слід легкого ушкодження фарби. Ті двоє до горища не добралися, з котами контакту не мали, тож я уявляю собі справу так: хтось їх намовив, щоб вони його побили, а сам сховався на горищі, потім зійшов донизу, аби перевірити наслідки і прикінчити жертву, але вийти з будинку не зміг, бо саме приїхала Хмелевська. Він повернувся на горище і просидів там до ранку. Був такий момент, коли вбивця спирався на двері, може, навіть натискав на них. А може, він утік тієї хвилини, коли Хмелевська телефонувала до міліції від Дуткевича. То була єдина слушна хвилина, бо опісля вона вже сиділа на сходах. Притискатись до дверей він міг і раніше. Якби ми його знайшли, якби він не віддав одягу до пральні, якби в нього на штанях залишилася котяча шерсть, якби він мав на собі сліди отої фарби…

— І якби ще втелющився своїми черевиками у небіжчикову кров і не почистив тих черевиків, — додав іронічно капітан Ружевич.

— А котів на горищі багато? — поцікавився поручник Петшак.

— Тільки трійко, — зітхнув майор, відірваний від своїх чарівних марень. — Шерстинка належить одному з них, це перевірено. Шукаймо далі зв’язків Дуткевича. Гумовський, твоя черга.

Поручник Гумовський добув із кишені якісь нотатки, налив собі кави з термосу й запалив сигарету.

— Щось навколо діється, — жовчно констатував він. — Але не знаю — що. Щось дивне.

Усі дивились на нього з квасним виразом: його висновки ні для кого не були новиною. Впродовж усього слідства, з самого його початку й дотепер, міліція стикалася з чимось дивним і незрозумілим, і всіх би, навпаки, здивувала заява, що все можна пояснити. Капітан Ружевич знизав плечима:

— Що й казати — відкриття, — буркнув він спересердя.

— Чеши про те дивне, — кинув майор.

Поручник переглянув нотатки, силкуючись якось їх систематизувати. Виходило, що в чорному доларовому ринку віднедавна панує безладдя. Взаємообмін цінностей начебто урвався і втратив звичний ритм, запанувала атмосфера непевності та взаємної недовіри, а взаємини партнерів стали просто ворожими. Одному з поручникових підлеглих пощастило дізнатися, що «хтось із біса блефує». То була заява одної з «акул» чорного ринку після того, як вона, страшенно обурена і вкрай знервована (бо зазнала величезних збитків!), повернулася з Труймяста.

— Фальшиві долари? — поцікавився поручник Вільчевський.

— Ба ні, — замислено мовив поручник Гумовський. — Тобто фальшиві долари ходять завше, і тепер їх на ринку не більше, як звикле, і не менше. Кількість фальшивих доларів у межах норми, якщо можна так висловитися. Мені видається, що почалося взаємне ошуканство небувалого розмаху.

Всі були вражені. Ясно, що кожна фірма мусить дбати за свою репутацію, надто ж, коли вона не мирить із законом. Шахрування при купівлі та продажу серед своїх — річ дуже дивна, і несподіваний занепад моральності в середовищі валютників видався міліціонерам чимось несусвітнім.

— Справді, дивно, — погодився майор.

— З них дуже важко щось витягти: всі як води в рота набрали, і ніхто нікому не йме віри. Очевидно, мали місце якісь грабунки чи щось на зразок цього, я все допитувався про подробиці одного з них, і дещо вже знаю. Але попри це хтось здійснює ще якісь таємні махінації. У Грандже двоє валютників зчинили між собою бійку, ще одна пара зазнала величезних збитків, але воліє про це мовчати…

— Стривай, стривай, — урвав майор. — Розкажи докладніше про грабунок і ту бійку.

Поручник знову зазирнув до своїх нотаток і сказав, що про грабунок повідомив його підлеглий, а цьому останньому все вибовкав один украй розпсихований валютник. Певна річ, він знав поручникового підлеглого не як міліціонера, а як колеґу-гешефтмана. Він спокійнісінько собі облагоджував для себе грошову оборудку з випадковим клієнтом, який хотів запопасти 3000 доларів готівкою; власне, вони якраз лічили гроші, в машині, на стоянці по вулиці Конопніцької, коли у бічному вікні з’явилося двоє напрочуд бридких глумливих губ. Перше, ніж обидва пани, поглинені лічбою грошей, встигли дібрати, що до чого, дверцята машини розчахнулися, мавпячі руки втелющилися всередину — і отетеріли пани водномить рішилися всього, що мали. Відтак мавпячі руки і бридкі губи згинули, як у казці. Охорона не прийшла на допомогу, бо в цей час на стоянці крутилася якась машина, відвертаючи її увагу, а пограбування вчинено за кілька секунд. За кермом у машині сиділа якась неприємна бабега.

Щодо бійки у Грандже, то виглядала вона приблизно так: ще один поручників підлеглий, що грав роль дрібної рибки у чорноринковому океані, сидів собі спокійно у кав’ярні, вподобавши столика біля самих сходів, сьорбав каву і задумливо пас очима на знайомих йому панів, що сиділи за столиком під вікном. Раптом до зали вскочив ще один пан зі спотвореним від обурення обличчям, підбіг до столика під вікном, схопив одного з панів, що там сиділи, за гудзика і підняв його зі стільця.

— У що ти мене втравив, ти, свиното! — засичав він моторошним сиком. — У що? Ось я тобі покажу, мерзотнику!!!

Тут він додав кілька нецензурних слів, водночас намагаючись повідривати всі ґудзики від костюма провинного пана, а заразом і його голову від тулуба.

Пан, який зазнав нападу, так збаранів, що навіть не чинив опору. Але тут утрутилися інші, й інцидент було залагоджено. Панове за столиком ближче понахилялися одне до одного і далі розмовляли дуже тихо, тож до підлеглого, що їх підслуховував, долітали тільки окремі слова, з яких він зрозумів, що знавіснілий пан зазнав якихось страхітливих матеріальних збитків.

Усі ці події були вельми колоритні, яскраві й відразу зацікавили майора. Він віддав поручникові наказа зібрати про них якнайбільше відомостей і найперше довідатися, що воно за машина полегшила пограбування, перешкодивши охороні. Можливо, діяла ціла зграя.

— Звідси випливає, — сказав він нарешті, — що хтось грабує чорний ринок. Добуває в такий спосіб долари. Водночас хтось посилає ті долари контрабандою за кордон. Тут зв’язок очевидний. Отой, як там його, Рокош належить до групи обікрадених, мабуть, наш злодій не перебирає, де погано лежить, там і цупить. Дуткевич чи не був з ним якось пов’язаний — інакше цього вбивства не поясниш. Ворогів цей чолов’яга не мав, нікому не заважав, майна не мав теж, жодної молодиці не відбив і не покинув, жодної таємниці не викрив: надто вже він був дурний. Міг, щоправда, таємно належати до цієї банди злодіїв, тож валютники його й накрили, то була їхня помста, а могло бути й інакше. Злодії сподівалися знайти в нього валюту, не знайшли й прибили його зозла. А того чортового Вишневського разом з його доларовими дарунками державі у цьому контексті зовсім не розумію. Що ж до Хмелевської…

Тут майорові згадалося, що він уже чув про якусь бійку під кіоском, де я брала участь. Це сполучилося в його уяві з бійкою у Грандже. Він умовк і поринув у глибоку задуму.

— Як на мене, то все між собою узгоджується, крім Хмелевської, — озвався поручник Вільчевський. — Скрізь вона пхає свого носа, скрізь плутається під ногами. А з її знайомих тільки Ракевич схожий на учасника афери, інші — ні. Жодних відхилень від норми, жодного життя понад свою спромогу, всі працюють. Глухий варіант. Але Ракевич у доларах не купається.

— Дуткевич теж не купався, — нагадав поручник Гумовський. — Ніхто його знати не знав.

Майор пробудився з задуми.

— Могли не знати його прізвища, але знати на обличчя, — сказав він. — Пошир його фотографію.

— Уже розіслав, чекаю повідомлень. Хмелевську теж підкину для годиться.

У ході подальшої дискусії ухвалили, що фото небіжчика Дуткевича має бути показане заледве не половині людності країни; що конче потрібно налагодити дружні взаємини з мовчазними валютниками; що не можна спускати з очей мене та Гавела і що належить вивести на денне світло всі дивні як сьогоднішні, так і минулі події, події нетипові й позбавлені глузду. Тільки в такий спосіб можна осягнути цю ідіотську справу і щось з’ясувати. Крім того, треба активно мислити, творчо й наполегливо.

* * *

Я мислила теж, мислила активно, творчо й наполегливо, і вийшла в мене несосвітенна бридня. А саме: Мартін злапав крадія своїх марок, який уже встиг розпродати колекцію, почасти тут, а почасти за кордоном. Мартін почав його шантажувати, вимагаючи коли не повернення марок, то принаймні відшкодування їхньої вартості. Злодій, що на той час уже не мав валюти, достатньої, щоб виплутатися з халепи, почав красти відповідні суми, де тільки можна. Злодій, либонь, був приятель Дуткевича, і Дуткевич, співчутлива душа, допомагав йому в крадіжках, що дозволило злодієві щасливо «звіятися», а Дуткевича зробило жертвою аферистів. Злодій, свиня свинею, знаючи про моє знайомство з Мартіном, вирішив перевести підозру на мене, і звідси походить решта безглуздих випадків.

Проте ця концепція мала певні ганджі. З якого б то дива Мартін замість мати власну валюту і збільшувати свою колекцію, волів, щоб ту валюту анонімно пересилали на державний рахунок, я, хоч убий, не могла второпати. Може, він просто зсунувся з глузду, адже лихо, викликаючи стрес, нерідко впливає на голову. Для Гавела я дібрала «роль» учасника перепродажу марок, який, можливо, довідався про їхнє походження і забажав скупити їх знову. Донат зовсім не вкладався в мою схему, що ж до Баськи, то вона, навпаки, ідеально підходила для ролі злодійки. Дуткевич, очевидно, зробив би для неї все, але все-таки мені хотілося її підозрювати. Не інакше — вона теж утратила розум, одначе в її поводженні ніщо про це не свідчило. Сказати по правді, всім сумнівам я могла б покласти край, просто побалакавши з ними відверто, але в мене якось не повертався язик поділитися своїми відкриттями.

Щоправда, я спробувала вдатись до дипломатії. Під час телефонної розмови з Баською я спитала, що означали прогулянки Доната з Павелом у Саському парку. Вона здивувалась, немовби вперше про це почула.

— І ти була там теж, ховалася за кущами, — напосідала я.

— Я була там теж? вразилася Баська. — Боже мій, я нічого такого не пам’ятаю! Може, в мене склероз?

— Напруж пам’ять. Це було ще навесні, дерева ще стояли голі…

— Хоч убий, нічого не пам’ятаю. Ти певна, що я була твереза?

Цього твердити я не могла, я бачила її здалеку, а поводилась вона химерно. Я завагалася. Може, Донат і Павел теж були п’яні? Ходили вони, правда, рівно, та це ще нічого не означає. Якщо всі троє були напідпитку, їм зроду не пригадати, де вони були і що робили. Баська жваво зацікавилася сценою у Саському парку і вдавала, ніби про все це чує вперше. Прикро вражена, я урвала розмову.

Коли я спитала Янку про Донатів психічний стан, вона розповіла, що якийсь злий дух, що вселився в нього і живе в ньому ще й досі, тільки нагадує тепер про себе в іншій формі. Тепер Донат не виходить із дому, ба ще й зачиняється скрізь, куди зайде: то у ванній кімнаті, то на кухні, то в кімнаті Кшиштофа, іноді у підвалі. Уникає будь-яких розмов, коли так триватиме й далі, може зовсім забути людську мову.

На відміну від Доната, Мартін весь час пропадав, не держався хати, і я ніяк не могла зв’язатися з ним по телефону. Гавела я одразу виключила з числа тих, з ким мала провадити дипломатичні розмови: він і давніше завжди держав язик за зубами. У цій ситуації виклик до майора я сприйняла майже з полегкістю.

Майор напнув мене мокрим рядном.

— Ви знаєте Пєжачека, — сказав він з легким докором. — Чого ж його не вписано до переліку ваших знайомих? Га?

Я одразу почала шукати в пам’яті когось, кому могло б належати це незвичайне прізвище. Ні, жодних асоціацій.

— Не маю зеленого поняття. Хто це?

— Як ви його не знаєте? Самі казали, він вас переслідує.

Пєжачек мене переслідує! Боже мій, що це може означати? Я витріщилася на майора така приголомшена, аж мені відібрало тяму.

— Коцьо Пєжачек, — суворо додав майор. — Невже не пригадуєте?

Не годна вийти з дива, я намагалася згадати Коцьо Пєжачека, який мене переслідує. У всій моїй, досить строкатій біографії нічого такого зроду не було. Може, майор наставив на мене якісь страхітливі тенета?

— Господи Боже мій, хто ж міг би бути, отой Коцьо Пєжачек? — розпачливо запитала я. — Що за вигадки? Чому це саме я повинна бути знайома з тим типом?

— Взагалі його прозивають Псюрою, бо в нього пика… пробачте, я хотів сказати, обличчя, як у розлюченого бульдога. Саме в його товаристві ви, пані, вибили шибу в кіоску.

Мені почало трохи розвиднятися.

— Ніяких шибок я не вибивала, — машинально заперечила я. — Зараз, хвилинку, може, ви маєте на увазі отого пройдисвіта, що ганявся за мною на «опелі-комбі»?

— От бачите, вже й призналися, що він вас переслідував.

— О, так, так! Аж три дні. То це його прізвище Пєжачек? Звідки ж мені було про це знати? Він мені не називався, шибку теж вибив без моєї участі. Все ясно: вас проінформував мій дільничний інспектор і ви повинні знати, як це було!

— Охоче послухаю, якщо ви розкажете про все самі.

Тож я розповіла про все у власній інтерпретації. Майора найбільше зацікавив напад невідомця на отого Пєжачека з бридкими губами. Він кілька разів перепитав мене, про що той говорив. Я пояснила, що він не говорив нічого, тільки гарчав. Спершу гарчав з люті самохіть, а потім гарчав, бо дістав по пиці й був схоплений за петельки. Шибу ми вибили спільними зусиллями, після чого Пєжачек від мене відчепився.

Тим часом я знов відчула певність у собі й подумала, що можна спробувати й собі про щось дізнатися — тоді не треба буде персонально бігати за всякими там Пєжачеками.

— Між нами кажучи, — почала я обережно, — мені хотілося б, аби ви пояснили, чого цей ірод за мною ганявся. Мені здається, пан майор знає.

— Ви теж повинні знати, — спокійно відповів майор. — Хіба ви не буваєте на вулиці Конопніцької?

Я здригнулася і з подиву замалим знову не втратила логічної нитки.

— Звісно, буваю. І то частенько.

— Що ви там робите?

— Дивне запитання. Там міститься видавництво, де я друкуюсь.

— А де ви ставите свою машину?

— Ясно, на стоянці. Там звичайно є місце.

— А не траплялося там часом якоїсь пригоди? Чи не збиралися ви, приміром, когось переїхати?

Я знову напружила пам’ять. Все живе, що будь-коли пхалося мені під колеса, глибоко закарбувалося в моїй пам’яті. Воно виразно стоїть перед моїми очима. На стоянці по вулиці Конопніцької, справді, колись був випадок…

— Справді, — визнала я. — Якісь два недоумки зненацька вискочили на середину дороги. На щастя, ухилилися, але я саме паркувалася, й вони потрапили мені майже під багажника. Одначе я їх не переїхала, вони уникли цієї сумної долі, після чого заметушились навколо мене, як сліпі кроти, забігаючи то спереду, то ззаду. Я, правда, не знаю, як це тичеться до справи, адже жоден з них не був Пєжачеком.

Майор, дуже потішений, закивав головою.

— Мабуть, вам траплялося стежити за вишневим «таунусом», який відчепився від вас тільки за Міровським критим ринком…

— Ба ні, не відчепився, — урвала я з серцем. — Крутився в мене під носом, але я за ним не стежила, просто собі їхала до книгарні. Нарешті він звернув, і я його позбулася. Кому це прийшло в голову, що я за ним стежила?

Майор старанно обминав мої запитання і ставив свої. Звелів розповісти про всі мої зустрічі з вишневим «таунусом», а потім про проколи шин. Доскіпливо розпитував, коли саме я відвідувала різні польські міста: Краків, Щецин, Лодзь, Гданськ, Закопане, Вроцлав… Потім перекинувся на ближчі часи й став цікавитися моїми візитами до Залєся. Кінець кінцем, це мене вивело з рівноваги. Я почувалася викінченою ідіоткою, хоча спершу мені здавалося, що дещо починає прояснюватися.

— Чи не здається вам дивним, що все чомусь обертається навколо вас? — спитав він нарешті з притиском. — Телефонують до вас, ганяються за вами, подають вашу адресу, хочуть поламати вашу машину?.. Чим би це пояснювалося?

— Загальним ідіотизмом, — відрізала я сердито. — Навколо мене обертається ціла низка найбезглуздіших непорозумінь, а яка цьому причина, ви, пане майоре, либонь, знаєте краще за мене.

— Гадаєте, то непорозуміння?

— А що ж іще? Який сенс комусь лишати для мене на шибці за «двірниками» таке повідомлення: «Віспуватий їде до Залєся»?

— Що, що?

— «Віспуватий їде до Залєся», — повторила я похмуро.

Майор дивився на мене так, ніби я раптом стала перед ним догори ногами.

— І що ж воно означає?

— А хвороба його знає! Віспуватого я знати не знаю, і мене анітрохи не обходить, куди він їде. Немає в цьому ані крихти глузду, але цидулка за «двірниками» — не міраж.

— Розкажіть про це докладніше.

Що ж, майор мене провокує, тож хай помучиться й сам. Я розповідала спроквола й навіть із певним смакуванням. Він з дедалі більшою підозрою свердлував мене очима.

— І що ж ви зробили з цидулкою?

— Не пам’ятаю. Може, викинула, а може, й тепер вожу з собою в бардачку. Якби панові майору забажалося подивитись, будь ласка.

— Дуже буду вдячний. А ви бували в Залєсі потім, після одержання того повідомлення?

— Ні, потім ні.

— Але раніше бували?

Щось у майоровім голосі мене вразило. Далі мені зоставалось лише слухати. Я перестала бувати в Залєсі після доказки на віспуватого; стежила за негідником у вишневому «таунусі». Я знала Пєжачека й намагалася приховати цей факт; не було жодних непорозумінь, чіплялися до мене цілком свідомо, а причину цього я мала б знати.

Таке звинувачення спало на мене мов сніг на голову.

— Боже мій, — вигукнула я гнівно, з непідробною погрозою в голосі. — Ви підозрюєте, що все це роблю я?..

— Що саме, пані? — поцікавився майор.

— Грабую валютників, обкрадаю аферистів, займаюсь контрабандою доларів, фігурую як Вишневський. Що ще? Ага, Дуткевича, мабуть, уколошкала теж я, чи не так?

Майор закам’янів.

— Звідки ви знаєте про пограбування й обкрадання аферистів? — спитався він холодно. — Яких саме аферистів? І звідки ви знаєте про контрабанду?

Нарешті, я відчула грунт під ногами, ситуація почала з’ясовуватися, моя дірява концепція все-таки мала під собою ґрунт. Розум мій ожив. Щоправда, той очевидний факт, що мене підозрюють, причому в дуже неприємних речах, трохи все ускладнював, та я не втрачала надії порозумітися нарешті з майором. Хвилювання вляглося, мозок енергійно запрацював: очманіння як рукою зняло.

— Виходить, Лялька мала рацію. Арсен Люпен таки діє на чорному ринку…

— Поясніть, що ви маєте на увазі.

— Охоче, — погодилась я і запалила сигарету. — Хочу вас одразу попередити, що з усіх поставлених мені запитань я роблю точні висновки. Я розумію, ви виходите з того, що я знаю про всі крадіжки, грабіжницькі акції та контрабанду, бо сама це роблю. Тож категорично заявляю: ні, не роблю. Я знаю про все це від третіх осіб, оскільки я не міліція…

— Що ви хочете цим сказати?

— Тільки те, що люди у приватних безпосередніх розмовах звіряються багато з чим таким, що замовчують під час офіційних зізнань. Я кажу про це панові теж цілком приватно, бо офіційні зізнання нічого не дадуть. Ті, хто зазнав шкоди, затято мовчатимуть і все заперечуватимуть. Офіційно і я все заперечуватиму, бо більше не хочу, щоб у моїй машині псували колеса.

Майор жваво зацікавився темою, що я порушила. Після певного торгу дав слово честі, що сприйматиме мою розповідь як приватна особа. Я розповіла йому про пограбування родини Ленарчиків та пана Кароля; про махінації з машиною Пєжачека-Квачковського; розповіла також, що я, правда, не знаю розмірів контрабанди, але, на мою думку, це справа рук охоплених панікою валютників. Я призналася, що про грабіжницькі напади знаю тільки те, що мені набалакала моя подруга, а думки про самооборону валютників дійшла шляхом дедукції.

Майор слухав з великим піднесенням і зрештою заявив, що завдяки мені він може зробити епохальні відкриття.

— Ну, і нащо ви мені про все це розповідаєте? — спитав він нарешті з неприхованою цікавістю.

Я подумала, що розмови з міліцією бувають іноді дуже тяжкими. Виходить так, що я, кажучи щиру правду, накликаю на себе ще більшу підозру.

— У мене дві мети, — сказала я трохи ображено. — По-перше, бачу, що ви мене вважаєте в чомусь винною. Незалежно від того, що мені інкримінується, я хочу вам допомогти з’ясувати правду, бо правда мене автоматично звільнить від підозри. А, по-друге, сподіваюся, що, може, і собі у вас дізнаюся про щось корисне для себе. Мене ця справа теж зацікавила, я не люблю встрявати в щось, про що не мала анінайменшого уявлення.

— А хіба ви не можете довідатися про все від своїх знайомих?

— Від знайомих — ні. Вони дають мені лише уривчасті відомості, і в моїй уяві вимальовується якась одна несусвітня бридня. Все знаєте тільки ви, пане майоре!

— Ха, ха, — засміявся раптом майор і в його сміхові вчувалася гірка іронія… Усе знаю! З вас добра жартівниця…

— Які там жарти! І взагалі, до чого тут мої знайомі? По-вашому всі оті злочини — справа рук тільки моїх знайомих? Досі були порядними людьми, а це раптом усі показились? З якої б то речі?

— От-от! — миттю підхопив майор, гасячи в собі це несподіване почуття гіркоти. — Саме так: з якої б то речі? Не інакше — щось сталося, і я даю голову відтяти, що ви навіть знаєте, що саме. Майте на увазі: ви, пані, знаєте дуже багато, надзвичайно багато — і все це завдяки вашим знайомим. Тож пригадайте собі той момент, коли їхні характери раптом різко змінилися і вони пішли на злочин? Ну?

— Нічого такого не було, — відповіла я похмуро, ту ж мить вирішивши подумки, що за жодні скарби у світі і словом не обмовлюся про Мартінові марки. — Не знаю достеменно, які саме злочини ви маєте на увазі. Дуткевич відпадає, тут не може бути жодного сумніву, я і гадки не припускаю, щоб хтось із моїх знайомих міг учинити це вбивство. Теоретично вони б іще могли грабувати валютників, але в це я теж не вірю: ніхто з них, по-моєму, на таке не здатний.

— Може, хтось, хто не може сам, наймає таких, що здатні на все.

— Таким треба платити і платити добрячі гроші…

— А ви, пані, вважаєте, що панові Ракевичу теж нічим платити?

Я завагалася. У моїй уяві Гавел сполучався зі злочином тільки почасти. Негоже скупчувати всю підозру тільки на ньому.

— Панові Ракевичу є чим, — визнала я неохоче. — Але я не бачу причини, чому він мав би втручатися в такі темні справи. На біса йому це здалося? А якби навіть причина була, то яку тут роль виконує благородний Вишневський? Конкурує з ним чи що?

— Тут вирізняються два напрямки, — нараз випалив майор, напружено вдивляючись у простір за моєю спиною. — Один пов’язаний з чорним ринком і всілякими бандитськими порахунками між собою, а другий з усім тим, що обертається навколо пані. І десь вони взаємно перехрещуються. І цілком певний, що ви, пані, щось приховуєте, можливо, навіть несвідомо. Багато чого ви мені вже прояснили. Я почекаю, може, розповісте й решту. Тільки дуже вас прошу поквапитись. А тепер ходімо разом, я хочу поглянути на оту цидулку в машині…

Я нічого не відповіла, прикро вражена гострою майоровою проникливістю. Вже в машині добула з бардачка таємну доказку на віспуватого. На Майорове запитання, коли саме цидулку закладено за «двірника», відповіла, що це було зроблено другого дня після того, як Павел викрутив ногу. Павел дістав тоді лікарське звільнення на три дні, тож дату можна легко з’ясувати в нього на роботі. Майор був цілком задоволений одержаною інформацією.

Я так і не встигла здійснити намірів, народжених у моїй голові під час цієї цікавої розмови в міліції, бо назавтра мені зателефонував Мацюсь…

— Слухай! — закричав він голосом, сповненим панічного жаху. — Слухай… Якась чортівня, сталася якась чортівня… Я дістав… Я дістав… Я дістав сьогодні…

— По пиці, — підказала я чемно.

— Що? А, ні, ні. Слухай…

— Я тільки те й роблю, що слухаю!

Мацюсь по-змовницькому притишив голос.

— Я дістав сьогодні… качку, — прошепотів він трагічно.

Я одразу уявила собі Мацюся з живою качкою в оберемку, і мені стало зле.

— Яку качку? — спитала я непевно.

— Рекомендованою бандероллю, — відказав він замогильним голосом.

Я ледь здивувалася, але потім збагнула, про що йому може йтися.

— Я не скубтиму її, ані патратиму, — заявила я рішуче про всяк випадок. — Забудь про це й думати!

Мацюсь і собі здивувався.

— Що?.. Кого скубти?.. Як це? Не доберу, про що ти говориш?

— Заявляю категорично, що не скубтиму тієї качки!

— Якої качки??!

Я вирішила, що Мацюсь із якихось загадкових причин остаточно з’їхав з глузду.

— Боже, зласкався наді мною! — зітхнула я похмуро. — Ти ж сам сказав, що одержав качку. Вона жива?

— Та ні. Мертва! Тобто ні, запакована… Послухай, може, краще приїхати до тебе?

Думка про те, що до мене в гості завітає божевільний та ще й притарабанить із собою невідь-що видалась мені жахливою. Я вирішила не ризикувати.

— Краще буде, як я сама приїду до тебе, — заявила я рішуче. — Я саме збиралась у місто. — Де ти зараз є?

— У кіоску.

— В якому кіоску?

— Ну, в будці. Тобто не в будці руху… Тобто в телефонній будці. Я не хотів телефонувати з дому…

— Але ж додому повернешся?

— Не знаю, мабуть, повернуся… Ну, звісно ж, повернуся…

— А де ти зараз?

— Ну, в будці…

— О Господи! В якій будці, де вона стоїть?

— На вулиці. Чи то пак на перехресті…

Я вирішила розмовляти з ним лагідно: інакше ні про що з ним не домовишся до судного дня.

— На перехресті. Чудово, отже, на перехресті двох вулиць. На якій же з них ти зараз?

— На тій, ну, на Кручій…

— Тобто неподалік дому?

— Ні, поблизу. Я телефоную з найближчого кіоска, чи то пак з будки. Я вийшов заледве на хвилину, зараз повернусь.

— Блискуча думка. Я буду хвилин за п’ятнадцять. Піди додому й чекай на мене, нікуди не виходь. Бувай!

— Бувай… — відповів Мацюсь нерішуче, мабуть, нездатний на які-небудь протести.

Точно за чверть години я натисла на дзвінок його дверей. Він, видно, стовбичив під ними, бо відчинив тільки-но я прибрала пальця з дзвінка.

— То що ти врешті-решт одержав? — спитала я зацікавлено.

— Тихо!!! — нервово зашепотів Мацюсь. — Я нічого не розумію і уявлення не маю, що робити. Я одержав бандероль, розірвав, а там — поглянь сама!

Я зайшла до кімнати й поглянула. На столі лежав великий конверт, майже напіврозірваний, і з нього визирала пачка стодоларових банкнот. Я наготувалася уздріти якусь птицю, — качку, гуску, індика, а то й живого папугу, — тож першої хвилини навіть не зрозуміла, що бачу. Перевела погляд на Мацюся, на долари, знову на Мацюся і врешті прийшла до тями.

— Що б то воно за знак? Ти знайшов свої долари?

— Як це знайшов, коли я нічого не знаходив? — знервовано вигукнув Мацюсь. — Де б це я мав їх знайти?! їх надіслано поштою. Тобто надійшло повідомлення, я пішов на пошту і там одержав, на пошті.

— Сьогодні?

— Сьогодні.

Я мовчала. Мацюсь дивився на мене, як сорока на щось дуже блискуче.

— Запар мені кави абощо, — попрохала я за хвилю. — Треба подумати. Справа поважна…

Я сіла на канапу, видивляючись на розірваного конверта, а Мацюсь покірно поплентався на кухню… Він повернувся з кавою досить швидко, та все-таки я вже встигла дещо обміркувати…

— На Бога, не чіпай руками, — застерегла я. — Хай їх узагалі ніхто не чіпає.

Мацюсеві ложечка випала з рук.

— Гадаєш… гадаєш… вони небезпечні, отруєні?..

— Господь з тобою, — засміялася я. — Бачиш? Навіть здалеку видно, що у пачці є нові банкноти. Мені здається, там можуть бути відбитки пальців. На старих шукати — марний клопіт, чимало працівників банку та інших людей брало їх до рук, але на цих, нових, може, й пощастить щось викрити! Ти їх не лічив, сподіваюсь?

— Ні, що ти! Я тільки розірвав конверта, страшенно був уражений… І відразу гайнув телефонувати.

— Чудово. А тепер негайно телефонуй до міліції, до капітана, який цим займався. Його прізвище Ружевич. Стривай, я маю номер його телефону.

Мацюсь був такий ошелешений, що похлинувся кавою і пирснув нею на стіл, на конверта і на долари. Я втратила самовладання: тепер на речовому доказі з’явилися нові, зайві сліди. Я облишила записника і погупала його по спині. Нарешті він почав нормально дихати.

— Як це… до міліції? — ледь чутно озвався він тремтячим голосом. — Мені не повірять… Усе відберуть…

На превелику силу я нарешті переконала його, що ніхто одразу ж не спровадить його на галери, не замкне у цюпі, не позбавить умить усього майна і не відрубає голови на колоді. Він мені повірив, але слухавка як не випадала йому з рук, так вони трусилися. Тоді я вирішила зателефонувати сама. Я відняла в нього слухавку, сама накрутила номер міліційного відділка, маючи надію, що коли капітана Ружевича й нема, то, може, скажуть, де його шукати. Проте капітан Ружевич якраз був на місці.

Удвох із поручником Пєтшаком вони сиділи в капітановім кабінеті й розбирали, як у кожному конкретному випадку чинено злочин. Майор Фертнер уже встиг ощасливити решту співпрацівників одержаною від мене інформацією, і тепер вони обговорювали різні гіпотези. Пограбування аферистів та ділків чорного ринку було взято за основу як незаперечний факт: сперечалися тільки про технічний бік справи та мети, якою керувалися злочинці. Нараз капітанову мову урвав мій телефонний дзвінок.

Спершу я перевірила, чи розмовляю справді з ним.

— Пане капітане! — таємниче зашепотіла я. — Я телефоную з мешкання пана Ракоша. Пропоную вам приїхати і все самому оглянути…

Капітан урвав мене на півслові.

— Чи не хочете ви сказати, що знайшли в цьому помешканні труп його господаря? — запитав він урочисто-грізним тоном.

Я несамохіть стрельнула оком на Мацюся, щоб упевнитися, що він таки живий. Він був, безперечно, живий, точніше, з огляду на свій нервовий психічний стан, напівживий.

— Ні, — відказала я, — Ще ні. Він одержав поштою доларову готівку. Осьде лежить на столі, цебто бандероль, а не пан Ракош. Ми ні до чого не торкалися, бо сподіваємося, що ви знайдете відбитки пальців тощо. Тож я пропоную замість того, щоб ми самі возили ту готівку туди-сюди, може, пан капітан приїхав би сюди?

— А в якому все це стані?

— Розпечатаний конверт, розірваний, а всередині долари. Деякі новісінькі. Ніхто з нас їх не лічив і не зачіпав.

— Зараз буду, — поквапливо сказав капітан.

Десь за півгодини вони вдвох із поручником плюс іще фахівець із дактилоскопії прибули додому до Мацюся. Я з величезним зацікавленням пильнувала, як фахівець обережно перекладає банкноти пінцетом, обсипає їх спеціальним порошком, фотографує і проробляє всякі інші штуки. З’ясувалося, що я таки не в дровах свою голову знайшла. На кількох нових стодоларових банкнотах проступили відбитки пальців, трохи, правда, розпливчасті, але навіть я могла їх бачити. Два з них були в чудовому стані. Капітан не приховував свого задоволення, а поручник аж променів щастям. Мацюсь сидів на канапі й тремтів.

— Коли ви, пане, усе це одержали і в якому вигляді? — спитав його капітан.

— Сьогодні, — відповів Мацюсь і підвівся з канапи. — На пошті. Чи то пак ні, воно лежало в поштовій скриньці…

— Вмістилося в поштову скриньку? — вразився поручник.

— Ні, ні! Ага… У скриньці лежало поштове повідомлення. Тож я пішов на пошту і в відповідному віконці одержав конверта, приніс його додому і відкрив. Відкрив отут на столі, і їх трохи випало, зеленого поняття не маю, що воно таке, я того конверта не посилав…

— Ні, — лагідно заспокоїв його капітан. — Ви не посилали, ви одержали, ми це розуміємо. Бандероль була рекомендована?

— Так, безперечно, рекомендована, я показував свого паспорта, тобто на пошті показував…

— А чому цей конверт так роздерся? Він був чимось заклеєний?

— Я його не роздирав, — вигукнув Мацюсь, нетямлячись із жаху. — Чи то пак, я не хотів його так розідрати, він сам так роздерся!

Я відчула докори сумління: і чому я вчасно не втовкмачила Мацюсеві в голову, що за розривання конверта до найвищої міри покарання засуджують хіба що раз на сторіччя. Капітан порозуміло глянув на мене і облишив Мацюся.

— Конверт заклеєно збоку, де марки, там-таки й розірвано, — сказав фахівець із дактилоскопії. — Конверт старий, не новий. Вам цікаво знати, що в ньому було раніше?

— Певна річ. Передасте його на експертизу. Ви вже скінчили?

— Так. Більше слідів не виявлено.

Капітан перевернув конверта другим боком і прочитав зворотну адресу. Обличчя його скам’яніло.

— Ага, — кинув він холодно. — Ну, звісно ж. Станіслав Вишневський…

Мовчання залягло важке, як камінна брила; ми з поручником витріщилися на капітана. Мацюсь не витримав:

— Я, я, я… — заникувався він. — Я нічого не знаю! Що це за один? Я не знаю, хто такий Вишневський! Зроду його не бачив і навіть не чув про нього!..

— Його не знає ніхто, — зауважив поручник.

Капітан глянув на нього, потім на мене, потім знову на поручника. Вони зрозуміли один одного. Вишневського я не знала, тож не чула жодного хвилювання, натомість була страшенно зацікавлена. Капітан ще раз кинув оком на штемпель на конверті.

— Дещо починає прояснюватися, — промовив він з гіркою втіхою. — Можливо, найближчим часом ми всі дізнаємося докладно про того Вишневського… А зараз — виконаймо всі потрібні формальності…

З чорного ринку своєю чергою надійшло чимало нової інформації, бо поручник Гумовський теж не сидів згорнувши руки. Відомості були туманні, неточні, розрізнені, і майор Фертнер розпочав копітку працю, щоб з усього того видобути якийсь глузд.

Один з поручникових підлеглих, що грав роль дрібного валютника, став самовидцем незвичайної події. Відомий йому діяч більшого масштабу, дуже спритний і практичний, дістав змогу з великою вигодою для себе розпорядитися 10 000 «зелененьких». Одним махом він міг заробити 150 000 злотих. На превеликий подив підлеглого, він не взявся за цю махінацію сам, а натомість постановив уплутати в неї когось іншого, хоча, безперечно, мав досить грошей, аби її розпочати і довести до краю. Найближчим часом не передбачалося підвищення цін, тож небажання заіграшку вигадати 150 000 злотих видавалося щонайменше дивним. Заінтригований поручників підлеглий запитав у валютника навпростець, чому той не надиться на таку вигідну грошову пропозицію?

— Від цієї справи тхне, щось тут не те… — відповів щирістю на щирість той.

— Цебто?

— Чує моя душа… Кажу тобі, тхне…

Нічого більше видобути з нього не пощастило. Підлеглий спромігся тільки з’ясувати, що цього живця проковтнула інша «рибка». За кілька днів валютник із тонким нюхом був у чудовому гуморі, щохвилини вибухав радісним сміхом, його дослівно розпирало від щастя, тож не дивно, що він дав волю язикові.

— Пам’ятаєш отого «гостя», що хотів купувати не торгуючись? — спитав він підлеглого з гиденькою усмішкою. — Ха-ха! Я ж тобі казав, від цієї справи тхне!

— А що таке? — обережно поцікавився підлеглий.

— На це спіймався один недоумок, Ясьо Чарни. Ото має зиск! Може собі тільки чуба почухати! Ха-ха!

— А що сталося?

— Все ляснуло. Прогоріло вщент.

— Тобто?

— Нехай він сам тобі розкаже. Мене це не обходить. Я ж казав, від цієї справи тхне.

Поручників підлеглий, украй заінтригований, добрався таки до Ясьо Чарни (який насправді виявився руданем і звався Зигмунтом) і переконався, що той у розпачі, бо зазнав величезних утрат, де мав напевне виграти. Звісно, катастрофи на чорному ринку — не ті події, що можуть позбавити міліцію сну, одначе ніхто ще тоді не міг передбачити, що справа виявиться серйозною.

Із Гдині надійшло повідомлення про цілковито безприкладний напад. У ресторації до двох панів, що спокійно облагоджували свої грошові справи (обмінювалися валютою), несподівано підсіло двоє чубатих незнайомців у темних окулярах.

— Спокійно, міліція, — стиха проказав один з них.

Пани завмерли. Обидва парубки кількома вправними рухами відібрали в них гроші, сягнули до їхніх кишень і спустошили їх також, потім мовчки звелися і вийшли з ресторації, перш ніж отетерілі пани встигли якось прореагувати. Опісля один з них спробував із криком зірватися на рівні ноги й кинутися навздогін, але другий його притримав. Закам’яніла «охорона» сиділа поруч, не знаючи, що почати: слово «міліція» геть збило їх з пантелику.

У Щецині двоє бороданів, теж чубатих і в темних окулярах, не кажучи ні слова, приступили до машини, що стояла у погано освітленому місці, й, загрожуючи якимось чорним важким предметом, що його один з нападників тримав у руці, відняли всі гроші у тих, хто саме їх лічив. Ці останні утрималися від криків «рятуйте, міліція».

У Гданську гешефтмахера, який тільки-но одержав гроші від співучасників, грабіжники перестріли в чоловічому туалеті. Він теж промовчав, хоча його й обчистили як білочку. Про це можна було здогадатися по кількох мимовільних вигуках, що вихопились у нього в перший момент, потім він уже мовчав як риба.

Переказувані пошепки чутки про двох таємничих осіб чоловічої статі (з бородами, чубатих і в окулярах) поширилися по всій країні й нарешті сягнули вух працівників поручника Гумовського. Схвильовані валютники почали облагоджувати свої грошові оборудки тільки у приватних мешканнях і спеціально найнятих приміщеннях. Але у відповідь на ці заходи таємничі особи теж удалися до жахливого зухвальства. До одного з найнятих приміщень, звичайної собі кімнати у звичайному собі будинку, щойно тільки його покинув клієнт, прибула міліція. Двоє міліціонерів у формі показали ордер на трус, із підписом прокурора та відповідними печатками; з переляку валютник навіть не завважив, що на печатці орел був у короні. На додаток до всього представники міліції звинуватили його в торгівлі наркотиками. Нещасний валютник, що гендлював тільки доларами та золотом, так одурів із жаху, аж відчув полегкість, упевнившись, що знайдені в нього речові докази не такі страшні, як сподівалися гості. Після трусу, коли виявлено багато чого такого, що «відповідало його профілю», вони склали протокол, який змусили підписати всіх присутніх, у тому числі перелякану господиню, після чого залишили помешкання разом з «матеріалом» та паперами. © http://kompas.co.ua

Минали дні. Міліція нічим не нагадувала про себе, і валютник нарешті зрозумів, що його просто пошили в дурні. Певна річ, він про все промовчав, не витримала тільки господиня, яка (єдина з присутніх) догледіла орла в короні. Докладна її розповідь про дивні дії не менш дивної міліції якось-таки дійшла до поручника Гумовського.

Подібні відомості надходили з різних кінців країни. Двоє кудлатих «троглодитів» нападають на «порядних» людей здебільшого під час здійснення грошових операцій і діють надзвичайно спритно, чудово розбираючись у ситуації і виявляючи просто-таки дивовижну обізнаність із конкретними особами й обставинами, завжди нагоджуючись лише на великий куш і ніколи — на дріб’язок. Ніхто їх не знає, і нікому не щастить їх накрити.

Поширення портрета Вальдемара Дуткевича, який обійшов усю країну, дало невеликий, але вельми показовий ефект. Один кельнер у сопоцькому «Гранді» пізнав на світлині людину, яку бачив (тільки раз, правда) у товаристві певного валютника. Кельнери знають своїх відвідувачів, надто постійних. Він звернув увагу на цього чоловіка і запам’ятав його саме тому, що попереднього дня дивився фільм, де герой відзначався подібним тупуватим виразом обличчя, а тоді раптом показав просто блискучі зразки кмітливості. Уздрівши в залі за столиком цимбала з таким обличчям, він зацікавився, що може мати спільного цей бевзь з акулою чорного ринку. Проте зацікавлення кельнерове було перелітне. Більш ніколи він цього відвідувача вже не бачив.

Розшуканий і допитаний валютник рішуче заперечив своє знайомство з людиною на світлині. Цілком можливо, що колись він і пив з ним шпагатівку (якщо так твердить кельнер), але впродовж життя він пив зі стількома людьми, що годі й думати, аби всіх їх пригадати. Цього чоловіка він не пам’ятає, не знає й уявлення не має, що він за один.

Інші представники чорного ринку, опитані у зв’язку з цим, водно правили те саме: не знають цієї людини, ніколи в вічі її не бачили. Всі вони так категорично й рішуче заперечували своє знайомство з Вальдемаром Дуткевичем, що слідчі органи спробували про щось дізнатися, читаючи, як мовиться, між рядками. Глухі до слів, вони пильнували тільки виразу обличчя, голосу та блиску очей, сподіваючись добути якийсь матеріал для майора Фертнера, а майор із поручником Вільчевським і собі затялися й тисли на поручника Гумовського, який своєю чергою тис на підлеглих, незадоволений туманною й уривчастою інформацією. Поручникові підлеглі опинились у складному становищі й почали на відчай душі тицяти фото кому попало, байдуже, мало це якийсь сенс чи ні. І кінець кінцем знайшлася особа, яка дала докладніші відомості. То була кіоскерка з кіоска Руху на Бельведерській.

— Знати-то я його не знаю, — промовила вона задумливо. — Але бачити бачила.

— Може, пам’ятаєте, де й коли? — запитав ощасливлений негаданим успіхом допитувач.

— Коли саме, не знаю. Не пам’ятаю, але було це десь із місяць тому. Я бачила його тут, біля кіоска. Він купував у мене цигарки, потім газети, потім запитав, котра година, бо в нього став годинник. Він весь час крутився поблизу, наче когось виглядав; людей довкіл не було — я його й примітила. Годинника він мав такого, як мій швагер, у мене на очах ставив правильну годину, дуже дорогий дзиґарик, швейцарський, мій родич заплатив за нього чотири тисячі, коли одержав був премію. Він що хоч показує. Яке сьогодні число…

— Чотирнадцяте, — сухо кинув допитувач, ледь здивований.

— Що?

— Кажу, сьогодні чотирнадцяте.

— Та я й сама знаю, яке сьогодні число. Кажу, такий годинник показує сьогоднішню дату. І, здається, сторони світу, як магніт. А втім, я в цьому не розбираюся.

— А що з ним було потім?

— Нічого, він у родича й тепер.

— Але ж він пропав! — вихопилось у допитувача, який сьогодні слухав уже двадцять третю особу і в голові йому трохи замакітрилось. Щойно йому видалося, ніби кіоскерка з нього знущається, кажучи, що її родич і сьогодні підгримує тісні зв’язки з убитим три тижні тому Вальдемаром Дуткевичем.

— Що ви кажете? — вразилась кіоскерка і ледь не випала зі свого віконця. — Такий дорогий годинник! І як же це сталося? Ще вчора сестра з чоловіком заходили до мене ввечері, й годинник був у нього на руці.

Допитувач швидко перебудувався.

— Ні, ні, — сказав він заспокійливо. — Не годинник пропав, а той добродій.

— А! І ви за ним шукаєте?» — Кіоскерка знову втягла голову в віконце і влаштувалася зручніше. — Чого варте сьогодні наше життя! Пропав чоловік — І решта! — зітхнула вона з докором, скерованим не знати на чию адресу.

— Ну, й він нарешті дочекався.

— Чого?

— Таки приїхав хтось машиною, такою вишневою, потому вони вдвох сіли і поїхали.

— А того, що над’їхав, ви теж бачили? Може, й запам’ятали?

— Певно, що пам’ятаю, чом би і ні! Він виходив з машини, купив у мене цигарок! Гарний такий, молодий, кров з молоком, зразу видно, що не якась там дрібнота. Одягнений елегантно і зуб у роті золотий. І обручка на пальці золота, з коштовним самоцвітом, зразу пізнати, що щирий, чималий такий самоцвіт.

— А на масть він який, той, що вийшов з машини? Білявець, чорнявець, лисак?

— Та який там лисак. Дай Боже нам усім мати такого чуба! Чорний, аж смоляний, а обличчя свіже, здорове, рум’яне, любо глянути. Кажу вам — красень не чоловік. А моя дочка таке собі чуперадло знайшла: бліде та худе, ні в тин ні в ворота, тьху!

У ході подальшої, вельми приємної розмови допитувач довідався ще про дещо. Виявляється, машина була цілком гідна свого власника, теж прегарна, нова й лискуча, самоцвіт мав темно-червону оправу, а єдиний напрочуд блискучий золотий зуб був передній. Тож небіжчик зустрічався (може, й не раз) з особою, яку не так-то вже й важко було знайти! Зустріч відбулася незадовго перед убивством і могла дати в руки слідству важливу нитку.

І справді, спільними заходами поручника Гумовського та його підлеглих за рекордно короткий час пощастило з’ясувати, що цим красенем був такий собі Золотий Меч, який активно, але завжди таємно співпрацював з однією з найбільших акул чорного ринку. Акула та жила в розкішній віллі на вулиці Гощинського і мала своєрідну монополію на всі валютні махінації чорного ринку, але їй ніколи нічого не можна було закинути. І все ж останні відомості справили майорові Фертнерові певну приємність.

— Отепер усе сходиться! — оголосив він переможно, переглянувши цілу купу непевної й уривчастої інформації, після чого скликав нову оперативку. Її учасники, ті, що були й досі, які з самого початку стежили за подіями, похапцем читали рапорти. Коли нараду відкрито, поручник Пєтшак виклав струнку версію та всі подробиці потрійного злочину, механізм якого став поступово вимальовуватися перед слідчими органами.

— Хронологія, певно, така, чи мала бути така, — з неприхованою втіхою виснував він. — Хтось починає контрабанду валютою. Спершу своєю, потім її вже не вистачає, і він починає красти. Обкрадає Ракоша, обкрадає отого, як його там, Ленарчика, обкрадає ще кілька душ, які сидять тихенько як миші, й ми ні про що не знаємо. Потім починає обкрадати валютників, підставляючи їм Дуткевича і наймаючи двох харцизників. Звертаю увагу на те, що він має чудові зв’язки, точно діє в різних кінцях країни, і тільки йдучи його слідами, можна зібрати непоганий врожай…

— Мені таке теж спало на думку, — муркнув поручник Гумовський.

— Валютників охоплює жах, — провадив майор. — Дуткевич їм підспівує. Вони теж наймають двох харцизників, можливо, навіть тих самих, бо Дуткевич їх пізнав.

— Навряд, — устряв капітан Ружевич. — Десь найпевніш когось із охорони. Охоронців він міг запримітити під час усіх тих махінацій.

— Можливо. Тих двох ми маємо розшукати кров з носа. Тих, що на обліку, перевірили уже всіх, зосталася жменька. Паралельно шукаємо серед ватаг. Золотого Меча ми взяли, треба буде його притиснути. Ти вже взяв відбитки його пальців?

Поручник Гумовський тяжко зітхнув.

— Сьогодні віддав до лабораторії. Найближчим часом матимемо чарівний комплект, бо мої хлопці крадуть на всю.

— Що крадуть? — непорозуміло запитав поручник Вільчевський.

— Переважно склянки з гастрономних барів. Зі склянок найлегше зняти відбитки пальців. Розшукують валютників, яких ми не взяли ще на облік.

Поручник Вільчевський підозріло зиркнув на свою склянку з кавою. Поручник Гумовський помітив його погляд.

— Вони потім повертають, — заспокійливо мовив він. — Іноді плутають забігайлівки, але загальна кількість залишається незмінною.

— Далі, — зажадав майор.

— Лисий Віктор, або по-справжньому — Стефан Крачкевич. Ті затерті сліди на доларах належать йому.

— Що воно за птиця?

Поручник Гумовський неприязно покрутив головою.

— Такий собі середньої руки махінатор. Часом працює на себе, часом на когось іншого. Препаскудний тип. Він, безперечно, тримав у руках оті Ракошеві гроші, тут нема жодних сумнівів, але, даю голову відтяти, то не він їх надіслав.

— Треба буде з ним побалакати. Далі.

— Уся ця афера повинна мати свого шефа, організатора. Важко буде добратися до того шефа, певно, натрапимо на нього аж насамкінець, але випробуємо всі засоби.

— Між нами кажучи, на таку роль чудово підходить Хмелевська, — рішуче заявив капітан Ружевич. — Не може бути, щоб вона не мала до всього цього жодної причетності. Усе крутиться навколо неї, валютники одразу її винюхали. Я б не спускав її з ока.

Майор покрутив головою. У тому, що не можна спускати її з ока, він був згоден з капітаном, але щодо самої суті справи — дотримувався іншої думки. Віспуватий на склі за «двірниками» свідчив про те, що виконавця слід шукати в моєму оточенні, отже то не могла бути я.

— Не будьмо надто категоричними, — остеріг він. — Ми багато про що дізнаємося саме завдяки їй; вона не намагається ввести нас в оману, бо, принаймні досі, вся її інформація виявлялася правильною. І тут я маю одну ідею…

— Я теж, — урвав капітан із притиском. — Оті дарунки від Вишневського були написані від руки, поштові декларації теж. Треба взяти зразки письма у всіх знайомих Хмелевської…

— І ти подасися з ними до лабораторії, — підкусив майор. — А я підслуховуватиму під дверима, що тобі там скажуть.

— Подамся. Нехай собі кажуть. Серед знайомих повинен бути той, хто писав адресу. Можливо, це вимагатиме сили-силенної праці…

— У тім-то й штука, що сили-силенної! — вигукнув майор.

— Зате, це річ певна. А що, в тебе є на прикметі краще?

— Не знаю, чи краще і чи менше вимагатиме праці. Перевірити, хто з узятих на олівець зник із поля зору останнім часом. І ще перевірити дещо з того, що стосується отої їхньої охорони. Сподіваюся і тут щось знайти…

— Найкраще зробити і те, й те. Погляньмо на речі тверезо і зрозуміймо, що так легко все це не з’ясується. Це якась дурняча справа, мені аж зле від неї робиться.

— А що тоді вже казати мені? Тобі добре, ти вже можеш вийти з гри: твій пограбований одержав своє назад, можна заспокоїтись. А я?.. Ні, ти скажи, все інше тебе ж не обходить?

Капітан Ружевич утупився в майора глибоким, понуро-зневажливим поглядом.

— Я хочу-таки дізнатися, хто вчинив крадіжку у Ракоша і чому повернув гроші, — відказав він холодно. — Хочу збагнути психологію того злодія. Через нього я не можу спокійно спати, місця собі не знаходжу. Тож не сподівайся, що я перестану втручатися в цю справу!

— На лихо, він «зав’язав», — сумно зітхнув поручник Гумовський. — Якби він і далі крутив свою катеринку, ми б його вже схопили. Так ні, «зав’язав», і край, як ножем відрізав…

Назавтра викрито ще два виразні відбитки пальців на Мацюсевих доларах — теж Золотого Меча. Золотий Меч, припертий до муру, зробився ще блискучішим, бо зі страху аж укрився потом. Після очної ставки з кіоскеркою він «зламався» і визнав, що справді колись там був на прохання типа, про якого тільки тепер довідався, що його ім’я Вальдемар Дуткевич, і продав йому трохи власної валюти, яка вже давно у нього зберігалася. Він справді зустрівся з ним на Бельведерській, справді сів з ним до машини, облагодив оборудку, після чого Дуткевич узяв долари й пішов, а Золотий Меч більше його і в вічі не бачив. Він не знає, де той жив і що робив, як ті долари стали власністю іншого типа, Ракоша, чи як він там зветься. Про все це він не має жодного уявлення.

На запитання, чому Вальдемар Дуткевич звернувся з проханням про продаж валюти саме до нього, Золотий Меч відповів кількома історіями, з яких випливало, що тут не обійшлося без якоїсь містичної вищої сили. Припущення, що під час грошової оборудки він став жертвою нападу, заперечив категорично і з глибоким обуренням. За його твердженням, він зроду не був жертвою жодного нападу і з ним узагалі не могло такого бути.

— Він скорше здохне, ніж розколеться, — роздратовано зауважив поручник Гумовський. — Він же знає, що в нас — ні доказів, ні свідків. Найпевніше, то не його валюта, а тамтого Дромадера, а Дромадера він боїться більше, ніж нас усіх разом узятих. І брехатиме до кінця!

Лисий Віктор виказав більшу охоту до зізнань. Майже без опору засвідчив, що в нього й справді було трохи доларів, які дістались йому як подарунок від кузена з-за кордону; ті долари він носив у портфелі, бо збирався обміняти в Певексі на бони, але на нього напали двоє якихось харцизяк і все відняли. Напали на нього в Залєсі, куди він вибрався подихати свіжим повітрям. Харцизників він описав охоче, докладно і з такою неприхованою ненавистю, що годі було сумніватись у правдивості його слів. Напад на Лисого Віктора та його пограбування були безперечними фактами і становили поодинокий випадок, коли жертва це визнала. Опріч Лисого Віктора, пограбованих не було.

— Національний польський банк дістав майже 100 000 доларів, — гірко зауважив поручник Вільчевський. — Контрабандою, напевно, переслали втричі більше. Ніхто у світі не переконає мене, що все це носив при собі один Крачкевич.

— Відмагаються і брешуть у живі очі, — відзначив поручник Гумовський. — Капітан мав рацію, цього ми легко не розв’яжемо. До речі, хто здав на пошті останній пакунок для Ракоша? Випало якось із голови…

Поручник Вільчевський з певною полегкістю відповів на це запитання. Сказав поручникові Гумовському, що дівчина на головпоштамті, яка приймала рекомендованого листа від Станіслава Вишневського, запам’ятала, що то був низькорослий, дуже старий чоловік із тремтячим голосом. Таке уточнення видалося дивним, спробували знайти тих, хто в черзі здавав кореспонденцію до і після Вишневського. Одним з них був низенький дідок, який перед Вишневським посилав рекомендованого листа до генеральної прокуратури і виявився професором права на пенсії. Без окулярів він нічого не бачив і не звертав уваги на довколишніх. З тих, хто стояв у черзі за Вишневським, тільки дві особи заслуговували на увагу. Одна з них, чоловічої статі, примітила лише білявку біля сусіднього віконця, а друга — жіночої статі, правила, що перед нею стояв солідний пан середнього віку, в окулярах, зі шпакуватою борідчиною і золотою обручкою на пальці. Поштові записи свідчили, що між нею і стареньким професором був тільки Вишневський, тобто солідним паном мав бути Вишневський.

— Відчепи борідчину, скинь окуляри, надягни старі джинси, й одразу ж виявиться, що то був молодий непоказний чорнявець, — меланхолійно завершив промову поручник Вільчевський.

Поручник Гумовський покивав головою, махнув рукою, глибоко зітхнув і пішов у своїх справах.

* * *

Другого дня по тому, як Мацюсь одержав назад украдені долари, зателефонувала Баська і повідомила, що на вулиці Сверчевського продаються склянки, оздоблені картяними фігурами, і вона хоче їх купити. Я виїхала машиною і підібрала її на вулиці, ми купили ці склянки, і я, повертаючись, зайшла до пральні на Вільчій забрати светра, що через мою забудькуватість пролежав там цілий місяць. Машину я поставила ліворуч від проїзної частини, залишила Баську всередині й зайшла до пральні.

Коли зі светром під пахвою я наблизилася до дверей, хтось несподівано спинив мене ззаду.

— Бонжур, мадам! — почула я радісний голос, обернулась і побачила Фелюся.

Фелюсь був чужинець невідомої мені народності й невідомого громадянства. Його звали Лотар Варден, я запізналася з ним чимало років тому через Гавела і стала для нього на все життя, сказати б, збудником сорому. Фелюсь помилково взяв мене в момент знайомства за повійницю, а тоді, після з’ясування своєї помилки, почувався страшенно ніяково. Він гнівався на Гавела, який увів його в оману в цьому питанні, просив у мене вибачення шістьма мовами, вибігав з машини й купував мені квіти, майже падав навколішки. Це дуже потішало Гавела, який так із нього сміявся, аж оглядались люди. Той-таки Гавел з невідомих причин охрестив його Фелюсем. Відтоді Фелюсь мав за свій обов’язок, буваючи в Польщі, палко просити в мене пробачення, всіляко підкреслював свою повагу, а якщо не міг додзвонитися до мене сам, то все переказував через Гавела, для якого це було приводом для всіляких шкилювань та клинів. Загалом беручи, я бачила Фелюся не більше як тричі в житті. Тепер бачила вчетверте. Невимовно радий, що зустрів мене, він чудовою французько-німецько-польською мовою похвалився, що цим разом не встиг до мене зателефонувати, але безмежно щасливий, що мене бачить. Він приїхав сюди ненадовго, на яких кілька годин, бо не міг інакше зв’язатися з месьє Ракевичем, який чомусь мав клопоти з виїздом із Польщі. Я, звісно, могла б пояснити, що це за клопоти, але не мала охоти; далі Фелюсь розповів, що конче мусить від часу до часу бачитися з месьє Ракевичем, бо вони мають спільні справи, а заочно всього не залагодиш. Тепер, коли месьє Ракевич фактично «ув’язнений» тут, удома, найбільше клопоту з узгодженням ухвалених постанов.

— Мабуть, найбільші труднощі з грошовими справами? — спитала я чемно, хоча мене це, власне, анітрохи не обходило.

— Де ж пак! — жваво урвав Фелюсь. — Жодних труднощів! Можна бути спокійним. Гроші є, жодних турбот. У месьє Ракевича є свої люди, гроші можна взяти на чекові бланки та на «гасло». Тут інше: він має талант, його ухвали завжди влучають у ціль!

Оскільки я могла зорієнтуватися, щонайменше три мови Фелюсь знав досконало, кульгала в нього тільки польська. Послуговуючись суржиком, він шепнув мені на вухо, що вони мають на прикметі одну справу, яку задумав Гавел, вельми спокусливу в грошовому плані, й те, що Гавел не може виїхати з Польщі, їм дуже заважає. Фелюсь, як найпослідущий дурень, мусить мотатися літаками туди-сюди, ясно, що довго так тягтися не може, треба шукати якоїсь ради. Я не зважилася запитати навпрямки, чи не збирається він виготувати Гавелові якісь фальшиві документи: все-таки це було б, мабуть, не зовсім тактовним.

Я ще раз вислухала Фелюсеві перепрошення та компліменти і повернулася до машини.

— Що тобі варнякав цей неврастенік? — занепокоїлася Баська. — І взагалі, що він за один?

— Гавелів спільник. У його закордонних справах. Ти ж чула, що він казав.

— Деякі речення польською та французькою мовами я зрозуміла, а так — ні бе, ні ме. Розтлумач, будь ласка, страх цікаво дізнатися більше про грошові операції на відстані. Наскільки я зрозуміла, Гавел позбавлений права виїзду?

— Але може брати гроші різними способами.

— На відстані? Як?

— Дуже просто. Він має скрізь своїх людей, по всьому світу (я знаю це давно), вони користуються його чеками та бланками й вельми успішно роблять потрібні операції. Або ж він подає їм «гасло» для якогось банку, і вони теж можуть одержати там гроші.

— А вони його не ошукують?

— Гадаю, ні. Як-не-як, вони його працівники. Щось на кшталт секретаря мільйонера або головного бухгалтера якогось підприємства.

Баська часинку помовчала. Розщібнула торбинку й запалила цигарку.

— Боже милостивий! їдь швидше! — гукнула вона розпачливо. — Цебто я хотіла спитати… про яку справу він говорив по-французькому?

Я була здивована, а все ж поїхала швидше.

— Я й гадки не мала, що ти поспинаєш. Не знаю, він згадував про те, що Гавел задумав якусь блискучу грошову комбінацію, але не уточнив, яку саме. Фелюсеві остогидло літати туди-сюди, і, як я зрозуміла, Фелюсь поїде сам із фальшивими документами. І з тими самими фальшивими — повернеться, обійшовши слідців.

— Боже, — промовила Баська якимось дивним голосом. — Яких слідців? Я своїх гадок не вважала за потрібне приховувати.

— А що, хіба ти не помітала, що з нами нещирі? — запитала я ущипливо. — Забула про небіжчика Дуткевича? Ми обидві з тобою — на підозрі й справляємо міліції, неабияку приємність, їдучи разом.

— А Гавел теж?

— А ти як гадаєш? Мав Дуткевич його телефонний номер чи ні?

— Не знаю. Мене ані крихти не обходить його телефонний номер. Я мала оце зараз бути вдома. Ба навіть ще годину тому.

— Годину тому ти була, — зазначила я. — Ти що, залишила відкрученого крана чи чайника на газі? Послухай, Басько, я повинна з тобою поважно поговорити.

— Не тепер, — сказала Баська, швидко виходячи з машини. — Цебто я не хочу видатися тобі нечемною, але мені згадалася одна жахна річ. У мене склероз. Чорт! Завтра, позавтра, коли завгодно, тільки не тепер!

Я простежила очима, як вона хутенько вбігла у браму, і повернулася додому. Висновки кристалізувалися мені в голові самі собою…

Увечері того самого дня до мене зненацька завітав Мартін. Я обкинула його пильним поглядом і поклала заждати, поки він озветься сам. Відчувалося, що він конче мусить зі мною порозумітися.

Мартін сів, випив чаю, запалив цигарку і замкнувся в собі. Він мовчав так довго, що я нарешті не витримала.

— У тебе такий вигляд, ніби ти зібрався позичити в мене грошей, — заохотливо мовила я.

— Навпаки, — відказав він притьмом. — Мій намір — позичити грошей тобі.

Чого-чого, а такого я не сподівалась і була дослівно приголомшена.

— Ти що, блекоти наївся? — підозріливо кинула я.

— Ні. Десь найпевніш ні. Тобто майже напевно ні.

— То в чім же річ? Ти хочеш собі дещо заощадити?

— Навпаки. Я хочу грошей позбутися.

Я приглянулась до нього пильніше.

— Думка позбутися грошей, віддавши їх мені, безперечно, найрозумніша у світі, — сказала я обережно. — Я можу розтринькати будь-яку суму. Боюсь тільки, що я ту суму розтринькаю, а ти потім зажадаєш, щоб я її повернула. Розкажи докладніше, що до чого.

Мартін випустив кільце диму і пильнував, як воно тане, пливучи до стелі.

— Ти ще маєш постійний рахунок у Ландсманбанку? — запитав він по хвилі. — Чи не могла б ти якось узяти звідти грошей?

— Отож-бо й воно, що в мене грошей там нема. От коли б були, тоді, звісно, взяти могла б. У Аліції є два мої чеки. Я маю сумнів, чи захочеться їй іти до банку, щоб узяти вісім крон, бо, здається, саме стільки в мене зараз лишилося.

Мартін знову довго мовчав. Такий поворот справ був для нього прикрий.

— Дай мені номер того рахунку, — озвався він нарешті. — Можливо, мені треба буде переслати трохи грошей на рахунок довіреної особи, а потім забрати їх назад. Не конче тепер, але така потреба може виникнути. У потрібний момент я тебе про все повідомлю. Ти не заперечуєш?

— Ні. З усього видно, ти маєш мене за людину, гідну довіри. Чи не здається тобі, що слушна хвилина вже наспіла?

— Пробач?

— Що настав потрібний момент?

— Для чого?

— Щоб дещо з’ясувати. Тільки не роби великих очей і не питай, про що йдеться, бо сам усе чудово розумієш. Чудово знаєш, що я маю на увазі.

— За свої очі я не відповідаю. А щодо дечого… — Мартін раптом урвав свою мову і глянув на мене якось чудно. — Твоя палка любов до всіляких державних установ тут трохи стоїть на заваді, — сказав він, зсовуючи докупи брови. — Це почуття спонукає тебе до всіляких освідчень. А я й тепер маю певні особисті сподівання і не збираюся ділитись ними з певними державними інституціями. Нічого я не розумію, не знаю і не хочу знати, що ти маєш на увазі, що тебе турбує. Я лише прошу допомогти мені: маєш таке бажання — добре, а ні — то ні.

Я взяла старого нотатника і назвала йому номер свого рахунку в Ландсмансбанкові. Я вже знала, що нічого більше з нього не витисну, але й так мала певну думку про те, в чому полягають його великі сподівання. Я відчула себе ображеною, хоча великі надії жили і в моїй душі й вимагали певного терпіння. Мартін мав рацію, ні про що не треба було мене інформувати: дізнавшись про щось конкретне, я мусила б одразу бігти до майора, тимчасом як свої власні висновки могла спокійно лишити при собі.

— А як почувається старий пан, що ми про нього колись говорили? — спитала я якомога делікатніше. — Він тоді лежав у лікарні…

— Він ще живий, — холодно кинув Мартін.

— Мене дуже непокоїть стан його здоров’я. Його що, оперували?

— Так. Він ще живий.

— Вельми була б тобі вдячна, якби ти коли-не-коли повідомляв мене про стан його здоров’я.

— Він ще живий. Як щось зміниться — дам знати. Наскільки буде можливо…

Ту мить, як він виходив, на мене раптом найшло ще більше натхнення.

— Знаєш що, візьми в мене трохи грошей, — сказала я з притиском. — Це тобі від мене позичка. Ну, може, 500 злотих.

Мартін зупинився вже на порозі передпокою.

— На що?

— На що-небудь. Можеш поставити на якогось коня на верхогонах. Або зіграти в карти. Скажімо, в покер, гадаю, ця гра тобі не чужа.

— А! Кажеш покер? Ні, краще верхогони. Добре, дай оті свої 500 злотих. Сподіваюсь найближчим часом тобі віддати. А щодо ідей — краще помовчу, а то ще наврочиш.

Я тільки похитала головою й віддала йому 500 злотих. Поза всяким сумнівом, Мартін зрозумів мене одразу ж. Майорові працівники не спускали нас з очей, тож сьогодні я мусила б конкретно сказати, чого до мене заходив Мартін, про що ми з ним балакали. Найліпше було сказати правду. Замикаючи за ним двері, я, нарешті, взяла свідому, активну участь у злочині (таємничому, дивному), який починав непокоїти мене не на жарт.

Три дні я марно намагалася побачитися з Баською. Четвертого дня, як і передбачалося, майор викликав мене на чергову бесіду. Цього разу без жодних манівців одразу перейшов до діла.

— Кінець кінцем ви хочете нам допомогти чи ні? — озвався він не дуже приязно.

— Збираюся, — відповіла я без вагань і загалом правдиво, не додавши тільки, що збираюсь помагати по-своєму і не на всіх ділянках фронту.

— У такому разі кажіть мені правду. Чотирнадцятого ви зустрілися з Маковецькою. На Вільчій вас зупинив якийсь тип. Увечері до вас заходив Тарчинський. Прошу розповісти докладно, яка була мета тих візитів та зустрічей, хто про що говорив, у якій послідовності, й чим це закінчилося. Ваші особисті висновки, у подробицях, і щоб не доводилося з вас усе витягувати, вдаючись до тиску.

Непевна в тому, чого могла набрехати Баська, я докладно розповіла про склянки, куплені на вулиці Сверчевського, про пральню та Фелюся. Розповіла, чому Фелюсь усе вибачається переді мною (ось уже сьомий рік). Щодо Мартіна, то я повідомила, що він прийшов позичити в мене 500 злотих на верхогони. З неменшою докладністю я промовчала про все, що стосувалося Мартінових грошових комбінацій, про той поспіх, з яким Баська кинулася додому, і про всю першу частину розмови з Мартіном. Своє сумління я заспокоїла тим, що зможу всю правду розповісти майорові свого часу.

— І що ж? — чемно поцікавився він, коли я скінчила. — Чи виграв пан Тарчинський на верхогонах?

— Не знаю, бо не бачила його вже кілька днів.

— Пан Тарчинський взагалі не пішов на верхогони. Він давно вже там не буває. Що ви, пані, на це скажете?

— Нічого. Я знаю, що тепер не буває. Мабуть, думка про верхогони виникла в нього експромтом, бо програму змагань він читає регулярно. Міг раптом від гри на іподромі відмовитися, а могло бути й так, що зробив ставку, сам не бувши на верхогонах. Не знаю, що він вирішив.

— А про подорож він не згадував?

— Про яку подорож?

— Про яку-небудь. Не казав, що збирається виїхати на кілька днів?

Я занепокоїлася. Мартін не заводив мови ні про яку подорож. Чи не стрельнуло йому в голову тікати нелегально?

— Я нічого про це не знаю. Він нічого не казав про виїзд. А що? Він кудись поїхав?

Майор почав гойдатись у фотелі, свердлуючи мене очима.

— Ви зустрічаєтеся з Маковецькою вперше після вбивства Дуткевича. Разом з нею зустрічаєте отого… Фелюся. Спільника пана Ракевича. Пані Маковецька одразу ж вертається додому, викликає пана Тарчинського, після чого Тарчинський мчить просто до вас, позичає у вас 500 злотих і їде до Свіноуйстя. Як ви поясните цей ланцюг подій?

У мене промайнуло в голові, що щось тут не так, майор пояснює мені більше, ніж я пояснюю йому, — брехня, в міліції такого не буває! «Купує» він мене абощо? Водночас я відчула, що плутаюсь у власних висновках.

— А до чого тут пан Ракевич? — вихопилось у мене. — Зустріч із Фелюсем — цілком випадковий епізод. І до чого тут Баська, яка викликала Мартіна?..

— Щоб він відремонтував їй торшер. Саме так вона сказала по телефону.

На мить мені відібрало язика. Останнє, що Мартін зумів би робити — це полагодити торшер, — він мав до цього такий самий «величезний» хист, як і я. Певно, ми з майором подумали про те саме — ремонт торшера — шифр. Щось у Фелюсевій розповіді глибоко зворушило Баську, її зв’язок із Мартіном — безперечний, от тільки чого той Мартін поїхав до Свіноуйстя? Може, справді рветься туди, де можна нелегально перейти кордон?

— А що, він і досі там сидить? — нервово запитала я.

— Ні, вже повернувся. Чи не знаєте ви, пані, чого він туди їздив?

— Не маю зеленого поняття. А ви знаєте?

— Ви, пані, не відповіли на моє запитання. Як ви поясните цю сув’язь подій, які починаються з вас і вами ж таки кінчаються?

— Справді, — визнала я, — знову виходить, що все це — я: викликала Баську з дому на зустріч із Гавеловим спільником, загадала спровадити Мартіна, дала йому 500 злотих і послала в подорож. Не інакше як мала перед собою якусь мету. Знаєте, пане, я вам направду співчуваю, бачу, скільки ви гаєте через мене часу. На вашому місці я б мене ув’язнила, бодай для власного спокою. Повертаючись до теми, скажу вам: як це пояснити — не знаю. Цей Фелюсь завдає зайвого клопоту; вискочив як Пилип з конопель і все поплутав. Навіть якщо уявити собі, що Баська його знала і з ним змовилася, то він однаково не міг чекати на Вільчій: ніхто не знав, що я поїду до пральні, я сама зовсім несподівано згадала про цей светр поворітьма додому. Фелюся треба виключити з гри, хай навіть то була заздалегідь спланована акція.

— Чи не здалося вам, що Маковецька його знає?

— Навпаки, я певна, що вона зроду його не бачила й зроду про нього не чула.

Майор перестав гойдатися у фотелі й сперся ліктями на стіл.

— Цікаво мені знати, — раптом визвірився він, — коли вони, нарешті, так вам остобісіють, що ви облишите бавитися в цю дурну лояльність. Хіба ви, пані, не бачите, що вас без кінця шельмує і «підставляє» усе коло ваших щирих друзів. Хоч би що десь приключилося, підозра завжди падає на вас. Одне з двох, або ви приховуєте від мене щось дуже важливе, або ви справді центральна постать розгалуженого багатоступінчастого злочину. І ті ланки ланцюга, яких мені бракує, ви тримаєте у своїх руках.

Тримати я, звісно, тримала, це так, одначе не всі. Він чудово зорієнтувався, але трохи все-таки прибільшував.

— І ви справді вважаєте, ніби я знаю щось таке, що одразу дасть міліції змогу знайти розбишак, які вбили Дуткевича? — зневажливо запитала я. — І ніби я навіть знаю Вишневського?

— Пані знає щось таке, що одразу дасть змогу розшукати того, хто найняв тих двох розбишак. Вишневського ви знаєте напевно, бо не хто, як ви, були — аж двічі! — свідком нападів на валютників.

— Тих двох найняв той самий плюгавець, що знайшов когось, аби проколоти мої шини, — відрубала я. — Нарешті мені розвиднилося, все ясно: валютники теж вважали, ніби то я. Дякую вам, що ввели мене до такої милої компанії! Вам треба було щиріше заходитись отоді коло шин мого автомобіля, і ви б його вже злапали. Цей Арсен Люпен, кривдник аферистів, якщо не був сам Дуткевич, то принаймні мав Дуткевича собі за поплічника; валютники ж мають свою охорону, всіляких кримінальників, здатних узятися за ножа. І що ж? Міліція їх не знає?!

Майор не слухав. Здавалося, йому щось раптом спало на думку. Він махнув рукою.

— Стривайте, — заквапився він. — Пригадайте, пані, ще раз той вечір. Йдучи до Дуткевича, ви нікого не перестріли ані на вході, ані на сходах? Стояла глибока тиша, га?

Мені треба було ще раз зібрати думки, аби відтворити все у пам’яті, як воно було. Майор мене заінтригував.

— Атож, цілковита тиша.

— Коли ви вступили до його помешкання, теж було тихо?

— Атож, тихо, як у вусі.

— Двері ви залишили відчиненими, перші й другі, га? Ви зайшли. І не почули в себе за спиною анінайменшого шуму, га?

— Пане майоре! Коли б я вчула за спиною якийсь шерех, мене почули б усі мешканці дому! Я й так була цілковито переконана, що вбивця криється десь тут і пильнує за мною.

— За вами, пані, так, чудово. І що ж далі? Ви не глянули, що там у вас за спиною?

— Для кого чудово, а для кого — не дуже, — спалахнула я. — Ясно, що я не оберталась. Адже я стала б зизоока, якби одним оком дивилась уперед, а другим пильнувала, що там у мене за спиною!

— А потім, коли ви вже телефонували, то куди дивилися?

— На двері. Власне кажучи, в коридор перед сходами, бо двері були широко розчахнені. Кудись же я та мала дивитися, бо на небіжчика було страшно.

— І ви нічого не завважили? Жодного руху, ніхто там не промайнув?

— Якщо міліція знайшла мене живу й неушкоджену, то, виходить, нічого. Здається мені, я вже давала свідчення на цю тему. Якийсь дурний кіт — і той налякав би мене на смерть.

— А що, ви й кота не бачили?

— Бачила, опісля.

— Стривайте, давайте все по черзі. Після телефонного дзвінка, ви, пані, вийшли на сходи?

— Так, одразу ж вийшла і сіла просто на приступку, бо в мене підтиналися ноги. Внутрішні двері я трохи причинила, самі бачили, так вони й зосталися. На Бога! Що мені лишалося робити? Нічого! Я палила цигарки і чула панічний страх.

— Чого саме ви боялися?

Я трохи подумала.

— Не знаю. Логічно міркуючи, боятися не було чого. Але там панувала якась жаска атмосфера. Може, то давалися взнаки нерви, але мені все видавалося, ніби це ще не кінець, ніби вбивця зачаївся десь поблизу й чигає на нову жертву. Щось на зразок цього. Потім з’явився кіт, і я трохи заспокоїлась.

— Атмосфера, кажете… видавалося, ніби вбивця десь близько…

— Не надавайте цьому такої ваги, у такому психічному стані, як тоді, можна було вигадати будь-яку дурню, — докірливо урвала я. — Не щодня подибуєш трупа…

— Ні, чому ж дурню, — жваво заспокоїв мене майор. — Чи з вас, пані, добрий медіум?

— О Господи! Від таких розмов з вами можна, далебі, зсунутися з глузду. Не знаю. Колись я була гарним медіумом, але мала тоді лише одинадцять років. Сумніваюся, чи щось від того ще лишилося. Одразу попереджаю, в жодному викликанні духів участі не братиму!

— Я так само. Стривайте, кіт. Звідки він узявся?

— Згори. Збіг із вищого поверху. Був переляканий, боявся вертатися вгору і мене боявся теж. Зрештою трохи заспокоївся і навіть дав погладити себе по спині. Потім чкурнув донизу.

— Холера! — досадливо вилаявся майор. — Як же це так, що ви нічого не розказали тоді про кота. Ми схопили б його одразу, він же сидів на горищі!

— Хто? Кіт чи вбивця?

— Певно, що вбивця…

Я замовкла. Майор теж мовчав, дивлячись кудись крізь мене. Мене починало тіпати з жаху.

— Тепер мені все це снитиметься, — сумно пробурмотіла я. — Не знаю, чи те, до чого ви вдаєтеся, не є тортури третього ступеня. Зараз я розкажу про все докладно, лиш не мучте мене в такий спосіб…

Майор повернувся до дійсності.

— Тільки попереджаю, — сказав він спроквола, але з тамованим роздратуванням, — якщо інформація, яку ви приховуєте, вийде наяв без вашої допомоги, то я звинувачу вас у навмисному приховуванні доказів злочину. Мені вже уривається терпець. Нехай пані над тим помізкує…

Назавтра вранці мені пощастило нарешті спіймати по телефону Баську. Матеріалів для розмови я мала безліч, тож почала рішуче вимагати зустрічі. Баська заходилася перебирати свої життєві плани на найближче майбутнє.

— Позавтра, — сказала вона. — У мене теж до тебе деякі справи. Я міркую реально й не вірю, що нам вистачить двох годин. Тільки позавтра я матиму більш як дві вільні години.

Я домовилася з нею про зустріч у місті, власне, у кав’ярні «Мозаїка» на Пулавській. Нарешті діждалася післязавтрього. В умовлену годину зайняла вільного столика і встромила очі у двері. За дві години мене опанував страшенний гнів на ту псяюху Баську. Наближалася десята година. Я знайшла автомат й зателефонувала до неї додому.

— Баська пішла розвіятись, — занепокоєно сказав мені Павел. — Здається, сидить у «Слов’янській», це неподалік від тебе. Якби тобі пощастило витягти її звідти, я був би тобі вельми вдячний. Я сам не можу, в мене терміновий переклад, маю впоратись до ранку. Не знаю, чи встигну.

— А звідки ти знаєш, що вона сидить саме у «Слов’янській»?

— Телефонувала звідти й попередила, що пізно повернеться. Сказала також повідомити про це тебе, якщо зателефонуєш. Я телефонував до тебе сам, але тебе не було. Вона сумнівається, чи ти схочеш туди заходити, бо то справжнє кишло.

— Правильно, що сумнівається, — відрізала я й урвала розмову.

Гнів, одначе, в мені ще не улігся, і я подумала: якщо Баська сьогодні від мене втече, то я вже більше її не спіймаю. Я вирішила все-таки піти до жахливого кубла, на яке перетворилася останніми роками ресторація «Слов’янська». Я над’їхала туди машиною, припаркувалася на вулиці Мальчевського, поставивши машину напроти крамниці фарб, і вийшла.

До ресторації я зайшла без перешкод, бо, певно, справляла враження жахливої фурії, у кожному разі кілька осіб, угледівши мене, урвали балачки. З вестибюля я крізь скляні двері одразу побачила Баську. Вона сиділа за столиком, десь посеред зали, захоплена розмовою з якимись двома типами і справляла враження цілком тверезої. Натомість поблизу неї спав якийсь пияк; він, щоправда, сидів за сусіднім столиком, але так зловчився вивернутись, що зліг грудьми на стіл, де сиділа Баська. Мене здивувало, як їй це не заважає, адже головою він утелющився майже в тарілки. Якраз, коли я дивилася на неї, розмірковуючи, чи заходити, а чи ждати тут, поки вона мене побачить, пияк знагла прокинувся. Через силу звівся зі стільця й рушив до виходу непевною ходою, натикаючись на стільці. Я відступила від дверей, щоб дати йому дорогу, — нехай валиться на що завгодно, тільки не на мене, — й несамохіть простежила очима, як він виходить надвір. Глянула на нього раз, потім, уважніше, вдруге. Відразу за дверима, майже знетямлений п’янюга раптом перестав заточуватися, немовби весь хміль враз із нього вивітрився, і він почувся цілком тверезим. Екс-п’яниця розглянувся навсебіч соколиним зором і швидкою ходою подався праворуч. Це видовисько дивувало мене недовго: одразу ж промайнула думка, що майоровим підлеглим повинні давати молоко за працю в особливо тяжких умовах.

Я знову стала коло дверей і звернула погляд усередину ресторації. Тепер Баська мене побачила й показала на мигах, що зараз вийде. Я теж дала зрозуміти їй на мигах, що почекаю на неї у машині на стоянці; відтак дала дорогу ще одному пиякові й утекла надвір, сповнена ляку, що переймуся рестораційним духом, і мене ще, чого доброго, забере якийсь міліціянт.

Підходячи до машини, я глянула в напрямку освітленої заправної станції, згадала, що та працює тільки до десятої вечора, і нараз біля станції, в телефонній будці, завважила протверезілого пияка. Він говорив по телефону. Я впізнала його здалеку по червоному кашне, якось фантастично обвиненому навколо шиї.

Я сіла в машину й почала терпляче ждати. Баська не з’являлася. Пияк поклав слухавку, вискочив із будки й пустився чвалом назад до ресторації. Я знічев’я розглядала його постать і збентежено намагалася відгадати, що ж такого могла бовкнути Баська. Мабуть, то було щось із біса важливе, якщо майорів працівник у таку ристь побіг робити своє повідомлення. Я так замислилася, що забула про все довкола. Машина стояла під деревом навпроти крамниці, задом до Пулавської, передом до стоянки. Отямилась лише тоді, коли в мене перед носом почав крутитись якийсь автомобіль. Він виїхав із Пулавської, доїхав до середини стоянки, потім різко дав задній хід і, вискочучи колесами, загальмував біля самої бровки, під стіною «Слов’янської», що виходила до парку. З машини вискочив шофер, хряснув дверцятами і подався до ресторації. Із задуми я пробудилася б навіть без хряскоту дверцят. Переді мною стояв жовтий «опель-комбі», а той тип, що вискочив з машини, мав бридку пику, рудого чуба, а на собі — червону жіночу жакетку. Пєжачек! Я вмент пригадала і його «чарівну» зовнішність, і його прізвище, відтак озирнулась і побачила Баську. Вийшовши з одним із чоловіків, з якими щойно розмовляла, вона саме прощалася з ним, стоячи на тротуарі, і Пєжачек заледве на неї не наскочив. Басьчин супровідник відпровадив її під лікоть до моєї машини, пірнув кудись у простір і попер спиною на Пєжачека, що, либонь, уже встиг вискочити з ресторації. Я відчинила дверцята, Баська сіла в машину, а тоді за Пєжачеком я ще побачила екс-пияка в червоному кашне. Тіла всіх трьох: цебто Басьчиного супутника, Пєжачека та екс-пияка так поперепліталися, наче чоловіки збиралися впасти один одному в обійми. Я не хотіла бути свідком того, як вони квасять собі пики, і рвонула чимдуж із місця.

— Як ти почуваєшся і куди хочеш їхати? — запитала я Баську, звертаючи ліворуч.

— Додому, — відказала Баська якимось дивним голосом і зацокотіла зубами. — Я почуваюся блискуче. Зроду не почувалася краще. І щиро сподіваюся, що ніколи надалі так уже не почуватимуся.

Я була здивована, бо вона виглядала цілком тверезою.

— Ти що, п’яна? — спитала я непевно.

— Якби навіть була смертельно п’яна, то після того, що почула, одразу стала б тверезою, як… Ба не спадає на думку жодне гідне порівняння. Не знаю, хто на світі міг би бути таким тверезим.

Їдучи Пулавською, я зиркнула в бік стоянки і побачила, що жовтий «опель-комбі» вискочив наперед. Я подумала, що Пєжачекові, мабуть, ресторація чимось явно не сподобалася. За хвилину я побачила його у дзеркальці: він теж розвернувся в бік Пулавської і рушив туди, куди й я.

— А що ти такого почула? — спитала я зацікавлено.

— Не знаю, — відповіла, тремтячи, Баська. — Тобто знаю, не слухай, що я кажу, звісно, знаю. Зачекай, я трохи прийду до пам’яті. Десь подівся мій носовичок.

Вона нервово пошукала в кишені плаща, знайшла носовика, потім, бурмочучи щось про цигарки, стала шукати чогось долі, у кошику в себе під ногами. Я зиркнула у дзеркальце: жовтий «опель-комбі» тримався мене, наче воша кожуха.

— Здається, Пєжачек знов мене переслідує, — меланхолійно зауважила я і загальмувала, бо переді мною спалахнуло червоне світло. Схилена над кошиком Баська здригнулася так, аж торохнулася головою об спинку сидіння.

— Що?! — скрикнула вона, хапаючись за лоба.

— Кажу, мене знову переслідує Пєжачек. Ти постав того кошика вище, бо ще зовсім уб’єшся, коло тебе ж скільки завгодно місця. Чого ти тримаєш того кошика під ногами?

— Який Пєжачек?.. Ти знаєш Пєжачека?!!

— Певною мірою. А ти що, знаєш теж?

Баська на мить завмерла. Потім мовчки витягла кошика, вийняла з нього запальничку та цигарки й запалила одну з них.

— Я тільки про нього чула, — сказала вона обережно. — А ти його серйозно знаєш, як він виглядає?

— Знаю. Ти теж його повинна знати, ти ж майже наскочила на нього перед «Слов’янською».

— А ти певна, що то він?

— Цілком. Я на власні очі бачила, як він над’їхав до ресторації і подався до тебе.

— А де ж він тепер?

— Їде за нами машиною якогось Квачковського.

Баська зробила такий рух, наче хотіла озирнутися, але враз передумала і почала напружено над чимось розважати.

— Звідки взялося це стерво? — спитала вона гнівно. — Хіба ти не можеш його скараскатися?

— Є тільки один спосіб скараскатися його: зупинитися, стати десь на стоянці, вийти з машини й бігти до нього піхтурою. Тоді він дасть драпака. Якщо опісля пощастить кудись чимдуж газонути, тоді він, може, і стратить нас із очей. Інакше не відчепиться — ця сволота настирлива і чудово кермує.

— Холера! Знаєш що? Не їдьмо ще додому. Покатаймося трохи. Мені треба подумати.

На майдані Унії горіло червоне світло. Пєжачек теж пригальмував у мене за спиною. У дзеркалі я побачила, як із його машини виплигнув якийсь ланець і рушив до Хотинської. Я мало не підскочила з подиву: за ним маяв на вітрі краєчок червоного кашне.

— Що за чортівня! — вихопилось у мене. — Майорів підлеглий сидить у мене на хвості разом із Пєжачеком? Комедія, та й годі.

Баська одразу ж зацікавилася.

— Не второпаю, про що ти говориш. Мелеш, як із гарячки. Що це все має означати? Який майорів підлеглий?

Я стояла правобіч, тож мусила об’їхати майдан Унії кругом, щоб далі майнути Маршалковською. Спершу хотіла скерувати машину на Польську, та що Баська не хотіла їхати додому, то я змінила свої наміри. Мене знову затримало червоне світло; Пєжачек уперто їхав за мною.

— Все таке заплутане, — озвалась я нарешті. — Може, частину плутанини з’ясуєш ти, а частину — я. На Пєжачека мені начхати. Зараз знайдемо якесь спокійне місце і побалакаємо. Найкраще в алеї Визволення.

Жовтий «опель-комбі» залишився позаду, на майдані Збавителя його за моєю спиною вже не було, між нами їхало чимало інших автомобілів. Завертаючи в алею Визволення, і подумала, що, може, наші з Пєжачеком траси збіглися випадково.

— Тепер можна побалакати, — сказала я, знайшовши місце для стоянки. — Є багато чого такого, що мені хотілося б зрозуміти, і тут я розраховую на тебе. Чи не пояснила б ти мені…

— Зараз, — рішуче урвала Баська. — Попереду поясни, що ти маєш на увазі, кажучи «Майорова людина», бо вона тут «переплітається» з Пєжачеком, а той мене дуже обходить. Як Пєжачек виглядає?

Я описала його подобу. Баська, перелякана і схвильована, пошкодувала, що там, під «Слов’янською», не звернула на нього уваги. Ба, навіть не поглянула.

— Я і в голові не покладала, що це бидло там з’явиться, — додала вона гнівно. — Звідки він там узявся? І до чого тут «Майорова людина»?

— Тепер я вже не певна, чи то направду був майорів підлеглий. Він вискочив з ресторації укупі з Пєжачеком, так наче Пєжачек спеціально по нього приїхав. Вони їхали разом, а на майдані Унії він вийшов. Перед тим говорив по телефону, не з вестибюля, а з телефонної будки, неважко зрозуміти чому. Хотів, щоб його не почули, до того телефону він гнався як на пожежу. Можна дізнатися, про що ти пасталакала у тому гадючнику? Він чудово все чув.

Баська аж закашлялася.

— Хто? Про що ти говориш? Він же був п’яний як чіп!

— Де ж пак! Тверезий, як немовля. Зірвався з місця й аж побіг до телефону. Що ти такого сказала, Господи Боже мій?

— Нічого я не сказала, я сама оце тільки-но почула, — відповіла Баська, страшенно пригнічена.

— О Господи! Розкажи-но про все це, тільки викладай не все гамузом, а в хронологічному порядку.

— Боюся, сталося щось жахливе… Я не можу про це судити, бо не знаю, що й до чого…

— Викладай саму суть, як хочеш, щоб ми дійшли якихось висновків. Байдуже, в якому порядку. То що ж ти все-таки почула?

— Всілякі подробиці, пов’язані зі знайомствами Пєжачека. Е, ні, нічого я тобі не розказуватиму, ти що, ума рішилася? Нащо тобі знати? Щоб потім виступати в ролі свині або встряти в суперечку з карним кодексом? Сама розумієш, іншої альтернативи нема. Щодо карного кодексу, то я з ним і тепер не в найкращих стосунках. Багато чого я вже докопалася. Досі я тримала язика на припоні, та нічого доброго з цього не виходить, тож я хочу довести до твого відома, що Дуткевича все ж таки хтось убив…

Баська нервово здригнулася.

— Тож-бо й воно, — журливо промовила вона. — Бий його лиха година! Якби ж не те, що… Слухай-но, погодься зі мною, що приховування своїх здогадів не карається законом. Додуматися можна багато до чого, та коли б усі бігли зі своїми версіями до міліції, то там би незабаром показилися. Здогадуватися ти можеш про що завгодно, а знати — не знаєш нічого. Я, може, теж почала здогадуватися, хто прикандечив Вальдемара. Я навіть певна, що виплутаюся сама без твоїх порад. Отоді я все тобі викладу, а тепер, даруй, зостануся трохи така-собі таємнича. Ну як, чи логічно я міркую?

Я визнала, що логічно, аж задуже. Мені не зоставалося нічого іншого, як покладатися на власні умовисновки, які, до речі, я мала право тримати при собі. Обоє, Баська і Мартін, були одностайні в оцінці моїх дій та можливостей, і, що найгірше, вони мали рацію. Не могла ж я городити майорові самі дурниці й приховувати конкретні факти, пов’язані зі злочином, мені довелося б так чи так переказати йому одержану інформацію. Я подумала, що майор має не менше, навіть більше відомостей, ніж я, оскільки тримає на прицілі одразу всіх підозрілих, до того ж подробиці сьогоднішнього вечора однаково будуть йому відомі… Тож я вирішила повернутися до «майорової людини». Я описала Басьці всі сцени, що я спостерігала, і її знову опосіло жахливе хвилювання. Удвох ми заходилися розмірковувати над тим, ким би міг бути тверезий пияк у червоному кашне.

— Майоровим працівником він міг би бути тільки в разі, якби віддавна грав роль покидька суспільства — одного з Пєжачекових друзів, — підвела я рису. — Та якби майор мав такого підлеглого, то знав би про Пєжачека більше. Хоча, мо’, вже й знає, якщо припустити, що покидьок із Пєжачеком заприятелювали десь із тиждень тому…

— Вибираючи з-поміж двох лих, я віддаю перевагу думці, що то майорів працівник, — сумно відповіла Баська. — А ні, тоді виходить — спільник отого павіана?

— Достеменно так. І телефонував він до нього, а не до майора. Він зателефонував, і Пєжачек умить примчав. Ти щойно казала, що почула про характер його знайомств; той гицель почув, що тобі сказали, мабуть, то був якийсь разючий факт…

— Певна річ. Тобто сам собою ні, але давав поживу для роздумів та асоціацій.

— Справу заплутує те, що Пєжачек нас залишив. Доти все узгоджувалося між собою. Мова зайшла про Пєжачека, той ланець це почув, кинувся йому телефонувати й повідомив про тебе. Пєжачек приїхав і сів на хвоста, але в даному разі не мені, а тобі. Після чого раптом покинув нас і дав хода. А є й інший варіант: що цей басурман просто хотів від Пєжачека, щоб той відвіз його додому, а ти його зовсім не цікавила…

— Якби так було, я б розплакалася з радощів. Але не треба віддаватися ілюзіям, він чув усю розмову. Якщо він не спав і не був п’яний, то мусив почути…

— А чи фігурувало в тій розмові прізвище Пєжачека?

— Ясно, що фігурувало! Інакше я про нього нічого б не знала. Уявлення не мала б про існування на світі якихось там Пєжачеків! Слухай, благаю тебе з усього серця, довідайся від майора, чи то була його людина! Дізнайся якось дипломатично, а то я не спатиму ночей.

— Ну, зараз я до майора не піду. Цю ніч якось переб’єшся без сну. Мені цікаво самій… Завтра, може, до нього доб’юся. Є привід.

— Я буду завтра у Біланові. Слухай, давай-но вмовимося зараз. Я зателефоную до тебе десь у другій половині дня, щоб ти приїхала до мене ввечері. Як щось дізнаєшся, — погодишся, а ні, то ні. Скажеш, ніколи…

— Глупство! Я ж можу по тебе приїхати незалежно від цих відомостей. О котрій ти вертатимешся?

— Не раніше дев’ятої, це вже напевно. Павелова тітка захворіла, я мушу побути з нею та з дітьми, поки вернуться інші члени родини, бо та клята божевільна може запалити дім або порубати дітей сокирою. Я обіцяла побути. Давай домовимося о пів на десяту на півдорозі між двома будинками, в яких живе Павелова рідня. Ти знаєш, де це, ти ж там була, біля отих кущів шипшини.

Я кивнула головою, бо пам’ятала топографію місцевості.

— Божевільна машини мені не запалить?

— Уявлення не маю, не відходь від неї, а в разі чого — натискай на газ. Пішки вона тебе не наздожене.

Божевільна була прокляттям Павелової родини, що жила в Біланові, як, зрештою, і всіх сусідів. То була справдешня божевільна, самотня бабуся, вражена тяжкою душевною недугою і злюща як відьма. З біса рухлива, вона настирливо відвідувала всіх близьких знайомих та сусідів, чинячи їм усілякі капості. Приходила в найнесподіваніший час, о другій ночі або о п’ятій ранку, і чи не щотижня намагалася запалити будинок, потрощити віконні шиби або пообливати якоюсь гидотою дітей. Одного разу облила дитину гарячою кашею; другого — підкинула під двері биті яйця, а то якось завітала із сокирою до Павелового брата й хотіла порубати йому в передпокої лаву. Тисячі інших «милих» намірів ще чекали свого втілення у життя. Вона готувала собі якесь вариво, жахливий аромат якого затруював усю околицю, запевняючи, що рихтує собі помічне зілля. На щастя, вона була не тільки несповна, а й дуже стара та немічна: у неї завиграшки можна було відняти сокиру чи каменюку. Підпали вона робила нездало, і так і не спромоглася щось обернути на попіл, крім старого курника та двох дощок у старому паркані. Курник і так увесь протрух, і його мали вже валяти. Тож її не визнавали за суспільно небезпечну, жоден шпиталь чи старечий дім не хотів її брати. До неї тільки приставили «няньку-охоронця», яка частенько навідувалася до хворої і вдавалася до всіляких заспокійливих засобів.

Родина Павелова жила у двох будинках, розміщених на певній відстані один від одного. В одному мешкала тітка з дочкою, у другому — брат із дружиною та дітьми. Діти були дрібні, тітка опікувалася під час відсутності батьків, а Баська мала опікуватися всіма відразу, охороняючи обидві садиби від зазіхань божевільної.

— Ну, завтра в тебе «веселий» день, — співчутливо зауважила я. — На що слабує тітка?

— На ішиас. Ледве ноги волочить. Звісно, буде весело, але відмовити не можу, раз на тиждень треба допомогти. З біса цікава я знати, про що ти завтра довідаєшся. Якщо не заперечуєш, я б уже верталася додому.

Жовтого «опеля-комбі» ніде не було видно. Я підвезла Баську на Польну і зупинилася під її дверима, повз мене прошмигнув тільки маленький фіат, який повернув на подвір’я між вулицею Партизанів та Лазенківською трасою. Баська побарилася, перше ніж вилізти: вона впустила запальничку й діставала її з-під сидіння. Розвертаючись, я ще побачила якогось чоловіка, який перетяв бруківку й зайшов у ті самі двері. На ньому не було червоного шарфика, тож він не видався мені підозрілим. З майором я побалакала по телефону. Він одразу заявив, що має обмаль часу і попросив переходити до діла.

— Я телефоную про всяк випадок, — підступно почала я. — Щоб опісля мені не сказали, що я щось приховую. Зрештою ви, пане, все, мабуть, знаєте, бо ваша людина при мені до вас телефонувала.

— Яка моя людина?

— Гидотник, приставлений до пані Маковецької. Він симулює свої товариські взаємини з Пєжачеком.

— Хто?

— Ну, ота ваша людина…

Майор осатанів.

— Або ви говоритимете нормально, або, бігме, я муситиму вас ув’язнити. Я ж попереджав: мені ніколи. Прошу говорити коротко і по суті! Про що йдеться?

— Про Пєжачека, який учора виробляв усякі чудеса перед ресторацією «Слов’янська». Увечері. Я бачила його на власні очі.

— А як ви там опинилися?

— Я поїхала, щоб витягти звідти пані Маковецьку. Її чоловік просив мене про це, бо самому було ніколи.

— А що вона там робила?

— Пригублювала з чарки. Дивно, що ви мене розпитуєте, коли самі повинні все чудово знати, адже ваш підлеглий симулював глибокий пияцький сон просто перед її столиком.

— Чи перестанете ви нарешті «шантажувати» мене моєю людиною? Затямте собі, що ніяких моїх людей там не було, і кажіть усе по порядку!

Я послухалась і розповіла все по порядку: спершу про п’янюгу з червоним кашне, відтак про Пєжачека. Висловила я і свій подив з приводу відсутності там підлеглих пана майора. Людини з відповідним завданням там, мабуть, і справді не було, бо майор був дійнятий до живого.

— Що, ви, пані, гадаєте, — сказав він розлючено, — ніби я маю до своїх послуг тисячі людей? Цілу армію? Де я настачу людей для кожного бардака?!

— Я гадала, що пан майор тепер пильнує всіх моїх знайомих, — наївно додала я.

— Помиляєтесь, — сухо відповів майор. — Я беру їх під нагляд час від часу. То з ким же там була пані Маковецька?

— З якимись двома мужлаями. Я їх не знаю. І вона мені не сказала, про що вони балакали між собою.

— А що сказала?

— Що сьогодні у Біланові має пильнувати двох малих дітей і стару тітку, яка занедужала. Я хотіла б звернути вашу увагу на те, що пані Маковецька не є викінченою ідіоткою і чудово розуміє, що все, що мені скаже, я перекажу вам. І ще одне. Навіть коли б я знала щось дуже цікаве, від мене особисто ви про це не дізнаєтеся.

— Так, — відказав майор, несподівано заспокоюючись. — І все ж я певен, що з вами обговорювано всі Пєжачекові витівки, і це вас зацікавило, зокрема те, про що точилася розмова в ресторації, коли п’яний знагла зірвався на рівні ноги. Це зацікавило вас чи ні?

— Як я скажу ні, ви, пане майоре, однаково не повірите.

— Звісно, ні. То про що ж там точилася розмова?

Я завагалася. Баська, напевно, хотіла приховати всі свої зв’язки з Пєжачеком. З другого боку, вона його зовсім не знала…

— Я ознайомлю вас із власними міркуваннями з цього приводу, — сказала я нерішуче. — Баська почула його прізвище від тих двох ламонів, з якими сиділа в ресторації. Потім почала розпитувати про нього в мене. Я можу ручитися, що вона його не знала, зеленого поняття не мала про його існування.

— Але тепер уже має. І, оскільки я розумію, Пєжачек про це знає…

— У мене вже в печінках сидить той Пєжачек! — вихопилось у мене мимоволі, бо я була зла на саму себе, що надто розпустила язика. — Що він, зрештою, за один?

— Як ви самі зауважили, негідник і дурисвіт. Йому могло не сподобатися, що він став предметом розмови. Реакція з його боку — досить типова. Дуже вдячний за інформацію…

З його тону я зрозуміла, що майора Пєжачек фактично не так-то вже й цікавив. Я не була певна, чи добре це для Баськи, а чи зле, з погляду наслідків. Остання моя версія, спершу хистка, тепер вимальовувалася дедалі виразніше, набувала барв і життя. І Пєжачек чудово в неї вписувався. Я не стала б легковажити такою постаттю. Хто його знає, що може шибнути в голову такому пройді й дурисвітові?

До Віланова я прибула зарано. О п’ятнадцятій на десяту поставила машину на вулиці Ротмістрівській, в’їхавши просто на травника край дороги, за великий кущ шипшини. У мене за спиною бігла поперечна дорога, далі здіймалось невеличке узгір’я, ще далі виднів будиночок Павелової тітки. Переді мною тяглася Ротмістрівська вулиця, в районі якої стояв десь будинок Павелового брата.

Було зовсім поночі. Тільки у глибині, десь ген далеко, мабуть, біля самого палацу, світив самотній ліхтар. Крім ліхтаря, світив ще місяць і зрідка зблискували вогниками вікна. Я загасила фари, впевнилася, що нічого не бачу, відчинила дверцята, щоб запалити внутрішню лампочку, і знайшла запасну коробку цигарок. Потім я знову прибила дверцята, і знов мене поглинула непроглядна тьма. Очі поволі до неї призвичаїлись, і десь за чверть години я все вже бачила цілком виразно. Невідь-чому місяць найясніше освітлював узгір’я в мене за спиною. Напружуючи зір, я видивлялася на те узгір’я, добре видне у дзеркальце, або на вулицю переді мною: Баська могла з’явитися і з того, і з того боку. Я боялася, що вона не побачить мене у темряві, але не хотіла тримати фари засвіченими, аби не сів акумулятор. Тверезий розум, правда, підказував, що для того, аби акумулятор сів, треба було б тримати фари ввімкненими принаймні добу поспіль, але я все одно потерпала. Словом, я мала комплекса на грунті акумулятора, що завдавав мені страшенної мороки протягом останніх двох літ.

Баська барилася, я вже півгодини як її чекала. Крізь відчинені віконця машини я вдихала свіже повітря, не відчуваючи докуки, бо мала над чим помізкувати. Глибоку довколишню тишу порушував тільки далекий гук із Віслостради та поодинокі звуки, що долітали з найближчих будинків. А так усе було спокійно.

Глипнувши у дзеркальце черговий раз, я постерегла на узгір’ї немовби якийсь рух. Я озирнулася. Справді, від будинку Павелової тітки хтось ступав по траві між кущами. Напевно, Баська, бо хто міг бути ще? Я пантрувала за нею, не поспішаючи вмикати фари, аж поки вона не наблизиться до поперечної дороги, і помалу впевнювалась, що то саме вона. Я розпізнала тонку, дрібненьку постать, чорного крисатого капелюха і чорний довгий шарф, обвинений довкола шиї. У руці вона тримала щось наче віника, напевно, букет якогось зілля.

На легке гарчання мотора, яке розлягалося десь поблизу, я не звернула уваги. Баська дісталася дороги. Я вже простягла руку, аби засвітити фари і почала сліпма лапати по пульту керування, аж це в мене за спиною з’явився автомобіль. Сказати по правді, до мене навіть не дійшло, що то машина. Якийсь великий, розпливчастий предмет, тихо вуркочучи мотором, нараз вискочив із-за кущів. Баська вже досягла середини дороги: вона саме переходила на той бік. Темна розпливчаста маса ударила просто в неї. Я не встигла навіть зойкнути, не встигла нічого зробити. Ледь жива, завмерла біля пульту, до горла підступала задуха. З несподіванки мене наче спаралізувало. Темна машина, тепер я вже не мала сумніву, що то машина, рвучко загальмувала, проїхавши ще кілька метрів, подалась назад, зупинилась, рушила знову вперед і ще раз, точно все розрахувавши, переїхала постать, розпластану долі. Тільки за секунду я знайшла в собі силу рушити з місця. Думки шалено вирували. Я стою задом! Ніяк її освітити! Треба розвернутись, поки тамта машина не втекла… Фари!!! Я їх увімкнула, вони потужні — світло бухає на сто метрів. Ту мить, коли мерзотник знову рушив уперед, мої фари огорнули його зусебіч білим, потужним світлом. І тут я заклякла знову, бо, поза всяким сумнівом, пізнала ту машину.

З найближчого будинку повибігали люди, засяяла електрика над дверима. Ґав прибувало дедалі більше; невідь-звідки; знявся лемент. Я погасила фари, неспроможна здобутися в цю мить на будь-які інші дії, і впевнилася, що сиджу на правому сидінні. Згадала за цигарки. Якась кузька впала на капота моєї машини, і я глянула вперед. Мої далекобійні фари освітлювали весь лівий бік вулиці, кудою бігли люди, і тут я завважила, що праворуч теж хтось іде. Я втопила очі в того когось і подумала, що в мене галюцинації або я божеволію від струсу — в кожному разі з моєю психікою щось негаразд. Переді мною стояла Баська, Баська, яку кілька хвилин тому переїхав якийсь нелюд, Баська, чий труп лежав на дорозі, оточений галасливим натовпом, чию трагічну смерть я бачила живовидячки!!! Вона стояла переді мною й силкувалася відчинити праві дверцята.

— Господи Боже мій! Та згаси ти ті страшнючі фари, — кричала вона з роздратуванням. — Я ж нічого не бачу! Що там скоїлося, якась бійка чи що?

Я ще не була здатна нормально реагувати. Чула в собі якусь дивну млість.

— Ти ж… там… лежиш… — пробелькотіла я, ледве рушачи язиком.

Баська нахилилася над відчиненим віконцем.

— Даруй, не чую тебе…

— Кажу, ти ж там… лежиш.

Баська зиркнула у бік людського збіговиська і знову нахилилася до віконця.

— Де я лежу? — спитала вона із чемним зацікавленням.

— На дорозі…

— А, лежу на дорозі…

Вона випросталася, очевидно, натужно мізкуючи над сенсом моїх химерних слів, потім знову уважно поглянула на мене та на людське стовписько над дорогою. Туман у моїй голові помалу танув. Я погасила фари, перелізла на ліве сидіння і почала шукати цигарок. Баська сама відчинила собі дверцята й сіла.

— Що там скоїлося? — запитала вона суворо. — Мені здається, я щось там побачила, а ти саме ввімкнула ці потужні фари, і я зовсім осліпла. Що там таке?

Я набрала в легені чимбільше повітря, запалила цигарку і сказала цілком природним тоном:

— Нічого особливого. Перед хвилиною тебе переїхала машина. Гадаю, на смерть. Онде люди голосять над твоїм трупом.

Баська теж запалила цигарку.

— Не збагну, хто з нас двох з’їхав з глузду, ти чи я, — відповіла вона так само спокійно. Потім здригнулася й вигукнула: — Стривай! Поясни, що ти маєш на увазі! Кажеш, переїхав когось автомобіль?

— І не когось, а саме тебе.

— Чому саме мене? З чого ти взяла, що то була я?

— А я бачила тебе на власні очі. Ти йшла від тітки…

— І ти розпізнала мене в такій пітьмі?!

— Чом би і ні. Ти була в капелюсі й у чорному шарфі, в руці несла якийсь букет, все, як звикле.

Баська на мить закам’яніла.

— Господи Боже мій… — прошепотіла вона так нажахано, наче тільки тепер повірила у правдивість моїх слів.

— На Бога, почекай на мене тут! Хвилинку, допіру хвилинку! Я зараз вернуся, не від’їжджай!

Перше ніж я встигла відповісти, вона вискочила з машини й побігла до людської юрми. Я сиділа й далі недвижно, але вже так оговталась, що могла розібрати, що кричать довкола. Я зрозуміла, що вже викликали міліцію та швидку, але швидка вже, власне, не потрібна, бо жертву вбито на місці. Початку пригоди не бачив ніхто, бо всі твердили, що автомобіль переїхав людину, коли та вже лежала долі.

Баська повернулася задихана і з кошиком у руці. Тільки тепер я усвідомила, що досі кошика в неї не було.

— Ну, ось, — пояснила вона, сідаючи. — Тепер я все зрозуміла. Причинна вкрала мого капелюха та шарфика, взяла віника й пішла в гості. І цей автомобіль переїхав її, а не мене, уторопай це й не вмовляй мене, аби я визнала, що я померла.

— Пусте, — відрубала я, вже цілком прийшовши до тями. — Машина вистежила тебе й хотіла тебе переїхати. Я знаю, хто то був, я його пізнала. Мабуть, уклепався. Мерщій тікаймо звідси, бо ось-ось наспіє міліція і хтось згадає, що то я освітила машину, тоді треба буде давати свідчення. Небіжчицею клопочеться трохи не пів-Віланова, нам тут робити нічого.

Баська німувала. На знак згоди лише кивнула головою. Ми справляли мовчанку, аж поки виїхали на Віслостраду.

— Як вона примудрилася вкрасти в тебе шарфа і капелюха? — похмуро запитала я. — І взагалі де ти пропадала? Ти ж підійшла до мене з другого боку.

— Сама гаразд не знаю, де я була і що робила, — відповіла вона з притиском. — Сновигала туди-сюди між їхніми домами, бо на моєму піклуванні були і діти, й тітка. Щоразу гадала, що біжу востаннє, тож не скидала капелюха. Тітка заснула, я повела дітей додому, аби повкладати спати, і цей раз пішла без нічого, бо знала, що однаково повернусь, оскільки Зоськи ще немає…

— Якої Зоськи?

— Тітчиної дочки. Тобто Павелової двоюрідної сестри. Я повкладала дітей спати, і тоді, власне, повернулися їхні батьки. Ми трохи погомоніли, я побачила, що вже пізно, подумала, що ти вже, мабуть, чекаєш і що я тебе зустріну дорогою. Ну, й зустріла…

У моїй уяві поволі вимальовувався весь хід подій. Цей негідник у машині чекав на Баську. Чигав на постать у великому капелюсі й міг навіть не впізнати її, коли вона йшла з дітьми простоволоса й без шарфа… Він боявся переїхати її вдень, завидна, коли ходять люди; востаннє він бачив, як вона йшла до тітки, й чекав, коли вона вертатиметься. Іншою стежкою вона йти не могла, тільки цим узгір’ям…

— Зоська тим часом повернулася, — провадила Баська. За тітчиними словами, божевільна чаїлася під вікном, коли вона прокинулася. Гемонська баба одягла мого капелюха (він лежав на столі), не побоялася, що тітка її бачить, ще й насварилася на неї віником, і гулькнула в двері. Тітка страх розхвилювалася, але нічим не могла зарадити, бо не може рухатися, так їй болить.

— І тим самим божевільна врятувала тобі життя…

Баська довго мовчала, нарешті кивнула головою.

— Еге ж. Мені вже не шкода свого капелюха. Благослови, Боже, її душу. Слухай… Ти начебто сказала, що знаєш, хто був. Це правда чи то ти просто так, примарилось?

— Певно, що знаю. І це не подобається мені — страх! Боюся, всім умовностям і напівжартам настав край, я муситиму відкритися майорові.

— Може, попереду скажи мені, — зашепотіла Баська, знову страшенно нервуючись. — Це ж стосується передовсім мене.

Я мовчала аж до вулиці Гагаріна. Тут я звернула праворуч, на безлюдну частину вулиці й загальмувала. Мене охопила лють, уся ця історія видавалася мені мерзенною, я вважала, що тільки Баська могла б мені щось з’ясувати. Я вирішила, що коли вона «крутитиме» й далі, то я, начхавши на дружні почуття, все розповім майорові.

— Стосується, стосується… Ще б пак, не стосувалося, — гнівно вигукнула я. — Невдовзі так почне «стосуватися», що взагалі не буде про що говорити, як ти й далі клеїтимеш із себе дурепу. Нема ради, рано чи пізно, він настигне. Не збагну тільки, який у цьому глузд.

— Хто???

— Власник машини, який зумисне переїхав вашу божевільну. Я впізнала ту машину, я знаю її бозна-одколи. Я освітила її всю, у мене чудові фари; вона анітрохи не змінилася.

— А чия вона? Що це за машина?

— Старий зелений «пежо»-404.

— Чий?!

— Сама не знаєш чий? Це вже ти мала б знати…

— Не грай на нервах, Господи Боже мій! Чий?!!

Я завагалася: сказати не повертався язик.

— Гавелів, звісно, — похмуро прошепотіла я.

Баську наче вдарило громом. Вона замовкла на хвилину, завмерла з ледь розтуленими губами, відтак знеможено відкинулася на спинку сидіння. Бідаха дивилася на мене дивним моторошним поглядом.

— Тільки гляди не гигни тут, — глумливо кинула я. — Цього ще тільки бракувало…

Нарешті Баська здобулась на слово.

— Ти певна?.. Хочеш сказати, що Гавел… Господи Ісусе! Ти певна?

— Немає другого такого зеленого «пежо» зі знаком біля лівого колеса та подряпиною на тильному склі. Гавел їздив на ньому років із шість, тепер користується «мерседесом», але того «пежо» не продав. Я бачила його у нього в гаражі кілька місяців тому. То Гавел намагався тебе задавити, і цікаво мені знати, яка його роль у всій цій брудній історії.

У Баськи руки ходили ходором, коли вона запалювала цигарку. Вона здавалася приголомшеною, і видно було, як розпачливо вона силкується опанувати себе.

— Що за тварюка! — прохрипіла вона нарешті. — І кретин. Ні, мені бракує слів. Зроду б не подумала… А я гадала… Ні, Ніколи не мала на нього підозри… Мстива, бездушна тварюка… Так мені й треба… Господи Боже мій! Не знаю, що його й робити…

— Ти викладаєш усе якось безладно, — рішуче сказала я. — Спробуй говорити закінченими взаємопов’язаними реченнями. Що, добряча заварилася каша? Узялися за чуби?

— Атож, добряча, ще б пак!

— Коли не помиляюсь — ти головна пружина всієї афери? Чи я помиляюсь?

— Ні, не помиляєшся. Так воно і є. І винна в усьому я. То через мене… Через мене і того мовчазного мугиря, що не пускає пари з уст, отого Доната! Якби ж він хоч словом раніше прохопився!..

— Слухай, опануй-но себе, — суворо звеліла я. — Як запроторять вас до в’язниці укупі з Донатом, посадять в одній камері — Янка й Павел будуть страшенно «раді»! Що через тебе?

Баська глибоко зітхнула.

— Через мене загули оті чортові Мартінові марки, — похмуро зізналася вона. — То я привела на бридж отих двох гемонів. Не обох разом, а поодинці. Я й гадки не мала, що вони знаються між собою. А Донат знав. Він був отоді теж, разів з кілька був, і про одного з них напевне знав, що ланець і злодій. І хоча б тобі словом обмовився!.. Де вже там, замурувало йому вуста, як пам’ятникові на цвинтарі, згодом, правда, сказав-таки, та було вже пізно. Молов таке, що на голову не налазить, мовляв, думав, ніби я їх знаю. Недоумок!

— Якщо приводиш когось на бридж, то звичайно припускається, що ти цю людину знаєш, — зауважила я критично. До того ж мені відомо, як Донат «любить» у щось втручатися.

— А ще Донат бачив, як вони шастали по кутках! — нестямно вигукнула Баська. — Еге ж, бачив! Єдиний з усіх тверезий, бо був за кермом. І теж, хай йому трясця, не втрутився, а сказав лише тоді, як було вже пізно!!! А йому ж було відомо, що вони між собою знаються!!!

— Стривай. Хто знається?

— Ну, оті розбишаки між собою! Знав, що то одна зграя!

— Звідки ж він знав? Він же не має нічого спільного з розбишаками.

— Ще колись давно, як працював у виконкомі, там була у всіх на устах голосна справа про розкрадання будівельних матеріалів. Він був за свіжа (ніби ти про це не чула?). Він бачив їх ще тоді, усе про них знав… Зрештою, яке це тепер має значення? Головне, що він мовчав як риба…

— А ти що? Гадала, це такі собі святі молодики?

— Ото дурна! Я добре знала, що то покидьки, але й гадки не мала, що аж такою мірою! Мартінові я нічого не сказала, бо вони непогано грали в бридж. І вигляд мали пристойний. А Павел узагалі нічого про них не знав. Опріч того, мені й на думку не спадало, що Мартін може тримати вдома щось таке, що можна і що варто вкрасти. Якби він мав колекцію китайської порцеляни або захоплювався нумізматикою, то я б його попередила, щоб він усе це добре сховав. Чорт! Я навіть запевнила його, що вони порядні люди…

Мене кидало то в пал, то в холод, у душі моїй клекотів вулкан, я з насолодою задушила б окаянну Баську своїми власними руками: такі марки гавкнули! І той Донат — теж дундук, та й Мартін недалеко від нього втік — не попередити про те, що зберігається у нього вдома, не сховати, щоб сам чорт не знайшов… Збираниця кретинів!!!

Не надто криючись зі своїми почуттями, я виклала навпростець усе, що думала. Баська скрушно мені притакувала. Я запалила ще одну цигарку і від’їхала в темніше місце, щоб моє авто не впадало надто в очі.

— Чого ж ви, турки, не здогадалися відняти в них колекцію? — сердито запитала я. — Зрештою їх можна було б побити, шантажувати, можна її було в них викрасти!

— Пробувала, — зітхнула Баська. — Все марно. По-перше, вони зразу ж кудись звіялися, і я не змогла їх знайти. Потім здибала одного з них — він усе заперечив. Я й тепер не певна на всі сто, чи вони діяли в супрязі, а чи хтось один з них усе це влаштував на власну руку. А коли так, то хто саме? Діло швах.

— Заявили б у міліцію!

— Мартін затявся: ні та ні! Та й міліція теж ухопила б шилом патоки. Ти що, гадаєш, злодіяка обліпив марками своє помешкання? Не було жодного доказу…

— Ну, гаразд, — погодилась я. — А до чого тут Гавел? Я вже давно про все здогадалась, та він у цю гру ніяк не вписується. Ти, мабуть, стала йому кісткою поперек горла, раз він вирішив так радикально з тобою покінчити. Гадаю, ти знаєш причину.

— З помсти, — похмуро відказала Баська. — І з обережності. Він нічим себе не зраджував, і я й гадки не мала, що це зайшло так далеко. Ти мене просто, як обухом по голові вдарила… Гавел… Я навіть гадала, ніби він мене кохає…

— Мабуть, наїжджав зі слізьми на очах, — безжально правила я. — Швидше думай, бо ми тут щось маємо ухвалити. Май на увазі: майор чудово знає, що ти сьогодні була у Біланові, і, мабуть, знає, що там була і я. Решту все він вирахує, і треба буде відповідати на його запитання.

Баська нараз пожвавішала, до неї повернулася звичайна її енергія.

— От-от! Ну, що, ти довідалась, чи то був майорів підлеглий?

— Судячи з усього — не був. То була Пєжачекова людина.

— Ну, тоді гаплик. Звідси випливає, що Гавел і Пєжачек — одне кодло, інакше кінці не сходяться. Тепер вони обидва знають, про що довідалась я вчора, і Гавел спробує знищити не тільки мене, а й тебе. Я і вчора з тобою розмовляла, і сьогодні. Розуму не приберу, що тепер робити.

— Можу тобі сказати, того ти не зробиш: не вилізеш з машини, доки у всьому щиро не признаєшся. Інакше я їду просто до майора.

— Не роби дурниць! — занепокоїлася Баська. — Певно, що признаюся, бо тепер можна розраховувати тільки на тебе. Така пекельна каша заварилася, що просто жах…

Пізно ввечері, у темній машині, на темній вулиці я, врешті, почула у всіх подробицях, яке дивовижне дійство розігрувалося навколо мене протягом кількох місяців…

* * *

У жахливому скандалі, що вибухнув після виявлення крадіжки в Мартіновому помешканні, брали активну участь Мартін, Баська і Донат, Павел пробував якось пом’якшити ситуацію. Проте, бачучи безнадійність своїх намагань, зрікся їх і зрештою заходився розносити супротивникам чай. Спершу почалися взаємні звинувачення, потім, навпаки, усі впали у страшенну самокритику, і нарешті визнали, що всі однаково винні. Проте з’ясування міри провини — невелике досягнення. Треба було віднайти втрачений скарб. Однаково винні постановили докласти однакових зусиль, аби віднайти й повернути втрачений скарб, хоча уявлення не мали, що ж треба робити. Павел, який з почуття солідарності теж пристав до ради, запропонував по черзі натовкти пику обом можливим злочинцям. Баська вважала за доцільне забратися таємно до їхніх помешкань і все там обстежити й перетрусити. Донат пропонував пильнувати філателістичного ринку, хоча одразу ж попередив, що не знає, як саме це робиться, бо не розуміється на марках. Мартін вимагав завести знайомства з усіма представниками «тіньового» бізнесу, всіма дурисвітами і взагалі всіма покидьками суспільства. Найшвидше пощастило нав’язати знайомства серед друзів двох негідників, оскільки Баська була в гарних взаєминах із силою-силенною предивних людей. Вже за тиждень вона принесла жахливу звістку: близький знайомий одного з тих двох виїхав за кордон. Мартін впав у депресію.

— Клямка, — сказав він із невимовним сумом. — Якщо він не вивіз скарбу, то я — Грета Гарбо. Лишається тільки вдавитися.

— А це як хочеш, — сказав Павел, — тільки не харакірі, бо потім клопоту не обберешся.

— Тихо! — скипіла Баська. — Вивіз, ну, нехай вивіз, то й що з того?

— А те, що марок ми більше не бачитимемо як своїх вух.

— Хто сказав? Їх треба буде просто викупити. Ти ж знаєш, що там було. Хоча, звісно, це нелегко, бо треба купляти такі самі.

Мартін глянув на неї, наче та була несповна розуму.

— Скажи мені, будь ласка, за які гроші? Знаєш, скільки вони коштують?

— Ну, скільки?

— Точно не знаю. Якусь астрономічну суму. І потім, не кажучи вже про самі кошти, я взагалі сумніваюсь, чи знайдеться в Польщі інший такий комплект марок.

— Не конче купляти все гамузом, можна й частинами.

— Частин теж може не бути. Там були унікальні марки. З таким самим успіхом можна почати колекціонувати Рембрандта в оригіналі. Спробуй зробити це в Польщі.

— На Заході, мо’, й можна буде викупити, — муркнув Донат.

Мартін демонічно зареготав:

— Повертаюся до свого першого запитання: за які кошти?

— За гроші, — холодно пояснила Баська.

— Але на Заході вийде тільки за долари, — поправив її Павел. — Мо’, ви їх маєте? Бо я, наприклад, ні…

— А знаєте, що в цьому найкумедніше? — ядуче запитав Донат. — Що та сволота, яка вкрала твій скарб, має також і долари. Вони, між іншим, валютники. Вони могли б і викупити…

— Не хочу здатися нечемним, але йди ти під три чорти, — визвірився Мартін. — Мені треба заспокоїтися і скупчитися, а також помізкувати над тим, як їх змусити повернути нам марки або відкупитися…

Протягом двох днів люта гризота невпинно точила душі всіх зацікавлених. У Мартіна був такий психічний стан, що Павел рішуче протестував проти того, щоб він залишився сам. Баська з Донатом (на дві третини винні а тому, що сталося) намагалися налагодити зв’язки у клубі філателістів. Після всіх цих заходів вони почувалися ще гірше, бо єдине, що їм лишалося, це стати жертвою власної омани. Крім того, навіть схожі марки можуть виявитися фальшивими.

— Ех, мав би я того мерзотника в руках! — тоскно процідив Донат.

— Міг би мати, — зауважила роз’юшена Баська. — В певному розумінні можеш мати й тепер, не знаю тільки чи згодишся.

— Що за ідіотські сумніви!..

— Отже, як на мене, рада лиш одна. Скупити марки на Заході за гроші тих крадіїв. Тих чи інших — один біс.

— Гадаєш, тобі пощастить їх умовити продати? Вже бачу, як продавці піднімають ціну! Не сміши мене.

— Дурний піп — дурна і його молитва! В мене є одна ідея. Злодії вкрали, злодії за це й заплатять. Іншої ради нема, бо якщо Мартін накладе на себе руки — це буде на нашому сумлінні. Не знаю, як ти, а особисто я волію мати на сумлінні всіх махінаторів та дурисвітів ПНР, аніж одного Мартіна.

Вигляд Мартінів свідчив, що найгірші побоювання — цілком виправдані. Треба було щось робити. Баська зібрала всіх у себе вдома, пригостила Мартіна божественним салатом, щоб хоч якось його потішити, й оприлюднила свій план. Почала з кінця.

— На Заході скупити можливо, чи не так? Відповідайте спокійно, як нормальні люди, і спокійно ждіть, що я скажу далі. Можливо, та?

— Можливо, — відповів Мартін дивно зміненим голосом. — Напевно, можна буде скупити всі до одної.

— Чудово. Тільки треба мати гроші. Долари. Згодні?

— Мовиш цілком логічно, — визнав Павел. — І скільки ж треба їх мати?

Мартін мовчки тицяв виделкою у салат. Донат не озивався. Павел узяв на себе весь тягар розмови.

— Судячи з того, що казав Мартін, це щонайменше сто «кусків». А то й більше.

— Це означає, що злодії мають тепер ті сто «кусків», а то й більше, які вкрали у Мартіна. Їх треба у них відняти… не збивайте мене… відняти в наших тутешніх злодіїв!

— А як це зробити? — поцікавився Мартін.

— Дуже просто. Грабувати їх. Нападати, тріскати по черепку й віднімати! Засоби можуть бути всілякі, і можна над цим ще помізкувати, але ми маємо відняти у валютників з чорного ринку стільки, скільки потрібно на марки, переслати валюту на Захід і скупити всю колекцію. Та й привезти назад. Я вважаю, що ми мусимо це зробити.

— Чудова думка, — прошепотів Мартін, часинку помовчавши.

— Але ж це злочин! — непевно сказав Павел.

— І навіть два злочини нараз, — уточнив Донат. — Крадіжка й напади — один, контрабанда — другий…

— Цілком може бути, — погодилася Баська без будь-яких зайвих емоцій. — То й що? Діятимемо так, щоб нас ніхто не накрив, а наслідки будуть плідні для всіх.

— Ну, крім отих, пограбованих…

— А тобі їх шкода? «Викладуть» щось і для загального добра. Не збідніють.

— А в чому ж, на твою думку, те «загальне добро»?

— Ну, принаймні ми хочемо повернути те, що мало стати державною власністю.

— Але ж вони украли не в народу…

— Ну то й що? Народ мав одержати колекцію й одержить. Аби ми всі були спокійні, дай, Мартіне, слово, що ти в жодному разі того спадку не приймеш, а як і приймеш, то віддаси до музею… Чи щось у цьому дусі. Тож вони відшкодують ту величезну суму народних грошей, яку самі вкрали. Згода?

— Вона має рацію, — рішуче втрутився Донат. — Це приблизно те саме, що, приміром, було б, якби вкрали «Мону Лізу», а представники чорного ринку викупили її для Національного музею. Можна ж їм таке зробити?

— У мене погано з уявою, — поскаржився Павел. — Не знаю, чи можна…

— Ба, — озвався Мартін, — можна, якщо їхні гроші там. А з тими, що тут, не можна. Їм довелося б тримати їх легально й легально вивозити. Інакше — злочин.

— А те, що вони повивозили марки, — не злочин?

— Злочин.

— Отже, ми усунемо один злочин з допомогою іншого. Треба вирішити, який з них гірший. Якщо говорити про наш злочин, то ми вивозимо долари, яких держава вже ніколи не побачить. Отже, якщо це й злочин, то не бозна-який!

— Зате завдяки нашим діям вона живовидячки побачить марки. Гадаю, інакше ми назад їх не повернемо.

— Вона має рацію, — повторив Донат. — Як ти, Мартіне, не хочеш, то можеш не брати в цьому участі, зрештою винні ми, вона і я. А ти не зобов’язаний.

— Я візьму участь у всьому, що допоможе повернути скарб, — холодно оголосив Мартін. — Злочин, то злочин. Тільки я гаразд не уявляю, як ви все це організуєте.

— Нехай скаже він, — відповіла Баська, показуючи на Доната.

— Ми вчора все обговорили. Я аж захрип, — Донат спромігся на найвище приступне для нього красномовство. — Операція має здійснюватися в чотири етапи, — доповів він рішуче. — Перший — здобути валюту. Другий — переслати її на Захід. Третій — реалізувати її на Заході, найкраще у Швеції. Четверте — скупити самі марки.

— І перевезти їх знову сюди, — додала Баська. — Теж нелегально, щоб усе від початку й до кінця залишилось у таємниці.

— Три останні видаються мені набагато здійсненнішими, ніж перший, — зауважив Мартін. — Незрозуміло, де ми добуватимемо те, що маємо пересилати…

— Ми повинні чинити на них напади, — нагадав Павел.

— На кого, власне кажучи?

— На розбишак, злодіїв та махляїв. Бо, май на увазі, тільки в них є доларова готівка.

Мартін устиг трохи оговтатися і тепер не мав такого вигляду, ніби самогубство вже вчинено.

— Напасти на харцизяку — приємна штука… Але десь за два тижні нас розшукуватиме вся міліція країни.

— У тім-то й сила, що ніхто нас не розшукуватиме. Ніхто, я певен, із пограбованих і обікрадених не заявить у міліцію.

— Чому? Бо переріжемо горло?

— Бовдур, — урвала Баська. — Хіба ми зугарні на мокре діло? Слухай, що він каже, і не перебивай старших!

Донат весь час заховував філософський спокій.

— Уся штука в тому, хто від цього втратить, — терпляче заходився пояснювати він. — Поміркуй логічно. Багаті спекулянти з чорного ринку, переважно, приватники, що живуть із так званої «тіньової економіки» (а треба вибирати тільки таких), як долари, так і наші гроші добувають незаконно. Жоден з них не побіжить як оглашенний скаржитися міліції, кожен сидітиме тихо і вдаватиме, ніби все гаразд. Ніхто не признається, що має валюту.

— Справді, — погодився Мартін. — Джерело наче непогане. Але як їх брати за горло? З допомогою шантажу?

— Краще з допомогою грабунку й несподіваних нальотів. Подробиці узгоджуватимуться як до ситуації.

— Добре. А що потім?

— Потім пересилатимемо.

— Як?

— Поштою, — потішено відповіла Баська. — Так, як казала Йоанна, пам’ятаєте? Напихати папірцями гарні народні вироби й посилати до Швеції, пишучи зворотну адресу на будь-яку особу, бажано фіктивну.

— А як же у Швеції?

— Не вимагай одразу всього. Як буде у Швеції — цього ми ще не знаємо. Тут останнє слово за тобою.

— А! — з очевидною полегкістю сказав Мартін. — Кажеш, останнє? А я вже думав, що мені доведеться брати безпосередню участь у пограбуваннях! Це було б зле, адже я в цьому не битий, як мовиться, не туди руки стоять! Що ж від мене вимагається?

— Ти маєш там знайомих, правда? Потрібен хтось надійний, хто виймав би валюту і клав на якийсь рахунок. Знаєш такого?

— Знаю, — відповів Мартін, трохи подумавши. — Але не у Швеції, а в Норвегії. — Дарма. Хто це?

— Один оригінал. Любить усе незвичайне. Але стривайте… Ті, хто посилає звідси, можуть бути фіктивними особами, це пройде. Та що коли в разі провалу хтось добереться до адресата? Усе випливе на поверхню, і замість повернути собі марки, ми сядемо за грати…

Павел, який доти німував, збуджено заходив по кімнаті.

— От, власне, — сказав він нарешті. — Це буде зле. Якщо нас, крий Боже, схоплять на півдорозі, ніхто нам не повірить, що йдеться про марки. Тож я вважаю, що злочинні дії треба якось відшкодувати, адже ми вдаємося до злочину…

— Таж ми хочемо повернути народну власність! Хіба це не відшкодування?

— Воно-то так, але цього мало. Я маю на увазі державні кошти. Вважаю, що частина доларів із чорного ринку має перейти безпосередньо до державної скарбниці. Тільки тоді я матиму чисте сумління.

— Гадаєш, це мало, коли у власність держави перейдуть такі марки? — зневажливо пирхнула Баська.

— Марки — не наш луп. Вони не від нас. Ну, як би вам пояснити? Словом, я гадаю, що належить висилати на державний рахунок якийсь відсоток із здобичі. Ми вдаємося до злочину, бо мусимо, але й держава щось із того матиме.

Після певних роздумів усі пристали на його думку. Відрахунки на користь скривдженої злочином держави видавалися актом справедливості; крім того, це послаблювало в разі чого можливу підозру, що ми діємо тільки для власної вигоди. Як справедливу частку визначено 20 %.

— Я починаю почуватися шляхетним філантропом, — саркастично заявив Мартін. — Гаразд, а як бути зі Швецією?

— Може, посилати «до запитання»? — несміливо запропонувала Баська.

— Ні. Так запам’ятають того, хто одержуватиме пакунки.

— Тоді, може, різні поштамти, різні міста?

Донат похитав головою.

— Неодмінно зацікавляться пакунками, які постійно йдуть «до запитання». — Краще на різні прізвища. До знайомих тамтого оригінала…

— Ні, не так! — урвав Мартін у пориві раптового натхнення. — Ба більше — до чужих людей. Я трохи знаю Швецію. Тож уявіть собі таке. До чужих людей телефонує хтось, хто називається Гансом Єнсеном чи якось так, каже, що до них надійде пакунок, бо його знайомий переплутав адресу, що він дуже перепрошує і просить, щоб йому переслали цей пакунок «до запитання», на ім’я цього Єнса Гансена.

— Ганса Єнсена, — поправив Павел.

— Не вмер Данило… Ну, а він, мовляв, відшкодує вартість пересилання. Скоро завітає особисто. А там тих Єнсенів та Гансенів як собак, ніхто не запам’ятає й нічого не запідозрить. Тепер уявімо собі, що пакунок, напханий валютою, якось там «засвітиться» як контрабанда — тоді доберуться до одного-двох осіб, а ті особи засвідчать, що переслали «до запитання» Гансові Єнсенові, якого зроду в вічі не бачили, і тут ланцюжок урветься. На пошті можуть запам’ятати того, хто одержав, пакунок. Скажуть, молодий, високий, патлатий, бородатий. Якщо на переднього зуба він надягне золоту коронку разового вжитку, то всі говоритимуть про ту коронку, а які губи — забудуть.

— Дуже добре, — похвалив Донат. — Сам чорт ногу зламає.

— Одначе у твоїй особі вмер злодій з ласки Божої, — вразилася Баська.

— Маєш рацію, — гірко погодився Мартін. — Нарешті я знайшов самого себе. Тільки не знаю, як я повідомлю свого знайомого. Викласти все по телефону?

— Ти що, з дуба впав? — ужахнулася Баська.

— Справді, — зауважив Павел. — Ти ще повідом про це у пресі. Ні, тут треба листом, — запропонував він.

— Листом можна, — погодився Мартін. — Хоча краще, звичайно, в особистій розмові, бо я навряд чи зможу всі ці складні речі врозумливо викласти чужою мовою. Але спробувати можна.

— Листа прочитають, — запротестувала Баська.

— Хто?

— Ну, якісь там контролери, цензори.

Мартін похитав головою.

— Я добре знаю, що закордонні листи цензурі не підлягають. Кореспонденція звичайних собі людей нікого не цікавить, а ми в даному разі звичайні люди. Телепатія відпадає. Я не почуваю до неї жодного потягу… А що, ти маєш якісь інші пропозиції?

— А як тебе з кимось переплутають і прочитають помилково?

— Стривайте! — втрутився Донат. — Береженого Бог береже. Жодних ризикованих кроків, один чорт знає, що може трапитися. Листа треба переслати через якогось моряка.

— Може, ти скажеш, де його взяти? Я особисто не знаю жодного.

— Але ж у Свіноуйсті моряків як маку, — натхненно підхопив Павел.

— Ай справді! — втішився Мартін. — Зараз же іду до Свіноуйстя. Кінець листопада — знакомитий час для відпочинку над морським прибоєм…

— І гарний час для моряків, ти, фраєре! Влітку морякам ніколи, туди приїздять певного гатунку панночки, щоб їх розважити, а тепер їм робити нічого і кожен охоче піде з тобою випити.

— Виходить, я маю виступати в ролі зимової панночки?

— Так, достеменно так, зимової панночки. Ти маєш заприятелювати з якимось моряком. Даси йому листа, а він його вкине до поштової скриньки за кордоном. Твій знайомий хай тобі відповість у такий самий спосіб. Наскільки я знаю, Швеція й Норвегія мають безпосередній вихід до моря, і там неважко знайти моряка. Про всяк випадок не починаймо з дурних помилок.

— Першої дурної помилки ми вже припустилися і тепер за це розплачуємося. Тепер треба підрахувати, скільки маємо настачити валюти. Чи знаєш ти, бодай приблизно, скільки коштують марки?

— Знаю, — похмуро відповів Мартін. — Я навіть ношу ці відомості з собою. Я все підрахував, можете поглянути.

Він повагом видобув з кишені кілька карток. Майбутні злодії стригли на нього очима, не передчуваючи нічого лихого. Павел натоптав люльку свіжим тютюном. Баська піднесла до рота склянку з холодним чаєм.

Мартін порозкладав на столі картки.

— Виходить усього, — сказав він спроквола, не перестаючи вивчати свої нотатки, — виходить усього… 329 000 фунтів за торішніми каталожними цінами.

Баська похлинулася чаєм. Павел висипав додолу весь тютюн. Донат закам’янів.

— 329 000 чого? — запитав він з неймовірою.

— Фунтів.

— Яких фунтів?

— Англійських.

— Царице небесна! — Баська перевела подих. — Скільки ж воно виходить? — запитала вона, затинаючись. — Сконаю через тебе від серцевого нападу…

— У доларах?

— Не будемо ж ми грабувати в фунтах!

— Кат його знає. У капіталістичному світі панує такий нелад, що дуже важко розібратися. Здається мені, останнім часом виходило десь близько півтора долара на фунт. Це було б… Зараз… 493 500 доларів.

— Півмільйона, — врочисто промовив Донат.

Павел із тютюном та люлькою виліз із-під столу.

— З тобою все гаразд? — запитав він турботливо. — Може, ти ненароком додав зайві нулі?

Мартін демонічно розреготався.

— Нас гублять дві надзвичайно цінні марки. Так званий австрійський Меркурій і той вражий Маврикій. Шановний дідусь, засновник колекції, у своїй жадобі збирати марки не обмежився одною штукою. Меркуріїв у нього було десь із тринадцять, серед них непогашених червоних — чотири, погашених три, непогашених і погашених рожевих теж по три. Два Маврикії… Де той песиголовець доп’яв Маврикіїв? Усе це разом становить круглу суму 135 400 фунтів.

— Дай спокій фунтам, вони тільки вносять плутанину. Лічи в доларах!

— Не вмію. У каталогах було в фунтах.

— Виходить, решта всі — то вже дріб’язок?

— Авжеж. Вважай, дріб’язок. Наприклад, Гондурас, два комплекти авіапошти по 12 000 фунтів, всього 24 000. Небіжчиця королева Вікторія, дві штуки по 1250…

— Стара гріховода, — прошепотіла Баська з неприхованою зневагою.

— Отой паскуда Наполеон, тисяча вісімсот, три штуки. Мусянжовий бельгійський король Леопольд — 275 фунтів, а блакитний — триста…

— Отака свинота й така дорога, — засмутився Павел.

— Звертаю вашу увагу на те, що ціни торішні, — продовжував свій монолог Мартін, якого аж судомило з лютощів. — Марки дорожчають. Напевно, вже підскочили в ціні. Крім того, можливо, розрахунки тепер інші, доларів на один фунт виходить більше. Що й казати, добрячий шмат хапонув наш «колега»!

— Ну, добре, — урвав Павел. — Дідько з ним. Не розтроюджуй собі душу…

— Нічого страшного! Просто поставимо собі за мету награбувати 600 000, — нетерпляче підсумувала Баська. — Яка різниця, 300 чи 600?

— І ще ті 20 % на державний рахунок… — нагадав Павел.

— Ну, нехай буде 800 000.

Мартін із жалем зирнув на Баську. Павел взяв у нього картки з нотатками і заходився їх із цікавістю переглядати. Донат із сумнівом похитав головою.

— Чи пощастить нам стільки награбувати?

Баська не здавалась і не втрачала самовладання.

— А чом би й ні? Уяви собі, пощастить. Посилати по 5000, усе це вміститься у маленькій подушечці, отож, якщо поділити…

— 118, — оголосив Мартін. 115 пакунків. Ні, менше, бо ще кластиметься на державний рахунок; отже, якщо всього 600 000, то скільки це буде?

— 120.

— Виходить, 120 пакунків. Якщо чотири особи, то випадає тільки по ЗО на душу, а може, в одну подушку влізе й більше. А втім, не варто пересилати все одразу!

— Я мав на увазі можливості валютників.

— Знаєш, якщо говорити про можливості валютників, то ми могли б любісінько запланувати вісім мільйонів, а не 800 000, — задумливо промовив Мартін.

Занепокоєний Павел заходився лічити.

— Що? 120 нападів?!

— Які 120? Чи ви подуріли! За кого ви їх маєте? Ви що, гадаєте, порядний валютник має цього добра 5000? 5000 він носить із собою на дрібні витрати!

— Мабуть, вона має слушність, — нерішуче визнав Донат. — Судячи з того, що я чув, така чорноринкова акула повинна мати щонайменше 150 000, інакше з нею ні про що балакати.

— Мабуть, що так, — підтвердив Мартін. — Отже, дуки-срібляники…

— Хвилинку, — урвав Павел. — Стривайте. Скупники награбованого теж?

— Скупники? А чом би й ні?

— Бо вони мають усілякі речі: золото, діаманти. Беремо теж?

— Що ти! Боронь Боже! Що ти з усім цим робитимеш? Почнеш торгувати, тебе одразу накриють! Жодних діамантів! І мови бути не може!

— Так от, щоб не було непорозумінь, — застеріг Донат. — Беремо тільки доларову готівку. По голові нікого не бити, взагалі ніяких тілесних ушкоджень.

— І психічних теж, — утрутився Мартін. — І вибираймо самих розбишак, злодіяк, пачкарів та іншу негідь. Нехай розплачуються за своїх друзів. Спочатку треба визначити конкретних осіб…

Отак виникла «спецгрупа», чиї відчайдушні члени вбачали у грабіжницьких нападах єдину можливість викрутитися з халепи. Щиро кажучи, їхні почуття не були однакові. Баська всі ці акції розглядала як цікавий різновид розваг; пригнічений Мартін, якому засяяв промінь надії на відновлення честі й добробуту, залишався сліпим і глухим до всього іншого. Донат, якого гризли докори сумління, зосередився на відновленні соціальної справедливості. Глибоко схвильований Павел взяв участь у всій справі з почуття дружньої вірності, і йому навіть у голову не стукнуло, що він, не винний ні в чому, міг би лишатися осторонь.

Вибір конкретних жертв не становив особливих труднощів. Кожен щонайменше чув про якогось дурисвіта, крадія або іншого гешефтмахера. Щодо Баськи, то її інформація могла задовольнити й далеко ширший попит на негідників. Загал водіїв та механіків виявився напрочуд обізнаним. Для початку вибрали двох: один збагатився на крадіжках державного майна, другий — на контрабанді. Один жив у Пляцувці, а другий — у Фалениці й обидва тішилися чудовою славою.

Спосіб життя та звички пачкаря з Фалениці вже за тиждень Баська знала у всіх подробицях, бо до Фалениці могла дістатися автобусом. Тож вона скликала «військову раду» і поділилася зі своїми спільниками наслідками спостережень.

— У його мешканні на другому поверсі, між вікнами, є дещо з меблів. До нього треба лізти вночі, бо там цілий день сторожує якась тітка. В кімнаті на першому поверсі він провадить усі свої грошові операції, бюрко стоїть саме там, але гроші він увечері відносить нагору і ховає в тих меблях. Треба лізти драбиною, бо внизу всі вікна заґратовані, а на другому поверсі є вікно, що відчиняється з ванної кімнати, і його часто не зачиняють.

— Ти знаєш якогось циркового акробата? — поцікавився Павел.

— Тю! Ти що, не здерешся звичайною драбиною, там же не дуже високо! Зразу давай тобі циркача.

— А звідки ти знаєш, що він ховає валюту в якихось меблях між вікнами? — підозріливо запитав Мартін.

— А я бачила в бінокля. Вони майже ніколи не запинають вікон, бо кругом пустка. Я все побачила в бінокля. До нього весь час рипаються якісь непевні типи. Це нам на руку, в разі чого підозра впаде на них… Собака не шкідливий, — провадила Баська. — Як йому щось дати, глитне і оком не змигне. Певно, ті свині-господарі кепсько його годують. Треба буде шматок м’яса начинити сонним порошком. Мене він уже добре знає.

— Ну, гаразд. Для пса шматок м’яса і порошок. А люди?

— Що люди?

— Ти і їм даси шматок м’яса з сонним порошком?

— Ні… Тут треба подумати…

— Взяти в руку що попало і сказати: «Мовчи, бо застрелю?» — нерішуче запропонував Павел.

— Або я знаю…

— Це ризиковано, — жовчно зауважив Мартін. — Можна напоротися на когось, хто мислить логічно. Якщо говориться «мовчати», ясно — ніхто не вистрілить. Адже стрілянина привертає увагу.

— Ну, то, може, накинути їм на обличчя якусь хустку чи мішковину…

— Відпадає, — рішуче урвав Донат. — Людей треба присипляти.

— Чим? — незадоволено запитала Баська.

— Не знаю. Треба щось придумати. Всіляких сонних засобів — тьма. Слід пошукати чогось підходящого, а то в нас нічого не вийде. Поспитати лікарів або хіміків.

— У мене є кілька знайомих у Медичній академії, — заявив Мартін.

— А той другий, як? — запитав Павел. — З тієї, як її там, Пляцувки? Там теж треба залазити драбиною у вікно?

— А звідки мені знати? — образилася Баська. — Я взагалі не знаю, як туди їздити, мабуть, не ходить жоден автобус. Не брати ж мені таксі!

— Треба б поглянути, може, там простіше?..

Урешті-решт після наради, у найближчу неділю, вся компанія вибралася на прогулянку до Пляцувки Донатовою машиною. День, незважаючи на пізню осінь, був теплий і сонячний. Садибу афериста знайшли майже зразу; будинок стояв у глибині садка, загорожу заступала дірчаста сітка, тож дістатися туди не становило труднощів. Донат зупинив машину неподалік, і тут виявилося, що охочих залазити в сад серед присутніх нема. Всі почувалися якось дивно, не знали, на яку ступити.

— Мені коти шкрябають на душі, — заявив Мартін.

— І мені теж, — признався Павел.

— Я піду, лазитиму там, як хлопчисько, мене запитають, що я тут загубив, і що я скажу?

— Скажеш, що хочеш найнятися на косовицю, — єхидно порадила Баська.

— Ти нічим не ризикуєш, о цій порі року охочих наймати косарів все одно не знайдеш.

— Подумають, що я несповна.

— А тобі до того що? Вони ж тебе все одно не знають!

— Взагалі не можна допускати, щоб нас хтось побачив, — застеріг Мартін.

— Одразу вклепаємося…

— Так що, маємо тебе просити?

Донат похмуро мовчав, спершись на кермо. Мартін запалив цигарку і задивився в небо. Баська осатаніла.

— Телепні, капустяні голови! Ні на що не здатні! Ідіть ви під три чорти!. Я піду сама. Ти хоч постав десь тут свою машину, аби тікати бодай не пішки, якщо доведеться. Хоча б це ти зугарний зробити?

Вона вискочила з машини. Павел, белькочучи щось про потребу бути обережною, вискочив слідом за нею. Баська звеліла йому стати біля штахет і притримувати відхилену дошку, а сама прослизнула в садок. Донат розвернув машину.

Будівництво об’єкта було тільки-но закінчене. Під однією стіною лежали рештки будівельних матеріалів у вигляді грузу, піску та щебінки. Навколо вілли панували тиша та спокій; біля східців у промінні осіннього сонця вигрівався кіт. Його вигляд упевнив Баську, що собаки можна не боятися.

Вона обійшла довкола будинку. З протилежного боку одне з вікон було відчинене: звідти чувся брязкіт посуду й невиразний спів. Баська вирішила не зазирати всередину і згинці прослизнула під вікном до іншого крила будинку. Повагавшись хвилину-другу, зійшла на ґанок і натиснула на клямку вхідних дверей. Двері виявилися відчинені. Баська пристояла на порозі, відтак увійшла. Вона побачила передпокій, звідки троє дверей вели до інших кімнат. Одні двері були ледь прочинені, у кімнаті за ними тихо грало радіо. Баська, не дихаючи, зайшла туди й одразу побачила дві речі, які вмить наелектризували. Однією з них було чимале бюрко (воно стояло неподалік дверей, боком до вікна); другою — ноги, що стирчали позад бюрка, чоловічі, задерті на валик канапи. Вони затамувала віддих і почула гучне хропіння. Надзвичайно обережно, навшпиньки, наблизилася до бюрка…

Донат і Мартін сиділи в машині, обидва мовчки і в однакових позах. Донат спирався плечима на кермо, а Мартін на спинку переднього сидіння. Здавалося, вони сиділи так уже півроку і ніяк не могли збагнути, що ж там робить Баська. Їх переслідувала причеплива думка, що Баську схопили, і вона під тортурами у всьому зізналася.

— На твоєму місці я тримав би його весь час увімкненим, — пробурмотів Мартін.

— Не можна, витратимо забагато бензину, — знехотя відповів Донат і глипнув у бокове дзеркальце. — Ну, все! Йдуть!!!

Мартін глянув у задає віконце. Баська й Павел поспішали майже бігцем до машини. У Павела був якийсь чудний вираз обличчя, трохи болісний, трохи отетерілий. Він сів перший, Баська за ним.

— Газуй! Мерщій! Щезаємо!

Вона запустила руку аж по лікоть у свого кошика, шукаючи цигарок. Мартін повернув голову до Павела.

— Що там? — нетерпляче запитав він.

— Хай йому морока! — відказав Павел. — Вона прищикнула мені пальця.

Донат і Мартін разом витріщилися на Баську, яка саме збиралася запалити цигарку.

— Та не вона, — поквапливо пояснив Павел. — Дошка прищикнула. Мабуть, загнав дерево…

— Та їдь же ти, ради Бога, чого ждеш? — нервово зашепотіла Баська. — Я вам усе зараз поясню, але їдьмо звідси.

Вона набрала у груда повітря, трохи віддихалася, прикрутила відчинене віконце, заждала, поки вони від’їхали на чималу відстань, і почала нарешті свою розповідь. Спільники слухали мовчки, сповнені тривоги й найгірших передчуттів.

— … Він хропів, але радіо трохи його глушило, — провадила Баська. — Я намагалася майже не дихати, боялася, що він прокинеться хоча б уже через те, що заснув у незручній позі: ноги на валику канапи…

— А може, йому снилося, що він зв’язаний? — увернув Павел.

— Можливо. Взагалі я проти того, аби чоловіки спали вдень. Я цього просто не зношу, тож так йому й треба! У нього не тільки була незамкнена шухляда бюрка, а й висів на стільці його піджак, тож я обібрала його до ниточки. Дещо я знайшла й у портфелі, ще дещо — внизу в шафі. Я боялася ступити зайвий крок, боялася, щоб не приперлася та баба з кухні, взагалі ви не можете собі уявити, як я боялася…

Донат раптом так загальмував, що Баська ледь не вибила головою чільного скла. Він заглушив мотор і повернувся до неї. У машині запанувала гробова тиша.

— Не доберу, про що ти говориш… Розкажи-но ще.

— Я вчинила крадіжку, — спокійно пояснила Баська. — Забрала у нього все, що було у портфелі та в бюрку. Справді, тут пішло все легше, ніж у Фалениці, не треба було його присипляти, він заснув сам, добровільно…

— Господа Боже мій!..

Баська повела плечима і постукала собі в чоло.

— Ну, чого ти так дивуєшся? Колись же треба було почати. Випадок сам плив до рук, а цей ледащо, мало того, що дурисвіт, так ще й спить удень!

У машині знову залягла тиша. Троє спільників ошелешено дивилися на неї. Обмізкувати злочин теоретично — це одне, а здійснити крадіжку на практиці — зовсім інше. Доконаний злочин страшенно їх вразив. Невивержений вулкан змішаних почуттів, де перше місце належало гніву, не дозволяв їм відновити душевну рівновагу.

— Ти що, розігруєш нас чи говориш серйозно? — запитав раптом Мартін із чемним зацікавленням.

Замість відповіді Баська сягнула до кошика і продемонструвала цілу купу зелених банкнот і окрему купу рідних, вітчизняних сотень. Картина була приголомшлива.

— О Боже! — ледь чутно згукнув Павел.

— А скільки тут усього? — спитав Донат якимось не своїм голосом.

— Не знаю. Можна полічити.

Під час ліку панувала цілковита тиша.

— 5400 «зелененьких» і 48 000 злотих. Вистачить?

— На що?!

— На почин і на видатки. Треба купити подушок, у яких ми посилатимемо валюту за кордон, та й Мартінові треба буде поїхати за щось до Свіноуйстя. Він же не піде туди пішки й не ночуватиме під мостом. Що ви всі сидите, як тороплені? Повинні ми скупити марки чи ні? Я поклала початок, і ви ноги повинні мені цілувати.

Спільники не переставали торопіти на неї. Поволі оговтувалися після шоку. Отже, запланований злочин став доконаним фактом, це треба було визнати, ба більше, цьому треба було радіти! Перший крок — завжди найважчий. Вони вже вийшли на той єдиний шлях, що веде до мети… Баська переступила бар’єр… Вони видивлялися на неї, і вона видавалася їм то небесним створінням, то чудовиськом…

— Я пропоную, — випалив Мартін, — від’їхати звідси якнайдалі. Він може вибігти з дому на розшуки втраченого майна. Мені не хотілося б бути найближчим об’єктом, на який він наткнеться.

— А що? — якось розгублено здивувався Павел. — Ми йому нічого не повернемо?..

— Зцапів? — обурилася Баська. — А він Наполеона нам поверне? Перестань жахатися, тішся тим, що то не ти в нього поцупив і що тобі не довелося встрявати з ним у бійку. Ви що гадали, побалакаємо, заплануємо, і на тому край? Ні, не вийде, план треба виконати.

Донат натис на стартера і тихенько рушив у бік міста.

— Що правда, то правда, — сумно зітхнув він. — 3 біса паскудно на душі, але іншої ради нема…

Дорогою всі негативні емоції поволі розвіялися, повернулася здатність нормально мислити. Думка про те, що один дурисвіт повинен платити за провини іншого, почала справляти втіху. Правда, докори сумління час від часу ще озивалися, але їх заглушувала реальна надія на те, що мети буде досягнено. Якщо афера має початок, то повинна мати й кінець. На цій думці наголосив Мартін.

— Знаєте, коли я знов матиму весь комплект марок, — надудлюся, як ще зроду не надудлювався! — мрійливо промовив він. — То буде найщасливіша хвилина в моєму житті. Щоб дожити до неї, бракує тільки 794 600 доларів…

— Менше, — виправив його Донат. — Злоті теж треба враховувати.

— Що ж воно виходить, — докірливо докинув Павел. — Ми ж говорили тільки про долари. Нащо ти реквізувала в нього ще й гроші?

— Нашу готівку теж треба брати, — повчально відповіла Баська. — Можливо, нам пощастить купити дещицю на чорному ринку. Крім того, у мене народилася ще одна ідея. Словом, хочу вам повідомити, що треба брати будь-яку валюту — все, що навинеться під руку. А тепер — до роботи, сама за вас я всього не перероблю.

Тож Мартін поїхав до Свіноуйстя і просидів там днів із десять. Завдяки енергійним діям трьох спільників, крім фаленицького контрабандиста, виявлено ще кілька «об’єктів», зокрема такого собі пана Ленарчика. Відомості про Ленарчика, власника численних автомобільних майстерень, не могли не знати в середовищі водіїв та автомеханіків. Баська почала обережно навідуватися до крамниць Певексу, пасучи очима не так на те, що було в продажу, як на постійних відвідувачів. Павел і Донат, ніби між іншим, поширювали серед знайомих чутки, начебто знають когось, хто хоче купити велику суму доларів за приступну ціну. Все йшло за планом. Мартін повернувся до Варшави натомлений, але сповнений тріумфу.

— Я вбив двох зайців, — повідомив він решті ватаги. — Покрутив мозком, і все пішло на лад.

— Ти що, запопав моряка?

— Авжеж, навіть двох.

— Для чого стільки?

— Треба. На одного не можна покластися. Регулярний зв’язок з одним моряком — ризикований, та й він сам почне гнути кирпу.

— Але ж обидва знають тебе особисто.

— Де ж пак: не знає жоден. Звуть мене Міхал Ковальський, а з себе я непримітний. Один взяв у мене готову кореспонденцію і вкинув у поштову скриньку в одному з норвезьких портів, а другий привіз мені відповідь. Перший привезе ще одного листа для Міхала Ковальського «до запитання» на головпоштамті, приклеїть марку і вкине його до поштової скриньки у Свіноуйстю. Та й по всьому. Можу з кимось із них побачитися принаймні ще раз, у крайній потребі. А може, й ніколи.

— Ну добре, а що в тому листі?

— У тому листі список прізвищ та адрес чужих людей, яким ми перешлемо наші пакунки з контрабандою.

— Виходить, твій приятель згоджується?

— Ще й з великою охотою.

— Він усе зрозумів?

— Це хлопець тямущий. Він вніс навіть творчі пропозиції.

— Які саме?

— Стосовно рахунку. Я написав йому, що буде нелегко з купівлею тих марок, бо невідомо хто і коли їх продаватиме. З марками такого класу сутужно навіть на Заході, цілком може бути, що доведеться користатися з кожної нагоди, просити допомоги у всіх знайомих тощо. Тож він повинен мати змогу маневрувати грішми. Найпростіше відкрити рахунок на певне «гасло». Без прізвища. «Гасло» нам треба придумати.

— Чудово, — похвалила його Баська. — Без прізвища навіть краще, ніхто нічого не зможе довести.

— Але тобі доведеться про це написати, — занепокоївся Павел. — Зрештою доведеться повідомляти й про намір послати чергову подушку.

— Авжеж. Без моряків не обійтися…

— Обійдемося. «Гасло» «пройде» як ім’я кицьки або сучки. А щодо черговості пакунків, то чужі особи будуть пронумеровані: перша, друга, третя… Закордонний приятель залишить у себе копію, а я почну писати поему, може, навіть на історичну тематику, справа в мене посуватиметься поволі, але час від часу я переможно сповіщатиму, що перший рядок нарешті вдався, потім — другий… сьомий тощо. Таким побитом ми обійдемося без посередництва непевних осіб, схильних до надуживань спиртним, і зменшимо небезпеку викриття.

Всі захоплено і вдячно пристали на його ідею.

— Гаразд, — сказав Донат. — Отже, тепер ми купимо подушку й чекатимемо на листа з переліком осіб, га?

— І чекаючи, натопчемо подушку солідним умістом…

— Хвилинку, хвилинку, — невблаганно перепинив Павел. — 20 % відрахуйте одразу, аби потім не вийшло, що щось там не сходиться.

— Не знаю, чи варто посилати подушку з такою мізерією, — скривилася Баська. — Тут не буде і 5000.

— 5000 дрібними можуть ще й не вміститися. Хіба що нафаршуєш перину…

— Ніяких дрібних! Надсилатимемо тільки великими купюрами. Дрібні підуть на державний рахунок.

— І дрібні, й великі треба спочатку дістати. Ми маємо щось скомбінувати, знайти снодійне для людей…

— От-от! — пожвавішав Мартін. — Снодійне! Я ж казав, що вбив одразу двох зайців!

— Я гадав, ті два зайці — то ті два моряки, — втрутився Павел.

— Маєш снодійне? — зраділа Баська.

— Маю. З поваги до тих, хто оплатив мій побут у чужій місцевості, я не гаяв часу. Прошу!

Усі з великим зацікавленням оглянули шість великих ампул у картонці. Вміст ампул чимось нагадував фізіологічний розчин, був безбарвний і прозорий.

— Що це? — запитала Баська. — І де ти його доп’яв?

— Ясно, у моряка. Чужоземні моряки — справжня скарбниця потенційних можливостей. Воно дісталося мені випадково; моряк перейнявся до мене жалем, що я потерпаю від нічниць і ніщо мені не допомагає. Це новий швейцарський засіб.

— І як ним користуватися?

— Треба вдихати. Капати на ватку і вдихати перед сном. Спершу діє на психіку, а тоді людина вже спить і то досить міцно. — Павел узяв у Баськи ампули і злодійкувато озирнувся.

— А цього не замало? І як ми їх умовимо, що б вони нюхали?

— Все дуже просто. В одну руку береться це зілля, а в другу — щось дебеле і робиться різкий замах…

— Ну, за такої методи ніякого зілля вже не буде потрібно. Мабуть, вистачить і того дебелого предмета у правиці…

— Можна також набрати у шприца і зробити заштрика: пшик!!! Наприклад, у замкову шпару: розпорошений у повітрі засіб теж діє безвідмовно. У мене цього засобу ще одна коробка; крім того, я випробував його на собі. Наслідки разючі.

— Гаразд, — озвався Донат. — Ми робимо «пшик», розпорошуємо рідину в повітрі… І так само засинаємо мертвим сном на місці злочину. Хіба про це йдеться?

— Не вривай монологу фахівця. Ми вдягаємо маски або запихаємо у замкову шпарку клаптики вати, змоченої чимось іншим. Я не пригадую чим, але в мене воно занотоване. Жертви нападу солодко сплять, а ми живемо повновартісним життям.

— А чи довго воно діє?

— Десь із півгодини сплять досить міцно, відтак поволі продумуються. Не залишає жодних слідів, запах вельми приємний, і сни від цієї штуки сняться теж вельми приємні. Протипоказана наркоманам і психічнохворим.

— Геніально! — зітхнула Баська. — Можемо начхати на ці обмеження, адже наркомани та психічнохворі рідко вдаються до афер… А як і вдаються, то справи їхні йдуть кепсько, і вони нас не цікавлять. Ну, що робитимемо?

— Як то що? Влаштуємо їм солодкі сни…

І знову виявилося, що легше сказати, ніж виконати. Баська зробила почин, Мартін подбав про знайомство з моряками та про снодійне, подальші дії залежали вже від Донатової та Павелової ініціативи. Одної холодної, дощистої ночі собака у Фалениці дістав смаковитий кусник вареної яловичини, насичений порошком, після чого заліз до буди й мирно заснув. Та тільки він і поводився у згоді з розробленою програмою. Донат і Павел, замість виявити енергію, продемонстрували стан повної істерії. Розлючена Баська приволокла їх силою до огорожі, на яку треба було здряпатися по ушулах брами. Донат огинався мовчки, Павел — нервово шепотів:

— Це крадіжка… Хіба не можна якось інакше?.. Нічого не видно! Господи Боже мій! Скільки живу, ще нікого ніколи не обікрав…

— Колись же та повинен почати, — люто сичала Баська. — Нездари, кепи! Драбина лежить праворуч, під стіною. Якщо той дурноверхий Мартін хоче вішатися, то нехай собі пропадає — ви й пальцем не кивнете, аби йому допомогти! Мерщій до роботи! Так, це крадіжка з виламом…

Донат і Павел нарешті здерлися — їхній опір було остаточно зламано. Баська, бачучи, що вони можуть усе-таки втекти, подала їм чвертку горілки, куплену про всяк випадок.

— Хильніть, а пляшку віддайте! — звеліла Баська. — Драбину потім поставите на місце! І не забудьте зав’язати собі носа.

Випита на порожній шлунок горілка додала духу. Ту мить, коли драбину приставлено під вікна кімнати, вся ця затія почала видаватися їм надзвичайно комічною. Вони дивом знайшли в темряві потрібне місце, впали тільки двічі, не вибили жодної шибки, безшелесно влізли у ванну кімнату, в передпокій і нарешті знайшли спальню на першому поверсі. Чудодійний Мартінів засіб розпорошили з допомогою пульверизатора від парфумів. Між вікнами стояв старожитній сервант, де вони (керовані, мабуть, натхненням, що зійшло на них згори) знайшли схованку.

— Ото здивується взавтра цей діяч, — зашепотів, сміючись, Павел і додав: — Треба витерти підлогу, щоб не було слідів…

Вони вилізли назад крізь вузеньке вікно ванної, не зірвалися з драбини, віднесли її на місце і, місячи грязюку, дійшли до брами огорожі.

— Комедія, та й годі, здохнути можна, — сміявся Павел. — Здається ж, я нічого не загубив…

Баська з Мартіном чекали в машині, страшенно знервовані. Баська сиділа, спершись на кермо і поклавши в жодному разі не допускати до нього Доната після того, як він випив півпляшки горілки. Мартін намагався пронизати поглядом нічну темряву, бо йому раз у раз видавалося, ніби до нього наближається хтось сторонній, і думка, що його доведеться торохнути по голові, була нестерпна. Дві чорні постаті виринули біля корпусу машини цілком несподівано.

— Ну, нарешті, — полегшено прошепотіла Баська. — Сподіваюся, це ви.

— Обережно, — так само тихо сказав Павел, сідаючи. — Я весь у болоті. Він теж.

— Рачкували абощо?

— Як гадаєте, тому гаспидові нічого не станеться? Нанюхався не забагато?

— Дістав мінімальну дозу, — прошепотів Донат. — Стільки, скільки треба для сухорлявої людини.

— Усе вийшло щонайкраще, — гордо докинув Павел. — Ради Бога, чого ти балакаєш таким таємничим шепотом?

Донат і Павел ззирнулися і знову зайшлися сміхом.

— Пішло нам на користь, — сказав Донат уже нормальним голосом. — Я тверезісінький, але про всяк випадок кермуй ти…

— А що, було щось у тому серванті? — запитав Мартін, викликавши у двох злочинців новий напад нестримного сміху. Баська домоглася нарешті того, що машина перестала буксувати й виїхала на нормальну вулицю.

— Повпивалися після однієї «чвертки», — зневажливо зауважила вона.

— Ба ні, тут не те, — відказав Павел, витираючи сльози, викликані сміхом. — Там того добра було стільки, що можна напхати цілу перину. І ми собі уявили подив того чолов’яги, коли він побачить уранці, що золото з діамантами в нього все-таки лишилося. Геть-чисто збараніє!..

Далі пограбували пана Ленарчика — дуже легко і просто, після чого компанія перебралася на Жалібож. Там жив у власній віллі один такий собі добродій, чиї доларові операції були загальновідомі. Найскладніше було з тамтешнім собакою, страшенно вередливим і злим — його добре годували, і він абичого не їв. Порошкові крупинки довелося перетерти на дрібний мак і розпорошити. Саме собою пограбування вілли не становило труднощів, бо вікна на першому поверсі не були загратовані, і нічого не варто було вирізати шибку в балконових дверях. Власник валюти, на щастя, не мав сейфа і все тримав у шухляді комоду, навіть не замикав її на ключа.

Наступним хвильним етапом стало пересилання поштою пакунка — м’якої подушки, вишитої у фольклорному дусі. На цю акцію вперше зважився Донат, твердо поклавши по тому, що ноги його більше не буде на головпоштамті. Подушка не викликала підозри. Тоді Баська послала м’яку ковдру для немовляти. За три тижні від Мартінового друга надійшло радісне повідомлення, що він знайшов роботу з високою платнею і йому пощастило заробити аж 15 000 доларів. Він, до того ж, сподівається одержати ще більше в майбутньому.

— Ну, от, маєте! — сказала Баська. — Побачили, як усе просто? Замість гризтися та думати про самогубство — куди краще активно взятися до роботи. Запасу в нас рівно на три подушки. Тепер, Павеле, твоя черга!

— І треба поспішати, бо власник у лікарні й почувається дуже зле, — ущипливо докинув Мартін. — Його кладуть на операцію.

— Гаразд.

— Я знайшла ще кількох симпатичних валютників…

Виявлення валютників Баська доброхітно взяла на себе, лише зрідка звертаючись по допомогу до своїх спільників. Переодягнена в білу перуку, темні окуляри та джинси, які робили її невпізнанною, вона цілі години проводила у всіляких дивних місцях. Досягнення в неї були неабиякі.

— Я вже все знаю, — оголосила вона на наступній «виробничій нараді». Є один такий собі хортуватий махляй і одна молодиця, чимось подібна до льохи. У неї завжди нижче спини якісь хвости; не знаю, як у неї це виходить, але хоч би в що вона була вбрана, у неї завжди ззаду хвіст. Хортуватий співпрацює з одним лисим і з одним віспуватим, лисий облагоджує справи з тим, із Жалібожа, а з ким віспуватий — не знаю.

— А молодиця з ким? — поцікавився Павел.

— Молодиця має шефа, який звичайно веде перед у Швейцарській. Такий, скажу вам, шиковний, аж я отетеріла: викапана мавпа, низьке гидомирне чоло, заросле чорними космами, червона пика, а в роті посередині золотий зуб, як дуля. Баба «оформлює» дрібні справи, а він — більші, з тим, щоб після кожної афери — їхати на південь. Напевно, там у нього якась філія, але я не збагну де, бо пішки його не наздожену. Він їздить на вишневому «таунусі».

— А на таксі не могла?

— Зцапів! Цього ще бракувало. Таксисти ж чудово запам’ятовують пасажирів.

— І все ж таки треба б дізнатися, де та філія.

— Звісно, треба. Але їх так чи так варто б вистежити. Я певен, що той лисий і той красень завжди облагоджують якісь афери з багатьма людьми, тож мають при собі грубі гроші, яких вистачило б на нову подушку. Слід би зорганізувати напад.

— Як саме? Де вони облаштовують свої справи?

— Буває всяк. Золотозубий шимпанзе — переважно в автомобілях, віспуватий теж, а, крім того, де трапиться: у брамах, парадних, на сходах, у Саському парку, по-різному. Треба буде виголити слушну хвилину — і… хап!

— А охорону вони при собі мають чи ні? — критично заскалив око Мартін.

— Звісно, мають. А як же? За ними волочиться кілька розбишак, але в руки їм вони не дивляться, аби не сполохати клієнта. Плентаються десь іззаду, але галасу однак ніхто не зчинить, адже міліція там крутиться теж.

— Я волів би красти по хатах, я вже звик… — похмуро заперечив Павел.

— А куди ти полізеш? Об’єктів — чортма!

— Треба знайти їхню «малину», там цього добра більше, — запропонував Донат.

— Одне одного не виключає. «Малина» само собою, а крадіжка з виламом — само собою…

На хвилі піднесення Донат розгорнув слідчу діяльність на машині. Золотозубого Адоніса він вистежив уже за кілька день і повідомив, що той відвідує гарну віллу на вулиці Гощинського, натомість, стежачи за віспуватим, наразився на шалені труднощі. Віспуватий ганяв «фольксвагеном»-1300 зі швидкісним мотором, який дозволяв водієві блискавично зриватися з місця і мчати в будь-якому напрямку. Наздогнати його було практично неможливо. Він зникав у різних напрямках, найчастіше ж — у південному. Донат помалу-малу вивчив чимало напрямків, але виявити всі зміг би хіба що за кілька років.

Вілла на вулиці Гощинського виявилася неприступною. Про те, щоб залізти через браму з вулиці, шкода мови: там яскраво світив ліхтар, і все було б видно як на долоні на значній відстані. З інших боків найменший доторк до огорожі будив у глибині дому справжню какофонію звуків — виття, брязкіт та інший сигналізаційний шум. Тож об’єкт щонайпривабливіший, але і з найчисленнішою охороною. Сидячи за живоплотом із біноклем, Баська провадила обстеження й упевнилася, що скарбниця господаря дому міститься на нижньому поверсі, що це сейф, схований за книжковою полицею. Господар пильнував, щоб вікна були завжди запнуті, але якось залишив-таки шпарину, і Басьці пощастило підгледіти, як він порається. Він відсував полицю за допомогою якогось механізму, розчиняв широкі сталеві дверцята зі щитом посередині і накручував на тому щиті номер із шести цифр. П’ять цифр вона розгледіла, шостої — ні. Неприступність вілли з сейфом так роздратувала Баську, що вона ще завзятіше обстоювала ідею нападу. Донат і Павел кінець кінцем погодилися. Погодилися прийти на виклик із двома лантухами, нап’ясти їх на голови обраних жертв, елементарно дзвизнути їх по пиці й пограбувати. І ось вони опинилися в Саському парку, де на лавочці сидів лисань із якимось іншим типом, певно, клієнтом. Коли вони вчетверте енергійним кроком пройшли повз них, напружено дивлячись ув інший бік, Баська мало не сказилася. Вона, безперечно, випхала б їх на той спацер уп’яте, якби жертви раптом не схопилися й не дали дьору. Опісля вона взяла з них слово, що вони виконають свій «громадянський обов’язок», бо встигла дізнатися про час, коли з клієнтом мав зустрітися хортуватий валютник.

Атаку зорганізовано. Хортуватий з клієнтом піднялися сходами в парадному одного з будинків на майдані Домбровського, зупинилися на помістку між першим і другим поверхами і на віконному парапеті заходилися перелічувати пачки банкнот. Баська навшпиньки прокралася на перший поверх, знизу побачила захоплених підрахунками дурисвітів і почала на мигах кликати до себе спільників, які чекали трохи нижче. Донат тицьнув Павелові одного лантуха, другого залишив собі.

— Що буде, те буде, — прошепотів він розпачливо. — Скоріше, а то вони встигнуть розрахуватися.

Павел хотів був щось сказати, але Баська, яка спустилася вниз, засичала на нього, як роз’юшена гадюка. Спонукуваний нею, він рушив угору і за мить почув, що його спільник іде слідом. Двоє добродіїв, завваживши краєчком ока якусь постать, що п’ялася сходами, повернулися до неї спинами, аби загородити своє майно на парапеті. Постать у шаленому гоні поминула їх і ще швидше порвалася вгору. За нею, так само шалено, промчала друга постать, спускаючись із гучним стуком. Враження було таке, ніби одна постать гналася за другою, жадаючи щонайменше вбити втікача. Стук і грюк на сходах у парадному чимраз даленіли. Двоє добродіїв поспішили закінчити свої грошові справи і втекли з цього галасливого парадного, не звернувши уваги на білявку, що уважно вивчала перелік прізвищ на стіні.

Павел і Донат зупинилися аж на останньому поверсі (лише через те, що далі бігти було вже нікуди) і ззирнулися.

— Ну, що? — подумавши, меланхолійно озвався Донат. — Пристоїмо чи спустимося вниз…

— Якби ти на них напав, то і я б на них накинувся, — відповів переляканий і вкрай знервований Павел. — Щось у нас не спрацювало…

— Ти ж біг перший!

— То й що? Ти міг би подумати, що я кинуся на них згори…

— Якось не спало на думку… Ходімо краще вниз, а то вона ще сюди прискочить, — занепокоєно зауважив Павел після тривалої мовчанки.

Баська чекала внизу в непевності: не знала, чи вони спустяться, чи з’їдуть ліфтом. Вибух її люті був несамовитий. Невдатні «розбійники», похнюпившись, слухали потік її дорікань і звинувачень.

— Певно, потрібен якийсь босяцький хист, — виправдувався Павел. — Ні за що ні про що молоснути по голові геть чужу людину?

— А хто тебе просив гатити його по голові? Йшлося про те, щоб нап’ясти лантуха йому на голову і забрати гроші. Та й квит! Гадаєте, напад учиниться самохіть? Чи ба! Делікатні, як панські хорти!!!

— Сама казала, що цей об’єкт провадить тільки дрібні грошові оборудки, — примирливо докинув Донат. — Навіщо ризикувати заради якоїсь мізерії!

— Боже милосердний! — заволала Баська в новому спалахові люті. — Матимете, матимете більшу здобич! Я її знайду, і спробуйте-но лишень тоді відкрутитися!..

Третій напад учинено на Театральному майдані. Страшенно збуджені Донат і Павел одразу ж прибули туди на виклик Баськи, яка вже набралася чималого досвіду в таких речах. Трохи зачекавши на розі перед Певексом на Кредитовій, вони подалися разом на Театральний майдан слідом за лисаневим «пежо». «Пежо» став на стоянці біля Вербової, «трабант» подався далі й завернув у Нецілу.

— Мерщій! — підганяла Баська. — Вони якраз лічать гроші. Мерщій, а то полічать і розбіжаться врізнобіч!

Вона вийшла з машини разом зі своїми спільниками і здалеку спостерігала за ходом оборудки. Павел і Донат підійшли до «пежо» з різних боків. Донат — із правого, Павел — із лівого. Павел поволеньки приступив до дверцят і замість розчахнути їх і вчинити несподіваний напад, чемно постукав у віконце. Водій, сховавши попереду купу банкнот, відчинив віконце.

— Чого вам треба? — кинув він похмуро.

У Павела аж отерпли ноги, він відчував, що доконче мусить щось сказати у цю врочисту мить. Повідомляти про свій намір, зненацька оглушити співрозмовника і забрати у нього всю валюту, видалося йому зараз цілком нетактовним і недоречним. Тож він зробив інакше.

— Даруйте, чи ви не скажете, де тут вулиця Віллова? — заклопотано спитав він.

Водій якусь хвилину мовчав. Його сусіда штивно й нерухомо сидів обік. Донат по другий бік машини видивлявся на автобус № 111, що саме наближався, з таким зацікавленням, наче зроду не бачив подібної дивовижі. Павел досі стояв біля дверцят, схилившись, наче в уклоні.

— Віллова зовсім ув іншому районі, — озвався водій «пежо» і вийшов з машини. — Не тут, а на Мокотові. Найкраще поїхати туди на таксі.

Він узяв остовпілого Павела під руку, відвів його на зупинку і майже запхав у єдине вільне на той час таксі.

— Цьому панові на Мокотів, на вулицю Віялову, — кинув він водієві таксі, після чого повернувся до «пежо».

Павел поїхав у таксі, нездатний викрутитися з халепи. У Баськи потемніло в очах; вона й не зворухнулася, коли таксі з її власним чоловіком усередині проїхало повз неї. Донат енергійною ходою подався до автобусної зупинки й сів на сотий номер. «Пежо» поїхав і собі, завернувши на Бєлянську. На бойовищі залишався замкнений «трабант»: Баська не могла в нього сісти — Донат забрав із собою ключі й повіз у синю далечінь.

Павелові так забило памороки, що він проїхав на таксі навіть місце своєї праці й зійшов тільки на Віяловій, яка була йому так потрібна, як собаці бокова кишеня. Донат об’їхав автобусом навколо всього міста і як заєць заплатив 50 злотих штрафу. Баська повернулася додому автобусом. Усі разом зустрілись у неї вдома тільки ввечері.

— Годі з мене! — заявив Павел. — З лантухами я більше діла не маю.

— Ще б пак! — ядуче сказала Баська. — Ти ж уже стільки їх понапинав, що тобі стане до кінця життя! Не спромогтися на елементарний напад!!!

— Диво, та й годі: справжнім розбишакам таке зробити — що з гори покотитися, — глибокодумно зітхнув Мартін.

— Ліпше продовжуймо те, що вміємо, — примирливо докинув Донат. — Якщо вже не обійтися без чогось такого, то що я вмію — це пограбування з виламом. Я вистежу того віспуватого, у нього має бути якась «малина». А нападам даймо спокій.

Мартін неспокійно засовався і вже роззявив був рота, наче хотів щось заперечити, але промовчав. Баська бликнула на нього лихим оком.

— Виходить, на всьому ставимо хреста, га? — холодно запитала вона. — Це хатнє злодійство настачить нам валюти, ну, може, за 10 років, адже не всі такі чемні, щоб залишити двері отвором. А тим часом колекціонер упокоїться, і все піде собаці під хвіст. Іншими словами, полишимо все це на Мартіна, бо ж то він винен, а самі умиємо руки. А то ще, чого доброго, я постану в найгіршому світлі…

— У Залєсі живе один приватний власник, — розпачливо почав Павел. — Я, правда, ніколи не чув, щоб він крав, але…

— Те, що він багатий, ще ні про що не свідчить; він може бути й чесняком.

— І забратися до нього не штука, — провадив Павел. — Він аж надто багатий для порядної людини. Мабуть-таки, спекулює чи вдається до інших махінацій.

— Ну, махнути туди можна, чом ні, — миролюбно погодилася Баська. — І як виявиться, що він мерзотник, — реквізуємо все, що має… Але це все одно не рятує становища.

Мартін утрутився знову.

— Я маю кілька приятелів, — сказав він нерішуче. — Серед них спортсмени й одчаяки, мо’, домовитися з ними?..

— Мабуть, нічого не вийде, — засумнівався Павел. — Тут треба ще відповідну вдачу.

— Ні, це не годиться, — підтримав його Донат. — По-перше, не гоже залучати до цієї справи невинних людей, а, по-друге, піде розголос. Твої друзі ж тебе знають!

— То, може, запросити чужих босяків?

— Тихо! — наказала Баська. — Я вже маю деякі міркування, знала, що до цього дійде. Тільки треба все добре зорганізувати, тобто так, щоб вони особисто нас не знали і в разі чого не могли нас виказати. Їм слід заплатити. У мене є ідея…

Попри всі їхні прохання, вона так їм тої ідеї й не відкрила. Тим часом справа забуксувала на місці. Госпіталізований власник загиблої колекції марок почувався дедалі гірше — відповідно посилювався і похмурий настрій членів зграї. Мартін знову звівся ні на що. Сталося так, що без його відома обікрали Мацюся, якого всі знали лише поза очі, знали, що він не сучий син, але панічно боїться міліції. Донат невтомно вистежував віспуватого. Павел наполягав на прогулянці до Залєся і сумовито пас очима віллу багатого приватного власника. Від крадіжки з виламом його утримував тільки страх, що в разі, коли людина не криється зі своїм багатством, вона конче кинеться до міліції.

Зрештою Баська справдила свій задум. Він полягав у тому, щоб чужих розбишак наймали не вони, а хтось інший. То мала бути людина, не пов’язана з середовищем валютників; людина-діляк, що мирила з законом і могла спокійно спати вночі; людина, яка твердою рукою тримала б у послухові підвладних і була віддана своїм спільникам. У неї мала бути авантюристична струнка, любов до ризику та незвичайних пригод і воднораз вона мала бути людиною слова і все зберігати в таємниці, навіть якби й не пристала на їхню пропозицію. Таку людину Баська знала. То був Гавел, її багаторічний знайомець. Вона легко відновила урвані колись стосунки з ним.

— Хи-хи, — втішився Гавел. — Дурепа. Береться до діла, а такої дурнички, як напад у машині, вчинити не годні! Хи-хи!

— Для кого дурничка, а для кого й ні, — чемно відповіла Баська. — Ти, наприклад, теж узяв би собі заступника, якби довелося лізти по мотузяній драбині.

— А якого біса я мав би лізти по мотузяній драбині?!

— Не знаю. Не хочеш — не лізь. Сміятися — кожний дурень знає. Тут плакати б треба, така чудова справа вислизає нам із рук.

Гавел спохмурнів і поринув у задуму. Баська дивилася на нього з надією: судячи з усього, ідея його зацікавила.

— Я повинен щось від цього мати, — рішуче озвався він. — Я ще ума не рішився, щоб отак зі шкури вилузуватися задля якогось недоумка. Вас четверо, га? Добре. П’ята частина мені — і я ваш.

Баська погодилася на його участь у прибутках. Про 20 % відрахувань на користь держави вона не згадала ні словом: боялась, що Гавел такого жесту не зрозуміє й не оцінить. З рештою подробиць не крилася, знаючи з досвіду, що грунтовно не розібравши всіх можливих наслідків, Гавел ні до чого не візьметься. Він любив ризикувати, але не без користі для себе.

— Вони щось знають про мене? — суворо запитав він.

Баська завагалася.

— Вони могли про тебе чути від Йоанни, але й гадки не мають, що ми з тобою теж знайомі. Навпаки, всі гадають, ніби про тебе я теж почула тільки від Йоанни.

— Так от. Одна умова. Йоанна не повинна ні про що здогадуватися. В разі, коли щось станеться, хтось комусь підкладає жахливу свиню: або ми їй, або вона нам. Вона вже й так у дурній ситуації з отою своєю міліцією: перебуває під ковпаком. Доходить?

— Ми всі це розуміємо і нічого їй не кажемо, хоча вона могла б стати для нас у великій пригоді. Вона нічого не знає і не знатиме.

— Добре. Так що ж ти їм про мене сказала?

— Нічого. Що влаштую сама, а як саме — не їхній клопіт. Вони мусять погодитися, бо їм більш нічого не залишається.

— Добре, — задоволено повторив Гавел. — Їдьмо далі. Тепер розказуй, як ти все це собі уявляєш. Зокрема, як знайти потрібних хлопців.

Баська з утіхою запалила цигарку й вигідніше вмостилася на Гавеловій канапі, привезеній з Фінляндії. І зразу ж зітхнула, — їй набігло на думку, що якби не ця клята історія з Мартіном, вона могла б мати кілька таких фінських канап.

— Дуже просто, — пояснила вона. — Вальдемар — надійний, як гранітовий мур, він кохає мене скільки себе пам’ятає, а сам до чогось такого не додумається, бо без десятої клепки в голові. Я загадаю йому розшукати валютника, і він це зробить. Уявіть собі, що я, приміром, хочу купити 2000 доларів. Я даю йому до рук 300 000 злотих…

— А ти їх маєш? — підозріливо глипнув на неї Гавел.

— А як же! Я ж уже тобі сказала, що підмурок закладено. Вальдемар домовляється з валютником, вони здійснюють цю оборудку…

— А як із ціною? Торгуються вони чи ні?

— Це не має значення. Вальдемар може бути щедрим і купувати за дорогою ціною. Тож вони все це роблять, міняються грішми, ховають їх до кишень, і тут з’являєшся ти. Відбираєш геть-чисто все і в того, і в того. Вальдемар ні про що не здогадується і впадає в розпач. Він має такий вигляд, що йому кожен повірить. Йому і в голову не стрілить, що такий йолоп і туман здатний до хитрощів та підступів. Сам пересвідчишся, як його побачиш. Вальдемар із плачем женеться до мене, а я загадую знайти нового валютника і знову купити 2000 доларів, а то, може, й три. Вальдемар знаходить нового…

— А чи не здасться Вальдемарові підозрілим, звідки в тебе стільки грошей?

— Вальдемар добрий тим, що нездатний до широких узагальнень. Крім того, я куплю не для себе, а для підпільного мільйонера. Вальдемар і на допиті присягне, що влаштовує справу для якоїсь зовсім сторонньої людини, а я тільки посередник… Чи то пак, що я кажу. Вальдемар на допиті взагалі не признається до знайомства зі мною.

— Валютникові закрадеться підозра…

— Тільки у другому разі. Третього вже не буде, бо ми почнемо шукати десь по інших містах. Є Гданськ, Щецин, Краків, Закопане… Коли він об’їде решту міст, то зможе знову повернутися до Варшави. Він часто-густо супроводжує делегації. І, звісно, щоразу повідомлятиме мені, де й коли домовився з валютником. А ти покажи мені такого дурисвіта, який після грабунку побіжить до міліції.

Гавел задивився у вікно й часину мовчав. Аж ось він стрепенувся.

— Згода, — рішуче мовив він. — Тільки спершу ти мені його покажеш…

Таємно добутий Баською новий щедрий фарш для подушок викликав, з одного боку, задоволення, а з другого, величезні побоювання. Донат і Павел розгублено мовчали. Мартін то радів, то хмурився.

— Не подобається мені все це, — сказав він якимось тужливим голосом. — Завеликий зчинився шарварок. Ось-ось про нас заговорить преса.

— Не журися, ніхто ж не знає, в чому тут річ, — заспокоїла його Баська. — Напасники взагалі не знають, що я за одна, а про тебе й не чули. І їм і в голову не прийде до чогось докопуватися. Вони одержують гонорар, а решта їх не обходить.

— Вони, звичайно, звільнили нас від чорної роботи, — зауважив Павел. — Але підрахунки ускладнюються, бо 20 % ми відраховуємо від загальної суми, отже їхній гонорар теж треба враховувати. Не знаю, чи не завести нам фахівця-бухгалтера.

— Отож-бо, — встряв Донат. — Гадаю, чим більше хапнемо самі, — отужки, — тим краще. Я таки вистежу віспуватого, але зараз мушу з’їздити на два тижні до НДР.

— Знайшов час для закордонних поїздок!

— У службових справах. Хотілося б спершу його вистежити. Але, в разі чого, «оформляйтесь» із ним самі.

— Це можна, — погодилася Баська, яка приховала від спільників Гавелову участі у здобичі» й так само дуже хотіла здобути щось самотужки. — Як дізнаєшся щось про нього в останню хвилину, то подай якусь звістку. Зателефонуй або напиши.

Доната мучили докори сумління: і вчинити нападу він не зміг, і віспуватого не вистежив… Його невідступно переслідувала думка, що через власну недотепність вони потрапляють у залежність від невідомих їм розбишак, а отже не застраховані від найстрашніших наслідків. Тож в останній вечір свого побуту в Варшаві він присвятив віспуватому всі свої тілесні та моральні сили і виявив його незаперечні зв’язки з багатим приватним власником у Залєсі. Донат був у курсі всіх нових починань своїх спільників; повідомили його й про пошкоджену Павелову ногу, і про те, що вони збираються засісти за бридж. У поспіху він не міг придумати нічого кращого, як залишити їм безцінну інформацію за «двірником» машини, якою вони, безперечно, їхатимуть… Баська, зі свого боку, невідступно пильнувала вілли на вулиці Гощинського. Тримісячна стежа увінчалася нарешті нечуваним успіхом. Сидячи у найближчій до вілли криївці, Баська стала свідком шарварку в домі, спричиненого Касиними «пригодами» на дереві, цебто побачила незачинені в поспіху балконні двері та непричинену хвіртку… Вона зателефонувала з найближчого автомата і за чверть години мала поруч із собою трьох спільників.

— Вони повиносили з дому все м’яке і газонули, аж за ними закуріло, — пояснила Баська. — Хвіртка незамкнена, нема ні душі, виняткова нагода. Не уявляю, що там могло скоїтися, у кожному разі гнали вони як на пожежу. Хтозна, може цей будинок замінований.

— І що? — поцікавився Мартін. — Рятували всі види постільних речей і більш нічого?

— Повезли білизну до пральні, — висловив здогад Павел.

Баська знову розсердилася.

— Поспішиться, горе-розбійники. Вони стрімголов виїхали, можуть так само стрімголов і повернутися, згадавши про непричинену хвіртку. Та не біжіть усі гуртом, це вам не першотравнева демонстрація!

— Ти залишайся, — звернувся Мартін до Павела. — Може з’явитися потреба у технічній освіті.

Донат звелів Басьці чатувати біля хвіртки.

— Ти маєш свищика, як побачиш оддалік господаря — сюрчи. Чкурнемо тоді садком, бо як він захопить нас зненацька, то передушить усіх на місці.

Він попхнув хвіртку і грабіжники вступили до садка. Мартін, скрадаючись, обійшов віллу, а Донат наблизився до парадних дверей, натис гудзика дзвінка і заходився оглядати замок. Мартін надійшов від іншого крила будинку.

— Облиш, — прошепотів він. — Двері на терасу не зачинені. Тут стався якийсь катаклізм, не знаю, може, й направду все це має злетіти в повітря.

Вільно, але з дотриманням усіх заходів остороги вони зайшли до вілли через терасу, знайшли кабінет пана Кароля й обмацали книжкову полицю. Мартін за хвилину збагнув принцип дії механізму.

— Я спеціально опрацював відповідну літературу, — не без гордощів признався він. — Гадав, стане у пригоді…

Вони накрутили на сейфовому диску вручений Баською п’ятизначний код. Лише за третьою спробою напали на потрібну цифру, і «вміст» сейфа перейшов до їхніх рук.

— Мамо рідна!!! — скрикнув Донат, вражений побаченим.

— Паперу до чорта, важко буде нести, — критично зауважив Мартін. — Треба було взяти ще й Павела.

— Трохи все-таки йому залишмо, а то зруйнуємо його вщент і втратимо вигідного клієнта…

Двері на терасу вони зоставили непричиненими, звільнили Баську від вахти на спостережному пункті, зачинили хвіртку і з певними зусиллями добігли до «трабанта», біля якого неспокійно сновигав Павел.

— Так усе легко, чудасія, та й годі! — зауважив Донат, втискаючи до машини здорову, напхом напхану туристичну торбу. — А я гадав, що Баська тут вік звікує і так нічого й не вистоїть.

— От бачте! — відповіла Баська із глибоким задоволенням. — Не пропали мої зусилля. Не буває так, аби щось десь та не вийшло.

І все було б гаразд; якби Гавел після перших же успіхів не зажадав від Баеьки «гасла», яке відкривало доступ до їхнього спільного рахунку в Швеції. Він одразу вирахував свою частку здобичі.

— Ці гроші можуть бути мені потрібні в першу-ліпшу хвилину. Що моє, те моє, і я хочу розпоряджатися ним на свій розсуд.

Без «гасла» він відмовлявся бути й надалі їхнім спільником.

— Як ти гадаєш, що мені треба: аби валюта була «рухома», чи щоб просто лежала? — напосідав він на Баську. — Вашого я не рушу, не бійся, візьму тільки те, що мені належить. Валюту треба пускати в оборот.

Баську злякала думка, що Гавел міг би взяти щось зайве; тоді її спільники одразу б завважили, що хтось одержує гроші для себе. Закордонний Мартінів приятель щомісяця надсилав «до запитання» радісні повідомлення про свою здобич. Отже, якби афера з «державної» перетворилася на звичайний злочин, це мало б непрогнозовані наслідки. Такого не можна допустити.

— Трохи почекай, — мовила вона благально. — Я назву тобі «гасло», але валюти поки що не бери. Вони про це довідаються і почнуть про тебе розпитувати, нащо нам такий клопіт? Я матиму величезні прикрощі. Почекай трохи, зроби це для мене.

Гавел неохоче пообіцяв зачекати, але «гасло» занотував. Баська була стривожена, бо знала, що її доводи не дуже його переконали і що перед спокусою грошей він не втримається.

Про всяк випадок, зберігаючи це у глибокій таємниці, Баська почала сама спостерігати, як здійснювано напади. Проте вона не завжди мала таку змогу, бо Вальдемар нерідко від’їздив з умовленого місця зустрічі партнеровим автомобілем, і вона ту ж мить втрачала його з очей. Гавелові найманці-розбишаки, звісно, їхали за ним, користуючись різними засобами пересування. Баська мусила брати таксі, але вважала, що це небезпечно, оскільки в кожному таксі сидів водій з гострим зором і доброю пам’яттю… Одначе їй вистачило кількох нападів, щоб розгледіти, що воно за одні, оті розбишаки. Певна річ, вони були переодягнені, і в такому вигляді скидалися радше на мавп, аніж на людей, але вона все-таки пізнала їх просто через те, що добре їх знала вже багато років. Тоді вона ще не відала, чи така її обізнаність для чогось їй придасться, але їй було смішно, що напади чинять знайомі, які й гадки не мають, що вона за ними пантрує.

З часом постали певні ускладнення.

— Чи ти не знаєш іще когось, крім Вальдемара, — запитав її під час чергової зустрічі Гавел. — Хотілося б заплутати справу. Усі валютники збаламучені. Хи-хи!!!

Баська занепокоїлася.

— А що, Вальдемар їм не до шмиги?

— Поміркуй сама! «Охорона» вже не раз дістала по пиці від своїх хазяїв. Дивитись — кіна не треба. До моїх хлопців вони не доберуться, але треба б їх усе-таки збити з плигу. Маєш когось на прикметі?

— Троє душ по одному разу — доста?

— Доста. А то люди певні?

— Цілком.

— Кожного покажеш по черзі…

— Навіщо? Казатиму тільки, з ким хто умовиться цього разу. Всіх тих махляїв твої люди вже знають як облуплених.

Гавел подумав, засміявся і дав згоду.

— Може, й твоя правда. Добре, три наступні рази без Вальдемара і щоразу хтось інший. Тільки нехай він не зчиняє надмірного галасу. Хи-хи!!!

Після тієї розмови Баська дала Павелові півмільйона злотих.

— Тримай. Підеш під Певекс, що в Єрусалимських алеях, покрутишся там біля такого малого, зизоокого. Зрештою я покажу тобі його, щоб ти, крий Боже, не помилився. Ти почекаєш, поки він до тебе озветься, і погодишся купити 4000 доларів готівкою.

Павел із жахом й неймовірою дивився на грубу пачку банкнот.

— Ну?

— Він з тобою умовиться. Тобі доведеться їхати по гроші, а йому — по долари. Не смій тільки пробовкатися, що маєш їх при собі. І не забудь мені переказати, на коли ти з ним домовився і де саме.

— І що потім?

— Нічого. Здибаєшся з ним, він тебе, напевно, кудись завезе…

— А тоді затопить мені в пику й відніме гроші.

— Дурило! По пиці ти справді дістанеш. На тебе нападуть розбишаки й заберуть у тебе всю готівку. І в нього теж. Тільки ти не дуже відбивайся.

— Як це? — обурився Павел. — То я ще маю бути й об’єктом нападу?

— Раз ти не хотів нападати, то будеш жертвою сам, якусь же участь в справі ти мусиш брати, га?

— Ну, добре, а чому саме я?

— Не журися, на Мартіна й Доната теж прийде ряд…

Павел подався на завдання без особливої охоти. На нього напали на одній з відлюдних вуличок Чернякова. Ніхто його не натовк, бо він зберігав спокій і відразу підніс руки догори, хоча його про це ніхто не просив. Після нападу він сповнився всіляких підозр і заявив охопленому розпачем валютникові, що вважає його за натхненника нападу і що, ставши жертвою підлого ошуканства, він, Павел, лишився тепер голий як бубон. Нарешті оголосив про розрив з ним усіх стосунків та про те, що, може, навіть піде заявить у міліцію.

— Сміх, та й годі, — розповідав він згодом. — І зі мною таки справді нічого не сталося.

Окрилені його досвідом, Донат і Мартін не заперечували проти участі в дурисвітстві. На кожного з них осібно напали в різних пунктах міста. Донат, зокрема, використав і своє службове відрядження до Щецина, щоб на нього могли напасти й там.

— Хотів би я знати, чи це ті самі? — спитав він після повернення, блискаючи цікавими очима. — Такі бородаті — чорта з два кого пізнаєш. Хто вони зрештою?

— Спортсмени, — задоволено всміхнулася Баська. — Спеціально найняли, щоб звільнити вас від чорної роботи. Хто — невідомо, вони нічого не знають про нас, а ми — про них. Краще знати якомога менше.

Веселий Гавелів фортель цілком спаралізував обороноздатність чорного ринку. Експеримент тривав далі. Мартін надіслав своєму закордонному приятелеві листа з переліком марок для купівлі і почав оформлювати закордонного паспорта, а також розшукувати серед своїх закордонних знайомих тих, хто мав Маврикіїв. Усе товариство вже бачило перед собою перспективу щасливого завершення кампанії рятунку колекції.

І тут мов сніг на голову спало лихо… Добрих десять днів Басьці ще якось щастило приховувати від своїх спільників їхній зв’язок зі смертю Вальдемара Дуткевича. Перший Павел, а потім почережно Мартін і Донат відгадали правду. То був страхітливий удар, грім серед ясного неба. Днів за два вони все ж оговтались і до них повернувся дар мови. Становище засадничо змінилося, все враз перевернулося, і до цього треба було якось принатуритися. Хтось тут завинив, але хто саме і наскільки — годі було сказати.

— Я виходжу з гри, — сухо кинув Мартін. — Я не знав жертви особисто, але її смерть і на моєму сумлінні. Можна потрапити до буцегарні через ті вражі марки.

— Таке можна було передбачити, — сумно сказав Павел.

— Треба було облишити цю справу раніїие…

— Раніше було ніяк, — рішуче заперечив Донат. — На сьогодні у нас на тому кінці 579 620 доларів. За Мартіновими підрахунками, бракує якоїсь дещиці. Можливо, дечого усе-таки не викупити…

— Не викупимо нічого, бо я вже паспорта не оформлюватиму.

— Не про те зараз ідеться. Наша провина в тому, що ми втягли у цю справу чужу людину, а щодо передбачення — тут я з тобою не згоден. Цілком можна було передбачити, що над ним помстяться, але аж так, щоб убивати?! Препаскудна історія! Ця смерть і на моєму сумлінні.

— Якщо хтось тут і завинив, то тільки я, — визнала Баська. — То я втягла його в аферу. А не втягла б, то в труні лежав би хтось із вас. Таке мене теж не гріло.

— Його ухекали валютники, щоб я був проклятий, — похмуро зауважив Павел. — Ото мерзота! Ви знаєте, мене навіть тішить, що у них пішло з димом стільки грошви. І, вірте мені, я тепер сам би залюбки їх грабував!

— Краще пізно, ніж ніколи, — скривилася Баська. — То не самі валютники, то їхня «охорона» — всілякі платні «горили». І що найгірше: ми мусимо зичити їм добра та щастя, бо коли їх злапають, то через них можуть вийти й на нас.

— Мені вже байдуже, — зітхнув Мартін. — Я всю ту валюту відішлю.

— І що, по-твоєму, це воскресить Вальдемара?

— Не знаю…

— Може, міліція розшукає їх, а нас ні? — спитав Павел із безнадією в голосі.

— Чи ви всі показилися? — спалахнула Баська. — Що ви торочите? Ви ж із Вольдемаром не мали нічого спільного, хіба ж котрийсь із вас його вбивав, га? Порішили його якісь харцизяки, мабуть, зводили порахунки, які для нас — темний ліс! Ми ж навіть не знаємо, хто їх, властиво, грабував!

— Зате знаємо, кого грабовано, і грабовано з нашої волі… Принаймні його вбили у зв’язку з нашою справою. Ми його намовили, щоб він у все це встряв.

— Таж не ви, а я…

— Лелечки! Як це все сумно…

— Слухайте, давайте-но мислити логічно, — запропонував Донат. — Ми повинні тверезо глянути на ситуацію. Насамперед, хто його вбив?

— А чорти його батька знають… Якісь двоє, — жовчно нагадав Мартін. — Не знаю, чи то не спільні наші знайомі. Він же сказав по телефону «оті двоє». Як на вашу думку, щоб воно означало?

— Не знаю, щоб воно означало. Але напрошується припущення, що він пізнав якихось двох, із ким уже мав справу. Не треба надто крутити мозком, найпростіше все пов’язати з двома лайдаками, які давніше вже чинили на нього напад.

— Ти збожеволів! — закричала Баська не своїм голосом. — Вони не люди валютників!

Донат, на диво, зберіг розважливість.

— Помиляєшся. Так от. Можна припустити, що він звернув на них увагу під час своїх «дій». Він їх запам’ятав і, певно, добре; може, вони вистежували його, ходили назирці… Припустімо, так і було… Припустімо, їх схоплять. Вони зізнаються, що їх найняли валютники. Валютники скажуть, що Вальдемар напустив на них якихось зарізяк. Вальдемар помер, коло замкнулось, і для нас тут не знаходиться місця.

— А якщо його вбили не люди валютників, а саме наш актив…

— Тоді в цьому є щось безглузде. Мені це взагалі не вкладається в голову. Хіба що його вбито з Басьчиного наказу, в чому я сумніваюсь.

Баська знизала плечима, відтак промовисто постукала себе пальцем по лобі. Павел глянув на неї, потім — на Доната.

— Гадаю, було саме так, як він каже, — він показав на Доната люлькою. — Якщо не розкриють усієї афери, до нас не доберуться. Але все одно Вальдемарова смерть на моєму сумлінні. Мартіне, роби як знаєш, але викупи марки, може, бодай це виправдає нас перед самими собою.

— Як? У який спосіб?

— Через тамтого знайомого. За великі гроші й дурень зуміє купити. Там є п’ятсот сімдесят скількись там тисяч, бракує якоїсь мізерії, але це вже не так важливо.

— Мій швагер має в Лондоні знайомих філателістів, — похвалився Донат. — Я візьму в нього адреси, а твій приятель до них звернеться…

Вони почали всі разом розглядати перспективи купівлі колекції. Баська мовчала. Єдина вона знала, що загальна сума насправді далеко менша, ніж вони гадають, бо від неї треба відняти Павелові прибутки. Вона добре знала також, що Гавел нізащо не відмовиться від своєї частки. І справді, Гавел не тільки не відмовився, а ще й підвищив суму свого «гонорару».

— Хтось заповзявся не на жарт, — сердито відрізав він на самому початку розмови з Баською. — Чогось надто вже легко «вирахували» Вальдемара. Так от, по-перше, не приходь більше до мене, бо за тобою стежить міліція, а, по-друге, я не збираюся зазнавати збитків через ваші дурні ідеали. Пропоную такий варіант: або я беру половину, або позичте мені на півроку все, з тим, щоб потім одержати свою частину назад з відсотками. Скажімо, шість відсотків. Що тобі більше підходить?

— Ти що, блекоти наївся? — гнівно блиснула очима Баська. — З якої такої рації половину?

— А з тої, що я на неї розраховую. Гавкнуло 280 000 тисяч, а я 150 000 хотів мати для себе. І я мав би їх за яких два тижні, коли б хтось не встругнув тієї штуки. Я не певен, чи Вальдемар десь не пробовкався.

— Як Вальдемар міг пробовкатися, коли він ні про що не знав? Він був жертвою нападів, та й годі.

— Ну, не знаю. Тоді, може, ти сама пробовкалась або хтось із твоїх поплічників. Ви зіпсували мені прибуткову справу, і я мушу все відшкодувати. Тож вибирай: або половина, або позичка всієї суми — мені один біс.

— А якби, діючи в такий спосіб, ти вхопив шилом патоки, то що було б? — спитала Баська, що вся аж кипіла гнівом і ладна була вбити свого співрозмовника.

— Було б дуже зле, — несподівано чемним тоном відказав Гавел.

Такий його тон отямив Баську. Вона воліла не сперечатися з Гавелом. Баська тяжко зітхнула і щиро розповіла, в чому полягають труднощі. З купівлею марок годі зволікати, а грошей трохи бракує, тож вона сподівалась, що він усе розуміє й відмовиться від своїх надмірних домагань. Інакше все лясне.

Гавел спокійно все вислухав, не висміяв її, не задушив, виказав навіть певний інтерес, але потому знову повернувся до своєї звичайної манери.

— Мені начхати на ваші ідіотські клопоти. Ідіотів треба топити ще в дитинстві. Та я тебе люблю і можу допомогти. Я чудово знаю, що у вас лежить там більше, частину грошей ви здобули самотужки, і досі я волів заплющувати на це очі. Але тепер я заявляю, що можу взяти і її, можу взяти на півроку загальну суму. За півроку, ну, од сили за три квартали, ви матимете досить коштів, щоб купити оту вашу макулатуру, ще й вам самим дещо перепаде. Прибуток з вашої власної частини ділимо з розрахунку 50 на 50.

— Чи ти не розумієш по-нашому? Задовго перед тим часом усе випливе на поверхню, і ми не зможемо викрутитися.

— Ото велике лихо! Купите із запізненням, та й по всьому. У мене свої плани, і я не збираюсь їх одкидатися. Отже, вирішуй.

Баська зрозуміла, що мусить на щось хутенько пристати, знайти якусь раду. Вона подумала про те, що Гавел, як і Мартін, прив’язаний тепер до Польщі, нікуди не виїде, тож треба просто виграти час, а тоді вже буде пізно про щось умовлятися, вона поставить його перед фактом, та й квит. Він їх не повбиває і сам з голоду не помре…

— Я маю порадитися, — замислено мовила Баська. — Не знаю, може, вони й пристануть на твої умови. Дам відповідь днів за два.

— Ти хочеш мене переграти, — відрубав Гавел. — Хи-хи! Нічого не вийде: я можу зробити свої ходи, але краще до цього не доводь. Дурне діло вийшло з тим Вальдемаром!.. Хи-хи-хи!

Неприємності сипалися одна за одною. Старого пана в лікарні знову стали готувати до операції, від якої були відмовилися, і навряд щоб він її витримав. Приятель Мартінів повідомив, що натрапив на Меркурія, але не на одного, а на шістьох одразу, і власник навіть погодився їх продати, але вважає, що розпродувати їх по одній — злочин, тобто або всі, або жодної, а всі, певна річ, коштують набагато дорожче. Мартін буквально рвав на собі волосся. Баська гризлася з Гавелом, про якого поки що й словом не обмовилася своїм спільникам. Павел і Донат ходили наче прибиті, не годні пережити не тільки смерті Дуткевича, а й того, що махляї та шахраї — знову пани становища. Міліція викрила спосіб пересилати валюту й дізналася про адресатів у Швеції та Норвегії. Приятель Мартінів дипломатично відповів на листа з Польщі, вдаючи, ніби нічого не знає, й одразу ж їх застеріг. Його розумна поведінка була єдиною втіхою. У такій притузі Фелюсеві слова стали для Баськи останнім цвяхом у труну. Вона зрозуміла те, чого не збагнула раніше: а саме, що Гавел, знаючи «гасло», є фактичним володарем рахунку і має до нього доступ у будь-яку хвилину. У неї трусилися руки, коли вона накручувала номера Мартінового телефону.

Мартін прибув на виклик сповнений найлихіших передчуттів, тож не був надто приголомшений.

— Я відкрила наше «гасло» одному дурисвітові, — сповістила Баська без передмов, бо не мала часу розводити дипломатію. — Він ще не загарбав усієї-нашої валюти, але завтра вранці може це зробити. Що почати? Сварки та пояснення потім..

— Негайно все забрати і перевести на інший рахунок, — не роздумуючи, відповів Мартін, який теж вважав, що пояснення та емоції треба відкласти на далі.

— А ти маєш інший рахунок?

— Я — ні. Але Йоанна має. І ще кілька осіб, одначе тільки вона може зараз назвати номер.

— То що? Зателефонуєш зараз до приятеля?

— Нічним поїздом я їду до Щецина і «спіймаю» якогось моряка зі шведського пароплава. Дам йому листівку… Може встигнемо…

— Тоді їдь мерщій, бо спізнишся на потяга…

Зважаючи на поштову тяганину, було ще невгадно, чим закінчиться така операція. Баська зрозуміла, що Мартін не помилявся щодо Гавела, й обоє напружено чекали на відомості від закордонного приятеля. Павел з Донатом ще нічого не знали. Баська, однак, марно часу не гаяла. В душі їй ворушилася невиразна підозра, породжена драматичними Вальдемаровими словами. «То оті двоє»… Які двоє? Блукаючи навмання містом і силкуючись щось подумки намацати, намацати, заходячи з різних боків, вона потрапила до ресторації «Слов’янська». Її запросили туди давні знайомі, один з них працював механіком, а другий торгував автомобільним приладдям. Вона вже давненько з ними не бачилась, тож пішли всілякі спогади про спільні зустрічі та спільних знайомих, після чого балачка почала обертатися навколо Франека та Вєсєка. Франек та Вєсєк кілька років тому, ще бувши зеленими юнаками, обіцяли стати справжніми розбишаками та зарізяками, але, на диво, як такі не збулися. Правда, сходячи шаблями своєї кар’єри, вони не уникли періоду «пустощів», що тривав з рік чи два, але потому схаменулися і зайнялися суспільно корисною працею. Обидва стали блискучими механіками і свого часу допомагали навіть Басьці з її вантажівками. Проте віднедавна зникли з обрію, мов у воду канули, й ніхто не знає, де вони. Цікаво, яка їхня доля…

Баська дуже обережно почала розпитувати про останнє місце їхньої праці. І довідалась, що працювали вони в автомобільних майстернях, один у приватній, десь на Садибі, а другий у державній, у Середмісті. Певна річ, мали й побічні прибутки, у них були золоті руки й вони добре заробляли, тільки що за ними волочилося їхнє минуле…

— Але ж ув’язнені не були ні разу, — ще вкрадливіше сказала Баська. — Скажу вам, що я навіть дивувалась, як це вони примудрилися.

— Розумні хлопці, ось у чому вся штука, — зауважив один зі співрозмовників. — А не сиділи, знаєш, чого? Бо працювали на Пєжачека.

— А хто він, той Пєжачек?

Знайомий довірчо нахилився до неї.

— Шеф «охорони» валютників. З його людей не сидить ніхто, він завжди їх вигородить. Поверне так, що забракне доказів. Кілька років тому вони на нього працювали і трохи «припухли», але на тому й скінчилося. Коли Пєжачекові чогось треба, він залучає таких, що з «малини» вже вийшли, і на них не падає підозра. Він тримає їх у жмені, бо чимало про них знає.

— Ти не дуже плещи язиком, ще хтось підслухає, — остеріг інший знайомий. — Страх Басю обходить твій Пєжачек!

— Ні, чому ж? — заперечила Баська. — Цей ваш Пєжачек — цікава постать. Кажете, шеф «охорони»? А що воно таке?

— Ну, як то що! Шеф — це шеф. Від нього все залежить, він пильнує порядку, квасить, кому треба, пики, тримає у своїх руках нитки всіх махінацій. Без нього нічого не діється. Може, він Франека з Вєсєком кудись спровадив…

Цих відомостей було досить. Басьці відразу стало ясно, чому так швидко викрито Вальдемара Дуткевича, і їй зробилося зле.

Наступного ранку вона пішла до Гавела. Гавел саме вийшов з дому і сідав до машини.

— Я тобі вже казав, щоб сюди не потикалася! — визвірився він замість відповіді на вітання. — Сідай, не муляй очей!

Баська не звернула уваги на його тон.

— Де Франек і Вєсєк? — запитала вона гостро, зайнявши місце у «мерседесі».

Гавел не повернув ключика і здивовано глипнув на неї.

— Які Франек і Вєсєк?

— Наші підручні. Люди, що ти найняв. Де вони?

— А ти звідки про них знаєш?

— Не твій клопіт. Або добре, скажу, щоб та не ставив дурних запитань. Я знаю їх особисто. Впізнала під час інсценізованих нападів. Де вони?

Гавел повернув ключика й натас на стартера. Машина зрушила з місця.

— Кому ти про них казала?

— Здурів, чи що? Хіба про таке говорять? Нікому!

— То й далі держи язика за зубами. Жодного Франека і Вєсєка я не знаю.

— Можеш собі не знати. Скажеш мені тільки, де вони. Звертаю твою увагу на те, що я їду до Віланова.

— Що?

— Їду до Віланова. Можеш мене туди завезти, нічого з тобою не станеться, побалакаємо дорогою. Не знаємо їх ні ти, ні я. Де вони?

— А морока їх знає, — зневажливо процідив Гавел по хвилинній мовчанці. — Що тобі до того?

— Якщо міліція до них добереться, сам знаєш, що буде.

— А чого міліція має до них добиратися? І на якого чорта міліції їх розшукувати? Валютники на них накапали чи що?

Баська мовчала.

Гавел демонстрував дивовижну тупість.

— Ти, баране, і досі не второпав, що вони ухекали Вальдемара? Що їх найняв хтось іще? Вальдемар їх упізнав! Що та з ними зробив? Кудись спровадив чи втопив у глиняному кар’єрі?

Гавел ледве не прогавив червоного світла й зі скреготом загальмував у останню хвилину.

— Збожеволіла?!!

— А та що, про це не знав? Не дійшов своїм розумом? Дуба смаленого правиш, ніби Вальдемар десь там пробовкався і того-то його так скоро й знайшли! Ще не знати, хто пробовкався насправді!

Гавел довго мовчав.

— Скажи ж бо що-небудь, до лиха! — вибухнула Баська. — Щось же треба зробити? Де вони?!!

Гавел зберігав уперту мовчанку.

— Хотілося мені знати самому, — нарешті прошепотів він. — Я був трохи здивований, що вони так раптово здиміли. Звідки ти про це знаєш?

— Просто зіставила одне з одним. Я навіть не знаю, хто їх найняв.

— Ну, хто?

— Я не плескаю язиком про такі речі. Хотілося б почути дещо від тебе. Ти ж знаєш про них більше, ніж я, бо я кілька років у вічі їх не бачила. Якщо міліція їх знайде…

— Дай спокій міліції! — вибухнув Гавел і собі. — Нащо тобі знати, де вони? Підеш до них з’ясовувати стосунки, чи що? Я взагалі не певен, що то їхня робота, і тобі теж не раджу брати такого в голову! Ти там була? Ти їх бачила? Тож сиди спокійно і не пащекуй!

— Можу й посидіти, чом ні. Але радила б і тобі подумати.

— Певна річ, я над цим поміркую і зроблю все, що треба. А тепер живіше виходь, ми вже у Біланові, мені ніколи, треба їхати далі…

* * *

Я мовчки пережила в душі всю ту страшну історію. Баська, змучена довгою сповіддю, запалила нову цигарку, сперлася головою об раму віконця і похмуро розглядала придорожній краєвид. Справа здавалася безнадійною.

— Я вже не маю сили, з майором тут не розминутися, — нарешті озвалась я. — Павелова тітка дасть покази, і він одразу зметикує, що йшлося не про причинну, а про тебе. І чого це Гавелові шибнуло в голову? З глузду з’їхав, чи що?

— Він доконав помсти, — прошепотіла Баська. — Певно, Мартінів приятель таки встиг перевести гроші на інший рахунок. І Гавел поклав змусити мене замовкнути назавжди — єдиного свідка, який здогадався, що то він заплямував себе отам злочином. Мабуть, то віїї наказав загнати на той світ Вальдемара, бо, може, той щось викрив, спіймав його на гарячому вчинку, зрозумів, що він за один… Гавел умертвив Вальдемара і якби умертвив ще й мене, то вже не було б нікого, хто знав би про його переступ.

— Залишаються оті двоє.

— Оті двоє, якщо вони вбили Вальдемара, мовчатимуть довіку.

Я заходилася мізкувати. Все б мало глузд за одної умови: що Баська нікому не повідомила про брудну Гавелову роль у цій справі. Припустімо, Баська мертва. Тоді ніхто, крім двох найнятих розбишак, нічогісінько не знає. На ділі ж це не так. На ділі про Гавела знає Мартін, тепер уже знаю і я, цілком можливо, що Баська свого часу не зберегла таємниці, і її знали також Донат із Павелом. То що ж воно виходить: Гавел заповзявся знищити нас усіх чи виказав незрозумілу легковажність і просто не бере нас до уваги? Чи, може, тут важить не так Гавелова причетність до пограбування аферистів, як причетність до злочину отих двох? Баська викрила ту причетність тільки вчора… Я виклала їй свої міркування.

— Певна річ, важить саме це, — погодилася Баська. — Я, дурна, сама йому все вибовкала. А він зв’язався з Пєжачеком, достеменно з’ясував, що я знаю, подумав, що я можу здогадатися, і вирішив зі мною покінчити раз і на все. Цілком логічно.

— Навпаки, нелогічно. Ти ж могла на той час перед кимось прохопитися.

— Не могла. Він добре знав, що я й не писну, поки з ним не порозуміюсь. А потім — я подалася до Віланова, з ким тут мені було про це розмовляти? З тіткою? З дітьми? Телефон відпадав, по телефону про такі речі, я, зрозуміло, не зважилася б говорити. Він знав напевно, що до вечора буде в безпеці.

Я похитала головою, ще й досі сумніваючись.

— Стривай. Припустімо ще й таке: він ясновида і геніально передбачив, що і кому ти можеш розповісти. Припустімо також, що тебе немає серед живих. Що знає Павел?

— Нічогісінько. Павел чув про нього тільки від тебе.

— Мартін?

— Мартін знає, що Гавел наймав помічників і що він цікавився своєю частиною грошей.

— Далі — я. Стривай, я вже переплутала те, що знала раніш, із тим, про що дізналася сьогодні. Вчора я знала, що ти почула щось жахливе про Пєжачека, і могла б здогадатися, хто вбив Дуткевича. Я повідомила б про свій здогад, і майор вийшов би на Пєжачека.

— Власне, — зітхнула Баська, — а що було б далі, не знаю…

— Стривай. Але ж я бачила його машину. Він же не міг не думати про те, що хтось та побачить його машину. А я там стояла десь із півгодини. Якщо він вистежував тебе, то не міг не бачити й мене.

— Він міг подумати, що ти не впізнаєш старого «пежо». Було дуже темно. І взагалі тебе не було видно.

— Стривай! — урвала я, раптом пригадавши всі подробиці. — Він міг подумати, що мене там взагалі не було тієї хвилини, що я вийшла з машини і десь пішла. Я ж гучно прибила дверцята.

Хвилина за хвилиною ми з Баською розібрали всю ситуацію, увесь час мого перебування на вулиці Ротмістрівській. Справді, Гавел міг подумати, що мене немає. Він не міг передбачити, що я ввімкну фари і встигну його освітити. Адже я стояла спиною до шляху. У темряві я не розпізнала б жодної машини…

— А тобі не спадає на думку, що той «пежо» вже без жодної пляминки? — жовчно запитала Баська, — і мотор, може, вже новенький: за ніч машину можна змінити до невпізнання.

— Скидається на те, — рішуче сказала я, — що вбивство йому можна буде закинути тільки по тому, як він зробить наступну спробу. Я не певна, чи майор узагалі пристане на цю версію. Не знаю, чесно кажучи, що робити з майором.

Нарешті Баська облишила розглядати придорожній краєвид: до неї поверталася природна енергійність.

— Я вирішила, — заявила вона з властивою їй твердістю. — Мартінові буде тяжко, але іншої ради нема. Я позбулася сумнівів. Треба негайно повернути всі гроші!

Я одразу ж визнала їй рацію; але моя душа повстала проти того, щоб розлучитися з надією, що Польща матиме казкову колекцію. Я мовчала.

— Або вся ця розкішна історія випливе на поверхню, — провадила Баська, — або Гавел усіх нас потихеньку спровадить на той світ. Вважаю, перше краще. Єдиний злочин, який нам зможуть пришити, — контрабанда. Щодо інших — нема свідків. Швидше на долоні виросте волосся, ніж бодай один валютник зізнається, що зазнав утрат. Той анциболот Мацюсь уже одержав своє назад, треба відіслати й решту грошей — тоді матимемо пом’якшувальні обставини. Щодо марок, то таємниця однаково розкриється, бо Мартін не поїде купувати їх за кордон. Усе пропало. Чорт! Стільки марних зусиль!

Я поділила її розпач. Не витримавши, закинула, що можна було б краще обміркувати всю справу. Хтось іще раніше міг виїхати за кордон і там негайно організувати закупки марок. Краще було б одразу налагодити зв’язок з якимось солідним філателістом, а ще краще — з фірмою. Я б це зробила сама…

— Я завжди твердила, що ти могла б нам стати в неабиякій пригоді. Але ж тоді мали б розірватися твої стосунки з міліцією. До того ж ти була вся поглинена якимось «дном». Тепер нічого докоряти одне одному, слід рятувати становище. Роби, як знаєш, але зроби так, щоб ми могли все відіслати. І не знаю навіть, чи тобі зараз десь дітися, чи в разі чого все заперечувати, а може, найліпше, їдь до Радянського Союзу…

— Ти що, з глузду зсунулася? Нащо мені їхати до Радянського Союзу?

— Щоб тебе не «притис» майор. Сама розумієш, спершу ми мусимо повернути гроші, а вже тоді щось з’ясовувати. Щоб не було так, що повертаємо не самі, а під тиском.

— Так, але зауваж: зволікання на руку і вбивці.

— Ну то й що? Ми, зрештою, і так знаємо, хто він. А якщо майор тебе «накриє», доведеться відповідати на всі запитання. Я можу брехати до нестями, бо я винна, а тобі ліпше говорити чисту правду.

Раптом мені свінуло. Я з самого початку була під найбільшою підозрою. Можна залишатися такою й надалі. Ніхто не покарає мене за те, що з благородних міркувань я взяла на себе чужу провину. Майор може зібрати всі конечні відомості, а виконавцем протиправних дій виявиться згодом інша особа.

Баська зустріла мою ідею з захватом.

— До речі, — згадала вона. — Тільки тепер я зрозуміла, чому в них так легко все виходило з «охороною» валютників. Гавел, мабуть, домовився про все з Пєжачеком з самого початку.

У мене промайнула думка, шо, коли вони у спілці, то це — не логічно, але я завела мову про інше, бо мене теж заполонили спогади.

— У Саському парку лисань сидів не з клієнтом, — сповістила я Басьці. — Він там сидів із Пєжачеком. Може, що Павел і Донатом на них не накинулися.

— Серйозно?

— Я бачила його зблизька, коли вони проходили повз мене. Потому я телефонувала до вас, аби довідатись, що означали оті весняні спацерування, бо сама б до цього зроду не додумалася, та вас усе не було вдома. Цілком випадково я дізналась і про те, що сталося на віллі на вулиці Гощинського. Можу тобі пояснити, чим це було викликане.

І я розповіла їй про пригоди пана Кароля з Касею. Баська розреготалася, і до неї повернувся добрий гумор.

— Якби я ще дізналася, яким світом міліція виявила нашу контрабанду, то я була б і зовсім задоволена. Якби не це, ми почувалися б у безпеці, ніхто б нас не викрив і нам би не доводилось нічого повертати. Чи не могла б ти випитати в майора?

Я скрикнула й схопилася за голову. Тільки тепер до мене дійшло, яку препаскудну роль я відіграла в цьому нещасті. Мариновані оселедці!.. Тож саме вони, ті кляті мариновані оселедці спричинилися до катастрофи, стягли на нас цілу купу підозр, власне, дали майорові ключ до розкриття афери!..

— Боже милий! То я у всьому винна, — пронизливо закричала я. — Ні, Зоя!.. Ні, отой незграба Соколовськйй! Ні, де пак! Аліція! Аліція та її кляті оселедці!

Басьчиному подиву не було меж.

— Ти що, ошаліла? Отямся! Які оселедці? Випий мерщій води!

— До дідька! — лементувала я, неспроможна заспокоїтися. — Нащо мені та вода. Бодай її грім побив з її дурнячим ювілеєм! То все оселедці! Чортові оселедці Аліції, що вилилися на ваші долари…

Не одразу пощастило пояснити все Басьці, щоб нарешті прийти до тями нам обом.

— Чи Аліція бодай відчула, якими оселедцями ласувала вона та її гості? То ж були найдорожчі оселедці. Як виявилося, вони коштували понад 1 000 000 доларів, — розпачливо кинула Баська.

— Довідається, конче довідається, можеш бути певна, — врочисто заявила я. — При першій же нагоді. Заспокойся ж і поясни ще одне, тільки по щирості. Чому Дуткевич зателефонував мені?

Баська зітхнула, кинула ще кілька реплік з приводу оселедців і запалила цигарку.

— Він телефонував мені. Наша сусідка сказала йому, що ми пішли на бридж. Насправді ми були в Біланові, але вона була сонна і все переплутала — от і вийшло, що ми граємо в бридж у моєї подруги. Вальдемар подумав, що то, певно, ти, й зателефонував до тебе. Уявляю собі, як воно було: вони лізли в його помешкання, а він, замість зачаїтися із чимось важким за дверима, кинувся телефонувати до мене. Можливо, він бачив їх раніше.

Я кивнула головою. Басьчині міркування збігалися з моїми. Вірний їй до останку навіть перед лицем смертельної небезпеки не викликав міліцію, а намагався остерегти свою кохану богиню.

— Ну, а тепер, — скрушно завершила я розмову, — переходьмо до дій. Треба вирішити, куди нам їхати. Не думаю, що додому.

— Стривай! — урвала Баська. — Щось хочу в тебе спитати. Що таке Адріанампоінімеріана?

— Що?..

— Адріанампоінімеріана. Я чула це слово від тебе. Що воно таке? Якісь ліки?

— О Господи! Ти, що, хочеш мене добити остаточно? То був такий король на Мадагаскарі. Так його звали. Не пам’ятаю, де я вичитала, і не пам’ятаю, коли він владарював. У кожному разі, історична постать. А що?

— Пусте. Просто цікаво було знати. То наше «гасло» у шведському банку.

Тихо ідучи вулицею Гагаріна, я сушила собі голову, де знайти безпечне місце. Не було певності, що майор уже нас не розкушує… Баську слід було висадити на площі Унії, не наближаючись до її дому, після чого знайти місце, звідки можна б зателефонувати до Аліції. Мій власний телефон — відпадав, Басьчин — теж, Мартін і Янка скидалися з рахунку, Зоею про всяк випадок теж годилося б обминути. У мене ще було чимало знайомих, які мали телефон, але ніхто з них не був утаємничений у цю справу, і треба було б їм довго все пояснювати. Залишалася ще Лялька. Ну, звісно ж, Лялька! Вона була якось причетна до подій і єдина з-поміж усіх могла нормально сприйняти сенсаційні новини навіть розбуджена серед ночі. Тож я подалася до Ляльки. Вона навіть не надто злякалася, коли я збудила її о першій ночі. Короткий виклад останніх подій її цілком задовольнив, вона упхнула мене разом із телефоном до другої кімнати, а сама лягла спати, звелівши мені на відході тільки добре прибити двері. На зв’язок із Копенгагеном я чекала у товаристві Самсона, який самовдоволено вивернувся насеред бюрка.

Аліцію мій телефонний дзвінок вельми врадував.

— Добре, що зателефонувала, — сказала вона. — Я саме хотіла спитати, чи поливають пересаджені кактуси, а чи їх треба пересаджувати в сухий грунт.

Ніщо з того, що пов’язане з Аліцією, мене не дивує.

— Часом не збудила я тебе зі сну на ботанічні теми? — поцікавилась я.

— Ба ні! Я взагалі ще не лягала. Пересаджую квіти. Я зроду не мала діла з кактусами. Годилося б зазирнути спершу в довідник.

Не заглиблюючись у причини того, чому вона о пів на другу ночі пересаджує квіти, я докладно розповіла про кактуси, після чого безпосередньо перейшла до діла:

— Ти маєш мого чека з підписом на бланку?

— Маю. А що?

— Утримайся від здивованих вигуків і взагалі від будь-яких емоцій. Візьми того чека і вранці йти до банку. Спитай, чи на моє ім’я не надійшло якихось грошей?

— Мабуть, надійшли, бо сьогодні я одержала повідомлення, але ще не мала часу кинути оком, десь тут лежить…

— Чудово. Випишеш чек на всю ту суму, що надійшла. Не знаю, скільки це у кронах, а в доларах має бути десь близько 579 000.

— Скільки? — недовірливо перепитала Аліція.

— Десь близько 579 000 доларів. У кронах приблизно півмільйона. Забереш усе.

— Ти що, збожеволіла? — раптом занепокоїлась Аліція.

— Ні. Повторюю, забереш усе.

— Боже мій, чим ти там себе задурманила? Ти ж бо не вживаєш спиртного…

— Я ж просила утриматися від будь-яких коментарів. Як маєш охоту — глянь, будь-ласка, на повідомлення.

— Не можу, воно на бюрку під горщиками з квітами.

— Ну, то глянеш узавтра. Заповнюй чек і забирай усю суму.

— Дозволь запитати, а що мені робити із трьома з половиною мільйонами крон готівкою? — обережно поцікавилась Аліція. — Поставити для тебе на якогось коня на верхогонах чи напхати ними свій турнюр на сукні?

— Ні, надіслати до Польщі, в Головний Держбанк, на державний рахунок. Повторюю, на державний рахунок. Від імені такого собі Станіслава Вишневського, повторюю, Станіслав Вишневський, адреса, байдуже яка. Найліпше — фіктивна.

Аліція швидко збагнула, що тут криється якась страшна таємниця. У переказі великої суми грошей на державний рахунок Польщі вона не могла вбачати якогось злочину і зрозуміла, що такий перерахунок з мого власного закордонного рахунку нічим їй не загрожує. Крім того, вона подумала, про всяк випадок, що божевільних дратувати не годиться.

— Гаразд. Коли я маю це зробити?

— Найліпше взавтра зранку, одразу після відкриття банку. Відтак одразу ж зателефонуй, будь ласка, і розкажи, як усе вийшло. Ага, зверни також увагу, щоб на переказі, бува, не залишилося мого прізвища чи номера мого особистого рахунку, взагалі жодних слідів моєї особи. Тільки Станіслав Вишневський, і край!

Аліція, як завжди, була безвідмовна. Назавтра об одинадцятій ранку вона зателефонувала, що здійснена грошова операція справила їй масу задоволення. Вона зробила все, як треба.

— Я подала адресу Амалієнборга, — додала вона, сміючись.

Я насилу втрималась від завваги, що Вишневському непогано живеться. З бідної вулиці Олькуської він як оком змигнути перенісся до королівської резиденції у Копенгагені. Я схвалила її хід.

— Слухай, а хто ж воно насправді отой…

— Не називаймо прізвищ, — поквапилась я, — Уявлення не маю, хто він. Словом, його нема взагалі, але це байдуже.

— Добре! Але стривай! Там було далеко більше. Прийшло 4 000 000.

Я вирішила, що курс доларів у кронах, мабуть, трохи не такий, як я гадала.

— Дарма, — знов урвала я. — Я ж тобі казала, десь близько цього. Прийми слова вдячності від кількох душ, яким ти дещо врятувала. Згодом довідаєшся про подробиці й упадеш.

Я сиділа вдома, марно намагаючись розшукати по телефону майора, оскільки вважала за потрібне виказати власну ініціативу. Дивно було, що мене тим часом не розшукують. Мабуть, я стала найпідозрілішою, а таких хапають в останній момент. Замість майора зателефонувала Лялька.

— Я нічого не второпала з того, що ти мені вчора набалакала, — дорікнула вона. — Розкажи все докладно ще раз, бо мене вся ця шуря-буря вельми цікавить. Хто кого вбив, як саме і чому. А я тобі теж дещо розповім. Тільки викладай усе по порядку і врозумливо.

— По порядку? Чудово. Спершу двоє невідомців убили одного чолов’ягу неподалік від мене. Тих зарізяк він знав, бо вони нападали на нього вже не вперше, й розпізнав їх. Виявляється, їх найняв для вчинення нападу хтось третій…

— Четвертий, — уточнила Лялька, — бо двоє та жертва — то вже троє. Я лічу на пальцях, щоб не помилитися.

— Гаразд, четвертий. Ну, і той четвертий, шеф, наказав його вбити…

— За що?

— Сама гаразд не розумію. Невідомо. Може, небіжчик дізнався щось про нього особисто, може, були й інші причини, зараз сказати важко. У кожному разі одна особа його викрила.

— Це вже п’ята.

— П’ята, хай буде так, п’ята викрила, що то саме він звелів учинити вбивство, і він дізнався, що вона викрила. Він постановив порішити і її, переїхати машиною, попереду заховавшись у підходящому місці. Та він помилився і переїхав зовсім іншу людину.

— Шосту?..

— Шосту. А п’ята лишилася жити. Тепер треба посадити цього мерзотника. І це поки що все.

— А чому його ще не посаджено?

— Бо тільки я знаю, хто він. А міліція на цю тему ще зі мною не балакала.

— Тоді найближчим часом він уб’є і тебе. Ти будеш сьома.

— Тож мене й дивує, що такої спроби ще не було. П’ята особа теж знає, хто він, але ми вмовилися, що зізнання з цього приводу складе не вона, а я. Мені трохи ніяково, бо я ще й досі гаразд не розумію, чому було наказано вбити того першого.

— А чому четвертий загадував, щоб на нього нападали?

— То була розбійницька акція супроти чорного ринку. На нього нападали в момент, коли він обмінювався грішми з валютниками. Він правив за «підсадну качку», був під час нападів підставною особою.

— А хто забирав гроші?

— Звісно, шеф, словом, старший.

— Четвертий?

— Атож, четвертий, Убійник.

— Нісенітниця, — рішуче заявила Лялька. — Тільки вар’ят загадав би вбити курку, що несе золоті яєчка! Не може такого бути, щоб він звелів його вбити. Ні за що не повірю. Тобі треба змінити свою версію.

— Нема потреби, усе вже з’ясовано.

— Тоді переглянь усе ще раз — від початку до кінця. Має бути ще хтось сьомий. А щодо нападів, то скажу тобі зразу: жодного з них не було.

— Цебто? — здивувалась я. — Не розумію.

Нараз Лялька голосно зареготала.

— Ой, не можу, кіно, чисте кіно!.. Не було, розумієш, не було жодних нападів, жодних крадіжок, нічогісінько! Ой лелечки! Я зараз лусну!

— Заспокойся, — розсердилась я. — Не нервуй мене. Розказуй, що ти знаєш!

— А те, що телефонувала до мене Мальвіна, ну, ота, знаєш, Самсонова «теща», дружина пана Кароля. Дуже мене просила, ще й підкреслювала, аби я собі затямила, що ніхто їх ніколи не обкрадав. Її чоловік просто загубив 100 злотих і подумав, що їх украли, а її заїдала нудьга — от вона й пожартувала. А оті його пограбовані знайомі теж понавигадували небилиць під п’яну руч, насправді ж просто помилились під час грошових підрахунків, не врахували якихось витрат і взагалі то в них теж були жарти. Отже, насправді її чоловік не зазнав жодних утрат. Ніхто ні на кого не нападав. Ба більше, ніхто чути не чув ні про які напади.

Я не вірила власним вухам, гадаючи, що Лялька жартує теж.

— Боже милий, що за дурниці ти мелеш? — вигукнула я з гіркотою, у якій вчувався гнів.

— Жодних дурниць. Я наводжу факти. Можу тобі присягти: ніхто ні за які скарби в світі не визнає, що втратив бодай гріш. Немає, просто немає такої особи, яка б потерпіла. Я знаю це напевно: тут скрізь мур, бетон, граніт… Так само й убивство. Може, його й не було.

— Ба ні! Вбивство було. Всі на власні очі бачили трупа…

— Тоді другого вбивства. Тої шостої…

— Стривай, шоста?

— Еге ж, ота шоста попала під колеса просто випадково…

— Ні, дурня, я все бачила на власні очі! Стривай!.. Господи Боже мій!!!

У блискавичному крутежі думок у моїй свідомості знагла зринуло все, що я абиколи знала з правництва. Я зрозуміла, як можна витлумачити мою поведінку, як я виглядаю у світлі закону. То ж саме я сповістила майорові про крадіжки та напади! Якщо «жертви» відмовляться визнати себе жертвами, а слідів крадіжок та речових доказів не виявиться… Ясно! Я все вигадала (бо маю фантазію), я побігла до міліції, щоб зумисне увести її в оману й підкинути їй дурної роботи. То ж тільки я твердила (і ніхто більше), що чинено і крадіжки, й напади. А за фальшиві свідчення можуть дати добрячий термін!..

— Уявлення не маю, як бути, — розпачливо сказала я. — Хоч відмовляйся від усіх попередніх свідчень. Бодай би все воно погоріло! Не могла попередити раніше?

— Раніше я нічого не знала. Взагалі, краще б у с е знати раніше. Коли б я знала раніше, що ти до мене вчора прийдеш, я побалакала б з тобою у знайомих, бо вдома я саме клею шпалери — хапанина, ніколи! А гостювала я неподалік від тебе на Платовцьовій.

— Неподалік від убивці, — несамохіть прошепотіла я, бо Гавел теж мешкав на Платовцьовій.

— Якого вбивці? Ні, жодного вбивці я не бачила, зате недоумка — поза всяким сумнівом.

— Що за недоумка?

— Такого собі галасливого дурносміха, — відповіла Лялька. — Ми сиділи на терасі як води в рота набравши, бо той недоумок слова не давав сказати, усіх глушив. Що там показували в телевізорі, розуму не приберу, але реготався він так, що аж виляски йшли. Такий тоненький, гидотний регіт — хи-хи-хи! Його було видно у відчинене вікно сусіднього будинку: сидів за столом сам-один перед телевізором, цмулив коньяк і реготав. Недоумок, сущий дегенерат!

Мабуть, мені судилося під час цієї розмови переживати струс за струсом.

— Стривай! Стривай! — задріботіла я. — Він був гладкий?

— Хто? Той недоумок? Еге ж, гладкий. І лисий майже як коліно. З такою веселою буряковою пикою.

Гавел!.. Не хто, як він! Не міг же на Платовцьовій жити його двійник!..

— Стривай, — повторила я. — Чи на столику проти вікна не стояв такий здоровий червоний вазон, лакований китайським лаком?

— Чи лакований, чи ні, цього я не знаю, але червоний стояв. Зразу впадав у вічі. А що? Ти його знаєш?

— Стривай. О котрій ти там була? Тобто, о котрій бачила там того регітливого недоумка?

— Я роблю звідси висновок, що це або наступна жертва, або наступний драпіжник, — задоволено відзначила Лялька. — Зараз прикину. О сьомій… Ні, о пів на сьому. О чверть на одинадцяту почалися розмови, що час уже йти додому, всі поглядали на годинники. Він так сидів до пів на одинадцяту, може, довше — просто о пів на одинадцяту я пішла. Звідси випливає, що він отак прореготав увесь час, поки передавали новини, спортивну програму, погоду… Що він там такого побачив?

— У нього оригінальне почуття гумору. Боже правий! Я нічого в усьому цьому не розумію, все знову переплуталося. Знаєш, може, й твоя правда, може, я справді маю переглянути свою версію…

— Змити її, — порадила Лялька. — І затям: жодних нападів не було!..

Я облишила розшукувати майора. Чула себе вкрай пригніченою і розгубленою. Взагалі можна було припустити, що ліквідацію Баськи Гавел доручив якомусь підручному, але тоді він навряд чи реготав би цілий вечір. Важко було повірити, щоб його так розсмішило вбивство знайомої жінки. Та й те, що він убив Дуткевича, теж не вкладалось у логічну схему: або він не мав із тим злочином нічого спільного, або здурів остаточно.

Майорів телефонний дзвінок захопив мене зненацька, коли я подумки металася від Гавела до валютників і навпаки. Я намагалася охопити всі питання водночас і в думках панував неймовірний розгардіяш. Я зголосилася прибути до нього за півгодини, бо не знайшла жодної зачіпки для затримки, і тільки дорогою мені стукнуло, що можна було послатися на кепське самопочуття.

Майор глянув на мене такими очима, що слова самі полилися мені в рота.

— То був не пан Ракевич, — випалила я. — Пан Ракевич цілий вечір сидів перед телевізором і справляв собі смішки. Як на мене, треба негайно шукати Франека та Вєсєка і виходити з того, що до всього цього причетний Пєжачек. Їхню спілку я відкидаю; якби вони були спільники, то не чіпали б моїх коліс…

Майор зворухнувся, відтак відсунув фотеля від бюрка, жестом запросив мене сісти, й сів сам, відкинувшись на спинку фотеля.

— Чи не пояснили б ви мені, про що ви, власне, говорите? — чемно запитав він, не перестаючи дивитися на мене якимось чудним поглядом.

Я трохи спам’яталася.

— Я говорю про все воднораз, і сама нічого не розумію.

— І ви хочете зробити так, щоб я теж нічого не зрозумів. Що означає той пан Ракевич перед телевізором?

— Йдеться про те, що вчора увечері він не міг бути у Біланові, бо сидів увесь час перед телевізором.

— А ви, пані, гадали, що він там був?

— Авжеж! Я пізнала його «пежо».

Майор більше не розгойдувався у фотелі.

— Овва! То ви все-таки там були! Я про це здогадувався, хоча свідки й не впізнали вашого авта. То ви бачили вчорашню пригоду?

Мені перехопило горло. Пригода!!! Не було жодних нападів, не було другого злочину…

— Ви називаєте це пригодою? — обережно запитала я.

— А, по-вашому, як? — поцікавився він і собі.

Я мовчала. Майор знову почав утягувати мене в розмову.

— Численні свідки, — сказав він, — повідомили, що неподалік того місця жила стара жінка, психічно неврівноважена. Вона впала на дорозі, прямо під колеса машини, — провадив він, дивлячись уже не на мене, а кудись у простір. — Може, вона спіткнулася. У кожному разі, померла на місці. Водій утік. Поблизу стояла друга машина, яка за хвилю засліпила очі тим, хто надбіг. Та машина від’їхала ще перед прибуттям міліції. Цікаво, пані, що ви на це скажете.

Я і далі зберігала мовчанку. Та майор добре знав, що у Біланові була Васька, я сама йому була сказала. Не може такого бути, щоб він не завітав до її тітки, щоб там не перевірили, як божевільна опинилася на дорозі, не може такого бути, щоб ніхто не згадав про шарфа та капелюха. Не може такого бути, щоб у майора не виникло жодних асоціацій.

Майор облишив розглядати простір і знову глипнув на мене.

— Я вам допоможу, — холодно озвався він. — Ніхто не висуває припущень, що то ви винуватець пригоди. Правда, ви могли бути співучасником убивства. Далекобійні фари вашої машини не дали бодай щось побачити…

Ці майорові слова остаточно вивели мене з рівноваги.

— Годі робити з мене дурку! — розлютилась я. — Бридня! Якби ви не пов’язували тієї пригоди з усієї справою, то взагалі б нічого про неї не знали! Ви ж не збираєте щоденні відомості про всі дорожні пригоди в місті та його околицях! Якщо ви знаєте все про цю пригоду, то виходить, знаєте й решту!

— Яку решту?

— Ну, що я поїхала до Віланова по Баську, тьху, по пані Маковецьку; що моя машина стояла там майже годину задом до шляху; що причинна поцупила її капелюшок; що я вас освітила! Я поїхала з місця події ще перед з’явою міліції, бо страшенно потерпала через Гавела. І тепер бачу, що зовсім не безпідставно!

— А тепер викладіть усе по порядку, спокійно, як би я й направду нічого не знав. Ваша правда: я дещо з дечим таки пов’язав. Слухаю.

Тож я розповіла все по порядку, суворо дотримуючись фактів. Описала старий «пежо». Наостанок наголосила на тому, що Гавел цілий вечір не потикався з дому.

— І ви вважаєте, що він переїхав її навмисно? — запитав майор. — Що то не нещасливий випадок, а вмисне убивство?

— Не знаю, — відказала я, поклавши уникати будь-яких інсинуацій. — Хвала Богові стояла темрява. Вар’ятки не було видно. Потім усі почали збігатися, аби побачити, що скоїлося. У мене не стало на це духу.

— Ви гадали, що то Маковецька, га? Через того капелюха?

— І шарфа. Баська маленька й щуплява. Десь таку статуру мала і навіжена. Вона йшла від того будинку, де мешкає тітка. Кожен би подумав так само.

— Цебто ви дійшли висновку, що пан Ракевич хотів забити пані Маковецьку? А яка йому була рація її вбивати?

— Мене це дивує саму. Тобто…

Я хотіла сказати, що нічого такого я не думала, не доходила такого висновку!

— Взагалі пане, не звертайте уваги на мої висновки! Я завжди сповнена всіляких фантазій і щораз нових захоплень! Зважте на те, що я нервово неврівноважена! Не можна спиратися на мої слова, коли йдеться про серйозні справи!

— Навпаки, — заперечив майор. — Ваші висновки вельми цікаві. — Майор вивернувся на стільці й обіперся спиною на стіну в проміжку між вікнами. — А взагалі, ваша правда. Що ви, пані, знаєте про крадіжку, вчинену в домі такого собі пана Ленарчика та в домі Дромадера?

Мене охопив глибокий розпач.

— Нічого. Чула, звісно, якісь плітки, але могла зробити дурні висновки. Цілком можливо, що крадіжок не було взагалі. Ви, пане майоре, можете мене одразу кинути в холодну, бо за фальшиві свідчення дають аж п’ять років.

— Ще б пак не дають! А що сталося з награбованими грішми?

— Я не певна, чи були взагалі якісь награбовані гроші…

— Хто понапихав ними всі оті подушки, іграшкових ведмедів, матраци? Хто слав пакунки від імені Вишневського? Хто найняв Франека й Вєсєка? Хто запросив Дуткевича на роль «підсадної качки»?

Скидалося на те, що майор знає все. Я розпачливо шукала якоїсь ради, хотіла вигадати щось таке, що дозволило б діждатися грошей від Аліції. Нехай цей клятущий державний скарб повернеться на своє місце, тоді можна буде балакати інакше!

— А якби я призналася, що робила все це сама, що б ви на те сказали? — обережно поцікавилася я.

— Нічого особливого, — гостро відповів майор. — Наказ уже давно готовий, лишається тільки вписати прізвища. Я зволікаю з цим, бо… — Він сперся руками на стіл і нахилився до мене. — Я хочу вам із дечим звіритись, пані, — він раптом перейшов на зовсім інший тон. — За всю свою службову кар’єру мені випало лише раз, у ранній молодості, запроторити за грати невинну людину, яку суд потому виправдав. Я вирішив більше такого не допускати. Ось які в мене, пані, химерні амбіції, ось яке своєрідне хобі… Ось чому шановне коло ваших друзів, пані, ще ходить на волі, ось чому я не посаджу й вас, пані, хай би навіть ви присягалися, що власноруч убили Дуткевича. Скажу вам навіть більше. Завдяки цьому мошенству я мрію нарешті натрапити на одного сучого сина — когось наче професійного вбивцю, якому я офіційно досі не годен цього довести. Тож я ще раз уклінно прошу вас, пані: облиште клеїти дурня й розкажіть про все, як воно було насправді. Хто вигадав усю цю аферу? Як усе це відбувалося, конкретно і по порядку?

Я вскочила в жахливу халепу, бажаючи, з одного боку, допомогти майорові, і мусячи, з другого, будь-що врятувати нещасливу четвірку. Думка про Гавела проймала мене страхом.

— Убивця — пан Ракевич? — непевно, якимсь чужим голосом запитала я.

Майор мовчки свердлував мене очима. За часину я, нарешті, наважилася.

— Оскільки я розумію, — озвалась я, — ви вже схопили Франека та Вєсєка. Їм найкраще знати, хто їх найняв. Я теж скажу вам усе, що знаю, але, на Бога, не зараз, а за тиждень.

— Чому саме за тиждень? — роззлостився майор.

— Бо за тиждень буде речовий доказ… Як би вам сказати?.. Реабілітація злочинців.

— Яка там, у дідька, реабілітація? Мертві оживуть абощо?

— Ба ні. Я не про це. Про злочин ви самі все знаєте, чого я не можу сказати про себе. Я маю на увазі супровідні обставини…

Майор на хвилину заплющив очі, відтак похопився і знову розплющився.

— Прошу все докладно. Які супровідні обставини?

— Ну, оті подушки, контрабанда. За тиждень виявиться, що все це було не тільки не на шкоду державі, а навпаки… О Господи! Мені зараз не вільно всього пояснювати. Можете посадити мене в камеру попереднього ув’язнення на цей тиждень! Кажуть, у в’язниці санітарні умови не такі-то вже й кепські, тиждень якось витримаю.

Майор знову перечекав кілька хвилин.

— Тоді прошу про Франека та Вєсєка, все, що знаєте.

Щодо цього я не мала заперечень. Я переказала все, що знала від Баськи, в тому числі всі подробиці стосовно Пєжачека. Раптом згадалося ще дещо.

— Не знаю, чи це тичеться справи, але до пана Ракевича приїздив механік із Садиби, з якоїсь приватної майстерні. Робив у нього в гаражі профілактику, щось там ремонтував.

— Коли це було?

— Зо два роки тому.

— А ту контрабанду, як каже пані, здійснювано на користь держави, чи не так?

— Саме так.

— Чудово. Диво, та й годі! Розуму не приберу, чому ви досі не хочете розповісти про таку благородну діяльність? А ми, дурні, тут гадаємо, ніби вчинено злочин…

— Дивно, пане майоре, що ви питаєте мене про Франека та Вєсєка, — урвала я, вельми ображена його тоном. — Чому б не спитати про це пані Маковецьку? Вона їх знала особисто.

— На це запитання вам може відповісти сама пані Маковецька. Та ми одбігли від теми… Як виглядав чоловік, що підслухав у ресторації «Слов’янська» розмову про Пєжачека?

Попри несподіваність такого запитання і власну знервованість, відчула щось на зразок подиву. Виявляється, майор дуже добре запам’ятав мої свідчення, які, начебто, пустив повз вуха.

— Середнього зросту, сухий, рідке, світле волосся з проділом посередині. Червоний шарфик. Я розгледіла його, коли він сунув до мене майже через усю рестораційну залу. Кирпатий такий, з блакитними очицями… Більше нічого істотного не примітила.

— Ви б його впізнали?

— Мабуть, що так. Надто з червоним шарфиком…

— Який зв’язок між колесами в машині пані та «спілкою»? Що то за спілка?

Моя відповідь пролунала перше, ніж я встигла похопитися, що відмовилася свідчити.

— Я вже давно сушу собі голову над тим, хто псував мені колеса, і була запідозрила у спільництві пана Ракевича з Пєжачеком. Але це відпало. Пан Ракевич мене знає і добре усвідомлює, що дай мені тільки зачіпку, як я нароблю галасу. Якби він був Пєжачеків спільник, то чудово знав би, що мене треба обходити десятою дорогою.

— Спільник у чому?

— У будь-чому. Скажімо, в найманні Франека та Вєсєка. У вчиненні отих гаданих нападів. Мало в чому.

— А пан Ракевич теж брав участь у цій діяльності на користь держави?

— О Боже! Не знаю. Не певна, що це можна схарактеризувати саме так… Цебто… Ага, я ж відмовилась від будь-яких свідчень.

Я була непохитна. Майор (людина своєрідна), замість задушити мене або наразити себе самого на небезпеку апоплексичного удару чи принаймні одразу ж мене заарештувати, навпаки, раптом звеселився й урвав допит. Я негайно зателефонувала Басьці, вже не бавлячись у конспірацію і вимагаючи від неї відповіді, чому майор запитує мене про речі, які вона знає далеко ліпше.

— Напевно тому, — спокійно відповіла вона, що з мене йому важко щось добути. Я відмовилася від свідчень.

— Схибнулася?! А то чому?

— Бо досі не доберу, у чому я повинна зізнаватися, а в чому ні. А ще мені не подобається, що всю провину треба спихати тільки на отих двох лобуряк — Франека та Вєсєка. Еге ж. Франека та Вєсєка. Я їх обох добре колись знала, і мені в голові не вкладається, що вони дали себе намовити і спокійнісінько пішли собі і вбили Вальдемара. Вони не з таких. Вони — інші. Я над тим усе мізкую, сиджу й мізкую. Побити когось, учинити бешкет, утнути щось на зразок отих нападів, віддухопелити валютника чи ще якогось гангстера, — таке вони залюбки, то їхня стихія! З умовою, звісно, що вони знають: той, кого провчено, не побіжить у міліцію. Але Вальдемар був людина порядна, — це, по-перше, а, по-друге, — щоб його вбивати, їм, ні — вибачайте! Про це й мови не може бути, вони на це не пішли б ні за що в світі, за жодні гроші! Хоч би в якій валюті!

— Їм могло видаватися, що Вальдемар теж дурисвіт, — зауважила я. — Адже вони бачили його у непевному товаристві.

— Гаразд, тоді вони могли піти й зацідити йому в пику, але ж не вбити!

Нараз мені щось пригадалося. Я вже була розтулила рота, аби дещо повідомити, але зараз і стулила якнайщільніше. Майор пробачив мені багато чого, але ж не розкриття таємниці.

— Знаєш що, — рішуче сказала я. — Зміни поведінку. Піди й розкажи все майорові.

— Я вже йому розповідала. Зокрема й про них, таких, як я їх знала. Вони тоді вже «переказились» і працювали чесно, по-людському, не колобродили й не бешкетували, бо вже були повнолітні, і не мали жодної охоти потрапити за ґрати. Я сказала з усією щирістю, що вони вже стали порядні хлопці, а свідчити з усіх інших питань — відмовилася.

Я похитала головою, хоча Баська мене й не бачила.

— Ні, цього замало. Піди й розкажи йому все, все, що тільки-но розповіла мені. Зроби це, як не хочеш занапастити їх остаточно. Дуже тобі раджу.

— Зараз уже близько шостої. Ти що, справді гадаєш, ніби він сидить там у своїй конторі?

— Не знаю. Може, й сидить. Зателефонуй і поспитай.

Баська хвилину вагалася.

— Добре, — зважилась вона нарешті з очевидною нехіттю. — Піду до лева в пащу. На твою відповідальність. Але бесідувати на решту тем однаково відмовлюся…

Майор не доповідав мені про свої чергові успіхи чи невдачі, тож я уявлення не мала, що там у нього робиться. Я знала тільки, що Мартін, Донат і Павел, яких він допитував дуже вже якось лагідно, теж відмовилися свідчити. За кілька днів зненацька навідав мене Гавел. Що я пережила, побачивши його, краще не згадувати.

— Слухай-но! — почав він ще з передпокою. — Хто це наплів дурниць у міліції про мій автомобіль? Часом не ти? Чи, може, то твоя Баська? Немовби я чигав на якихось старих калік, ховаючись по ровах, аби потому переїхати стару дурну бабу? Як це розуміти? Що за чортівня?

Нелегко було відповісти на всі ці запитання. Подумалося, що, може, й справді то був не він, а зарізяка, якого мав на увазі майор, адже той і досі гуляє на волі. Я трохи злагідніла.

— Якщо то був не ти сам, — відповіла я рішуче, — то хтось інший у твоєму старому «пежо». Я бачила все живовидячки.

— І ти не могла сказати мені про це в вічі, а попхалася просто до міліціянтів!

— За кого мене маєш, за ідіотку? Щоб ти переїхав ще й мене?

Гавел умостився в фотелі й витріщився на мене з виразом обличчя, де сторопіння мішалося з подивом, глумом і злостивістю.

— Ти часом не схибнулася? З головою все гаразд? — запитав він нарешті турботливо.

Я промовчала. Гавел вів наступ далі.

— Слухай-но. Говори по-людському. Ти справді бачила мій «пежо»?

— Бачила.

— Де? І як це було?

Я стримано розповіла про наїзд і додала, що знаю про його тверде алібі на той вечір. Гавел слухав, зсунувши брови.

— Який же він сучий син, — з серцем кинув він, певно, виразно уявляючи конкретну постать того сучого сина. — А я, капустяна голова, не відібрав у нього ключа від гаража! Хоча мені й на гадку не спадало, що він може підвезти мені такого воза.

— Хто?

— Таж Франек. Отой механік. Кілька років тому він у мене працював і не взяв найменшого шурупчика. Я глибоко йому довіряв: віслюк я, та й годі. «Пежо» взагалі був несправний, я й не підозрював, що він його направив. Уявляєш собі? Полагодив стару машину і навіть словом не обмовився! І полагодив тільки через те, що заповзявся переїхати якусь каліку!

— По-твоєму, її переїхав Франек?

— Де пак! Не він! Він її комусь позичив. Навіть не позичив, просто залишив комусь ключа. Якби я тільки знав, де він, я б йому!.. Звідки ти взяла, що то був я?

— Як то звідки? Я впізнала твою машину, а крім того, хтось хотів переїхати не стареньку бабусю, а Баську!

— Що?!!

— Баську. Саме Баську.

Гавел залупав очима. Далебі, він мав такий вигляд, наче думка про вбивство Баськи була для нього найфантастичнішою у світі. В голові мені почало трохи розвиднятися.

— А на ’кий біс я мав би вбивати Баську? — зачудовано спитав він.

Щодо вбивства Дуткевича я вже мала свою версію, тож Гавел тут відпадав.

Якщо Дуткевича вбив не він, то мотив усунення Баськи як свідка теж відпадав сам собою. Залишався тільки мотив помсти.

— З помсти, — натхненно заявила я. — Ти викрив махінації з валютою й ошалів з люті.

— Які махінації з валютою?

— Не прикидайся дурником, я все знаю. У тебе з-під носа вихоплено всі гроші, що були на рахунку в Швеції. Адріанампоінімеріана. Ти міг розлютитись і запалитися жадобою помсти.

Гавел не переставав тупо дивитися на мене. У виразі його обличчя почала брати гору веселість.

— Дідько б її вхопив, усе тобі вибовкала… Кажеш, вихоплено з-під носа валюту? Пізно вона кинулася, я вже встиг забрати все своє! А вони гадали, що обкрутять мене круг пальця! Хи-хи!..

Я була трохи спантеличена. Вони ж бо одержали все, що вислали, рахунок збігається.

— Може, ти щось наплутав?

— Я наплутав? Ти що, маєш справу з дурнем? Слухай мене уважно. Попереджаю: я балакаю з тобою віч-на-віч, і коли що — все заперечуватиму. Адже свідка ти не маєш… Хи-хи! І ти мені серйозно кажеш, що я хотів розмазати Баську по асфальту, бо вона хотіла відібрати мою частину? Хи-хи-хи!!!

— Не по асфальту, а по путівцю…

— О, здохнути можна! Хи-хи! Яка-бо ти дурна! Такого ідіотства я не зробив би зроду! До слова, мені теж невтямки, яким дивом так зросла їхня валюта, та що моєї частини вони не одержали, то це напевно! Хи-хи!!!

Тепер мені вже зовсім забило памороки. Я облишила грошові підрахунки, зрозумівши, що зараз цієї справи не розв’яжу. Тут, мабуть, не обійшлося без дива — не інакше. Я перейшла до Франека. Про нього Гавел не бажав нічого говорити.

— Я сном-духом не знаю ні про які напади, що це в біса за «напасник», де ти його доп’яла? Бійся Бога! Це тобі наснилося — не інакше!

— А твій «пежо»? Хтось же його таки взяв? Ти сидів удома крячкою і нічого не знав, нічого не чув? Ти що, глуха тетеря?

— Та ні. Сам не знаю, як це зрозуміти. Я нічого не чув за телевізорним галдиканням — гармидер був страшенний. Мотор у «пежо» дуже тихий, і я міг не чути. Виїзд із гаража у мене з другого боку. Але я бачив якогось халамидника, коли одвихнувся на кухню, тільки це було раніше, о п’ятій годині чи десь так. Я звернув на нього увагу, бо він опинився під брамою, п’яний як зюзя, я навіть подумав, чи не настрахати його «мерседесом», але було ліньки.

— А де стояв «мерседес»?

— Надворі, під вікнами. Іноді так не хочеться відчиняти ту браму, хай вона западеться!

— А який був на вигляд той п’яндига?

— Не влаштовуй ще й ти мені допиту, твоя міліція мене вже запитувала, сто разів повторювати абощо?

— А я не повторила тобі геть усього про наїзд?

— Ну, добре, наставляй вуха! П’яндига як п’яндига. Я пригадав його собі на допиті. Білявий, хай йому чорт, хи-хи! Елегантний, вузенькі галанці і червоний шарф…

І тут я зрозуміла, що знаю все. Майор теж знав усе. Тільки він був у гіршому становищі, ніж я, бо я могла спиратися на власні домисли, а йому були потрібні невідпорні докази…

* * *

Десь так днів за три-чотири Польський національний банк повідомив про одержання на державний рахунок суми у 4 000 000 данських крон, надісланої з Копенгагена Станіславом Вишневським, який живе в апартаментах королеви Маргарита, очевидно, на становищі платного мешканця. У перерахунку на долари це становило 716 000.

Майор одразу ж викликав мене до себе.

— Якщо ви, пані, нічого не знаєте про цей останній подарунок, то я — китайський мандарин, — сухо зауважив він. — Завтра минає додатковий тиждень, про який ми з вами говорили, але, може, ви заговорите вже сьогодні?

На зміну полегкості, яку я відчула, прийшло почуття величезного подиву.

— Як ви сказали? Прошу повторити ще раз: 716 000?

— Якщо бути цілком точним, то 716 000, 86 доларів 24 центи.

— Отож-бо! — вихопилося в мене. — Наша держава заробила на цій афері майже 140 000 доларів, причому в чистому вигляді! Чи не здається вам, що це зовсім непогано?.. Народна держава заробила…

— Що ви хочете цим сказати? І взагалі — що це все означає?..

Раптом на мене найшло давно забуте натхнення.

— А те, пане, означає, що ви маєте тут конкретний доказ активної діяльності на користь держави. Долари пересилали за кордон з там, щоб збільшити державний скарб, бо ви повинні знати, що в буржуазних країнах після певних банківських операцій грошова сума звичайно збільшується. Крім того, її повернуто нашій країні. Переслано контрабандою 579 000, а повернуто 715 000, отже, різниця буде… підрахуйте самі, скільки це!

Здавалося, майорові заціпило. Він, мабуть, поривався щось сказати, але не міг. Не розуміючи, що, власне, сталося з моїм рахунком і чому так зросла сума, я, проте, рішуче агітувала далі.

— Певна річ, ви можете їх заарештувати (контрабанда є контрабанда — я сама це добре розумію), але де ж тут злочин проти держави? Якби всі вдавалися до таких злочинів, то ми купалися б у розкошах! Майте на увазі, пане майоре: контрабанду здійснювано з єдиною метою — збільшити грошові можливості держави; ніхто не потерпів, а виконавці скромно залишилися в тіні. А проте вони можуть відкритися, якщо вам це так потрібне. Користь від їхньої діяльності незаперечна. І я на вашому місці, пане майоре, назад би цих грошей не відсилала, бо валюта нам дуже потрібна…

Майор нарешті здобувся на слово…

— Замовкніть, будь ласка! Збожеволіти з вами можна! Ви хочете мені довести, що вони… О Господи!

Я мовчала. Майор теж помалу заспокоївся.

— Чи це треба розуміти так, — промовив він, — що ви хочете змусити мене повірити, ніби проведено контрабандну акцію на більше як півмільйона доларів для збагачення нашої держави, з там, щоб ці гроші ще обросли процентами?

— Ви, пане, можете не вірити, — врочисто відповіла я, — але докази очевидні. 716 000 000, тобто, пробачте, тисяч. Крім того, ви знаєте, що постійно пересилалися й менші суми, аби не було непорозумінь. Аби з самого початку було ясно, що йдеться про діяльність на користь держави.

— Вишневський, — глухо сказав майор.

— Атож, пан Вишневський, — відказала я. — Хочу звернута вашу увагу на ще одну деталь. Відіслали всю суму, а могли ж дещо лишити собі — це ж контрабанда, хто може перевірити чи щось точно довести?

— А звідки відомо, що відіслано все? — швидко запитав майор.

— Якщо ви, пане, хочете перевірити, — будь ласка. Вони вам охоче назвуть номер рахунку, тобто, пробачте, не номер, а «гасло». Можете когось відрядити до Швеції, аби перевірити, чи там щось лишилося.

Майор глибоко зітхнув, відкинувся на спинку фотеля й заходився спроквола його розгойдувати. Очевидно, струс пройшов, і він зовсім заспокоївся.

— Добре, — сказав він нарешті. — Мушу все-таки визнати, що ця, друга частина злочину доволі химерна. Хотілося б усе ж знати, звідки брано долари для контрабанди? Може, ви мені з’ясуєте. Зробіть таку ласку.

— Не можу.

— Чому?

— Бо не знаю. Певніше, достеменно не знаю. Нехай вони самі вам розкажуть.

— Хто вони?

— Наприклад, пані Маковецька.

— А може, пан Тарчинський?

— Може, й Тарчинський. Мені байдуже.

— А пан Ракевич?

— Пан Ракевич контрабандою не займався.

— Он воно що! А чим же тоді?

— Не знаю. Можливо, допомагав цінними порадами, це взагалі людина ділова.

— Чи ви хочете ускладнювати слідство й далі? Чому б вам нарешті не сказати правди?

Я подумала і справді вирішила казати правду.

— Не можу, — щиро зізналась я. — Бесідувати з вами можу, а давати свідчення — ні. Я до цієї справи не причетна, я не винна, тож ніхто мені нічого не доведе й не інкримінує, якщо я навіть рішуче відмовлюся свідчити. Одне слово, на власні очі я не бачила нічого, тож не можу бути за свідка. Про цю аферу, до того ж, я знаю далеко менше, ніж ви, пане майоре. Я понавигадувала всіляких дурниць, наприклад вирішила, що то пан Ракевич, ба більше, своїми дурними фантазіями з цього приводу вводила в оману і вас, пане майоре. Жодних речових доказів та фактів я не приховала, бо ніколи не мала їх у своїх руках. Тож-бо я маю право відмовитись від свідчень. Скажу вам конфіденційно: конкретне джерело доларів для контрабанда нізащо у світі себе не виявить, а ті, хто допомагав у контрабанді, певна річ, теж. І що ж воно виходить? Припустімо, я скажу, що долари вилучено у пана Дромадера, ну, того, що мешкає на вулиці Гощинського? Дромадер усе заперечуватиме; ті, хто вилучав, відмагатимуться теж.

— Гаразд, — сказав майор. — Це щодо контрабанда. Мене ж ця дурна контрабанда анітрохи не обходить — це не моя парафія. Мене цікавлять люди, причетні до злочину (безпосередньо й опосередковано). Чи треба вам це пояснювати, пані?

— Знаєте що, пане, я маю пропозицію, — сказала я.

Майор облишив свої маніпуляції з фотелем і запитливо глянув на мене.

— У всіх детективах, — провадила я, — наприкінці слідчий чи той, хто аналізує ситуацію, збирає докупи всіх підозрюваних або запрошує лише злочинця і розказує в усіх подробицях, як учинено переступ. Злочинець полотніє, падає трупом або ж виплигує в вікно.

— Що ви цим хочете сказати? — запитав майор. — Це я зараз маю падати трупом чи виплигувати з вікна?

— Ні, я просто змалюю всю картину, розповім вам, пане, як воно все було… а ви зробите свої уточнення чи поправки. Гадаю, це піде на користь справі…

Майор розглядав мене з величезним зацікавленням.

— Будь ласка. Можна спробувати.

— Тільки одна дрібниця, — знову завагалась я. — Чи ви вже посадили вбивцю?

— Вбивцю, тобто кого?

— Пєжачека…

Майор кілька хвилин мовчки дивився на мене.

— Здогадалися самі?

— Так, сама…

Майор ще кілька хвилин сидів нерухомо, наче над чимось розмірковував, відтак рішуче взяв телефонну слухавку.

— Давайте зробимо щось зовсім протилежне тому, про що звичайно пишуть у детективах, — зберімо замість групи підозрюваних групу працівників міліції. Зараз я перевірю, чи є всі зацікавлені особи, вони теж залюбки послухають…

Капітана Ружевича та поручника Пєтшака я знала надто добре, з поручником Вільчевським познайомилася під час скандалу з маринованими оселедцями, а поручника Гумовського мені щойно ласкаво відрекомендували.

— Боюся, — скрушно зітхнула я, — що моя розповідь не зацікавить зібрання. Ви, панове, знаєте все це краще за мене…

— Ба ні, не все, — кинув поручник Вільчевський.

— Нам ця справа така люба, що ми ладні слухати її кілька разів, — ядуче кинув капітан Ружевич.

— Отже, слухаємо! — урвав балачки майор.

Я розхвилювалась і обійшлася без звичних вступів.

— На мою думку, все почалося з Франека та Вєсєка, — трохи непевно сказала я. — Пєжачек користувався їхніми послугами дуже давно, коли ті були ще підлітками. Потім вони постатечнішали, не схотіли більше розбишакувати і відмовили йому в співпраці. Пєжачек дав їм спокій і звертався до них лише вряди-годи, та й то тільки у дрібних справах, бо в щось поважніше вони не встрявали. Можна припустити, що він їх шантажував босяцьким минулим (вони, можливо, щось мали на сумлінні й не хотіли, аби воно вийшло наяв). У всякому разі на обліку в міліції вони не стояли. Чи те, що я казала досі, витримує критику?

— Так, продовжуйте.

— Але вдача у них невгамовна, порядність, чесна праця їх трохи нудила. Тож вони з дорогою душею пристали на пропозицію, яка їм нічим не загрожувала…

— Будь ласка, пані, окресліть ту пропозицію точніше, — чемно попросив поручник Гумовський.

— Ну, як би вам сказати?.. Ви, панове, мабуть, здаєте собі справу, що це тільки мої здогади?

— Авжеж. Це тільки ваші особисті здогади.

— Так от, вони охоче пристали на пропозицію розважитися коштом усіляких шахраїв. А чом би й ні? Нагнати холоду на того чи того валютника, злодія чи іншого дурисвіта й відняти в нього гроші. Справа цілком безпечна, бо шахрай до міліції не вдасться, великої кривди нікому не буде, тож можна побавитися! Працюючи раніше у Пєжачека і знаючи його стиль, хлопці чудово розбиралися, як і що робити. Вони швидко здогадалися, що є якась «підсадна качка», бо в ролі жертви часто-густо фігурував той самий тип. Гадаю, більше з цікавості вони постаралися з’ясувати, хто ж він насправді… Ну, і все йшло в них добре, аж поки Пєжачек дістав по пиці під кіоском Руху…

— Ні, не доти, — жваво втрутився поручник Гумовський. — Валютники почали загрожувати йому «помстою»…

— Замовкни! — вигукнув майор. — Не перепиняй свідка. Говоритимеш потім.

— Справді, я була свідком подій під кіоском Руху, — погодилась я. — Ви кажете, «помстою»? Пєжачек, певно, перелякався на смерть, та коли з’ясував особи потерпілих, то, навпаки, дуже зрадів. Вони були у нього в руках, і він міг будь-коли їх виказати. Можливо, Дуткевича він смертельно зненавидів саме за те, що до певного часу не міг його виявити, а, може, Дуткевич до того ж видався йому недоумком через оту свою зовнішність? Не знаю, в кожному разі він був для нього ворог номер один. Пєжачек знову почав шантажувати двох хлопців, бо тепер мав певний конкретний матеріал: по-перше, міг заявити на них до міліції, по-друге, — нацькувати на них оскаженілих валютників. Вони, либонь, трохи перелякалися, пішли на поступки і згодилися побити Дуткевича. Вбити — ні, це відпадає, але відлупцювати згодилися залюбки. Не знаю, чи вони своєю охотою шукали у Дуткевича грошей, чи за Пєжачековим наказом…

— За наказом, — кинув, ніби між іншим, поручник Пєтшак.

— За наказом? Ну, тоді він кретин. Раз він збирався його вбити, то мав їм наказати негайно ушиватися!

— Не перебивайте! — зауважив майор.

— Він же був страшенно жадібний…

— А, розумію! Він хотів мати гроші, але щоб самому не сидіти. І їх перепало б йому чимало…

— Словом, вони мали його настрахати. Здається, у Дуткевича у дверях було «вічко», тож він їх побачив крізь нього і, певно, перепудився, бо одразу ж їх упізнав. На смерть переляканий, одразу зателефонував Басьці Маковецькій, а тої не було вдома, і сусідка сказала, що вона в мене…

— Ну, нарешті! — видихнув майор з полегкістю.

— Вони зайшли, луснули його по голові, після чого довго марудилися, шукаючи грошей. Пєжачек чекав десь нагорі, у слушну хвилину тихенько спустився сходами (їх там уже не було), і залюбки добив Дуткевича, розраховуючи на те, що в разі чого вся відповідальність ляже на них. Навряд, щоб він устиг звідти чкурнути, бо я приїхала негайно, він, мабуть, чув цокіт моїх обчасів на сходах… Дивуюсь, як він не порішив і мене…

— Дуже шкода, що він цього не вчинив, — чемно звернувся до мене майор.

— Франека та Вєсєка він, мабуть, нажахав повідомленням, що жертва їхнього нападу сконала, бо обидва зникли, мов крізь землю провалилися. Може бути, що він сам допоміг їм щезнути, у кожному разі знав, де вони. У Франека Пєжачек поцупив ключ від гаража пана Ракевича. Він знав, що слідство ще не закінчилося і, зрозуміло, весь час хотів тримати руку на пульсі, пильнуючи, щоб нічого не випливло на поверхню. Тим часом Баська не могла вигадати нічого ліпшого, ніж розпустити язика у «Слов’янській». Його підлеглий, отой, із червоним кашне, почув її мову і, мов ошпарений, побіг повідомити свого шефа, навіть не знавши, наскільки це для шефа важливе. Шеф одразу допетрав, що Баська може пов’язати між собою всі факти, він запевне знав про її знайомство з Дуткевичем, а також про її знайомство з Гавелом (Франек працював у Гавела). Звівши все докупи, він зрозумів, що йому загрожує. Тож почав негайно діяти, вистежив Баську, і цілий наступний день тримався їх, наче реп’ях собачого хвоста. Той, хто вдавав п’яницю, вивів машину з Гавелового гаража, прикотив її на околицю Віланова, певно, сам гаразд не знаючи для чого…

— Ми вважаємо, що він нічого не знав, — жваво втрутився майор.

— Пєжачек зробив машиною наїзд, певний своєї безпеки, бо машина вказувала на Гавела, хоча він сподівався, очевидно, що її взагалі ніхто не розпізнає… Мотиви його не обходили, хай міліція сушить собі голову, для чого було панові Ракевичові усувати зі свого шляху пані Маковецьку. Дивно, як ви, панове, цього не відгадали.

— Ба ні, часами трапляється, що ми теж маємо голову на в’язах…

— Я підозрюю, що з тими Франеком і Вєсєком ви мали чималий клопіт. Підозрюю, що страх як важко було їх розшукати, бо вони ніколи не стояли на обліку в міліції. Правильно я міркую?

— Цілком, — похвалив мене майор. — Узагалі всі ваші тези напрочуд влучні і заслуговують на увагу. Прошу продовжувати.

Я трохи розгубилася від таких компліментів.

— А мені, власне, нічого вже додати. Мене зараз хвилює лиш одне: як ви доведете Пєжачекову провину. Він, мабуть, справді сидів на горищі в будинку Дуткевича?

— Так, сидів.

— І, напевно, ніхто його не бачив. Боюсь, моя заява про те, що, сидячи на сходах, я відчувала атмосферу злочину, не зарадить. Що ж ви, пане, тепер робитимете?

Я була так глибоко і щиро схвильована, що майор зглянувся наді мною.

— Бачте, він не віддав у пральню своїх штанів, — довірчо похвалився він.

Поручник Гумовський засміявся. Капітан Ружевич сердито кашлянув. Я запитала, сповнена надії:

— І що ж? На штанях щось є?

— Слідство майже завершене, злочинці за гратами, матеріали незабаром буде здано до прокуратури, — повідомив майор. — Можемо дати трохи поживи для ваших подальших роздумів. Ви, пані, мабуть, знаєте, що в нас є лабораторія?

— Як не знати, знаю! На штанях щось лишилося: часом не пилюка з горища?

— Плюс сліди фарби та котячої шерсті.

— А сліди черевиків? Хіба я їх не позатоптувала?

— На щастя, ні. За вміння ходити на місці злочину складаю вам палку подяку. Ви ступали легко й елегантно, наче балерина. Це ви, пані, зумисне чи як?

— Не знаю. Там така підлога, що я боялася натискати підборами. Гаразд. Але все те лише доводить, що він там був, а як же з самим убивством? Дедуктивна метода?

— Яка там метода — залізний доказ. Пєжачек його задушив, а сліди від цього не зникають, наслідки експертизи однозначні. Немає жодних сумнівів.

Я полегшено зітхнула, бо Пєжачек зі своєю гидомирною пикою з самого початку викликав в мене гостру відразу. Майор виклав додаткові подробиці. Франека з Вєсєком схопили пізно, але все-таки схопили, причому цілком випадково. У ході розшуків запитували про всіх, хто раптово змінив місце своєї праці. І ось надійшло повідомлення, що з державної майстерні несподівано звільнився дуже гарний і порядний працівник, без будь-яких видимих причин. Він кудись виїхав, а куди — невідомо. То був Вєсєк, якого досить швидко розшукали, а знайти його приятеля Франека вже було неважко. Спершу вони все заперечували, геть-чисто все, але пізніше змінили тактику, «розкололися» і в усьому звинуватили Пєжачека. Причиною такої зміни в їхній поведінці було повідомлення про те, що Пєжачека заарештовано. Симулянта-пияка з червоним шарфиком теж затримано, і він поводився так само, надто, коли дізнався, що викраденою у Гавела машиною задавили людину.

— Іншими словами, Пєжачек сам собі наплював у кашу, — виснував майор.

— Так йому й треба. Цікава я знати, чому він убив Дуткевича? Така люта була ненависть?

— Попали пальцем у небо, — відрубав майор. — Дуткевич його мало цікавив. Йшлося йому про щось інше, і взагалі вся ця афера була тільки приводом. Він хотів цілком підкорити собі отих двох хлопців — Франека й Вєсєка. Вони не стояли на обліку в міліції, тож були для нього дуже зручні. Він планував переконати їх, що то вони вчинили злочин.

— Але для чого?

— Щоб вони вже не могли відмовити йому, коли ішлося про «мокре діло». Доброхітно вони на це йти не хотіли, і він заповзявся їх змусити. На очній ставці з ними він усе відкидав. Це звичайна манера поводитися злочинців, які з допомогою шантажу вербують собі підручних.

— Який жах! Звідки ви про це дізналися? Він сам сказав?

— Він усе заперечує, та зараз це не має значення. Звідки ми знаємо, звідти знаємо, а додатково усе підтвердив отой, як його, з червоним кашне, довірена особа. Пєжачек не крився перед ним зі своїми намірами, хвалився, що вже тримає в руках цих хлопців і скрутить їх так, що вони й не кавкнуть.

— Сподіваюся, — встряла я, — що для них знайдуться якісь «пом’якшувальні обставини». Оті кілька років чесної праці…

— Хотілося б, аби ви, пані, поділилися з нами ще деякими своїми здогадами, — заохотливо всміхнувся Вільчевський. — Мало було сказано про контрабанду. Може, ви, пані, сказали б нам кілька слів на цю тему?..

— Особисто я хотів би більше почути про Ракоша, — жовчно ввернув капітан Ружевич. — Що воно за крадіжку вчинено у нього, з якою метою, і чому він, ні сіло ні впало, одержав усе назад?

— Гадаю, у процесі здійснення акцій для збагачення держави його хибно завели до перепису тих, хто має позбутися доларів, — врочисто відказала я. — Він удався до офіційного протесту — через те йому вернули. Він не має жодних заслуг, він асоціальний елемент.

Тепер настала черга дивуватися капітанові. Майор усміхався. Поручник Гумовський ощирився.

— Виходить, усі ті… Як ви їх назвали? Пожертвувані чи як? Виходить, я повинен пристати на думку, що всі ці гешефтмахери — соціальні елементи, які мають певні заслуги?!

— Ну, якщо вони самохіть на це пішли…

— А, самохіть! — жваво підхопив майор. — Виходить (за вашими свідченнями), вони самохіть займалися грошовою контрабандою, а признатися скромність заважає.

— По-перше, я нічого не тверджу, а лише припускаю. А, по-друге, чом би й не займатися? Ефект — цілком позитивний.

Поручник Вільчевський схопився за голову.

— І скільки ж грошей переслано контрабандою? Ну ж бо, пані, скажіть!!!

— 579 000 доларів…

— Отак-то, — з гірким сарказмом озвався капітан Ружевич. — Щодо вбивства — все ясно, тут усе застебнуте, сказати б, на останнього гудзика, бо вбивство здійснили звичайні, можна сказати, шахраї. Щодо контрабанди й усього іншого, то це якась загадка, де нічого не можна розшолопати. Найгірше, коли до злочину беруться порядні люди, їхні наміри такі несусвітні, що сам чорт ногу зламає. Я вже дійшов до краю.

— Ні, — заперечив майор. — Найгірше, коли порядні люди зв’язуються зі злочинним світом. Бачте, що з цього виходить… Ви, пані, не думайте, ми теж не в дровах голову свою знайшли…

— Ми гадаємо, — підхопив поручник Вільчевський, — чи то пак, пробачте, гадали, що хтось контрабандою пересилає на Захід чималі суми з банальною метою нормального побутового збагачення, тобто збагачення власного. Як же він мусить добувати такі суми? Вдаючись до крадіжок та грабунку…

— Отже ж не грабунку, ти ж бо чув, що то все добровільні пожертвувані, — урвав поручник Гумовський.

— Тоді так: отой хтось ласкаво умовив наших махляїв-дурисвітів добровільно пристати до цієї шляхетної акції.

— І ми, до того ж, гадаємо, що отой хтось складався з четвірки ваших, пані, приятелів та приятельок, — втрутився майор. — Можна також гадати, що здійснення задуманого не дуже в них виходило, і вони вдалися по допомогу до інших — більших фахівців у цій галузі. А саме: Франека та Вєсєка. Пані Маковецька умовила свого зітхальника Дуткевича, щоб той виступив у ролі «підсадної качки», а Франек і Вєсєк нападали на… перепрошую, умовляли валютників дарувати їм гроші. Зворушені валютники мерщій віддавали їх до рук усе, що мали. Припустімо далі, що безпосередньо висловлював подяку тим двом патріотам пан Ракевич, який, щиро кажучи, найбільше нас дивує в ролі доброчинця. Мабуть, ваші друзі спершу все це здійснювали самотужки, але, наразившись на опір не таких шляхетних валютників, вдалися по допомогу до тих, що не зовсім мирили з законом. Ну, і, як ви всі знаєте, це дало небажані й зовсім несподівані наслідки. І признаюся вам, пані, я так і не збагну, хто був шефом тієї холерної банди.

— Щодо цього, то я знаю не більше за вас, — заклопотано запевнила я. — Гадаю, однак же, що все зіпсував отой вилупок — Пєжачек. Ніяк не доберу, чого йому було встрявати в таку симпатичну й безневинну аферу…

Поручник Вільчевський аж заскреготав зубами. Капітан Ружевич із тихим стогоном схопився за голову. Поручник Гумовський зайшовся пекельним реготом.

— Отже, щонайгірше виглядає у всій тій історії Пєжачек, — сказав він із кам’яним обличчям. — Либонь, усе це лише наші дедуктивні розумування та припущення. Тим часом пакунки від Вишневського — факт, декларації — теж. Чи не могли б ви, пані, нас просвітити, хто воно в бісової матері заповнював ті декларації й писав адреси?

— Уявлення не маю, — здивувалась я. — А ви, панове, хіба не знаєте? Мені здавалося, що лабораторія водномить визначить, чиє то письмо…

— Лабораторія, певна річ, визначила. Але письмо нікому з ваших знайомих не належить і, що найгірше, не належить і нікому з членів їхніх родин. Ми щиро сподівалися, що ви, пані, знаєте…

Я засмучено запевнила, що й сама дуже здивована, бо ніхто в такій ролі мені на думку не спадає. Цю тему ми обговорювали ще довгенько і зрештою дійшли спільної думки, що міліція тільки провадить слідство, а остаточні ухвали — то вже справа прокуратури та суду. З приміщення міліції я вийшла дуже збентежена і заразом сповнена надії.

* * *

Як і пророкувала Лялька, всі потерпілі навідріз відмовилися визнати як факти крадіжок, так і факти пограбувань. Навіть Лисий Віктор змінив свою думку, твердячи, що ніхто його не грабував, що то він просто пожартував і за те, що ввів міліцію в оману, ладен заплатити відповідний штраф. Ті, хто займався контрабандою, теж відмовилися свідчити. У найгіршій скруті опинився Гавел, чия доля цілком залежала від того, скажуть чи не скажуть правду Франек і Вєсєк. Франек і Вєсєк, хоч і виказували зневагу до особи Гавела, з великим задоволенням звернули все на Пєжачека.

— Гадаю, — зауважила я, виходячи з мешкання Баськи та Павела, довічне ув’язнення вам не загрожує… В разі чого, носитиму вам сухарі…

Мартін вийшов разом зі мною.

— Все складається для мене зле, — скрушно похитав він головою. — Краще якби я сидів за гратами. Власник клятої спадщини, мабуть, незабаром оклигає після операції й повернеться додому. Підкажи мені, що маю діяти в такому разі?

— Ба навіть не знаю. Цю втрату годі відшкодувати, все що зробили, пішло намарне. Хоч сядь та плач! З такого жалю може грець побити.

— І мене теж, а що вже казати про власника…

Я сіла в машину, Мартін сів і собі.

— Стривай-но, я забула спитати тебе ще раніше, — промовила я, рушаючи з місця. — Яким робом оті ваші гроші дали такий приплід? Хай би навіть Гавел набрехав і взагалі не забирав своєї частки, а так, тільки похизувався, то й тоді виходить надто вже багато. Що воно за диво?

— Ніякого дива — просто жорстока іронія. Якби нам раніше спало таке на думку, то ми б не затівали всієї цієї афери. Просто наш спільний приятель з самого початку спекулював.

— Який наш спільний приятель?

— Такий собі Йоган Гасьма. Ти його часом не знаєш?

Я була така ошелешена, що замалим не наїхала на ліхтаря. Йоган Гасьма! Норвежець, який колись виграв шалені гроші на копенгагенських верхогонах завдяки моїм дурним настановам! Єдиний з моїх знайомців, якого я просто забула завести у список, призначений для майора!!!

— Отаким, власне, робом ходить пан Випадок, — жовчно відповів Мартін, коли я перестала йокати.

— Гаразд, але все це мені однаково не пояснює, звідки взялися ті гроші. Йоган Гасьма спекулював? Тоді ми, навпаки, мали б усе втратити.

— Було ще зарано. Якщо пам’ятаєш, прикметною рисою нашого приятеля було те, що він завше блискуче починав і дуже кепсько кінчав, бо надто вже ризикував. Цього разу він узявся до діла одразу ж, і, певна річ, досяг неабияких успіхів. Ділив чесно: 50 на 50. Помалу він почав втрачати вигране і, здається, діло вже пішло на спад, коли ми запропонували йому відіслати гроші. Гадаю, зараз він утратить все, що на тому вигадав. Якби він із самого початку діяв так, як треба, ми не мали б потреби шукати помічників. Ми послали б йому якусь дещицю, і він наростив би решту. Але ж, він, стерво, не признавався, що гендлює, тільки тепер надіслав мені частковий розрахунок.

— Ну, і який можна зробити висновок? Гавел забрав своє чи ні?

— А дідько його розбере, я, наприклад, не годен, бо щось там брали, а щось повертали знов. Щодо Гавела я не маю якоїсь певної думки. — І, мабуть, школи вже не матиму. Послухай-но, а куди ти їдеш?

Мартін роззирнувся навколо і впевнився, що ми вже на Пулавській.

— Ти не заперечуватимеш, якщо ми підскочимо до шпиталю на Стемпінській? Треба дізнатися, як там здоров’я мого Дамоклового меча. Я вже давно його не навідував.

Я підвезла його до лікарні, бо мене саму розпирало від цікавості. Ми вийшли з машини разом. У шпитальному вестибюлі був кіоск, і я вирішила купити цигарок. Я підійшла до кіоска, а Мартін рушив до сходів, віддавши чемний уклін кіоскерові.

— Добрий день, добрий день! — голосно відповів кіоскер. — Тільки даремно ви трудите ноги, вашого родича вже нема.

Маріїн завмер на сходах: одна нога вище, друга нижче.

— Це ж той, із сьомої палати, га? Його вже немає, — доброзичливо повторив кіоскер.

Ще кілька хвилин Мартін становив собою живу картину. Потім повернув голову і блимнув на кіоскера. Він був блідий як смерть.

— Помер? — спитав він якось очужіло.

— Ні, чому помер! Господь з вами! Повернувся додому. Я сам замовляв йому таксі. Він непогано себе чує. Це старий чоловік, безперечно, хворий, але сили ще ого-го!

Мартін повернув назад і ходою сновиди почав спускатися сходами. Я забула про цигарки.

— А давно той пан вийшов зі шпиталю? Га? — квапливо запитала я.

— Де там давно, сьогодні, кілька годин тому!..

Я вийшла на вулицю. Мартін подався слідом за мною, спіткнувся на порозі й сів у машину в якомусь отупінні. За хвилину запалив цигарку.

— Ну, і що ж тепер? — схвильовано запитала я. — Мартін не відповідав. Він курив і дуже пильно вдивлявся у глибину Стемпінської вулиці. Я вирішила зачекати, вийшла з машини, зайшла знову до вестибюля й купила цигарок.

— Ну, — сказав він якось безживно. — Що тепер?

Я спробувала його розважити.

— З двох лих менше — живий, а не мертвий. Зараз принаймні не оголосять заповіту, після чого все вийде наяв. Ачей, живому щось можна буде пояснити.

— Ти допустила б, аби тобі пояснювали, що пропали всі твої марки?

— Так, у кожному разі після цього не повісилася б. Я не маю Маврикіїв. Але що мені зробилося б зле, то це напевно.

— Йому зробиться теж. Після чого все-таки відбудеться врочисте розпечатування духівниці. Про громадський резонанс цієї акції я вже не кажу. Що його робити — розуму не приберу. Може, тікати до Південної Америки?

— Не знаю, чи пощастить, нема ж іще паспорта. Стривай, давай-но помізкуємо. Він справді може одразу ж гигнути на місці, треба бодай наслідки передбачити. Ех! Якби не було тої холерної духівниці…

— Ха, ха! — гірко зареготав Мартін. — Якби ж не було духівниці!..

— Виходить, треба знищити духівницю. Дозволь, я міркуватиму вголос, так мені буде легше. Пограбувати нотаря… Ні, не годиться: складно й небезпечно. Ха! Старий повинен усе влаштувати сам. Треба його вмовити, щоб він знищив духівницю. Знищити можна за п’ять хвилин, хай він сам зателефонує до нотаря, накаже приставити той заповіт і знищити.

— А як я його намовлю?

— Не ти! Тебе слід якомога очорнити. Це можу зробити я, піду до нього, виллю на тебе відро помий, поясню, що з такого мерзотника, як ти, не можна робити спадкоємця…

— І це не буде жодною брехнею…

— Заткни пельку. Я переконаю його, що над кандидатурою спадкоємця треба ще подумати. Насамперед, нехай він спалить духівницю, а тоді вже можна буде спокійно міркувати.

— А потім ти підтвердиш, що таки не брехала…

— Заткни пельку, кажу тобі! Потім треба буде осідлати дипломатичного коня, а то він зразу помчить до міліції. Якщо, звісно, виживе. До такого мерзотника, як ти, він не чутиме милосердя. Змальовуючи ситуацію, можна буде й не виставляти тебе в головній ролі, а посилатися на Баську та Доната. Басьці уже все одно, а Донатові й так ведеться щонайкраще, бо він не фігурує на майоровім «екрані»…

Мартін, дуже блідий, кілька хвилин обмірковував мою ідею.

— Ні, — рішуче заявив він нарешті. — Я мушу сам розрубати цей вузол, а то виходить казна-що…

— Дурень ти несосвітенний! Так ти виявиш геть усе, вийде, що все це робилося зовсім не на те, аби прислужитися державі, а з особистою метою: запопасти марки!

— У нашу фінансову діяльність на користь держави однаково ніхто не вірить.

— Так, але ніхто також не може довести, що це неправда. Якщо все оприлюдниш, одразу підведеш під арешт і решту трьох. Тобі не вільно цього робити, та й квит!

Мартін знову задивився на краєвид попереду. Його очі були сповнені розпачу.

— Холера! — похмуро озвався він. — Одначе винні кінець кінцем вони, — додав роздратовано. — Гаразд, — зважився нарешті Мартін. — Я чую себе як найпослідуща свиняка. Їдьмо, треба викласти йому всю правду…

Старий жив у старовинному будинку на першому поверсі. Я зійшла мармуровими сходами і подзвонила у двері з двома «вічками». Мартін зостався в машині. Мені так довго не відчиняли, аж я почала вже бентежитися. На думку, що зараз я знову наткнуся на трупа, мені зробилося зле, і я вже зібралася тікати. На щастя, за якусь часину за дверима озвалися кроки. Обійшовшись без звичайного безглуздого, «хто там?», старий дід прочинив двері на довжину ланцюжка і зміряв мене з голови до п’ят гострим поглядом. Він був і справді старезний, хворий, сухий, як тріска. Поцікавився, чого мені треба? Я пояснила, що я Мартінова знайома, прийшла у пильній справі, й побалакати хотіла б у хаті, а не в парадному. Він завагався. Я назвалася і показала паспорта.

— А-а-а! — заспокоївся мій співрозмовник. — То це ви, пані? Я вас знаю, щоправда, поза очі, пан Тарчинський багато про вас розповідав. Прошу, прошу, вже відчиняю, але, якщо ваша ласка, на паспорта я все-таки погляну.

Я чула себе дуже ніяково, і поки дід знайомився з моїм паспортом, кляла в душі Мартіна на всі заставки. Дурень царя небесного! Він мене так вихваляв, а я мушу зараз кидати на його адресу найтяжчі звинувачення. Тим часом старий поводився дуже дивно. Він віддав мені паспорта, потім вистромив з дверей щось наче загнуту рурку з «вічком» і роззирався на всі боки крізь те «вічко». Певно, якась подоба перископу. Не звертаючи жодної уваги на моє зачудування, він уважно роззирнувся навколо і, лише впевнившись, що скрізь порожньо і в парадному ніхто мене не супроводжує, зняв ланцюжка і розчинив переді мною двері.

— Прошу, прошу, — жебонів старий. — Заходьте, люба пані, до моєї господи й даруйте за скромне прийняття, адже я самотній і недужий, щойно повернувся зі шпиталю по тяжкій хворобі. Сідайте, люба пані…

Говорячи, він добув із кишені піжами ключа, відчинив кімнату і показав на старого фотеля біля письмового столу. У передпокої я побачила двері до іншої кімнати і була дуже здивована, що він запрошує мене не в неї, а в кімнату, яку обачно замикає на ключа. Я вже хотіла спуститись у фотель, але вражена побаченим на столі, прикипіла до місця. Там лежали дві марки і на кожній на них видніла така знайома мені голова королеви Вікторії…

— Боже мій! Що це таке? — ошаліло запитала я, не вірячи власним очам, певна, що ще помиляюсь…

Старий підкотив до мене столика на коліщатках, на якому лежали якісь речі, і, можливо, продукти. Я не звернула на них жодної уваги, заворожено прикипівши очима до квадратиків двох марок. Старий, хрипко дихаючи, вмощувався у фотелі.

— Перед вами марки, — лагідним голосом пояснив він, — марки з острова Маврикія.

Дипломатичні хитрощі, Мартін, афера — все це як стій вилетіло мені з голови. Я насилу стрималася, щоб не вклякнути перед ним, благаючи дозволити подивитися зблизька на таку дивовижу. Я не годна була відвести очей. Ноги мені підітнулися, я впала на фотеля, але ту ж мить знову схопилася.

— Ви жартуєте, пане! — вигукнула я. — Справдешні Маврикії? Обидва?.. Непогашені?

— Еге ж, люба пані, непогашені, — потвердив старий. — Славнозвісні Маврикії з неправильним написом «поштамт». Бачу, пані, ви дока. Обидві марки з самого моменту їхнього випуску — власність моєї родини. Хочете на них подивитися — прошу!

Опріч «Боже правий!», я не годна була вимовити й слова. Зате цей вигук вихоплювався раз у раз. Володар цього скарбу, цих святощів був дуже потішений такою реакцією і вручив мені лупу, відчувши в моїй особі рідну душу. В релігійному захваті ми разом розглядали марки, чудуючись «вибрикові» дев’ятнадцятирічної губернаторші з острова Маврикій.

Старий звернувся до мене довірчим тоном:

— Ви застали мене якраз за переглядом улюбленої колекції: я вже давно її не бачив і страшенно за нею знудьгувався. Я залюбки продовжив би це заняття у вашому товаристві, адже ви, бачу, теж захоплюєтесь філателією. Чи знайдеться у вас трохи часу?

Трохи часу! Я, не вагаючись, присвятила б маркам і цілий тиждень! Старенький янгол у людській подобі висунув шухляду столу і заходився добувати на світ Божий великі конверти. Я забула навіть закурити й важко дихала, натужно втягуючи в себе повітря. Марки чудові, в ідеальному стані, без приліпок і з печатками експертів, Світ перестав для мене існувати.

— Як вам, пане, пощастило уникнути отих паскудних приліпок? — запитала я, розглядаючи Колумби вартістю у 700 фунтів.

— Це унікальні марки. Мій небіжчик-дід, хай земля йому пером, на щастя, не додумався до цього жахіття, — відказав старенький янгол. — Мені здається, він просто не мав альбома. Мій небіжчик-татусь, хай земля йому пером, мало цікавився колекцією і всі марки зберігав у конвертах. Я ж зайнявся колекціонуванням, коли приліпки відійшли вже в минуле.

— Дяка Богові! А Маврикії? їх іще не взято на облік?

— Ні, люба пані, ще ні. Це єдині марки, що уникли експертизи, а проте їхнє походження не викликає жодних сумнівів; свого часу вони викличуть сенсацію.

— Я теж так гадаю!.. Я ви не боїтеся, пане, тримати все це вдома, та ще й на видноті, не боїтеся впускати чужих людей?

— Яких чужих людей?

— Як це яких, ну, наприклад, мене!

— Але ж ви, пані, для мене зовсім не чужа людина! Як ви самі впевнились, я вельми обачний і когось направду чужого ніколи не впущу. Але мені так небагато лишилося жити, що хочеться і самому надивитися на колекцію і показати її ще комусь, до кого чую довіру і хто може оцінити всю ту красу. Для мене то величезна втіха! Одна з небагатьох, які я знав, і, треба думати, остання.

— Для мене побачити її ще більша втіха! Я просто щаслива, що сподобилася вашої довіри. Не знаю тільки, чим на неї заслужила…

— Я, пані, вік звікував, набрався досвіду і розбираюся в людях. Я, звісно, сподіваюся, що ви не розголошуватимете, що тут бачили.

— Певно, що ні! Боже милостивий! Але ж сюди може втелющитися перший-ліпший мерзотник і пограбувати вас!

— Може, звісно, може. Пробував уже один. Та тепер я в безпеці, бо всі мерзотники гадають, ніби я тримаю колекцію десь-інде. Коли я лежав у шпиталі, вони перевернули догори дном усе в моїй хаті і спіймали облизня.

— А де ж вона була? — поцікавилась я, розглядаючи різновиди першої польської марки і раптом усвідомлюючи, на що я дивлюсь і про що запитую. Це було мов грім серед ясного неба. Я заніміла, завмерла, і мене всю мов обсипало гарячим приском.

На обличчі в старого з’явився хитрий вираз.

— Зі мною. В лікарні. Але я не забирав її з собою, бо, як ви, люба пані, можете собі уявити, охотників до цих речей багато, аж надто багато. За мною стежили. Навіть підглядали, що я беру з собою до шпиталю, ба перетрусили там усі мої речі. Другого ж дня перетрусили пожитки, що я залишив у шпитальній камері схову. Але я це передбачив; старого горобця на полові не обдуриш; я знаю, що роблять з людиною гроші…

Я ошаліло дивилася на старого, чуючи себе так, ніби мене огріли довбнею по голові, а дід аж сяяв хитрою посмішкою.

— Я напустив туману, ніби передаю колекцію в інші руки, — довірчо провадив старий. — Навіть спроворив два варіанти. Я одержав відомості, що була спроба підкупити секретарку мого нотаря, гадаю, злочинцям пощастило підступно добратися до моєї родинної біжутерії, яка у нього зберігалася. Інший фальшивий слід вів до нашого з вами молодого приятеля. Я признаюсь вам у цьому, пані. Насправді ж я вклав усю колекцію в один великий пакунок і надіслав його на своє ж таки ім’я до шпиталю рекомендованою бандероллю.

Мені пощастило, нарешті, опанувати себе.

— Боже правий! — вигукнула я. — І ви не боялися, що вона пропаде в дорозі, загубиться у шпиталі?..

— Я боявся хіба одного, пані, — усміхнувся старий, — щоб якраз у цей раз на пошті не спалахнула пожежа. А в лікарні, коли за кілька день пакунок надійшов на моє ім’я, я попрохав директора сховати у сейфі старі фотографії та щоденникові нотатки мого давнього друга, які я нібито одержав. Шпитальний сейф — вельми надійне місце…

Мені забракло геть усього: слів, голосу, здатності мислити й почувати. Я вся наче закам’яніла. Дві жертви, один заарештований душогуб, жахлива контрабандна афера, хаос на чорному ринку і все це в гонитві за втраченим скарбом, який спокійнісінько собі лежав у шпитальному сейфі під охороною свого власника!!!

Коли я вийшла надвір, виявилося, що вже пізній вечір. Мартін сидів у машині весь аж позеленілий. Він не озивався й словом і навіть не дивився на мене. Я подумала, що повідомити новину треба якось дуже ніжно й обачно.

— На твоєму місці я не відмовилася б від такої спадщини, — саме так, ніжно й обачно, звернулася я до нього. — Дивовижні марки!

Мартін сидів мов закам’янілий і далі тупо дивився поперед себе.

— Усе гаразд, — провадила я. — Він не дорікає, що ти не допильнував. Він дуже тебе любить.

Мартін, сидячи все так само штивно, видобув із себе якийсь хрип. Поза спиною мені пройшов холодок.

— О Боже! — вигукнула я. — Ну ж бо, заспокойся! Кажу ж, усе гаразд! Не знаю, що там поцупили у тебе, але всі справдешні марки в нього. Весь комплект. Я щойно бачила живовидь. Усі на місці, а те, що дали тобі, — то був черговий камуфляж. Не хвилюйся, я навіть не заїкнулася про пропажу, хоч насправді пропадати не було чому.

У Мартіна почала сходити з обличчя ота падлюча зелень. Потім, він, навпаки, став неприродно червоний. Нарешті спроквола повернув до мене голову.

— Хоч убий, не доберу, про що ти говориш, — хрипко прошепотів він. — Адже ти наче про щось говориш?..

Я з янгольським терпінням тричі підряд переповіла йому розмову. Потім добула з багажника пляшку мінеральної води і повторила усе вчетверте. Під впливом води й моїх розповідей Мартін почав, нарешті, прибирати нормального вигляду. Вп’яте запитуючи про те, як воно все було, він уже встиг оговтатися і здавався досить жвавим. Розповідати вшосте я відмовилася.

— Зцапів? Ти вже кожну дрібницю напам’ять вивчив. Я сама здивована, але сто разів повторювати одне й те саме навіть мені обридло. Невже не обридло й тобі?

— Але ж це найчудовіша розповідь у світі, — замріяно відповів Мартін. — Ох же й назюзькаюся! Нарешті я позбудуся цих жахливих докорів сумління.

— Певна річ. І всі перестануть каратися…

— Ні, я не про те. Я маю на увазі докори сумління, які мучили мене через те, що я порушив спокій невинного дідуся. От тобі й невинний дідусь!..

Я запитливо дивилась на нього, бо чогось іще все-таки не розуміла. Мартін пояснив:

— Ти, мабуть, знаєш, що свого письма людині не змінити, як би та не крутилася? Ну, а всі оті пакунки треба ж було адресувати, га? Надто ж пакунки від Вишневського. Так от, кожного з них підписував не хто, як він, справжній «герой» отої шурі-бурі, наш невинний дідусь, якого я на це підбив. Нікому ж бо не спало б на думку шукати відправника у шпиталі…

От і вийшло, що цілком випадково я сказала майорові святу правду. Насправді окаянна спадщина не пропадала, тож для вчинення описаного вище безглуздого злочину не було жодної іншої приключки, крім збагачення держави.




Оглавление

  • Йоанна Хмелевська КЛЯТА СПАДЩИНА Роман
  • X