Бруно Шульц - Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський

Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський [Księga listów. Zebrał i przygotował do druku Jerzy Ficowski uk] (пер. Павлишин)   (скачать) - Бруно Шульц


Бруно Шульц
Книга листів
Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський


Вступ до Книги Листів (із видання 2002 року)

Ця Книга листів Бруно Шульца є другим, переробленим і доповненим виданням її, що вперше була опублікована двадцять сім років тому (Wydawnictwo Literackie, 1975). Цього разу вона, окрім матеріалів, які увійшли до попереднього видання, містить низку листів письменника, котрих чверть століття тому я ще не встиг розшукати, а також листи, написані різними особами до Шульца, дивом знайдені на його дощенту пограбованому горищі. То лише мізерні рештки надзвичайно рясної безповоротно загиблої епістолографічної збірки, яку Шульц упродовж багатьох років дбайливо розкладав у певному порядку та накопичував. Збережені залишки не дають уявлення про цю збірку, проте сам факт, що вони вціліли, є особливо цінним як майже символічний слід масового знищення людей і пам'яток їхнього існування.

Листи, які мені вдалося знайти впродовж шістдесяти років, становлять не просто епістолярну колекцію, а передусім своєрідну автобіографію письменника, вони додають значний матеріал до його біографії, численні сліди якої затер час, а свідки переважно загинули. Властиво, весь відомий нам сьогодні життєпис Бруно Шульца був реконструйований завдяки його листам, із уламків спогадів тих, хто його пережив, і нечисленних документів. Навіть такі елементарні дані, як дата народження письменника, подавалися у різних версіях, або супроводжувалися знаком питання.

За винятком листів-клопотань до шкільної та міністерської «високої влади», якими ми завершуємо добірку листів Шульца, в тих текстах порівняно мало конкретики, повсякденних проблем, зовнішньої біографії — хіба що забарвлені вони наріканнями, скаргами або воланнями про допомогу. Адже й життя Шульца в єдино істотній для нього сфері було вбогим на факти, складалося передусім із внутрішніх подій, духовних перипетій, із творчості, інтерпретованої як вищий сенс існування та єдина мета прагнень, окрім рідко експонованої сфери Ероса. Решта — переважно повсякденні незручності, які відбирають час і змогу творити. Життя у своєму практичному, повсякденному вимірі та сенсі бувало переважно перешкодою, призвідцею знесилюючої та впертої депресії, а ще — творчої немочі, яка знову і знову дошкуляла митцеві, котрий, як і обожнюваний ним Рільке, міг функціонувати тільки в мистецтві, а поза ним залишався безпорадним і чужим умовам довколишнього світу. Якщо він без почуття неприязні, а навіть із цікавістю трактував деякі особисті контакти, якщо скеровував — не завжди, здається, щиро — свою схвальну увагу до тем і проблем, котрі не стосувалися отієї єдиної справи, яка цікавила його насправді, то найчастіше і передусім з огляду на гадану користь, яка могла би виникнути для його власної творчості. Мовчанка про діткливі для нього епігонські зловживання Трухановського чи нікчемне, але шкідливе шахрайство Еґґи ван Гаардт, а також нещирі, хоча й захмарні лестощі, яких він не шкодував для незугарних віршописних творінь професора Шумана, — всі ті викрутаси й реверанси мали слугувати тій одній-єдиній справі на ймення Шульц… Він був, отож, крайнім еготистом і ультрапрагматиком, — а втім, у своїх намірах і вчинках ніколи не прагнув домогтися якоїсь іншої користі, а лише тієї, яка, на його гадку, могла прислужитися його письменству. Так, він був еготистом в ім'я мистецтва, якому служив, із яким асоціював і ототожнював усе, що в ньому самому варте було вчинків і досягнень. Він довів це наприкінці життя, коли, опинившись віч-на-віч зі смертельною небезпекою, намагався рятувати не себе, а свої праці.

Нелукавим відображенням, правдивою ілюстрацією такої постави, тих засад, викладених тут із певним неминучим спрощенням, — є збережені листи Бруно Шульца. Якби не війна й геноцид, котрі не пощадили ні письменника, ні його листів і літературних рукописів, ані переважної більшості адресатів того листування, — з тієї епістолографічної творчості можна було б укласти багатотомну збірку, обсягом незмірно більшу, ніж уцілілий творчий доробок письменника, а своїм рангом вони би подекуди не поступалися майстерності Цинамонових крамниць. На жаль, руїна у своїй незворотності значно триваліша, ніж шедеври, і ми мусимо обмежитися порівняно нечисленними листами, які мені вдалося віднайти й нагромадити, не зрікаючись надії, що в майбутньому вирине щось іще.

Довіряючи точці зору й визнанням самого Шульца, розсипаним у вцілілих листах, доречно констатувати, що найцікавішій, найблискучішій епістолярній творчості він віддавався дещо раніше, в передісторії до свого фахового письменства, коли лист був для нього єдиною формою літературного — чи паралітературного — переказу. Серед листів, наявних у нашій Книзі (а це все знайдене на сьогоднішній день листування), є, щоправда, листи давніших років, проте більшість із них — то листи до установ, але й ті нечисленні, котрі адресовані знайомим, не репрезентують отого раннього стилю та жанру, за якими сам Шульц пізніше тужив. Отож, ми не маємо нічого з періоду тієї легендарної епістолографічної величі. Сам Шульц із перспективи років оцінював її, пишучи в 1936 році до своєї приятельки Романи Гальперн, таким чином: «Шкода, що ми не знайшли одне одного кілька років тому. Тоді я ще вмів писати прегарні листи. З моїх листів поступово постали Цинам. крамниці. Ті листи переважно були адресовані Пані Деборі Фоґель, авторці Цвітуть акації» (лист № 82). А роком пізніше у листі до тієї ж довіреної адресатки він згадує: «Я не відчував тоді за собою жодної відповідальності, жодного тягаря, писав для себе. То велике полегшення» (лист № 90). Подібне визнання ми знаходимо і в листі до літературного критика Анджея Плешневича: «Колись я знаходив вихід для своєї енергії в написанні листів, то була тоді єдина моя творчість. Шкода, що ми не можемо повернути нашого листування до тамтих часів. Тепер я вже не вмію так писати […]» (лист № 68).

Це суттєве визнання: листи спершу були для Шульца єдиним різновидом літературної творчості. Але й ота, пізніша, професійна, народилася власне з епістолярного спілкування, призначеного для єдиного читача — адресата. Тими адресатами — до того, як Шульц вийшов на літературну арену — спершу були переважно вже асимільовані євреї, чи ті з них, хто прагнув асиміляції, письменникові однолітки, часто за способом життя радше «польсько-галицькі», ніж «єврейські». Саме вони становили середовище, в якому він виріс, із яким його пов'язували численні розгалужені сімейні, приятельські, сусідські узи. А ще спільне, напівзабуте, занурене в міфологію минуле. Отож, чимало найважливіших, найближчих йому учасників листовного діалогу — то власне люди з отих середовищ, тим більше згуртованих, бо провінційних; люди, котрі своє хуторянство ушляхетнювали за образом і подобою світу. Цим зумовлений факт знищення такої значної кількості листів Шульца: вони загинули разом із приреченими на знищення адресатами.

І епістолографія, і мемуарна творчість (Шульц нерегулярно писав щось на зразок щоденника) вже дуже давно хилиться до занепаду. Листи ще іноді бувають формальним літературним приводом; проте самі по собі вони перестали бути творчістю, значною мірою втратили сенс існування, перетворилися на анахронізм і врешті зникли. І сьогодні вони вже навіть не намагаються сягати рівня отих — недосяжних, написаних збляклим чорнилом на пожовклому папері. Тільки в найвіддаленіших куточках, на забитих дошками периферіях часу і простору все ще могли втриматися, — зазвичай у рудиментарних формах — традиції епістолярного мистецтва, його практики. Шульц був, імовірно, одним із останніх, котрі так вправно володіли пером листувальника.

Віддалік від найближчих приятелів і «побратимів духу», в провінційному містечку він був приречений на інтелектуальну та мистецьку самоту, в якій оселялися тільки ті, хто був достоту під рукою, розмови з ким могли бодай частково заступити обмін  с п и с а н и м и  думками. Бо саме листи, і лише вони, могли краще протидіяти самотності Шульца — людини радше письма, ніж мовлення. Лист, щоправда, не мав мистецької промовистості та вагомості, притаманної книжці, натомість міг розраховувати на безпосередню реакцію адресата, зобов'язував до неї.

Така то була розписана на голоси листовна розмова на відстані, пошуки відлуння, партнера, а врешті-решт — бодай лишень вдячного реципієнта сенсів, котрі без можливості діалогу були приречені на яловість. Листи дозволяли Шульцові — не наражаючи його на дуже часто бентежний для письменника особистий контакт — спілкуватися з людьми. Тій потребі він неодноразово давав безпосередній вираз, відверто її декларував. Мабуть, найвиразніше він висловив це в листі до Тадеуша Брези: «Мені потрібен товариш. Мені потрібна близькість спорідненої людини. Я прагну якоїсь запоруки внутрішнього світу, існування якого постулюю. Безугавно тільки тримати його на власній вірі, нести його всупереч усьому силою своєї перекірливості — то праця й мука Атласа» (лист № 11).

Народившись у галицькому польсько-єврейсько-українському Дрогобичі, він був убитий ґестапівцем на вулиці рідного міста під час гітлерівського погрому 19 листопада 1942 року. Він ніколи надовго не покидав свого куточку світу. Шульц, якщо лише мав змогу вибору, обирав свої безугавні нестатки, звичну проблематичність зведення кінців із кінцями, аби лиш залишатися у щасті і в горі на міфородній землі свого дитинства, в тіні цинамонових крамниць. Звідсіля він розсилав листи, щоб знайти приязних до себе, а бувало, що й покревних епістолографів-аматорів, тих численних, хто підбадьорював його, а відтак роками не шкодував слів захоплення та вдячності, таких помічних на примхливій літературній біржі та серед терзань учительської рутини. Тільки нечисленні з-поміж отих приятелів по листуванню заслужили на ім'я натхненників його творчості; лише окремі справді надихали Шульца. Але такі були. І хоча не зберігся жоден Шульців лист до тих його найважливіших співрозмовників, варто затриматися на силуетах декого з них і пов'язаних із ними долями листів, що нині вже пропали.

Ми не знаємо, коли почалися літературні спроби графіка-ілюстратора Шульца, котрі, не опубліковані, чаїлися в його шухлядах, нічим не об'являючи новину про своє існування. Допіру тоді, коли автор офіційно заявив про свою другу (після образотворчості), а відтоді першу, найважливішу професію: письменство, почав друкуватися та публікувати свої твори книжками, справа вийшла назовні і серед читачів, і серед знайомих дрогобичан та інших. Чи ніхто, абсолютно ніхто не знав про письменство Шульца? Про це знали кілька знайомих, може, заледве двоє-троє осіб. Коли ще нічого з-поміж блискучих фантасмагорій Шульца не було опубліковане, обрані, найближчі «кревні по духу» вже начебто були допущені до таємниць Шульцового пера, хоча для більшості він залишався учителем, а для невтаємничених у вищі ступені — тільки рисувальником, художником-графіком і малярем.

Оті найбільш ранні літературні твори, які годі локалізувати в якомусь певному часі, були натхненні контактами Шульца — переважно в листах — із Владиславом Ріфом, майже на десять років молодшим за нього юнаком, приреченим довіку лікуватися від сухот у Закопаному. Дружба між ними — ми не знаємо, як і коли вона зав'язалася — виявлялася насамперед у листах, у взаємному обміні ними, зіставленні уяви, начерках творчих візій, якими обидва щедро ділилися навзаєм. Владислав Ріф виявився — якщо вжити формулювання самого Шульца — ідеальним «спільником для новаторських починань».

Він вивчав польську філологію в Яґеллонському університеті. Його батько Рафал Ріф володів торговельним агентством, мати опікувалася невеликим пансіонатом у Закопаному. В тому пансіонаті вона оселила хворого на легені сина, котрий періодично приїжджав туди з Кракова на дедалі триваліше лікування, аж зрештою через так звані швидкоплинні сухоти покинув рідний дім і навчання й оселився у віллі-пансіонаті, як з'ясувалося, назавжди. Шульц відвідував його там під час різдвяних свят і шкільних канікул уже від початку двадцятих років, але передусім підтримував із ним змістовне листування, яке тривало майже до смерті приятеля, котрий помер 25 грудня 1927 року, маючи всього лише двадцять шість літ. Вони частіше писали одне одному, ніж розмовляли; окрім схильності Шульца до письмових розмов, вирішальною тут стала різниця між ціною залізничного квитка й поштової марки. Ріф писав вірші та роман, амбітний, «експериментальний» за структурою, який він сам схарактеризував як «роман психологічних пригод». Між Дрогобичем і Закопаним розминалися чимало листів — із обох боків нетерпляче чекали відповідей, розв'язок, схвалення. То були «важливі» листи, а тому їх вважали «терміновими»: сповнені проблем мистецтва, якими жили обидва, міфізації життя і світу, практикованих в ідеях і письменстві. Покревні між собою духовно, поєднані спільною пристрастю, спільним натхненням, запозиченим у міфі як рушійній силі мистецтва, — єдиною справою, єдиною метою, що їх поглинала, — молодики намагалися окреслити власну інтерпретацію світу. В полеміці, у взаємних запереченнях і погодженнях, вони часто доходили подібних або ідентичних висновків, і розбіжності, які між ними виникали, часто були ще більш плідними для обох сторін, ніж одностайність.

Багатьма роками потому спільний знайомий обох, поет Адам Важик, згадував той короткотривалий вибух фантазії й таланту: «Бруно Шульц надіслав мені кілька листів Ріфа, написаних із Закопаного до Дрогобича. Пансіонат у тих листах перетворився на корабель, із гостей була сформована команда під орудою фіктивного капітана. Корабель був гротескний, проза пластична, густо всіяна метафорами…»[1].

Хто кому більше завдячував, хто більше набув завдяки тому обміну листами? Якщо й була з нього якась користь, то лише для творчої особистості Шульца, котрому доля дозволила прожити на п'ятнадцять років довше, ніж його приятелеві із Закопаного. Окрім того, відповіді на це запитання не існує, годі ту проблему вирішити. Бо згідно з санітарно-епідеміологічними нормами до пансіонату пані Ріф прибули дезінфектори, котрі провели в кімнаті, де до самої смерті мешкав Владислав, обов'язкову «бактеріологічну обробку». Дезінфекцію вони вчинили ретельну, дощенту знищивши токсичні рукописи ніколи не публікованих творів покійного, а за тієї нагоди й усі Шульцові листи. Від юного, надзвичайно перспективного молодого письменника не залишилося жодного сліду.

Галина Дрогоцька, в майбутньому видатна польська актриса, в літах ранньої юності познайомилася в Закопаному із Шульцом, приятелювала із хворим Владеком і його сім'єю. Багатьма роками опісля вона розповіла мені в листі про дивовижно стримане, якщо не сказати «забобонне» відхрещування Шульца від згадок про покійного друга. Коли вона запитала його про Ріфа через кілька років, Шульц, на подив Дрогоцької, жахнувся, в його очах майнув переляк, і він навіть не спробував приховати цього імпульсу, не шукав якихось вигаданих, ad hoc притягнутих мотивів браку відповіді — він, начебто, ухильно прошепотів: «Прошу мене про це не питати, краще залишмо це у спокої…», або щось подібне.

Чи, може, він відчував дошкульний тягар занедбаного боргу, віддавати який тепер було вже занадто пізно? Жалоба та смуток устигли вже розійтися і минути, тоді що ж залишилося? Галина Дрогоцька відчула ту відмову в розмові як страх, що балачка про «духовного ближнього» немов затягла би Шульца в «регіони небуття», де вже опинився покійний.

Шульц мав звичку писати чернетки «важливих» листів, зберігаючи початкову версію нотаток. Плоди спільних роздумів і діалогів, а отож, неначе зачини твору, могли відтак пережити ту розлуку, й у зрілій формі потрапити до рукописів Шульца, або до пізніших суперечок, які той провадив — також епістолографічно — вже з кимось іншим, скажімо, Деборою Фоґель, із котрою познайомився на кілька років пізніше похорону в Закопаному. Врешті-решт, листування із Ріфом було знищене тільки з одного боку; натомість інший його бік — рукописи листів Ріфа — ще тоді існували, без прогалин і шкоди зберігаючись у домашньому архіві Шульца.

В оповіданні Шульца Ніч Великого Сезону із циклу Цинамонові крамниці є уривок, ближчий до класичного сюрреалізму, ніж до притаманної Шульцові метафорики й образності, про який особа, знайома з Ріфом і Шульцом, стверджувала, що фрагмент був запозичений із листа чи уривку прози Ріфа. Йдеться про такий текст: «Батько наслуховував. Здавалося, в цій нічній тиші його вухо видовжувалося, галузилося аж десь за вікном фантастичним коралом — червоним поліпом, якого колихав шум ночі»[2].

Минули два-три роки епістолярної самотності Шульца. Це не означає, що він відклав перо «дрогобицького кореспондента», проте спільника для «новаторських починань» після втрати останнього, він шукав майже до 1930 року. Десь приблизно того часу почалося співмислення про світ і творчість із Деборою Фоґель. Можливо, це трапилося ще в 1929 році — після двох років пошуків обраного адресата.

Так склалося, що з-поміж знаних нам кореспондентів Шульца чотири особи, визначальні для його творчого шляху, — Ріф, Фоґель, Налковська та Шелінська, — є винятково відправниками загиблих листів, адресованих свого часу на вулицю Флоріянську, 10, у Дрогобичі. Жоден їхній лист до Шульца (за винятком випадкових епістолярних уривків Дебори Фоґель) не зберігся, водночас, жоден лист Шульца до когось із тієї четвірки не дійшов до наших днів. Парадоксальна закономірність полягає в тому, що вступ до Книги листів ми присвячуємо здебільшого власне неіснуючим листам. Решта текстів, які увійшли до Книги, описані та пояснені у примітках і коментарях. Брак листів і їхніх авторів — тих найважливіших — слід, отож, бодай незначною мірою надолужити інформацією про них, про їхніх авторів, про ґатунок контактів і справ, які пов'язували їх із письменником, про історію їхньої дружби.


* * *

Наприкінці двадцятих років, під час перебування в Закопаному Шульц познайомився із Деборою Фоґель, котра приїхала сюди на відпочинок. Їхня перша випадкова зустріч відбулася в робітні Віткаци, де двадцятикількарічна випускниця університету Яна Казимира у Львові, аспірантка професора Казімежа Твардовського, точила запеклі філософські диспути з художником — творцем туманного поняття Чистої Форми. Обмін думками начебто стосувався радше філософії, ніж мистецтва, і не віщував узгодження поглядів обох диспутантів.

Зав'язане під супровід інтелектуальної дуелі знайомство Шульца з Деборою незабаром перетворилося на дружбу і тривало довіку,  к о р о т к о г о   в і к у  обох. Спорожніле місце свідомо не згадуваного Владека Ріфа посіла гідна наступниця.

У листах Шульца до неї дедалі частіше стали з'являтися — крихта за крихтою, уривок за уривком — зав'язки блискучих історій, тією ж мірою дрогобицьких і приватних, що й міфічних та універсальних, які поступово почали домінувати над іншими сюжетами листування. Зі зростаючим від листа до листа захопленням Дебора читала про магічну історію Дрогобича, себто світу, історії про Батька й Сина — водночас крамнично-мануфактурні й космогонічні. Із тих листів постали Цинамонові крамниці.

Оте надзвичайно рясне й цінне листування було знищене разом із Деборою, вбитою у Львівському ґето. Листи Шульца, яким вона надавала дуже вагомого значення, Дебора зберігала до кінця, упродовж низки років, коли фахова діяльність їх обох послабила взаємні епістолярні контакти. Настала мить з'яви на світ Шульца-письменника, котрого досі вважали винятково малярем і графіком, його творчість стала суспільним набутком — з'явилися нові знайомі та друзі зі світу літератури; вчитель малювання раптом виявився автором сенсаційної прози. Це обтяжило його клопіткою відповідальністю, побоюваннями не зрадити надій, які на нього покладали, дуже ускладнювало продовження письменницької праці, паралізувало, відтручувало від листування з його найкращою, найбільш інтелектуально й мистецьки збуджуючою Музою — Деборою Фоґель, котра представляла погляди та рід уяви, в чомусь споріднені з Шульцовими, а в чомусь — інакші. Але й відмінності, і суперечності, наявні в їхньому листуванні, бували стимулом для стверджень і заперечень, творчо однаково плідних.

Настала друга епістолографічна епоха, на думку Шульца, менш досконала за формою та змістом листів. Вона починається більш-менш від Цинамонових крамниць. Власне з того пізнішого періоду походить переважна більшість уміщених у цій збірці листів, які складають лише незначну частину величезного листування 1934—1942 років. Вибірку підготувала безособова, варварська доля.

Форма листа, безпосереднього переказу, скерованого до конкретного адресата, завжди захоплювала Шульца. Про це свідчить, скажімо, використання цієї форми в деяких літературно-теоретичних публікаціях, як-от у надзвичайно цікавій відповіді Віткевичеві (лист № 63), чи також у призначеному для друку та опублікованому обміні полемічними листами з Ґомбровичем (лист № 67). Попри частіші у тридцятих роках поїздки до Варшави, попри доволі численні й цінні знайомства з видатними представниками літератури — Шульц і далі мешкав у Дрогобичі на самоті. Відрізаний від основних нуртів подій, які точилися в культурних центрах країни, провінціал і вічний аутсайдер, він постійно переймався острахом  п и с а н н я   н а м а р н е.  Отож кожен голос читача був для нього помічним підтвердженням, очікуваною підтримкою в його важкій, хоча, прецінь, певним чином необхідній самотності. «Чи то не щастя, незаслужене й несправедливе, — пише він в одному з листів, дякуючи за похвалу його твору, — що книжка приносить нам — попри інші блага — ще й приятелів?» (лист № 79). А в іншому місці він констатує: «[…] моя доля особлива. Домінантою цієї долі є глибока самотність, відрізаність від справ повсякденного життя. Самотність є тим чинником, який доводить реальність до бродіння, до осадження гранул фігур і барв» (лист № 63).

Він ставився до епістолярного мистецтва як до чогось високого штуки, як до певного — пізніше маргінального — жанру творчості. Майже завжди всі листи, які він вважав суттєвими, Шульц писав на чернетці, щоб відтак, внісши поправки та остаточно їх відшліфувавши, перенести на чистовик. Так він чинив навіть із листами до нареченої.


* * *

Листи до нареченої… До Юзефини Шелінської, котру кликали Юна. Їх не чекало майбутнє листів до Мілени Франца Кафки, ми ніколи їх не прочитаємо: війна та її наслідки забезпечили повну й довічну мовчанку тому важливому діалогові двох найближчих людей, тій понад трилітній письмовій розмові двох видатних, чутливих особистостей. Листів було дуже багато, всі вони загинули гамузом, не загублені й не розсипані адресаткою. Зайве казати, що відповіді Юни теж загинули, як і майже все, що залишилося від Шульца у Дрогобичі.

Все, що відомо про листи Шудьца до Шелінської — загалом дуже небагато, походить від їх адресатки, з її листів 1948—1990 років до видавця цієї Книги. Тих останніх багато, натомість інформації про вже не існуюче листування — вкрай мало. В листах Юзефини Шелінської йдеться про атмосферу, а не конкретику, і вони стосуються переважно питання втрати, яку вона довго вважала неочевидною: жінка вірила в порятунок Шульцових листів, хоча й не чинила жодних зусиль, щоб знайти їх у схованці, котру сама вишукала і вважала надійною.

Коли Юзефина Шелінська вирішила, що подальше перебування в батьківському домі в Янові (тепер Івано-Франкове) під Львовом може загрожувати її життю, то вирішила врятувати деякі особисті пам'ятки. Серед них — листи від колишнього нареченого Бруно Шульца. Вона склала їх в один пакет, котрий умістив усеньке листування за кілька років. Коли вона перебувала десь далеко — в Янові, Варшаві або у відпустці, переважно понад морем, він слав їй листа за листом, і завжди з наліпкою «експрес», яка прискорювала доставку, наполягаючи на так само хуткій відповіді — прагнучи якомога більше скоротити відстань між двома співрозмовниками. Спілкування друзів, а відтак наречених тривало менше чотирьох років, а дрогобицькі, варшавські, львівські та закопанські зустрічі були загалом доволі короткими. Поки Юна працювала у дрогобицькій школі, листи були не потрібні, натомість, коли отримала посаду у Варшаві — стали єдиним засобом зв'язку, надходили раз на кілька днів, іноді щодня, становили нерозривну хроніку кохання й відданості: кохання, часто забарвленого материнською турботою, а з іншого боку — беззахисною потребою допомоги, підбадьорення, розради на гойдалці депресивних станів.

Про ті сенси, справи та атмосферу ми можемо тільки здогадуватися: листів до Юни, як і їхнього автора, вже не існує. Отой пакет, котрий вона впорядкувала вже inter arma, мав пережити її, як пережив їхнє, її та Бруня (так ласкаво вона його називала), кохання; Юзефина сховала його в янівському будинку Шелінських, на горищі, в тісному закутку за кроквами даху. Ще після війни вона переконувала мене, що листи там  м у с я т ь   б у т и,  хоча, якби отримала доступ до них, то не збиралася «ніколи й нікому» їх показувати.

Я бував у Івано-Франкові (колишній Янів), і з розмов із людьми, із взаємно несуперечливих повідомлень дізнався, що й справді — будинок Шелінських уцілів, після завершення воєнних дій стояв цілий, у ньому розмістили якісь ясла чи дитячий будинок. Але трохи пізніше, коли там з'явились озброєні загони українських повстанців, під час бою будинок згорів, а разом із ним — листи, котрі зберігалися на горищі. Хотілося б сказати, що надзвичайна затятість долі, яка наполягла на вироку знищення, виявилася сильнішою, ніж будь-який шанс на порятунок.

Повідомлення Юзефини Шелінської, розкидані в її листах до автора цих рядків, короткі, ощадні, іноді неприхильні до власної пам'яті. Вони переказують дуже мало, порівняно з тим, що можна було б розповісти. Проте вони єдині, а завдяки цьому більш вартісні, ніж якби були просто одними з багатьох. Процитуймо (беручи до уваги пильну самоцензуру пані Юни) своєрідний екстракт, приготований з уривків її звірянь. Ці нотатки, як уже було сказано, не мають конкурентів, адже через смерть усіх спостерігачів, однолітків доби, людей і місць, яких стосуються, вони схиляють усіх зацікавлених до альтернативи: або брати їх за чисту монету, або не вірити, їх тепер уже ні з чим не зіставиш (за винятком факту приховування спроби самогубства), не піддаси жодній перевірці; тож я вирішив, що вони заслуговують на довіру як своєрідна сповідь, оприлюднена в ім'я непохитної — хоч би що там було — певності у величі Бруно Шульца, котрій не можуть завадити навіть очевидні слабкості його характеру. Особиста безкорисливість тих визнань не підлягає жодному сумніву: Юзефина Шелінська ніколи й нікому впродовж п'ятдесяти років після розлуки з письменником не розповідала про знайомство з ним, не намагалася отримати від тієї колишньої близькості жодних амбітних почестей чи прибутків. Переказування мені тієї частки пам'яті — за винятком милосердно промовчаного факту спроби самогубства — було чимось абсолютно винятковим і, хоча й передбачало застереження, що я не розкрию її ідентичності, виникло з потреби увічнити постать письменника, до самого кінця небайдужого їй.

Ось оповідь Шелінської, записана нею кількома десятиліттями опісля тих подій: «Напровесні 1933 р. прийшов до мене до школи п. Кущак, у товаристві якого я іноді бачила того молодика — прізвища його я не знала, — як посланець свого колеги, який хотів би отримати мою згоду на малювання мого портрету — бо ж сам не сміє […]. Невдовзі потому відвідав мене Шульц. Я зовсім нічого про нього не знала. Допіру пізніше я оглянула його пари, що кружляють у танці, які прикрашали актову залу гімназії, а у Львові в музеї 2 образи: автопортрет і фігуративну композицію […]. Під час першого візиту він справив на мене враження чоловіка д. молодого, молодшого від мене, — а було мені тоді 27 років, — і була здивована, коли він звірився, що йому 41 рік. Я просто не йняла віри. — Відтоді почалися сеанси, на яких він часто відкладав пастель, і ми розмовляли. Він несміливо звірився, що має видати книжку, покровителькою якої є З. Налковська. Приносив Рільке, читав деякі його вірші незабутнім, сугестивним, таємниче далеким від будь-якого декламування голосом, наче то він сам творив ті вірші Рільке. — Ті сеанси у мене […] — а відтак наші прогулянки на луки за домом, до березового лісу, всього весняного, дали мені передчуття чудесності, неповторних переживань, які так рідко трапляються в житті. Це був сам лише екстракт поезії. Тільки, якщо я відчувала й відчуваю контакт із природою біологічно, — для Бруно молодий березовий гайок, втілення зворушливої безпорадності, слугував темою для снування рефлексій та громадження образів, аби сягнути наче глибини явища. — Шульц приносив книжки, які обговорював, показував, що йому було близьке в Кубіні, в деформації постаті; з Кубіном його пов'язував отой сповнений ґойївської фантастики жах. — Він вбачав у кожній людині якусь схожість із тваринами. — А я на яку тварину схожа? — спитала я зацікавлено. — Ви — на антилопу. — А Ви? — На пса. — Літо 1933 р. я провела в Ястарні, де отримала листа, першого й останнього, в якому він звертався до мене через «пані». — Після мого повернення з канікул Бруно став щоденним гостем. Він приходив увечері, втомлений, стурбований майбутньою долею книги. — У грудні він уже зміг її мені подарувати з присвятою: «Юні, чудовій людині, близькому другові, зустрінутому на шляхах життя, з проханням не забувати». Ми перебували навзаєм у глибокій приязні, він довірив свою долю мені — його слова — сповнений довіри, що я його не скривджу, з відчуттям безпеки й турботи, так, наче я була тут сильнішою стороною! Мені він давав сенс життя, смак перебування у важкій атмосфері зеніту з людиною, цілковито інакшою від усіх тих, хто мені траплявся в житті. — Про заручини не було мови. — Відколи я виїхала з Дрогобича в 1934 p., почалося наше листування, яке переривали нечисленні, загалом короткі періоди побачень, сповнене палких листів, які рятували Бруно в його депресіях, материнської турботи й піклування про цього беззахисного в житейській сфері чоловіка; з його боку — повне листів, майже завжди «експрес», для утримування якнайшвидшого сталого контакту, найніжніших запевнень у його відданості. — Ми зустрілись у Варшаві — у період святкових канікул, — буваючи в товаристві близьких і захоплених Бруно його приятелів: Віткевича, Ґомбровича і Брезів. Ми також зав'язали д. жваві стосунки зі щирим і милим Вацьом Чарським, котрий обіцяв знайти мені роботу у Варшаві. — Канікули 1935 р. ми провели в Закопаному, часто зустрічаючись із Віткаци, Вітліном, буваючи — зрідка — на Гаренді. Якось навіть п. Маруся виступила посередницею між Бруно та мною в якомусь нашому непорозумінні — принісши патетичні троянди для мене від себе. — А непорозуміння, чи радше внутрішня шарпанина, почалися власне від миті, коли ми вирішили перебратися до Варшави. Адже вже у жовтні 1935 р. завдяки допомозі чудової людини, Тадеуша Штурм де Штрема, я отримала посаду в Головному Статистичному Управлінні.

Бруно приїжджав на свята й далі, а в 1936 р. залишився довше, проте почувався фатально, на що вплинула необхідність прийняття рішення про те, щоб почати працювати у Варшаві, рішення, до якого він завше був у глибині своєї душі негативно налаштований, відчуваючи, що його творчість — цей єдиний сенс його життя, — була нерозривно пов'язана з Дрогобичем. Якщо раніше він був дуже зацікавлений у спільному проживанні у Варшаві, якщо я задля цього взялася за страшенно нудну, вбивчу у своїй нудьзі роботу в бюро, то саме задля того, щоб докластися до матеріального забезпечення нашого проживання у Варшаві, що було легко й можливо, — адже так жили Вітліни, він […] залишався відданим винятково літературній праці. — Я не могла жити в такій непевності, приречена у Варшаві на роботу, яку ненавиділа, яка втратила свій сенс, пекельно механічну, низькооплачувану та марну. На роботу я йшла з розпачем, і з розпачу починався мій день. З іншого боку, як утвердити власний спокій, руйнуючи спокій такої дорогої та близької людини, знаючи його схильність до депресій, його, а радше наші, «таедіовітальні» стани, в яких ми навзаєм отруювали одне одного. — Як зважитися розірвати цей зв'язок, який лучив нас упродовж 4 років, зоставити цю крихку, безборонно оголену до життя істоту на поталу долі? — Я чудово розуміла, що із нас двох не він, а я була — попри позірність — тією слабшою стороною. Він мав свій світ творчості, свої високі регіони, я ж не мала нічого. Проте я не вміла жити у такій шарпанині, і на допомогу мені прийшла важка хвороба[3] — чудова втеча. Коли я одужала, то негайно покинула роботу у Варшаві і повернулася до батьків. Там мене відвідав Бруно. Він виказав мені багато турботи, відданості, навіз інжиру й фініків, які сам так любив, почувався винним, цілком безпідставно, бо був самою лише добротою, а мотиви, які керували його вибором, були «не від світу сього». — З хвороби, з того, іншого боку, я повернулася до життя цілковито іншою. Я віддалилася від Бруно на цілі століття. Я не відчувала вже нічого, зникло все піднесення, в якому я зоставалася майже чотири роки».

І ще один уривок, який стосується зв'язку Юни з Бруно Шульцом, — її повідомлення, котре спростовує неточність, яка вкралася до моєї книжки Регіони великої єресі: «Про подружжя ми почали говорити допіру в 1935 p., коли я отримала роботу у Варшаві, куди і Бруно мав перебратися […]. В 1936 р. я мусила погодитися, аби Бруно написав моїм батькам — задля дотримання традиції — чудового листа про наш намір одружитися та поєднатися на все життя».

Я вважаю справи та їхні інтерпретації, викладені у процитованих уривках, важливими, адже вони дають певне уявлення про атмосферу й характер стосунків цих двох осіб, котрі збиралися пов'язати свої долі. Власне з огляду на вагу тих конспективних спогадів коронного свідка та співучасника істотного відтинку біографії письменника — зокрема й «духовної біографії» — я не заступив цитат коротким викладом уміщених там фактичних даних і оцінок, — але подаю текст in extenso. Певною — і природно — невеликою мірою вони збагачують обізнаність про ті елементи біографії Шульца, чия найповніша та найбільш відповідна його почуттям історія загинула разом із пакетом, котрий містив близько п'ятисот сторінок, списаних дрібним, наче їхній автор прагнув зекономити папір, почерком, їхня адресатка — поряд із Ріфом і Деборою Фоґель — є одним із найважливіших партнерів Бруно Шульца в листуванні, читачкою, мабуть, найбільшого комплексу листів, які митець будь-коли написав іншій конкретній особі.


* * *

Так само однозначна й невідворотна доля судилася листуванню Шульца із Зоф'єю Налковською. Знаменита письменниця, покровителька та приятелька автора Цинамонових крамниць доповнює та замикає список отих чотирьох кореспондентів письменника — найближчих і найдосконаліших, — чиїх прізвищ ми не знайдемо ні в списку авторів знаних нам листів до нього, ні серед його адресатів. Усіх їх немає, вони зосталися лише в легенді не вцілілих слів і переконливих свідчень.

Зоф'я Налковська і в житті, й у своїх Щоденниках не шкодувала захвату й найвищих оцінок не лише для книжок Шульца, а й його листів, вважаючи їх на тлі всіх інших, котрі їй будь-коли писали, «особливо красивими». Всі вони згоріли під час Варшавського Повстання в 1944 році.

Завдяки низці осіб, які по черзі відіграли роль посередників: Деборі Фоґель — Маґдалені Ґрос (скульпторка) — Ганні Налковській-Бік (скульпторка, сестра Зоф'ї), Шульцові вдалося потрапити до Зоф'ї Налковської з рукописом Цинамонових крамниць у теці, твору, який уже майже два роки був готовий, безпорадно чекаючи на можливість публікації.

Так вони познайомилися, і вже в липні 1933 року ми знаходимо в Щоденниках письменниці першу згадку про Шульца — за півроку до його дебюту, у практичному втіленні якого та допомогла йому своєю авторитетною підтримкою.

1 липня 1933 року, пишучи Кордон, Налковська занотувала в щоденнику свої міркування про ті труднощі, які купчаться перед нею в цій роботі, і сумніви щодо власної творчості. І одразу далі: «Із того терзання випадає раптом благо, кілька днів перебування Бруно Шульца, його листи. Він занадто делікатний і слабкий, щоб змогти врятувати мене, — але світ його думок дав мені противагу й перепочинок»[4].

На Ґурках, себто в Домі понад Луками, 11 липня 1933 року Налковська пише про Шульца: «Листовно він мене обдаровує не тільки невичерпним багатством чудернацького «обожнювання», а й творчих, глибоких і витончених думок. Ось іще одне благо, за яке я вчепилася обіруч, вартість, яка втілюється на шляху від людини до людини. Такі слова: «Коли Бог повідав Тебе, він повідав уже й мене в Тобі. Навіщо я сказався ще раз, навіщо я вчинив цей плеоназм?» Або: «Як мені взагалі зрозуміти той факт, що Ти жінка? Що Ти цим хочеш сказати?» (s. 380—381).

На Ґурках 10 вересня 1933 року в Щоденниках був занотований і такий уривок: «Але моя вірність не стосується вже Мирослава Крлежі, а лише Бруно Шульца. Я бачила його в серпні упродовж двох днів у Варшаві й тут, на Ґурках. Я оточена його листами, із яких черпаю багато згоди з собою. А його графіка! Це не велика радість, а тихеньке, сумне щастя» (s. 388).

Незабаром після публікації Цинамонових крамниць Налковська зустріла Шульца в Закопаному. Вона занотувала згадку про ту зустріч 4 січня 1934 року: «А вже приїхав Бруно Шульц, чия перша книжка Цинамонові крамниці вийшла напередодні свят — сповнена дивацтв, глибоко власна. І він, мабуть, найважливіший. […] Бруно делікатний і мовчазний, він мало що важить у житті. Але та леткість — із найкращого матеріалу» (s. 395—396).

Після від'їзду Шульца із Закопаного Налковська пише 16 січня: «Вчора поїхав Бруно Шульц і залишив після себе багато вільного простору, хоча він такий малий. Я відповідаю собою його найжвавішій потребі, я корюся його поклонінню, вдячна й мила, я не забороняю себе обожнювати. Але його істина про мене одна, а моя — інша. […] Коли я думаю, чому з-поміж останніх моїх можливостей я вибрала власне Бруно Шульца, то ця примха виправдана й послідовна […]. Він не лише талант, володіння словом і думкою, а й високий ґатунок реакції на світ, оперування в єдиній і власній зоні реальності. Якщо не все було доказано еротично, то психічні вузли міцно затяглися. Довгі дороги й розмови під снігом і на сонці, розлога розкіш обміну думками посеред жалюгідного убозтва життя, звідусюди затамованого й звуженого» (s. 398—399).

Уже незабаром, усе ще в Закопаному — 15 лютого 1934 року — письменниця нотує у зв'язку з примірником Цинамонових крамниць, який Шульц надіслав їй із Дрогобича: «Від Бруно його книжка, проілюстрована ним для мене і власноручно оправлена в коричневий шовк. Що за світ абсолютно унікальний, жалюгідний і блискучий. Його листи. Знову досконала рецензія у «Wiadomościach Literackich» (раніше в «Pionie»). Моє честолюбство та літературне марнославство має заміну харчу в тих молодих талантах […]. Хоча, мабуть, найбільше вдався мені Хороманський — як розголос і популярність, тільки от якісно він мені дальший, ніж Рудницький і Шульц» (s. 401–402).

У Варшаві 15 квітня 1934 року Налковська записує: «В гуркоті поквапності навколо проблем і праць тижнева присутність Бруно Шульца проминула смугою тиші, делікатності, близькості. Його успіх, якому він боязко чудується, я відчуваю як особисту гордість. Його книжка вже три роки, як була готова, перш ніж він прийшов до мене. Сьогодні він отримує досконалу критику, а також безліч листів із визнанням від людей авторитетних (Віткевич, Тувім, Вітлін, похвали Берента, Пшесмицького, Лешмяна, Стафа) […]. В один із тих днів я запросила пополудні кільканадцять осіб спеціально з думкою про Бруно — отож, його ентузіастів: Блешинського, Бруча, Вата, Чапського, Рудницького, Боґушевську, Корнацького. Був також Кароль Шимановський […], Їжиковський […] і Ґоявічинська […]» (s. 440).

Після кількаденної відсутності у Варшаві Налковська записує 21 квітня 1934 року: «Після повернення тут я отримала вже другого листа від Бруно, котрий омиває мене чарами і найніжнішою делікатністю, поклонінням споглядальним і щасливим від спокою» (s. 445).

Шульц знайшов для своєї тогочасної «обожнюваної Музи» і владної приятельки щирі слова, «щасливі від спокою». В той сам час він писав Вашневському так само правдиві слова, хоча, здавалося б, вони суперечили тим, які лунали у приниженому обожнюванні, але насправді казали паралельну правду про нього, котрий не демонстрував у святкових сеансах найщирішого ідолопоклонства й культу, сповідуваних навіть у листах до Налковської. Отож, він  в о д н о ч а с  писав: «Якщо я не віддячуюся Вам такою ж ряснотою одкровень — то це діється через дивне загальмування, якого я зазнаю віднедавна, брак радості, депресію, для котрої не знаходжу достатньо підстав. Я, мабуть, нервово хворий. Я мусив би мати тепер багато приводів для задоволення, міг би дозволити собі дещицю радості, а замість цього відчуваю неясний страх, занепокоєння, жалісність життя […]. А оце щойно зійшла на світ така неймовірна та блискуча весна з усіма подмухами, зблисками, передчуттями — для мене ж тільки на те, щоб дати мені зрозуміти, що я вже [опинився] на іншому боці всіх весен» (лист № 28).

Менш ніж через місяць після останнього запису про Шульца, 19 травня 1934 року, на четвертий день після своїх іменин хвора Налковська пише, вже зв'язавшись зі своїм майбутнім чоловіком Боґуславом Кучинським, а отже, залишивши свою шульцівську «примху» в минулому: «Темний покій, штори ще не розсунуті, повітря духмяне від живих іще іменинних квітів. Поміж ними чорно-червоні троянди, якими Бруно Шульц зумів мене обдарувати аж звідтіля. О милий, котрий іще не знає. Я, звичайно, не є суттю його існування до тієї міри, як це б видавалося з його листів, із його прегарних слів. Це навіть не називалося коханням. То було радше відправлення культу, виголошення моєї прослави. І виникало не з моїх чеснот, чи не тільки з них — але з його натури, яка жадає смирення й затрати в обожуванні, і тут нарешті знаходить немов об'єктивне обґрунтування (в моїй «досконалості») тих гріховних бажань, нагоду витиснути їх у вищі еротичні сфери. Я кажу в минулому часі, але воно все ще є. Тільки мене вже немає на тому місці» (s. 449).

І Шульц також надовго зникає зі Щоденників, на понад рік зв'язку Кучинського з Налковською. Допіру сумні спогади про його книжку Цинамонові крамниці, оправлену в шовк кольору цинамону, повертає Шульца на сторінки Щоденників. Шкода Боґуслава Кучинського, котрий у нападі ревнощів знищив той унікальний примірник. У 1935 році, 20 липня, Налковська пише: «Навіщо Боґуслав тоді разом із іншими речами не лише подер ту книжку, але до всього ще і спалив її, щоб не залишилося нічого, щоб годі було рештки зібрати та склеїти. Я вже було вибачила, ніби вже все зрозуміла — але, оце знову не можу того витримати […] (книжка Бруно Шульца, оправлена в темно-коричневий шовк, проілюстрована оригінальними малюнками, з максимально довгою присвятою — річ узагалі незрівнянна, яку нічим неможливо спокутувати, унікальна, дорогоцінна, дивна — і то власне тим, що вона далебі неактуальна, що була вже тоді виштовхана в минуле)»[5].

А 2 січня 1936 року письменниця нотує: «Вчора з дозволу Боґуслава прийшов із коротким візитом Шульц. Він невисокий, тихий і делікатний, збирається одружитися» (s. 83).

Відтоді повсюди розкидані короткі згадки про Шульца: 24 січня 1936 року згадується про його відвідини, 7 лютого — про візит Берлеві, П'єтшака, Шульца і Ґомбровича, 16 липня — Ґомбровича, Шульца і Натансона.

8 лютого 1939 року, після майже трирічного мовчання про Шульца, в Щоденниках із обуренням занотовано нападки Казімежа Вики і Стефана Наперського в «Ateneum» (1939, № 1), де творчості Шульца у злостивій формі відмовлено в будь-яких посутніх літературних вартостях. Ці нападки «я відчуваю, — додає Налковська, — як дуже лихий симптом» (s. 387).

19 квітня 1939 року письменниця згадує, що Шульц надіслав їй попереднього дня рецензію на Нетерплячих, яку вислав до «Wiadomości Literackich». Та рецензія під назвою Зоф'я Налковська на тлі свого нового роману з'явилася врешті-решт у журналі «Skamander» (1939, № 108—110).

У червні 1939 року в щоденникових записах містяться три згадки про зустрічі з Шульцом у Трускавці. Остання з них — більш розлога — наступна: «І досконалі розмови з Бруно Шульцом. — У красному найвіддаленішому куточку парку, дикому й луговому, наче лондонські парки, на гарячій від сонця лаві я слухала його текст, сповнений слушності, а водночас усілякої інтелектуальної витонченості. […] Дивовижний візит до Шульца у Дрогобичі, врешті, екскурсія до Борислава […]» (s. 417—418).

У нотатці, написаній в Адамовизні 6 серпня 1939 року, читаємо: «Шульц надіслав мені ту статтю про критику, початок якої читав мені там» (s. 423). Стаття, про яку ми дізнаємося лише зі Щоденників Налковської, — то один із численних творів письменника, який безслідно зник.

На сторінки Щоденників у роки війни та окупації Шульц повертається допіру 27 січня 1943 року, мабуть, уже після того, як прийшла звістка про його трагічну загибель у Дрогобичі: «Я дивувалася іншим так змучена їхньою долею, завжди готова підставити себе у вузол їхнього незмірного страждання. «Безглузда доля» — в тому останньому листі! І того вже немає, хто сказав (Бруно Шульц): Як це зрозуміти, як витримати!»[6].

І ще одна згадка у зв'язку з перебиранням паперів у процесі переїзду, переглядом пам'яток усього життя. Нотатка за 20 червня 1943 року: «Я іще раз прецінь провела оту ліквідацію, щоб умістити себе на шести квадратних метрах підлоги, я ще раз гортаю і перетрушую той доробок моєї біографії до самого дна […]. Є там також давні листи Едмунда Шаліта, Ліцинського, Ґожеховського, Кубинського, Бруно Шульца — того, котрий власне нещодавно помер, особливо прекрасні» (s. 456).

На дев'ятий день Варшавського Повстання, 9 серпня 1944 року, перебуваючи поза зоною досяжності вогню та бойових дій, Налковська спостерігає з Адамовизни стовпи диму над палаючою Варшавою і нотує: «Майнула тривіальна думка […] про отой малий, такий впорядкований музей усього життя». І одразу ж у перших словах, якими перелічує те, що поглинає у Варшаві пожежа, на першому місці у списку втрат вона зазначає: «Чудові листи Шульца та його літографії […]» (s. 590).

Оце стільки коментарів про неіснуючі листи. Ті, що вціліли, розтлумачені у примітках до Книги листів, є там також зауваги про безплідні пошуки «схованих листів», скажімо, до Марії Хазен. Останні послання, написані в переддень трагічної загибелі письменника, не насмілюються вже на жодну — довірену пошті — алюзію, щонайбільше, на зітхання: «Я тепер нічого не роблю, споглядаю «внутрішнє багатство», мої комори та колекції, зібрані за життя. Чи так можна? «(лист № 138)…

Ці «комори та колекції» — поза їхньою нематеріальністю — були власне оті рисунки, творіння його пера і листи, які він намагався врятувати від загибелі.


Єжи Фіцовський


Листи Бруно Шульца


До Остапа Ортвіна[7]

1

Варшава, 20 травня 1921

Майдан Ґ[8]

Вельмишановний Пане!

Перебуваючи впродовж кількох днів у Варшаві, я допіру вчора мав змогу навідатися до пана Гожиці[9], до якого Ви, В[ельми] Шановний Пане, порекомендували мені звернутися за порадою та підтримкою в моїх устремліннях.

Я був приємно здивований, коли виявилося, що пан Гожиця про мене знає, що він попереджений про мій прихід, і прийняв мене з такою сердечною доброзичливістю, що я направду тішуся знайомством із цією шляхетною і зичливою до мене людиною.

Мені неважко було здогадатися, кому я зобов'язаний такою прихильною настановою до мене пана Гожиці, котрий врешті-решт пояснив, що Ви, В[ельми] Шановний Пане, хоча тоді не йшлося про рекомендаційного листа, з власної ініціативи палко порекомендували мене та попросили мною заопікуватися.

Я щиро вдячний Вам, В[ельми] Шановний Пане, за виявлену до мене доброзичливість і зацікавлення моїми мистецькими устремліннями, хоча й не знаю, чим на це заслужив, і прагнутиму, щоб принаймні моє майбутнє дало підстави для того.

Оскільки я побачив багато нових речей, то перебуваю під гнітючим враженням од власних недоліків і відсталості.

Пан Гожиця порекомендував мене Скочилясові[10], до якого я завтра піду й у школі в якого, може, працюватиму. Пан Гожиця також познайомить мене з Крамштиком[11].

Я дозволив собі додати до листа 1 начерк олівцем і кілька моїх графічних робіт[12] (мені кортіло це зробити одразу ж після повернення зі Львова), сподіваючись, що Ви, В[ельми] Шановний Пане, не відмовите мені у великій приємності, яку справите, прийнявши в дарунок оті дрібнички.

Ще раз від усього серця дякую і переказую слова глибокої поваги.

Щиро відданий.

Бруно Шульц


2

Вельмишановний Пане!

Я давно шукав нагоди, щоб через багато років опісля[13] нагадати про себе Вам, В[ельми] Шан[овний] Пане. На мою превелику радість п. Ліль[14], а водночас п. Г. Стернбах[15], повідомили мені, що Ви, В[ельми] Шан[овний] Пане, читали Цин. крамниці та зреагували на них дуже позитивно[16].

Хотів би сказати, що то для мене незмірна втіха. Мені давно не давала спокою думка про те, наскільки суворо та книжка буде оцінена Вами, В[ельми] Шан[овний] Пане.

Чи пригадуєте Ви, В[ельми] Шан[овний] Пане, що 15 років тому стали тим, хто відкрив мене як маляра? Це трапилося в пана Д[окто]ра Романа Александровича[17]. Завдяки Вашій рекомендації, В[ельми] Шан[овний] Пане, я тоді познайомився із Каролем Іжиковським11[18], із котрим давно хотів запізнатися. Проте цим знайомством я пізніше не зумів скористатися через значну внутрішню здержливість, від якої тоді потерпав. Навіть тепер, через багато років, ота здержливість знову ожила під час зустрічі з паном Іжиковським, і я був неспроможний поговорити з ним бодай про щось. Прошу вибачити, якщо я без достатніх підстав написав до Вас, В[ельми] Шан[овний] Пане.

Переказую вирази глибокої поваги.

Бруно Шульц

Дрогобич, Флоріянська, 10, 15 V 1935


До Стефана Шумана[19]

3

Живець, 24 VII 1932

Вельмишановний Пане Професоре!

Я мав уже готового листа до Вас, Пане Професоре, листа, в якому мені здавалося конче необхідним виправдати мою начебто флібустьєрську атаку, якою я увірвався у Вашу сферу, нав'язуючи Вам себе і мою працю. Я висловлював у тому листі претензію на участь у цьому світі, в тій атмосфері, в якій обертаються творці духовних світів. Мені йшлося про прийняття до родини творчих духів, про відчуття, що мій світ межує, дотикається з іншими світами, що на цих межах світи ці перетинаються й перехрещуються, що вони обмінюються навзаєм струмами й дрожем. Я намагався у тому листі пояснити, чому мені бракує кристалізації духу, об'єктивізованих духовних формацій, що містяться в системах і книжках. Звідки походить це дивне захоплення, яке породжує жива індивідуальність, звідки той предивний час спілкування з нею? Це так, наче довкола творчих голів постають загущення думки, якісь вири й збурення духовної атмосфери, якась не окреслена, але творча плазма, в яку ми занурюємося, мов у весняну бурю, самі сповнені розрядів і внутрішніх вибухів. Тому я відчував себе таким збудженим і збуреним під час Ваших викладів[20]. Тема, підняті проблеми були другорядними — важлива була верства, духовний рівень, на якому вони розігрувалися, — клас і манери цієї думки — якісь святощі, котрі, неусвідомлені кожне зокрема, конденсувалися сумарно у відчуття якоїсь пишної структури, що від неї переповнювалося серце, подібно як вигляд жінки, про яку ми нічого особливого не знаємо, прошиває нас із разючою зростаючою певністю, що вона володіє всіма тими прихованими і нам самим не відомими рисами, яких так палко жадає наша істота.

Той лист, ті виправдання виявилися даремними, простроченими завдяки Вашому листові.

Я відчув резонанс, резонанс сильніший і повніший, аніж можна було би мріяти.

Я Вам за нього глибоко вдячний. І ще дещо поза тим.

Ви зробили цей резонанс направду повним, Ви сповнили його міру завдяки можливості зазирнути у Вашу предивну поетичну творчість, яку Ви мені надали[21]. Я зумію це оцінити і щиро дякую Вам. Я далекий від того, щоб критикувати. Ті вірші були для мене радісним і повним переживанням, були наче розширенням мого власного світу в якісь нові, дивні, але й наче знані околиці, я опинився саме в моєму місці якоїсь давно загубленої вулиці. Може, я помиляюсь, але маю таке відчуття, наче ми десь були близькими сусідами, наче ми іноді стукали в одну й ту саму стіну з різних боків. Дивною й радісною здається мені та близькість, і я боюся, щоб не зруйнувати дистанцію надто квапливо. Я тішуся, що не зробив цього першим. Зрештою, у світі духовних формацій дистанції втрачають чинність.

Я не маю літературної освіти, не знаю сучасної поезії і не здатен усталити генеалогії, місця цієї поезії. Єдиним порівнянням, яке мені спадає на думку, є [sic!] Рільке3[22], божественний Рільке. То дуже тихий, замкнений у собі світ, треба відійти дуже далеко від галасу і зійти дуже глибоко, щоб почути цю поезію. Нарцисизм [sic!], самотність, замкненість у скляній вежі.

Те закляття у власну самотність, відтинання від життя, від дії, насолода і трагізм цього (Танець із самим собою[23]) нагадує мені мій найсуттєвіший і найглибший сон, який мені наснився, коли я мав 7 літ од роду, сон, який угадав наперед мою долю. Сниться мені, що я в лісі, ніч, темно, я відтинаю собі ножем пеніса, роблю ямку в землі та закопую його. Це наче антецеденція, частина сну без чуттєвої інтонації. Настає властивий сон: Я отямлююсь, усвідомлюю собі потворність, жахливість учиненого гріха. Я не хочу вірити, що я його насправді вчинив, і все ж переконуюся з розпачем, що саме так воно і є, що вчинене мною невідворотне. Я наче перебуваю поза часом, перед лицем вічності, яка для мене не буде вже нічим іншим, як страшним усвідомленням вини, відчуттям непоправної втрати всю решту вічності. Я навіки засуджений, і виглядає то так, що мене, для прикладу, замкнули у скляній банці, з якої я вже ніколи не вийду. Того відчуття вічної муки, довічності осуду я ніколи не забуду. Як пояснити в цьому віці той символічний ладунок, ту значеннєву потенційність отого сну, яку я досі не зумів вичерпати? Я бачу тут пункт перетину зі скляним домом («препарований зразок»[24]).

У Смерті й сні[25] чудова третя строфа — «Світ пропав, неначе срібна ложка. Ліки снодійні дорешти в мене влила і довго наді мною чувала Мати [Przepadł świat jak gdyby srebrna łyżka. Lekarstwo nasenne wszystko we mnie wylała i długo nade mną czuwała Matka]»[26].

Ви сягаєте до якихось пуповинних праобразів, до тих глибин, коли ми були найближчі до буття, до образів тих тривалих, невиліковно хворих зимових ночей, коли ми голосили без кінця вередливим капризуванням над увірваним кінцем пуповини.

Того вірша, як і Танцю із самим собою[27], я ще не зовсім розумію. Чудова Розмова[28], яка нагадує найкращі вірші Рільке. Ви, схоже, оперуєте внутрішньою рядковою римою та лейтмотивом однієї рими, єдиного звуку на кілька строф. Це надзвичайно вдалий і творчий метод, який розвиває слово в якийсь новий розмір, упроваджуючи його в новий звукозначеннєвий вимір.

Той сам метод, ужитий в Діані[29], дав якийсь дивовижний старий гобелен, сповнений таємного життя, зміїння, гущі й вегетації, яка виростає на міфологічних епохах життя ґатунку та індивіда. Це переплетення ґатункової пантеїстичної міфології з індивідуальною дитячою гобеленово-меблевістю здається мені законним, дуже влучним і властивим, позаяк ті дві міфології дивно інтерпретують одна одну й доповнюють. Цей вірш має чудову повню, багатство й досконалість міфологічних «історій» Рільке. Його можна читати просто і навспак, і в усіх напрямках, він цілком складається з м'якоті, із живої гущі. Кожен вірш має свій особливий чар, скажімо, Ворони[30], який я не можу читати без дивного зворушення. (Подібні елементи, зародки у моєму вступі до Птахів[31]).

Або Тиша на столі[32] — натюрморт, доведений своєю інтенсивністю до метафізичного мерехтіння, до таємного підморгування заклятих речей, які хочуть промовити, — тенденція, аналогічна до Neue Sachlichkeit[33] німецького малярства. Чудова Вавилонська вежа[34], зокрема досконалі перші дві строфи.

Прошу дарувати мені, що я вибираю, виокремлюю і тим самим начебто оцінюю. Я далекий від того, але звичайним чином деякі місця справляють на мене сильніше враження.

Мушу ще процитувати гарне місце: «Відкрив парасолю листя широко, / Наче падає дощ, / Приладдя на столі дивляться мені в око, / Наче щось діється [Otworzył parasol liścia szeroko, / Jakby padało, / Sprzęty na stole patrzą mi w oko, / Jakby się coś stawało]» (Тиша на столі).

Я ще, може, занадто мало знайомий з тими віршами, щоб їх цілком зрозуміти. Вони належать до таких, які розвиваються і розростаються завдяки спілкуванню з ними. Чи можу я вважати їх моєю власністю? Ви дуже втішили б мене, якби були ласкаві прислати мені інші Ваші вірші. Чи маєте Ви намір їх друкувати? Ще раз дякую Вам за обдарування мене цим переживанням, яке, поряд із поезією Рільке, належить до найглибших, які я зазнав від поезії.

Книжка про мескалінові видіння дуже мене зацікавила, і я перечитав її зі справжнім задоволенням, і якщо Ви, Професоре, дозволите, я повідомлю про мої враження та зауваги. (Прошу мені вибачити, але в міжмонадній частині нашої розмови звичне титулування здавалося мені недоречним).

Дуже дякую за Ваші клопотання щодо видання моєї книжки[35]. Не знаю, яке я маю право на Ваші час і клопоти, Пане Проф[есоре]. Може, то полегшить завдання, якщо я повідомлю Вам, Пане Проф[есоре], що мій брат[36], який є людиною добре забезпеченою, пообіцяв мені докластися фінансово до видання тієї праці, отож частину, чи, коли це конче, всі кошти він узяв би на себе. Йшлося б, отож, головним чином про те, щоб знайти серйозну видавничу фірму, добре керовану, яка вміє належно рекламувати свої видання, та про забезпечення відповідного зовнішнього оформлення. Обкладинку я намалюю собі сам[37]. Я міркував про ілюстрування цієї речі дереворитами в тексті, як у книжках початку 19-го століття, але не знаю, чи це зроблю[38]. Я б хотів уже видати ту річ, позаяк з кожним днем інтелектуальна ситуація стає для неї все менш сприятливою.

Ще раз за все палко дякую Панові Професорові і залишаюсь із виразами глибокої поваги.

Бруно Шульц


4

Дрогобич, 22 X 1933

Вельмишановний Пане Професоре!

Дякую сердечно за дарунок і за пам'ять.

Та книжка[39] щиро мене втішила. Я перечитав одразу кілька віршів і відчув себе, мов у колишньому домі, мене огорнув знайомий запах.

Я сиджу ще над першими циклами, не маю часу поринути вглиб цієї розгалуженої, багатоликої, мов ліс, книжки. Я закриваю її щоразу з відчуттям, з яким дитиною я ховав улюблену іграшку, з відчуттям багатства, володіння Сезамом, якого я не мушу вичерпувати одразу.

Перечитавши всі, я напишу Вам, хоча вже тепер бачу, що властиво належало б кожним віршем зайнятися окремо, бо кожний є замкненим у собі мікрокосмосом.

Істотною рисою цієї поезії видається мені те, що вона є, в найшляхетнішому значенні цього слова, поезією принагідною, мемуарами внутрішніх пригод, щоденником метафізичних митей, що кожен вірш постає не на ґрунті якогось методу, якоїсь формальної засади, якоїсь постійної настанови, але кожен є непередбачуваним, позбавленим передумов, точніше, постає на своїх власних хвилинних передумовах, кристалізує[ться] весь на миті, розвивається з її діалектики, зростає з її запасів. Я даремно шукаю слідів [sic!] якоїсь манери, намагаюся вхопити якийсь формальний трюк, спільний для цієї поезії — марно. Кожен вірш виростає з себе самого, на жоден інший не схожий, він нічого не знає, крім себе. Кожен постає так, наче ніколи не мав жодних попередників, наче був першим примірником нового ґатунку.

Мене дивує ця самодостатність, незалежність, приватність й абсолютна щирість цієї поезії. Колись — багато років тому — пригадую, Іжиковський[40] в якомусь вступі до власної книжки змальовував ідеал такої цілковито приватної, позбавленої пафосу лірики, прикладу якої тоді не знаходив. Цей том здається мені втіленням такого ідеалу.

Я не повинен був говорити тих речей. Це належить критикові, порівняльного оцінювального погляду, якого я не хочу й не можу собі привласнювати. Я мав би радше говорити про те, як мені особисто ті світи вкрадаються в душу, як кожен із них наповнює мене глибокою радістю якогось розпізнавання, якогось анамнезу, відчуттям засліплення коштовностями, що стають тут доступними, і до них можна торкнутися. Я тут перебуваю у власному, довірливому кліматі. Мені глибоко симпатичний цей світ близьких і малих речей, в якому відкриваються щілини в безкінечність. Я відчуваю це набагато жвавіше, ніж рік тому, коли, читаючи деякі вірші, я зазнавав певного збентеження перед цими позбавленими пафосу формами, далекими від умовності, зродженими завжди наново з ритму миті.

Та книжка буде мені завжди близька, і саме лиш усвідомлення її існування зміцнює й тішить як свідчення реальності й багатства того внутрішнього світу, в існування якого і я заанґажований.

Я довго не писав — прошу не думати, що забув. Я хотів написати, вже надсилаючи свою книжку, на появу якої чекаю від серпня[41]. Вона з'явиться друком у видавництві «Rój»[42], де мені надали кращі умови, ніж у Кракові. Завдяки цій книжці я здобув чимало повсюдних виявів зичливості до мене — насамперед я завдячую їй дружбою з п. Зоф'єю Налковською[43].

Я не забуду, що Ви були першим, хто її полюбив. Прошу низько вклонитися від мене ВПані[44] Дружині Професора і сердечно привітати Ґражинку[45]. Додаю вирази поваги і сердечні вітання.

Бруно Шульц


5

Вельмишановний Пане Професоре!

Дуже сердечно дякую ВПану Професорові за книжку[46]. Я не сподівався такого потужного тому, тішуся і з правдивою приємністю засяду за читання.

У пані Н.[47] у Варшаві я знайшов том Ваших поезій[48] між тими книжками, які п. Н. приготувала собі як найближче домашнє завдання для лектури. У моїй присутності вона також перечитала кілька перших віршів, які її дуже зацікавили. Вона особливо виокремила Тишу на столі та Халат у словах, повних схвалення й симпатії. Я вважав у ту мить за належне розкрити інкогніто, чим вона дуже здивувалася й зацікавилася. Коли подальшому читанню перешкодив візит п. Ординського[49], вона запевнила, що повернеться до цього тому. Здається, що вона вже чула щось про ВПана від Віткевича[50], який нещодавно її відвідав.

У найближчий час п. Н. виїжджає до Закопаного на весь сезон. Мене б дуже зацікавило, якби ви особисто зустрілися, і та інтелектуальна драма, яка б розвинулася із зіткнення двох таких умів.

Очікую з дня на день виходу моєї книжки, з чим «Rój» зволікає від серпня. Але, у зв'язку з тим, що вона вже перебуває у друкарні, сподіваюся, що, однак, вийде.

Дуже сердечно вітаю і додаю найнижчі уклони для ВПані Дружини Професора та Ґражинки.

Бруно Шульц

Дрогобич, 24 XI 1933


До Арнольда Шпета[51]

6

Вельмишановний, Дорогий Пане!

Ваш лист розбурхав у мені наймиліші спогади. Як же то я міг би не пам'ятати Вас і наших милих розмов у Кудовій![52] Дякую Вам сердечно, що написали. Мене зворушує Ваша енергійна участь у долі моєї книжки[53] і те, що Ви так тішитеся її успіхом. Той успіх став для мене істотною та радісною несподіванкою. Я вважав її мало не езотеричним твором, і в тому мені підтакували знайомі, котрі читали її в рукописі. Тим часом кількість «утаємничених» і «допущених» виявилася значною. На жаль, книжки мої вже давно розійшлися, найближчі джерела розібрали мій запас, і я не можу навіть дозволити собі ту приємність, щоб надіслати Вам авторський примірник.

Чи Ви її читали? Чи вона Вам сподобалася? З наших бесід я пам'ятаю тільки загальну атмосферу — зміст вивітрився мені з пам'яті. Я з великим задоволенням скористаюся Вашим люб'язним запрошенням і відвідаю Вас — щоб через 11 років продовжити перервану розмову.

Мені соромно, що я нічого не знаю про Вашу літературну творчість. Нещодавно я чув про якийсь Ваш чудовий, майстерний переклад, чи, може, оригінальній твір. Мені соромно, що я не тільки не читав, а й навіть не знаю, про що йшлося. Не смію напрошуватися на примірник, коли сам виявився таким забудькуватим.

Прошу Вас і надалі не забувати про мене та сердечно тисну руку.

Бруно Шульц

Дрогобич, 13 III 1934

Флоріянська, 10


7

Шановний і Дорогий Пане!

Ви далебі втішили мене доказом своєї пам'яті й тим красним, хоча й несподіваним дарунком. Коли Ви встигли зробити цей досконалий переклад? Який вражаючий обсяг праці, які поклади творчого elan[54] й натхнення! Ви далебі красно прислужилися польській літературі, посприявши засвоєнню в чудовому перекладі такої серйозної добірки творів Демеля[55].

Я не знав того поета в оригіналі й, читаючи Ваш переклад, зовсім не мав враження, що то переклад, таким він пульсує натхненням, природністю й автентичністю. Я ще не перечитав усього тому, лише запустив зонди в кількох місцях, наштовхуючись повсюди на щиру поетичну стихію. Я не знаюся на поезії, ніколи не написав жодного вірша, висловлюю лише судження приватного її споживача.

Якби я мав подібний до Вашого дар транспонування поезії, то наважився б зробити те, про що давно мрію, як про практично недосяжну річ: переклад P.M. Рільке[56], котрого люблю понад усіх поетів. А як Ви ставитеся до того чудового поета? Чи знайомі Вам його Neue Gedichte, або Buch der Bilder?

Сердечно Вас вітаю до [sic!] цієї книжки, яку, сподіваюся, спіткає заслужене визнання.

Ваші коментарі стосовно моєї книжки[57], хоча й постали внаслідок побіжного ознайомлення з нею — дуже тонкі й проникливі. Кілька тих Ваших слів про неї овіяли мене довірливим подихом розуміння та близькості. Так воно є, Ви належите до нечисленної громади властивих читачів цієї книжки.

Далебі мені соромно, що я не можу віддячитися Вам пересиланням книжки, усі примірники якої нещодавно мені розійшлися, а від видавця ніяк не можу допроситися кількох додаткових. Напишу йому ще раз. Цікаво, якою буде Ваша оцінка всього твору.

Кожна звістка від Вас є для мене надзвичайно милим нагадуванням про давні часи. Ми Вас часто згадуємо разом зі спільною нашою знайомою, яка випадково тут опинилася, — п. Юзефиною Шелінською з Янова[58], котра говорить про Вас зі справжнім сентиментом.

Зрозуміло, що будучи у Львові, я не відмовлю собі у приємності відвідати Вас, чим наперед тішуся.

Просив мене передати уклінні вітання Д-р. Мантель[59], германіст тутешньої гімназії.

Ще раз сердечно дякую за пам'ять і переказую вирази поваги та найсердечніше вітання.

Бруно Шульц

Дрогобич, 10 VI 1934


8

Шановний і Дорогий Пане!

Дуже дякую за присланий мені чудовий, по-справжньому майстерний переклад[60]. Я поки що прочитав лише кілька віршів, бо дуже в цю мить заклопотаний перед від'їздом до Варшави. Що стосується рецензії на ці вірші, то мушу зізнатися, що дуже мало знаюся на поезії, і то була би, мабуть, узурпація, якби я наважився про це писати. В кожному разі, мені було б важко опублікувати її у «Wiadomościach», позаяк там кожен має власний відділ, а я займаюся іноземною прозою (переклади романів). Зрештою, побачимо після прочитання цілої книжки.

Я давно з Вами, Пане Професоре, не бачився, ще з Кудової[61], і кожна листовна зустріч із Вами нагадує мені про давні, втрачені часи. На жаль, я не зможу затриматися у Львові. Якби Ви, Пане Професоре, колись опинилися у Варшаві — я б дуже тішився зустріччю з Вами, Пане Професоре, тим більше, що й моя наречена Юзя Шелінська добре Вас знає і згадує дуже прихильно.

Переказую вирази поваги та сердечні вітання.

Бруно Шульц

Варшавської адреси поки що повідомити не можу, довідатися можна буде в «Roju» або «Wiad. Literackich».

[1936]


До Марії Каспрович[62]

9

Вельмишановна Пані!

Змушений поквапливо виїхати, я покидав Закопане, шкодуючи, що мені не судилося осягнути глибшого порозуміння, яке так цікаво для мене заповідалося. Майже нічого з-поміж істотних речей, які просилися на уста, не було сказано. Наприклад, що, всупереч очікуванням, дезорієнтуючи настанову пілігрима, — то не в аурі конденсованої та найдобірнішої історії, не в дорогоцінності коронних коштовностей, скупчених на голові Спадкоємиці, ні, не в тому полягав чар Гаренди…

У тіні Минулого там квітнуло не уярмлене історією, власне й революційне життя…

Чи те, що в розмові виросло якесь torso[63] проблеми, яке не мало часу розвинутися й визріти. Але того вистачило, щоб вловити нитку, відчути структуру задуму, заінтригуватися фактурою його спіткання.

Ви говорили про фізіономії.

Такий погляд на проблему мусив уже в мене попередньо сформуватися й потенційно напнутися, якщо він одразу вистрибнув назустріч Вашому формулюванню. Як же залюбки мені б хотілося порівняти моє та Ваше формулювання на усій протяжності, щоб пересвідчитися, наскільки далеко сягнула та конгруентність. Розгортаючи вже потім цю концепцію перед Вами, я думав, що той, хто вигадав Людину, грецьку статую, Гермеса, був генієм брехні. Саме слово «людина» є геніальною фікцією, яка затуляє красивою та втішною брехнею ті провалля й світи, ті бездонні космоси, якими є індивіди.

Людини не існує — є лише безмежно далекі один від одного та суверенні способи буття, які годі описати жодною уніфікованою формулою, які не зводяться до спільного знаменника. Від людини до людини дистанція більша, ніж від хробака до вищих хребетних. Переводячи погляд від одного обличчя до іншого, ми мусимо міняти всі мірки й принципи. Жодною з тих категорій, які були придатні, коли йшлося про одну людину, годі скористатися, коли ми опинимося перед іншою. Ви сказали про індивідуумів: стихії… Я сказав би: філософи, системи, плани світу, приписи світу… Тим і є люди.

За кожним із тих приписів міг би постати цілий світ. Коли я підходжу до нової людини, весь попередній досвід, очікування, заздалегідь укладені тактики стають марними. Поміж мною і кожною новою людиною постає новий світ, ніби нічого досі ще не було визначене й вирішене. Якою ж бо наївною та дурною є школярська, академічна фізіогноміка, котра вбачає у виразі обличчя осад, нашарування від багатократних мімічних рухів — скорочень м'язів.

Так, наче обличчю слід було би допіру розгладжувати вираз, наче воно є чимось іншим, аніж власне самим виразом, експресією, проникливим мовленням, палким підморгуванням до нашої здогадливості. Диво бере, що ті речі німі, невимовні невиразно белькочуть до нас. Сказати фізіогноміку словами, виразити її дорешти, вичерпати вміщений у ній світ — от що мене приваблює: людське обличчя як відправна точка роману! Чи я все ще й далі спираюся на підстави Вашої концепції?

Прошу вибачити, що я привласнив собі право потурбувати Вас тим листом: оте покинуте torso розмови не хотіло заспокоїтися, прагнуло розгалузитися й жити…

Додаю вирази найглибшої поваги.

Бруно Шульц

Дрогобич, 25 січня 1934

Флоріянська, 10


До Юліана Тувіма[64]

10

Шановний, Дорогий Пане!

Дякую[65]. Я того не сподівався, проте в глибині душі постулював, палко жадав Вашого резонансу. На денці пристрасті й запеклості тієї книжки була й ота задавнена туга. Ви втішили її сьогодні в мені, наситили й наповнили по вінця. Що за сповнення!

Те прийшло трохи запізно — не з Вашої вини.

Коли Ви багато років тому навідалися до Дрогобича[66], я був у залі, дивився на Вас мстиво й по-бунтарському, сповнений похмурого поклоніння. Давня історія. Певні Ваші вірші довели мене тоді до розпачу від безпорадного захоплення. Було боляче читати їх знову, і щоразу тягнути вгору ту важку брилу захоплення, яка перед самою вершиною зривалася вниз, не здатна втриматися на стрімкому схилі захвату. Вони мене знищували, а водночас дарували сп'яніння, передчуття надлюдських тріумфальних сил, якими колись володітиме визволена та щаслива людина. Я виношував тоді в собі якусь легенду про «геніальну епоху», що колись буцім була в моєму житті, не позначена в жодному році календаря, вона ширяла понад хронологією, епоху, в якій усі речі дихали блиском божих барв, а все небо можна було поглинути одним зітханням, наче ковток чистого ультрамарину. Її ніколи насправді не було. Але у Ваших віршах вона була втілена і яскрава, як павине око, що кровоточить лазур'ю і крикливо поросло війками, — була, мов галасливе гніздо колібрі…

Ви мене навчили, що кожен стан душі, доволі далеко загнаний вглиб, провадить крізь ущелини й канали слова, — в міфологію. Не в застиглу міфологію народів та історій, — а в ту, яка під зовнішнім шаром шумує в нашій крові, плутається в глибинах філогенезу, розгалужується в метафізичну ніч.

У тій міфологічній глибочіні Ви, мабуть, маєте угоду з Сатаною. Тут Ваші вірші перетворюються на трансцендент, із боку ремесла цілком незмірні, вони переступають міру рукотворних речей.

Сьогодні в мене велика тріумфальна мить. Чари подолані, — те, що я назбирав із захвату, екзальтував у нападах подиву, досі чуже й обернене проти мене, — стверджує мене й приймає. Дякую.

Бруно Шульц

Дрогобич, 26 І 1934

Флоріянська, 10


До Тадеуша і Зоф’ї Брезів[67]

11

Дорогий Пане!

Мені потрібен товариш. Мені потрібна близькість спорідненої людини. Я прагну якоїсь запоруки внутрішнього світу, існування якого постулюю. Безугавно тільки тримати його на власній вірі, нести його всупереч усьому силою своєї перекірливості — то праця й мука Атласа. Іноді мені здається, що тим напруженим жестом несіння я тримаю його на своїх плечах. Я хотів би мати змогу на мить покласти той тягар на чиїсь плечі, випростати шию і поглянути на те, що ніс.

Мені потрібен спільник для новаторських починань. Те, що для однієї людини є ризиком, неможливістю, поставленою догори ногами примхою, — відбите в чотирьох очах стає дійсністю. Світ ніби чекав на ту спілку: досі замкнений, тісний, без подальших планів, він починає дозрівати барвами далечіні, лускати й відкриватись углиб. Мальовані проспекти поглиблюються та розступаються в реальні перспективи, стіна пропускає нас у раніше неосяжні виміри; фрески, мальовані на небосхилі, оживають, як у пантомімі.

Добре, що Ви недосконалі, що Ви надміру споживаєте час. Ви либонь виповнені неофіційними подіями, незареєстрованими чинностями, які Вам під носом пожирають час, перш ніж Ваша офіційність зважиться його після численних церемоній скуштувати. Бо ж хтось прецінь мусить його їсти, і комусь він мусить приносити користь.

Слабкість людей виказує нам їхні душі, визначає їхню потребу в інших. То саме ота втрата електрона, яка їх іонізує та пристосовує до хімічних зв'язків. Без накипу ми були б замкнені в собі й нічого не потребували. Допіру їхні вади надають їм смаку й роблять привабливими. Незмірно тішуся, що ми зустрінемося. Просто приїжджайте до мене. Я залишаюся тут до 1-го VII. Досі не маю визначених планів виїзду. Може, щось разом обміркуємо. Я хотів би Вам насамперед показати Дрогобич і околиці[68], Вашими очима наново побачити сцену моєї молодості. Ввести Вас у ненаписані розділи Цин. крамниць. Прошу приїхати.

Сердечно вітаю.

Бруно Шульц

Дрогобич, 21 VI 1934

Адреса: Дрогобич, Флоріянська, 10


12

Шановний і дорогий Пане!

Чи Ви не ображаєтеся через моє тривале мовчання? Остання Ваша листівка, в якій Ви планували зустріч, застала мене дуже хворим. Усі канікули я пролежав недужий, знеохочений і апатичний[69]. Допіру приблизно впродовж минулого місяця я знову працюю в школі. Чи Ви загнівалися на мене за те мовчання, чи, може, Вас і далі мучить «хроно-фагоцитоз», цуплячи Вам з-під носа найкращі шматки часу купно з найкращими намірами, якими він нафарширований? — Ми ще й досі не зустрілися з Вами, Дорогий! Де Ви святкуватимете Різдво? Які у Вас плани? Я мобілізував увесь мій набуток — чекаючи на відпустку, про яку подав клопотання до Міністерства[70]. У ці дні в Міністерстві вирішується моя доля. Якби я отримав відпустку — приїхав би до Варшави. Знак життя від Вас і звістка, що Ви не гніваєтеся на мене, незмірно втішили би мене.

Передаю вирази поваги та сердечні вітання.

Бруно Шульц

Дрогобич, 13 XI 1934


13

Дорогий Пане!

Я хотів би Вам сердечно подякувати за листа і повідомити, що читав Ваше повідомлення з «Rocznika Literatury»[71], яке Ви промовчали в листі, і в якому Ви висуваєте мене на чоло літературного року. Вважаю актом великої відваги настільки безкомпромісно всією своєю індивідуальністю стати поруч зі своїми ідейними приятелями, таким чином узявши на себе відповідальність за свої ідейні симпатії. Я зворушений і вдячний. Ця солідарність близьких мені людей утішає мене в моїй депресії. Я дуже пригнічений: відпустку, на яку я так розраховував, мені не надали. Зостаюсь у Дрогобичі, у школі, де й надалі голота гарцюватиме моїми нервами. Адже треба знати, що нерви мої розтягнулися сіттю по всій робітні ручної праці, розклалися на підлозі, обклеїли шпалерами стіни та оплели щільним плетивом верстати й ковадло. Це відоме в науці явище певного ґатунку  т е л е к і н е т и к и,  силою якої все, що діється на машинерії, стругальних верстатах тощо, діється до певної міри й на моїй шкірі. Завдяки настільки добре розбудованій сигналізаційній мережі я наперед визначений бути вчителем ручної праці[72].

Якщо ми вже маємо звірятися навзаєм у таємних болячках, які нам дошкуляють, то звірюся Вам у певній хворобі, яка мене переслідує і також стосується часу, хоча й відрізняється від симптомів гастричної діареї, яку Ви описали були в себе. Ваш стравохід занадто легко пропускає час, нездатний затримувати його в собі, — мій відзначається парадоксальною перебірливістю, він опанований idée fixe  н е з а й м а н о с т і   ч а с у.  Так, як для якогось раджі з меланхолійною й ненаситною душею кожна жінка, яку ледь торкнув погляд чоловіка, — не є вже незайманою і гідна хіба шовкової мотузки, так і для мене час, на який хтось висловив претензію, до якого вчинив бодай найменшу алюзію, — є вже порочним, зіпсованим, неїстівним. Я не терплю суперників до часу. Вони мені огидять той шматок, якого торкнулися. Я не вмію ділитися часом, задовольнятися об'їдками після когось. (Тим самим словником користуються закохані ревнивці). Коли я маю приготуватися до уроків на завтра і придбати на складі деревини матеріали, — вже все пополудня й вечір для мене втрачені. Я відмовляюся від решти часу зі шляхетною гордістю. Все, або нічого — ось мій пароль. А позаяк кожен шкільний день спрофанований подібним чином, я живу в гордій абстиненції та — не пишу. В тій безкомпромісності живе якась феодальна ментальність. Як Ви гадаєте, чи можна її вигодувати, викохати, виховати ту поволоку лицарськості?

Поза тим, повідомляю Вам, що, мабуть, на Свята приїду до Варшави, де маю намір провести піврічні канікули. Чи застану я Вас? Дуже сподіваюся на зустріч. Додаю вирази поваги та палкої симпатії.

Бруно Шульц

Дрогобич, 2 XII 1934

P.S. Чи можете Ви мені підказати якесь дешеве помешкання у Варшаві?


14

Дорогий Тадзю!

Не гнівайся, що я досі нічого не писав. Я одразу ж потрапив у шкільну круговерть… Інспектор угніздивсь у Дрогобичі й тяжить над нами, як кошмар. Юна[73] нудьгує в Янові та сумує за Варшавою. Щодо моєї відпустки я ще не маю офіційного повідомлення. В ці дні повсюдної та великої жалоби[74] я не можу в тій справі вдаватися до жодних клопотань. Чи Ти вже завершив переписування? Чи провадиш уже переговори з кимось із видавців? Дуже вже я чекаю появи бодай уривку[75].

Зі статтею Віткаци[76] трапилося велике лихо, бо я дав її Ґридзевському[77]. Віткаци на це несамовито розгнівався й велів мені негайно відкликати рукопис, що я і вчинив[78].

Маю до Тебе прохання: не гнівайся, прошу Тебе, що я з тим до Тебе звертаюся, але тільки Тобі можу це довірити. Один доволі високо вміщений у суспільній ієрархії пан, у прихильності котрого я зацікавлений, запрагнув наймарнотніших у світі лаврів поета і почав писати вірші. Ба більше, він звернувся до мене з проханням, щоб я проконсультувався зі своїми знайомими у світі літератури щодо вагомості цих віршів (позаяк я заявив йому, що сам на тому не розуміюся). Якщо та експертиза виявиться дуже критичною — той пан утратить прихильність до мене. Отож, за умови, що Ти зможеш погодити це зі своїм сумлінням, — будь такий добрий і напиши щось неокреслено позитивне. Надсилаю Тобі ці вірші, в яких сам не орієнтуюся. Я не бачу в них сенсу.

Що поробляє Ничек?[79] Вітай її сердечно від мене та від Юни.

Обіймаю Тебе найсердечніше.

Твій

Бруно

Дрогобич, 13 V 1935


15

Дорога Зосю![80]

Мені соромно, що я до вас так давно не писав, і я вдячний Тобі, що Ти про мене згадала. Я часто про вас думав, про Тадзя і про Тебе, але якось не міг зважитися написати. Питання про мою відпустку досі витає якимись кураторіями та міністерствами, [а] я міркую про те, щоб, не чекаючи відпустки, кинути всю ту школу.

Мушу поділитися з Тобою новиною, що Юна (нещодавно я розжалував її назад до звичайної Юзі) віднедавна перебуває у Варшаві. Вона шукала Вас у старому помешканні, відтак побувала в редакції та залишила там [візитну] картку, але, мабуть, Тадзьо її не отримав.

Повідомляю Тобі її адресу: Юзефина Шелінська, Кошикова, 45, помешкання 15. III п. ([на полях листа:] Телефон 8 27 69 від 4-ї вдома), і дуже Тебе прошу, щоб Ти про неї трохи подбала. Вона д. пригнічена. Сподіваюся, що ще до Нового року ми побачимося у Варшаві.

Найсердечніше вітаю Тебе і цілую руки.

Твій

Бруно


16

Дорогий Тадзю!

Я часто тужно думаю про Тебе. Чи не дивно, що ми нічого один одному не пишемо, що чуємо про себе опосередковано та обхідними шляхами?

Мені б уже хотілося взяти Твою книгу до рук[81]. Де Ти її видаватимеш? Ту книгу слід видати шляхетно й вишукано, добрий папір, гарний шрифт.

Мій твір посувається дуже поволі[82]. У мене були не кращі часи. На канікулах я не міг нічого писати. Тепер, коли б міг писати — школа.

Збираюся тепер, коли приїду до Варшави, вже там залишитися бодай на кілька місяців. Побачу, чи зможу там вижити фінансово, і яка атмосфера для моєї праці. Прошу Тебе також, дорогий Тадзю, подбати про Юну. Ти, схоже, не отримав її [візитної] картки.

Чи Ти, окрім книжки, писав щось іще? Сюди нічого не доходить — навіть «Skamander» годі роздобути.

Тішуся, що ми невдовзі наговоримося й натішимося своїм товариством донесхочу. Бувай здоров, обіймаю Тебе.

Твій

Бруно

18 XI 1935


17

Дорогий Тадзю![83]

Не раз я думав про Тебе в ті дні й вирішив написати — якось мені важко було на це здобутися. Тому також серд.[ечно] Тобі дякую, що Ти виявився ліпшим за мене і написав першим. Дуже, дуже тішуся, що виходить Твоя книжка[84]. З нетерпінням чекаю на уривок. Чи Ти видаєш її в «Roju»[85]? Мені б уже дуже хотілося мати її перед собою в повному обсязі.

Уривочки мої, які Ти читав, — вони написані від руки, — колись, я тепер відшукав як такі собі «параліпомени»[86]. Твої похвали необґрунтовані. То радше слабкі речі. Уривок із Ґомбра[87] не здався мені яскравим. Допіру після Твоєї зауваги, я переконався, що він і справді виразніший, ніж, ск. Незайманість[88], але, може, то наслідок більшої відваги та усвідомлення власних намірів?

Я написав тільки більшу новелу близько 60 стор. друку[89]. Маю намір надрукувати її в якомусь журналі, а відтак видати разом з іншими новелами в окремому томі. Я нею не задоволений. Я вже давно тужу за якимось новим стилем. Кілька новел не можу закінчити.

Юна постійно мешкає у Варшаві. Вона боїться Вам надокучати. Може, вона сподівалася, що Ви якось до неї зателефонуєте. Збираюся невдовзі приїхати. Чи Віткевич уже приїхав?

Обіймаю Тебе сердечно, і до побачення невдовзі!

Твій

Бруно


18

Дорога Зосю!

Спасибі Тобі сердечне за вітання та за пам'ять. Коли мене немає — Ти зовсім не цікавишся Юною. Але я не гніваюся, — Ти, мабуть, дуже заклопотана своїми власними справами. Тепер Вам там, либонь, чудово живеться. Юна хоче виїхати на літо до якоїсь Лешної Подкови[90]. Цілую Твої руки.

Бруно

Дрог.[обич], 11 V 1936


19

Дорогий Тадзю!

Сумно мені, що ми так рідко й мало зустрічаємося, і чуємо один про одного за посередництва третіх осіб. Не подумай, наче щось внутрішньо віддалило мене від Тебе, — хоча, на жаль, факти — наші нечасті зустрічі — могли би про це свідчити. Я думаю про Тебе завжди з великою чулістю й іноді почуваюся, наче в одному з тих снів, коли нам сниться, що той, хто вже справді давно й безповоротно виїхав, — повернувся та перебуває в нашому місті, а ми через дивну млявість, незбагненну неуважність досі його ще не відвідали, хоча то хтось близький і дорогий.

Не знаю, чи Юна передала Тобі мою статтю про Ґривалда[91], яку я написав місяць тому. Я надіслав копію Чарському[92], проте він якось досі її не опублікував. Боюся, що Тобі вона не сподобається. Цю книжку надзвичайно важко зреферувати дискурсивним стилем, адекватно передати її поняттєвими засобами.

Що поробляєш? Чи багато працюєш? Що поробляє Ничек? Коли ви поберетеся? Сердечно її привітай від мене.

У мене тут дуже сумно й самотньо. Я б хотів перебратися бодай до Львова, коли вже до Варшави якось важко.

Певний час тому ви зустрічалися з Юною, як вона мені писала, але потім ті зустрічі, дуже милі для Юни, якось припинилися — напевно, з її вини. Вона сповнена іпохондрії та неслушних страхів. Що поробляєте на Свята? Дуже сердечно вас обіймаю та вітаю.

Бруно Шульц

Дрогобич, 29 XI [1936]


20

Дорогий Тадзю! 2 тижні тому я перебував у Варшаві й хотів із Тобою побачитися, на жаль, моє перебування супроводжували дуже неприємні обставини: Юна була важко хвора, а незабаром і я захворів, і пролежав 10 днів у ліжку. Лежачи в чужому помешканні та хворіючи грипом, я не хотів Тебе запрошувати. Мене відвідав тільки Вітольд[93], котрий дав мені почитати свій новий роман[94]. Він майже готовий і чудовий. Моя річ усе ще в пелюшках. Видаю в «Roju» том давніших новел[95]. Набралося того 270 сторінок, а разом із 33 ілюстраціями буде близько 300 стор. Дуже турбуюся про ілюстрації, чи мені того «Rój» не зіпсує. У мене не було відчуття, що я вловив і вичерпав у моїй рецензії суть Твого роману. Ґривалда дуже важко реферувати й характеризувати. Форма справді дуже добра. Ти заслуговував на «нагороду молодих»[96]. Проте там, схоже, визначальними є закулісні мотиви. Я забрав Юну до Львова, де вона далі лікується. Маю 4-тижневу відпустку. Про що Ти тепер пишеш? Чи буде то щось подібне до Гривалда? Налковська[97] сказала, що Ти мусиш знайти якусь більш драматичну тему — тоді Ти напишеш досконалу річ! Спасибі за пам'ять. Ничкові дякую за вітання і також передаю сердечні уклони.

Бруно

[3 II 1937]


21

Дорогі Друзі!

Від усього серця вітаю Вас до [sic!] Вашого прекрасного союзу[98], здавна очікуваного й бажаного для всіх Ваших друзів. Я бажаю усіляких гараздів до [sic!] Вашої прекрасної спільноти, яка є одним із наймиліших і найосяйніших осередків наймилішої людяності, сердечного тепла і шляхетної духовності — в літературній Варшаві.

На жаль, мушу Вас засмутити звісткою, що мої стосунки з Юною цілковито розлетілися[99]. Вона врешті-решт знеохотилася моєю безнадійною ситуацією, труднощами переїзду до Варшави, які вона пов'язувала — таки слушно — з моєю безпорадністю. Не знаю навіть, де вона тепер перебуває, оскільки порвала навіть листовне спілкування зі мною. Я переживаю тепер важкі часи. Чекаю тужно кінця навчального року, щоб змінити місце побутування.

Усіх найкращих гараздів зичу Вам палко.

Дуже відданий

Бруно Шульц

Дрогобич, 8 IV 1937


22

Мої дорогі!

З приємністю пересилаю пані Марії Лешнобродській мій автограф — перейнятий її ентузіазмом. Дуже любо буває авторові довідатися, що його розуміють.

Тобі, любий Тадзю, дякую за слова — позитивні та негативні[100]. Ти, здається, маєш слушність і в одному, й у другому. Не мушу Тобі навіть казати, як би я втішився, якби Ти написав щось про книжку. Про неї досі так мало написано. Властиво, у пресі про неї нічичирк. Наперед сердечно дякую[101].

Тобі, любий Ничку, дякую за пам'ять і вітання, і новини, і обіймаю Вас обох найсердечніше, завершуючи квапливо, бо Вашу посилку, вислану 21-го, допіру сьогодні отримав.

Бруно Шульц

24 II 1938


До Рудольфа Отенбрайта[102]

23

Шановний Пане!

Я чув про Вас багато доброго від п. Яніша[103] і Стренґа[104], і дозволяю собі таким шляхом запропонувати Вам ближче знайомство. Я дуже в ньому зацікавлений.

Сподіваюся, що нам удасться організувати якусь зустріч. Але, перш ніж це трапиться, чи не побажали б Ви щось про себе написати? Чи Ви належите до прихильників листування? Мене б дуже втішило, якби Ви невдовзі написали. Гадаю, що ми матимемо багато що сказати один одному.

А тим часом додаю вирази поваги й симпатії.

Бруно Шульц

Дрогобич, 25 XI 1934

Флоріянська, 10


24

Шановний і Дорогий Пане!

Не гнівайтеся, що відписую занадто пізно і не так, як хотів би. Нехай це Вас не відштовхує. Ми ще будемо — у кращі для мене часи — листуватися, і неодмінно зустрінемося. Яніш мені казав, що Ви дуже до мене подібні внутрішньою структурою, хоча фізично цілком інші. То мене дуже цікавить і тішить. Але так якось тепер складається, що ми не зможемо побачитися на Свята, бо я виїжджаю до Варшави на всі канікули. А може, Ви б також вибралися до Варшави, куди і Яніш їде на початку січня?! Яніш дуже тішиться з нагоди побачитися з Вами. На жаль, і він, і я маємо тут мало часу, щоб бачитися навзаєм частіше. Він вільний щойно вночі, а тоді знову я втомлений. Шкодую, що так пізно з ним познайомився. Я надіслав йому ще в серпні запрошення, на яке він не відреагував, і лише в листопаді прийшов до мене.

Я б дуже хотів приїхати колись до Ряшева, до Вас, побачити той дім á la Е.А. По[105], в якому мешкає самотня, ексцентрична та знуджена молода пані. Здається мені, що ми маємо до обговорення цілу низку пильних справ, які зачаїлися поміж нами і чекають на нашу зустріч, щоб ожити.

Здається, Яніш мені казав, наче Ви кохаєтеся в Рільке[106]. Отож на цю тему є страшенно багато для обговорення. Варто було б, властиво, перечитати всі його твори разом. Чи Ви читаєте німецькою? Не йдеться про самого Рільке, а про справи, сказати б, спільні, про справи між ним і нами, про все те, що він занедбав написати і що ми мусимо доповнити. Чи Ви читали Кафку[107]? Я шукаю якогось нового автора, який би мене осяяв і захопив. Уже давно нічого, поза Рільке, Кафкою, Т. Манном[108] не знаходжу. Чи Ви щось знаєте для мене?

Я хотів би тільки пару слів написати до Вас, щоб запевнити Вас у моїй симпатії та сподіваннях, які я покладаю на Вашу особу. На повноцінний лист мене тепер не вистачить. Уже кілька тижнів я нічого не читаю, і література мене вабить дещо менше.

Під впливом Яніша відродився інтерес до малярства. Я малюю між уроками та конференціями, оскільки я вчитель і навчаю ручної праці та малюнку 30 годин на тиждень.

Тепер уже 3 год. ночі. Від певного часу я прокидаюся о цій порі й не можу спати. Я б дуже втішився, якби Ви написали мені ще до Свят, але у зв'язку з класифікацією тощо у школі я на це не сподіваюся.

Сердечно Вас обіймаю і вітаю, Ваш

Бруно Шульц

Дрогобич, 18 XII 1934

Флоріянська, 10


До Зенона Вашневського[109]

25

Шановний Пане Колего!

Далебі соромно мені, що я Вас не пам'ятаю. Я не можу відшукати в пам'яті обличчя, яке пасувало би до того прізвища. Чи не були б Ви ласкаві допомогти мені якоюсь деталлю, якимось випадком, образом тих часів? Якби Ви надіслали мені фотографію, або принаймні опис своєї зовнішності! Повіяло на мене з того листа давніми часами, раз і назавжди вже — здавалося б — утраченими. Любо це і дещо сумно. Чи не намалював я Вам, бува, колись портретика до залікової книжки?

В кожному разі, велике спасибі за листа і розкішний часопис[110]. Я б ніколи й не подумав, що Холм може похвалитися таким місячником — на такому рівні. Я із задоволенням оглянув Ваші гарні ліногравюри, скуштував потроху тут і там якихось віршів. Чудові переклади з російських поетів. Охоче надішлю якісь уривки прози. Там я буду в непоганому товаристві.

Будь ласка, не робіть з моєї забудькуватості висновку про якусь неувагу з мого боку, якесь ігнорування. Звичайно ж, це не так. Просто у мене відсутня, так би мовити, біографічна пам'ять. Цілі пласти моєї біографії проминули мені без сліду — разом із уміщеними в них людьми. Яка подібність доль! Ми обидва були на [Полі]техніці, обидва її не закінчили та приземлились у професії вчителя. А на додачу — спільна слабкість до літератури та малярства! Чи й Ви навчаєте ручної праці? Набридло воно мені, аж блювати хочеться!

Очікую від Вас із задоволенням подальших звісток, а тим часом вітаю сердечно й тисну шляхетну руку.

Бруно Шульц

P.S. Чи Вам коли траплялися мої офорти?[111]

Вирази поваги та вдячності для пана Яворського[112].

Дрогобич, 15 III 1934

Флоріянська, 10


26

Дорогий Пане Колего!

Природно, що я пам'ятаю Вас, і Ваше обличчя жваво постало тепер у мене перед очима! Не раз я думав про Вас і запитував себе, що з Вами могло статися. Тільки лиш прізвище відірвалося за той час від Вашої фізіономії, і коли воно повернулося через багато років саме — я не впізнав його і не зміг нікуди примістити. Тепер я собі дуже добре пригадую, що Ви мені не раз асистували. Пам'ятаю якісь прогулянки та розмови. Ви були похмурої вдачі, радше мовчазним і замкнутим. Чи Ви таким і зосталися? А може, то лишень форма Ваших брів і очей зумовлювала ту своєрідну слов'янську, лагідну похмурість.

Дуже Вам велике спасибі за поміч моїй пам'яті, за той уривок моєї біографії, який Ви мені повернули. Дякую також красно за подаровані начерки. Вони будуть для мене милою пам'яткою. Мій портретик я відразу впізнав, колега, зображений у профіль, із орлиним носом і слідами зголеного заросту — то кол. Циґе з Лодзі. Я також пригадав собі асистента Садловського.

Я дуже тішуся Солов'їним садом[113] із дуже красивими Вашими дереворитами. Якби ми десь зустрілися — навчіть мене техніки деревориту. Я все ще не можу віддячитися Вам моєю книжкою[114], бо в мене не залишилося жодного примірника. Я написав до «Roju»[115] прохання переказати пару примірників, але вони ще досі не прислали. Я надішлю Вам також деякі мої офорти[116], як тільки матиму час зробити відбитки. Я не відписав Вам негайно, бо був зайнятий підготовкою до відкритого уроку з ручної праці (столярство), який відбувся вчора в присутності інспектора та фахового інструктора[117] — на щастя, я добре зарадив собі з тим випробуванням. Мені те все жахливо набридло, і я хотів би якось від того звільнитися. Наступного року додасться ще обробка металу.

Як видно з фотографії, Ви походите з поміщицької родини, і може, ще почасти інтересами та класовою приналежністю закорінені в середовищі землевласників. Відпустку Ви завжди проводите на селі, на власній чи родичів землі[118] — дуже це гарно.

Де я проведу відпустку — ще не знаю. Одразу після свят кілька днів проведу у Варшаві. Мене можна знайти в інтернаті для держав. вчителів по Маршалковській 4, — на випадок, якби й Ви опинилися у Варшаві. Мені б дуже хотілося з Вами побачитися. На мій погляд, Ви розвинулися в несподіваному для мене напрямку. Я ніколи не сподівався від Вас літературних схильностей. Добре було б улітку десь зустрітися. Ми — сподіваюся — залишимося в контакті та домовимося ще про це. Дуже мене втішив увесь той епізод, коли Ви знайшлися через стільки років, і я ще раз сердечно дякую за всі подарунки та сувеніри. Ваші особисті та сімейні фотографії я Вам повертаю, а начерки — користаючи з Вашої ласки — залишу собі.

Чи може то бути уривок прози, який я міг би послати до «Kameny», чи мусить бути щось цілого? Припускаю, що може бути й уривок. Невдовзі надішлю.

Сердечно Вас обіймаю та вітаю.

Ваш

Бруно Шульц

Дрогобич, 24 III 1934

Флоріянська, 10


27

Шановний і дорогий Пане Колего!

Сьогодні, поспішаючи перед від'їздом до Варшави, [пишу] тільки пару слів подяки за довгого листа, якого отримав. На жаль, моя програма перебування у Варшаві така насичена, що я не матиму часу заїхати до Холма, попри велику охоту це вчинити.

Я не знайшов також часу на даний момент, [щоб] переписати на чистовик якийсь уривок із моїх рукописів. Я зроблю це, коли повернуся.

Надсилаю Вам одну маленьку графічну роботу як запоруку майбутніх пересилок[119]. Дуже сердечно обіймаю і залишаюся

щиро відданий

Бруно Шульц

2 IV 1934


28

Дорогий Пане Колего!

Не ображайтеся на мене, що я пізно та мало відписую. Я також зворушений і втішений нашою дивною зустріччю. Напружено й тужливо я читав Вашу сповідь. Якщо я не віддячуюся Вам такою ж ряснотою одкровень — то це діється через дивне загальмування, якого я зазнаю віднедавна, брак радості, депресію, для котрої я не знаходжу достатньо підстав. Я, мабуть, нервово хворий. Я мусив би мати тепер багато приводів для задоволення, міг би дозволити собі дещицю радості, а замість цього відчуваю неясний страх, занепокоєння, жалюгідність життя. Я занедбую важливе листування, в якому дуже зацікавлений, не пишу нічого, навіть переписування будь-чого завдає мені нездоланної огиди. А оце щойно зійшла на світ така неймовірна та блискуча весна з усіма подмухами, зблисками, передчуттями — для мене ж тільки для того, щоб дати мені зрозуміти, що я вже [опинився] на іншому боці всіх весен.

Не ображайтеся на мене, що я й далі зволікаю із пересиланням уривка для «Kameny». Залишилося небагато — слід би вибрати, викінчити, опрацювати й переписати. Це станеться — найближчим часом. До Міцкевичевого числа нічого не можу дати. Міцкевича знаю ще зі школи. Також і графічних робіт до цього числа, ні до жодного іншого зробити не зможу. Метод, яким я послуговуюся, є копітким. Це не офорт, а т. зв. cliché verre — скляна пластина. Малюється голкою на шарі чорного желатину, який вкриває скло, отриманий таким чином негативний, просвітлюваний малюнок виконує роль негатива світлини, тобто його треба скопіювати у фотогр. рамці на світлочутливому папері, проявити, закріпити і промити — процедура, як для фотовідбитків — кошти чималі — праця також. Маю пропозицію «Roju» на кільканадцять тек — не виконаю її, хоча можна було б заробити кількасот злотих. Ця техніка не придатна для масового виробництва.

Ваше нетерпіння й тугу за ширшими обріями я добре розумію. Я переживав і переживаю те саме. Те, що Ви відшукалися, стало для мене дивною та гарною подією. Ми вже, мабуть, назавжди залишимося в контакті, але не чекайте від мене листів, настільки багатих за змістом, як пишете Ви, — з причин, зазначених вище. Нехай це Вас не знеохочує, прошу Вас писати й далі, Ваші листи я читаю з великим задоволенням.

А поки що вітаю Вас сердечно.

Ваш щиро відданий

Бруно Шульц

24 IV 1934


29

Дорогий Пане та Колего!

Ваша тривала мовчанка обтяжувала моє сумління щоразу, коли я згадував про Вас. У мене було неясне відчуття, що в останньому листі я був не таким люб'язним, як мав би бути після Ваших сердечних листів. Вашій білявій слов'янській душі не зрозуміти заплутаних і покручених шляхів, якими ходить моя, темна й меандрична, повна вузлів і пелехів! Прошу Вас палко, дорогий Пане Колего, і гадки такої не мати, буцім я ставлюся до «Kameny» чи до Вас із певного здержливістю, — попри те, що я не надіслав обіцяного уривка. До «Kameny» я ставлюся зі щирою повагою та симпатією як до видання, що високо підносить прапор чистої безкомпромісної поезії. Зрозумійте, радше, що згідно з істиною я зав'яз у глибокому занепаді духу, і мені здається, що я вже нічого більше не здужаю написати! Я втішаю і переконую сам себе, що то неврастенія, проте ота відраза до пера триває вже понад шість місяців, і це, однак, дає підстави для роздумів. З давніших уривків я вибрав один — властиво, не уривок, а до певної міри завершену річ під назвою Липневі ночі[120], віддаючи її для «Kameny». І ото я не знаходжу енергії, щоб її виправити та переписати, позаяк маю її в чернетці в дещо сирому стані. Маю відчуття, як наче повторним опрацюванням я спрофаную ту річ, що виросла з певного ґатунку натхнення, до якого я тепер уже не годен сягнути. Чи відтоді я друкувався будь-де в іншому місці? — хоча всі видання відкриті переді мною! Як Ви можете говорити про здержливість у ставленні до «Kameny»!

Спасибі Вам, що попри оту гадку про мене — написали. Ви слушно вчинили, адже без того, хто знає, чи я б здобувся на продовження, — а шкода було би випустити із рук оту річ, набубнявілу такою сумою минулого та обтяжену таким капіталом нашої юності. «Що Вас, до лиха, гнітить?» — питаєте Ви. Я не можу на це відповісти. Смуток життя, тривога перед майбутнім, якесь невиразне передчуття жалюгідного кінця всього, якась декадентська Weltschmerz[121], абощо, до лиха. Я не відмовляюся від листування з Вами, хотів би його підтримувати, хоча, мабуть, не здатний на ту відвертість, якої Ви від мене очікували. Не ображайтеся на мене за це і не вбачайте в тому жодної здержливості супроти Вас. Я не хотів би втратити Ваших листів і прошу Вас і надалі залишатися таким люб'язно сердечним і начисто симпатично природним. Власне тому, що я сам тієї природності не посідаю, я її тим жвавіше відчуваю. Надзвичайно охоче я хотів би з Вами зустрітися. Куди Ви виїжджаєте 20 VI? Може, те місце буде якось досяжне для мене під час канікул. Щиро тішуся, що Вам викроюється невеликий вояж до Італії. Ви, такий ентузіаст краси, давно на це заслужили! Що стосується мене, то немає й мови, щоб я міг приєднатися. Моя зарплатня становить 240 зл. За Цинам. крамниці я не отримав ані гроша. Навпаки, вони обійшлися мені в кілька поїздок до Варшави.

«Rój»[122], щоправда, обіцяв мені в разі продажу всього накладу якийсь перерахунок, але сумніваюся, що вони дотримають слова. У Варшаві було дуже мило. Я перебував там 6 днів. Провів їх переважно з Налковською, моєю покровителькою і, можна сказати, приятелькою[123]. Побував у Тувіма[124] (він тоді одужував після хвороби), в Александра Вата[125], побачився із Важиком[126], із Бручем[127], із Ґоявічинською[128]. Що робитиму під час канікул — ще не знаю. Я мав би десь сховатися на селі й писати. Може, поїду до Закопаного, з огляду на стан здоров'я. Це залежить від того, чи отримаю на це субсидію. Чи буде «Kamena» виходити й надалі? Я б хотів залишатися з Вами на свята в контакті. Напишіть мені, де Ви перебуватимете. Лещиця[129] я знаю, але дуже поверхово. При нагоді поїздки до Трускавця спитаю його про ціни.

Дуже сердечно Вас вітаю та обіймаю. Не забувайте про мене!

Бруно Шульц

Дрогобич, 5 VI 1934


30

Дорогий Пане Колего!

На жаль, поїздка до Львова не складається. Моя сестра (старша — вдова) серйозно нервово хвора, і я не можу її залишити саму[130]. Доведеться, мабуть, умістити її в якомусь пансіонаті у Трускавці, але поки що вона заперечує всі пропозиції про виїзд.

Сердечно Вам дякую за численні докази правдивої зичливості та симпатії. Сподіваюся, що побачуся з Вами на канікулах. Може, відвідаю Вас у Звинячі[131]. Уявіть собі, що того дня, коли я отримав Вашу пропозицію купити до спілки лотерейного квитка, власник крамнички, до якого я заскочив на хвильку за папером, запропонував мені чверть лотерейного квитка за 10 зл. У мене не було грошей, і я не купив. Може, то був шанс — пропозиція долі![132] Мені ніхто ще ніколи долі не пропонував. Я дуже жалкую, що ми не зможемо зараз зустрітися у Львові. А може б, Ви до мене у Дрогобич заскочили?

Я записався на 3-тижневі канікулярні курси [для вчителів] ручної праці в Живці від 2 липня. Не знаю, чи поїду, хоча це мені вкрай необхідно з огляду на обробку металу наступного року, на якій я не знаюся. Яким дивом Ви уникнули цього навчального предмета, який тепер витіснив малювання?

На жаль, моя депресія не минається. Можливо, через прикрі обставини вдома (хвороба сестри). Щиро дякую за слова втіхи й розваги.

Не забувайте про мене і напишіть мені щось зі Звиняча. Чи там гарно? Поділля? Даруйте, що сьогодні лише кілька слів — невдовзі напишу більше.

Сердечно Вас обіймаю та вітаю.

Бруно Шульц

Дрогобич, 23 VI 1934


31

Дорогий Колего!

Мене мучили справжні докори сумління, що я знову завинив у перерві в нашому листуванні. На жодних курсах я не був, бо мене відмовилися прийняти напередодні від'їзду, і добре сталося, бо через кілька днів я серйозно захворів, і допіру тепер поволі видужую. Вчепилася до мене якась урологічна історія[133], дуже гнітюча й прикра, недуга, яка вбила в мені будь-яку активність та ініціативу. Отож я провів канікули в іпохондричних роздумах і згіркнув, стежачи за дивовижними та принизливими проявами хвороби. Допіру тиждень тому я поїхав до Львова, до фахівця, котрий вивів усю справу на шлях одужання. Мені жахливо не хочеться повертатися до школи. Розпач мене охоплює при думці про обробку металу, про що я не маю найменшого уявлення. Загалом, увесь цей крам мені огидний і нудний до найвищої міри. Уявіть собі, що того самого дня, коли я отримав Вашого листа з пропозицією придбати разом лотерейного квитка класової лотереї, я зайшов до паперової крамниці за листовим папером, і продавець запропонував мені придбати чверть лотерейного квитка. У мене не було грошей, і я не погодився. Аж ось нещодавно на лотерейний квиток, придбаний саме в тій крамниці, випав виграш у 300 000. Квиток був поділений на чверті чи восьмі частки. Один мій знайомий, суддя, виграв 60 000 зл. Якби я тоді придбав лотерейного квитка, може б, ми обидва не сиділи б нині у школі, а подорожували десь Італією або Іспанією.

Тепер я клопотатиму про кількатижневу відпустку за станом здоров'я[134], позаяк виснажений хворобою.

Вуйтова[135] я знаю давно, але не сподіваюся від нього жодної допомоги. Що б він міг для мене зробити, навіть якби захотів? Шкодую, що я не пристав на пропозицію, висловлену мені у Варшаві, зайнятися журналістською працею в одній зі щоденних газет.

Упродовж усіх канікул я нічого не написав — що за марнування часу. А думав, що подамся на конкурс на [кращий] роман «Il. Kurjera Codz.»[136].

Поки що отих кілька звісток про мене. Спасибі за пам'ять, обіймаю сердечно.

Ваш

Бруно Шульц

Дрогобич, 28 VIII 1934


32

Дорогий Колего!

Вибачте за олівець, але в моїй «студії» тимчасово забракло чорнила, внаслідок чого все врядування в цивільній канцелярії переведене на олівцеву дієту[137].

Дуже Вас прошу: не думайте ніколи, коли мої відповіді спізнюються, про якусь нехіть чи розчарування. Ми вже, мабуть, назавжди залишимося при тому теплому й затишному обміні листами. Уявіть собі, я бачив у Лещиця у Дрогобичі одну Вашу гуаш, такий сад чи альтанку із ясним далеким краєвидом, що просвічував крізь близькі дерева, кількома людьми й собакою.

Мені заімпонувала техніка, важка й акуратна, яскравість і чистота барв. Гадаю, Ви мусите отримувати задоволення від тих робіт, тієї тихої майстерності. Мені вони подобаються більше, ніж дереворити. Лещиць казав мені, що продав кілька образків і що міг би продати усі, якби вони були трохи дешевші, бо ці речі подобаються людям. Він, либонь, хотів би мати з Вас більший зиск, хоча то симпатичний чоловік. Я відчуваю докори сумління, коли порівнюю Вашу працьовитість із моїми лінощами. Стільки роботи у школі, і ще такий надмір енергії та підприємливості! Яким чином я перейшов до ручної праці? Дуже просто: автоматично. Той процес повільної переміни малювальників у роботяг можна спостерегти в усіх державних гімназіях, де малювання як факультативний предмет слугує тільки для латання ставки. В тутешній гімназії за штучної і силуваної експансії того предмета тепер ми маємо 12 годин малювання. А до ставки потрібні 27 годин!

Я тепер на лікарняному. Боюся порахувати, скільки мені ще залишилися днів до кінця цієї відпустки[138].

Спасибі вам велике за «Kamenę». Я відчуваю докори сумління, що приймаю її так, наче щось належне, не вносячи передплати. Це неетично.

Незабаром я перешлю Вам невеличкий уривок прози. Ах, як було б добре отримати річну відпустку! Якби я її отримав, то, напевно, Вас відвідав би у Холмі. Я вже так давно не бачив «людей». Бо те, що тут трапляється, можна лише з певним наближенням, неначе в іронічно-переносному сенсі, назвати людьми. Життя могло би минатися гарно. Хочу на тій оптимістичній ноті закінчити, тим більше, що мушу йти до школи, щоб довідатися, як там стоїть справа з відпусткою.

Сердечно Вас обіймаю та вітаю.

Бруно Шульц

Дрогобич, 14 IX 1934


33

Дорогий Колего!

Велике спасибі за листа. Відпишу окремо. Поки що надсилаю уривок прози[139] для «Kameny». Бачив усі Ваші образи у Лещиця, був 10 днів у Трускавці. Про образи та решту напишу. Обіймаю Вас палко.

Бруно Шульц

30 IX 1934


34

Дорогий Колего!

Сподіваюся, що Ви отримали мого  р е к о м е н д а ц і й н о г о   л и с т а,  який містить уривок для «Kameny»[140]. Дуже мені цікаво, чи Вам і п. Яворському уривок сподобався, і чи буде він опублікований. Мені здається, що він занадто довгий, і що слід його дати у 2-х числах.

Не гнівайтеся, що я Вам так довго не відписував. Я хотів уже відписати разом із обіцяним уривком, а тим часом мене запросили до Трускавця (пізніше з'ясувалося, що я мушу сам заплатити за перебування), де я провів 9 днів і де не міг узятися до писання. Була чудова погода, і той відпочинок пішов мені на користь. Мій лікарняний скінчився, і почалася робота в школі. Тим не менше, я звернувся із клопотанням до міністерства про річну відпустку з метою написати роман і чекаю на відповідь[141]. Із кураторії [клопотання] вийшло з позитивним висновком. Якщо мені відмовлять, то це буде справді розпачливо, адже я так відвик за час канікул від школи й дітлахів, що не можу цілком собі з ними зарадити, і вони нестерпно бешкетують. Окрім того, не знаю, як воно буде із обробкою металу, на якій я не знаюся. Це гарні речі — кращі, ніж із дерева, але слід би десь повчитися елементів обробки.

У Трускавці я бачив Ваші роботи в Лещиця. Дуже, дуже вони мені сподобалися. Ті зелені маси парків, урочища зелені, освітлені прогалинами неба, той intérieur, такий насичений і гармонійний у кольорах. Я завжди міркував собі, що темпера — то шляхетніша техніка, ніж олія. Ця техніка менш реалістична, холодніша та більш вишукана. Але й труднощі також незрівнянно більші: неможливість змішувати й зливати тони, потреба в площинному потрактуванні та роз'яснення після висихання. Зате ці кольори мають щось оксамитово-гобеленового. Чи робите Ви також фігурні речі? Ви досягли істинної майстерності в тій техніці.

За листа Вашого сердечно дякую. Добре та підбадьорливо мати приятелів — за духом. За запрошення щиро дякую. Скористаюся, коли отримаю відпустку.

Мене нещодавно відвідав п. Курилюк, редактор львівських «Sygnałów»[142], і конче просив якийсь уривок. Я дав йому стару річ, написану ще в 1928 році, котру знайшов у паперах. Вони тим дуже втішилися, і вже, схоже, надрукували[143].

Мені дуже цікаво, як Ви оціните мій уривок для «Kameny». Задум трохи ризикований, і не знаю, чи вдалося мені передати ту квінтесенцію осені, якою мав би бути цей «метеорологічний трактат».

В очікуванні листа від Вас, сердечно тисну руку.

Бруно Шульц

Дрогобич, 6 X 1934


35

Дорогий Колего!

Зі зворушенням читав я Вашого доброго та шляхетного листа. Бог Вас благословить за таке велике визнання і кредит, і приязнь — аби лиш я міг на це заслужити. Я далебі не ціную аж так високо мою писанину, і коли порівнюю її з осягненнями, які трапляються в польській поезії, ота моя здається мені часто марною та вбогою. Ваші слова сповнюють мене побоюванням, що то якась випадкова «госса» на такий ґатунок, яка минеться, як і всі моди.

Коли я отримаю відпустку, то вже напевно до Вас заїду, і ми погомонимо собі доволі про речі, які нас цікавлять. Панові Яворському сердечний уклін від мене.

Я з інтересом прочитав Ваші звіряння на тему акварелі та її можливостей. Дуже шкода, що Ви не можете цілковито присвятити себе живопису, приєднатися до якоїсь групи пейзажистів, сховатися десь, зануритися на багато місяців у краєвид і малювати.

Я питав Лещиця про ціну Ваших образків, проте, на жаль, зовсім їх [sic!] забув. Я був там двічі, вдруге з одним заможним лікарем, про котрого думав, що він придбає якісь із Ваших образків. Я бачив там близько 4–5 образків — не більше. Може б, Ви йому написали? Він уже поїхав із Трускавця.

À propo лотереї: оце водночас із Вашим листом я отримав із якоїсь львівської контори з продажу виграшних облігацій 2 номери, 2 лотерейні квитки, а позаяк вважав це за знак, а не знав, до якого [sic!] зважитися — придбав обидва, по 10 злотих, отож на кожного із нас припадає  п о   10   з л.  Зрозуміло, що байдуже, чий квиток виграє, — ми ділимо все навпіл.

Номери квитків: 62 276 і 93 131. Перший розіграш уже 18-го ц.м. Чи Ви згодні? Втім, це накладає на нас обов'язок щомісяця поновлювати ту ставку.

Дякую Вам за поради щодо тактики супроти хлопчаків у школі. Ні, все не так погано. Злостивості я в них не помічаю, а лише природний у тому віці темперамент. Я тепер відбуваю 11-й рік служби[144]. Клопотання моє про відпустку має певні шанси на успішне задоволення, принаймні так стверджує мій інспектор.

А коли йдеться про творчі плани, то мені про це важко писати. Коли будемо разом, поговоримо про це. Я також прочитаю Вам уривки, які маю. То диявольськи важка справа — щось із себе видобути.

Іноді чоловікові здається, що він має величезний матеріал і вгинається під тягарем накладеної на себе місії, — то знову зі здивуванням констатує цілковиту пустку всередині. Це звичайні перипетії — припливи та відпливи, з якими треба собі якось зарадити. Слід постійно перебувати в роботі, не переривати її — не навчати, наприклад, у школі, — бо той брак наступності вбиває натхнення.

Пам'ятайте, що навіть якщо іноді я не пишу — я думаю про Вас, і в дусі близький до Вас, і тішуся Вашою приязню. Сердечно Вас обіймаю та вітаю.

Ваш

Бруно Шульц

Дрогобич, 15 X 1934


36

Дорогий Колего!

Щиро Вас перепрошую за довге мовчання, яким я відповів на Ваш прекрасний і сумний лист, овіяний настроєм Дня поминання померлих. Звідки той похоронний тон, звідки це кокетування зі страхітливо принадною та сумною Панею могил? Чи, може, то підсвідома ремінісценція до давнього свята природи, свята смерті й розпусти, листопадових вакханалій на цвинтарях? Чи й Вас уже хапає «taedium vitae» — велика нудьга — пасивний опір, бажання саботажу, прагнення вирватися зі спільної упряжки? Я соромлюся Вас, моєї плаксивості, яка не личить чоловікові, рецидивів вагання, — Ви значно відважніші, ніж я, більш по-чоловічому зносите Вашу долю!

Уже місяць, як я нічого не писав, не малював — і маю інколи відчуття, що вже нічого порядного не напишу. Дуже мені шкода змарнувати такий успіх, якого я осягнув Крамницями, а я його змарную, якщо ще цього року не видам речі, яка стоїть принаймні на тому ж рівні. Я написав би її, якби отримав відпустку, а тут про відпустку тиша, клопотання потонуло в підземних нетрях міністерства, і я втрачаю надію, що воно випірне. Маю намір поки що написати пару статей про книжки. Мене вабить до того, щоб проаналізувати Минуле Якова Манна[145], — чудову річ, на якій можна продемонструвати переміну нашого поняття дійсності та новий погляд на суть життя.

Та чудесна осінь (справжня «друга осінь» із трактату) опадає з мене не використана, ледь зауважена. Тільки вечорами, коли повітря набуває кольорів і відблисків, і з усіх предметів, уже сутінкових, виділяються барвисті еманації, астральні тіла, тінь за тінню, я люблю дивитися на ясні небеса — мідянкові, блідо-зелені, топазові, поцятковані, мов чародійська книга, чорними знаками, турецькою абеткою ґав, і спостерігати ці гігантські галасливі та жалібні гайворонячі сейми, ті їхні широкі фантастичні польоти й кружляння, розвороти і стрімкі напади на небо, яке вони виповнюють хвилюванням своїх крил і мерехтливим карканням. Чи зауважили Ви, що іноді, відлетівши дуже далеко, вони стають наче ледь видимий туман пилу, і гинуть із очей, а відтак за несподіваного повернення, обернувшись до нас розмахом крил, перемелюються в чорну кашу, осипаються клаптями сажі та ростуть щоразу ширше й ґвалтовніше[146]?

Мушу Вам повідомити, що фальшиво, а точніше, передчасно, поінформував Вас про придбання виграшних облігацій. Між тим, я отримав листа з контори продажу виграшних облігацій, якого додаю, і з якого Ви довідаєтеся, що ми у першому розіграші не брали участі, позаяк закуплені нами номери вже були продані. У зв'язку з цим, за 20 злотих контора продажу виграшних облігацій надіслала мені 1 лотерейний квиток до другого розіграшу, оскільки у другому розіграші подвоюється ставка. Номер облігації 164617. Прекрасно, що ми не забули про пунктуальне відновлення ставки. Чи надіслати її Вам, чи й далі зберігати до грудневого й січневого розіграшу? Здається мені, що ми, втім, унаслідок цього маневру втратили не тільки перший розіграш, а й частину суми. Такі-то вони — витребеньки долі. Чи, може, такий оборот справи знеохотить Вас до подальшої гри?

Що там чувати у Вас, Дорогий? Чи малюєте? Чи Вас та осінь надихнула на якісь нові барвні формулювання? Чи маєте там гарний краєвид? Чи від Лещиця маєте якісь звістки? Напишіть мені про себе розлого!

Сердечно Вас обіймаю й вітаю.

Бруно Шульц

7 XI 1934


37

Дорогий Колего!

Ваше мовчання наводить мене на думку, чи ж би Ви на мене за щось не прогнівалися. Не пам'ятаю супроти Вас жодної провини і гублюся в здогадах, чим міг Вас уразити. Я чув також, що в «Kamenie» відсутній мій уривок, хоча я знаю від Вас, що він уже був відданий до друку. Чи й це якось пов'язане з моєю несвідомою провиною? Я вражений, заінтригований і стурбований цим несподіваним поворотом у наших стосунках. А може, щось іще стало причиною Вашого мовчання? Може, Ви занедужали?

Прошу Вас дуже, поясніть мені причину Вашого мовчання, і якщо я в чомусь завинив, укажіть мені в чому. Не можна засуджувати когось на підставі якоїсь чутки, підозри, махінації. Повторюю, що марно сушу собі голову, чим міг би Вам у своїх листах завдати прикрощів. Чи Ви отримали мого останнього листа?

Чекаю Вашого ласкавого пояснення — щиро вітаю.

Бруно Шульц

Дрогобич, 15 XI 1934


38

Дорогий Колего!

Вибачте мені, що так давно не писав і навіть не розквитувався за Вашого сердечного листа та надіслання 3 чисел «Kameny». Причиною того стали нервозні клопотання про відпустку, які закінчилися остаточною відмовою. Я писав і штурмував до Іґ. Ст. Віткевича, котрий робив, що міг, і до Тувіма, котрий нічого не робив. Усі зусилля виявилися марними у зв'язку з ухвалою Ради Міністрів щодо призупинення оплачуваних відпусток. Дуже мене це пригнічує, адже я вже зжився з думкою про відпустку, школу вважав чимось тимчасовим, і мені здавалося, що я не зможу повернутися до шкільних занять. Я був певний час цілковито зруйнований. Трохи мене оживив допіру приїзд маляра Яніша[147], сюрреаліста, дуже милого хлопця, котрий реставрує розписи в католицькому храмі. Він заохотив мене до малювання, чого я ось уже кілька років не робив. Це мене дещо заспокоїло. Я вибираюся тепер до Варшави, де хочу поновити клопотання про відпустку через одержання якоїсь стипендії. Не маю великих надій, але не хочу дорікати собі, що занедбав свою справу. Якби я одразу після канікул вирушив був до Варшави, може, зміг би краще допильнувати й отримати відпустку ще до тієї ухвали Ради Мін[істрів]. Я весь час нічого не писав. Тепер мене більше цікавить малярство.

Що у Вас чутно? Щоразу, коли я думаю про Вас, то співчуваю Вашій тяжкій долі, на яку Ви навіть не скаржитеся. Стільки механічної, бездушної праці для когось, хто міг би інші речі робити — то, однак, велика кривда. Її нам завдано обом.

В останньому номері Ваш дереворит дуже гарний. Чи ваш торгівець образами[148] щось Вам написав, чи надіслав гроші? Я дуже жалкую, що й тепер ми не побачимося, бо я вже вирішив поїхати до Варшави, і там чекає на мене одна особа, котру я не можу підвести. Якщо я завчасу повернуся з Варшави, то зупинюся в Судовій Вишні. Як довго Ви там залишатиметеся? Варшавської адреси я ще не можу Вам повідомити, бо не знаю, де мешкатиму. Якщо матимете щось термінове переказати мені — пишіть на адресу: Адам Важик, для Шульца, Варшава, Цегляна, 10.

Не гнівайтеся на мене, що я так довго не подавав ознак життя і занедбав Вас, і вірте, що я часто про Вас думав і потерпав од того, що не можу змусити себе писати. Бажаю Вам веселих свят і милих вихідних і обіймаю сердечно.

Ваш

Бруно Шульц

19 XII 1934


39

Дорогий Колего!

Даруйте мені моє тривале мовчання і не підозрюйте мене в жодному униканні людей та замиканні у вежі зі слонової кістки. Листа Вашого я забрав у Важика д. пізно, позаяк, потрапивши у варшавську круговерть, забув, що дав Вам цю адресу, і зовсім не бував у Важика, а він не знав, де мене шукати. Сердечно Вам дякую за пам'ять і щирі почуття. Сповідь хулігана[149] і «Kamenę» отримав. Я ще її не читав, але ліногравюри прегарні, набагато кращі, ніж пейзажні або архітектурні студії. Тут, здається, ми набагато зблизилися навзаєм. Дуже цікаві фактурні речі, які постали із пристрасті до матеріалу, майже без сюжетної лінії. Я багато дав би, щоб навчитися техніки деревориту. Я бачив зараз на виставці італійців — дереворити французьким способом 19-го століття, отже, зроблені гребінцями (штрихування), — які мені страшенно подобалися, хоча критика наша не в захопленні від цієї виставки, а особливо від графіки.

Коли я тільки-но повернувся з Варшави, мене спіткало нещастя, в дослівному сенсі: брат мій, з яким я ще попереднього дня розмовляв у Варшаві, раптово помер[150]. То була незвичайна людина, яку любили всі, хто мав із ним справу, істинно євангельської доброти, молодий, елегантний, успішний, на вершині блискучої кар'єри — він був однією з чільних постатей польської нафтової промисловості. Саме цим пояснюється те, що я не одразу написав до Вас. Мій брат утримував мій дім, тобто сестру й небожа, був годувальником цілої низки родин, які тепер опинилися без ґрунту під ногами. Тепер буде важко — сам не знаю, що робитиму.

У Варшаві я набув багатьох цікавих знайомств: Віткаци[151], Т. Бреза[152], Вітлін[153], Чехович[154], Ґомбрович[155] (чудові — Спогади періоду дозрівання!), але мої клопотання про відпустку поки що не увінчалися успіхом. Мене обнадіюють — але я не знаю, наскільки вагомі ті обіцянки.

Дуже Вас прошу, не пояснюйте собі ніколи моє мовчання браком сердечності у ставленні до Вас, образою або чимось подібним. Я не вмію розподіляти часу, поточні обов'язки цілковито мною опановують, й іноді я забуваю писати або відкладаю подумки на потім відповідь на Вашого листа. Маю уривок для «Kameny», але то виразний уривок, т[обто] уламок, а радше вступ до якоїсь не зробленої ще новели. Я надішлю його Вам негайно.

Пишу дуже мало, а власне тепер належало би більше писати та друкувати, аби щось заробити й могти утримувати дім.

На жаль, наші лотерейні квитки змарнувалися — ми навіть не повернули собі ставки. Ви розрахувалися за все, за що мали сплатити.

Ще раз прошу Вас, щоб Ви не ображалися моїм мовчанням [sic!], і запевняю Вас у своїй щирій та незмінній приязні.

Обіймаю Вас найсердечніше і прошу щиро привітати п. Яворського.

Бруно Шульц

Дрогобич, 28 І 1935

Флоріянська, 10


40

Дорогий Колего!

Пересилаю Вам малий уривочок — не знаю, чи придасться — я особисто люблю його, і знову-таки, він був би вчасним, бо власне весна іде[156].

Велике спасибі Вам за пам'ять, і не гнівайтеся, що так рідко пишу. Не гнівайтеся також, що я настільки скупий у надсиланні уривків. Просила мене і «Gazeta artystów»[157] у Кракові, і Спілка митців-пластиків у Львові, і літературний щомісячник Спілки пол. учителів — Чеховича[158] — з того усього я надсилаю тільки до «Kameny» — з уваги на Вас. Багато місяців я нічого не пишу і вичерпую вже залишки давніх рукописів.

Шкода мені Вас, що Ви так перепрацьовуєтеся. Тішуся безмірно з Вашого приїзду! Звичайно ж, поселитеся в мене — де ж би то я відпустив Вас до готелю! Навчите мене деревориту та ліногравюри. Наука шкільна обридла мені до останніх меж. Я не вмію вчити. Мене не тішать оті марні результати, яких можна (начебто) осягнути. Серединського не можу собі пригадати — то, мабуть, було давно. Начерки голів учнів я роблю дуже рідко — тепер ніколи.

Дякую Вам за щирі слова співчуття у зв'язку зі смертю Брата. Він осиротив не тільки свою сім'ю, полишивши її, але й мене, мою сестру та племінника, яких усіх утримував. То був чоловік, якому всі усміхалися, про якого говорили із захватом. Елегантний, красивий і вишуканий, він чарував і приваблював людей.

Чи бачили Ви, може, мою новелу Додо в січневому якомусь номері «Tygodnika Ilustrowanego»? З моїми власними ілюстраціями[159]. Чи читали уривок про батька-пожежника у «Wiadomościach Literackich»?[160] То все давніші речі. Мені ще нічого не заплатили. Обурливо, що Лещиць дав Вам на відчіпного 50 золотих.

Чи Ви вже читали Бонка?[161] Яка Ваша думка? Я прочитав тільки те, що було у «Wiadom. Liter.» Дуже красиво.

Околиці Дрогобича — дуже гарні. 12 хвилин до Борислава — 15 хвилин до Трускавця. За 2 години опиняєтеся в Бещадах — пасмі Східного Бескиду. Приїдьте з фарбами та полотном. Чекаю на Вас.

Дуже сердечно обіймаю.

Ваш

Бруно Шульц

Дрогобич, 16 III 1935


41

Дорогий Колего!

Щиро дякую за листа й милі, сердечні слова Ваші. Я захоплююся Вашою самовідданістю та затятістю в роботі для «Kameny». Це заслуговує на абсолютну повагу. Хай би таких людей, як Ви та кол. Яворський, було побільше.

Найсердечніше запрошую Вас до себе. Буду далебі тішитися і зовсім не боюся, що ми не порозуміємося. Мабуть, між нами вистачає спільних справ. Найохочіше я запросив би Вас на свята або відразу після свят, але мушу виїхати до однієї дами, з якою мене пов'язують узи приязні, і яка на мене чекає. То чекаю Вас на канікулах. Ви, зрештою, самі писали в попередньому листі, що могли би вибратися до мене найраніше на канікулах. Не забувайте про мене. Ми ще до того часу обміняємося кількома листами. Якби я — хоча сумніваюся — міг би залишитися на свята в Дрогобичі, то напишу Вам, — хоча не знаю, чи змогли б Ви тоді приїхати.

Дуже сердечно Вас обіймаю й очікую Вашого люб'язного візиту з найбільшою радістю.

Ваш

Бруно Шульц

[25 III 1935]


42

Дорогий Колего!

Я сповнений розкаяння і відрази до себе, бо залишив Вас так довго без відповіді. У мене були різні пригоди, виїзди тощо. Все це не може слугувати виправданням мого мовчання, проте може зробити його у Ваших очах дещо зрозумілішим. Спасибі Вам велике за Вашу постійну пам'ять. Тепер ми мусимо щось нарешті вдіяти у справі нашої зустрічі. До 1-го липня я залишаюся в Дрогобичі. Якби Ви могли тепер на кілька днів зазирнути — то застали б мене ще у Дрогобичі. Якщо Вас це не влаштовує, то від початку липня й пізніше — в Закопаному. Мушу Вам, однак, зізнатися, що до п'ятниці в мене гість, отож матиму клопіт щодо місця для Вас, допіру від п'ятниці мій готель вільний. Якби Ви могли приїхати до Закопаного — було би чудово. Ви б одразу запізналися з багатьма людьми, моїми знайомими, передусім Віткаци, з яким я подружився, і було б дуже цікаво. Я, мабуть, мешкатиму за містом, може, в горянській хатині, де, припускаю, знайдеться місце і для Вас.

Не знаю, чи я Вам повідомляв, що моя річна відпустка набула конкретних обрисів.

Хоча в мене ще немає точних відомостей, однак я вважаю, що ця справа вже вирішена.

То була вершина моїх мрій, тим часом справа не настільки райдужна, як я собі гадав.

Я матиму трохи менше 200 злотих на місяць (упродовж 10 місяців). Мені б того вистачило, якби не те, що з тих грошей я мушу утримувати дім моєї сестри, котра мешкає разом зі мною, племінником і кузиною. Тож я розраховую на моє перо і сповнений побоювань, чи дам собі раду. В Закопаному я буду з моєю нареченою[162] (саме так — так пізно) — шалено ризиковане все те починання.

Повідомте мені, чи приїдете. Якщо Вам немає великої різниці, то я волів би гостити Вас у себе в Закопаному, з тієї причини, що Ви могли би довше там затриматися, а я не мусив би відволікатися від Вас через приготування до подорожі. Боюся лише, що, може, з огляду на вартість проїзду — Ви надали би перевагу Дрогобичу. В такому разі приїжджайте.

Спасибі Вам велике за «Kamenę». Я живу в такому балагані, що не маю часу її перечитати. В передостанньому числі був гарний Ваш дереворит. Не забудьте про приладдя для деревориту.

Сердечно Вас обіймаю та вітаю.

Бруно Шульц

Дрогобич, 24 VI 1935


43

Дорогий Колего!

Спасибі вам велике за красиві та милі побажання. Ви те собі уявляєте надміру романтично. Я знайомий з моєю нареченою вже 3 роки, ми зблизилися 2 роки тому, і час від часу ми проводимо разом кілька тижнів, бо мешкаємо в різних містах. Ми обоє небагаті, вона — скорочена з посади гімназійна вчителька, яка шукає роботу.

Мене засмутили Ваші песимістичні міркування щодо Вашого майбутнього та Ваших можливостей. Для резиґнації та зневіри немає жодних підстав. Ви мусите дослухатися до внутрішнього голосу, який є голосом справжнього покликання. Настільки гостра потреба, настільки пломениста пристрасть мусить бути знаком і передчуттям прийдешньої сили. Майте терплячість, чекайте зосереджено й у повній готовності. Я впевнений, що настане мить, коли Вам проясниться Ваша властива перспектива, те, що Вам судилося сказати.

Мій від'їзд довелося відкласти. Я вибираюся до Закопаного допіру наступного тижня, і гадаю, що залишатимуся там 4 тижні. Не майте найменших сумнівів і приїжджайте якомога швидше. Я чекатиму на Вас із радістю. Мусите, проте, зачекати на звістку від мене із Закопаного, бо я не знаю моєї майбутньої адреси. Ми шукатимемо якогось locum поза Закопаним, у Кошцеліській, на Цирглі або в Ящурівці.

Думаю, що Ви залишитеся в Закопаному на довше, приїздити на такий короткий термін невигідно. Я познайомлю Вас із дуже цікавими людьми, передусім зі Ст. Іґ. Віткевичем. Сподіваюся, що ми добре проведемо час. Позаяк я хочу працювати, то, може, частину дня Вам доведеться вдовольнятися товариством моєї нареченої, пані Шелінської.

Вітаю вас дуже сердечно й тисну руку.

Ваш

Бруно Шульц

Дрогобич, 13 VII 1935

Якби Ви не отримали від мене повідомлення, то пишіть на дрогобицьку адресу.


44

Дорогий Колего!

Уже тиждень я перебуваю в Закопаному, мешкаю в пансіонаті  «П а н і»,   б у л ь в а р   С л о в а ц ь к о г о.  Приїздіть сюди, скориставшись тижнем дешевого проїзду (свято гір). З'їжджається маса людей. Рух надзвичайний. У моєму пансіоні немає вільних кімнат, але, може, вдасться поставити друге ліжко в моїй кімнаті, або ж Ви оселитеся десь поруч. Очікую Вас із цікавістю й радістю. Приїжджайте! Всю решту ми обговоримо усно. Бувайте здорові, сердечно Вас вітаю.

Ваш

Бруно Шульц

Закопане, 3 VIII 1935

Вашу листівку я отримав із дому допіру сьогодні.


45

Дорогий Колего! Шкодую, що Ви не можете тепер приїхати, але й справді, обставини несприятливі. З помешканням д. важко, і дорожнеча теж значно пішла вгору. Я ще залишуся, мабуть, до 3-го тижня серпня, тобто десь до 20-го. Гадаю, що сплати курортного збору можна буде уникнути. Здається, свято гір закінчується 14-го. Я б хотів, щоб Ви мешкали разом зі мною, що стане можливим після від'їзду гостей, котрі тепер переповнили пансіонат. Із того свята гір я ще властиво нічого цікавого не бачив. Всупереч очікуванням, я живу тут дуже самотньо. Бачуся тільки іноді з Віткевичем і критиком Пломенським[163]. Я також не працюю, тільки намагаюся фізично відпочити, бо, як Ви пригадуєте, я завжди був вутлим і далі таким залишаюся (53 кг).

З п. Яворським я не бачився. Тому сподіваюся, що Ви 14-го або 15-го виїдете, так, щоб ми ще змогли тут провести разом кілька днів. Я не ходжу в гори — страждаю від запаморочення та боязні простору. Коли одного разу я зіп'явся на значну висоту, то мусив просити незнайомця, щоб той мене провів додолу.

Очікуючи на Ваш приїзд, сердечно Вас вітаю.

Ваш

Бруно Шульц

середа [8 VIII 1935]


46

Дорогий, Давній, Добросердий Приятелю!

Скільки б разів я думав у той час про Вас, то відчував гострі докори сумління і сором, що так тоді супроти Вас повівся. Чому так трапилося — Ви самі мені пояснили у Вашому добродушному листі. Я не панував тоді над моїми нервами, моїм роздратуванням і моїм розпачем[164]. Чому я потім мовчав, попри те, що Ви нагадували мені про себе, надсилаючи мені «Kamenę»? Мабуть, від сорому, вважаючи мої стосунки з Вами заляпаними болотом і зіпсованими. Між тим, Ви самі у своїй добросердності відгукнулися до мене. Ви знову потрапили на важкий для мене момент. Я тільки-но остаточно порвав із нареченою. Моє знайомство з нею було смугою страждань і важких хвилин. Зрештою, я відчуваю як полегшу те, що вона порвала зі мною остаточно. Повідомлення в газетах було помилковим. Я не взяв з нею шлюбу. Хоча я мав би тішитися тим розривом — я тепер відчуваю страшенну порожнечу й нікчемність життя. Не можу нічого робити, не можу взяти до рук жодної книжки, бо мене жахливо паморочить і нудить. Чи переживали Ви коли щось такого? Я не впізнаю сам себе. Я, в котрого голова завжди була повна питаннями, проблемами, котрого завжди збуджували різні ідеї, тепер волочуся порожній, бездумний і млявий, і маю таке відчуття, що то вже кінець усьому. Багато місяців я вже нічого не пишу, не можу написати найменшої статті. Навіть написання листа потребує від мене величезного зусилля. Я також уже давно не отримую жодних листів, і сам нікому не пишу. Відчуваю, що то все є не лише результатом моїх сердечних переживань, але що я увійшов у якусь у [sic!] нову фазу життя, домінантою якої є велике та засадниче розчарування — злиденність життя.

Книжку мою[165] я віддав до друку ще в січні. Коли вийде — не знаю, не цікавлюся тим, бо книжка та мене не тішить. Це збірка усіх новел, які вже були надруковані в журналах. Месія[166] лежить перелогом.

Що Ви поробляєте? Як Вам ведеться в житті? Природно, що кожна звістка від Вас буде мені дуже мила. Не гнівайтеся лише, якщо я іноді не одразу відповім. Я ще не маю програми на канікули — не можу здобутися на жодне рішення. А Ви? Чи будете десь близько?

Обіймаю Вас дуже сердечно.

Ваш

Бруно Шульц

Дрогобич, 2 VI 1937


47

Любий Колего!

Знову маю нечисте сумління, що не відписав Вам, але якось не зміг здобутися на відповідь на Вашого красивого та глибокого листа. Я перебував упродовж 4 тижнів на селі неподалік від Турки майже, цілком самотній. Я не мав розради з тої самотності і позбувся старої та глибоко в мені вкоріненої ілюзії, що я створений для самотності. Може, колись і був, а нині зяє на мене порожнеча і мертвотність краєвиду, я не можу вже сам поживитися при столі Господа Бога. Негоже постійно скаржитися, і не по-чоловічому це, але мушу сказати, що щось у мені попсувалося. Чи Ви знайдете ще щось у світі дійсно красивого та надихаючого, чи здатні Ви до ентузіазму? Мені здається, що світ став нудним.

Чи Чортків розташований неподалік від Кременця-Подільського? Там задіяний мій приятель, маляр Яніш[167], на реставрації розписів у Кременецькому ліцеї. Я збирався до нього з'їздити, щоб побачити Поділля і степ, і степовий місяць. Проте не знаю, чи з того щось вийде. Якщо будете в Кременці, передавайте йому вітання. Дуже розумний і бравий чолов'яга. Якби я туди поїхав, то побачився б із Вами.

Дуже сердечно Вас обіймаю та вітаю.

Бруно Шульц

4 VIII 1937


48

Дорогий Зеноне!

Ваш лист наздогнав мене в Познані, де я гостюю в однієї приятельки[168]. Велике спасибі Вам за сердечну пам'ять. Поки що відписую тільки кілька слів, відкладаючи докладнішу відповідь до часу повернення додому. Звідти я надішлю щось невелике для «Kameny», бо тут нічого не маю. Тут я маю справу із «Promem»[169]. Стосовно праць, пов'язаних із ілюмінацією та адресами, маю тільки кілька чисел «Grafiki»[170]. Якщо Ви того не знаєте, то я Вам охоче перешлю. Там є різні такі речі. Я [гостюю] в дуже милих і інтелігентних людей, але вже завтра виїжджаю. Чи знаєте Ви Познань?

Дуже сердечно Вас обіймаю та вітаю.

Бруно


Обов'язково прочитайте Фердидурке[171] — геніальний твір!!

[5 І 1938]


49

Дорогий Зеноне!

Даруйте, що так рідко і скупо пишу, що не віддячуюся достатньо за Вашу сердечність. Ви надіслали мені гарного та сумного вірша, за який Вам сердечно дякую. З мотивом того вірша резонує моя печаль. Це наша спільна печаль старіння, розчарування, оголеного скелету істини. Чи гадаєте Ви, що ту печаль можна зробити рушієм якоїсь творчості, що її можна мистецьки зужити, нагодувати демона творчості власного поразкою?

Я на таке не здатний. Моя муза прагне погожості й тепла. Під осінь життя вона стає млявою та ледачою, як мухи о тій порі року.

З іншого боку, можу сказати, що багатшаю за змістом, що матеріал збільшується, бракує лише спонуки, рушія, азарту, аби перекувати його у форму.

Я дійшов висновку, що єдиною нашою опорою може бути праця, будь-яка, бодай навіть нижча за наш рівень, бодай механічна. Інакше нас пожирає смуток. Тому добре, що Ви виготовляєте дипломи та грамоти про закладку споруд. То приємна й красива забава, і, певно, щось приносить у фінансовому відношенні. Спробуйте заточувати на тому полі щоразу ширші кола, дістаньтеся до столиці, мені здається, що в Польщі бракує спеціаліста до [sic!] дипломів, а Ви маєте для того умови.

Про свої плани писати не хочу. Маю забобон, що вони не вдаються, коли про них завчасу розповісти. Вони, зрештою, не такі вже високі й сміливі. Чи Ви читали Санаторій[172]? Я не зміг надіслати Вам авторського примірника, як би мені хотілося, бо «Rój» дав мені незначну кількість примірників, які я одразу ж у Варшаві роздав критикам і впливовим особам. Резонанс слабкий. Як Вам сподобалося?

«Kamenę» отримав і дуже дякую. Чи то не занадто щедра віддяка за мої малюночки[173]?

Обіймаю Вас дуже сердечно і прошу не забувати

Вашого

Бруно Шульца

24 IV 1938


До редакції журналу «Sygnały»[174]

50

Вельмишановний Пане[175]!

Одразу ж після розмови з паном Курилюком я мусив виїхати несподівано з Дрогобича і повернувся тільки позавчора. Я спішно переписав одну новелу[176], може, Ви ще встигнете її надрукувати. Дуже перепрошую за затримку.

Лист ВПана був пересланий мені на місце мого проживання, і тільки сьогодні повернувся, не заставши мене вже там.

Переказую вирази поваги та сердечні вітання.

Бруно Шульц

Дрогобич, 28 IX 1934

Флоріянська, 10


51

Вельмишановний Пане!

Природно, що я знаю про воскресіння «Sygnałów» і навіть читаю їх із зацікавленням, коли мені пощастить роздобути примірник.

Охоче надаю Вам рукопис п. Корабйовського[177], а в майбутньому надішлю щось іще.

Я добре пригадую собі той літній день, коли Ви прийшли з п. Барановською. Чи, може, то було восени[178]?

Прошу сердечно вітати від мене п. Корабйовського, чиїми постановками на веселій хвилі я щиро захоплююся[179]. Прози його ще не знаю.

Якщо у Вас буде нагода, прошу також передати вітання п. Кунцевич[180], котра на цьому тижні мала би бути у Львові, як я чув.

Дуже сердечно Вас обіймаю.

Бруно Шульц

Дрогобич, 19 III 1936


52

Вельмишановний Пане!

З великим задоволенням уділяю Вам уривок із Процесу Кафки[181], пересилаю на вибір 2 фрагменти. Один із них п[ід] н[азвою] Посіпаки коротший, проте менш істотний для цілості. Другий, який я назвав: Притча про врата до Закону, містить посутню ідею твору*. Залишаю вибір на Ваш розсуд. Я додав також короткий вступ про природу творчості Кафки[182].

*Але, може, трохи нудний.

Останній номер «Sygnałów» виглядає дуже цікаво. Проте, чи вірите, я його повністю ще не встиг прочитати? Отож відкладаю свої коментарі до наступного листа.

Сердечно тисну руку та передаю найкращі вітання.

Бруно Шульц

Дрогобич, 12 V 1936


53

Шановний Пане Редакторе!

Дозволяю собі переслати Вам написаний молодою особою уривок прози, який здається мені вартим уваги і навіть чимось більшим за красну заповідь. Я бачу в тій роботі непересічні достоїнства[183].

Передаю його Вам для ласкавої оцінки, і дуже би втішився, коли [б] Ви могли його вмістити. То було б для молодої авторки дуже великим стимулом і зобов'язанням до серйозної роботи.

У кожному разі, прошу про Вашу точку зору і збереження рукопису.

Переказую вирази поваги та сердечні вітання.

Бруно Шульц

Дрогобич, 4 IX 1938

Флоріянська 8[184]


54

Вельмишановний Пане Редакторе!

Я дуже радо візьму участь у грудневому номері. Не знаю ще, що приготую, але, напевно, щось із царини красного письменства. Перешлю у встановлений термін.

Переказую вирази глибокої поваги та сердечні вітання.

Бруно Шульц

Дрогобич, 24 IX 1938


55

Вельмишановний Пане Редакторе!

Надсилаю обіцяний уривок оповідання[185] для грудневого числа «Sygnałów».

Якщо це можливо, то прошу надіслати мені відбитки для коректури, оскільки при моєму способі письма друкарські помилки бувають особливо дошкульними.

Переказую вирази глибокої поваги та сердечні вітання.

Бруно Шульц

4 XI 1938


До Ярослава Івашкевича[186]

56

Вельмишановний Пане!

Пані Дорота Виґард[187] із Відня, перекладачка на німецьку мову, хотіли би перекласти п'єсу В. Шан. Пана Літо в Ноані[188] для поважного німецького видавництва. Вона звернулася до мене із проханням про посередництво. П. Виґард хотіла би знати, чи могла би розраховувати на авторизацію В. Шан. Пана, та якими були би Ваші умови.

Із перекладів п. Виґард мені дуже добре знаний переклад кількох поки що не опублікованих розділів Цинамонових крамниць.

Прохаючи ласкаво про люб'язну відповідь[189], переказую вирази глибокої поваги.

Бруно Шульц

Дрогобич, 10 II 1937

Флоріянська, 10


До Вацлава Чарського[190]

57

Шановний і Дорогий Пане!

Сердечно дякую за милого та доброго листа, за слова втіхи та розради. Я їх далебі потребую, бо опинився на самому краю виснаження. Не знаю, чи довго ще витримаю ту замороку. То не ота школа давніх часів, ота справжня ідилія серед професій — мало не побічне заняття, яке скромно тримається на тлі життя. Відтоді вона поросла пір'ям, безсоромно роззухвалилася, стала вимогливою, має щоразу виразніші претензії до заповнення собою людського життя. Не терпить конкуренції. Давно втратила ту красну скромність, яка її наперед визначала як фах для заробітку осіб, котрі мали якусь місію, якесь піднесене, проте неприбуткове завдання.

Що вдіяти? Чи мушу я зректися того, що вважаю своєю місією, моїм властивим завданням?

Чи маю я ручну працю вважати метою і призначенням моїх зусиль?

Я вже за натурою не створений для того, щоб чинити опір, протистояти, протидіяти чиїйсь волі. Я не посідаю тієї сили переконання, тієї тупої віри у слушність моєї справи, яка для того потрібна. Чому ж тоді я приречений — я, приятель природи та її елементарних проявів, — опиратися їй, тлумити в дітях її природні та прегарні імпульси й вибрики, її стихійний вандалізм? Ні, ота боротьба із солідарною та симпатичною бандою із 26 хлопчаків (стільки має кожен клас), озброєних молотками, пилками та рубанками, — то не почесна боротьба, а ґвалтовні та відчайдушні засоби терору, до яких я вдаюся, щоб утримати їх у лабетах, сповнює мене огидою. Я виходжу з неї щодня брутальним і брудним внутрішньо, з неприємним осадом у ставленні до себе і з такою стрімкою втратою енергії, що пари годин бракує для її відновлення.

Зрештою, пополудні я маю різні заняття в майстерні.

Чому Ви мене не рятуєте, добрий і дорогий Пане? Чому п. Завістовський[191] потребує стільки часу, щоб приготувати ґрунт для повторного розгляду мого клопотання про відпустку?

Прошу дати мені ще 2 тижні часу, щоб приготувати ілюстрації для Едзя[192]. Я далебі не мав часу. Моя стаття про себе (у формі інтерв'ю з Віткаци[193] — обмін листами — інтерв'ю за посередництва листування) уже тиждень лежить у Віткевича в Закопаному, і боюся, що вже ніколи не буде опублікована[194]. Якби я не боявся настроїти Віткевича проти себе — послав би її Вам для «Tygodnika» як інтерв'ю із самим собою. Поза тим нічого не пишу, тільки мрію про писання — ледь встигаю щось прочитати.

Ґомбрович не надіслав мені свого уривка, який я мав ілюструвати. Мабуть, вирішив інакше. Палко прошу про мене не забувати, переказую вислови поваги та сердечні вітання.

Бруно Шульц

[зима 1934/1935 року]


58

Замість відповіді

До редактора «Tygodnika Ilustrowanego»[195]

У зв'язку зі статтею п. Я.Е. Сківського[196] Ланцюг щастя[197], хочу — зважаючи на мою співпрацю в «Tygodniku Ilustrowanym» — заявити таке. Мені не здається, що я аж такий наївний і обмежений, як стверджує п. Сківський. Я також не вважаю себе снобом, спраглим дешевих і тривіальних успіхів, і гадаю, що моя попередня літературна діяльність не дає підстав для таких тверджень. Однак полеміка навколо цього питання цілковито виходить поза межі моїх можливостей, — що, мабуть, нікого не здивує. Шкода, що закиди на мою адресу не були сформульовані більш ввічливо і менш примітивно із психологічної точки зору, бо це дозволило б мені відповісти по суті.

Бруно Шульц


59

Дорогий і Любий Пане!

Уже тиждень я перебуваю в Парижі[198]. Жах, а не місто, що за жінки! Я спустошений. Далебі розпусний Вавилон!

Я тут із паном Людвиком Лілем[199], малярем і чудовим есеїстом, і знавцем мистецтва, котрий хотів би постійно або час від часу надсилати Вам із Парижа кореспонденції з усіх царин життя. То дуже талановитий чоловік, і я б Вам дуже радив узяти в нього [sic!] пару статей. Пан Ліль водночас надішле Вам зразки свого стилю та жанру. Що поробляєте, Дорогий Пане? Вас не було у Варшаві минулого тижня. Зичу всього найкращого і прошу мені написати кілька слів на адресу п. Людв. Ліля, 51, Bd. St. Jacques.

Сердечно вітаю.

Бруно Шульц

[близько 10 VIII 1938]


До Владислава Завістовського[200]

60

Вельмишановний Пане Голово!

Про лист В. Шан. Пана Голови я був попереджений завчасу п. Вежинським[201] і п. Чарським[202] — проте, коли він надійшов у такій переконливій і остаточній формі, приносячи сповнення моїх палких прагнень[203], — я глибоко зворушений і безмежно вдячний. Якщо можна говорити про щастя, то я відчуваю нині в собі те глибоке насичення, той урочистий і трохи сумний спокій сповнення, який і є щастям.

Як я можу подякувати В. Шановному Панові?

Від моїх гідних заступників В. Шан. Панові відомо, з якою мукою я прилаштовувався до чужих мені за духом вимог шкільної практики, як я від того потерпав. Із яким легким зітханням, із яким відчуттям безмежного визволення я займуся тепер справами, для яких, гадаю, призначений!

Трохи лякає мене думка про — відповідальність, яку я на себе покладаю. Однак мене заспокоює попередній досвід, який досі мене не підводив, що завжди короткі періоди моєї свободи були продуктивними періодами. Коли зовнішній тиск меншав — природа наче поверталася до своїх нормальних законів, до притаманної своєї функції. Залишений самому собі, мій механізм — продукував.

Стосовно деталей організації вирішення мого питання, то я сповнений вдячності й пошани. Поєднання надлишку моєї зарплати (після відрахування платні вчителя на заміні) зі стипендією Міністерства здається мені вершиною винахідливості та комбінування. Мені б ніколи не спала на думку подібна ідея. Я безмірно вдячний В. Шан. Панові Голові за те, що Ви для мене зробили.

Клопотання до кураторії про відпустку я вручу сьогодні директорові, клопотання до Міністерства про стипендію дозволю собі додати. Якщо в тоні або змісті останнього буде щось не так — прошу ласкаво В. Шан. Пана Голову повернути їх мені для редагування.

Покладаючись і надалі на зичливість В. Шан. Пана, переказую вирази глибокої поваги.

Бруно Шульц

Дрогобич, 19 III 1935

Флоріянська, 10


61

Вельмишановний Пане Голово!

Маючи ще живо в пам'яті велику зичливість, виявлену до мене ЯВПаном[204] Головою та Ваші благі щодо мене наміри, наважуюся у складній ситуації, в якій я опинився, хоча то, може, справа занадто тривіальна — апелювати до опікунських ауспіцій, які ЯВПан Голова сповнює над польським мистецтвом і літературою, та просити з ласки своєї допомогти мені.

Уже багато років я мрію побувати в Парижі, щоб бодай раз побачити французьке мистецтво та подихати повітрям чистого артистизму. Коли тепер я отримав змогу скромний гонорар за книжку[205] витратити на кількатижневе перебування у Франції, то водночас натрапив на великі труднощі із чинним законодавством. Головне управління валют відмовилося надати мені потрібні акредитиви, а староство обумовлює володінням акредитивами надання туристичного (пільгового) паспорта.

Гадаю, що вістря тих обмежень скероване проти суто споживчих виїздів звичайних туристів, однак адміністративний апарат не здатний у своєму русі — без втручання вищих чинників — зробити з них винятки. Проте, якби Міністерство ВС та НО підтримало моє прохання, порекомендувавши мою персону Міністерству Вн. Спр., наголосивши на мистецькому та продуктивному характері мого виїзду, не сумніваюся, що всі перешкоди були би подолані.

Дозволю собі дуже палко просити ЯВПана Голову з ласки своєї надати мені таку підтримку.

Із цілковитою упевненістю довіряю цю дуже важливу для мого розвитку та майбутнього справу ласкавій опіці ЯВПана Голови, чекаю на прихильне рішення і переказую вирази найглибшої поваги.

Бруно Шульц

Дрогобич, 21 VI 1938

Флоріянська, 10


До Станіслава Іґнація Віткевича[206]

62

Шановний, Дорогий Пане!

Я надіслав ще у Страсний Четвер на Вашу адресу листа, рукопис, 14 гравюр і не маю досі підтвердження про отримання. Я занепокоєний і зажурений. Побоююся, чи не відштовхнув я Вас певним тоном фантастичної буфонади, в який впав у останньому листі, спровокований подібним забарвленням Ваших листів. Але, може, Ви вважаєте той тон за власний привілей, якого Ви за іншими не визнаєте. Я був би невтішним, якби Ви були уражені з цього приводу.

Моя фантазія, форма чи письменницька міна мають, так само, як і Ваша, схильність до аберації в напрямку глузування, буфонади, самоіронії. Де ж іще я міг очікувати на зрозуміння, як не саме у Вас.

Ні, мабуть, Ви не тому розгнівалися!

Дуже прошу Вас заспокоїти моє сумління звісткою, що Ви на мене не гніваєтеся, що нічого в наших стосунках не змінилося. Я був тиждень у Варшаві[207]. Вирішив клопотати про річну відпустку[208] і провести її навпіл у Варшаві й Закопаному. Я отримав у Гьозіка і в Будинку польської книги Ваші твори й тішуся ними понад усяку міру.

Додаю вирази поваги й найсердечніше вітання.

Бруно Шульц

Дрогобич, 12 IV 1934


63

Початки мого малювання тонуть у міфологічній імлі[209]. Я ще не вмів говорити, коли вкривав уже всі папери й береги газет карлючками, які приваблювали увагу оточення. Спершу то були самі лиш екіпажі з кіньми. Процедура їзди екіпажем здавалася мені сповненою вагомості й зачаєної символіки. Близько шостого-сьомого року життя у мої малюнки знову й знову повертався образ фіакра з піднятим верхом, запаленими ліхтарями, який виїжджав із нічного лісу. Той образ належить до твердого капіталу моєї фантазії, він є якимсь вузловим пунктом багатьох сенсів, що сягають углиб. Донині я не вичерпав його метафізичного значення. Вигляд візницького коня не втратив донині для мене своєї захопливої та збудливої сили. Його шизоїдальна анатомія, повна на всіх кінцях кутів, вузлів, притичин і сторчаків, зосталася наче затриманою в розвитку у мить, коли хотіла ще далі розростися й розгалузитися. Та й екіпаж є шизоїдальним витвором, який постав на тому ж анатомічному принципі — багаточленний, фантастичний, виготовлений із вигнутих, наче плавці, блях, із конячої шкіри та величезних коліс-торохтійок.

Не знаю, як у дитинстві ми доходимо до певних образів, котрі стають для нас вирішальними. Вони відіграють роль тих згустків у розчині, довкола яких кристалізується для нас сенс світу. До тих образів належить іще в мене образ дитини, котру батько несе крізь величезні простори ночі, і яка розмовляє з темрявою. Батько тулить її, стискає в обіймах, відгороджує від стихії, яка промовляє і промовляє, але для дитини ті обійми є прозорими, ніч досягає її і там, і крізь батькові пестощі вона безугавно чує її страхітливі розважання. І змучена, сповнена фаталізму, вона відповідає на допитування ночі з трагічною готовністю, цілком віддавшись великій стихії, від якої годі втекти.

Є сенси, наче спеціально для нас призначені, які чекають нас на самому початку життя. Так я у віці восьми років сприймав баладу Ґете[210] з усією її метафізикою. Крізь наполовину зрозумілу німецьку я вловив, передчув сенс і, вражений до глибини душі, заплакав, коли мати мені її читала.

Такі образи становлять програму, закладають залізний статутний капітал духу, даний нам дуже рано, у формі передчуттів і напівсвідомих відчуттів. Мені здається, що вся решта життя минає нам у тому, щоб інтерпретувати ті видива, переламати їх у всьому здобутому нами змісті, перепустити крізь увесь діапазон інтелекту, на який ми здатні. Ті ранні образи визначають митцям межі їхньої творчості. Вони є дедукцією з готових засновків. Митці не відкривають уже потім нічого нового, лише вчаться дедалі краще розуміти секрет, довірений їм у вступі, і творчість їхня є безугавною екзегезою, коментарем до тієї єдиної строфи, яку їм було викладено. Зрештою, мистецтво не розв'язує цієї таємниці дорешти. Вона зостається нерозв'язаною. Вузол, у який була скручена душа, не є фальшивим вузлом, який розходиться, коли потягнути за кінець. Ми маніпулюємо при ньому, стежимо за бігом нитки, шукаємо кінця, і з тих маніпуляцій постає мистецтво.

На запитання, чи в моїх малюнках виявляється та ж лінія, що й у прозі, я б відповів ствердно. Це та ж дійсність, тільки різні її відтинки. Матеріал, техніка діють тут як засада добору. Малюнок своїм матеріалом окреслює вужчі межі, ніж проза. Тому я гадаю, що у прозі висловився повніше.

Від запитання, чи зумів би я філософськи інтерпретувати реальність Цинамонових крамниць, я б найохочіше волів ухилитися*. [*На рукописі сам Шульц додав слово «поза». Чи не є радше позою ота дописка? (Примітка інтерв'юера). Примітка Станіслава Ігнація Віткевича] Я вважаю, що раціоналізація образу речей, притаманного творові мистецтва, дорівнює демаскуванню акторів, є кінцем забави, збідненням проблематики твору. Не тому, що мистецтво мало би бути логогрифом із прихованим ключем, а філософія — тим самим логогрифом — задля розв'язання. Різниця глибша. У творі мистецтва не перерізана ще пуповина, що єднає його з цілістю нашої проблематики, нею ще струменить кров таємниці, кінці судин сягають в навколишню ніч і повертаються звідтіля, наповнені тьмяним флюїдом. У філософській інтерпретації ми маємо вже тільки позбавлений цілості проблематики анатомічний препарат. Попри це, мені самому цікаво, як звучало би в дискурсивній формі філософське  к р е д о  Цинамонових крамниць. То буде радше спроба  о п и с у  даної там реальності, ніж її обґрунтування.

Цинамонові крамниці пропонують певний рецепт реальності, встановлюють певний особливий різновид субстанції. Субстанція тамтешньої реальності перебуває у стані безперервного бродіння, проростання, прихованого життя. Не існує предметів мертвих, твердих, обмежених. Усе дифундує поза власні межі, триває лише мить у певній формі, щоб за першої ж нагоди її покинути. У звичаях, у способах буття цієї реальності виявляється своєрідний принцип — панмаскараду. Реальність набуває певних форм тільки для видимості, для жарту, для забави. Хтось є людиною, а хтось — тарганом, але та форма не сягає суті, є лише хвилинною роллю, лише епідермісом, який за мить буде скинуто. Тут установлений певний радикальний монізм субстанції, для якої окремі предмети є всього лише масками. Життя субстанції полягає в уживанні незліченної кількості масок. Та мандрівка форм є сутністю життя. Тому із тієї субстанції випромінюється аура якоїсь паніронії. Там безугавно присутня атмосфера лаштунків, заднього боку сцени, де актори, поскидавши костюми, регочуть до упаду із пафосу своїх ролей. У самому факті поодинокого існування міститься іронія, дурисвітство, по-блазенському висолоплений язик. (Тут, здається, маємо певну точку дотику між Цинамоновими крамницями та світом Твоїх малярських і сценічних композицій).

Яким є сенс тієї універсальної втрати ілюзії реальності, не потрафлю сказати. Стверджую лише, що вона була б нестерпною, якби не отримувала відшкодування в якомусь іншому вимірі. Якимось чином ми зазнаємо глибокого задоволення від того послаблення тканини дійсності, ми зацікавлені в тому банкрутстві реальності.

Йшлося про деструктивну тенденцію книжки. Можливо, що, з точки зору певних усталених вартостей, це так. Але мистецтво оперує в доморальних глибинах, у точці, де вартість є тільки-но  i n   s t a t u   n a s c e n d i.

Мистецтво як спонтанне висловлення життя ставить завдання перед етикою, а не навпаки. Коли б мистецтво мусило тільки підтверджувати те, що кимось уже було усталене, — воно було б непотрібним. Його роль — бути зондом, заглибленим у неназване. Митець є апаратом, який реєструє процеси у глибинах, де твориться вартість.

Деструкція? Але факт, що той зміст став твором мистецтва, означає, що ми з тим змістом погоджуємося, що наші спонтанні глибини висловлюються за нього.

До якого жанру належать Цинамонові крамниці? Як їх класифікувати? Я вважаю Крамниці автобіографічним романом. Не лише тому, що він написаний від першої особи і що в ньому можна вгледіти певні події та переживання з дитинства автора. Вони є автобіографією, або радше духовною генеалогією, генеалогією  k a t ' e x o c h e n,  позаяк виказують духовний родовід аж до тієї глибини, де він поринає в міфологію, губиться в міфологічній маячні. Я завжди відчував, що коріння індивідуального духу, вловлене достатньо далеко вглиб, губиться в якомусь міфічному маточнику. Це остаточне дно, поза яке вже годі вийти.

Художнє втілення тієї думки, що мені імпонує, я знайшов пізніше в Якубових історіях Т. Манна[211], де воно відтворене в монументальному масштабі. Манн показує, як на дні всіх людських подій, якщо відокремити їх від полови часу та множинності, з'являються певні прасхеми та «історії», на яких ті події формуються в численних репліках. У Манна ними є біблійні сюжети, одвічні міфи Вавилонії та Єгипту. Я намагався у скромнішому, моєму масштабі знайти власну, приватну міфологію, власні «історії», власний міфічний родовід. Так само, як люди в давнину виводили своїх предків із міфічних подружжів із богами, так я вчинив спробу встановити для себе якесь міфічне покоління антенатів, фіктивної родини, з якої я виводжу мій справжній рід.

До певної міри ті «історії» правдиві, вони репрезентують мою манеру життя, мою особливу долю. Домінантою цієї долі є глибока самотність, відрізаність від справ повсякденного життя.

Самотність є тим чинником, який доводить реальність до бродіння, до осадження гранул фігур і барв.


До Казимира Трухановського[212]

64

Дрогобич, 6 X 1935

Вельмишановний Пане!

Я зворушений Вашим ставленням до моєї творчості й дякую Вам від усього серця за слова симпатії та солідарності.

Месія[213] зростає помалу — то буде продовження Цинамонових крамниць. Деякі новели вже опубліковані в журналах. Нещодавно в «Tygodniku Ilustr.» № 40 з'явилася новела Едзьо[214]. Переклад із німецької готовий, слід би його лише ще раз переписати та переглянути[215]. Чекаю з тим на зиму, позаяк тоді буду у Варшаві та залагоджу це особисто в «Roju»[216]. Маю дуже мало часу, позаяк викладаю у школі 27 годин на тиждень ручну працю, хоча мені було обіцяно відпустку.

Стосовно ілюстрацій, то Цин. крамниці я не ілюстрував, маю лише намір це зробити, і для того прагну навчитися деревориту. Тож не можу прислужитися Вам тими ілюстраціями. Натомість, якщо Ви рефлектуєте на такі речі, то надішлю Вам 2 давніші графічні роботи[217], однак безкоштовно, бо я беру гроші лише від заможних буржуїв. Я надішлю їх Вам, якщо Ви, Ш.[ановний], повідомите мені свою варшавську адресу.

Чи взявся би я за виконання ілюстрацій до Ваших творів? Прошу мені вибачити, але я не зможу за це взятися. Я не маю часу ілюструвати власні й писати, тож мені не вільно присвячувати його ілюструванню чужих творів. Проте я охоче ознайомився би з якимись Вашими творами. Може, Ви мені надішлете щось невелике.

Дуже радо зустрінуся з Вами у Варшаві. Поки що д. сердечно вітаю, прошу зголошуватися, залишаюся з виразами поваги.

Бруно Шульц


65

Дорогий Пане!

Властиво, під час нашої зустрічі я не дістався до Вас, до тих верств, які були би найцікавішими. Ви мали би бути всередині сповнені цікавих речей, мені б хотілося з Вами колись який тиждень чи два провести на селі. Ви мали би бути досконалим колегою, компаньйоном для фантазування, бурлакування й манівців.

Чи Ви, ск.[ажімо], любите дитячі пригодницькі книжки? Чи хотіли б Ви мешкати зі мною і ще з кимось на безлюдному острові, в самодостатній фортеці, якій би трішки загрожували дикі звірі, пірати тощо? Чи Ви читали Острів скарбів Стівенсона? Чи не думали Ви, бува, про написання такої книжки для дітей і дитинних мрійників?

Ви торкаєтеся болісної рани, коли кажете про Месію. Робота мені не йде. Переклад Кафки вже відданий до друку. Певно, Ви читали уривок у «Tygodniku Il.»[218] Чи сподобався він Вам?

Дуже перепрошую, що не підписав через забудькуватість графічних робіт. У справі про малюнки напишу Вам пізніше. Прошу дарувати, що не пишу багато.

Вважайте мене дуже доброзичливим і відданим Вам. Я б охоче зустрівся з Вами знову.

Вітаю Вас сердечно.

Бруно Шульц

4 III 1936

Надсилаю Вам Батька та Аделю[219].

[на окремій, відірваній від аркуша паперу картці, можливо, доданій Шульцом до цього листа:][220]

Чи слід повернути Вам рукописи? Мені дуже сподобалося те кружляння батька вулицями дорогою на станцію[221]. Також чудові оті циліндри в Гостях[222], і оті манекени, на яких перетворюються гості.


66

Дорогий Пане!

Вибачте, що не відповів на два Ваші листи. Винна в тому тривала депресія, яка тяжить на моєму житті: я відчуваю, що нічого не можу зродити із себе, хоча Ви стільки від мене сподіваєтеся і стільки очікуєте. Мені просто нічим відповісти на багатство Вашого ентузіазму. Окрім моєї мистецької безплідності, на мені тяжіє багато матеріальних і життєвих клопотів, скажімо, наступного місяця я вже не отримуватиму стипендії (150 злотих) і впродовж кількох місяців не матиму за що жити, бо й зарплати тепер не отримую. Та весна досі була для мене якоюсь важкою, терпкою, негостинною, не дала мені нічого — майже. Щодня я відвідую приятеля, котрий вмирає від раку[223]. Прикро мені, що я так розчаровую Вашу легенду про моє щастя. Тепер я стою перед важкою проблемою шлюбу, одруження із люблячою та хороброю, надзвичайною жінкою захиталося внаслідок моїх матеріальних обставин.

Вашу радіоп'єсу я прочитав із зацікавленням. Окрім мого суб'єктивного зацікавлення — нічого Вам про це сказати не можу — я зовсім на тому не розуміюся. У Варшаві покажіть це Іжиковському[224] — він багато займається сценаріями для радіо і може Вам щось доброго порадити, як адаптувати цю річ для радіо. Він може також Вас підтримати, бо любить молоді, не відкриті таланти. Чи маю я надіслати рукопис Вам?

Мій переклад Кафки невдовзі з'явиться, я надішлю його Вам після появи. Крім того, хочу ще до канікул видати том новел[225], уже опублікованих у журналах, плюс одна більша нова[226]. Я хотів би видати їх із ілюстраціями. Месії не чіпаю.

Даруйте мені, що мало пишу. Сподіваюся, що ми невдовзі побачимося і досхочу наговоримося. Тим часом бажаю Вам сердечно Веселих Свят і всього найкращого.

Бруно Шульц

Дрогобич, 11 IV 1936


До Вітольда Ґомбровича[227]

67

Ти хотів би мене звабити, дорогий Вітольде[228], на арену, оточену зусібіч цікавістю юрми, хотів би бачити мене, роз'юшеного бика, в погоні за розмаєною плахтою пані докторової, а її ефірний амарантової барви пеньюар мав би служити Тобі за покривало, за яким на мене чекають уколи твоєї шпаги.

Слід було, мій дорогий, ужити більш роз'юшливої барви, більш отруйної стріли, трутизни, гострішої, ніж слина пані докторової з [вулиці] Вільчої. Слід було підсунути мені якусь мудрішу пані докторову, привабливішу, котру варто би було підняти на роги. Ти дещо переоцінюєш мою чутливість, інсинуюючи мені оту напхану шматтям ляльку. Старий, пересичений бик, навіть маючи найкращі наміри, не може вдіяти більше, як похилити голову та поглянути жаским, закривавленим оком з-поміж пік, якими Ти мене нафарширував. На жаль, мені бракує шляхетного вогню й тієї сліпої та шаленої люті, яка б мене понесла, за Твоїм задумом, у феєричну атаку. А Ти вже заздалегідь визначив для мене лінії, перекрив і обставив бічні шляхи, щоб загнати мене на сам центр арени. Ти заздалегідь згидив мені посутній розіграш, кваліфікував публіку, визначив акустику місця, докладно окреслив, чого від мене слід очікувати. А що, коли б я й виявився, всупереч конвенціям, биком, биком без честі та честолюбства у грудях, коли б я злегковажив нетерпіння публіки, повернувся задом до пані докторової з [вулиці] Вільчої, до якої ти мене підштовхуєш, і вирушив на Тебе з войовничо піднятим хвостом? Не для того, шляхетний Тореадоре, щоб повалити Тебе з ніг, а щоб підхопити Тебе на хребет — якщо це не манія величі — і винести Тебе поза межі арени, її правил і кодексів.

Адже, скажу це виразно, я не вірю в священний кодекс арен і форумів, ігнорую його і ціную дуже низько, проте Ти, будучи ним захопленим, спорядив його маргінеси в найкращі голоси та коментарі — дивне то, воістину, богослужіння, яке піднімається понад об'єктом свого культу в танках блазнюючої іронії!

Отож, погодься, дорогий Вітольде, щоб ми відкликали оту цікаву тавромахію і, покинувши розпороту ляльку на піску, полишивши гомін розчарованої публіки позаду, вирушили пліч-о-пліч — бик і його тореадор — до виходу, на волю, вільним прогулянковим кроком — заглибившись в інтимну розмову ще до того, як вийдемо з останніх кіл театру.

О ні, що за парадокс! Ти — в ролі захисника публічних форумів і їхньої гучної акустики! Але що таке акустика форуму й арени, які істини та аргументи озвучуються там, і звідки береться той невідпорний заклик до наших сердець і досвіду? Яка ж то частка нашої істоти вибігає йому назустріч, сповнена схвалення та згоди, всупереч нашому достеменному знанню? Ти полюбляєш і цінуєш популярний дотеп, бажаний натовпові дотеп, дотеп, який б'є супротивника, попри його рації та аргументи, прирікаючи на посміховисько, вибиває зброю з рук без схрещення посутніх шпаг? Тебе спокушає безпосередність ефекту, негайна, позалогічна солідарність усіх дружин докторів із [вулиці] Вільчої, оплески всіх посполитих, вітальних, пересічних? Ба більше, із глибин власної істоти Ти бачиш із подивом, як підноситься мимовільна афірмація та солідарність із чимось, що Тобі насправді чуже й вороже? Отож, те, що Тобі здається якоюсь трансцендентною, надіндивідуальною потугою, є лишень слабкістю Твоєї натури. То в нас правує юрма, дорогий Вітольде, юрма, що покутує і закорінена в нас, видає свій рик, глушить нашу обізнаність та судомно підносить наші руки в жесті сліпого схвалення. То рефлекси стада, які затьмарюють у нас ясність суджень, упроваджують архаїчні та варварські методи розумування, арсенал атавістичної, подоланої логіки. Цей дотеп апелює до юрми в Тобі, впевнений, що на той сигнал здійметься в Тобі темний і невиразний — наче ведмідь, привчений до голосу циганської дудки.

Пані докторова з [вулиці] Вільчої! Чи Ти хотів поплутати мої плани, зродити сум'яття в моїх почуттях, ставлячи переді мною як антагоністку представницю консолідованої, солідарної, потужної корпорації, прокладаючи лінії нашої гри одразу ж поруч із розвинутим бойовим статевим фронтом? Чи Ти хотів, у підступності своїй, заманити мене на ті грузькі терени пограниччя, так добре Тобі знані, де компас наших почуттів починає безладно обертатися, полюси моральних означень змінюють свої знаки в дивній амбівалентності, а ненависть і любов утрачають свою недвозначність у великому, повсюдному конфузі? Ні, ні, дорогий Вітольде, я визволився від того, вмію вже протидіяти тому великому конфузові, відокремлювати й розмежовувати те, що чуже навзаєм. Безумовно, я ціную те, й усією душею визнаю, що пані докторова має гарні стегна, але я обмежую той факт до властивої йому сфери. Я вмію запобігти тому, щоб поклоніння ніжкам пані докторової не проникло в аж ніяк не властиву йому сферу. І вся лояльність того поклоніння не перешкоджає мені у сфері інтелектуальній плекати щиру зневагу до її філістерської тупості, до її мислення простими формулами, до всієї тієї чужої мені та ворожої ментальності. Це саме так, я зізнаюся щиро, що ненавиджу пані докторову з [вулиці] Вільчої, істоту, позбавлену будь-якої посутності, дружину лікаря в чистій, дистильованій формі, шкільний приклад дружини лікаря, а навіть просто дружини… хоча в іншій і цілком окремій сфері мені важко опиратися чарівності її ніг.

Без сумніву, ота мерехтлива амбівалентність, ота янусовість моєї істоти, залежна від того, чи бачу я пані докторову як власницю її ніг, чи її інтелекту, інтригує й дивує, манить до снування філософських узагальнень, метафізичної перспективи. Мені здається, що ми тут наче спіймали на гарячому одну із фундаментальних антиномій людської душі, наче натрапили на один із осцилюючих метафізичних вузлів життя.

Я не прихильник легких симпліфікацій, але перш ніж психологія докладніше вивчить ті проблеми, пропоную погодитися з тимчасовим поясненням, що наша сексуальність, разом із навколишньою ідеологічною аурою, належить до іншої епохи розвитку, ніж наш інтелект. Загалом, я вважаю, що наша психіка неоднорідна з огляду на міру розвитку різних сфер, і її антиномії та суперечності можна пояснити співіснуванням і перетином багатьох систем одночасно. В цьому й полягають витоки різноскерованості, що дезорієнтує наше мислення.

Я навмисно заступив на терен сексуальності, адже до її відокремлення, до провадження її справ із використанням окремого рахунку ми здавна звикли під тиском життєвої практики. У тому пункті багатошаровість нашої психіки особливо очевидна. Менш очевидна вона на площині загальних моральних, біологічних і товариських оцінок, і тут я вторгаюся до Твого найбільш властивого домену. Я знаю Твою особливу чутливість до цього аспекту, Твою, мало не патологічну (а отже, творчу), стурбованість. Це болісна точка, в якій Твоя перечуленість сягає зеніту, це Твоя Ахіллесова п'ята, яку Тобі свербить і кортить, як наче б Ти з тієї п'яти хотів викувати новий орган, якусь нову руку, чіпкішу, ніж інші. Спробуємо обмежити та виокремити оте особливо болісне й чутливе місце, спробуймо його локалізувати хірургічним шляхом, хоча воно поширюється та розгалужується навсібіч. Мені здається, що Тебе непокоїть і збиває з пантелику факт існування якогось неписаного кодексу вартостей, якоїсь анонімної мафії, якогось невловного для контролю consensus omnium. Поза офіційними цінностями, які ми визнаємо та сповідуємо, ховається якась неофіційна, але потужна змова, невловна й підпільна система — цинічна й аморальна, ірраціональна та глузлива. Та система (адже все це має абсолютні риси послідовної системи) вділяє свою санкцію невірності розпутної жінки, встановлює парадоксальні ієрархії, надає несамовито руйнівної моці пласкому дотепові, заганяє нас під владу солідарного сміху всупереч нашій волі та знанням. Та невловна, ніде не локалізована система, яка пронизує наче поміж елементарними частками наші оцінки, уникає відповідальності та ухиляється від спроб обсадити її та зафіксувати — не врочиста й легковажна, вбивча потужною зброєю смішного — вона у своїй суті є явищем тривожним і особливим. Я не знаю, чи є хтось, хто вільний від її чарів.

Вважаю великою заслугою те, що Ти вперше навів на ці питання наші думки й почуття. Якщо я не помиляюся, Тобі першому вдалося вистежити дракона в його тисячних криївках і сягнути його на відстані простягнутої руки. Мені б уже тепер хотілося приписати Тобі пальму першості як майбутньому вбивці потвори. Бо я вважаю ту анонімну систему злом, яке слід подолати. Саме тому мене непокоять занадто тривалі Твої з ним закулісні зносини. Твої неквапні перешіптування й тривалі переговори, вся Твоя дволична й заплутана політика. Заради Бога, опам'ятайся! Розплющ очі! Побач нарешті, де ворог, а де друзі! Ти, кому судилося вбити дракона, від природи озброєний потужним знаряддям убивства, Ти, із Твоїм загостреним нюхом, який відчуває ворога в найглибшій криївці, — вхопи його, нарешті, іклами, перекинь у писку, двічі клацни зубами й загризи, задуши, перекуси йому горло!

Ні, Вітольде, я вірю в Тебе. Ти лише чаруєш його рухами фокусника, обкурюєш лестощами, гіпнотизуєш і знерухомлюєш у позі вічного ідола, яку Ти йому навіюєш. Авжеж, я Тобі в тому буду секундантом. Ми посадимо її на престолі, пані докторову з Вільчої, осанна, осанна, биймо поклони. Нехай розсядеться, нехай випне білого живота, надимаючись від пихи — пані докторова з Вільчої, одвічний ідол, мета всіх наших тужінь, осанна, осанна, осанна…

Тим часом, коли вона сидить приголомшена, вийшовши зі своїх берегів, із блакитними очима, які нас не помічають і не бачать, — проаналізуймо її обличчя, збагнімо її міну, запустімо зонд на дно того незбагненного обличчя.

Кажеш, що то лик життя? Кажеш, що не тільки ми, мудріші й кращі, маємо право кепкувати з пані докторової, але й за нею визнаєш рівне право на глузування, презирство і кепкування. Ти стаєш на бік нижчого супроти вищого. Ти намагаєшся скомпрометувати наші починання, поставивши перед нашими очима масивне тіло докторової та солідаризуєшся з її тупим реготом. Ти стверджуєш, що в її особі борониш життєздатність, біологію супроти абстракції, супроти нашої відірваності від життя. Якщо біологія, Вітольде, то хіба її сила інерції, якщо життєздатність, то хіба її пасивна важка маса.

Проте авангардом біології є думка, експеримент, творчий винахід. То ми є войовничою біологією, біологією завойовників, то ми далебі життєздатні.

Я не жартую. Я знаю, про що Ти міркуєш, якої невисокої думки про наше життя. І це завдає мені болю. Ти порівнюєш наше життя із життям докторової з Вільчої, і її життя здається Тобі реальним, міцніше закоріненим у ґрунт, а тим часом ми, будуючи попід хмарами, віддані химері під тиском у сотні атмосфер нудьги, дистилюємо наші майже нікому не потрібні твори. Нудьга, Вітольде, спасенна нудьга! То наш високий аскетизм, то наша гидливість, яка не дозволяє нам брати участь у бучних бенкетах життя, то непідкупність нашого смаку, присяжного новим і невідомим «стравам».

Дозволь мені у двох словах сказати Тобі насамкінець, де б я хотів Тебе бачити, де я вбачаю властиве Твоє місце і властивий твій постерунок. У Тобі є матеріал для великого гуманіста. Бо чим же іще є Твоя патологічна чутливість до антиномії, як не тугою за універсалізмом, за гуманізацією  н е л ю д с ь к и х  обширів, за відчуженням партикулярних ідеологій та анексуванням їх на користь великої єдності. Не знаю, на яких шляхах Ти цього осягнеш, але думаю, що саме таким є позитивний сенс і санкція Твоїх починань, які досі полягали в полоханні та підставленні під постріл звіра із тих напівлюдських нетрів.

Вітаю Тебе, Твій

Бруно Шульц

[липень 1936]


До Анджея Плешневича[229]

68

Дорогий і Шановний Пане Анджею[230]!

Втішив мене Ваш лист, я якось не сподівався, що Ви всерйоз поставитеся до своєї обітниці. Колись я знаходив вихід для своєї енергії в написанні листів, то була тоді єдина моя творчість. Шкода, що ми не можемо повернути нашого листування до тамтих часів. Тепер я вже не вмію так писати, і той час, — не такий уже й далекий, — видається мені з перспективи багатим, наповненим і квітучим, у порівнянні з теперішньою сіризною та розпорошеністю. Ви маєте почерк, який мені подобається. На мене справляють добре враження люди, в яких подібний почерк.

Ви переоцінюєте переваги мого дрогобицького становища. Чого мені навіть тут бракує, — то тиші, власної музичної тиші, заспокоєного маятника, підпорядкованого власній гравітації, з чистою лінією руху, не спотвореною жодним стороннім проникненням. Ця субстанціональна позитивна тиша — цілковита — вже сама є сливе творчістю. Ті справи, котрі, як я гадав, хочуть промовити моїми устами, — діються понад певною межею тиші, формуються в осередку, доведеному до досконалої рівноваги. Уже той спокій, який я тут маю, хоча й досконаліший, аніж у ту щасливішу епоху, — став недостатнім для щоразу вразливішої, вибагливішої «візії». Мені дедалі важче в неї повірити. А власне ті речі вимагають сліпої віри, взятої у кредит. Допіру поєднані тією вірою, вони над силу погоджуються бути — до певної міри почати існувати.

Те, що Ви кажете про наше штучно продовжене дитинство, — про незрілість, — дещо мене дезорієнтує. Бо здається мені, що той ґатунок мистецтва, який мені припав до душі, є власне регресією, є поворотним дитинством. Коли б можна було повернути розвиток навспак, осягнути якимось обхідним шляхом повторне дитинство, ще раз здобути його повноту і безмір — це було б здійсненням «геніальної епохи», «часів Месії», які нам обіцяні та шлюбовані усіма міфологіями. Моїм ідеалом є «дозріти» до дитинства. Ото була б допіру справжня зрілість.

Я живу тут цілком самотою. Я наклав на себе сумний обов'язок відвідувати приятеля, який помирає від раку[231]. Весна пробуджує в мені прагнення якоїсь мандрівки вдвох, якогось гімназійного таборування. Може, приїде до мене один приятель-маляр.

Про мої роботи краще не писати — надто все це непоказне й пусте.

Якщо побачите Вітольда[232], передайте йому сердечні вітання. Нехай не гнівається, що я йому ще не писав.

Уже закінчую, дякую Вам сердечно за пам'ять, додаю вирази поваги й найсердечніше тисну руку.

Бруно Шульц

Дрогобич, 4 III 1936

Флоріянська, 10


Прошу невдовзі відгукнутися і продовжити листування.


69

Дорогий Пане Анджею!

Сердечно дякую Вам за ту чудову та глибоку оборону, з якою Ви виступили на мій захист на шпальтах «Kuriera Por.»[233] Та чи варто було в цій справі ламати списи? У мене склалося враження, що оте моє починання з Вітольдом[234] щойно ex post набуває сенсу у висвітленні тих епіфеноменів, які тягнуться за нею слідом. Саме по собі воно було, дійсно, тривіальним і цяцьковим. Я був здивований тим, що його сприймають настільки серйозно. В кожному разі, я Вам щиро вдячний.

Факти і вчинки бувають більш промовистими, ніж наміри, а наміри, не підтверджені фактами, не заслуговують на довіру. Тому Ви, либонь, не вірите мені, що я часто думав у Варшаві про Вас, і якщо ми так і не зустрілися, то це не моя вина. Шкодую, що наші контакти уклалися настільки непоказно. Сам не знаю, хто винен, що я так мало бачився з Вами, з Брезою[235] і Вітольдом, хоча у нас із Вами стільки спільного.

Я дійшов висновку, що моя хронічна депресія породжена квієтичною та евдемоністичною настановою, тим, що я щомиті підбиваю баланс задоволення. Щомиті я питаю себе: чи маю я право на задоволення, чи справа «Шульц» варта тривання та подальших заходів. І від відповіді на цей запитальник щастя залежить пораженське чи оптимістичне рішення, найчастіше пораженське. Між тим, питання мусить лунати: чи вчинив я максимум із того, що можна було в даний період зробити. Сперти своє життя на праці, на діяльності, стати незалежним од барометру щастя — ось у чому мусить полягати організація життя.

Я не можу зважитися віддати том новел[236] до друку — відраза до рішення. Чи то якась форма хвороби?

Що Ви поробляєте? Що Ви пишете? З ким спілкуєтеся? Що чувати цікавого в літературі? Мене б дуже втішили звістки від Вас. На свята я, мабуть, не приїду до Варшави.

Сердечно обіймаю та вітаю.

Бруно Шульц

Дрогобич, 29 XI 1936

Флоріянська, 10


70

Дорогий Пане Анджею!

Я дуже втішився несподіваним і милим Вашим листом. Допіру вчора я написав до Вас, але не встиг іще вислати листа (мені забракло конверта) — а вже була наче готова відповідь. Про якого свого листа Ви пишете, що не отримали відповіді? Адже від часу останнього листа, якого я отримав, ми ж бачилися у Варшаві. Чи Ви потім іще мені написали? Може, лист загубився? Я відчуваю себе трохи винним, що так рідко бачився з Вами під час перебування у Варшаві. Гадаю, що, однак, радше мені мала належати ініціатива в цьому питанні. Але то ще можна виправити.

Ваша стаття мене дуже мило вразила, тому моє судження про неї не може бути об'єктивним. Мені здавалося, що Вітольд міг би Вас успішно атакувати. Його позиція дуже сильна, і її важко здолати. Те, що Ви кажете про об'єктивізацію переживань у митця, про дистанцію між життям і мистецтвом — я міркував — майже ідентичним чином. Також і про безпідставність вимоги, щоб письменник був тим, що Ґомбер[237] називає «повним письменником». Той його критерій супроти письменника аж ніяк не стосується, на мою думку, суті митця, він стосується його життєвого чи соціального досвіду, або подібних речей. Реальний особистий зиск від опанування слова «не може бути» критерієм артистизму. Все це Ви дуже влучно сформулювали. Загалом констатую, що ми багато в чому збігаємося, як я вже зауважив був у попередньому листуванні, і що у способі підходу до проблем ми наче рухаємося паралельними шляхами.

Приємно чути, що Ви цікавитеся моєю особою. На жаль, я не можу нічого втішного про себе повідомити. Я впадаю з однієї депресії в іншу, і це паралізує мою активність. Я доходжу висновку, що провину за мою мізерну продуктивність слід покласти на брак дисципліни чи техніки життя, невміння організувати свій день. Я корюся забобонові, що творчість може розпочатися допіру тоді, коли на всьому просторі життя всі труднощі залагоджені, нічого не загрожує і подих погожості витає над благою «душею». А на таке доведеться довго чекати. Вистачить якоїсь затягнутої та не полагодженої справи, якогось внутрішнього дискомфорту, щоб зіпсувати мені охоту до писання.

Чи Ви читали мою Весну[238]? Я сам нею незадоволений, тому шукаю підтвердження ззовні.

Ні, я не подавав до Міністерства жодного клопотання. Красно дякую Вам за добрі наміри. Припускаю, що не у Ваших силах переконати Міністра, щоб той дав мені посаду у Варшаві. Я подав заяву до кураторії Ш.О.[239] про переведення мене до Львова.

Книжка Трухановського[240] належить до речей, які мене останнім часом гнітять. Я вважаю цю книжку за мимовільну пародію на мою, карикатурою, зумовленою нездарністю та наївністю автора. Самокритика в цього чоловіка, мабуть, цілком паралізована. Він не помічає, чи жодних висновків собі з того не робить, що повторює мої звороти, речення й формулювання, тривіалізовані й нездарні. Чи бачили Ви коли нездарні копії образів, намальовані дилетантами? Деталі оригіналу на них подібним чином зневажені, деформовані й перекручені. Моя нехіть випливає з того, що я гидую цим грубим, наївним і примітивним інтелектом, який торкається моїх винаходів нездарною рукою. У його руках вони перероджуються на карикатуру. Ця книжка може мені дуже зашкодити: наш читач не є сумлінним читачем. Кому заманеться звернутися до Цин. крамниць, щоб проконтролювати різницю між мною і Трухан. Таким чином, його карикатурна проза підставиться в думці читача на місце моєї прози. Я б дуже хотів, щоб Ви — якщо це відповідає Вашим намірам — застерегли читача від цієї небезпеки і вирили рів між ним і мною. Що мої побоювання не вигадка — свідчить рецензія Лашовського, де дрантя книжки Трухановського слугує приводом, щоб атакувати мене й увесь мій жанр.

Що Ви самі робите, крім [написання] статей? Чи пишете Ви щось своє? Я дуже добре розумію Вашу потребу в ізоляції та тиші. Рецензію Наперського[241] я теж до ладу не втямив, але приписую це її глибині та важким інтелектуальним шляхам, якими вона простує. Чи Ви, може, думаєте інакше?

Сердечно Вам дякую за пам'ять і переказую вирази поваги та найщиріші поздоровлення.

Бруно Шульц

1 XII 1936


До Менделя Нойґрошля[242]

71

Пан

Др М. Нойгрошль

Відень

Штернґ.[асе] 11


Вельмишановний Пане Докторе!

Моя дорога приятелька, пані Дебора Фоґель[243], повідомила мені, що в листі до неї Ви виявили зацікавлення моєю книжкою — Цинамонові крамниці.

Насмілююся надіслати Вам цією ж поштою примірник книжки і дуже б тішився, якби Ви вирішили, що варто завдати собі клопоту перекласти будь-що з неї, а може, й усю книжку. У такому разі цей лист був би дозволом на надання прав на переклад.

Будь ласка, вибачте мені, що примірник пошкоджений, але я не маю під рукою іншого, а Вам, напевно, байдуже, чи він новий.

Залишаюся зі щирою повагою.

Бруно Шульц

Дрогобич, 4 XI 1936

Флоріянська, 10


До Мечислава Ґридзевського[244]

72

До Редактора «Wiadomości Literackich»[245]

У № 762 «Wiadomości Literackich» була опублікована почесна для мене рецензія Еміля Брайтера[246] на мою книжку Санаторій під клепсидрою, яка містить, зокрема, абзац такого змісту: «[Шульц] устиг уже створити літературну школу, яка, поза кількома нездарними епігонами, породила серйозні таланти, котрі починають, як, ск. Ґомбрович, шукати нових і незалежних шляхів виразу».

Із тим судженням мені важко погодитися.

Ґомбрович є явищем винятково самородним, яке зросло на власному ґрунті, несучи в собі самому свої джерела та ресурси. Він працює у цілком іншому, ніж я, вимірі дійсності, належить — попри певні окремі видимості — до цілковито іншої письменницької родини та до іншого духовного покоління.

У зв'язку з цілковитою непорівнянністю наших внутрішніх світів, питання про часовий примат є абсолютно байдужим, однак і воно вирішується, поза усяким сумнівом, на користь Ґомбровича. Перша його книжка Спогади періоду дозрівання, в якій він виступає уже цілковито кристалізованою та зрілою творчою індивідуальністю, з'явилася в 1933 p., а між тим мої Цинамонові крамниці були опубліковані допіру в 1934 році[247].

Гадаю, що зайвими є аргументи, покликані заперечити помилкову тезу, якщо її психологічні джерела стають зрозумілими за докладнішого погляду на неї. Пов'язування наших прізвищ і творчості зумовлене певними випадковими збігами, себто відносною одночасністю виходу у світ, безцеремонністю у трактуванні конвенційної дійсності (яка в обох випадках має різні витоки), а особливо труднощами класифікації, спільними для обох явищ.

Таке спрягання наших прізвищ і творчості ілюзорним знаком рівності є, по суті справи, кривдним для нас обох, адже недооцінює істотної автономії та індивідуальності кожного з нас.

Бруно Шульц (Дрогобич)

[дата публікації: 19 VI 1938]


До Жоржа Розенберґа[248]

73

Шановний і Дорогий Пане!

Я зворушений Вашим чудовим подарунком, цінним для мене як свідчення пам'яті та Вашої вишуканої уваги. Сердечно Вам за нього дякую, як і за весь час, упродовж якого Ви жертвували мені так багато зі своєї індивідуальності, під чарівливістю якої я перебував протягом усього часу нашого спілкування. Зізнаюся, що та суміш витонченості й широти натури, дисциплінованості та свободи, незалежності й самоконтролю дуже мені імпонувала. Чар її був тим більшим, що засновувався на покладі добра, дуже стриманого й притримуваного на припоні. Прошу мені вибачити, що я безуспішно намагаюся проаналізувати справу, яка є однорідною, незводимою і не підлягає дефініції — individuum est ineffabile[249] — але то вже хвороблива звичка письменника, котрий мусить усе розкласти на елементи, обговорити, омовити, як, зрештою, ми омовлювали різні питання під час наших паризьких ночей і не уникали жодних суперечок, долаючи зі свободою вільних духів будь-які перепони, породжені двозначним, дражливими та соромними справами. То, зрештою, постулат гуманізму, гуманізація всього життєвого простору, аби щораз менше речей уникало світла думки та ухилялося від слова. Сказане є вже наполовину освоєним. Ще раз згадаю про легкість порозуміння, яке встановилося між нами від першої миті. Це зумовила певна товариськість у гуманізмі, спільна платформа гуманізму, що була нашим трампліном, нашим ресурсом і інстанцією, до якої апелювали наші думки.

Завдяки Вашій тактовності, яка також є еманацією вищого гуманізму, наші розмови ніколи не переступали певної зобов'язувальної об'єктивності. Будучи суто приватними, вони не ставали інтимними. Ми урвали їх задовго до того, як вони встигли досягти меж наших інтелектів, таким чином, щоб вони залишили певну спонуку та голод тривання. Гадаю, що ми зуміли би довго втриматися в тому стані напруги. Сподіваюся, що в мене ще буде змога подальшого розвитку тих стосунків, які так добре і цікаво заповідалися. Пані Марії[250] я ще не переповів нашої зустрічі, я заборгував їй відповідь на останнього листа. Дуже сердечно Вас вітаю і прошу й надалі не забувати.

Бруно Шульц

Дрогобич, 28 VIII 1938

Флоріянська 8[251]


P.S. Бачу, що, на жаль, занотував собі тільки номер Вашого телефону.


До Людвіка Ліля[252]

74

Дорогий і любий Пане!

Не тримайте на мене зла, що я виїхав із Парижа[253], не попрощавшись із Вами. Я здавна маю фобію перед сценами прощання й завше їх уникаю, як тільки можу. Я виїхав минулої п'ятниці вранці.

3 великою приємністю я відчував, що Ви обдаровуєте мене симпатією, що Ви охоче перебували в моєму товаристві. І я почувався добре й безпечно у Вас, хоча Ваш песимізм уділявся мені й інфікував мене смутком. Але то був якийсь лагідний і нешкідливий песимізм — радше статичний і світоглядний, аніж динамічний і афективний.

Я вже знову вдома, замкнений у малому й безпечному колі дрогобицького оточення. Починаю шкільну працю. Осінь, і повсюди цвітуть айстри й жоржини. Конче раджу Вам виїхати кудись у провінцію, бодай до Версалю. Палацу можете не оглядати, але містечко чарівне. Там би я хотів мешкати. Оселіться у французькій провінції, якщо Ви вже конче хочете бути у Франції та поблизу Парижа. Побачите, як там чудово. Мусить бути також дешевше, ніж у Парижі.

Чи Чарський[254] щось відписав на нашого листа? Як ні, то це дуже на нього схоже. Може б, Ви написали до Вінклера[255] на адресу Pionu — Warsz. Chmielna, 33[256].

Я би втішився, якби Ви щось колись написали. Дуже сердечно вітаю й обіймаю.

Бруно Шульц

Дрогобич, 2 IX 1938

Флоріянська 8


75

Monsier

Ludwik Lille

Paris 14 e

51 Bd. St. Jacques 51 [sic!]


Дорогий Пане Людвику!

В числі «Tygodn. Ilustr.» за 4 IX з'явилася Ваша стаття про китайське малярство, підписана «Юніус». Вона займає цілу сторінку й містить близько 200 рядків, тож Ви повинні отримати із розрахунку по 15 гр. за рядок — 30 зл. Однак Ви поки що не зголошуйтеся й надішліть наступні статті, може, інтерв'ю з різними знаменитостями, навіть вигаданими (хто це перевірить?). Тоді Вам доведеться мати когось у Варшаві, хто б ті гроші отримав від Чарського. Нагадую адресу:

Ред. Вацлав Чарський, В-ва, Згода, 12, «Tyg. Ilustr.»

Зичу Вам усього найкращого і передаю серд. поклони.

Бруно Шульц

[5 IX 1938]


76

Monsier

Luis Lille

Paris IV

51, Bd. St. Jacques 51 [sic!]

Франція


Дорогий Пане Людвику! Спасибі Вам за милого та посутнього листа, і прошу мені дарувати, що я не відповідаю однаково посутнім, але тимчасово я на це не здатний. Хочу лише Вам повідомити, що Чарський написав мені, наче звернеться до Вас у питанні про подальші статті, що мене д. втішило. Це свідчить про те, що стаття йому сподобалася. Тож надішліть йому без церемоній усе, що маєте. Чому б то не мала щотижня з'являтися Ваша стаття?

За поради стосовно літографії д. дякую. Баслер[257] також радив мені взятися за літографію. За подальші клопотання у справі перекладу моїх речей також дякую. Постараюся щось перекласти.

Як Ваше здоров'я? Що поробляєте? Як іде робота? Я був кілька днів тому у Варшаві, але з Чарським не бачився.

Вітаю Вас дуже тепло.

Бруно Шульц

[18 IX 1938]


До Романи Гальперн[258]

77

Я сповнений щодо Вас докорів сумління, хоча міг би виправдати перед самим собою мою провину розшарпаністю й дезорганізованістю мого варшавського часу. Я не намагаюся виправдовуватися, є мотивації, котрі, коли прагнеш якомога точніше переповісти справжній стан речей, тим більше видаються штучними й притягнутими за вуха. Добре, що Ви мені нагадали про Рільке[259]. Коли людина перебуває у розпачі від власних поразок (про які ніхто не відає) у творчості, — від згадки про його ім'я стає легше. Існування його книжок є гарантією, що поплутані, глухі маси несформованого в нас можуть іще видобутися на поверхню чудово дистильованими. Точність і чистота дистиляції Рільке є для нас утіхою. Я дуже мучуся моїми спробами писання. Письменник (принаймні такого ґатунку, як я), — то найубогіше створіння на землі. Він безугавно мусить брехати, мусить переконливо представляти як утілене й реальне те, що насправді перебуває у ньому в ницості розпаду й хаосу. Те, що я можу комусь репрезентувати те саме, що Рільке мені, видається мені зворушливим і засоромлює, а водночас бачиться незаслуженим. Я також не сприймаю цього цілком серйозно.

Контакт із Вами буде мені дуже привабливим. Цікаво мені, яким буде контекст того контакту.

Пересилаю Вам примірник Цин. крамниць із цією ж поштою та додаю вирази поваги й симпатії.

Бруно Шульц

Дрогобич, 16 VIII 1936


78

Прошу мені вибачити, що так пізно відписую і що відписую в цілковито змінених обставинах, за яких проблеми, започатковані в нашому листуванні, дивовижно застаріли. Абстрактні справи, в які я завжди був внутрішньо заглиблений, подаленіли. Я переживаю дуже конкретні та важкі особисті клопоти. Моя наречена[260] (чи Ви знали про її існування?) хоче мене покинути, вона вважає моє повернення до Дрогобича спонукою, щоб порвати зі мною контакти. Я не можу, на жаль, відмовити їй у слушності. Вона вже надто довго на мене чекає і марнує свої дні в самоті та в яловій роботі у Статистичному Управлінні. Через мою відразу до практичних справ я занедбав справу нашого шлюбу, коли для того був належний час, і коли вона мене про це просила. Тепер технічні труднощі ще більші, але маю враження, що якби мені вдалося виконати ті формальності — справа не була би ще загублена.

Тільки, чи Вам цікаві мої приватні справи? Ви прагнули контакту з поетом, а натрапили на особу, захряслу у справах найконкретніше-життєвих. На жаль, я тепер лише приватна особа, яка по-людськи страждає, якій земля втекла з-під ніг і яка не знаходить сенсу у своєму житті. Вона, моя наречена, є моєю долею в житті, завдяки їй я є людиною, а не тільки лемуром і домовиком. Вона мене більше кохає, ніж я її, але я її більше потребую для життя. Вона мене врятувала своїм коханням, уже майже занапащеного й запропащеного задля нелюдських країн, безплідних Гадесів фантазії. Вона мене повернула життю й щоденності. То найближча мені людина на Землі.

Чи знаєте Ви, що ще до нашого з Вами знайомства п. Штурм[261] хотів мене скерувати до Вас саме в цій справі, сподіваючись, що Ви мені щось порадите. Йшлося власне про мій шлюб із Юною. Не знаю, на чому він ґрунтував свої надії. Чи маєте Ви досвід у сфері цивільних шлюбів? Чи були б Ви такі ласкаві, і чи могли б Ви щось для мене зробити? Вибачте мені, що звертаюся до Вас із цим. Я викладу Вам мій випадок — може, Ви знайдете для мене якийсь порятунок. Я був би Вам безмежно вдячний. Тож дозвольте мені представити Вам фактичний стан:

Моя наречена є католичкою (її батьки прийняли хрещення). Є певні причини, через які вона не може відмовитися від католицької конфесії. Натомість я не хочу приймати хрещення. Задля неї я зробив лише ту поступку, що вийшов із юдейської громади[262]. За цих обставин можливий тільки шлюб за німецьким законом, чинним у колишній прусській займанщині, скажімо, в Катовицях. Як мене поінформували, у шлюб можуть вступити тільки ті, хто впродовж 3 місяців прожив на території Сілезького воєв[одства]. Можна обійти цей закон, удавано прописавшись в якомусь сілезькому місті. Чи знаєте Ви бодай щось про такі справи? Чи знайомі з кимось, якимось адвокатом, котрий узявся би вести таку справу? Може, Ви знаєте когось, хто нещодавно би взяв цивільний шлюб за німецьким законом? Чи можете Ви бодай щось для мене зробити?

Отакі-то проблеми, довкола яких кружляють тепер мої думки. Щоб хоч якось могти функціонувати, я мушу мати забезпечену [просторову] близькість і контакт із Юною (так звуть мою наречену). Це та стартова точка, від якої я здіймаюся скалою фантазії. Тепер я не можу нічого писати, ані малювати. З нетерпінням чекаю на Вашу ласкаву відповідь. Кілька днів тому отримав листівку від Віткаци[263].

Дуже сердечно Вас вітаю.

Бруно Шульц

Дрогобич, 19 IX 1936

Флоріянська, 10


79

Дорога Пані!

Повідомляю Вам, що непорозуміння між мною та Юною цим разом знову вдалося уникнути, — як надовго, не знаю. Дякую Вам сердечно за інформацію та добрі, теплі слова. Зі здивуванням і радістю я запитую себе, чим викликана Ваша приязнь, чим я на неї заслужив. Чи то не щастя, незаслужене й несправедливе, що книжка приносить нам — попри інші блага — ще й приятелів? Але я приймаю це із вдячністю. У мене сьогодні кращий день, один із спокійних і затишних днів. Маю легку гарячку й лежу в ліжку, не пішов сьогодні до школи. Надворі холодний день, гострий і негостинний, сповнений прози й суворості. Але довкола мого ліжка кружляють добрі духи, поруч зі мною лежать два томи Рільке, які я собі позичив. Час від часу я входжу в його важкий і напружений світ, під багатократні склепіння його небес, і знову повертаюся до себе. Не відаю, чи Ви знаєте Рільке[264]. За вершину його творчості я вважаю Neue Gedichte. Те, що він пізніше писав: Duineser Elegien, Sonette an Orpheus — є вже занадто рафінованим і езотеричним. Маю також поруч під рукою мої малюнки, і часом мені здається, що вони справді добрі, і що я міг би робити ще кращі. Моїм великим ворогом є зневіра в собі, брак любові до себе. Минають довгі місяці, й нічого з того, що я роблю, не отримує мого схвалення, жоден задум, який виринає, не заспокоює мене, ніщо мені не подобається. Цей стан невдоволення собою прирікає мене на бездіяльність. Але іноді гадаю, що ця суворість виправдана і що вона слушно прирікає на загибель речі незрілі й недосконалі. У речей є лише та вада, що треба спершу погодитися на речі недосконалі, щоб набрати розмаху, розпалитись і приголомшити, і десь на межі своїх можливостей знайти речі досконалі. Ваші побоювання, що життя удвох могло би позбавити мене властивого клімату моєї творчості, спонукали мене замислитися. Можливо, самотність була джерелом мого натхнення, але чи життя удвох насправді переламує цю самотність? Чи не залишаєшся самотнім попри все? І чому всі поети міняють зрештою свою самотність на життя удвох? Я маю людський страх перед самотністю, перед тією безплідністю непотрібного й витісненого на узбіччя життя, яке я хотів відтворити в Пенсіонері[265]. І звідси моя втеча в подружжя. Зрештою, то найближча мені й дорога особа, для якої я значу дуже багато — чи то не велика річ — значити для когось усе?

Чи читали Ви мою Весну у вересневому «Skamandrze»? В жовтні з'явиться друга частина тієї Весни, як мені здається, краща[266]. Я хотів би більше дізнатися про Вас, про Ваше життя в минулому. Чи не захотіли б Ви мені щось про себе написати? Ще раз сердечно дякую — дуже відданий і вдячний.

Бруно Шульц

Дрогобич, 30 IX 1936

Флоріянська, 10


80

Дорога Пані!

Чи не діткнув я, або образив чимось Вас у моєму останньому листі? Чому Ви замовкли? Чи, може, Ви того листа не отримали? Адже Ви були сповнені щирого бажання зав'язати зі мною посутнє листування! Чи Ви у чомусь розчарувалися? Я часто думаю про Вас, але мені перешкоджає те, що я не пам'ятаю Вашої зовнішності. Знаю лише, що Ви мали вранішні туфельки на дуже маленьких ніжках, і що потім, коли Ви прибрали капелюшок — стали раптом іншою і молодшою. Що поробляєте? Нещодавно я прочитав Андре Жіда: Льохи Ватикану[267]. Чудовий роман! Прошу його неодмінно прочитати. Чи читали Ви мою Весну в останніх «Skamandrach»? Боюся, що Ваше мовчання означає або пригніченість, або розчарування. Я би тішився, якби виявилося, що причини цього менш серйозні.

Мої стосунки з Юною покращилися, хоча реальна ситуація та ж сама — тобто труднощі укладення шлюбу все ще тривають, — і так само наша вимушена розлука. Від Стася Віткевича отримую час від часу короткі звістки. Чи бачитеся Ви зі Штурмом? Мені б хотілося, щоб Ви почали посутнє листування — ініціювали якусь дискусію, зачепили якусь проблему. Не знаю: чи не здалося мені, що Ви мені розповідали про свою донечку. Де вона? Чи вже велика? Дуже прошу написати кілька слів у відповідь і сердечно вітаю.

Бруно Шульц


Маю намір 1-го XI поїхати на 2 дні до Катовиць, щоб улаштувати рекогносцирування у справі мого шлюбу. Чи могли б Ви мені щось порадити?

[жовтень 1936]


81

Дорога Пані Романо!

Засмутила мене звістка про те, що Ви журитеся з приводу синочка[268]. Але чи Ви не перебираєте міри у своєму розпачі, для якого, здається мені, немає підстав? Наскільки я знаю, припухлі залози та гарячковий стан, або навіть лихоманка — дуже поширена дитяча хвороба. Навіть у нашій родині було кілька випадків. Ці діти виростають у здорових юнаків. Я також думаю, що Ви надміру переймаєтеся, що дитина лежить. Постільний режим потрібен, і дитина не відчуває цього так болісно, як Вам здається. Я сам пролежав якось 6 місяців — мені було тоді 22 роки, — і ті часи у моїх спогадах не видаються мені найгіршим періодом мого життя. Не впадайте у відчай, Дорога Пані Романо, Ви побачите, що це захворювання залоз минеться, і хлопчик видужає без сліду. Я не знаю, чому я подумав, що у Вас дівчинка.

Мене також зажурило те, що Ви пишете про Юну. Я, щоправда, переконаний, що Ви судите про справу на підставі поверхових симптомів, і не знаєте справжньої Юни — проте щось від того жахіття, про яке Ви мені розповіли, мимоволі мені передалося. Скажу Вам правду, що страх самотності не є моїм найглибшим мотивом, який мене прив'язує до Юни. Чи повірите Ви, що таким почуттям і таким палким коханням не обдарувала мене ще жодна жінка, і, мабуть, я вже більше не зустріну вдруге в житті істоти, настільки переповненої мною. Оте її велике почуття полонить мене і зобов'язує. Я не міг би змарнувати того почуття, яке тільки раз у житті трапляється. Це понад мої сили. Крім того, я дуже прив'язаний до неї, люблю її, і мені з нею добре. Я не уявляю собі, щоб наше подружжя було філістерським і міщанським — як Ви собі це наперед уявляєте. Юні дуже подобається моя творчість, кожна нова моя річ її незмірно тішить. Ви справді вбачаєте у зв'язку з цим аж таку небезпеку для моєї творчості? Цікаво, що про це думає Штурм? Чи Ви з ним коли про це говорили?

Дякую Вам палко за клопотання в моїй справі. Я зворушений і дуже Вам вдячний. Я тішуся тією Вашою приязню, яка зовсім незаслужено припала мені в дар. Я не їздив до Катовиць. Маю звідти звістку, що фіктивно прописатися в Катовицях неможливо, бо влада знає про зловживання, які чинять, натомість у сілезькій глибинці досі це ще можна влаштувати. Я дуже хотів би, щоб усе вже минулося. Мені дуже не подобаються такого роду ігрища з владою, і я не вмію таких справ облаштовувати. Я в тих речах дуже безпорадний.

Не хочу скаржитися, але я живу в дуже тісних і обмежених умовах. Я мешкаю у 2-х кімнатах із сестрою-вдовою, дуже милою особою, але хворою та сумною, з літньою кузинкою, яка веде наше господарство, і племінником, 26-річним юнаком, котрий є чимось на зразок меланхоліка[269]. Тому мені здається, що одруження принесе мені зміну на краще. Я не знаю лише, чи подужаю втримати дві сім'ї, бо мої родичі не мають жодних доходів. Пан Штурм та інші клопотали про посаду для мене у Варшаві, але поки що це не дало жодних результатів. Я дуже змучений і знуджений школою — викладаю тепер у середній школі, — і хотів би мати змогу обійтися без посади і жити тільки для творчості. Можливо, я мав би повністю ізолюватися, як Рільке, мешкати сам і не мати нікого.

Коли Ви писали мені одного разу про свою самотність — мені було дуже шкода Вас — я шкодував, що я не вільний. Не смійтеся. Ви маєте такого друга, як Штурм, людину чудову та незвичайну. Про що Ви з ним балакаєте?

Будь ласка, напишіть мені, чи синочкові вже краще, чи спала вже в нього температура, і що кажуть лікарі. Не журіться цим. Це не страшно і завжди минається. Скільки йому років?

Дуже ще раз дякую, і дуже сердечно вітаю.

Бруно Шульц

Прошу привітати п. Штурма від мене.

[початок листопада 1936]


82

Дорога Пані!

Дякую за звістку й думки, завше для мене цікаві, бо вони стосуються моїх справ, а люди ненаситні у слуханні, коли їм хтось хоче говорити про них самих*. Відтоді, коли я Вам писав, мені стало дуже зле, не назовні, натомість різко погіршилася внутрішня ситуація. Я цілковито впав духом. Я сказав собі, що не є ні малярем, ні письменником, ні навіть порядним учителем. Мені здається, що я ошукав світ якоюсь блискітливістю, що нічого в мені немає. Я намагався відмовитися від творчості, жити як пересічна людина, і це мені здається дуже сумним. Окрім того, моє щоденне існування залежить від мого мистецтва, оскільки вартостями, запозиченими з мистецтва, я підпираю моє калічне вчителювання. Подумки я вже позбувся був посади і опинився у крайній скруті. Дивлячись на міських божевільних, на жебраків у лахмітті, я думав: може, невдовзі і я матиму такий вигляд. Ви знаєте, що я не надаюся до жодної чесної праці. Я не можу себе перемогти, не можу знайти жодної принади** в учителюванні. Тим я значно відрізняюся від моїх колег-учителів. Я б хотів байдикувати, нічого не робити, швендяти — мати трохи радості від краєвиду, від небосхилу, відкритого передвечірніми хмарками в ирій. Тоді, може, повернулася б радість життя. В умовах чинного безробіття чутно тільки погрози й напучування. Обов'язок виростає до якихось апокаліптичних розмірів. Загроза скорочення висить над кожним. Кілька років тому в нашій професії ще можна було відчувати спокій безпечного порту, якоїсь життєвої пристані. Було трохи погожості й радості. Тепер радість вигнали з нашого життя, а без радості, без невеликого надлишку радості я не вмію творити. Тільки нічого не кажіть Штурмові про мою нехіть до праці, він того не любить у людях, хоча ставиться до інших із таким розумінням.

* У цьому полягає [секрет] успіху всіх ворожок, хіроманток тощо.

**А я не вмію жити без якоїсь принади, без дрібки перцю, без якоїсь смаковитої приправи життя. [Примітки Б. Шульца].

Ви помиляєтеся, якщо гадаєте, що для творчості потрібне страждання. Це стара зачовгана схема, — либонь, іноді й слушна, — але не в моєму випадку. Я потребую доброї тиші, трохи таємної, поживної радості, споглядальної пажерливості на тишу, на погожість. Я не вмію страждати. Страждання мене не підсилює. А може, я помиляюся.

Я не листуюся з жодною жінкою, крім Юни. Шкода, що ми не знайшли одне одного кілька років тому. Тоді я ще вмів писати прегарні листи. З моїх листів поступово постали Цинам. крамниці. Ті листи переважно були адресовані Пані Деборі Фоґель, авторці Цвітуть акації. Більшість тих листів пропали.[270]

Читання актуальних літературних видань гнітить мене. Я бачу, скільки люди пишуть, а я — нічого. Дякую Вам красно, — не трудіться надсиланням «Wiadomości»[271], не знаю, чи я їх читатиму. П. Штурмові не знаю, що й писати. Я в розпачі — без обґрунтованої рації, і в цьому становищі я є еготистом, замкненим на власних справах. Як то мав би зрозуміти Штурм — він, який цілковито відданий людям, позбавлений приватного життя, антитеза еготизму?

Не журіться Стефом. То мусить трохи потривати, але минеться. Побачите.

Дуже сердечно Вас вітаю.

Бруно Шульц

15 XI 1936


Чи Вам справді ще подобаються Крамниці? Чи Ви вірите в мою творчість?

Передавайте сердечні вітання Віткаци.

Чи можете Ви щось зробити у справі моєї фіктивної реєстрації у Сілезії? У сілезькій глибинці вистачить посвідки про кількатижневу реєстрацію, як мене поінформував один адвокат із Катовиць. Як би те зробити? Але не варто цього брати близько до серця. Вам вистачить власних клопотів, та й, окрім того, Стеф хворий. Зачекаю, аж йому покращає.


83

Дорога Пані Романо!

Ви так мимохідь повідомили мені про втрату посади, наче про мало важливий факт! Адже Ви мали б це уже якийсь час передчувати? Чи маєте Ви якісь види на іншу? Чи Штурм чогось не порадить, не скористається своїми впливами? Дивна річ, що ота справа із залозами Вашого хлопчика так тягнеться! А може, то на іншому тлі? Повідомте мені неодмінно про подальший перебіг, і що каже лікар.

Чи на літературних вечорах Ви бачитеся з кимось зі спільних знайомих? З ким Ви там знайомі? Про листування із Ґомбром[272] я не писав, бо насправді справа була тривіальна — не відомо, з якого дива про неї стільки говорили. Ґомбрович — то дуже цікавий письменник, один із найцікавіших. Чи знаєте Ви про його Щоденник періоду дозрівання? Прошу обов'язково прочитати — сенсаційна книжка. Я не відписував у справі приїзду до Варшави, бо не знав, як воно складеться. Тепер постає так, що я не приїду, або [приїду] дуже ненадовго. Юна їде до Янова, що неподалік Львова. Побачимося у Львові. Приїду, може, сам у справі видання моїх новел[273]. Хочу попередньо залагодити справу шлюбу та поїхати до Катовиць. Я, власне, шукаю когось у сілезькій глибинці, хто би погодився прописати мене в себе. Я не знаю нікого. Навіть не знаю, як ті місцевості називаються. Може, Ви зможете мені щось порадити?

Штурмові я не писав, бо здається мені, що я зайве обтяжую його обов'язком відповіді — людину настільки зайняту, — я вважаю гріхом відбирати йому ту дещицю часу, яку йому інші не встигли урвати. Як Ви можете бодай припустити, що я знеохотився до нього? Як він може таке припускати? Як узагалі можна мати закиди до Штурма? Я сповнений поваги і чулості до цього чоловіка, напишу йому невдовзі.

Я доходжу висновку, що найважливішою причиною моєї депресії є бездіяльність, непродуктивність. А причиною моєї бездіяльності є забобон, що я можу працювати тільки, коли все гаразд, і коли я задоволений, і маю трохи безтурботності в душі. Між тим, у будь-якому настрої слід здолати себе і працювати. Незалежно від погоди і примх настрою. Не питати себе про задоволення, про щастя — зіперти своє життя на праці, на зусиллях, на результатах. Якби мені це вдалося, я був би щасливий.

Минулого тижня я побував у Львові, відвідав мою давню приятельку Дебору Фоґель, дуже милу і шляхетну, мудру людину, а також моїх родичів. Я зголосився прочитати доповідь про Т. Манна[274] в мист.- літ. клубі, але ще не почав її готувати.

Не гнівайтеся за скупий сьогоднішній лист і скоріше відпишіть. Я читаю Ваші листи з великим задоволенням і… полегкістю.

Сердечно Вас вітаю.

Бруно Шульц

29 XI 1936

Малюнок пришлю окремо.


84

Дорога Пані Романо!

Ваш лист засмутив мене. Зі здивуванням упізнаю риса за рисою образ моїх власних депресивних станів. Як подібні між собою, по суті, люди. Так само, як усі мають однакові члени й органи, так само вони переживають ті ж стани. Чи в іншому разі були б можливі книжки і твори мистецтва, комунікація між ними? Але велика новина для мене — Ваша проба пера у прозі! Ви пишете досконало! Питання тільки, чи маєте Ви більший матеріал, чи вистачило б Вам духу на більшу річ. Спробуйте! Мене дивує виразний нарцисизм того короткого твору. Я не приписую його Вам. Це властивість, яка мене завше захоплює в жінці як вираз її принципової іншості, неосяжної для мене гармонії та згоди із самою собою. Це те, що мені назавше зостанеться чужим, а тому привабливим і омріяним. Сам я далекий від нарцисизму, і мені здається якимось метафізичним привілеєм віддаватися йому настільки безтурботно й безоглядно. Пишіть і далі! Кінцева пуанта дуже добра.

Що Вам порадити на Ваші стани? Якусь роботу! Це найкращий наркотик. Я кажу як мораліст, проте я далекий від тих заяложених банальностей. Я кажу з позиції внутрішньої гігієни й техніки життя. То єдиний наш порятунок. Спитайте Віткаци, чи міг би він бодай мить жити й не збожеволіти, чи не накласти на себе руки, коли б він не мав роботи.

Читаю тепер Змори Зеґадловича[275]. Дуже те мене цікавить і розпалює. Поза межами тієї книжки я бачу контури іншої книжки, яку сам хотів би написати. Отож, властиво, не знаю, чи читаю книжку [Зеґадловича], чи оту потенційну й не втілену. Так читається найкраще, коли поміж рядками я вичитую себе, власну книжку. Так ми читали в дитинстві, тому пізніше ті ж книжки, колись такі багаті і сповнені плоті, — пізніше, у дорослому віці стали наче дерева, позбавлені листя, — наших дофантазувань, якими ми закитовували їхні прогалини. Нема вже ніде тих книжок, які ми читали в дитинстві, розвіялися, — зосталися голі скелети. Хто мав би ще в собі пам'ять і м'якість дитинства, — мусив би їх написати знову, такими, якими вони були тоді. Постав би справжній Робінзон і справжній Гулівер.

Тішуся, що синочкові вже добре. Ви бачите, що минулося. А однак Ви не тішитеся й маєте тепер інші зажури. Що буде з Вашою посадою? Може, підете до ГСУ[276]? Що поробляє Стась[277]? Попросіть його, щоб він мені щось порадив у справі реєстрації у сілезькій глибинці. Він має там знайомства. А може, Штурм міг би щось зробити? То мусить статися нагально, бо приблизно 20-го я хочу їхати до Катовиць. Припильнуйте це. Я клопочуся тепер про переведення до Львова. На Свята маю намір на кілька днів приїхати до Варшави. Звичайно, побачуся з Вами. Дуже сердечно вітаю.

Бруно Шульц

Дрогобич, 5 XII 1936


85

Сердечно Вам дякую за листа. То мені слід було мучитися докорами сумління і скаржитися на самого себе, що я Вас віднадив. Я кілька разів питався в листах до Ліберверта[278], як справи у Вас та Вашого синочка. Я усе якось не міг написати. Добре, що Ви зважилися перервати цю мовчанку. То чому б я мав ображатися на Вас?

Якщо Ви знаєте про те, то, певно, Вам відомо, що між мною та Юною стосунки розірвані, чи, принаймні (як тішу себе ілюзією) на неокреслений термін призупинені[279]. Дуже мені її шкода, не знаю, що вона поробляє після таких тяжких випробувань, на листи не відповідає. Шкода мені нас обох і всього нашого минулого, приреченого на знищення. Такої другої, як вона, я вже не знайду.

Зараз я живу дуже марно, нічого не пишу. Мене підтримує надія, що, може, на канікулах я здужаю кілька тижнів провести у повній самотності — наодинці лише із собою — хоча не знаю, чи витримаю тепер із самим собою. Мені б хотілося десь зашитися в повній самоті.

У травні з'явиться моя книжка[280], яка мене не тішить, а навпаки, сповнює занепокоєнням і побоюваннями. Що Ви поробляєте? Як Вам ведеться? Як поживає Ваш синочок? Напишіть мені про себе розлого. Ще раз палко дякую, що пам'ятаєте. Не можу більше сьогодні писати.

Бруно Шульц

30 IV 1937


86

Дорога Пані Романо!

Не знаю, чи цей лист ще Вас наздожене. Дуже шкода, що Ви не написали мені раніше, позаяк я донедавна перебував неподалік од Вас, у Боберці поблизу Ломни, і ми б із Вами могли побачитися. Я оце щойно повернувся звідти, де дуже нудьгував, попри те, що завжди вважав благотворним на мене вплив самотності. Шкода мені, що й Ви зазнали різних прикрощів. Якщо я зараз і зазнаю чогось, то радше у загальному та філософському, аніж особистому плані. Звичайно, я б охоче з Вами побачився, але моя рухливість д. обмежена через брак грошей. Ви б мали бути дуже близько, ск., у Трускавці — де, до речі, д. гарно. Що той Гатлінберґ пише про кохання? Як на мене, то я шукаю радше ліків від нездатності любити, ніж від любові. Я заздрю людям, які вміють кохати.

Дуже сердечно Вам дякую за готовність допомоги, яку Ви мені пропонуєте. Чи могли б Ви, ск., виклопотати для мене редакційну посаду у Варшаві? Не хочу багато писати, бо, може, цей лист Вас уже не застане. Моє прізвище завжди звучало саме так, як Ви його написали. Дуже сердечно Вас вітаю і зичу всього найкращого.

Бруно Шульц

Дрогобич, 24 VII 1937


87

Дорога Пані Романо!

Здавалося б, що на Ваше запитання стосовно пропозиції приїзду можна без ускладнення, зрозуміло і рішуче відповісти. Тим часом це не так. Моя реакція на Ваше запрошення змішана: вона складається з імпульсів і гальмувань напереміну. Боюся наразити наше знайомство на випробування кількаденним візитом у дещо гнітючих для мене обставинах. Проаналізую, звідки береться мій опір, що мене в цьому починанні — прецінь приємному — пригнічує. Отож, кумедно, до якого ґатунку депресій схильна нервова вдача мого зразка: спершу думка, що я чиню таку незвичайну річ, як подорож, мета якої полягає винятково у приємності, — а отже, відсутня санкція будь-якої серйозної мети, відтак ризик невдачі, розчарування, яке б я міг Вам заподіяти, або сам зазнати, а ще обмежені кошти, потреба рахувати гроші, ризик, що Вам доведеться надміру витратитися. Може б, я мав усе те промовчати, коли вже вирішив приїхати. Але позаяк Ви вимагаєте щирості, то я з Вами щирий — для мене та щирість є своєрідним перестрахуванням у разі невдалої імпрези, способом зняти з себе відповідальність. Це не надто джентльменська риса, але такий уже я є. Тож залишаю Вам вирішувати, чи, попри ті мої нехоті, Ви забажаєте прийняти мене і розділити зі мною відповідальність за ризик цього вчинку. Що ж до імпульсів, які мене схиляють до відвідин, обмежуся лише ствердженням, що вони відчутні, проте не вдаватимуся в докладніший їх аналіз. Якщо Ви й надалі хочете, щоб я приїхав, то прошу мені негайно написати, як довго Ви ще там залишатиметеся, і чи було б Вам зручно, якби я приїхав у четвер або п'ятницю. Вдома я вже понад 3 тижні тримаю коректуру моєї нової книжки[281], яку із нехоті до неї ще не закінчив. Мушу це перед виїздом залагодити, інакше воно мені тяжитиме на серці. Я також хотів би ще написати рецензію на книжку К. Міхаеліс, замовлену «Wiadomościami»[282].

Переказую сердечні вітання.

Бруно Шульц

Дрогобич, 3 VIII 1937


88

Дорога Пані Ромо!

Хотів би Вам щиро подякувати за тих кілька днів, які ми провели разом. Боюся, що Ви були мною трохи розчаровані, а щодо мене, то я повернувся додому навдивовижу жвавий, зміцнілий та активний духовно. Це тривало цілий тиждень. Я багато за той час міркував, читав, нотував. Я перебував, так би мовити, в добрій формі. Щоб повного мірою відчувати себе добре, мені забракло тільки «самоствердження», якогось результату. Я також думав про Вас і про причини Вашої непродуктивності — істоти, так щедро й так всебічно обдарованої природою. Ви, однак, мусите напружити всі сили і змусити себе — до продуктивності. Для людей певного ґатунку життя без творчості — цілковито позбавлене чарівливості.

Я також застановляюся над моєю власною, такою тривалою непродуктивністю. Я виправдовую її та виправдовуюся сам, — хоча важко це мені пояснити. Я знайшов місце у листі Ріхарда Ваґнера[283], під яким я міг би підписатися (si parva cum magnis…). У листі йдеться: «Властиво впрягаюся в ярмо роботи — щоразу — з розпачем: коли я роблю це і коли я знову мушу вести життя, сповнене важкої праці та незліченних труднощів, коли я пірнаю у світ фантазії, щоб там знайти відшкодування за зречення на цьому світі — я вимагаю, щоб мені в цьому допомогли. Я не можу тоді жити, як собака, спати на соломі і пити прісний відвар: я мушу відчувати душевне піднесення, мушу звідусюди відчувати сповнення і заспокоєння, — якщо мені має вдатися та понадлюдськи важка справа творіння неіснуючого світу…»

Що стосується мене, то я хотів би мати in continuo — впродовж багатьох місяців вільний час для думання, читання, для внутрішньої роботи. Стільки бо речей слід переосмислити, стільки впорядкувати. Також украй погано врегульоване питання моєї духовної дієти. Я відчуваю голод на ідеї, книжки, нові інтелектуальні системи. І бодай би ті періоди депресії не поверталися — які мене паралізують! Може, слід було би полікуватися в якогось психіатра. Ці депресії дезорганізують мене, перешкоджаючи регулярній праці. На сім днів тижня у мене може зо шість отруєних нею.

Цілком можливо, що цими днями я приїду до Варшави. Пані Кістер (із «Roju»)[284] викликає мене у справі різних питань щодо моєї книжки. У такому разі я, звісно, насамперед прийду до Вас.

Чи їздили Ви до Казімежа? Чи бачили, може, Ліберверта?

Чи бачили Ви п. Штурма? Передавайте йому від мене сердечні вітання. Я давно збираюся йому написати, але мляво мені це йде. Занадто багато сумних спогадів пов'язано з його особою[285].

Тепер іще одна справа, з якою я до Вас звертаюся. Звернулися до мене батьки одного юнака, котрий був моїм учнем, а пізніше, під час навчання в Любляні, в Югославії, був заарештований за звинуваченням у підривній діяльності. Йдеться про залагодження у міністерстві зак. спр., де лежить клопотання сім'ї колишнього в'язня. Той юнак серйозно хворий на легені. У белградській в'язниці він уже помирав, але якимось дивом очуняв, і через 3½ роки був звільнений. Поліція, не чекаючи паспорту, по який він подався, доставила його на угорський кордон (мабуть, sekatura). В Угорщині як особу без документів його заарештували та утримують у т. зв. Шубгаус у Будапешті, поки він не одержить документів. Польське консульство в Белграді повідомило батьків, що паспорт воно переслало угорській поліції. Відтоді минуло кілька тижнів, упродовж яких не було жодних звісток від в'язня чи від пол. консульства в Будапешті, ані від поліції в Будапешті, попри кількаразові запити. Батьки написали клопотання до мін. зак. спр., щоб воно нагадало про справу пол. консульству в Будапешті. Жодної відповіді. Йшлося би про пришвидшення нагадування, оскільки звільнений в'язень хворий і перебуває там у найгірших умовах. Чи знаєте Ви когось, хто міг би звернутися до міністерства та підтримати клопотання батьків? Хлопця звуть Ізаак Фоєрберґ[286]. Прошу Вас повідомити, якби щось пощастило зробити.

Дуже сердечно Вас вітаю, кланяюся Стефанкові.

Бруно Шульц

16 VIII 1937


89

Дорога Пані Ромо!

Дякую за швидку відповідь і за добрі слова. Коли сам не маєш певності в собі й віри, — дуже допомагає чужа, хоча й не здатна цілковито замінити власну. Мені бракує не так віри в мої здібності, як чогось більш загального: довіри до життя, безпечного спочивання у власній долі, віри в остаточну прихильність буття. Я мав це колись, навіть про те не відаючи. Та віра, та довіра вивільняє в нас резерви творчості, є тим багатим, ситим і теплим кліматом, в якому визрівають пізні й важко досяжні плоди. Випадки, коли життєві нестатки, трагедії стають творчими, мені незрозумілі. Той ґатунок продуктивності мусить бути цілком інший, ніж мій.

Якщо я хочу усвідомити собі мій теперішній стан, то мені спадає на думку образ пробудженого із глибокого сну. Хтось прокидається до яви, він іще бачить потопаючий у забутті світ снів, іще має перед очима його посутенілі барви й під повіками відчуває м'якість мрії, — а вже накочує на нього новий, тверезий і бадьорий світ яви, і, сповнений іще внутрішнього лінивства, він дозволяє втягнути себе — опираючись — у його справи й процеси. Так у мені моя особливість, моя винятковість, не зникаючи, наче поринає в забуття. Вона, яка мене затуляла від атак світу, лагідно відсувається вглиб, а я, наче випущена з лялечки комаха, виставлена на бурю чужого світу й вітри небесні, ніби довіряюся вперше стихіям. Куди мене це приведе — не знаю. Чи та нова тверезість є лише пусткою після зникаючої творчої імли, чи є новим голодом світу, новою конфронтацією із зовнішньою стихією — не знаю. Особливість і незвичність моїх внутрішніх перебігів герметично мене замикала, робила невразливим, неохочим до інвазії світу. Тепер я наче повторно відкриваюся світові, і все було б добре, якби не той ляк і не те внутрішнє здригання, як перед ризикованою імпрезою, котра провадить бозна куди.

Що у Вас? Яка внутрішня ситуація? З ким Ви бачилися? Чи Віткаци щось Вам написав? Не знаю, чи зараз приїду, очікую звісток із «Roju» в тій справі. Маю у Варшаві небожа, інж. Вільгельма Шульца[287], дуже енергійного та мудрого хлопця (при тому д. гарного), який був би радий мені від щирого серця допомогти вибратися із Дрогобича. Чи можу я його скерувати до Вас, щоб він у Вас шукав натхнення і вказівок до дії?

Сердечно дякую Вам за таке беручке ангажування у справу того бідного Ф.[288]. Він зовсім мені не родич, а лише мій колишній учень і нещасний хлопчина. Його батьки д. бідні, вони нічого для нього не можуть зробити. Я скажу їм, що вони мають вчинити, і чекатиму на результат. Не гнівайтеся, що я Вас потурбував цим, але Ви діяли не у лихій справі.

Дуже сердечно вітаю Вас і прошу про частіші звістки.

Бруно Шульц

Дрогобич (між 20 і 26 VIII 1937)


90

Дорога Пані Романо!

Не гнівайтеся, що Ваші клопоти й турботи я винагородив відмовою. Якщо Ви будете такі ласкаві докладніше поміркувати над моїм становищем, то погодитеся, що я не міг прийняти тієї пропозиції. Я вже Вам колись казав, що маю 3 особи на утриманні (сестру, кузинку, небожа), яких не можу цілком покинути на ласку долі. Зараз я заробляю близько 300 зл. на місяць. Коли б я отримав у Варшаві заняття на подібних умовах, то виїхав би, оскільки за 200 зл. міг би там себе утримувати, а 100 зл. посилав би родині. Проте у п. Рамберґа[289] я мав би від 2 до 6 годин — заробляв би щонайбільше 100 зл. Для тих кількох годин я не можу покинути державної посади (VII служб. ступ.), яка мені гарантує пенсію. Я не маю достатньої відваги, достатнього імпульсу чи запалу, щоб учинити такий ризикований крок. Маю, втім, ілюзію, що можна отримати щось краще, якби тим з усією енергією зайнятися. [То] не є ілюзією, що я хочу Вас заохотити до більших зусиль! Я добре знаю, в яких важких умовах Ви працюєте, і що Ви не маєте легкого життя. Я не сподівався, що Ви знайдете при тому всьому ще й час і бажання, щоб пам'ятати про мене. Не бачу також способу, щоб Ви могли для мене більше зробити, але, попри це, не зрікаюся надії. Прошу мені вибачити, що, рекомендуючи Вам мого небожа, дозволив собі жартома для заохоти додати, що він симпатичний (це далебі одна з найпомітніших його рис). Я не мав при тому жодних прихованих думок. Зрештою, поміркувавши, я відмовився від наміру вас познайомити, боюся, що небіж є надто незалежною натурою, щоб він міг працювати у спілці з кимось. Свого часу він розгорнув велику запальну акцію на мою підтримку, побував у Вежинського[290], у Штурма, у Чарського[291] в моїй справі. Але тепер він надто поглинутий власного кар'єрою, щоби змогти цим інтенсивно зайнятися. Що стосується Ґомбровича, то я спробую ініціювати знайомство між вами, позаяк варто, щоб Ви з ним запізналися. Чи можу я йому просто написати, що Ви б хотіли з ним познайомитися? То було б найпростіше.

Не пам'ятаю вже, про що я Вам писав у останньому листі. Мій власний діагноз мого психічного стану та моєї внутрішньої ситуації постійно змінюється й трансформується. Мені здається, що світ, життя є для мене важливими лише як матеріал для творчості. У мить, коли я не можу творчо утилізувати життя, воно стає для мене або страшним і небезпечним, або убивчо-яловим. Утримати в собі цікавість, творчий стимул, протистояти процесові яловіння, нудьги, — ось найважливіше та найпильніше для мене завдання. Без того перцю життя я потраплю в летаргію смерті — за життя. Мистецтво призвичаїло мене до своїх подразників і гострих сенсацій. Моя нервова система має вибагливість і делікатність, яка не доросла до вимог життя, позбавленого санкції мистецтва. Боюся, що наступний рік шкільної праці мене вб'є. Коли я ще був молодшим і жвавішим, то міг це якось витримати. Тепер воно мені виходить горлом. Може, на противагу тому чавильному валкові школи зажити розпусти? То вже мені спадало на думку. Але то мене надто нервово разить і виснажує — в таких важких і небезпечних умовах, які я тут маю: маленьке місто — учитель. Щоб мати змогу творити, я мусив би мати особливо добросердний і сприятливий клімат довкола себе — добру віру в себе, тишу, безпеку… Я тепер більш зрілий і багатий, ніж тоді, коли писав Цин. крамниці. Не маю вже тільки тієї наївності, тієї безтурботності. Я не відчував тоді за собою жодної відповідальності, жодного тягаря, писав для себе. То велике полегшення. Я добре розумію, що такий собі Берент[292] не читає жодної критики про себе, уникає преси. Він витворює собі штучну самотність, порожнечу, в якій творить. Це потрібно. То правда, що у Варшаві я не мав би тієї творчої самотності. Але зате мені б не загрожувала та смерть від нудьги, знудження, жахливе блювотиння від безплідності життя. Через певний час я сховався б у тишу, щоб писати. У тому, що я кажу, можна зауважити чимало суперечностей, але Ви мене зрозумієте, якщо вдумаєтеся в моє становище.

Може, Ви б могли мені позичити десь Гусерля[293] (німецький філософ). Може, я попрошу Віткевича. Взагалі, я б хотів абонуватися в якійсь великій варшавській бібліотеці, яка висилає книжки у провінцію. Чи, може, краще те зробити у Львові?

Чи Ви в мені не розчарувалися? Чи будете ще щось для мене робити? Я це відчуваю, знаю, і Ви не мусите мене переконувати, що Ви дуже хотіли мені допомогти. Ви тепер єдина, хто в цьому справді зацікавлений. Пам'ятайте про мене і невдовзі відпишіть.

Сердечно вітаю.

Бруно Шульц

30 VIII 1937


91

Дорога Пані Ромо!

Після повернення з Варшави у мене увесь час був якийсь період затишку та спокою. Побачення з Юною, замість роздратувати й обурити мене, якось мене заспокоїло. Я знайшов її цілком умиротвореною, погодженою з фактом розставання, і це мене протверезило, її вартість для мене більшає або меншає залежно від вагань, яких зазнають мої уявлення про її прив'язаність до мене. Оскільки ту справу нелегко вирішити, і вона й надалі показується мені в різних аспектах — залежно від спогадів, які мені спадають на гадку, — то моя депресія і жаль усе ще лежать причаєні та готові до стрибка. Зараз, ск. мені подумалося, що її спокій міг бути удаваний, це може бути поза, продиктована чи то гордістю, чи то імперативом самоконтролю. Але байдуже.

До мого доброго самопочуття спричинилося — прошу не сміятися з мене — Ваше ясновидіння чи інтуїція, яка провістила продуктивний для моєї творчості період. Чи Ви пригадуєте? До того додалося ще якесь внутрішнє відчуття повноти й потенціалу, володіння достатніми ресурсами і резервами. Позаяк я тепер постійно думаю про переклад на якусь європейську мову, мені спало на думку написати якусь річ одразу німецькою мовою. Я це частково втілив і почав писати німецький твір (маю вже понад 20 стор. зошита)[294]. Донині я був ним досить задоволений, сьогодні вперше стався напад сумніву, який мені загрожує отруєнням цього починання. Але, може, ще його врятую. Мова не завдає мені особливих труднощів, я рухаюся в ній із майже цілковитою свободою, але твір страждає від певної нездатності до остаточного зусилля, до новаторської меткості — засадничої хвороби, від якої тепер потерпає моя творчість. Допіру після того, як перепишу, зможу зрозуміти, чи річ чогось варта.

На моє exposé про Цинам. крамниці[295] не маю з Італії жодної відповіді. Це мене дивує і засмучує. Пропозиція надійшла від італійської сторони і була д. тепла[296]. Чому ж тепер на два листи жодної відповіді? (Я, мабуть, розповідав Вам про ту пропозицію?)

Що у Вас чутно? Чи Ви все ще такі запрацьовані? Чи й далі годі уникнути ліквідації Вашого бюро, про яку Ви розповідали? Чи маєте Ви вже якісь плани або перспективи? Як Ви почуваєтеся? Чи бачитеся з кимось? Чи бачилися Ви зі Штурмом? Рівночасно я пишу про Вас Ґомбровичу. Сподіваюся, що мені вдасться організувати якесь зближення між вами. Але він зараз чомусь нездужає, і не у кращій формі.

Я хотів би отримати незабаром від Вас кілька слів, дізнатися, як Вам ведеться зовнішньо та внутрішньо. Чи напишете Ви мені?

Дуже сердечно вітаю.

Бруно Шульц

Дрогобич, 29 IX 1937


92

Дорога Пані Ромо!

Мені не щастить із Ґомбровичем. Він тепер зазнає якихось депресивних станів і уникає людей. Ґомбрович пообіцяв мені, що, коли чутиметься краще, зателефонує до Вас. Мені написав також Віткаци. Він порвав із Ґомбровичем, натомість помирився з Марусею Каспрович[297], у котрої тепер часто буває. Він радить мені цілковито змінити тематику «з метою розтягнення яйцепроводу, щоб вчинити остаточне сім'явиверження». Але прошу Вас, не цитуйте йому цю фразу, бо буде мене звинувачувати в неделікатності, хоча тут ідеться про мою, а не його потенцію.

Я вже доволі давно закінчив мою німецьку новелу[298], але переписування йде вкрай повільно через різні інші заняття і малу певність у написаній речі. То буде доволі довга річ, тематикою споріднена з Санаторієм Під Кл.

На жаль, із тією італійською пропозицією поки що якось тихо, жодної відповіді на моє exposé про Крамниці двома мовами. Трапилося це за посередництва п. М. Хазен[299], піаністки, з якою я познайомився в Закопаному, і яка має шалені знайомства у світі.

Чому Ваше самопочуття таке лихе? Що б могло Вам дати трохи спокою та внутрішньої стабільності? Як Вам пасує з підрізаним волоссям? Тішуся, що Ви закінчили заміну. О, якби Ви могли заробити трохи грошей, щоб виїхати на кілька тижнів за кордон. Я про це також мрію. Про Юну я останнім часом не згадую. Минулого тижня я зазнав такого сильного нападу родинного гніву, що подумав уже, що цим разом таки відокремлюся від них і оселюся осібно. Якось знову все полагіднішало, але не виключено, що я переїду. Як Ви радите мені зробити? То буде на шкоду родині, адже мені доведеться платити за кімнату й обслуговування.

Не гнівайтеся, що я так мало пишу, але маю багато шкільних та інших занять. Невдовзі напишу знову. Поки що мені не трапився пристойний переклад для Вас.

Дуже сердечно вітаю.

Бруно Шульц

Дрогобич, 13 X 1937


93

Дорога Пані Романо!

Будь ласка, не думайте, що я забув про Вас, однак серед постійної смутку та депресії я не доходжу до того, щоб ці думки втілити у формі листа. Але настільки тривале мовчання, яке залягло поміж нами, починає мене непокоїти. Що Ви поробляєте? Як синочок? Чи Ви й далі маєте так багато роботи? Як настрій?

Мої останні дні проминули під разючим, приголомшливим враженням, яке справила на мене книжка Ґомбровича[300]. Будь-які спроби класифікувати цю книжку оманливі. Це книжка дуже значної міри, новаторська і сенсаційна. Я ставлю її як духовний подвиг поруч із такими явищами, як Фройд[301] або Пруст[302]. Він писав мені, що надсилає Вам примірник своєї книжки. Я впевнений, що й Ви будете вражені. Хочу написати про цю книжку, але досі не можу зібратися, хоча вона мене хвилює та збурює. Я нею наснажений. Сам Ґомбрович — хоч як дивно — дуже пригнічений і стурбований долею своєї книжки. Дивне відчуття, коли з кимось спілкуєшся на такому довірливому рівні, а тут раптом з нього вистрілює геній. Ґомбрович геніальний.

Я отримав лист від пані Кунцевич[303] про цю книжку — найвищі похвали.

Моя книжка все ще не з'явилася, але Ґомбр. повідомляє, що вийде найближчими днями. Я не пишу нічого. Німецьку новелу (30 стор. машинопису) я завершив і дав на оцінку Берманові[304], перекладачеві Вітліна[305] німецькою.

Зрештою, в мене нічого нового. Чекаю занепокоєно звісток від Вас.

Дуже сердечно вітаю.

Бруно Шульц

16 XI 1937


94

Дорога Пані Ромо!

Оце щойно приїхав додому, лежу, нарешті, в моєму ліжку і хочу Вам дуже сердечно подякувати за Вашу доброту і приязнь. У натовпі людей я не міг Вами зайнятися так, як Ви цього заслужили, — вже бодай як ініціаторка того вечора. Мені здавалося, що Ви почуваєтеся трохи сиротливо. Щиро перепрошую, якщо Ви не чулися так добре, як воно мало би бути. Не знаю, чому — я вийшов із того вечора трохи пригнічений чудовими виступами диспутантів і з нехіттю до мого власного, але це вже поволі минає[306].

Хочу Вам лише тих пару слів написати, щоб Ви не втратили віру в нашу дружбу, яка буде д. довговічною.

Яким був подальший перебіг вечора? Чи багато ще виступали? Чи Ви познайомилися з пані Кунцевич? Чи Ви чули, що Брохвич[307], отой високий блондин, запропонував мені свою підтримку у справі німецького перекладу Крамниць?

Щиро дякую Вам за все і обіцяю в майбутньому бути менш неуважним і розпорошеним.

Вітаю Вас найсердечніше і цілую руки.

Бруно Шульц

12 І 1938


Подякуйте сердечно п. Краґен[308] за її ентузіазм у ставленні до мене і вибачтеся, що я не зміг підійти до неї й подякувати їй.

Чи Ви віддали Комету Ґридзові[309]?

Спасибі вам велике! Вибачте за папір — не маю іншого. Книжку[310] завтра надсилаю!


95

Дорога і Добра Пані Ромо!

Ваш лист дуже мене зворушив, Дорога Пані Ромо. Ви себе недооцінюєте і недооцінюєте важливості Вашої приязні для мене. Я не перестаю собі дорікати, що занедбав Вас під час виступу, але виправдовую себе тим, що я невідпорний до осіб, які мені нав'язуються, а там маса люду кинулися до мене і достоту відтяли мене від Вас. Прикро мені було також, що я не міг провести з Вами останні хвилини перед від'їздом, але мій племінник — людина трохи важка й неотесана, я боявся, щоб не виникла через спільну їзду якась [прикрість — слово закреслене, примітка Єжи Фіцовського], дисонанс. Ви переоцінюєте мою вразливість і мій вибух після промови Айґера[311]. Мені воно байдуже, і ніколи б мені на думку не спало докоряти Вам, що Ви ініціювали цей вечір. Ґомбрович пише мені, що ми зробили йому величезну послугу, що ефект був вражаючий, як його звідусіль інформують, і він нам дуже зобов'язаний. «У будь-якому разі це має велике значення для книжки, збуджує, створює сенсацію, надає сміливості тим, хто має подібні погляди, і робить рух», — ото слова Ґомбровича. Сподіваюся також, що Ґомбрович отримає нагороду для початкуючих[312], яка має велике моральне значення.

Натомість мене схвилювала звістка про Вашу хворобу. Не слід із цим жартувати, лікуйтеся сумлінно. Боюся, що це потриває більше тижня. Не легковажте цієї справи і порадьтесь у хорошого лікаря, не вільно цього занедбати, якщо Ви хочете уникнути прикрих ускладнень. Пообіцяйте мені, що Ви сумлінно виконуватимете вказівки лікаря.

За розпечатаного Ґомбровичевого листа, звісно ж, не серджуся, у нас немає жодних таємниць. Я також від п'ятниці лежу з легким грипом, завтра вже хочу йти до школи. Отримав листа від проф. Хвістека[313], в якому він пропонує мені свою допомогу у переїзді до Львова, але йдеться про середні школи. Якось мені це не дуже посміхається. Я зрісся з Дрогобичем, водночас боюся, що робота в загальноосвітніх школах, д. переповнених, мучитиме мене ще більше. Що б Ви порадили?

Дякую Вам за попередження стосовно Брохвича. Я не писатиму до нього. Почекаю, чи він щось напише. Він дав мені адресу перекладачки у Відні, моєї давньої знайомої. Я їй написав.

Ґомбровичеві Еґґа Гаардт[314] дуже сподобалася, він має намір підтримувати це знайомство у Варшаві, вона справила на нього велике враження.

Мене глибоко зворушують докази Вашої прив'язаності та оте велике бажання допомогти мені. Зичу Вам, щоб Ви змогли винайняти собі помешкання, де б могли й мене гостити під час перебування в Варшаві. Приймаю Ваше приятельське «Ти», але, на противагу до Вас, хотів би почати від усного «Ти». Для мене писання є більш сором'язливим, аніж мовлення. Зрештою, почніть Ви — я спробую.

Спасибі Вам, що віддали мій рукопис до «Wiadomości»[315]. Чи вклали Ви його у конверт і адресували? Може б, Ви були такі ласкаві якогось дня о 4—6 г. зателефонувати, чи отримали рукопис?

За виступ я отримав 50 злотих, потім Мельцер[316] мені дорікнула, що він був занадто коротким.

Додаю листа до Ванди Краґен і прошу Вас ласкаво передати його їй. У мене немає її адреси. Я не зміг навіть із нею привітатися й подякувати за таку прихильну про мене думку. При цьому вона мала різні прикрощі.

Бажаю Вам якнайшвидшого одужання і всього найкращого, ще раз сердечно дякую за все і сердечно Вас вітаю.

Бруно Шульц

18 І 1938


96

Дорога Пані Ромо!

Боюся, що Ви мене переоцінюєте, що Ви впадаєте в екзальтацію. Це однаково хворобливий стан і для суб'єкта, і для об'єкта цієї екзальтації. Це певна розпуста відчуття, приємна для мене, але я побоююся «katzenjammeru». Я не бачу причин, щоб не дати Ванді Краґен певної компенсації за прикрощі, яких вона зазнала внаслідок свого сповненого ентузіазму виступу про мене. Крім того, треба її як рецензентку добре налаштувати на майбутнє. Думаю, що Ви зможете вручити їй цього листа.

Тішуся, що Вам краще. Це, мабуть, усього лише подразнення міхура, але будьте обережні: дієта!

Стосовно Еґґи Гаардт — я не прихильний до неї, і взагалі, небезпека прихильності мені не загрожує. Єдиною небезпекою є для мене сильна чуттєва прихильність жінки. Я радше реактивна натура, і це мене захоплює, але й те трапляється рідко. Попри це, напишу Ґомбровичу, щоб він мені не перешкоджав. Люб'язно з його боку, що він так лояльно ставиться до справи.

Велику приємність справили на мене Ваші слова про книжку[317]. Це дуже добре, що вона Вам подобається. Мало бракувало до того, щоб я перестав у неї вірити. Ніхто, крім Вас, мені нічого доброго про неї не сказав.

Гроші в Познань я надіслав, і, хоч як дивно, ні підтвердження, ні подяки не отримав. Мені через делікатність незручно про це запитати. Тільки тепер я зрозумів Ваш заголовок. Тож це перехід на «ти»? А отже, не будемо дріб'язковими, будьмо на «ти», дорога Ромо.

Тож можеш зробити з листом до В. Краґен, що забажаєш. Що стосується публікації звіту про Ґомбровича, то Ґридзевський уже його узяв до «Skamandra», тільки мушу йому надіслати. Дякую Тобі за передану Комету.

Той Сандауер[318], котрий пише в «Ріопіе» про Ґомбр., то мій добрий знайомий, 23-річний хлопака, дуже інтелігентний. Цю статтю я давно вже знав у рукописі. Він живе у Кракові.

Не гнівайся, що нині тільки короткий лист.

Бувай здорова, вітаю Тебе сердечно.

Твій

Бруно Шульц

Дрогобич, 23 І 1938


97

Дорога й Кохана Приятелько!

Я занепокоєний Твоїм мовчанням. Чи образив я Тебе чимось, чи щось Тебе засмутило або знеохотило? Як Твій жовчний міхур, чи не заявляє він уже більше жодних претензій? Як Твій настрій?

Я був 3 дні у Львові — без потреби. Змарнував там свій вільний час, який міг би краще спожити, і повернувся хворий. Лежу від середи із запаленням трахеї, але без лихоманки і майже без болю. Я міг би щось зробити, але волію думати. Добре мені якось думається й укладається. Може, щось із того та й буде.

У Львові я бачився з Юною. Вона й далі без посади і у фатальному гуморі, але д. елегантна і симпатична. Я був із нею у Хвістеків, де нею захопилася панна Хвістек[319], 19-річна чудова дівчина з незвичайними здібностями. Може, знаєш, яку б для неї (Юни) знайти посаду?

Чи вважаєш Ти вагомою мою кандидатуру на нагороду «Wiadomości»? Чи не знаєш чогось докладнішого про це? Припускаю, що мою кандидатуру запропонував тільки Вітлін. Чи можливо, щоб хтось його в цьому підтримав[320]?

Брохвич надіслав мені свою книжку з проханням написати рецензію. Я відписав йому, що припинив писати рецензії, і щоб він не ображався. Маю враження, що то графоманська книжка, хоча начебто Ґомбрович нею захоплювався (не знаю, чи щиро).

В «Chochole»[321], новому сатиричному виданні, Корабйовський (Стронць) )[322] умістив потворну, хоч і влучну пародію на мою прозу. В «Pionie» з'явилася в постаті рецензії стаття Сандауера Про творчість міфологів[323], у якій ідеться про Ґомбровича і Шульца. Окрім цих, мені не відомі жодні рецензії, бо я не передплатив пресових інформацій.

Певно, Ти не бачилася з Віткаци? Як Тобі живеться? Чи бачишся з кимось? Я отримав листа від Ванди Краґен, в якому вона повідомляє мене про якісь напасливі статті Сківського[324] і П'ясецького[325] про Фердидурке. Боюся, щоб справа Фердидурке не стала для мене якоюсь психічною травмою.

Еґґа[326] вже намалювала ілюстрації до Комети. Думаю, що скоро її опублікують.

Томасові Манну я все ще досі не написав[327]. Я дуже цього боюся.

Якщо невдовзі не отримаю від Тебе звісток, дуже перейматимуся.

Передаю сердечні вітання і прохання відгукнутися.

Бруно Шульц

Дрогобич, 6 II 1938


98

Дорога Ромо!

Турбує мене звістка про Твою хворобу. Сподіваюся, що рентген доведе безпідставність Твоїх побоювань. Ти вже досить за життя нахворілася, і воно якось Тобі не пасує. Я вже встав, але не виходжу, сильний кашель, маю вільні дні до понеділка.

Дуже мене цікавлять усі новини і плітки, які Ти збираєш для мене. Чи й справді я маю якісь шанси отримати нагороду «Wiadomości»? Я про це не хочу й думати, щоб не зазнати пізніше розчарування. Зрештою, мені здається, що у присудженні цієї нагороди певну роль відіграють міркування і впливи, яких я не маю в моїй далекій провінції. Гадаю, що отримає її Ґомбрович[328]. Дякую Тобі за люб'язне бажання повідомити мені про результати, але не варто, бо й так одразу скажуть по радіо.

Я перестав писати рецензії для «Wiadomości»[329], бо воно мене не тішить, а навпаки, завжди вимагає від мене значного зусилля. Дуже дивуюся, що Ґомбр. написав таку хорошу рецензію про Брохвича. Я не міг тієї книжки навіть читати, але, будь ласка, не кажи про це нікому, бо я йому, звісно, написав, що книжка мені подобається. Якщо матимеш змогу, перешли мені статті Сківського та П'ясецького бандероллю.

Дякую Тобі за пораду у справі з Юною, може, я нею скористаюся. Проте Віткаци страшенно не підходить для таких місій. Він не годен зробити для когось нічого доброго. Я за це на нього не ображаюся. Вдячний йому за знайомство зі Штурмом.

Еґґа вже проілюструвала Комету, і певно, скоро опублікують.

Якихось 2 тижні тому я попросив Кістера (Rój) надіслати прим. Крамниць, потрібний мені для перекладачки у Відні. І це прохання і, мабуть, зазначені адреси критиків, які просили про Санаторій — залишилися без належної уваги. Вони мене жахливо недооцінюють.

Я не хотів би наражати Тебе на прикру відповідь, але, може, Ти могла би спитати по телефону?

Чому Ти так довго не писала? Чи бачишся Ти з кимось зі знайомих? Штурмом, Лібервертом?

Прошу Тебе сповістити про діагноз на підставі знімка. Дуже сердечно вітаю і дякую за новини.

Бруно


Читав І частину роману Монтерлана Дівчата[330]. Чудовий. Обов'язково прочитай!

[приблизно середина лютого 1938]


99

Дорога Ромо!

Засмутила мене і стурбувала звістка, що Ти хвора, що лежиш у шпиталі. Чому Тобі конче довелося лягати в лікарню? Чи для обстеження, чи для лікування, яке годі провести вдома? Я знаю, що жовчні напади («колька») страшенно болючі й нестерпні без наркотиків. Чи маєш Ти хороший догляд? Чи добре до Тебе ставляться? Чи Тебе хтось відвідує? Чи маєш Ти що читати? Чи маєш про що думати? Який він, отой шпитальний світ? Чи лежиш Ти з кимось, чи сама? Пиши мені часто і повідомляй про все, особливо про те, що стосується Твого здоров'я. Як Ти могла написати, що нудиш мені своїми листами!

Яка Ти мила, що, лежачи у шпиталі, пам'ятаєш про мої справи і втікаєш з-під лікарської опіки, щоб залагодити для мене щось, про що я навіть не просив, усвідомлюючи, наскільки Ти зайнята! Велике Тобі спасибі.

Я б дуже хотів отримати ту нагороду[331], головним чином тому, що то поміст для виходу поза межі польської мови. Ну, і гроші теж щось значать! Попри все, Твій попередній лист викликав у мені надії, хоча я знав, що там вирішальними є міркування літературної політики, взаємні послуги, які надають, щоб забезпечити собі підтримку нагороджених.

Статтю П'ясецького отримав, дякую Тобі. Вона вульгарна й дурна. Велика рецензія Поміровського з'явилася в «Tygodniku Ilustrowanym»[332], проте позбавлена ентузіазму. В «Pionie», здається, в № 5, була гарна стаття про мене (переважно) і про Ґомбровича А. Сандауера, молодого критика, котрий завдяки дуже інтелігентному обговоренню моєї (і Ґомбровича) творчості здобув собі літературні остроги. Другу статтю того ж критика про Санаторій я надіслав у «Skamander»[333] разом із моїм [примірником] Фердидурке.

Я постійно перебуваю в контакті з Ґомбровичем. Адже він вибирається до Італії, чекає, мабуть, на результати літературної нагороди. Від Еґґи Гаардт і її приятеля постійно долинають захоплені відгуки про мою книжку, яку вони читають разом. Вони вбачають спорідненість тієї книжки з Історіями Якова Т. Манна[334], і ця родинність мені дуже лестить. Мати мого приятеля хоче завезти Heimkehr Т. Майнові, позаяк їде до Цюріха[335]. Крім того, мене дивує тиша, яка панує навколо Санаторію. В чому річ? В одному львівському виданні була дуже схвальна рецензія І. Бермана[336], котрого через декілька днів тяжко побили студенти-ендеки. І. Берман є видавцем сатиричного часопису «Chochoł», схожого на «Szpilki» (з тими ж співробітниками).

Тепер я навіть незле би почувався, якби не був оточений доволі гнітючими особами, інтелектуально мені дуже далекими. Я тепер цікавлюся малюнком. Хотів би тут мати когось із моєї сфери. Запрошував до себе кілька разів одного львівського маляра, дуже інтелігентного, але він мені не відписує.

Не знаю, чи займають Тебе ці новини тепер, коли Ти належиш до того іншого світу, про який пишеш. Налковська надіслала мені у відповідь на мою книжку 4 чи 5 своїх книжок. На одній є присвята: «Б. Ш. з далекосяжним схваленням Його книжки».

Ванді Краґен я ще не відписав.

Бажаю Тобі від щирого серця якнайшвидшого одужання, а тим часом багато спокою та погожості, і приємних розмислів. Очікую новин. Сердечно вітаю.

Бруно Шульц

21 II 1938


100

Дорога Ромо!

Чому немає жодної відповіді від Тебе, жодних звісток? Я непокоюся. Чи Ти все ще хвора, чи все ще в шпиталі? Чи, може, Тобі важко писати? Чи це просто депресія? Після кількох доволі добрих місяців і в мене настав занепад. Я настільки виведений з рівноваги, виламаний із завіс, що не можу здобутися на написання найбільш невідкладного листа. Шкода мені втраченої, нерозумно змарнованої молодості: є в мені якась лихоманка і занепокоєння, і паніка «перед замкненням воріт». Але не хочу писати про себе, поки не маю звісток від Тебе. Чи досі немає поліпшення? Як довго ще Ти маєш лікуватися? Напиши мені принаймні кілька слів або продиктуй Стефанові. Може, було б краще, щоб Ти дала мені адресу шпиталю?

З моєї поїздки до Парижа поки що нічого[337]. Кістер не шле мені грошей[338]. Сьогодні, нарешті, написав до нього. Із відгуків преси дійшла до мене сповнена великого ентузіазму рецензія Бермана[339] у львівській «Opinii» та позитивна в «Sygnałach» Промінського[340]. Варшавських газет я не читаю. Поза тим, цілковита одноманітність. Сюди приїхав один із видатних єврейських художників, Н. Шпіґель[341], котрий був у захваті від моїх малюнків і порадив їхати до Парижа, щоб влаштувати виставку.

З нетерпінням чекаю від Тебе звісток, сердечно Тебе вітаю.

Бруно Шульц

3 III 1938

Дрогобич, Флоріянська, 10


101

Дорога Ромо!

Я передчував, що Твоє мовчання мусить мати поважну причину, і так це й було, бідна, смілива Ромо. Чи то була велика процедура? В якому місці? Чи дуже Ти страждала? Чи був хтось із Тобою, Твої родичі, приятелі? Яким чином ця «кіста» пов'язана із захворюванням печінки? Чи викликала вона якісь болі, чи конче було її видаляти? Чому стан Твоїх нервів жахливий? Чи не хотіла б Ти на час хвороби мати у себе когось із родичів, щоб Тебе доглядав? Чому Твої родичі покинули Тебе саму в такій ситуації? Не піддавайся сумніву. Все буде добре. Скоро весна. Ти мусиш кудись після тих переживань поїхати, щоб відпочити. За пару миль від Дрогобича є д. гарний санаторій для тих, хто одужує, де один фантазер влаштував притулок для людей, «хворих душею». Таким був його намір. Утілення трохи інакше, але є гарний схил гори на повному відлюдді, вкритий парком із кількадесятьма тисячами троянд і ланами гвоздик. Є готель, влаштований як суміш гуцульського стилю та ампіру або бідермеєру, дуже хороший хол, їдальня, щось наче будинок лісника та польська шляхетська садиба. При цьому недорого, милий господар, під час весняного сезону всього кілька гостей. Я приїздив би до Тебе, бо це недалечко, і я знаю власника: Райтман[342], К о р о с т і в біля Сколе. Мусиш десь роздобути грошей, щоб туди поїхати. Власна електроцентраль, власне поштове відділення, словом, фортеця в гірській самотині. Подумай про це, щоб змогти приїхати на 4 тижні у квітні. Нехай Твоя рідня про це подбає.

Я б дуже тішився, якби Ти приїхала, Ти, із Твоєю чутливістю до краси, з Твоєю уявою і вмінням переживати незвичні ситуації — Ти була б там, як у властивій вітчизні.

Про себе особливо не маю що писати. Хотілось би трохи погожості, зміни оточення, товариства, скажімо, Твого. Я спраглий тиші, природи, вразливих душ, перед якими не треба замикатися або перекладати іноземною мовою. Цілком можливо, що у квітні я б теж вибрався на 2 тижні до Коростова. Облаштовую собі в нашому будинку окрему кімнату, але мене лякають кошти: тапчан тощо. Я маю велику, світлу кімнату і частину меблів, а бракує мені тапчана, фіранок, якогось килима.

Чи можу я просити Тебе про частіші звістки? Я тепер непокоїтимуся про Тебе, коли Ти не писатимеш. Напиши мені докладно про твою медичну ситуацію. Чи маєш Ти якісь болі, чи Ти сама?

Як виявляється з повідомлення, Вітлін не дуже наполягав на моїй книжці, більше Кунцевич і Домбровська[343].

Дуже сердечно Тебе вітаю і прошу зголошуватися.

Твій

Бруно Шульц

Дрогобич, 10 III 1938


102

Дорога Ромо!

Не гнівайся, що я не одразу відписав. Просторова віддаленість призводить до того, що писане слово здається надто слабким, недієвим, не сягаючи поставленої мети. А сама мета, особа, яка наприкінці того просторового шляху сприймає наші слова, здається мені тільки напівреальною, наче з роману, із непевною екзистенцією. Це відбирає охоту писати, відбирає писанню актуальність, призводить до того, що на тлі навали близької реальності воно здається проблематичною чинністю, магією, жестом сумнівної дієвості. Таких речей не варто казати вголос, краще долати ту слабкість фантазії, яка не хоче вірити в справжність віддалених речей. Мене дуже зворушує, що така ослаблена й виснажена, Ти все ж знаходиш можливість пам'ятати про мене, навіть писати листи, цікавитися моїми справами. Це справді дуже тішить, що існують такі жінки, що існує така безкорисливість і такі контакти. Чи можеш Ти бодай читати? Чи маєш якісь болячки? Сподіваюся, що те каміння розчиниться і зникне з організму. Дуже добрим засобом для того є Трускавець (п'ятнадцять хвилин від Дрогобича), але для того Ти ще занадто ослаблена. Маю надію, що, може, у травні приїдеш до Трускавця. Тоді там буває чудово. Ти оселишся серед білих вишень, якими повниться Трускавець. То моя улюблена місцевість, про яку я ще колись напишу роман. У травні там чудово-сумно й урочисто. Солов'ї співають, і всі дерева білі. Коростів у тій ситуації Тобі не рекомендований. Гадаю, що ми могли б отримати у Райтмана ціну 5—6 зл. на день за дуже добре утримання.

Нещодавно трапилися такі гнітючі історичні події[344]. Курс щоразу гірший. Це мене дуже гнітить. У певні моменти я був близький до розпачу, як перед безпосередньою катастрофою. Весна така прекрасна — годилося б жити й ковтати світ. А я проводжу дні й ночі без жінки і без Музи, і безплідно марнію. Тут якось я зірвався зі сну з несподіваним глибоким розпачем, що життя вивітрюється, а я не затримую з нього нічого. Коли б такий розпач тривав довше, можна було б збожеволіти. А може, колись той розпач прийде й осяде на постійно, коли вже буде занадто пізно для життя. Швидко видужуй і живи, бо то найбільше нещастя — не прожити життя. Чи Ти вже в Шрудборові[345]? Чи там гарно? Чи Ти вже трохи здоровіша й сильніша? Здається мені, що то була внутрішня операція, без рубця назовні? Я читав щойно прекрасну книжку Гакслі Сліпий у Газі[346]. Я читав її зі справжнім подивом від тваринної мудрості того чоловіка. Поза тим нічого не можу читати. Ніщо мене не цікавить. Гадаю, що то через брак жінки.

Пиши мені все про Себе. Кого Ти зустріла у Шрудборові? Чи хтось Тебе відвідує? Чи буває в Тебе Ванда Краґен? Чи гадаєш Ти, що я повинен подякувати Вітлінові, Кунцевич і Домбровській за підтримку моєї кандидатури перед журі?

Ґомбровича немає у Варшаві. Він мені нічого не пише. Я не отримую зараз жодних листів.

Дуже Тебе сердечно вітаю і зичу міцного здоров'я та доброго відпочинку.

Бруно Шульц

Дрогобич, 20 III 1938


103

Дорога Ромо!

Я нічого не знаю про Тебе вже так давно. Чи отримала Ти мого листа? Чи щось знеохотило Тебе до писання, чи, може, Ти все ще занадто слабка, щоб писати? Чи Ти в Шрудборові? Чи Стефан Тебе навідує? Важко писати, коли я нічого не знаю про Твій стан здоров'я, психологічну та настроєву ситуацію. Я не знаю, що Тебе може зараз цікавити, про що Ти довідуєшся? Чи лікарі не рекомендують Тобі лікування в Трускавці? Як би то було добре, якби Ти могла приїхати до Трускавця (15 хвилин від Дрогобича).

Я зараз майже в цілковитій самотності. Про Юну нічого не знаю вже пару місяців. Нещодавно приїхав до Варшави Ґомбрович і написав мені після тривалої перерви. Зрештою, не маю жодного контакту. Еґґа Гаардт теж принишкла.

Я тепер більше зайнятий у школі, ніж раніше. Намагаюся не дати моєму керівництву приводу звільнити мене, але це мені здається марною справою, бо в разі законодавчого оформлення течій, які нуртують у нашій країні, — вони не потребуватимуть приводу[347]. Дуже невчасно я тепер облаштовую собі помешкання. Я маю дуже гарну кімнату 6 х 6 м і другу, меншу. Я замовив собі тапчан. Роблю це без віри й охоти. Я мусив би ще кілька років тому звільнитися від школи, зайнятися журналістикою. Тоді це було можливо, і я би звик писати на замовлення, а може, навіть знайшов би у примусі певний стимул до писання і певну банальнішу, більш приземлену форму письма.

Як Ти вважаєш, чи слід мені було подякувати Кунцевич і Вітліну за готовність висунути мене на премію?

Напиши мені бодай кілька слів про себе, в якому Ти стані, що поробляєш. Чи почуваєшся Ти трохи краще, чи можу я до Тебе писати, чи це Тебе тепер цікавить? Чи маєш Ти там, у Шрудборові, якесь товариство? Чи навідують Тебе варшавські приятелі? Мене турбує відсутність звісток від Тебе. Здогадуюся, що коли Ти залишаєш мої листи без відповіді, — то, певне, чуєшся недобре. Чи не могла би Ти заспокоїти мене кількома словами?

Дуже сердечно Тебе вітаю і бажаю міцного здоров'я та успіхів.

Бруно

Дрогобич, 31 III 1938


104

Дорога Ромо!

Вибач, що я дав Тобі своєю мовчанкою привід для занепокоєння. Одного Твого листа я отримав, і, як це зазвичай діється, коли відкладаєш відповідь, — згубилася актуальність контакту, і я не відписав. Другого листа, про який Ти пишеш, я не отримав. Мене дуже тішить нагода побачитися з Тобою. Приїжджай до Трускавця. Це було би мені найзручніше, бо то дуже близько і гарно. Однак я думаю, що, може, лікарі скерують Тебе до Моршина, куди дорога дальша. Трускавець, проте, лагідніший у дії, і більший, і приємніший. Із Твоїх інтимних переживань «серцевих і інших» я висновую, що в Тебе краще зі здоров'ям, і це мене дуже тішить. Моя перерва в писанні, окрім того, пояснюється перебуванням у школі інспектора, а потім моєю поїздкою до Львова, де я впродовж тижня тішився товариством Дебори Фоґель, Промінського і маляра Яніша[348]. Втім, нічого цікавого не трапилося. Ґомбрович написав про мене статтю, яку надіслав до «Kurj. Porann.»[349] Окрім того, він мені повідомив, що Отвіновський напише про мене в «Czasie»[350], — а Лашовський, досі мій недоброзичливець — начебто написав прихильну рецензію для «Prosto z Mostu»[351]. Бреза також щось про мене пише. Ґомбрович пише мені багато компліментів з приводу моєї книжки. Дуже мене тішить, що я зустрінуся з Тобою. Дуже люблю я оті весняні зустрічі. Я облаштував собі кімнату, що мені обійшлося в чималу копійку, — зайве, адже мені, по суті, розкіш і зручність байдужі. Я матиму тепер, окрім Тебе, низку гостей: маляра Яніша, Сандауера, пані Герман[352], але найбільше тішуся Тобою.

Не гнівайся, що я мало пишу, мушу відповісти на відкладені листи, дай про себе знати найближчим часом — дуже сердечно Тебе вітаю.

Бруно Шульц

17 IV 1938


105

Дорога Ромо!

Я мав до Тебе жаль, що Ти так довго ніяк не реагувала на мою занепокоєність, думав, що, може, сталося щось лихого. Але вже все добре, якщо Ти не забула про мене. Останні кілька днів я почуваюся краще. Хочу обов'язково наприкінці червня поїхати на 2—3 тижні до Парижа. Отримаю від «Czasu» журналістське посвідчення кореспондента цього журналу. Не знаю лише, як отримати пільговий паспорт. Мені здається, що Ти маєш у міністерстві зак. спр. якісь зв'язки. Чи не могла би Ти довідатися, яким чином я міг би отримати у терміновому порядку пільговий закордонний паспорт? Чи на малюнки, які я везтиму з собою, потрібен якийсь дозвіл? 66-відсоткову [sic!] залізничну знижку на польській зал. я отримаю за посередництва профспілки письменників. Можна також клопотати у французькому посольстві про залізничну знижку на франц. залізниці, але я не знаю, як це робиться. Мені здається, що муситиму приїхати 25 червня (після закінчення [навчального] року) до Варшави. Дуже розраховую на Твою здатність і бажання допомогти, на Твою завжди вірну й добру готовність. Хочу вступити до ПЕН-клубу і просив уже Ґомбровича в цій справі.

Чи могла би Ти поклопотатися про якісь рекомендації до видатних людей у Парижі, художників, письменників? Вибач, що пишу про самі лише технічні питання, але я наче в лихоманці, охопив мене страх, що можу запізнитися з різними речами і не встигнути на кінець червня. Я був би одразу відписав, але Ти далебі не повідомила нової адреси. Чи матимеш Ти трохи часу для мене? Хоча я переконаний, що та поїздка нічого реального мені не дасть, але хочу спробувати. Про інші мої плани напишу Тобі, а може, допіру розповім усно, адже боюся якось довірити їх перед втіленням паперові. Хочу завезти до Парижа близько 100 малюнків. Може, влаштую виставку. Одна пані хоче мене познайомити з Жулем Роменом[353].

Що у Тебе чутно, Дорога? На які переживання натякаєш, кажучи, що вони страшніші, ніж клопоти практичного життя? Чи переживаєш Ти також якісь депресивні стани? Чому не пишеш про це докладніше? Чи це на тлі якогось кохання? Напиши мені про це!

Цими днями нарешті з'явиться Комета. Мар. Ейле має зробити цього тижня вітрину, присвячену Цинамон. крамницям[354]. До мене не доходять жодні рецензії на мене. Я просив Ґомбровича, щоб він мені надіслав свою.

Вибач, що я пишу таким телеграфним стилем. Невдовзі більше й істотніше. Дуже сердечно Тебе вітаю.

Бруно Шульц

Дрогобич, 19 V 1938


106

Дорога Ромо!

Спасибі Тобі сердечне за всі зусилля, яких Ти докладаєш у моїй справі. Ґомбрович також радив мені взяти паспорт на місці. Я не хотів би їхати через Німеччину, це б мене пригнічувало. Попри вищі витрати, я волів би через Італію, і зупинився б, може, днів на два у Венеції. Я не можу на Трійцю приїхати до Варшави. Я мав би тільки 2 дні, до того ж, святкові. Стасьові В.[355] я був би дуже вдячний за адреси і рекомендації. Що він поробляє, як почувається? Чи вже трохи видряпався?

Мабуть, Ти читала рецензію Брайтера на мене[356]. Вона містить наприкінці passus про Ґомбровича, котрий змусив мене написати листа до Ґридзевського, де в якомога делікатнішій формі я спростовую твердження, буцім Ґомбровича можна порівнювати зі мною. Ґомбрович опублікував першу книжку, плід кристалізованого та зрілого таланту, у травні 1933 р. Крамниці з'явилися в 1934 р. Як тут може йтися про мою «школу»? Прикро мені було дуже з огляду на Брайтера, але я вважав це обов'язком вірності щодо Ґомбровича. Хіба я погано вчинив? Того листа Ґридзевський, мабуть, опублікує у «Wiadomościach»[357], але нікому про це не кажи.

У зв'язку з тією рецензією Ґридзевський дав мені вітрину «Wiad. lit.», яку Ейле, автор Ґрипса[358], дуже милий хлопчина, аранжував моїми малюнками. Який це має вигляд? Дуже мило з боку Ґридзевського.

Я написав Натансонові[359], котрий має надіслати мені посвідчення кореспондента «Czasu». Це також дає певну полегшу. Я просив би Тебе ще довідатися у профспілці письменників: що слід зробити, щоб отримати знижку 66 % відсот. [sic!] на польських залізницях, хоча у випадку поїздки через Італію — шлях Польщею короткий — Лавочне-Будапешт. Тому, в такому разі, не варто й довідуватися.

Піаністка Марія Хазен написала мені, що буде, мабуть, також у червні в Парижі, це б мало для мене велике значення, оскільки вона знає багатьох французьких письменників й інтелектуалів, серед яких великі знаменитості.

Як Ти себе тепер почуваєш? Чи Твоє здоров'я повернулося до норми? Чи не перевтомлюєш себе роботою? Чи маєш затишне помешкання? Моя парубоцька кімната виглядає досить добре, але все ще не маю тапчана, резервую собі цей видаток на пізніше, бо боюся, що мені не вистачить грошей на Париж.

Пиши мені частіше, якщо дозволятиме час. Чи Ти кимось захоплена? Чому Ти мені про це не пишеш? Як Ти ставишся до Стася В.?

Дуже сердечно Тебе вітаю.

Бруно Шульц

Дрогобич, 28 V 1938


107

Дорога Ромо!

Я знову дуже пригнічений. Моя подорож до Парижа розладнується через труднощі, які дедалі множаться. Поясню Тобі, в чому вони полягають, може, знайдеш на них раду.

1) Туристичний паспорт (40 злотих) видають на підставі придбаної іноземної валюти. Центральне бюро обміну валют попередило, що цього року видаватиме валюту індивідуально, не виділивши банкам жодних валютних коштів. Я послав через Загальний спілковий банк у Дрогобичі запит на виділення мені іноземної валюти, клопотання № 1175, дата 4 VI. Центральне бюро обміну валют розташоване на Згоди, 11. Начальник відділу Мікуцький. Може, маєш когось, хто б підтримав.

2) Можна, окрім того, отримати туристичний паспорт на підставі придбаного корабельного квитка Ґдиня-Шербур. Тоді не потрібна іноземна валюта, але можна вивезти із собою лише 200 злотих.

3) Можна отримати пільговий паспорт через міністерство внутр. спр. (як письменник) — 2-місячний, але слід мати якісь письмові додатки із профспілки письменників або підтримку спілки.

4) Можна приєднатися до екскурсії, яка вже сама потурбується про паспорт і валюту. Є такі екскурсії, які включають тільки проїзд в обидва кінці.

Дуже Тебе прошу, зроби, що можеш, у цій справі, бо час мені втікає, а у 2-й половині липня в Парижі вже мертвий сезон. Порадь мені, що маю робити. Може, довідаєшся в «Орбісі» і в Кука, які є екскурсії до Франції, можливо, скажеш їм надіслати мені проспекти. То був би для мене найпростіший вихід, якби була екскурсія, що включає сам лише виїзд, бо бути пов'язаним із якоюсь групою для мене не має сенсу.

Може, маєш когось, хто б підтримав мене в Центральному бюро обміну валют, де я, мабуть, нікому не відомий. Може б, це зробила спілка літ.?

Ґомбрович має залагодити мені ПЕН-клуб і журналістське посвідчення якогось видання. А може, Ти б могла виклопотати мені таке посвідчення?

Чи читала Ти Брайтера і чи бачила вітрину «Wiadomości lit.», присвячену мені? Чому нічого не пишеш? Чи Ти чимось поглинута? Що поробляє Віткаци? Як він почувається?

Прошу Тебе хутко відповісти, що б Ти мені порадила вчинити, дізнайся, як це найкраще зробити. Не гнівайся, що я Тебе цим обтяжую.

Вітаю Тебе дуже сердечно.

Бруно

8 VI 1938


108

Дорога Ромо!

Дякую Тобі сердечно за інформацію та клопотання. Я написав листа до Спілки літ., щоб підтримали мене в Центральному бюро обміну валют і навчили, яким чином щонайкоротшим шляхом отримати закордонний паспорт. Мені здається, що я не готовий до подорожі належним чином. Не маю плану і не маю відповідних рекомендацій, але думаю, що отримаю їх уже на місці. Я чув, що Лехонь[360] перебуває у Варшаві. Це погано, адже я розраховував на нього.

Була тут Казимира Рихтер[361] і привезла мені фотографію з вітрини «Wiadomości», бо то тітка Маріана Ейле, котрий облаштовував вітрину. М. Ейле звернувся до Зодіаку, щоб мені там організували виставку малюнків і графіки, аби я продав щось на поїздку. Там є такий Менаше Зайденбойтель, котрий каже, що така виставка може мати фінансовий успіх. Обидва Зайденбойтлі[362] оселяться на кілька місяців у Дрогобичі.

У «Prosto z mostu» з'явилася не надто прихильна до мене рецензія[363].

Що в Тебе чутно? Чому так мало звісток? Куди збираєтеся влітку? Чи зустрінемося ми?

Дуже Тобі ще раз дякую і сердечно вітаю.

Бруно


Чи можеш дати мені якісь рекомендації до Парижа?

[після 12 VI 1938]


109

Дорога Ромо!

Велике спасибі за пам'ять. Отримав Луку Лешмяна[364], але так погано упаковану, що обкладинка переламана в кількох місцях. Однак не варто заявляти рекламацію. Т. Манна, як мені дописали, уже немає в продажу.

Мої намагання отримати валюту, схоже, увінчалися успішним результатом, що мені, властиво, тепер невигідно. В Парижі мертвий сезон, усі виїжджають. Якщо я й поїду, то хіба з принципу і щоб не змарнувати стількох зусиль.

Я почав писати. Йде мені дуже туго й поволі. Якби я мав чотири місяці вільного часу, то завершив би книжку. Це ще одна причина, чому мені не хочеться нікуди їхати.

Чи бачилася Ти зі Строньцем[365]? Мені дуже прикро, що я з ним не зміг побачитися. Я написав йому невдовзі після приїзду, але він мені не відписав. Я б хотів, щоб він умістив свою працю про мене в «Tygodniku Ilustr.», де він пише. Чи бачила Ти ще когось із цих людей? Ейле? Що поробляєш? Коли виїжджаєш?

Писав мені Штурм, що Віткаци виїхав цілковито зламаний. Ти мала б його трохи підтримати, якщо маєш якийсь вплив на нього. Чи не поїдеш до Закопаного?

Дуже сердечно Тебе вітаю і зичу всього доброго.

Твій

Бруно

Дрогобич, 12 VII 1938


110

Дорога Ромо!

Маю на сумлінні щодо Тебе те, що не писав Тобі увесь час[366]. Розраховую на Твою випробувану вибачливість і доброту. Кілька разів я уже брався було писати, але не знав, утім, де Ти, і боявся, що листівка (я писав звідтіля лише листівки) до Тебе не дійде. Не знаю також, чи Ти тепер у Варшаві, чи, може, є там Стефанек, який отримує Твою пошту?

Я витримав у Парижі сливе 3 тижні, попри те, що вже після 1-го тижня усвідомив, що не здійсню моєї тутешньої програми. Було наївно вирушати так, як я те вчинив, на завоювання найбільш закритого міста у світі. З моєю мовною підготовкою годі було й мріяти про те, щоб встановити бодай якийсь контакт із французами. Посольство абсолютно мною не займалося, я зовсім не можу і в майбутньому на нього розраховувати. Опріч того, Париж стояв порожній, — усі кращі мистецькі салони зачинені. Щоправда, я зав'язав стосунки з одним торгівцем по вул. Faub. St. Honore, який хотів улаштувати мені виставку, але пізніше я сам від того відмовився. Попри те, я задоволений, що побував у Парижі, побачив стільки дивовижних речей, побачив бодай раз зблизька, а не на репродукціях, мистецтво великих епох, — а зрештою, позбувся певних ілюзій щодо світової кар'єри.

Я бачив речі прекрасні, вражаючі і страшні. Велике враження справили на мене чудові парижанки — з товариства і кокотки, свобода звичаїв, темп життя[367]. Не хочу поки що більше писати, поки не знаю, де Ти і як Тобі ведеться? Чи побувала Ти в Криниці? Як себе почуваєш? Як поживає Стефан? Чекаю якоїсь звістки від Тебе, а поки що сердечно вітаю Тебе.

Бруно

29 VIII 1938


111

Дорога Ромо!

Напевно, Ти гніваєшся на мене за моє мовчання і за те, що, будучи нещодавно у Варшаві, не відвідав Тебе. Не ображайся на мене, я був дуже коротко (1½ дні) і не бачився ні з ким, як і з Тобою. Викликали мене «Wiadomości», щоб написати певний репортаж[368]. Чому я й потім не написав? Сам не знаю. Я дуже обмежив своє листування. Окрім Ґомбровича, я не отримую нічиїх листів — усі мене покинули. Що Ти поробляєш? Як Твоє здоров'я? Як поживає Стефан? Я б дуже втішився, якби Ти мені щось написала. Нещодавно мене спіткала велика прикрість через Еґґу Гаардт, котра виявилася звичайною аферисткою, шантажисткою і шахрайкою. Напевно, твою увагу звернули на мою статтю про неї в «Tygodniku Ilustr.» № 40. Цю статтю вона наполовину сфабрикувала. Я дав їй свого часу на перегляд рукопис, дозволивши вилучити деякі занадто інтимні місця. А та особа вирішила скористатися моїм ім'ям у такий спосіб, що додала абзаци, які були її писаниною, вкрай позбавлені смаку та скандальні за формою. Я борюся з рішенням, чи не опублікувати спростування, оскільки не можу того інакше вчинити, як тільки знищивши її, а я її боюся, бо то особа, здатна на все. Напиши мені, що про це кажуть, і чи відомо, що то фальсифікат[369].

Цього листа я пересилаю через п. Зиґфрида Бінштока[370], молодого, талановитого музику, який здобув нещодавно І нагороду на музичному конкурсі за свої джазові композиції.

Пан Біншток уперше у Варшаві й шукає контактів. Я б дуже втішився, коли б він Тобі сподобався і Ти б трохи ввела його у варшавський світ. Пан Б. є дуже милим і симпатичним молодим чоловіком великої духовної свіжості та певної наївності, яка обіцяє дуже добрий розвиток.

Сердечно Тебе вітаю і чекаю від Тебе звісток.

Бруно

Дрогобич, 13 X 1938


112

Дорога Ромо!

Я написав Тобі за той час 2 листи, які переслав через молодих людей, котрі їхали до Варшави. Можливо, вони не виконали своєї місії. Але я не вважаю, що те мене виправдовує. Моє листування зазнало загального скорочення, і, окрім Ґомбровича, я ні з ким не спілкуюся. Я веду життя занадто невідповідне моєму рівню. Окрім книжок, які теж скупо доходять (мушу читати те, що є, не можу читати того, що хотів би), у мене немає жодних підпор для мого внутрішнього життя, а все навколо тхне невимовною прозою, яка впливає й на мене своїм брутальним тягарем. Ані жодної прогулянки з милою особою, ані години спокійного і погідного споглядання, — все зіпсуте щоденними турботами і прозою. Гадаю, що продуктивні творці відгороджуються від свого оточення певним укладом життя, певною організацією своєї повсякденності, яка не допускає до них прози буденного життя, фаху тощо. Я дуже потерпаю від браку такого укладу, неспроможності взяти себе в такі карби. Слід, скажімо, відгородити своє внутрішнє життя, не дозволяти, щоб там гніздилися живоїди посполитих гризот. Колись мене боронила своєрідна сліпота, у мене були шори при очах, як у запряженого коня. Тепер дійсність здолала мене й увірвалася всередину.

Доведеться, втім, серйозно замислитися про захист мого інтимного внутрішнього життя і створення якоїсь фортифікації у формі регулярної розумової праці.

На 4-денні канікули нікуди не виїжджаю. Проведу їх, здається, дуже сумно — вдома.

Як ся маєш? Як Твоє здоров'я? Як розважаєшся? Чи підтримуєш широкі стосунки з письменниками? Чи знаєш, що Віткаци помирився зі своєю приятелькою[371]?

Чи чула Ти щось про скандал, який мені облаштувала Еґґа Гаардт, опублікувавши під моїм ім'ям статтю, майже наполовину сфабриковану нею? При нагоді розповім Тобі, що спонукало мене залишити це фальшування без наслідків і не бабратися далі в цій справі.

Напиши мені про себе і про все, що навколо Тебе діється. Дуже сердечно Тебе вітаю.

Бруно

29 X 1938


113

Дорога Ромо!

Мене вже давно мучили докори сумління, що я Тобі не відповів. Це трапилося аж ніяк не з тих причин, які Ти наводиш. Чому б то мене мала разити Твоя реакція на стосунки? Хіба я не відчуваю цього, і чи бодай хтось буває вищим від цього? Не роби з мене якоїсь вежки зі слонової кістки і не приписуй мені потребу якогось культу моєї особи чи мого артистизму, яка мені чужа. Ти вважаєш митців якимись особливими істотами, які невідь за що ображаються і з якими слід бути надто обережними у поводженні. Це зовсім не так. У повсякденному житті я — абсолютно нормальний чоловік.

За ласкаву Твою щедру гостинність дякую сердечно. Я нею не скористаюся тепер, бо зрозумів, що виїзди мені не дають нічого, крім втоми. Нещодавно я слабував — на серце. Гадаю, що вже минулося, але мені залишилася страхітлива нервозність і депресія — особливо вранці. Що робити?

Ліберверт незабаром виїздить до Парижа на тривале мешкання. Чи бачиш Ти його іноді?

Як живеш? Як Твоє еротичне життя? Чи не маєш із тим надмірних складнощів? З ким зустрічаєшся?

Сердечно Тебе вітаю і зичу щасливого Нового року та всього найкращого!

Бруно Шульц

Дрогобич, 26 XII 1938


114

Дорога Ромо!

Твій лист засмутив мене і пригнітив. Я не міг одразу відписати, бо я в сильній депресії, цим разом навіть не тільки моральній, а в якомусь занепаді всього мого єства. Уже 6 тижнів я хворий, тобто відчуваю себе хворим, тим часом коли лікарі не знаходять підстав для такого поганого самопочуття. Але я переконаний, що в моєму організмі діється щось лихе, поки що непомітне для лікарів. Я боюся якогось серйозного захворювання. Попри оте моє постійне занепокоєння і смуток, Твій лист справив на мене дуже гнітюче враження. Гадаю, що Ти писала його у мить великого розчарування. Тоді нам усе життя здається недоречним, ланцюгом хиб і помилок. Думаю, що кожен має саме своє життя, таке, яке йому пасує, і тільки на таке має право. Ми не могли б жити інакше, ніж жили. От лишень, баланс усього життя, якщо ми його в певний момент підбиваємо, завжди рівний нулеві. В кожному разі, таке «балансування» свідчить про глибоку депресію.

Щодо Твоєї посади, то справді сумно. Може би, це могло стати поворотним моментом у Твоєму житті, може б, Ти змогла помиритися з чоловіком і повернутися до нього? Чи це виключено? Ти мала би свого Стефана завжди поруч і була би щаслива.

Звичайно, я не можу щось Тобі радити у справі посади. Ти сама все краще знаєш, куди звернутися і що чинити. Аби лише Твоє самопочуття покращилося і Твоя вітальна сила відновила рівновагу.

Прецінь, Ти маєш доволі заможну родину, вони мусять Тобі допомогти. Мені б хотілося невдовзі отримати від Тебе лист із кращими новинами.

Я, попри мою хворобу, депресію і школу, яка мене мучить і виснажує, досить активний духовно і дуже збуджений. Тепер не пишу. Малюю. Два тижні тому я написав Мортковичу[372], чи не було якої монографії про німецького художника  К а р л а   Г о ф е р а[373], яку б я охоче замовив. Я не отримав жодної відповіді. Може б, Ти була така добра спитати за нагоди, чи не можна було б це замовити, і яку ціну правлять. Йдеться головним чином про ілюстративний матеріал (скільки ілюстрацій?). Мені це необхідно.

Не пишу більше, бо це мене втомлює. Дай про себе знати найближчим часом. Вітаю Тебе сердечно і зичу всього найкращого.

Бруно

Дрогобич, 21 І 1939


Я чув, що в «Piórze» була стаття Фриде з нападками на мене[374]. Чи дуже жахлива? Якщо так, то я не хочу її читати. По суті справи, мене це мало зараз обходить.


115

Дорога Ромо!

Далебі, мені здавалося, що Ти забула про мене. Якось так сталося, що таке численне й рійне гроно моїх приятелів значно порідшало, контакти послабшали, і я наче знову простую до тих партій і сфер долі, де панує самотність. Як колись. Іноді це сповнює мене смутком і страхом перед пусткою, а іншим разом вабить мене якоюсь таємною, знаною з давніх-давен спокусою.

Що сталося, що після такої тривалої перерви Ти написала знову? Я вже й боюся якось приїхати до Варшави. Боюся контактів і людей. Найбільш охоче я б усунувся з якоюсь однією людиною в тиху заводь і взявся, як Пруст, до остаточного формулювання мого світу. Упродовж певного часу я знаходив опору в думці, що наступного року піду на пенсію (40 відсотків платні). Тепер я полишив цю думку з огляду на родину, якої б не зміг прогодувати.

Маю клопіт із вибором місця проведення відпустки. У мене вкрай обмежені засоби (не маю ще нічого, позичу собі). Я б хотів тиші й самотності, але не цілковитої. Одна чи 2 особи, які б не надто бентежили. Що ти маєш намір зробити з канікулами?

Просив мене Ґомбрович, щоб я виправдав його перед Тобою, бо він Тобі не вклонився. Трапилося [це] через його фатальну зорову пам'ять, яка його часто підводить. Чи знаєш ти у Варшаві доброго невропатолога, який би погодився лікувати мене безкоштовно?

Я абсолютно хворий — якийсь розлад, якийсь початок меланхолії, розпач, смуток, відчуття неминучої поразки, неодмінної втрати… Треба було би порадитися. Але я не вірю в лікарів.

Про мої плани та роботи не пишу, не можу писати. Надто мене це дратує, і я не можу про це спокійно говорити. Не занедбуй мене так надовго. Напиши щось колись!

Сердечно Тебе вітаю.

Бруно Шульц

червень 1939


До Мар’яна Яхимовича[375]

116

Шановний і Дорогий Пане!

Пишу за дорученням Панни Лаури[376], яка намагається зацікавити Вами певних впливових осіб і взагалі сповнена до Вас найщиріших побажань і поваги. Для [втілення] тих її планів і деяких інших, ще більш далекосяжних, потрібно було б, щоб Ви негайно надіслали короткий життєпис із зазначенням Вашої кваліфікації препаратора[377] (назва того закладу в Будапешті, де Ви працювали), а також загальної, причому Ви повинні згадати про свої літературні прагнення та зусилля. Це поки що тільки можливість, але сподіваюся, що коли не тим шляхом і не через тих людей — то завдяки іншим пощастить щось вдіяти. Було би також добре, якби Ви могли приїхати наступного тижня до Дрогобича. Ми про Вас часто згадуємо і хочемо вибратися до Вас. Хоч би скільки разів у Вас виникала нагода приїхати сюди, я б дуже тішився з Ваших відвідин і чекаю на них. Прошу також не забути мого прохання про Ваші рукописи. Дуже Вас сердечно вітаю і пересилаю красні уклони від п. Лаури.

Щиро відданий.

Бруно Шульц

[27 XI 1938]


117

Любий Пане Мар'яне!

Вибачте за тривале мовчання. Я хворів 4 тижні, саме на свята Бож. Різд. Проте ми не забули про Вас. Панна Лаура подумала, а чи не зацікавити Вашою особою певних людей із «Polminu»[378], завдяки яким дісталася до п. др. Якубовської, секретарки гол. директора Білюховського. Своєю чергою представив п. Якубовській Ваші якості та здібності, а також потенціал, який за сприятливих умов можна було б у Вас розбурхати, і отримав прихильну відповідь. П. Якубовська пообіцяла ужити свого великого впливу в «Polminie», щоби щось для Вас зробити, що збудило б у Вас новий життєвий потенціал. Справа трохи затримується, позаяк п. Якубовська після хвороби виїхала на лікування, проте заопікується Вашою справою одразу після повернення, і сподіваюся, що з цього трапиться щось радикальне, щоб вирвати Вас із Вашого становища і дати Вам змогу для розвитку. Ми часто про Вас говоримо із Лаурою і збираємося до Вас у гості. Нам цікаво, як Ви поживаєте, чи здорові Ви й Ваша сім'я. П. Лаура також перебуває в дуже поганому становищі й злиденно животіє. Слід би і для неї щось зробити. Сподівайтеся на краще. Справа затяглася так, бо п. Якубовська була тяжко хвора і не могла нічим зайнятися. Вітаю Вас сердечно і прошу [написати] кілька слів.

Бруно Шульц

[без дати]


118

Дорогий Пане Мар'яне!

Велике спасибі за Вашого листа, на якого я справді не заслуговую. Не гнівайтеся, що не відписав одразу. Я думав, що зможу повідомити Вам щось конкретного стосовно Вашої ситуації, але справа й далі застопорилася. Пані Якубовська повернулася вже з відпустки, і Вашу справу розглядають прихильні до Вас люди. Але є чималі труднощі, тому я ще не можу повідомити Вам нічого втішного. Там була запропонована певна концепція, яку я не смію Вам переказати, бо вона мені здається не годящою для Вас. У відділі кадрів «Polminu» лежать 600 клопотань без відповіді, тож подання ще одного клопотання про посаду має невеликі шанси, якщо відсутня дуже впливова підтримка. Отож, особи, які Вами цікавляться, пропонували прийняти вас як сезонного робітника [sic!] за невелику плату, а відтак за якийсь час, завдяки допомозі Ваших опікунів, Вас би перемістили до складу постійних працівників і знайшли якесь місце, котре збігалось би з Вашими прагненнями. Ті, хто це пропонував, самі відчувають, що це Вам не підходить, і з великим ваганням запропонували такий проект, але я вирішив спитати Вашу думку про таку пропозицію. Незалежно від цього, ми шукатимемо інше рішення.

Минулого тижня ми дуже шкодували, що Вас із нами не було, адже тут побував Заґадлович[379], дуже мила людина, із якою Ви, мабуть, хотіли би познайомитися. Може, наступної неділі ми з Лаурою Вас відвідаємо. Я охоче запросив би Вас до себе, але не знаю заздалегідь, коли буду вільний, ані, чи Ви того дня теж вільні. Напишіть мені щось про себе, і коли Ви матимете час, щоб відвідати нас якогось пополудня. Дуже сердечно Вас вітаю і надсилаю сердечні уклони від Лаури.

Бруно Шульц

5 III 1939


119

Дорогий Пане Мар'яне!

Ваше питання настільки визріло (в «Polminie»), що там хочуть із Вами зустрітися. Мені доручили спонукати Вас з'явитися в «Polminie» в п'ятницю о 2 год. пополудні. Будьте ласкаві з'явитися в дружини майора пані Пітак у польмінівській колонії, а вона надасть Вам усю інформацію та скерує Вас до когось із директорів. П. дружина майора — це та особа, яка Вами заопікувалася. Постарайтеся їй сподобатися, що Вам буде неважко, якщо Ви покладетеся на свою натуру та вроджену чарівність. То допіру початок, і мушу Вас просити, щоб Ви не тішилися надмірними сподіваннями, бо ще нічого певного.

Після повернення з «Polminu» зайдіть до мене, бо я дуже цікавлюся результатом. Панна Лаура, напевно, теж до мене прийде. Не нервуйте й не хвилюйтеся. Пані Пітак відрекомендує Вас якомога сердечніше, отож Ви можете бути впевнені у прихильному ставленні під час того візиту.

Дуже сердечно Вас вітаю та обіймаю.

Бруно Шульц

22 III 1939


120

Дорогий Пане Мар'яне!

Віт[380] приїхав від Вас осяяний, наче одкровенням, Вашою поезією. Він глибоко перейнявся фактом народження в такому відлюдді великої поезії. Щирість його потрясіння для мене поза всяким сумнівом. Я сам був глибоко зворушений і схвильований, хоча й засмучений водночас, що, немов сліпий, мушу чути від інших радісну новину. Мене підтримує надія, що, може, мої очі ще розплющаться. Бо я тепер перебуваю в поглинальному періоді, періоді об'єктивності та ясності. Менш поглинутий собою, менш занурений у власний світ — я починаю розуміти інших. Хотів би побачитися з Вами і знову піддатися Вашій поезії. Марк З.[381] сказав мені, що Ви до мене приїдете. Мені прикро зізнатися, що Ваш візит втішив би мене подвійно, якби Ви побували у мене самотою, оскільки присутність Віта — не знаю, чому — гнітить мене й паралізує. П. Аня[382] була свідком, як я недавно був прикро вражений його присутністю. Звісно, кажу це Вам по секрету. Може б, Ви це так влаштували, щоб побувати окремо в мене, або в інший день, або спочатку в мене, а потім у Віта.

Сподіваюся, що такий потужний відгук у доброго поета, не схильного переоцінювати інших, зміцнить Вашу віру та довіру до себе. Тішуся, що такий поет, як Ви, є шанувальником моїх творів. Сподіваюся від зустрічі з Вами якогось пожвавлення та зміцнення.

Обіймаю Вас сердечно.

Бруно Шульц

28 V 1941


До Тадеуша Войцеховського[383]

121

Дорогий Пане Тадеуше!

Молодий і симпатичний музика[384] привіз мені від Вас вітання. Виявилося, що Ви перебуваєте у Львові, а я думав, що десь на Заході. Повіяло давніми часами, такими нині далекими, наче мене хто збудив після тривалої летаргії та назвав мене моїм власним іменем, яке я забув. Я став настільки анонімним, чужим самому собі, що коли хтось із минулого приходить мене відшукати, я гадаю, що він помилився, що він загубився у часі, що мене вже давно немає… Це так, наче через багато-багато років хтось повернувся на батьківщину. Він здається собі власним сином, народженим після смерті батька, він не знає, чи то все діти тих, кого він знав, чи вони самі… Він чує неймовірні речі: ск., що Юрек[385] одружився… — факт цілком нестравний, ні на що не схожий… А що Ви поробляєте? Чи й Ви змінилися? Чи живете Ви ще ковтком Парижа, якого Ви трохи вхопили[386]? Чи Ви мені взагалі відпишете?

Спало мені на думку, що, може, Ви могли б мені допомогти, видобутись із глибокої летаргії, в якій я живу. Організована мист. школа, в якій Ви навчаєте[387]. Може, там би знайшлося яке місце для мене? Може, мені б довірили один із другорядних предметів: польську літературу, історію мистецтва, перспективу, чи, може, знайшлося б місце в графічній робітні, може, історія архітектури?

Не знаю, чи Вам відомо, які тепер вимоги й правила у звичайних школах, де навчають креслення. Людина мого покрою не може того витримати й місяця, перетворюючись у бездушну машину. Можете мене врятувати від фізичного та духовного знищення? Порекомендуйте щось, порадьтеся з колегами та приятелями. Як живе Юрек? Чи має якусь посаду? Поінформуйте його про мою долю, бо я не знаю його адреси. Не гнівайтеся на мене за цей напад і не залиште мене без відповіді.

Вітаю Вас сердечно.

Бруно Шульц

Дрогобич, 4.ІХ.1940


122

Дорогий Пане Тадеуше!

Дуже сердечно дякую Вам за милу й вичерпну відповідь. Я вже й не сподівався на неї, звикнувши до сучасних післявоєнних звичаїв, не знав, що натраплю на стільки зичливості й сердечності, й дуже тим тішуся. Мені було приємно почути, що Ви мого листа частково спровокували. З повідомлення п. Марка[388] я про це не здогадався і написав під впливом власного імпульсу. (До речі, п. Марек дуже милий, інтелігентний і дотепний, і я вдячний Вам за посередництво у знайомстві). І я хотів би бути трохи ближче до Вас. Мене цікавлять Ваші роботи, малярські та архітектурні. Поблизу Вас я міг би мати багато користі. Я маю відчуття, що мені щойно тепер відкрилися очі на світ (бо я був замкнений у собі), і я страшенно беручкий та жадібний до знань, я, який ніколи нічого до ладу не вчився. Втім, попри те, що я хотів бути поруч із Вами (також і Марек мене вабить своєю мист. вразливістю і смаком), не можу поки що приїхати. Сталося так, що я отримав «путёвку» до Трускавця, якою мушу скористатися з огляду на здоров'я, з яким увесь час зле. В найближчі дні виїжджаю. Сподіваюся, що вже до школи не повернуся. То єдина надія, яка мене підтримує. Тоді я почну клопотання у Вашій школі. На якій підставі туди приймають? Чи треба представити якісь роботи? Чи в умовах конкуренції стількох «справжніх» малярів у Львові я матиму бодай якісь шанси? Гадаю, що закінчення мого перебування в Трускавці збігатиметься з Вашим поверненням із Москви[389]. Чи отримали Ви якусь нагороду на тому конкурсі[390]? Досі я пам'ятаю з однієї львівської виставки Ваші проекти базиліки[391], якими я дуже захоплювався.

То були найгарніші проекти, які я будь-коли бачив.

Водночас я намагаюся здобути також якесь літературне заняття. Поки ще не має жодної відповіді. Та головне, аби я піднявся на здоров'ї, бо в іншому разі всі плани марні.

Чи Ви відвідуєте п. Зюну Г.[392]? Що вона поробляє? Чи, окрім своїх співквартирантів, Ви підтримуєте якісь товариські стосунки?

За запрошення сердечно дякую. Скористаюся ним пізніше.

Мені здавалося, що я маю Вам дуже багато чого повідомити, але, як це іноді буває, я якось спіснів під час писання і бачу, що нічого істотного не здатний Вам сказати. Отож, на сьогодні досить. Красно ще раз дякую і обіймаю сердечно.

Бруно Шульц


Сердечні вітання для п. Марка

Дрогобич, 28 IX 1940

Сєдова, 8[393]


До Анни Плоцкер[394]

123

Дорога Пані Аню!

Тішуся, що ми дійшли згоди, чого, зрештою, я й сподівався, враховуючи Вашу велику вибачливість. Це конче потрібно, попри легке розчарування, якого мені оте зречення (адже то з мого боку зречення) завдало. Я не боюся, що нам забракне інтелектуального та людського субстрату для продовження наших стосунків. Поки я збуджений і внутрішньо самозаглиблений, нагода поділитися з Вами об'єктами моїх зацікавлень завжди бажана. У миті порожнечі, внутрішнього застою я можу сподіватися на імпульси, які Ви випромінюєте, та на Ваші дружні відчуття до мене. Всупереч тому, що якось трапилося мені кинути в гніві, Ви для мене є серйозною постаттю.

Попри це і попри часті потреби поговорити з Вами — я не можу зважитися приїхати. Моя ледве здобута внутрішня рівновага все ще дуже хитка і завжди на межі краху. Я не можу передбачити на 2 дні, а навіть на 1 день наперед, чи не буду в найбільш пораженському та мізантропічному настрої, який міг би і Вам, і мені зіпсувати пополудня. Може, Ви були б такі ласкаві врахувати це й не гніватися на мене, запланувати частіші візити до мене, почергово сама й зі своїм товариством, до якого би, може, залучити п. Яхимовича[395] з бібліотеки. Гаразд? Якщо Ви наполягаєте на моєму візиті, то прошу написати.

Вітаю Вас дуже сердечно.

Бруно Шульц


За звістку про п. С. Ґотліба[396] сердечно дякую, напишу йому.

[10 VII 1940]


124

Дорогі Пані!

Дуже тішуся, що Ви виявилися відкритою для Рільке[397]. З часом, коли Ви освоїтеся з його віршами, перед Вами прочиняться світи ще більш конденсованої краси. Частіше зазнавайте таких одкровень і назавжди збережіть достатню гнучкість для перегляду своїх поглядів і коректур. Що стосується мене, то після періоду безтямного захоплення Мальте[398], нині я бачу його межі та пункт, у якому свідомо віддаляюся від тієї прози. У своїх віршах Рільке зазнав еволюції у кілька (3—4) етапів, кожен з яких вимагає нового ставлення до тієї поезії.

Я був у Львові 4 дні. Бачив багатьох людей зі Спілки пис.[ьменників], але ближчі контакти мав тільки з Д. Фоґель[399] і з Вебером[400], котрий далебі геніальний. Можливо, мені вдасться ненадовго запросити його до Дрогобича. Запрошую Вас приїхати, поговоримо про Мальте. Вітаю Вас сердечно.

Бруно Шульц

23 VIII [1940]


125

Дорога Пані Аню!

Дякую за листівку, я думав, що Ви розчарувалися в мені. Тішуся, що це не так. На жаль, у неділю, схоже, не приїду, бо того дня мені мають провести повторну операцію[401]. Тому я сумний і тривожний, хоча немає жодної небезпеки. Оперуватимуть у тутешньому шпиталі. Завтра має вирішитися, чи вже в неділю, чи пізніше. В суботу пополудні я вільний, якщо Ви приїдете, буду втішений. Дуже сердечно Вас вітаю.

Бруно Шульц

[13 IX 1940]


126

Дорога Пані Аню!

Спасибі Вам велике за щиру турботу і дуже миле співчуття. Мені вже значно краще, гарячка впала до 37°. Уже встаю в кімнаті та малюю на 17 IX[402] для школи. Якщо п. Марек[403] має час і бажання, то міг би запропонувати свої послуги головній лікарні, але здається, що то ненадовго. Чи п. Марек не погодився б замінити мене в школі на який місяць? Питаю тільки для порядку, бо знаю, що не погодиться.

Прошу Вас дуже, приїжджайте, але допіру 17-го, бо я б хотів уже бути вільним від малювання. Того дня, схоже, матиму вихідний. Ще раз сердечно дякую та вітаю.

Бруно

[вересень 1940]


127

Дорога Пані Аню!

Сердечно Вас перепрошую за атмосферу, яка запанувала довкола мене, і яку я не міг утримати подалі від Вас. Це так, наче домашні пелюшки поета, його дружина на неналежному рівні та його невиховані діти, котрі псують справжнім приятелям приємність співжиття з ним. Не судіть про мене за тією атмосферою і будьте певні, що то лише моя хвороба привабила той хвіст примар, які незабаром зникнуть. Я не можу за благі наміри тих людей відплатити неґречністю, розраховую на Ваше розуміння, що тут я плачу зовсім іншою монетою. Я багато думав про Вашу доброту й жертовність, і боюся лише, щоб Ви про неї не пошкодували. Я не міг у присутності інших людей сказати Вам, яке враження справили на мене Ваші малюнки та образи. Ви — справжня індивідуальність, найкоротше речення Вашого листа породжує в моїй душі образ усієї істоти, і так само з малюнками. Обіцяю Вам, що наступного разу Ви застанете мене вже самого. Не знаю, чи це добре, що Ви про мене стільки дізналися з боку лаштунків спальні…

Сердечно Вас вітаю і палко перепрошую.

Бруно

[17 IX 1940]


128

Дорога Пані Аню!

Я від учора в Трускавці, мешкаю в «Аїді» та проводжу довгі години в розмовах із паном Артуром[404], які іноді здаються мені істотними. Погода та краєвид сприяють нам. Якось ми раннього осіннього вечора блукали парком під дощем, а позаду розгорталися в освітлених вікнах сімейні історії, найінтимніше домашнє минуле. Ми сумуємо за Вами, котра би пов'язала наші пошуки, стала зародком синтезу. Прохаємо, щоб Ви одного прекрасного дня з'явилися в прогалині парку — легка мандрівниця, котра вступає з гаїв Борислава до алей Трускавця. Чи Ви дотримаєте обіцянки? Сердечно вітаю.

Бруно Шульц


До сердечних отих побажань найінтелігентніше приєднуюся, очікуючи Вас, Артур Жечиця[405].

[7 X 1940]


129

Дорога Пані Аню!

Посилаючись на пам'ятні для мене Ваші слова, запрошую Вас знову до Трускавця, і тільки від Вашого настрою залежатиме, чи будемо ми самі, чи Ви захочете розширити коло учасників. Природа тепер прекрасна. Деякі екзотичні дерева схожі на райських птахів у блиску їхніх пишних пурпурових хвостів. Я чув, що Ви маєте доволі багато уроків, і боюся, щоб це не стало на заваді. Мене також непокоїть, що Ви останнім часом проявляли якесь розчарування та нехіть. Але сподіваюся, що то минулося. Я мешкаю в панс. «Аїда» на дорозі до залізн. вокзалу, в кімнаті 8. Але можу перебувати і в парку, поряд із музикою.

Чекаю на Вас із тугою та вітаю сердечно.

Бруно Шульц

[10 X 1940]


130

Дорога Пані Аню!

То я власне гірко собі дорікаю, що лишив Вас без слова пояснення та створив враження, наче моє мовчання якось пов'язане зі сценою, яку Ви мені влаштували. Слід зізнатися, та сцена не була позбавлена поетичного чару, яким дихає вся Ваша особа та всі Ваші забаганки. Я відчув її як раптовий напад вітру з дощем — у квітні, коли ті бризки дощу, б'ючи в обличчя, не можуть інакше, як тільки пахнучи весною.

Я не приїхав у суботу, позаяк мене викликали в терміновій родинній справі до Стрия, де я провів увесь той день. Украй огидно, що я не вибачився за те, що не приїхав. Навіть ніколи й не подумайте, що я втратив до Вас симпатію чи інтерес. Я завжди думаю про Вас зі зворушенням і вдячністю. Все, що Ви робите, миле й поетичне. І думаю, що наша дружба має ще попереду тривалу історію, містить у собі потенціал багатьох подій і перипетій. Від нашої відваги та заповзятливості залежить, чи та потенційна історія, напнута між нами, — набуде конкретики.

Я зайнятий заробітками, ремісничим малюванням[406]. За оті речі, намальовані у Вашій присутності, грошей іще не отримав. Мене запросили спеціальним листом до співпраці в «Nowych Widnokręgach»[407], польському щомісячнику під редакцією Василевської[408]. Але що ж я можу для них написати? Я щораз більше переконуюся, який я далекий від реального життя і як мало орієнтуюся у віяннях часу. Усі якось знайшли собі свою нішу, а я зостався на слизькому. Це наслідок браку еластичності, певної безкомпромісності, якої я не схвалюю. Може б, Ви коли приїхали? Тільки по вівторках і четвергах маю зайняті пополудня, в інші дні завжди вільний. Дуже сердечно вітаю.

Бруно Шульц

15 XI 1940


Пані Хвістек сердечно запрошую.


131

Дорога Пані Аню!

Вибачте мене за довге мовчання. Мої пояснення не будуть для вас переконливими. Лишень прийміть до відома, що в моєму ставленні до Вас нічого не змінилося. Маю різні клопоти, про які Вам колись усно розповім. Через них я не міг вибратися до Борислава. Щось завжди ставало на заваді. Приїжджайте, я з нетерпінням на Вас чекаю. По вівторках і четвергах я зайнятий пополудні. Я нервово хворий, не здатний до жодної праці, яка не лежить на лінії моїх уподобань. Іноді я цілковито ламаюся, іноді ще підводжуся після падіння. Сердечно Вас вітаю.

Бруно Шульц

13 І 1941


132

Дорога Пані Аню!

Ваше мовчання було якимось шпичаком, який глухо дошкуляв у моїй свідомості. Я думав, що Ви були збентежені та розчаровані моєю (минулого разу) духовною тупістю. Тим часом я дуже жвавий і внутрішньо активний, тільки фізично недужий так, що не зміг здобутися на візит до Вас (пішохідний маршрут на Мосціцького 30). Маю аневризму аорти, але останнім часом знову трохи покращало.

Приїжджайте в неділю, буду дуже втішений. Може, врешті, пощастить із погодою, то підемо трохи в краєвид, як торік. Отож, Ви безповоротно перебираєтеся до Львова? Шкода, мої плани переїзду не справдилися. Новелу мою Важик[409] не прийняв. Я її Вам почитаю. Чекаю на Вас із радістю. Тепер у мене мешкає євр. поет Бер Горовиць[410].

Вітаю сердечно.

Бруно Шульц

[10 V 1941 p.]


133

Дорога Пані Аню!

В неділю приїхав до мене Сандауер[411], і тому я не зміг дотримати обіцянки. Він залишив мене дуже пригніченого. Мій комплекс «утраченого життя» «без майбутнього» віджив під його впливом. Він приїхав у дуже добрій формі, з усією нещадністю молодого покоління, яке вимагає звільнити місце для себе. Природно, все це тільки натяками, прямо сказано не було. Ви потішатиметеся з того мого досвіду, може, зрештою, підмовленого моєю іпохондрією. Ви зовсім інакше на мене дієте.

Прошу Вас дуже, приїжджайте до мене якось (до неділі). Незалежно від того я приїду в неділю, можливо, до полудня. Тепер такі чудові дні, навіть коли падає дощ, що слід проводити їх із кимось чутливим і близьким, коли сам занадто зубожів і підупав, щоб зазнавати радості й надії. Дедалі частіше я відчуваю, що захоплення світом, ланки безкорисливої радості є лише формами особистої надії, загальними образами життєствердження, проектованими на художнє сприйняття. Чекаю Вас щодня до 6-ї вечора. Сердечно вітаю.

Бруно Шульц

4 VI [1941]


134

Дорога Пані Аню!

Я був дуже засмучений, дізнавшись, що розминувся з Вами. Я в неділю застудився і вирішив залишитися вдома. Увечері Ю. Віт[412] витягнув мене з дому, через це я втратив зустріч із Вами. Прошу Вас дуже не розчаруватися в мені та приїхати в найближчі дні. Я зараз дуже сумний і у глибокому занепаді. Може б, Ви мене трохи підбадьорили. Ніколи ще мені не було так погано. Порадьте мені щось. Може, однак проконсультувати дра [sic!] Райнґольда в Трускавці? Чи Ви з ним знайомі? Може б, Ви могли звернутися до нього в тій справі?

Очікую Вашого приїзду з нетерпінням і сердечно вітаю.

Бруно Шульц

9 VI 1941


135

Дорога Пані Анно!

Не дорікайте собі через нерівні привілеї. Вони компенсуються скороченням моєї рухливості, віком, комплексами. Тішуся, що Ви іноді про мене думаєте і пам'ятаєте. Запрошую Вас сердечно і з радістю. Щодня чекатиму до 6-ї вечора, бо гадаю, що пізніше Ви не приїдете. Чуюся трохи краще і маю велику охоту на прогулянку з вами, на розмову. Дякую Вам за листівку. Сердечно вітаю.

Бруно Шульц


Чи могли б Ви привезти мені Die Heimkehr[413]. Прошу привітати від мене Вашу Приятельку[414].

13 VI 1941


136

Дорога Пані Аню!

Я все ще перебуваю під враженням від Ваших чарівних метаморфоз. Гадаю, що вони тому такі зворушливі, бо не залежні від Вашої волі, такі автоматичні й неусвідомлені. Це так, наче хтось нишком підсовує когось іншого, підмінює Вас, а Ви наче прибираєте ту нову личину й сприймаєте її як саму себе, і граєте свою партію далі на новому інструменті, не відаючи, що то вже хтось інший рухається сценою. Звичайно, я надто згущую барви та доводжу справу до парадоксу. Не вважайте мене наївним. Я знаю, що то не зовсім несвідомо, але Ви не даєте собі звіту, скільки в тому діяння глибших сил, скільки якоїсь метафізичної маріонетковості. А водночас Ви нечувано реактивна, негайно формуєтеся в доповнювальний вимір, у чудесний акомпанемент… Усе те діється наче поза інтелектом, на якомусь коротшому та простішому шляху, ніж дорога думки, просто, як фізична реакція. Вперше мені трапляється спіткати таке багатство натури, яке немов не вміщається у вимірі однієї особи, й тому наче активізує допоміжні індивідуальності, імпровізаційні псевдоіндивідуальності, ad hoc ініційовані впродовж якоїсь короткої ролі, яку Ви мусите зіграти. Так я собі пояснюю Вашу Протеєву натуру. Може, Ви гадаєте, що я дозволяю себе ошукати, що підводжу глибокі інтерпретації під гру звичайного кокетства. Запевняю Вас, що кокетство є чимось дуже глибоким і таємничим, і для Вас самої незрозумілим. Природно, що тієї таємничості Ви не годні побачити, і що з Вашого боку те мусить виглядати безпроблемно й звичайно. Але то ілюзія. Ви недооцінюєте своїх можливостей і псуєте чудовий демонізм своєї натури наївним снобізмом святобливості. Вам не вистачає бути демоном, Ви ще хочете мимохідь і на додачу бути святою, так, наче те можна було б надто просто погодити. Ви, така чутлива до мистецького кітчу, втрачаєте свій інстинкт і смак, коли йдеться про моральну сферу, і зі спокійним сумлінням плекаєте погожий та неусвідомлений дилетантизм святості. Ні, Ваша святість — то важка і кривава річ, яку годі здобути як красивий додаток до наповненого й багатого життя. Той дилетантизм, зрештою, є дуже урочим і зворушливим в істоти, яка за крок спілкується із проваллям. Із Проваллям з великої літери «П». Не знаю, як те діється, але Ви бавитеся ключами від Провалля. Не знаю, чи відома Вам Безодня втрати кожної людини, чи тільки моя. В кожному разі, Ви легко й по-лунатичному рухаєтеся тим пругом, якого я в собі уникаю з тривогою і страхом, і де під ногою осуваються уламки скель. Мушу визнати, що Ви самі перебуваєте, мабуть, у безпеці. Легко й делікатно Ви вивільняєтеся від того, хто зсувається вглиб, і дозволяєте йому самому котитися у прірву. Ви навіть удаєте, що робите кілька кроків, утрачаючи ґрунт під ногами, певні, що в належну мить парашут розкриється, і Ви безпечно злетите вгору. Попри все це, Ви насправді безневинні й наче не берете участі в тому, що чините, Ви — справді жертва, а вся вина падає на того, хто носить у собі оте провалля, на пруг якого Ви необачно наступили. Я знаю, що вся вина на мені, бо провалля — моє, а Ви лише сильф, який приблукав у мій сад, де моїм обов'язком є боронити Вашу ногу, щоб не послизнулася. Тому Ви не повинні мати жодних вагань. Ви завше невинні, хоч би що Ви чинили, і тут знову відкривається нова перспектива для Вашої святості. Ваша святість, дійсно, нічого Вам не коштує, бо Ви є сильфом, і то не дилетантизм, а надлюдська віртуозність ельфійської істоти, яка не підпадає під моральні категорії.

Прийдіть, безпечні й без найменшої, як завжди, загрози, і не шкодуйте мене. Про всяк випадок, я сприймаю Вас у будь-яких метаморфозах. Якщо Ви Кіркея, то я — Улісс, і знаю зілля, яке знешкоджує Ваші чари. А може, то я тільки нахваляюся, провокуючи.

Чекаю щодня до 6-ї. На неділю маю пропозицію: зустріньмося у Трускавці[415]. Від мене є ранковий потяг туди і вечірній — назад, ми могли б цілий день провести в Трускавці.

Чи Ви згодні?

Вітаю Вас сердечно й дуже дякую за приїзд.

Бруно Шульц

[19 VI 1941]


137

Дорога Пані Аню!

Думка про Вас є для мене справжньою світлою точкою, я відмежовую її від посполитих думок і ховаю на найкращі миті, на вечір. Ви — партнерка моїх внутрішніх діалогів про справи, істотні для мене. Я тужу за часом, коли можна буде організувати часті й інтенсивні контакти, й боюся, що Ви за той час виїдете. Я не відписав одразу через кумедну причину — забракло пару ґрошів на листівку. На приїзд не можу зважитися. Це для мене занадто велике починання, і воно здається мені авантюрним і небезпечним. Тішуся, що Ви іноді про мене думаєте, і мрію про Ваш приїзд одного чудового дня. Ваша Приятелька подарувала мені велику приємність своїм коротким візитом. Чи Ви щось пишете? Чи Ви ще живі духовно? Дуже сердечно Вас і всіх вітаю.

Бруно Шульц

23 IX 1941[416]


138

Дорога Пані Аню!

Дякую за милого та незаслуженого листа. Чуюся ніяково і зворушений приязню, якою Ви мене обдаровуєте. Я думаю про Вас часто і з побожністю, чекаючи на Ваш приїзд. Дні такі чудові, що просто вимагають Вас для доповнення. Шкода тільки, що я не можу затримати Вас надовше, а поліцейська година змушує до хуткого від'їзду. Крім того, мене турбує, що я не можу Вас пригостити, як слід. Але, попри це, приїжджайте. Я тепер нічого не роблю, споглядаю «внутрішнє багатство», мої комори та колекції, зібрані за життя. Чи так можна?

Над чим Ви працюєте, привезіть результати своєї роботи. Вітаю Вас сердечно.

Бруно

[4 X 1941]


139

Дорога Пані Аню!

Не можу виправдати зволікання, яке я дозволив собі допустити між Вашим листом і відповіддю. Мені здається, що я не почувався здатним розплутати вузол непорозуміння, в якому — як мені здавалося — Ви заплуталися, і я хотів відкласти ту роботу. Мені здається, що реалізм як виняткова тенденція до копіювання дійсності — це фікція. Ніколи такого не було. Реалізм став кошмаром і пострахом для не-реалістів, справжнім середньовічним сатаною, якого малювали на всіх стінах яскравими барвами. Я пропонував би для окреслення реалізму суто негативний термін: це метод, який намагається вмістити свої засоби в межах певних конвенцій, вирішує не порушувати певної умови, яку ми називаємо дійсністю чи здоровим глуздом, чи правдоподібністю. В межах цих кордонів йому зостається дуже широкий діапазон засобів, а наскільки широкий, про те, власне, свідчить Манн[417], який вичерпує всі сфери, зокрема й пекла, не порушуючи реалістичної конвенції. Манн і Достоєвський[418] (перечитайте Двійника чи Карамазових) доводять, як мало залежить від переступання чи дотримання лінії реалізму, що то всього лише справа жесту, пози, стилю. Якщо ми хочемо під реалізмом розуміти певну приземленість, повсякденність описуваної реальності, то ці автори є вбивчим запереченням подібного визначення. З іншого боку, зламання реалістичної конвенції зовсім не свідчить про перемогу в битві. Саме зламання реалізму не є жодною заслугою, — все залежить від того, чого було завдяки цьому досягнуто. Свідоме та цілеспрямоване зґвалтування реалізму відкрило певні нові можливості, але не треба плекати ілюзій, буцім володіння таким трюком звільняє нас від обов'язку відтворювати багатство змісту, висловлювати власний світ. Жоден, бодай найгеніальніший метод не заступить зусилля видобування власного змісту. Таким чином, я боюся, що Ви ступили на шлях опозиції, заперечення, що, замість зробити щось самій, Ви спостерігаєте, чого той вражий сатана не зробив, і те відстеження гріхів і помилок реалізму застує Вам шлях до власної позитивної продукції. Ви добре знаєте, що я ціную Вашу творчість і вірю у Ваші можливості, і саме тому побоююся, що Ви підмінюєте власну творчість і власну працю критикою реалізму. Нереалістичні методи вже здобули собі право на громадянство, їм не потрібно боротися за своє існування, за кредит для себе. Вони лише мають вчинити у своїй сфері те, що реалізм вчинив у своїй. То буде найкращим виправданням для них. Спроби, які Ви мені читали, мені дуже сподобалися. Я хотів би, щоб Ви набралися відваги, розмаху, щоб охопити ширшу тематику, задля опрацювання за допомогою того методу більших обширів Вашого внутрішнього світу. У сфері творчості саме лише посідання слушності не рятує. Боюся, що усвідомлення слушного і правдивого погляду на справу дає Вам таку велику дозу задоволення, що потреба щось продукувати засинає.

Що стосується аналізу Манна, то, може, Ви частково й маєте рацію. Можливо, Манн не дає тієї конденсації враження, але багатократно спокутує це широтою й багатством свого світу.

Нізащо у світі я не хотів би Вас пригнічувати, але не можу залишити Вас при переконанні, яке вважаю помилковим. Саме те, що я полемізую з Вами, мусило би стати для Вас доказом того, як серйозно я до Вас ставлюся. Я маю велику повагу до Ваших малярських умінь, поєднану водночас із відчуттям власної некомпетентності. У літературних питаннях я присвоюю собі певну компетентність, яку Ви в мене прецінь визнаєте, адже звертаєтеся з тими питаннями до мене.

Мені дуже цікаве те, що Ви написали. Коли я зможу це прочитати? Коли Ви приїдете? Дуже сердечно вітаю Вас і Марка[419]. Серд. вітання для Гільди[420] і Марка З.[421].

Бруно Шульц

6 XI 1941


140

Дорога Пані Аню!

Саме сьогодні я зазнав сильних докорів сумління, думаючи про мого листа до Вас, в якому мені закортіло догодити своїм менторським чи моралізаторським пориванням, замість того, щоб тішитися успіхами та відкриттям близької мені й дорогої особи. Я також міркував, що, мабуть, Ви вибираєтеся до Варшави й заберете з собою спотворені й попсовані спогади про мене. З Вашого листа я бачу, що мав слушність, але водночас дізнаюся, що Ви на мене не гніваєтеся, за що Вам стократно вдячний. Ваш від'їзд дуже мене засмучує. Я не зумів скористатися Вашою присутністю, не використав Вас, але сама Ваша присутність поблизу була до певної міри опорою, чимось, за що можна було зачепитися. Властиво, ми ніколи не говорили про речі істотні. Ми популяризували навзаєм наслідки наших експериментів не як втаємничені в те саме таємне знання, а як профани. Тепер я бачу, що потрібно було більше довіри до нашої близькості, що треба було сягати до актуальних для нас справ і гаряче про них дискутувати, так, як ми це робимо в монологах перед самими собою. Дистанція поміж нами була штучною та умовною, полягала тільки у термінології та словнику різних шкіл, далебі ідентичних під оглядом духу й інтенції.

Я хотів би, щоб наш близький контакт не припинився через Ваш виїзд, щоб ми комунікували навзаєм, часто й істотно. Можливо, навіть, що такий контакт на відстані стане для нас продуктивним і вродить нам урожай маргінальної творчості. Передчуття підказує мені, що невдовзі ми ще зустрінемося, і що історія нашої дружби не завершена. Вона допіру об'єктивно почнеться, адже досі ми тримались у приватних межах.

Чи Ви вважали би справою безнадійною взяти мене до себе в науку як адепта малярства? Провести зі мною, може, за допомогою Марка курс малярства, очищеного від академізму? Я, натомість, поділився би з Вами моїм письменницьким досвідом.

Тепер мені здається, що я мав би Вам ще багато всього сказати, поклади речей, які нас жваво цікавлять, є невичерпними. Тепер, коли я Вас, банально кажучи, втрачаю. Напишіть мені ще, чи готові Ви відповісти з подібним запалом на мої пропозиції, чи триватиме наш контакт. Аби лиш дано нам було спокійно й без несподіванок підтримувати нашу, таку важливу й істотну, розмову. Може, Ви мені ще щось звідси напишете. В іншому разі, очікую звідтіля[422] швидких звісток. Сердечно й палко Вас вітаю.

Бруно

19 XI 1941[423]


Як сумно подумати, що на Мазепи, 30[424], де я стільки милого пережив, уже нікого не буде, що все вже тільки легенда. Не знаю, чому, я маю відчуття провини перед самим собою, наче з власної вини щось втрачав.


Листи Бруно Шульца до освітянського керівництва


Листи до освітянського керівництва вчителя Бруно Шульца

Дев'ятнадцять листів-заяв до Міністерства віросповідань і народної освіти (себто, Міністерства освіти) і кураторії Львівського шкільного округу були знайдені в 1980-х роках у Центральному державному історичному архіві у Львові. Більшість із них їхній першовідкривач, бібліотекар з України Іван Лозинський опублікував на сторінках польськомовної версії щомісячника Спілки письменників СРСР «Literatura Radziecka» (1987, № 7). У1988 році я повністю опрацював цей комплект листів-заяв і замовив їхні мікрофільми, водночас відкоригувавши помилки у прочитанні текстів. Виявилося, що архів містить також інші, й то доволі численні матеріали, безцінні, коли йдеться про розширення наших знань про перебіг роботи Шульца у Дрогобицькій школі, адже вони документують різні її стадії та етапи. В запропонованій увазі читачів цієї книжки першій такій докладній публікації вони слугують вагомим коментарем до текстів самого Шульца та збагачують відомий нам, проте досі неповний образ тієї частини його життєпису, що нею була вчительська праця, — основа матеріального утримання, а водночас безугавна завада в творчості — письменстві та малярстві й графіці.

Згадану другу частину архівних матеріалів я переношу у примітки, не менш важливі, ніж листи, підписані прохачем до освітянського керівництва — кобольдом, переміненим у вчителі. Всі ті супутні архівні документи, додані до клопотань письменника, — фундаментальні, як-от свідоцтво про народження, атестат про середню освіту тощо, й ті, які мали меншу вагу в повсякденному житті Шульца, — потребують представлення на тлі хроніки його п'ятнадцятирічної праці в гімназії імені короля Владислава Яґелла у Дрогобичі. Допіру в такому ракурсі — бодай навіть урізаному й вибірковому — можна собі уявити Шульца, котрий борсається в ятері суворих приписів, обов'язкових у педагогічній роботі, на які він майже незмінно скаржився. Адже то була немила праця — попри те, що виконував він її сумлінно, навіть понад вимоги, за що його високо цінувало керівництво, — та все одно вчителювання вибивало йому з рук перо письменника та олівець художника, якими він міг безперешкодно послуговуватися тільки під час уроків, навчаючи малювання, себто далеко від творчих умов.

Колишні мрії про утримання себе завдяки мистецькій праці — малюванню та рисуванню, а також графіці, яку він незабаром після створення Ідолопоклонної книги (Xięga bałwochwalcza) покинув, — дуже хутко довелося визнати нереальними й химерними, неспроможними гарантувати засоби до існування.

Шульц віддавав цим заняттям щоразу вужчі окрайки вільного часу, решту дедалі більше поглинали заробітчанські обов'язки. Скарги на поступове витіснення його з автономних сфер творчої самореалізації розкидані також — і насамперед — у приватному листуванні. Іноді вони набувають форми гротескної та демонічної містичної притчі, втім, пом'якшеної завдяки іронічному дистанціюванню, — як у листі до Тадеуша Брези, де терзання, зумовлені лихом примусової праці, здаються наслідком заповзяття перекірливої долі (див. лист № 13).

Шульц, однак, знав, що на втечу він неспроможний, що мусить і далі залишатись у шкільному ярмі, котре іноді бувало йому не тільки чужим, а й просто ненависним. Прагнучи змінити ці обставини, він шукав половинчастих або позірних розв'язань — скажімо, переведення до іншої школи. В тих рідкісних випадках, коли з'являлася реальна нагода для втілення подібних задумів, усе закінчувалося втечею, себто, зумовленою страхом перед найменшими змінами чинної ситуації ретирадою від загрози втілення в життя того, про що письменник клопотався… Можливо, думка про розставання з Дрогобичем — інкубаторієм його творчої індивідуальності — ставала для нього вкрай неприйнятною, ба навіть немислимою, коли починало здаватися, що химерна мрія от-от втілиться. Словом, йому було зле, і по суті справи, він не бачив виходу з тієї — врешті-решт не нав'язаної ж бо йому — ситуації, від якої потерпав багато літ. Допіру війна, скинувши Шульца в найглибшу безодню відчаю та безнадії, поклала край отій п'ятнадцятирічній важкій праці; втім, тоді він уже міг розглядати її з іншої перспективи мало не як утрачений рай.

Ось короткий опис отих п'ятнадцяти літ учителювання Шульца в 1924—1939 роках, яке тривало в державній гімназії імені короля Владислава Яґелла у Дрогобичі — в тих самих стінах, де ще під вивіскою цісарсько-королівської гімназії імені Франца Йосифа він сам колись навчався.


* * *

До 1928/1929 навчального року включно Шульц навчав тільки малювання; наступного року йому додали ще один предмет: ручну працю, який пізніше — від 1932 року — став головним навчальним предметом, тоді як малювання, згідно з чинною програмою, було скорочене до мінімуму. В 1933 році Шульц також отримав години в загальноосвітніх школах, щоб доповнити належну педагогічну ставку. Впродовж шести років він був так званим тимчасовим учителем, а статусу штатного співробітника школи набув лише на сьомий рік перебування на посаді. Перші чотири роки роботи Шульца у Дрогобицькій гімназії були сповнені службових клопотів, адже він був, по суті справи, самоуком. Брак «належної кваліфікації» за фахом послугував навіть причиною звільнення з роботи та змусив його податися здавати іспит із малювання. Той «некваліфікований», двічі екзаменований викладач мав уже тоді у своєму доробку блискучий графічний цикл Ідолопоклонної книги. А багато років потому, в останньому довоєнному навчальному році, керівництво гімназії, яке зазвичай скрупульозно дотримувалося об'єктивності своїх звітів і не відхилялося від питань, що безпосередньо стосувалися діяльності школи, — не забуло згадати у звіті про той факт, яким школа пишається, що «професор Шульц» відзначений Золотим Лавром Польської Академії Літератури…

А ось короткий опис «Стацій Страстей Господніх» художника:


1924/1925

«Шульц Бруно, кол[ишній] студент Львівської Політехніки, працював учителем за контрактом на підставі повноважень, наданих Кураторією Львівського Шкільного Округу. […] Службову присягу склав 3 IX 24 і того ж дня взявся за виконання обов'язків». — «Навчав малювання […] 36 годин на тиждень».


1925/1926

«Шульц Бруно, уч. за контракт., навчав малювання […] 35 годин на тиждень». — «Від 16 III — 30 IV 1926 перерва в роботі з метою складання іспиту. 27 IV 1926 склав іспит із малюнку як навчального предмета».


1926/1927

«Шульц Бруно, учитель за контракт., навчав малювання […] 31 годину на тиждень».


1927/1928

«Шульц Бруно, учит. за контракт., навчав малювання […] 31 годину на тиждень».


1928/1929

«Шульц Бруно, учит. за контракт., а) звільнений з посади 31 VIII 1928, позаяк закінчився чотирирічний термін, упродовж якого він не здобув повної фахової кваліфікації. 20 X 1928 склав іспит на вчителя середньої школи, b) призначений учителем за контрактом на період від 5 листопада до 31 грудня 1928, с) поіменований, починаючи з 1 І 1929, штатним учителем тутешнього закладу». — «Шульц Бруно — учитель, навчав від 5 листопада 1928 малювання […], 30 год. на тижд.».


1929/1930

«Шульц Бруно, тимчасовий учитель, завідувач кабінету малювання, навчав від 1 IX до 31 X малювання […] і на факультативному курсі від IV–VIII [класу], 22 години на тиждень. Від 1 XI до 10 І й від 16 III до кінця навчального року навчав малювання, […] ручної праці та малювання на факультативному курсі від IV до VIII [класу], 30 годин на тиждень».


1930/1931

«Шульц Бруно, тимчасовий учитель, навчав малювання на факультативному курсі від IV до VIII [класу] та ручної праці, 32 години на тиждень».


1931/1932

«Шульц Бруно, учитель, завідувач кабінету малювання та ручної праці, навчав до 3 квітня 1932 малювання та ручної праці, 32 години на тиждень. Від 4 квітня 1932 робоче навантаження зменшене до 28 [годин]». — «Шульц Бруно, вчитель, отримав декрет про штатний педагогічний статус [dekret ustalenia]». — «Шульц Бруно 9 квітня 1932 узяв участь у роботі районної конференції вчителів ручної праці у Стрию».


1932/1933

«Шульц Бруно брав участь у районних конференціях учителів ручної праці, а саме: а) 3 XII 1932 у Стрию, b) в лютому 1933 р. у Львові, с) 8 IV 1933 року у Стрию. На конференції 3 XII 1932 виголосив реферат Мистецьке моделювання з картону та його застосування у школі (Kształtowanie artystyczne w tekturze i zastosowanie w szkole). Окрім того, взяв участь у відкритті виставки ремісничих робіт і жіночого рукоділля, котра відбулася 11 VI 1933 в майстернях методичного осередку при VIII гімназії у Львові.» — «Шульц Бруно, штатний учитель […], завідувач кабінету малювання та ручної праці, навчав малювання та ручної праці […] 26 год. на тижд.».


1933/1934

«Шульц Бруно, штатний учитель, отримав на час навчального року для доповнення передбаченої законом ставки навчальних годин додаткових 10 годин на тиждень у 7-класній чоловічій загальній школі ім. А. Міцкевича у Дрогобичі» — «Шульц Бруно, штатний учит., завідувач кабінету малювання і практичних занять, навчав практичних занять і малювання (як факультативного предмета) — 16 год. на тиж.».


1934/1935

«Шульц Бруно, штатний учит., перебував у відпустці за станом здоров'я від 20 VIII 1934 до 15 IX 1934 року».


1935/1936

«Шульц Бруно, професор, отримав оплачувану відпустку на час від 1 1 1936 до 30 VI 1936, щоб мати змогу займатися літературною роботою». — «Шульц Бруно, шкільний учитель, отримав титул «професора» (декрет К.[ураторії] Львівського] Ш.[кільного] О.[кругу] від 4 [IV 1936])».


1936/1937

«Шулыд Бруно, професор, доповнив передбачену законом учительську ставку одночасним виконанням обов'язків у 7-класній держ. школі ім. Е. Ожешко, 18 годин на тижд.».


1937/1938

«Шульц Бруно, професор, доповнив передбачену законом учительську ставку одночасним виконанням обов'язків у 7-класній жіночій загальній школі ім. Королеви Ядвіґи і в 7-класній жіночій загальній школі ім. Е. Ожешко 5 годин на тиждень».


1938/1939

«Шульц Бруно, професор, був нагороджений Золотим академічним Лавром П.[ольської] А[кадемії] Л.[ітератури] (наказ Міністерства B.C. і Н.О.[425] від 7 [XI 1938])».


Єжи Фіцовський


1

До Високого

Міністерства ВС і НО

у Варшаві

за посередництва Кураторії Львівського Шк. Окр.


Високе Міністерство,

Клопочучи про посаду вчителя малювання та ручної праці у державній гімназії в Дрогобичі, нижчепідписаний просить згідно зі ст. 3 Закону від 26 XI 1922 (Dz. U. Rz. P.[426] Nr 90 poz. 828) надати йому дозвіл на викладання.

На обґрунтування свого прохання нижчепідписаний наводить такі дати, пов'язані з його біографією:

Народився в 1892 р. у Дрогобичі[427], склав іспит зрілості в тамтешній гімназії в 1910 р.[428] від 1910—1914 р. із перервами, зумовленими негараздами зі здоров'ям, вивчав архітектуру в політехнічній [вищій] школі у Львові, де також склав перший державний іспит у лютому 1914 р.[429]

Перервавши через війну навчання на тривалий час, продовжив його в 1917/18 р. у Відні, й там під впливом творів давнього мистецтва дедалі сильніше почав даватися взнаки потяг до малярської творчості, який схилив мене перервати вивчення архітектури та присвятити себе професії художника.

Я кілька разів виставляв мої роботи у столичних містах, і не без певного успіху, як випливає з публікацій у пресі, а саме: я виступив у березні 1922 з кільканадцятьма роботами в «Тов.[аристві] Заохочення Кр.[асних] М.[истецтв]» у Варшаві, в червні 1922 мав невелику колективну виставку в «Тов.[аристві] Заохочення Кр.[асних] М.[истецтв]» у Львові тощо[430]. Тепер, працюючи переважно в галузі графіки, прагну водночас присвятити себе праці на педагогічній ниві.

Бруно Шульц

Дрогобич, 9 серпня, 1924[431]


2

До Високої

Кураторії Шкільного Округу

Львів


Бруно Шульц, учитель за контр. малювання в Держав. гімназії у Дрогобичі, просить надати відпустку.


Нижчепідписаний контрактовий учитель малювання в Державній гімназії у Дрогобичі був допущений письмовим розпорядженням Міністерства ВС і НО від 30 січня 1926 р. до складання прикінцевого іспиту з малюнку як навчального предмета перед Державною Екзаменаційною Комісією в Академії К.[расних] Мистецтв у Кракові, яка призначила дату іспиту на 19 квітня ц.р.[432].

Будучи зайнятим навчанням 35 годин на тиждень у Державному закладі, нижчепідписаний не може з належною інтенсивністю працювати над відповідним поглибленням своїх знань до іспиту та просить Високу Кураторію ласкаво надати йому відпустку від 15-го ц.м. до складення іспиту, тобто до кінця квітня ц.р.[433].

Бруно Шульц

Дрогобич, 12 березня 1926


3

До

Високого Міністерства

Віросповідань і Народної Освіти

у Варшаві


(Бруно Шульц, учитель за контр. Державної гімназії у Дрогобичі просить продовжити дозвіл на викладання).


Високе Міністерство вділило нижчепідписаному контрактовому вчителеві в Державній гімназії у Дрогобичі письмовим розпорядженням від 14 січня 1925 № 15568/D II ех 1924 дозволу на викладання ручного малювання в період від 1 IX 1924 до 31 VIII 1927.

Нижчепідписаний, склавши перед Екзаменаційною Комісією в Академії Красних Мистецтв у Кракові науковий[434] іспит і готуючись до педагогічного іспиту, просить Високе Міністерство ласкаво надати йому дозвіл навчати ручного малювання на 1927/8 навчальний рік.

Бруно Шульц


В додатку:

a) сповіщення Кураторії Шк. О. Львів про надання права на викладання,

b) засвідчена копія посвідки про науковий іспит.

У Дрогобичі, 9 червня 1927 року.


4

До Високого

Міністерства Віросповідань

і Народної Освіти

у Варшаві


Нижчепідписаний учитель малювання в Державній гімназії у Дрогобичі просить Високе Міністерство ласкаво звільнити його від педагогічного іспиту на підставі § 14 розп. Мін. ВС і НО від 29 січня 1923 р.

Прохання своє нижчепідписаний супроводжує доданим особистим табелем, посвідкою про науковий іспит і свідоцтвами про вчительську практику.

Бруно Шульц

Дрогобич, 10 квітня 1928 р.

5 додатків


5

До

Кураторії Львівського Шкільного Округу

у Львові


Нижчепідписаний, зайнятий на посаді контрактового вчителя малювання, починаючи від 1 IX 1924 в Держав. гімназії у Дрогобичі, перебував на службі до кінця 1927—1928 навчального року (з перервою від 15 III до 30 IV 1926 для складання іспиту з малюнку як навчального предмета в середніх загальноосвітніх школах, який здав 27 IV 1926).

Письмовим розпорядженням від 4 VI 1928 № II 8131/28 Кураторія ЛШО звільнила нижчепідписаного з учительської посади, починаючи від 31 VIII ц.р., позаяк той упродовж повного чотирирічного терміну не здобув за той час повної фахової кваліфікації.

Коли тепер нижчепідписаний склав 18 X ц.р. перед екзаменаційною комісією у Варшаві державний іспит на вчителя середніх шкіл[435] (про що свідчить додана телеграма екзаменаційної комісії до Дирекції Державної гімназії у Дрогобичі), він просить призначити його штатним учителем у Державній гімназії у Дрогобичі.

В додатку: Телеграма екзаменаційної комісії у Варшаві.

Бруно Шульц

Дрогобич, 2 листопада 1928.


6

До Кураторії Львівського Шкільного Округу

у Львові


Кураторія Львівського Шкільного Округу призначила декретом від 20 грудня 1928 (№ II 1919/28) на підставі розпорядження Міністра ВС і НО від 25 серпня 1928 у справі передачі певних ділянок компетенції кураторам HO (Dz. U. Min. W. R. і O.P. Nr 10 poz. 168) і закону від 1 липня 1926 про службові стосунки вчителів у редакції розпорядження від 3 лютого 1928 (Dz. U. R. P. Nr 47 poz. 462) нижчепідписаного[436] від 1 січня 1928 штатним учителем державної гімназії у Дрогобичі, призначивши йому оклад IX групи рівня «b» з можливістю зміни окладу після внесення належним чином задокументованого прохання.

Відтак нижчепідписаний насмілюється представити:

а) атестат зрілості, Ь) свідоцтво про І держ. іспит у Львівській Політехніці, с) посвідку про зарахування Міністерством B.C. і Н.О. технічних студій замість необхідної мистецької підготовки, d) свідоцтво про іспит з малюнку як навчального предмета в середніх школах, е) диплом учителя середніх шкіл у засвідчених копіях, щоб констатувати, що нижчепідписаний задовольняє умови, передбачені статтею 31 Закону від 9 жовтня 1923 «Про платню державних службовців» (Dz. U. R. P. Nr 116 від 15 листопада 1923 poz. 924), які передбачають надання йому окладу VIII групи.

Водночас нижчепідписаний насмілюється представити перелік уроків на підтвердження попередньої служби та просить Кураторію ЛШО зарахувати йому час роботи вчителем за контрактом у державній гімназії Дрогобича в часовому періоді від 1 вересня 1924 до 31 грудня 1928.

Бруно Шульц

У Дрогобичі, 4 січня 1928[437]

В додатку:

1) Атестат зрілості (рукописна копія).

2) Свідоцтво про І держ. іспит у. Політехніці (рукописна копія).

3) Посвідка про зарахування студій у Політехніці замість мистецьких студій (рукописна копія).

4) Свідоцтво з малюнку як навчального предмета (рукописна копія).

5) Перелік уроків.


7

До

Високої Кураторії Львівського Шкільного Округу

у Львові


Нижчепідписаний штатний учитель Державної гімназії Дрогобича ласкаво просить надати йому відпустку на термін 2 місяці, щоб владнати клопоти зі здоров'ям[438].

Бруно Шульц

Дрогобич, 9 січня 1930 року.


8

[До Кураторії у Львові]

Заявляю, що з іноземних мов володію німецькою мовою усно та в письмовій формі.

Бруно Шульц

Учитель Держав. гімназії

у Дрогобичі

Дрогобич, 28 листопада 1932.


З а я в а

Цим заявляю, що з іноземних країн обізнаний з: Австрією, німецькою Сілезією.

Бруно Шульц

штатний учитель Державної гімназії у Дрогобичі


9

До

Кураторії Львівського Шкільного Округу

(Управління кадрів)

у Львові


Декретом Кураторії Львівського Шкільного Округу від 11 січня 1934 р. Nr В.Р. — 7548/34 на підставі § 47 розп. Ради Міністрів від 19 грудня 1933 я був зарахований від 1 лютого 1934 р. до VIII (восьмої) групи окладу із місячною платнею в 260 зл. без жодної компенсації.

Мій оклад «нетто», отриманий 1 січня 1934 р., склав 285 зл. 25 гр. Після відрахування від цього окладу квоти в 7 %, що становить 19 зл. 97 гр., залишається решта 265 зл. 28 гр., яка перевищує оклад VIII групи на 5 зл. 28 гр.

Позаяк відповідно до § 63 вищезгаданого розп. Ради Міністрів втрата окладу за повторного зарахування до VIII групи й нижче не повинна перевищувати, за винятком 7 %, суми, більшої, ніж 5 зл., ласкаво прошу призначити мені компенсаційну допомогу в розмірі 5 злотих на місяць, починаючи від 1 лютого 1934 р.

Бруно Шульц

Штатний Учитель Державної

гімназії у Дрогобичі

Дрогобич, 9 лютого 1934.


10

До

Міністерства Віросповідань

і Народної Освіти

у Варшаві


Нижчепідписаний учитель малювання в Державній гімназії у Дрогобичі є автором нещодавно опублікованої книжки Цинамонові крамниці.

Як випливає із доданих відгуків у пресі, критики одностайно вбачають у тій книжці певне досягнення в царині польської прози, що обґрунтовує право й обов'язок автора до подальшої літературної праці.

Нещодавно я підготував певні наміри та плани масштабної роботи, для втілення якої не досить принагідної праці на маргінесі шкільних занять.

Опинившись поміж виснажливими обов'язками вчительської професії та важкою й відповідальною працею митця, перебуваючи віддалік від посібників і спонук культурних центрів, — я з розпачем бачу, що моя енергія непродуктивно розпорошується, а втілення моїх планів відсувається в неосяжну далечінь.

Я перебуваю зараз у такій точці свого розвитку, коли мені не вільно погодитися на половинчасті результати, відкласти втілення планів на незнане майбутнє. Я мушу всі свої зусилля зосередити цілковито на мистецькому чині, на який лише здатний.

Натиск нереалізованих завдань додає мені сміливості просити таке.

Прошу Високе Міністерство зволити надати мені оплачувану відпустку від учительських обов'язків на річний термін[439], і нехай мені буде вільно зазначити, що в разі прихильного рішення Міністерства я вважатиму себе відрядженим із поста попередньої праці на інший відтинок культурної роботи, не менш важливий і відповідальний.

Бруно Шульц

Дрогобич, 9 травня 1934 року.


11

Бруно Шульц, учитель Державної гімназії

у Дрогобичі просить про відпустку через хворобу.


До Кураторії Львівського Шкільного Округу

у Львові


Прошу надати мені чотиритижневу[440] відпустку для поправлення здоров'я. Прохання моє підтримую медичною довідкою.

Бруно Шульц

Учитель Державної

гімназії у Дрогобичі

Дрогобич, 30 серпня 1934.


12

До

Кураторії Львівського Шкільного Округу

у Львові


Як штатний учитель малювання і практичних занять у Державній гімназії у Дрогобичі звертаюся до Високої Кураторії з проханням такого змісту:

Я — маляр за освітою та покликанням і, як це іноді трапляється в мистецькій еволюції художників, внутрішній імпульс і потреба самовиразу скерували мене від певного часу на шлях літературних спроб і експериментів.

У результаті цих зусиль, окрім невеликих робіт, постала також книжка Цинамонові крамниці, сприйнята майже всіма шанованими фахівцями з великим визнанням як досягнення й об'ява на майбутнє.

Відтак тепер переді мною постало значно масштабніше завдання, контури якого щоразу виразніше вимальовуються переді мною з начерків уривків. Більші та серйозніші труднощі того завдання непереборно накидають мені потребу присвятити йому неподільні зусилля та весь свій час. Принагідні й уривчасті зусилля на окрайці шкільних занять виявилися розсіюванням і розбазарюванням творчого імпульсу, який повинен бути скерований в єдине русло. З іншого боку, завдання та обов'язки вчителя практичних занять вимагають цілковитої концентрації на предметі, передбачають специфічну внутрішню настанову, яку неможливо узгодити з вичікувальною та споглядальною поставою художника, з його відповідальною, сповненою внутрішньої напруги працею.

За цих обставин я вирішив звернутися до Високої Кураторії з наполегливим проханням:

Прошу Високу Кураторію зволити надати мені 10-місячну оплачувану відпустку на 1935/6 навчальний рік, щоб уможливити мені втілення моїх літературних намірів, від 1 вересня 1935 до 30 червня 1936[441].

Оклад для учителів, залучених для викладання замість мене на час моєї відпустки, прошу ласкаво Високу Кураторію вирахувати з моєї вчительської зарплатні.

Зі свого боку, докладу всіх зусиль, щоб надійним результатом віддячити Державі за полегшу та допомогу, якої вона надасть моїм зусиллям.

Бруно Шульц

Дрогобич, 20 березня 1935.


13

До Кураторії Львівського Шкільного Округу

у Львові


Керуючись вимогою Кураторії ЛШО, доповнюю моє прохання в тому напрямку, що прошу надати мені оплачувану відпустку впродовж 1935/6 навч. року, тобто  в і д   1   в е р е с н я   1 9 3 5   д о   3 1   с е р п н я   1 9 3 6[442].

Бруно Шульц

Дрогобич, 28 травня 1935.


14

До Кураторії Львівського Шкільного Округу

у Львові


Кураторія ШО звернулася із запитом до Дирекції Держ. гімназії у Дрогобичі, чи, у зв'язку з труднощами в наданні мені оплачуваної відпустки із відшкодуванням коштів за заміну, не був би я схильний клопотати про неоплачувану відпустку.

У відповідь на це дозволю собі зауважити, що річна міністерська стипендія, яку я отримав, разом із різницею між доходом мого службового рівня та відшкодуванням платні для контрактного працівника, заледве становить мінімум утримання для мене та моєї родини.

Міністерство ВС і НО та Кураторія ШО, дуже прихильно та великодушно поставившись до моєї творчості, неначе подали навзаєм руки у спільних заходах, покликаних створити мені — за забезпечення мені певного прожиткового мінімуму — таких зовнішніх умов, щоб упродовж того року я міг втілити мої літературні наміри.

Неоплачувана відпустка, обмежуючи мої доходи самою лише стипендією, прирекла б мене на мізерну вегетацію, змусила б шукати додаткових доходів у царині журналістики — отож, цілковито розминулася б із первісним наміром Кураторії, яка прагнула дати мені змогу для зосередженої, інтенсивної та продуктивної творчої праці.

Тому палко прошу Високу Кураторію зволити зберегти чинність первісної концепції, прийнятої так великодушно і погодженої з Міністерством ВС і НО, і надати мені відпустку на первісних умовах[443].

Бруно Шульц,

Учитель Держав.

гімназії у Дрогобичі

Закопане, 24 серпня 1935.


15

До

Куратора Львівського Шкільного Округу

у Львові


На підставі угоди з відділом мистецтва Міністерства ВС і НО Кураторія ухвалила рішення про надання мені на поточний навчальний рік оплачуваної відпустки, щоб я міг утілити певні літературні наміри.

На початку поточного навч. року виникли певні формальні труднощі, отож моя відпустка не набула чинності в передбачуваний період, тб. від 1 вересня 1935, і я був змушений аж до моменту вирішення справи виконувати службові обов'язки.

Оскільки перерва, якої відтак несподівано зазнали мої літературні плани в період найактивнішої праці, триває й досі, палко прошу Високу Кураторію ласкаво зволити вирішити мою справу у прихильному сенсі, тим більше, що стипендія, пов'язана у своїй інтенції з наданням мені відпустки, вже мені призначена, що накладає на мене обов'язок посиленого та своєчасного втілення моїх літературних намірів.

Бруно Шульц

Учитель Держ.

гімназії у Дрогобичі

Дрогобич, 10 X 1935.


16

До

Пана Міністра Блешинського

за вказаною адресою


Ясновельможний Пане Міністре,

Впродовж кількох минулих років я опублікував книжку, низку оповідань і низку статей, які привернули увагу авторитетних представників громадської думки до моїх творів.

Завдяки тому Міністерство ВС і НО вділило мені дуже цінну допомогу, надавши річну стипендію, та вийшло з ініціативою до Львівської Кураторії, котрій я підлягаю, у справі надання мені відпустки для літературної творчості.

Тепер моя відпустка закінчилась, і я мушу повернутися на службу як учитель малювання в Держав. гімназії у Дрогобичі.

Позаяк перебування у провінції віддалік інтелектуальної динаміки позбавляє мене джерел, стимулів і посібників, які дає столиця, — хочу клопотати про переведення на рівноцінну посаду у Варшаві, тобто в ролі вчителя малювання в середній загальноосвітній або фаховій школі.

Отож звертаюся до ЯВ Пана Міністра з палким проханням зволити підтримати мене в пана Куратора Варшавського ШО[444].

Бруно Шульц

Варшава, 2 VII 1936


17

До

Кураторії Львівського Шкільного Округу

у Львові


Звертаючись із цим проханням до Кураторії ШО, маю вже за собою цінний прецедент її великодушного рішення, яке свідчить, на які далекосяжні концесії ладна Вона піти у своїй турботі про примноження культурних вартостей, підтримуючи всі наміри, які можуть тим вартостям сприяти, навіть якщо їхній ґатунок виходить за вузькі рамки шкільного відомства.

У січні ц.р. Кураторія ШО вирішила надати мені піврічну оплачувану відпустку з відшкодуванням коштів заміни для заняття інтенсивною літературною працею, усвідомлюючи, що обов'язки вчителя в сучасній школі занадто поглинають, щоб залишити місце для художньої творчості в серйозному масштабі.

Завдяки тій полегші я зміг значно просунутися в моїй роботі над романом[445], написати том новел, який віддаю цими днями до друку[446], перекласти роман Фр. Кафки[447] (накл. «Roju»), потужного письменника-містика, в Польщі досі майже не знаного, а також написати низку критичних статей, надрукованих у різних періодичних виданнях.

У цьому навчальному році Кураторія дала мені ще один доказ своєї уваги й турботи, розписавши мені в розкладі занять значну перевагу уроків малювання, а меншою мірою практичних занять, котрі руйнують внутрішню зосередженість, якої вимагає мистецька творчість.

Те велике розуміння й доброзичливість, які Кураторія ШО виказала до моїх прагнень і починань, надає мені сміливості, втім, посунутися в моїх проханнях ще на крок далі.

Провінція, де я мешкаю, сприяє, либонь, роботі митця, еволюція котрого вже завершилася, митця, котрий випрядає вже тільки вміст, нагромаджений упродовж багатьох років навчання та досвіду. Про таке почуття замкненого розвитку, цілковитої готовності та завершеної зрілості в моєму разі не може бути й мови. Навпаки, мене постійно переслідує палюче відчуття недостатності моїх знань, потреби перегляду, конфронтації, утвердження та зміцнення в моїх інтуїціях і припущеннях. Словом, нинішнє моє становище не розв'язує проблему духовної поживи, внутрішньої регенерації, без якої митець, котрий розвивається, приречений безнадійно зів'янути та змарніти. Сучасному історичному моментові притаманна неймовірна конденсація проблем і, пульсуючи від них, доба не дозволяє навіть на мить духовної ізоляції. Хто втрачає контакт із духовним життям епохи, той втрачає актуальність у своїй творчості, не вважається художником. Приватні засоби навіть добре забезпеченої людини недостатні, щоб забезпечити обов'язкову лектуру. Тільки університетське місто надає всі посібники й матеріали, дозволяє орієнтуватися в інтелектуальній динаміці.

Те занепокоєння про контакт з інтелектуальною динамікою та почуття відповідальності за мою працю схиляє мене до палкого прохання: прошу Кураторію ШО зволити взяти до уваги можливість переведення мене на тих самих умовах, тб. у ролі вчителя малювання, до гімназії, фахової школи, а зрештою навіть до звичайної школи у Львові[448]. Дозволю собі зазначити, що і в галузі педагогічної праці після 12 років служби у провінції стан мого фахового досвіду освіжився би завдяки контактам з видатнішими педагогами та результатами їхньої праці, а також завдяки контактові з новими течіями та новою фаховою літературою.

Сподіваюся, що Кураторія ШО, яка досі ставилася до моїх прагнень із винятковою доброзичливістю, і надалі буде ласкава зауважити за їхнім приватним й індивідуальним характером риси більш загального інтересу, що може виправдати підтримку їх.

Бруно Шульц

Дрогобич, 30 листопада 1936.


18

До

Кураторії Львівського Шкільного Округу

у Львові


Нижчепідписаний професор малювання при Державній гімназії у Дрогобичі, просить надати йому дозвіл навчати малювання у приватній спільній гімназії ім Л. Стернбаха у Дрогобичі в обсязі 3 годин на тиждень[449].

Бруно Шульц

Дрогобич, 16 IX 1938.


19

До

Кураторії Львівського Шкільного Округу

у Львові


Бруно Шульц, штатний учитель Державної гімназії у Дрогобичі, просить надати відпустку для поправлення здоров'я.

[на рукописній копії відсутні підпис і дата]


Листи до Бруно Шульца


Із листів до Бруно Шульца

Можна б сказати, що порятунок запропалої жменьки листів до Шульца — це помилка долі.

Листи письменника до різних адресатів — осердя цієї Книги — мали, попри все, більше таких шансів, хоча також ставали жертвами нищення: розіслані в різні кінці країни та світу, вони іноді рятувалися завдяки неуважності переслідувачів, ставали — дуже рідко, та однак, — обранцями сприятливого збігу обставин, який не зважає на розрахунки ймовірності.

Ще меншою мірою мусив із нею рахуватися випадок, який необачно призвів до того, що мізерна решка тисяч листів, котрі адресат ретельно зберігав у своєму домашньому архіві по вулиці Флоріянській, 10, зуміли уникнути лихої волі, варварства та неуцтва.

Після переселення Шульца та його близьких до ґето в 1941 році в осиротілому без мешканців будинку тривало поетапне «упорядкування» та пограбування, освячене гітлерівським беззаконням, відтак усі кімнати й закутки були очищені від речей і сміття — тобто книжок, паперів, документів, які поневірялися по кутках. Було б наївно припускати, наче бодай щось за таких обставин може убезпечитися від пограбування чи знищення. На щастя, надія буває наївною, вона не вірить у неминучість вироків долі. Й іноді має рацію, що довів колишній учень Шульца Файвель Шраєр одразу ж після повернення з фронту до рідного Дрогобича.

Історія знайдення решти епістолярної колекції Шульца настільки цікава, а наслідки її настільки незвичайні, що вона заслуговує на дещо ширший переказ, особливо, з огляду на дезінформацію, поширювану зацікавленими прихильниками неправди.

Звістка про знахідку дійшла до мене з кількарічним запізненням від одного з моїх респондентів. У статті Згадка про Бруно Шульца («Życie Literackie», № 6) у лютому 1956 року я написав, що від дрогобицького будинку Шульца залишилися руїни, в яких колишній учень письменника навесні 1946 року знайшов його рукописи та начерки. Як мені довелося дізнатися значно пізніше від самого знахідника, то не були ні руїни будинку, ні рукописи чи малюнки Шульца. Інформація багаторічної давнини виявилася помилковою, проте становила тоді єдиний знак чиїхось пошуків і бодай якихось знахідок. Правдиво було повідомлено тільки дату відвідин будинку на Флоріянській, та ще без помилок згадано прізвище відкривача скарбів.

Я безуспішно намагався розшукати інженера Шраєра, котрий тоді працював у Дрогобицькому міськвиконкомі. Мій лист залишився без відповіді — він не дійшов. Листи, які тоді надсилали на Схід, переважно не потрапляли до адресатів.

Настав 1965 рік. Від дня відкриття, зробленого на дрогобицькому горищі, минуло майже дев'ятнадцять років, коли якось, прочитавши мій черговий заклик у пресі, зі мною зустрівся інженер Новак, приятель Шраєра, чию адресу — вже ізраїльську — він дав мені, вручивши кілька листів за 1938 рік — від Дебори Фоґель і від Еґґи ван Гаардт. Шраґа Шраєр (так колишній учень Шульца гебраїзував своє ім'я, а прізвище відтворив за правилами англійської орфографії) передав другові перед виїздом часточку своїх знахідок на горищі, відокремивши її колись від решти — начебто з огляду на те, що вважав ці листи занадто особистими за характером…

Я негайно написав Шраєрові і незабаром отримав вичерпну відповідь, з якої дізнався значно більше про дивовижну долю знайдених листів до Шульца.

Лист із Ізраїлю мав дату: травень 1965 року. Ось найзмістовніші витяги з нього:

«[…] в 1946 р. в будинку [Шульца] оселився голова обласного арбітражного управління, такий собі Мойсеєнко […] [котрий] дозволив мені порозглядатися у пошуках якихось слідів після мого Учителя і великого Приятеля. На горищі я знайшов лише кілька фото і листи […]. Коли моя добра знайома п. Отилія Ґрюншляґ поїхала як туристка до Польщі в серпні 1956 — за її посередництва я повернув п. Сандауерові його особисті листи й листівки […]. Матеріали ці були віддані дружині Сандауера, котрий тоді перебував у Ізраїлі. Прочитавши Вашу статтю в «Życiu Literackim», я вважав за належне саме Вам передати те, що зумів знайти. […] Допомогла мені в цьому знову п. Ґрюншляґ, яка в березні 1957 р. виїхала вже на постійне проживання […] Вона поїхала до Кракова. […] вручила привезене листування […] редакторові видавництва п. Скурніцькому […]».

Листа від Шраєра я отримав майже через двадцять років після порятунку ним у Дрогобичі безцінних паперів і через дев'ять років після передачі «Wydawnictwu Literackiemu» призначеного для мене депозиту — про що я аж до того моменту не мав уявлення. Попри мої спроби втрутитися і спробувати організувати розшуки у видавця — нічого не прояснилося, пошуки нічого не дали. Минали подальші роки, і з часом я утвердився в переконанні, що згуба вже ніколи не знайдеться, а загадка не дочекається розгадки.

Тим часом я далі працював над уцілілим листуванням Шульца, підготував чергове його видання і оновлене видання монографії про Шульца Регіони великої єресі; в додатку до Книги листів я опублікував отримані від інженера Новака листи Дебори Фоґель і Еґґи ван Гаардт — єдині доступні мені крихти з дрогобицького горища. Упродовж проминулих літ мені, звісно, й на гадку не спало, що є хтось, хто стежить за моїми публікаціями та неквапливо перевіряє стан моєї обізнаності, щоб у зручний момент відчинити шухляду і вийняти з неї засуджену до тридцятилітньої мовчанки сенсацію.

Саме так і трапилося. Через тридцять років після знайдення рукописів на горищі. Через майже двадцять років із дня вручення їх краківському видавцеві із зазначенням про адресата того депозиту. Давно пропалі тексти були надруковані. Попри обставини всієї тієї справи, моїм першим відрухом була радість із приводу знайдення згуби, котру я висловив публічно.

Попри те, що її багатолітня відсутність завадила мені скористатися важливими джерелами, я відчував цілком зрозуміле задоволення від їхнього оприлюднення — у 1976 році. Саме тоді у трьох наступних числах варшавського тижневика «Kultura» Артур Сандауер, котрий понад два десятиліття потайки володів рукописами з горища, подав до друку тридцять листів до Бруно Шульца в редакції, як він пише, «к.[олишньої] студентки». Кілька текстів і цього разу були (знову на кільканадцять років!) ув'язнені в шухляді. «К. студентка» не змогли їх належно прокоментувати, ані навіть прочитати прізвищ декого з їхніх авторів, отож відповідальність за брак редакторської компетенції була перенесена з учителя на ученицю.

Допіру в 1992 році, через три роки після смерті Артура Сандауера, я отримав змогу надрукувати п'ять невідомих листів, представлених на велику виставку в Музеї літератури у Варшаві родиною покійного критика. Відчитані мною та прокоментовані, вони з'явилися у великому каталозі експозиції «Bruno Schulz. Ad memoriam».

Свою публікацію листів у варшавській «Kulturze» Сандауер спорядив коротким коментарем, зізнавшись принагідно у своїй відразі до біографістики, що начебто було головною причиною багатолітнього приховування шульцівських матеріалів, власником яких він став так давно. («Причиною цього зволікання стала притаманна мені нехіть до біографічних вишукувань […]»). На тлі десятиліть мовчанки про вміст замкненої шухляди, а також у зв'язку із неабиякою питомою вагою схованих у ній скарбів, «пояснення» Сандауера не потребує коментарів.

Публікація видобутих із криївки листів відбулася незабаром після смерті Шраєра, про яку я не знав, написавши до нього, щоб повідомити про знахідку згуби, а також, щоб попросити його висловитися з приводу тверджень Сандауера про його гадані права на знахідку… Шраєр не відписав.

Що ж, загалом, стверджував Сандауер?

По-перше, що знахідником була особа, яку він певний час називав «доброю душею», щоб дещо пізніше перетворити на «лікаря-пенсіонера», так само безіменного, як і його попереднє втілення. По-друге, відкриття ота вигадана особа зробила не в 1946 році, а через десять років — у 1956, коли на горищі вже не було чого шукати, окрім пізніших післявоєнних нашарувань. Урешті — що випливає із цих містифікацій — безвідмовним аргументом було твердження, буцім я маю на увазі «якісь інші листи», і що замість голослівних звинувачень мушу представити докази моєї правдивості. Цю вимогу годі було виконати, і Сандауер чудово про це знав, відмовляючись від медитації над повного шухлядою — будучи певним, що свідків уже немає.

Шраґа Шраєр навіки замовк. Письмові свідчення надіслала його дочка Аяла Шраєр, заявивши, що ніхто, крім мене, не був уповноважений її батьком стати депозитарієм знахідки. Те саме заявила Отилія Ґрюншляґ — теж із Ізраїлю, підтвердивши істину та заперечивши самооборонним витворам уяви опікуна чужої власності, яку вона сама привезла до Польщі, але не зуміла запобігти подальшому непередбаченому перебігові перипетій.

Коротко нагадати про ту публічну полеміку, відому в зацікавлених колах як «афера Сандауера», я вважаю за необхідне, хоча відтоді минуло ще скількись років, — а може, саме тому, що вони минули, затираючи обриси істини. Мій колишній конкурент-фантазмотворець намагався поставити під сумнів компетенцію «опонента» в царині шульцознавства, називаючи мої праці «колекціонуванням пам'яток по Шульцові». Бодай тому, притамувавши свою несхильність до самохвальства, дозволю собі ще раз підважити достовірність слів і намірів колишнього полеміста — не за допомогою суб'єктивних оцінок, а фактів, які можна верифікувати.

Отож, отой «колекціонер пам'яток» одразу ж після публікації чудесно воскреслих листів до Шульца в 1976 році — ще не передчуваючи афери, тобто планів їхнього привласнення, — заявив директорові Музею літератури Янушу Одровонж-Пеньонжкові, що коли питання власності нарешті проясниться, він перекаже — безкоштовно й необоротно — все знайдене до музейної колекції. Як відомо, цієї обіцянки він виконати не зміг — не з власної вини…

А ось інший приклад. Охоплений збирацькою манією «колекціонер» переконав у шістдесятих і вісімдесятих роках двох хранителів малюнків Шульца, щоб ті відступили свої колекції, які нараховували загалом понад двісті об'єктів, Музеєві літератури, і виступив безкорисливим посередником у втіленні цього наміру, завдяки чому Музей імені Адама Міцкевича у Варшаві володіє найбільшою у світі колекцією мистецьких творів Шульца.

Гадаю, цих зауваг про перипетії, пов'язані з листами з горища, вистачить. Я докладно розповів про них у нарисі Горище на Флоріянській у книжці Регіони великої єресі та околиці[450] та у принагідних текстах, надрукованих в окремих часописах, хоча й часто залишався сам у полі воїном.

Здавалося б, що, окрім тих листів, які — за нечисленними винятками тривіальних текстів, отриманих від випадкових відправників, — ми вміщуємо в цій частині Книги листів, уже нічого з епістолярних текстів, адресованих Шульцові, не вціліло. Мабуть, так, але ми не можемо цього стверджувати категорично.

Як інформують деякі усні джерела, Шульц, прагнучи врятувати свої рукописи та малюнки, намагався вберегти й листи. Листування, яке зберігалося на горищі, розкладене у хронологічному порядку і за авторами, він начебто переносив частинами — доки це ще було можливо в період примусового переселення — в безпечніші місця та передавав довіреним особам на зберігання. Чи збереглося щось із уміщеного в цих таємних сховках — ми не знаємо і, мабуть, ніколи не дізнаємося. Отож, знайдене в 1946 році Шраєром, є, либонь, рештками розсипаної в поспіху, а може, й у паніці, останньої частини переміщуваного архіву. Симптоматичним фактом, який наче підтверджує наше припущення, є те, що майже всі знайдені в цьому розсипі листи написані в 1938 році, тобто, можливо, в останній хронологічно упорядкованій частині. Тільки три позиції датовані сусідніми 1937 і 1939 роками — вони стосуються важливої для Шульца справи так і не втілених намагань організувати переклад і видання його прози за кордоном.

У кожному разі, певно одне: всі листи до Шульца походять із одного джерела, вони були знайдені в 1946 році інженером-архітектором Файвелем Шраєром, призначені для єдиного тоді біографа Бруно Шульца, а після скерування їх у властиві руки — перехоплені по дорозі кимось іншим.

Без представлених тут досліджень і висновків знахідка Шраєра не пояснювала би своєї ґенези, свого заплутаного шляху, ані тривалих затримок на цьому шляху. А це, мабуть, так само важливо, як усе, що випливає з аналізу текстів і їхніх біографічних контекстів. Адже ми знаходимо тут листи Романи Гальперн, однієї з найважливіших адресаток Шульца.

Також тут збереглися шість листів Вітольда Ґомбровича — єдині поза удавано-епістолярною полемікою обох письменників, призначеною для друку і увічненою у пресі («Studio» 1936, № 7). Тих кілька вцілілих аркушиків нам мусить вистачити, як pars pro toto всього листування приятелів, котрого ми вже не прочитаємо…

Серед отих кількох текстів Ґомбровича є один, який мусив зродити нехіть публікатора до оприлюднення: лист Шульца за жовтень 1938 року, майже цілком присвячений Сандауерові. Критичний щодо нього тон, тенденційна уїдливість оцінок зумовлені — хоч як прикро це констатувати — антисемітськими упередженнями, і цей лист є радше набором образ, ніж діагнозом. Невідомо, що могло спонукати Ґомбровича виголосити цю філіппіку та вмістити її в листі до Шульца із застереженням, що той не має подібних рис «карикатури» на єврея. Ґомбрович під впливом якогось специфічного роздратування представляє типове для «шляхтича» ставлення до «жидка», демонструючи свою вищість у дивовижній формі примітивних гасел. Той факт, що Сандауер вирішив оприлюднити і того листа, хоча йому, мабуть, кортіло приховати цей текст від «шляхтичів» громадської думки, гідний поваги і наголошування, — зокрема, що в зв'язку з тією ширшою «шульцівською» публікацією та її лаштунками він сам був не без провини…

Ми знайдемо тут також єдиний збережений лист Станіслава Іґнація Віткевича, наче на жарт урятований завдяки примсі долі — лист, який, хоч би що там було, репрезентує все втрачене листування між тими двома малярами-письменниками, текст, у якому така характерна для хитких настроїв Віткаци суміш ґротеску й розпачу востаннє дається взнаки перед його самогубством на Поліссі у вересні 1939 року.

Решту листів зі знахідки Шраєра я коментую у примітках до окремих текстів. Це стосується також і менш відомих або невідомих у широких колах осіб, котрі, втім, часто були більш істотними партнерами Шульца, ніж бувальці літературних салонів. Я вирішив, що слід вказати, бодай вибірково, хто ще серед значних і відомих адресантів були авторами дощенту листів, що пропали. Та вказівка стосуватиметься лише окремих осіб і постатей, а тим часом інші — не менш важливі — залишаться незнані нам як учасники життя в тих спустошених регіонах.

На чолі цього вибіркового, звісно ж, неповного, списку стоять жінки, котрі посідали важливе місце в реальному світі Шульца, а дехто з них — і в його витвореній парареальності. Найменші шанси залишити по собі тривкий епістолярний слід мала Анна Плоцкер, убита боївкою українських націоналістів, остання любов Бруно Шульца. І власне вона вціліла як адресатка відомих нам листів, натомість, зникла без сліду як авторка власних, які не дочекалися Шраєра у криївці покинутого горища, або ж горище їх уже — занадто пізніх — не дочекалося. Проте рядки про це останнє кохання знайшов у Бориславі приятель, котрий, як і Шраєр у Дрогобичі, натрапив на шматки розмаїтого минулого. Посмертний дар тих, хто не врятувався.

Решта осіб — це ті, чиє листування з письменником зазнало цілковитого знищення. А були серед них його впливові партнерки в житті й мистецтві: Зоф'я Налковська — велика покровителька та приятелька Шульца, а також Юзефина Шелінська — наречена й товаришка буденних і небуденних днів. Загибель усього листування між ними й Шульцом — листів, перетворених на попіл у Дрогобичі, Янові неподалік Львова, у Варшаві, — передувала кончині Приятельок через тридцять і п'ятдесят років…

Цінним документом і пам'яткою є пізні листи приятельки Шульца Дебори Фоґель, які збереглися уривками на дрогобицькому горищі та були знайдені Шраєром. Проте порятунок не судився її давнішим листам; зокрема, з періоду формування обрисів Цинамонових крамниць, зі змістовними алюзіями до них. Це особливо дошкульна втрата. Якби не відсутність тих записів діалогу, обидві сторони котрого назавжди загинули, ми б змогли простежити безпрецедентний процес: поступову появу, народження в суперечках шедевру в процесі кристалізації дедалі виразнішого екстракту чистої поезії в прозі — Цинамонових крамниць. Сам Шульц усвідомлював важливість того дуету, творчої ролі їхніх суперечок і згод. Напередодні війни він просив позичити йому оту незвичайну серію із записом його участі в діалозі. Невідомо, чи прохання було задоволене, та це й не важливо, бо, чи то у Львові, чи то в Дрогобичі, доля того списаного дрібним почерком пакету була б однаковою.

Промовистою є цілковита відсутність у вцілілих паперах листів від, окрім згаданих тут, Марії Кунцевич, Томаса Манна, Болеслава Лешмяна, Вацлава Берента, Адама Важика і багатьох-багатьох інших — у тому числі з мистецьких й інтелектуальних кіл Львова та Варшави, куди Шульца повели перші успіхи в письменстві, здобуваючи йому нових читачів, шанувальників і снобів.

Уже доволі добре відомо, що письменство Шульца походить із його листів. Тим більші їхня цінність і вагомість. Однак, щоб стати епістолографом на межі великої літератури, слід у ньому вправлятися багато років поспіль. Далебі, Шульц практикував той жанр мистецтва думки і слова, що ним була епістолографія, здавна. Годі й установити його початки, які спонукали апологетів листування та полемістів до взаємності.

Реґіна Зільбернер у своєму томику Клаптики спогадів — матеріали до зовнішньої біографії Бруно Шульца (Strzępy wspomnień — przyczynek do biografii zewnętrznej Brunona Schulza, Лондон 1984) намагається сягнути тих початків, але — судячи з усього — не сягає їх:

«До загиблої епістолографії Шульца належать листи, адресовані Емануелеві Пільпелю, sui generis меценатові мистецтва. Він був, либонь, першим його адресатом. Захоплений Мундек читав мені ті листи і, підносячи вгору потужний вказівний палець, казав: «Запам'ятай собі, що я тобі зараз скажу, Бруно ще стане славетним письменником».

То було, мабуть, на початку двадцятих років. Засноване на читанні листів пророцтво Мундека Пільпеля збулося до йоти, хоча присвоєння йому титулу першого адресата листів Шульца здається мені неточним припущенням, утім, звісно, син дрогобицького книготорговця перебував на чолі обраних адресатів нашого епістолографа. Пільпель був одним із його однокашників, приятелем дитячих літ, листування з яким не урвалося й пізніше, а тривало після школи, було надалі потрібним і можливим. Передусім вони писали на канікулах із і до Трускавця, але й у період навчання Бруно у Львові, під час відпусток, у перервах між мало не щоденними зустрічами, по-сусідськи, — і ці листи були покликані заповнити ті перерви. В епістолярному спілкуванні з Шульцом, окрім Пільпеля, вправлялися також і інші тамтешні їхні однолітки, згодом це переросло в міцну дружбу. Серед них були: Станіслав Вайнґартен, котрий майже все життя колекціонував твори Шульца, його живопис, малюнки, графіку (зображення Вайнґартена фігурує на багатьох придбаних у Шульца композиціях), багатолітній мешканець Лодзі, так само, як піаністка-віртуоз Марія Рей-Хазен, зачарована Шульцом, либонь із магічно-історичною взаємністю. А ще померлий замолоду краківський закопаненчанин Владислав Ріф, обдарований письменник і епістолограф, листи котрого у двадцятих роках надходили до Шульца в такому ж темпі і з тією ж частотою, що й листи Шульца до Закопаного. Взаємовплив обох юнаків своєю тривалістю й активністю був зумовлений усвідомлюваній ними спорідненості уяви, побратимству духовної структури — нині в тому вже годі впевнитися.

Згадані для прикладу, пов'язані з Шульцом духовно і листовно, особи з дрогобицьких околиць і з далеких сторін були йому необхідні. В їхній незамінності письменник упевнювався пізніше, коли контакти з часом слабшали й завмирали.

Отож усі, кому я присвячую ці побіжні згадки, є винятково — і це не випадковість — євреями, котрі, як і Шульц, з великими труднощами, а іноді й ціною жертв, які вони складали і своїм, і чужим, помалу виходили з уже не існуючих матеріально ґето, відмовляючись від батьківських звичаїв і традицій. Його з ними також поєднував своєрідний міф, відчуття певної спільноти в регіонах стародавніх Пророчих Книг і на ґрунті поточних кривд. Здається безсумнівним, що Шульц — в інших питаннях далекий від конфесійних проблем і етнічно трактованого походження — відчував себе поміж тими людьми не таким беззахисним, як, скажімо, у школі, де навчав, чи на літературній ниві, де після тріумфу Крамниць і Санаторію губився і залишався вкрай безпорадним супроти мовчки нав'язуваного йому відчуження. І хоча, звісно, між ним і близькими йому однолітками було значно більше сказано в розмовах, ніж написано, але саме вони рійно присутні серед жертв винищення людей і рукописів.

Так виглядало оте дрогобицьке коло, перш ніж через кілька років почало трагічно зникати. Шульц, громадянин Регіонів Великої Єресі, втрачав останню опору у спілкуванні — бодай лишень епістолярному. Коло кандидатів на те, щоб покинути містечко задля ширших горизонтів, як виявиться згодом, занадто пізно почало шикуватися в дорогу.

Це явище не обмежувалося містечками й не стосувалося винятково провінційної молоді. Варшав'янка Романа Гальперн також належала до тих груп єврейської молоді, народженої наприкінці XIX чи на порозі XX століття, котрі визволялися від традиційних побутових навичок… Завдяки знахідці Шраєра ми можемо — на жаль, у нечисленних текстах — побачити окремі уривки листовних зустрічей Бруно з Романою, видимі з обох боків цього листування. Отож, два листи Гальперн, знайдені на горищі, є асиметричним еквівалентом кількадесяти листів письменника, які після смерті адресатки, дивом урятовані, знайшлись у Варшаві в покинутому, але не знищеному помешканні, уламку спаленого міста.

Прощання зі знищеними листами від убитих приятелів завершує наш огляд і схиляє до ще однієї, більш загальної рефлексії. В епоху, коли людство чинило самогубство в раніше не знаних масштабах, — Шульц — несвоєчасно, аж до загибелі — шукав істот, які б належали до цього масово зникаючого виду: людей.

Він ніколи — всупереч позірності — не обирав собі друзяк на підставі етнічної близькості. Він шукав людей. Людей, позбавлених апріорної відрази до чужої їм категорії ближніх. Людей доброзичливих і більш доступних спільноті відкривачів пізнаваного світу, а отже — потенційних єресіархів уяви.

Єжи Фіцовський


Від Дебори Фоґель[451]

1

21 V 1938

Бруно,

декорацією того листа є… Сколе[452]. Дорога зі Сколе до Коростова[453], куди, винайнявши на літо помешкання у Сколе, я збиралася піти, а втім передумала посеред шляху. Я дивно пригнічена й виведена з рівноваги тим сьогоднішнім днем: не знаю, як я зможу прожити тут два місяці — що випливало би з нашого плану. Не знаю навіть, чи зможу працювати — згідно з первісними намірами. А найгірше — не знаю, чи зможу ще розпоряджатися грошима для якоїсь іншої, приватної та потрібної поїздки.

Мені здається, неначе все в мені померло для гір — хоча вони й надалі «здалеку схожі на сливи небесні в полумиску самоти». Здається, неначе у відлунні останнім і смертельнім тієї метафори скінчився також і розділ поезії тиші, порожньої тиші, пустки, для якої колись у мене було так багато імен. Чи вільно сказати: порожнеча природи? А однак, такою вона є для мене сьогодні, отут, у своїй ворожій структурі, без людини, а тим часом, коли вона втиснута в міський краєвид, то приголомшує ароматами, зеленню, відблиском зелені, що лягає на половий асфальт.

Ми потребуємо багато чого. Урбанізм — це не кліше. Ми повинні відновлюватися чужинськими містами. Якщо будеш у Парижі — повертаюся до практичного боку справи, — а я зможу зібрати трохи грошей — приїду на останні 2 тижні серпня. Тепер я не зможу через такі от ускладнення: тиждень тому Асьо[454] зламав кісточку на нозі, і має ніжку в гіпсі, потім він потребуватиме особливого догляду; на додаток до всього, мене зовсім не може виручити Мама, котра останнім часом підупала на здоров'ї, а з часу тієї історії з Асем (тут можна казати майже про щасливе уникнення катастрофи) лежить у ліжку і не може нічим зайнятися.

Формальності стосовно виїзду: я їхала торік з екскурсією, проте, маючи індивідуальний паспорт (коштував 80 зл[отих]), могла повертатися окремо. Я чула, що цього року мають бути особливо зручні умови для поїздки до Франції (результат туристичної угоди Польща — Франція): паспорт коштує 40 зл[отих] і чинний аж 2 місяці, а подорожі в межах Франції дуже дешеві. Довідайся докладніше в «Орбісі». До паспорта потрібне посвідчення особи, довідка про громадянство та про заробітки в Польщі (À propos: ми випадково прочитали про Твою відзнаку в галузі освіти…)

А тепер повернуся ще до Твого листа: очевидно, що абстрактне знання про діалектику дійсності мусить бути підперте втіленням, без якого воно марне. Проте воно допомагає в цілковитому розпачі та безнадії. Більше, ніж може допомогти будь-хто з людей. І, можливо, більше, ніж інша, запропонована Тобою можливість: продовження себе та своїх нереалізованих можливостей у нащадках. Маю серйозні сумніви щодо такої спадкоємності, зрештою, і Ти наголошуєш на сумнівах: власні діти рідко покликаються на нас, зазвичай вони сягають інших початків, неначе інстинктивно захищаючись від виродження, зумовленого занадто близьким «подружжям», завеликою близькістю психічного тіла, що веде до розпаду й занепаду. Вони воліють регенерувати чужі, сирі супроти них елементи думки та способи психічного буття. А якби навіть було не так, — чи продовжувачі здатні потішити нас, доки ми відчуваємо власну незужитість, доки ми взагалі хочемо відчувати, що живемо. Сумніваюся.

Маю враження, що діти сповнюють у нашому житті інакшу роль. Якщо ми хочемо узагальнити принцип туги за нащадками — то хіба лиш як якусь чуттєву транспозицію стоїчного принципу: життя у відповідності з природою?

А що стосується Лоренса[455] — не знаю, що там, згідно з теорією, в моїй підсвідомості в цьому випадку. У свідомій свідомості є нездоланне відчуття  н е п р о д у к т и в н о с т і  такого підходу до проблеми сексуальності, нікчемності та марноти, притаманної йому, та великої помилки, згідно з якою певні форми збочення (надмір певних функцій я також вважаю збоченням) були піднесені до гідності нового, примітивного, прекрасного кохання. Ні, це не кохання на Таїті, ані навіть те, означення якого в ролі ідеалу та відходу від французького кохання міститься в третьому томі Тібо (Чудова пора)!

Це помилка. І тільки через поєднання помилки із сенсаційністю, брутальної відваги і подолання соромливості цих питань тій книжці[456] вдалося потрапити у сферу важливих. Проте сенсація не рівнозначна з відкриттям, від якого вимагається щось більше, а саме задуму й барвистості, повноти життя.

Не виключено, що я зможу заскочити до Вас на один день, але не впевнена. Я ще напишу. Подякуй Вітові[457] за останню листівку і перекажи, що я цими днями поспілкуюся зі Стренґом[458] і з'ясую долю його вечора.

Хмарно. Дуже сумно. Я повертаюся до Сколе, де на вокзалі зачекаю до від'їзду потяга.

Сердечно тисну руку.

Дозя


2

Бруно,

твій сьогоднішній лист нагадав мені образ старої осінньої колимаги, якою ми мали їхати разом у країну барвистості. Запах подорожі має невідпорний чар і дивним чином завше асоціюється з образом когось іншого, товариша. Потім виявляється, що добре бути самотнім, зовсім добре бути більш ніж самотнім, покинутим, безнадійно відданим на поталу занедбаності й бездомності. Тоді «бачиться» краще. Попри це, я сумую за мандрівкою з Тобою. Мені надзвичайно цікаво на [sic!] мистецький результат цієї мандрівки, на розмову про певні вулиці та образки, які б, може, дозволили нам обом кристалізувати наш підхід — відмінний, чи однаковий.

У мені тут, схоже, не наростає жодна нова життєва верства, принаймні досі мій контроль каже мені, що ні. Але трапилося щось інше: потреба повороту з «тупика» часу, сильне, хиже бажання працювати, контроль за кожною втраченою хвилиною і перехід попереднього сенсу у стадію, яку можна описати як «вилучення з обігу», вилучення з інтелекту, повернення в тіло, звідки він випромінює в інтелект у відповідних, асоціативно пов'язаних, спровокованих ситуаціях. Тепер, щоб кристалізувалися подальші верстви образів і концепцій, потрібні лишень відповідні ситуації. Шкода тільки, що завершення мого перебування тут зіпсував прикрий випадок: застуда нирок; мені вже краще, але я не хочу ризикувати поїздкою до Дрогобича, якою дуже тішилася. Тому дуже Вас прошу: приїжджайте сюди. До середи (7 IX) ми залишаємось у Сколе: наприклад, приїдьте в неділю. То буде дуже добре — а я вже зі Львова відпрацюю заборгованість (беру бону для Ася). Чи хтось хоче зі мною познайомитися? Це шалено цікаво — тим більше, що я «живу» подібними зустрічами. Я маю довкола себе групу людей, про духовну кваліфікацію яких можна говорити з гордістю: мені пощастило спілкуватися з групою мало не найцікавіших сучасників, і я навіть сама іноді недооцінюю того факту, що це трапилося якось автоматично і наче саме по собі зрозуміле, а тим часом інші мусять боротися за такі «стосунки».

Щодо моєї позиції в польськ[ій] літ[ературі], я сама в тому дуже винна, не скориставшись можливістю подальших публікацій і теорії, і наступних творів. Може, я дещо надолужу, якби вдалося напружити волю. Останнім часом у мені переважала певна внутрішня млявість, результат утоми і технічного браку часу.

Але тепер я не хочу більше писати — я хочу розмовляти. І чекаю Вас у неділю, в понеділок або — найпізніше — у вівторок.

Дуже прошу Тебе переказати пару слів Вітові і сердечно вітаю.

Дозя

1 вересня 1938


3

21 IX 38

Бруно,

вчорашній день, яким я так тішилася, прагнучи відродити ним і започаткувати нову еру давніх неділь, залишив у мені легкий осад невдоволення: ми майже не розмовляли одне з одним, а ті поверхові, інтелігентські розмови з чужими людьми є власне тим, від чого я тікаю. Скільки брехні, скільки штучних, механічних відчуттів і ніби зацікавлень вони провокують, змушуючи до штучної активності!

А може, ми тікаємо одне від одного підсвідомо, і звідси це оточування себе від певного часу чужими, хоч би скільки ми зустрічалися? Може, так діється тому, що вплинули і зробили своє всі ці голоси про подібність, і ми не хочемо тепер занадто оголюватися одне перед одним? Якою сумною є така скнарість, якою непродуктивною. Скільки лихого може наробити людська дурість, і як сумно, що власне вона має таку владу навіть над найістотнішою потребою та найглибшою тугою людини. Бо прецінь давні наші розмови і наш контакт були однією з тих нечисленних, чудових речей, які трапляються раз у житті, а може, навіть раз на кілька чи кільканадцять безнадійних, безбарвних життів.

І ми самі принадили до свого товариства чоловіка, котрий мене, щоправда, не разить, але Тебе позбавив доброго настрою, та ще й, до всього, був такий неуважний, що не подарував нам останньої півгодини. Я дорогою була на нього сердита, страшенно сердита.

Це, втім, не означає, що з отого дня я не видушила для себе трохи барвистості. Твоя присутність уже сама добре на мене впливала (визнання інститутки першої половини XIX століття, тб., романтички). Зазирни коли до Львова — можливо, що я поїду до Варшави на кілька днів свят.

Читаю роман Пайпера, котрий здається мені яловим.

Починаю готувати вступне слово до мого вечора. І думаю, що добре би, якби наші вечори у спілці увінчалися успіхом — щоб кожен говорив про себе. Я напишу Тобі, чи і як вирішиться це питання.

Сердечно тисну руку,

Дозя

Кланяйся і дякуй Сестрі.

Вітання п. Лаурі[459] — поки що.


4

7 XII 38

Бруно,

ось уже другий тиждень я все пишу Тобі листа, та ніяк не можу його кодифікувати. Тож нашаровується низка пластів, які я мушу пройти аж до останнього, до реакції на Твого дивного і несподіваного останнього листа.

Отож, насамперед був той лист, відповідь на мій одноденний побут у Дрогобичі. Ти прохопився з однією річчю, якої я не підозрювала: що Ти мене ревнуєш. Отож, мушу бути щирою: навіть теплі й барвисті інтелектуальні контакти, як-от із Мінкофом, або — упродовж певного часу — із Ройтманом[460], мають інший характер, ніж контакт із Тобою, єдиний у своєму забарвленні. Стійкість цього колориту і його насиченість упродовж стількох перипетій і кількох гострих атак — щоправда, не з нашої вини — з боку дійсності, схоже, свідчить, що перспективи для конкуренції відсутні, що то все ж одна із тих незмінних справ, яка мовою безсмертних, мовою вже канонізованих, власне й називається «безсмертною». Що ж стосується особи, замішаної в ту підозру, я починаю дивитися на неї, зваживши на натяки Твої й Твого оточення, дещо іншими очима — але, чи це справедливо? Я ціную в ньому його пристрасть і поезію, але глибшого контакту з ним не маю.

Я надміру затрималася при тому першому пласті листа.

Я трохи писала, допрацювала кілька речей і підготувала вечір. Мені так болісно, що хоч скільки б я виходила на люди, мене спіткає розчарування. Вечір той розбудив знову дещо приглушену останнім часом тривогу й гіркоту: для кого ми пишемо їдишем? Ті, хто прийшов, загалом розуміли, про що йдеться, але їм перешкоджало незнання мови. Із євр[ейських] поетів і отих т. зв. їдишистів  н і х т о  не прийшов. Стренґ кипить від обурення і стверджує, що той факт відлякує його від будь-яких контактів з євреями. Я на вигляд спокійніша, бо звикла, що не обізнані в поезії легковажать мною, тим не менше, я доволі прикро відчуваю узагальнення та перспективи цього явища. Сьогодні я вже знову трохи відійшла, тб. заспокоїлася, але кілька ночей не могла спати, гортаючи сторінки тієї сумної книжки, яка описує мою долю і невблаганно віщує мені продовження.

Втім, той вечір мав і позитивний момент: якщо я іноді сумнівалася, чи вдалося мені мистецьки сформулювати актуальний, політичний і суспільний елемент (то був один із важливих експериментів), — переконалася під гучне, трохи декламаційне та емоційне читання, що річ мені вдалася. Тож, може, цей момент надає сенсу тій події. Зоф'я Лісса, чиє судження д. авторитетне, була дуже зворушена.

А тепер переходжу до останнього листа.

Я хотіла би пройтися разом із Тобою рядок за рядком — у розмові. Не лише тому, що Ти так серйозно жадаєш серйозної реакції — «не абичим» — але тому, що він надається на проблематизацію. А коли ми будемо — може, найближчої неділі? — читати того листа, перечитаймо ще й іншого, того, якого Ти написав, довідавшись про заручини, і мого листа того часу, здається так і не надісланого, а може, не в тій формі надісланого. (Порядкуючи, я знайшла пакет листів від Тебе, тож прошу Тебе, щоб Ти повернув мені інші, позичені, якщо вони Тобі не потрібні, і ті, що були свого часу в Др. Фр., я хочу впорядкувати їх у хронологічному порядку). Чи є якийсь зв'язок? Є якась така дивна, ірраціональна асоціація рефлексії в мені; випадково прочитавши вищезгаданий лист безпосередньо перед останнім, я уклала таку конфігурацію рефлексії: чи не тому я не зробила висновків із першого, бо не вірила в його буквальність? Бо поставилася до нього, попри те, що сама тоді відчувала подібними категоріями і так розпачливо, як радше до поезії на тему, аніж дослівного освідчення, бо не вірила, що Ти вмієш насправді бажати життя і щастя, але одразу транспонуєш ту тугу на чисте, сублімоване переживання, і цим потроху вдовольняєшся, тією поезією життя, тим екстрактом чудесності, не бажаючи чи не вміючи витратити грубу й сіру сировину, сповнену нудьги й труду? Ймовірно, так я відчувала, маючи зрештою в руках певні докази, як мені, може, неслушно, здавалося.

Потім ми дозріли. Пункт ваги нашого життя перемістився на формулювання життя, і ось сьогодні Ти пишеш мені листа про пошуки щастя власне і насамперед на цій платформі. Про пошуки разом. Я беруся […][461].


5

9 І 1939

Бруно,

я щойно вдруге перечитала Твого листа, щоб відчути в собі ту ж реакцію, що й минулого тижня, а саме згоду на ті його частини, де йдеться про Твоє ставлення до Т. Манна[462], певні сумніви щодо оцінки моєї настанови і, своєю чергою, ідентифікації наших світів. Ні, мені не шкода часу на дискусію в тій матерії, адже що ще ми маємо ліпшого до роботи, розділені океанським простором на міру трьох годин їзди пасажирським потягом і приречені переважно на логічні почуття, на ті химерні барвистості, підставою для яких є мислення та судження? Визнаю також — у тому випадку — тенденцію до абстракціонізму, цікаві порівняння подумки мають для мене барвистість поезії та форми, викликають дрож напруги, схожої до напруги, породжуваної ірраціональним (алогічним) порівнянням елементів — отож, чом би не подискутувати, чом би не вжити й того засобу, щоб розбурхати в собі згасаючий уже іноді вогонь барвистості?

Твоє захоплення Т. Манном я поділяю без застережень. Він дарує чистий екстракт «мудрості й сну», найщасливішого подружжя у світі, дарує ірраціональність (сон), висловлену наймудрішими, найвлучнішими словами, які будь-коли нам доводилося почути. А ще ота конденсація змісту, та потрібність і вагомість кожного слова, яке куштуєш, мов дорогоцінний плід. Так, ці книжки можна читати нескінченно, їх ніколи не буває надміру, навпаки: постає враження, що не дочитав чогось попереднього разу, щось недобачив і не зрозумів. І коли друга частина трилогії, здається, слабшає і повторює занадто багато з першої, — третя підноситься в описі фараонового двору та молодого Йосифа в Єгипті до вершин нових одкровень. (Я замовила книжки для Тебе, досі книгарня не отримала відповіді). Можеш написати йому[463], напевно, ніхто в тій формі й таким словником не казав йому про ті речі.

А тепер друга частина листа; почну від запитання: як Ти гадаєш, чи ті, кому комплекс конкретики укладається в сповнену логічного сенсу фігуру, мали в особистому житті настільки й тією мірою важливіші та сильніші переживання, ніж ми (поки що і в тій матерії я з певним правом кажу про нас одним подихом), наскільки укладається порівняння їхньої конкретності та нашої гаданої абстрактності? Гадаю, що ні. А кажу про це у зв'язку із фразою: «Напруж пам'ять, якщо захочеш, Ти не знайдеш у Твоїй біографії нічого, що могло би стати предметом наративу».

Ми також переживаємо все, «що людське», більший чи менший відсоток зовнішніх аксесуарів, як на мене, тут не важить (чи — наприклад — ми кохали раз у житті, чи мали багато любовних пригод, — я вважаю це неважливим у ту мить, коли ми за той один раз скуштували всю «солодкість і гіркоту», всі можливості кохання, або певну їх кількість, залежну тільки від тих обставин). Ти скажеш, що це власне те, — що я хочу жити «прикладами» з життя, тими мізерними реаліями, які ми, як ти кажеш, «роздмухуємо до вогню». Не думаю, що інші чинять інакше, що вони не живуть життям конкретних випадків, котрі їм являються в певних їхніх переживаннях, не в усіх; що так як я, чи як ми, вони не мали за собою всієї суми «переживань» (у цьому місці вживання такого слова є своєрідним «contradiction in adiecto»), з якої нічого не можна виснувати, котра опадає, мов полова, збагачуючи щонайбільше на один нюанс, на один відтінок кольору оте ключове, «конкретно-прикладне» переживання, а відтак тим нюансом лише чіпляючись за попереднє. — І ми, як і вони, маємо поза людським, сірим і споконвічним життям, а радше перед ним, — певну дозу романтики, пригод, страшних помилок і катастроф, і маємо певний відсоток екзотики, який приходить до нас у постаті мандрівки, відвідин чужих і незнаних міст, околиць, і в постаті неочікуваних там зустрічей. І не конче ця подорож мусить тривати впродовж шести місяців, щоб пережити — як конкретний випадок — її суть, бо ж конкретний випадок ми завжди переживаємо, оскільки ніхто всіх подорожей не відбув, а то був би єдиний аргумент проти «конкретно-випадкового» пізнання — як я окреслюю подібний процес. Відсоток життя не визначає його вагомості для нас, вирішальним є той особливий випадок […][464].


Від Вільгельма Шульца[465]

6

Мій любий Бруню[466]!

Я отримав Твого останнього листа, який викликав у мене чимале збентеження. Ти висловлюєш побажання, щоб я вирішив «дилему»: їхати чи не їхати. Свого часу я висловився розлого, перелічивши мотиви, які свідчили би на користь поїздки. Своїх поглядів я ні в чому не змінив, проте не буду наполягати, що вони слушні. Може, і справді, перелічені Тобою причини свідчать на користь відстрочки від'їзду. Але я повторюю, що 1) немає впевненості в тому, що мож.[ливий] виїзд був би марним; 2) у разі, якщо Твоя мандрівка не цілком вдасться, Ти скористаєшся бодай тим, що приготуєш собі ґрунт (а водночас освоїшся), чим скористаєшся під час наступного виїзду; 3) є змога частково покрити витрати на поїздку завдяки написанню нарисів тощо; 4) у разі відстрочення виїзду постає загроза, що Ти, може, взагалі вже не побуваєш у Парижі (ск., труднощі з паспортом, валютою, брак грошей тощо); 5) якщо вже справа так далеко зайшла, то нерозумно відступати й міняти плани. Пригадай собі невдачу з виїздом на Великдень.

Тим не менше, нехай Твоє рішення не буде результатом чиїхось, бодай навіть і моїх впливів, чини так, як вважаєш за краще[467]. Що стосується пересилання грошей до В-[арша]ви, то прошу Тебе, якщо Ти збираєшся вислати їх на моє ім'я, почекай мого повернення з Кракова. Я виїжджаю цієї неділі, тб. 17 липня, і повертаюся 22 липня. Хіба що вишлеш їх на адресу Есі[468] або п. Гессен. Сам я, на жаль, не маю тепер на руках у Варшаві жодної готівки, і тому не міг би викласти 400 зл., що в іншому випадку охоче би вчинив.

Моя відпустка починається 30 ц.м., і тоді я виїжджаю з В-ви. Куди, я ще, на жаль, не знаю, бо досі не вирішив цього.

За образи та Ідолопоклонну Книгу, які Ти збираєшся нам прислати, від Есі та від мене самого щира подяка[469].

У зв'язку з тим очікую «прояснення» ситуації

і цілую Тебе тим часом міцно.

Твій Віль

Домашня адреса: Познанська, 12/37.

Р.S. Любий Бруню! Напиши мені. Цілую Тебе міцно та щиро.

Еся

[між 10 і 15 липня 1938]


Від Романи Гальперн[470]

7

Неділя, 15 травня 1938 р.

Дорогий Бруно!

Допіру сьогодні відписую на Твого розпачливого листа, проте вже не мешкаю по вул. Фоша, і листа мені вручили із кількаденним запізненням.

На жаль, я не можу чинно підкріпити своїх запевнень, але, повір мені, Бруно, що якби не побоювання втратити посаду, я б сьогодні сиділа поруч із Тобою у Дрогобичі, не через якесь там лікування в околицях Дрогобича, — а просто задля Тебе, щоб за будь-яку ціну витягти Тебе з того потворного маразму, котрий останнім часом Тебе опанував.

Вже передостанній лист мені не сподобався, але я тішила себе ілюзією, що ті настрої повторюються в Тебе доволі часто й хутко минаються. На жаль, цим разом той стан триває в Тебе занадто довго і починає мене по-справжньому турбувати.

Якщо Ти дійсно зможеш зосередитися, щоб з'їздити до Парижа, — то це, звісно, стане набагато кращими ліками, ніж відвідини навіть найславнішого невропатолога. Через місяць Ти вивільнишся, матимеш попереду 2½ місяці свободи. Це поставить Тебе на ноги, навіть якщо Ти не зможеш виїхати до Парижа. Бруно, дещиця віри в себе, адже Ти чудовий митець і ще створиш речі, які здивують світ. Нагорода[471], яка була Тобі потрібна для підтвердження, що люди вбачають у Тобі великого художника, — була б тільки марною формою, легалізацією речей, які й так безумовно існують. А на Твій теперішній стан вплинула серед іншого  в і д с у т н і с т ь  цієї нагороди.

Comparaison n'est pa raison — Осецький[472] отримав Нобелівську премію та помирає, маючи 49 років. Якби можна було його спитати, що б він обрав, чи нагороду, чи життя, маю враження, що він волів би жити.

Дорогий Бруно, попри все моє безсилля, я розумію, що глибоко Тобі вдячна за написання такого листа власне до мене. Не знаю, чи Ти на мене д.[уже] сердитимешся, але вчора був у мене Віткаци[473], котрому я згадала про Твоє лихе самопочуття. Він перейнявся і сказав, що Ти недавно писав йому в якнайкращому ґуморі.

В кожному разі, тут Ти і впіймався, бо коли не хочеш мене засмучувати — мусиш часто мені писати, бодай короткі новини про те, що з Тобою діється.

Ґомбрович написав досконалу статтю про Твою творчість у «Kurierze Porannym»[474]. Я бачила його в «Зодіаку» (нова кав'ярня митців, щось на зразок старого IPSU), мені не подобається, враження, м.ін., було негативним ще й тому, що він сидів у товаристві Штайнсберга[475] і Рудницького[476], а того останнього я достоту не терплю.

Як приїдеш до Варшави, то попліткуємо собі про різні справи, про які не варто писати. Якби Ти був у Варшаві — я вклала би Тебе з якоюсь хижою істотою до ліжка — це д.[уже] часто допомагає.

Бруно, і на воловій шкурі годі списати Тобі всі прикрощі, яких я зазнала останнім часом. Я винайняла помешкання на селі на 5 місяців, а коли речі вже були спаковані, зі мною розірвали контракт, і я опинилася буквально на вулиці. Справа в адвоката. Я тим часом мешкаю в кімнаті при бюро до 1-го червня. Що буде далі, поки що не знаю. З моєю відпусткою все дуже ускладнюється. Я не знаю, куди й коли виїду. Маю враження, що всі ті житлово-хворобово-матеріальні клопоти є чудовими ліками на справді болісні справи. Все минеться, і знайдеться таке чи інше помешкання. А оті інші речі д.[уже] важливі.

Тепер триває виставка Лінке[477] — д.[уже] цікава. Останнім часом я мало контактувала з літературним світом, не мала часу.

Віткевич залишається у Варшаві до 1-го липня, потім повертається до Закопаного, викладатиме на організованих улітку курсах.

І він переживає д.[уже] важкі речі, найважливіше, щоб із кожного такого надлому вийти якнайшвидше, та ще й від того отримати якусь користь.

Бруно, прошу Тебе, голову вгору, попри все, прецінь таки варто жити, правда ж?

Надсилаю Тобі стільки сердечності й ніжності, щоб Тобі того вистачило для подолання Твого стану.

Чекаю на новини.

Рома


8

23 VI 1938

Дорогий Бруно!

Вже кілька днів я знаю, що Твоє клопотання про отримання іноземної валюти було відхилене. Я не написала Тобі одразу ж, бо намагалася побачитись із заступником голови валютної комісії Др. Червінським, котрий заявив мені, що, хоча тими туристичними питаннями зовсім не займається, проте має таке враження, що Твоє клопотання було погано вмотивоване, щоб Ти ще раз написав прохання, в якому начебто є рубрика «мета поїздки», і щоб Ти написав, що влаштовуєш у Парижі виставку своїх малюнків, і щоб це клопотання Ти підтримав посвідкою Сп. Письменників або Художників, — і він вважає, що тоді з усією певністю воно буде задоволене. Я просила, щоб Ти принаймні потелефонував, він відмовився, вважаючи, що це зайве. Позаяк я всього лише співробітниця його бюро (директор пополудневої посади), то вже більше не могла просити й наполягати.

Не слід турбуватися, що справа так затримується, але й так до 5, чи навіть довше, французьких віз не видають через приїзд до Парижа англійської королівської пари. Мені дуже прикро, що я так мало можу зробити для Тебе, але прошу, повір, що похід до мого директора, котрий відмовив у видачі валюти навіть хворій матері колеги, коштував мені великих зусиль.

Ти питаєш мене майже в кожному листі, чому я так мало пишу про себе. Отож, я не маю від тієї миті контакту з Тобою, бо знаю, що Ти весь налаштований на Париж (я це чудово розумію), а я вся в роздумах про всеньке своє життя. І до всього того повсякденні клопоти. Стеф[478] складає іспити до державної гімназії. Позаяк він закінчив початкову школу з не надто добрим атестатом, а до того ж ледве-ледве склав письмові іспити, його не звільнили від жодного усного іспиту, які він матиме в суботу. Я й не уявляла, що це мене так нервуватиме. Виїжджаю на серпень до Криниці. Залежно від Твоїх планів, може, однак, побачимося наприкінці серпня.

Бруно, прошу, вір мені, що якби Ти був тут поблизу від мене — я зуміла би Тобі все сказати, але писати на таку відстань важко! Вибач.

Напиши, що Ти вирішив.

Сердечно Тебе вітаю.

Рома


Від Вітольда Ґомбровича[479]

9

Дорогий Бруно,

на звістку про покращення Твого самопочуття мені із серця спала величезна каменюка. Аби лише це просвітлення було тривалим. Мабуть, воно пов'язане з настанням зими, оскільки фізична основа цих симптомів у світлі мого досвіду безсумнівна. Ти тепер перебуваєш у добрій ситуації, бо здолав погану смугу й маєш шанси на добру. Мусиш узятися до роботи — до якихось зовсім нових праць, які б відірвали Тебе від минулого і скерували в майбутнє.

Мені також ведеться ліпше, покращало. Тут гарна погода. Зі знайомих нікого, окрім п. Влодарської, з котрою я часто бачуся. Байдикую.

На жаль, із Твоєю статтею[480] сталося те, що я й передбачав. Усупереч тому, що Ти пишеш, я вважаю це серйозним ударом для Фердидурке. Боюся, що «Tygodnik»[481] також того не опублікує — прецінь то би зайняло там зо три шпальти! Залишаються ще «Sygnały», але навіть квітневий «Skamander» був би кращий, бо то поважніше видання. Мені здається, що було б неважко змінити деякі звороти, надаючи цій статті актуального характеру. Ти надто оптимістично оцінюєш ситуацію Фердидурке й мою.

Із Сандауером[482] я далі листуюся, може, вдасться його переправити до Варшави.

Обіймаю,

В. Ґ.

[Закопане, початок січня 1938]


10

Дорогий Бруно,

я дуже тішуся, що моя пропозиція здається Тобі не позбавленою практичного значення. Звісно, немає мови про те, щоб Ти мусив «навертатися» і взагалі накидати собі догматичний бік Католицтва. Якщо б це колись прийшло саме собою, тим краще для Тебе, і маю враження, що Ти не такий уже далекий від цього, хоч як би це на позір здавалося, однак поки що йдеться лише про те, щоб ти пов'язався із цієї течією, обміркував можливість духовного і мистецького використання ідей та людей тієї сфери, знайшовся в цьому — що зовсім не є маячнею, зваживши, що тільки ця етика і ця концепція дійсності насправді перебувають у згоді з потребами Твоєї натури. Твоя лагідність, містицизм, сублімація, життєва слабкість, споглядальні схильності (якщо обмежитися найпростішими речами), — все те прирікає Тебе на цей духовний напрямок, на християнство, і я майже певен, що всупереч навіть інтелектуальному чи іншому спротиву Твоя натура погодиться з самою атмосферою[483]. Це напрямок, який перетворює на силу власне ті слабкості, які Тебе пригнічують, і тому мав би відповідати Твоїм потребам. Проте, якби Твоє перебування у Лясках[484] мало б залишитися без жодного наслідку, ніхто до Тебе за це не матиме претензії. Зрештою, я не припускаю, щоб тиждень чи два, там проведені, могли рішучим чином вплинути на Твої наміри, я радше ставлюся до цього як до пов'язання, певного психічного імпульсу.

Окрім того, я розмовляв із Плешневичем[485], котрий сказав мені, що теоретично міг би (не ручаючись за наслідки) спробувати поклопотатися про переведення Тебе до Варшави. Міністр освіти є його рідним вуйком, і може, це щось би вирішило. Я потелефоную до Ольґерд[486], щоб вона переслала Тобі бланк заяви до Пен-клу[бу]. Що стосується паспорта, то, мабуть, не варто Тобі клопотатися про пільговий, адже вартість клопотань і різні збори становлять чималу суму, а наскільки я знаю, паспорт до Франції коштує не надто дорожче. Напиши редакторові Войцехові Натансону[487] до «Czasu», Шпитальна, 12, із пропозицією публікувати там кореспонденції про подорож (не згадуючи про їхню кількість) і одразу ж надішли йому [власне] фото, а він Тобі пришле посвідчення кореспондента.

Мою статтю[488] я надішлю Тобі за нагоди, як буду в «Kur[ierze] Por[annym]». Не розумію, чому Ти не передплачуєш Inf[ormacji] Pras[owej][489]. Я дуже рідко читаю літературні та інші журнали, але в рецензіях про мене часто трапляються згадки і про Тебе, які свідчать, що Твоє становище набагато вагоміше, ніж моє. А, врешті, все це не має значення. Сердечні вітання. — Я власне щойно телефонував Ольґерд і переказав їй Твою адресу; вона сказала, що негайно вишле Тобі бланк.

В. Ґ.

[V 1938]


11

Любий Бруно,

Натансон уже вислав посвідку. Я потелефонував йому із проханням, щоб редакція переслала Тобі ще кілька копій цієї посвідки на випадок, якби Ти потребував їх на додатки до клопотань.

Стелла Ольґерд помилилася адресою, відтак мусила вислати бланк Пен-клубу повторно. Проте вислала вона його на правильну адресу ще 3 дні тому, тож Ти би вже мав отримати той папір. Якби Ти його з якогось дива все ще не отримав, то напиши їй безпосередньо на адресу: Польський літературний клуб, Перацького, 16, щоб вона Тобі негайно переслала. Так буде швидше, ніж через мене, оскільки по телефону можна поспілкуватися тільки в певні години.

На жаль, у Валютах не маю жодних знайомих, в чому переконався при нагоді моєї поїздки до Італії. Я ще роззирнуся навколо, але сумніваюся, чи знайду якісь підходи, бо слід натрапити на особу доброї волі. Взагалі, з виїздами тепер важко, і я виїжджав до Італії зо два місяці. Чи не було б добре, якби Ти заскочив перед від'їздом до Лясок? Це полегшило б Тобі залагодження формальностей, лишень боюся, чи був би Ти в достатньо вільному стані духу, маючи на карку ті клопоти?

Твій В. Ґ.

[після 4 VI 1938]


12

Любий Бруно!

Прочитавши Твою статтю про Ферд[идурке][490] й значно краще орієнтуючись тепер, ніж коли я прочитав її вперше, відразу ж після виходу книжки, я знову висновую, що та стаття — найбільш вичерпна про книжку в її найістотніших моментах з-поміж усього написаного. Єдине, що можна їй закинути, — то певна невиразність формулювань, котра зумовлена, либонь, тим, що 1) Ти кажеш про «відкриття», коли може йтися тільки про певну «поставу» — звідси книжка моя є комплексом знаних і незнаних проблем, лише висвітлених із певної точки зору. 2) У своїх міркуваннях Ти пройшов повз один незмірно істотний момент, тб. проблему людської індивідуальності, як вирішальну та найтісніше пов'язану з проблемою форми. Наскільки я розумію ті питання, особливість мого підходу до культури полягає в тому, що я проваджу відкрито недружнє та вороже ставлення людини до форми. Якщо загалом прагнути підтвердити форму (в найширшому сенсі слова), ототожнити себе з тією формою, в якій ми об'являємося назовні, я стверджую, що наша форма не виражає нас, вона нам нав'язана, що між нашим внутрішнім змістом і зовнішньою формою пролягло провалля, внаслідок чого вся реальність, заснована на отій зовнішній фальші індивіда, є — з точки зору індивіда — хибною, штучною та непотрібною для неї. Отож, коли досі ту штучну, міжособистісну реальність зазвичай вважали обов'язковою, то я спробував висловити протилежне і продемонструвати її неправдивість для індивіда.

Однак, щоб ясно зрозуміти оту антиномію між нашим «приватним» і «публічним» баченням світу, слід сповна врахувати факт антиномії між нашим приватним і стадним я. Людина ніколи не фігурує сама, але завжди у зв'язку з іншими людьми, і та парадоксальна суперечність між нашим почуттям індивідуальної осібності та безугавною залежністю від інших є підставою подальшої дисгармонії. Цей пункт занадто мало був наголошений у Твоєму рефераті, а він незмірно важливий. Наші твори ніколи не постають лише з нас самих, але завжди внаслідок нашої копуляції з кимось іншим, і це зумовлює, що наше ставлення до них може бути, а іноді навіть мусить бути неприязним і обережним. Можна б сказати таким чином — якщо кому дружина народить дитину, то щасливий батько каже: «То моя дитина», — прагне до якомога повнішого утвердження в цьому настрої, і та постава є «публічною» та культурною. Проте водночас батько може ненавидіти й боятися тієї дитини, котра, будучи народженою від його комбінації з дружиною, є чимось третім, іншою, третьою реальністю — отож, такою третьою реальністю є всі наші форми, ситуації тощо, все, в чому ми об'являємося.

Уся складність втілення тієї простої, врешті-решт, позиції полягає в тому — як Ти глибоко і слушно зауважив, — що наша свідомість, будучи сама витвором «міжособистісним», належить до тієї третьої реальності; мова, котра, як і все решта, постала внаслідок копуляції індивідів, не надається для висловлювання направду індивідуальних сенсів — вона є знаряддям тиранії, навіть якщо нам здається, що вона робить нас вільними. Це зумовлює конечність відступу в отій критиці дійсності ще на крок, а це означає, що я не тільки мушу атакувати світ, а й водночас мушу атакувати себе — кепкувати зі світу й кепкувати із себе, жартуна — адже й постава моя не є остаточно поставою вільної людини, радше раба, котрий засуджує себе самого, як чуже творіння. Є в тому момент абсолютного сорому, страху, комізму й осуду. Але тому також «безформність» не є для мене нічим позитивним ані визвольним — то лише катастрофа зіткнення двох рацій, кожна з яких суверенна. «Незрілість» є поняттям суто негативним. Єдиний позитивний висновок, який можна виснувати з Ферд., — це потреба дистанції та певної обережності у ставленні до форми (й культури), потреба маневру тими витворами із цілковитим відчуттям їхньої іншості.

Як бачиш, тому Твоя стаття майже повністю збігається з моїми поглядами в цьому питанні, а головна відмінність полягає в тому, що те, що Ти вважаєш не цілком окресленою (в мене) стихією незрілості, я визначаю на ґрунті антиномії приватних і групових сенсів нашого я. Є в ній багато чудових і глибоких місць, і я дивуюся, що Ти від неї відмагаєшся. Шкода, що стаття не написана доступніше для широкої аудиторії з точки зору стилю. Поправки Ґридза пішли їй на користь[491]. Я написав такого розлогого листа, що вже не маю сили обговорювати поточні справи.

Що стосується Твого Месії[492], то мені важко щось сказати, позаяк я не знаю цього твору навіть у його загальних рисах — якщо він дає Тобі можливість відсвіжитися, то тим краще! Той постулат важливий не з огляду на Твоє мистецтво, а на Тебе самого — з психічної точки зору.

Сердечно обіймаю.

Твій В. Ґ.

[19 VII 1938]


13

Любий Бруно,

я дуже шкодую, що ми розминулися; я сподівався, що Ти виїдеш наступного дня, як оце Ти мені спершу сказав, і не змістив собі термінів у зв'язку з ремонтом будинку моєї матері у Варшаві. Сандауер дуже побивається, що не зустрівся з Тобою. Він робить перші кроки в тутешніх редакціях, але мушу сказати, що справа набагато складніша, ніж я думав. Знаю, що Ти мене правильно зрозумієш, тож можу Тобі сказати, що в ньому є багато вкрай дражливих дрібниць, і він, на жаль, належить до єврейського типу in minus; фізично він виглядає мало не карикатурою на юдея, так само і з точки зору товариської та духовної культури йому притаманні чимало єврейських рис найгіршого ґатунку, майже маломістечкових. Це не разило мене в Закопаному, але разить тепер, і я припускаю, що й Ти також зауважуєш це в ньому, хоча, можливо, це Тебе менше разить, зважаючи, що, попри всю свою шляхетність, Ти належиш до однієї з ним раси, і може краще розумієш самі підстави його індивідуальності. Пишу Тобі про це власне тому, що Ти не маєш у собі жодної з тих дражливих дрібничок, притаманних деяким Твоїм землякам. Вистачить того, що спілкування з ним є для мене доволі складним завданням, і я не знаю, як він тут асимілюється. Звичайно, я намагаюся допомогти йому і ввести його до мого невеликого світу, зважаючи на його істотні достоїнства. Але ці достоїнства не такі вже й фантастичні, вони зводяться до високого інтелекту та здібностей, проте культура не конче найкраща, і бракує певної широти, розмаху, польоту, шляхетності, властивих людям ширшого покрою. Якщо він зуміє вдосконалитися в цьому плані, то стане постаттю, а в іншому разі буде одним із тих чергових мудрагелів, яких греблю гати. Те саме стосується його стилю, який мені з першої миті не сподобався, бо занадто логічний, талмудичний, математичний, сухий… Я концентруюся тут на його вадах, оминаючи переваги.

Чи Ти вже написав до «Wiadomości»? Я написав, але ще не віддав. Фінансові справи та романтична й далі мене не відпускають, отож мені залишається мало часу на інші речі. Шкода, що ми не побачилися, бо я хотів би обговорити кілька справ, а в листі не варто. Будь ласка, не пиши до Сандауера про підняті тут теми. Бувай…

В. Ґ.

[X 1938]


14

Любий Бруно,

відразу ж після отримання Твого листа я зв'язався із Чарським[493] і прочитав йому Твою заяву. Чарський відповів, що надрукує це, але муситиме зі свого боку додати спростування, що редакція стала жертвою шахрайства із боку Гаардт[494], оскільки із заяви не ясно, хто скоїв махінацію. Таким чином, справа набула би більш серйозного обороту, а позаяк із Твоїх листів видно, що Ти не маєш певності, чи Гаардт і справді цілком позбавлена козирів, я не міг узяти того на свій страх і ризик. Тож я сказав, що пораджу Тобі поки що утриматися від того спростування, але переконав його, що якби преса вчепилася до тієї статті, він заздалегідь згодився б на повне й детальне розкриття Тобою усієї тієї афери в «Tygodniku», і в цьому дусі збирався Тобі написати. Зрештою, та угода аж ніяк не виключає інших рішень із Твого боку, позаяк я зазначив, що можу у кращому разі порадити Тобі, а Ти, звісно, вирішуєш сам. Чарський збентежений і, звичайно ж, візьме Твоє спростування, однак я б Тобі радив [запропонувати] таку редакцію, яка б не вимагала дописок з їхнього боку і виразно показувала, що текст був сфальшований там, де йшлося про мистецтво. Я збираюся приватно поінформувати Ґридза і (через Страшевича[495]) «Prosto z mostu», як стоять справи, щоб уникнути коментарів в оглядах преси.

Я не впевнений, чи все залагодив згідно з Твоїм помислом, якби я діяв у власній справі, то був би твердим, але мені важко ризикувати Твоєю шкурою. Я добре розумію сенс Твоїх вражень, проте завжди був тієї думки, що ти знецінюєш себе надмірною екзальтацією. Може, і справді, було