Ирен Витальевна Роздобудько - Жити — пити [збірка]

Жити — пити [збірка] [uk] 848K, 151 с.   (скачать) - Ирен Витальевна Роздобудько - Сергей Викторович Жадан - Лариса Владимировна Денисенко - Галина Константиновна Вдовиченко - Наталья Шевченко - Евгений Викторович Положий - Людмила Петровна Иванцова

О. Забужко, Л. Денисенко, I. Роздобудько, H. Шевченко, Г. Вдовиченко, А. Кокотюха, M. Іванцова, Є. Положій, H. Сняданко, Є. Кононенко, С. Жадан
Жити – пити
Збірка оповідань

Обережно, ненормативна лексика!



Передмова

«Це був не я».

«Це була не я».

Той, хто повернувся до тями і до своїх близьких із тимчасової алкогольної відсутності, іноді вимовляє ці слова.

Мати, яка загубила дочку і не пам'ятає: чи то брала малу з собою, чи то залишила подібній до себе та п'яній як ніч подружці – і жодна з них, хоча жорстко з'ясовує стосунки з товаришкою, насправді не впевнена, із ким саме була дівчинка, яку згодом так і не знайшли. Наче у воду впала.

Син, добряк і широка душа (коли не п'є) – проспав смерть матері та її похорон, лежав у сусідній кімнаті три дні поспіль, час від часу намацуючи пляшку та прикладаючись до неї. Навіть коли домовину виносили з хати, нічого не відчув. А тоді, як від дурного сну, прийшов до тями: що сталося?

Хлопчина, що боїться висоти, попросив прикувати його наручниками до батареї, аби не вийти з хати по чергову дозу. А тоді знайшов у шпарці в підлозі жіночу шпильку для волосся, мільйон жорстких навскісних рухів зробив по поверхні запальнички – і таки виточив гостру відмичку та й вислизнув через вікно

Передмова 6

на п'ятому поверсі, через пожежну хитку драбину, через дах – на волю, до своїх демонів.

Батько, якого не вдалося обминути при випадковій зустрічі, – донька спалахнула від сорому, ішла з хлопцем, вперше тримаючись за руки, а тато, уже в усій красі, хитнувся їм назустріч, ледве язиком обертаючи: «Які люди!..»

У кожного в родині хтось п'є. Або сам бухає, або близька людина, або родич другого кола, або друг, хто як рідний… Достатньо бути з собою просто чесним, аби згадати усе й усіх і погодитись: пияцтво стосується нас усіх. Тут своїх-чужих не буває. Налиганий матюкливий підліток, якого оминаєш на вулиці, у майбутньому може стати зятем. Чому ні? Наші шляхи такі непередбачувані. А п'яна дівчина біля під'їзду – згодом, через кілька років – невісткою. Теж цілком реальна перспектива. І тоді діти, які в них народяться, і наші онуки – це будуть одні й ті самі люди.

Ні, алкоголь – це, звісно, весело і прикольно. Він додає життю смаку та барв, розкриває нюанси відчуттів і збагачує сприйняття. Ненадовго. І поки ми – над ним. Якщо ж алкоголю вдасться підім'яти нас під себе, а йому це дуже часто вдається, то незчуємось, як феєрверк піднесення перейде у спустошеність, у втрату себе. Проживемо тоді свої неповторні роки, довгі чи нетривалі, а тоді наче жаром накриє: та це ж був не я. Люди, це був не я! Я мав прожити зовсім інше життя…


Галина Вдовиченко


Оксана Забужко
Пам'яті «проклятих поетів»

Летимо на нічний Хрещатик -

Як метелики на вогонь…

Із циклу «Нічні метелики»

Довший час було так: я бачила, але не розуміла. Це було як у «Ромео й Джульєтті» Ф. Дзефіреллі, в епізоді, де смертельно поранений Меркуціо розігрує свій фінальний монолог, ще по-буршівському «тримаючи марку» й через силу сиплючи дотепами, так що свідки, несвідомі серйозності становища, хихочуть і підбадьорюють приколіста дружелюбними вигуками – аж до тої хвилини, коли він зрештою падає трупом. Тільки у випадку моїх «Меркуціо» ця сцена тривала роками.

Роками ткався фінальний монолог. Шкода, що ніхто його не записував: монолог був талановитий, часами цілком навіть на рівні шекспірівських блазнів (що, зрештою, не дивно, бо й люди ж були талановиті!). Анекдоти, бонмо, ґеґи, бувалыцини-побрехеньки, що передавалися в молодіжній довколамистецькій тусовці з уст в уста й ставали міським фольклором, – такий собі дискурс «нових мочеморд». Нескінченні усні новели на тему «як-ми-були-набрались-і-чого-сп'яну-наброїли» (див. «Як ми продавали Сталіна» В. Діброви!) породжували своїх акинів, а акини, своєю чергою, множили круг себе нові застільні компанії – як поживне середовище, в якому їхній оповідацький хист міг відточуватися до алмазного блиску. Бо ж це й справді треба вміти розповісти так, щоб товариство боки вривало: як були геть пропилися дорогою з відрядження й, вискочивши на станції на перон, примудрились за 5 хвилин обміняти на бухло свою постіль з купе (саме на таких ґеґах у росіян свого часу виріс Довлатов!), – або як, бредучи попідтинню з бенкету п'яні уночі, забрели на територію військової частини й наскочили на вівчарок (цю історію я чула тричі, і за кожним разом було смішно!), – або… або… ах ти Боже ж мій, що ж там іще такого було кумедного, щоб згадалось через чверть віку отак відразу, з місця?… Не спливає чомусь, не згадується – розсипалось, покуріло кудись у ноосферу, як пил із витрушеного ворка цілого покоління: золотий пил, що з роками виявився – чорною сажею…

Можна було б зняти фільм. Ба ні, радше кліп: як летючий феєрверк конфеті поступово обертається сажею, що сиплеться, сиплеться на об'єктив камери, зачорнює його дужче й дужче, як на картинках у кабінеті окуліста, що ілюструють різні стадії глаукоми, – аж доки лишається просто тьма, чорний екран (саундтрек теж підібрати відповідний: щоб момент переходу від додекафонії до какофонії пройшов для глядача незавваженим). У фіналі, вже на чорному екрані, може бути чутно стук груддя, що падає на віко труни. Тільки, Боже борони, – жодних віршів, що пливуть титрами по екрану: віршів і так було забагато, вважалося, ніби вони виправдовують усе. «Все написано в п'яному стані», – це була похвальба перед читанням уголос за черговою пляшкою: додавало віршам ціни і підкручувало довкруг авторської голови ореол генія ще на кількадесят ватів яскравості: звісно, «богема», прокляті поети, діонісійський екстаз – все за філфаківською хрестоматією… Вірші, до речі, якраз збереглися, тільки тепер, коли чи не більшість учасників дійства лежить у землі, вже остаточно ясно, що нічого вони не виправдовують. Нічого не засвідчують – окрім, хіба, бажання цілого покоління будь-якою ціною втекти від реальності.

…Якісь налиплі лелітки, глухий відгомін відшумілого бенкету, можна нині вловити в Позаякових «Алкохоку», деяких ранніх оповіданнях Жолдака й Діброви, в «Рекреаціях» Андру-ховича… Небагато, скажемо прямо, і не те що до геніально-трагічно-юродивого Вєнічки Єрофєєва, а й до того-таки Довлатова українські «Меркуціо», попри, здавалося б, спільний пізньорадянський досвід, все ж ніколи не доросли: не витягли теми. Кажу це без докору, бо вини їхньої в тім нема: українська традиція не знає образу «симпатичного пияка» як культурного героя. На відміну від російської, де романсова циганщина з усіма її «ех-заґу-заґулял парнішечка» і «ти болі-болі-головушка» впродовж поколінь готувала масову свідомість до того, що напівпритомний М'ягков із його «легким паром» у чужій квартирі (про те, як такий персонаж мусив би ту квартиру ароматизувати, ніхто чомусь не замислювався!) може здатись молодій жінці еротично привабливим (ну, перебрав, подумаєш, із ким не буває!), в Україні популярна традиція до п'яниць ніколи поблажливою не була, тут все було трагічно без юродства – тьма і тьма: «Ой, кажуть люди, що він не п'є, / а він щодня із корчми йде, / а я, молода, перед нього / несу таляра золотого, / несу таляра золотого / викупить коня вороного», – і веселився не пияк, а жінка, коли їй вдавалось від нього втекти: «Лишу тя діти, лишу тя дрібні, а сама піду за Дунай», – якої пак іще недвозначнішої оцінки на матримоніальному ринку!.. (Майже весь наш діонісійськи-«вакхічний» фольклор, що характерно, жіночий – це ейфорія визволення від побуту, свято «сестринських» посиденьок, не плутати з пиятикою per se!). Щоб «культурно легітимізувати» пиятику, перевести її в позитивний образний ряд, довелося вже в 1990-ті («бубабістам» і послідовникам) сягати, перескоком через два століття, аж у пізнє бароко – до Енея, парубка моторного, котрий усе-таки НЕ пияк – радше раблезіанський гедоніст, але і в ньому, «на всеє зле проворному», неважко розпізнати майбутнього засоромленого Карася, який, нетвердо держачись на ногах, у глибині душі чудово знає, що заслужив не на обійми незнайомої красуні в чужій хаті, а на свою розлючену рідну Одарку з макогоном напоготові – цю земну іпостась Зевса-громовержця, чия місія – раз у раз штурхати «ледащо», котре збилося з шляху й застрягло в шинку: ану лиш, поганий-мерзкий-стидкий-бридкий, мерщій упхав голову під холодний струмінь, глитнув розсолу – і марш на корабель, огидо, тобі ж іще Рим будувати!..

Припускаю, саме через цей брак симпатизуючої традиції в українській «алко»-культурі пізньорадянських «темних часів» так ніколи по-справжньому й не дійшло до чесної прямої мови «від першої особи»: «перша особа», скільки б не приміряла на себе маски «проклятих поетів» (про те, що в 1920-ті їх уже відносило покоління «Розстріляного Відродження», тоді мало хто знав!), все-таки не чула за собою достатнього «права голосу», над нею панував інший культурний припис: якщо п'яний – іди проспися! І навіть те, що в цій субкультурі було справді притягального – і що, певною мірою, спокушало й мене (я була збіса самовпевнена дівчинка!) з живим інтересом просиджувати годинами в різномастих компаніях за спогляданням п'яніючих і туманіючих «Меркуціо», гейби на веронському балконі, – елемент якщо й не геройства, то бодай якогось нонконформізму, соціальної фронди, єдиний, що був нам приступний у нашій юності (адже п'яний – той самий блазень-трикстер, який сміє сказати правду королівським лучникам – і якому взагалі за роллю належиться говорити правду!), – навіть це, навіть у старших і досвідченіших Жолдака й Діброви – теж розсипалось, «не долетіло», потонуло в зніченому «карасячому» бурмотінні… Як у тій пісні – «вода знесла». Або в Позаяковому хоку: «Здається, лиш недавно / ми разом сіли пить, – /а вже надворі осінь». Осінь, авжеж. А що ж було в міжчасі, куди поділося?…

У пам'яті застрягли лиш поодинокі епізоди: ось бездиханного молодого київського поета цілою делегацією (чоловічим, себто, її складом) вносять у поїзд після чергових «Днів літератури» на провінції, – а бездиханний зненацька, розплющивши одне почервоніле око, як циклоп, безпомильно скеровує його на обкомівську «шестьорку», що впродовж усіх трьох днів ревно була нас обтупувала, ще й наостанці присусідилася пособляти з вантаженням тіл у вагон, – і суворо запитує, ретельно карбуючи слова: «Іване Петровичу! (і запам'ятав же, дивись ти, ім'я-по-батькові!) Звідки тут тхне гімном?» Присутні тамують посмішки, пойменована «шестьорка» й собі пробує підхихикнути, перевести на жарт, але правдолюбний пияк непохитний, він уже збив, «змив» з уст заклепку, з якою від народження ходила кожна радянська людина, – і вперто повторює, раз за разом: «Я питаю вас – звідки тут тхне гімном?…» На тверезу голову тоді такого не вимовлялося – і навіть загальнозвісним стукачам (такі були на кожному курсі) ніхто нізащо не сказав би вголос, що вони стукачі. Втім, і сп'яну далеко не всі наважувались, – либонь, тим я цей епізод і запам'ятала: в тому віці мужчини ще цікавили мене огульно, як вид, – з усіх книжок випливало, що саме вони творять історію, і я терпляче вичікувала, коли ж вони нарешті почнуть її творити, стараючись виловлювати хоч якісь обнадійливі тому прикмети за зливою їхніх п'яних сповідей і мутнооких освідчень (згодом виявлялося, що вони запам'ятовували ті сцени «невдалого залицяння» куди краще, ніж я, й роками гострили мені за спиною ножі святої помсти за отриманого одкоша!). Втім, слухати їхні п'яні бесіди все одно було цікавіше, ніж тверезі: п'яні вони дійсно були талановитіші – шкода тільки, ненадовго, і проміжок талановитості, отого самого ейфоричного підігріву «по третій чарці», коли, за класиком, «в очах сяє, думка думку доганяє» (рій конфеті в кадрі!), з року в рік непомітно стискався, коротшав, танув… Меншало естетики, більшало тьми. Починалися неподобства: упав, побився, обблював… «Чума, чума на ваші дві родини… Зробили з мене харч для хробаків…»

А я й далі – не розуміла (пам'ятаю, як довго, аргументовано й пристрасно пояснювала одному такому «Меркуціо», скільки нашому поколінню належить виповісти не сказаного попередниками, і переконувала його взятися за роман з історії його родини, – що характерно, він мені це навіть пообіцяв, і я йому повірила, і ще не один рік була допитувалася при зустрічах, як посувається праця, – кажу ж, самовпевнена була дівчинка!). Не розуміла – попри те, що лабораторно студіювала, серед іншого, й психіатрію, і вже бачила під час лікарняної практики своїх перших душевнохворих – із таким самим заскленим поглядом і моторошнуватенькою багатозначною посмішечкою «я-вас-усіх-наскрізь-бачу», які в моїх «Меркуціо» з'являлися на стадії, коли доза влитого всередину алкоголю змушувала їх замовкати й підозріло бліднути. Недобрий то погляд і недобра посмішечка – раз угледівши, не забудеш, отож можна було б і впізнати… Але алкоголізм нікому тоді не спадало на гадку пов'язувати з душевними хворобами, – вважалося, що це виключно питання «сили волі», і я теж вважала так само (з усієї медичної літератури запам'ятала лише т. зв. «синдром випередження кола», за яким буцімто можна безпомильно розпізнати алкоголіка: хвороблива нетерплячка на вид невідкоркованої пляшки й роздратування всім, що барить до неї доступ, – проте, скільки пригадую, за нашими «проклятими поетами» нічого подібного не спостерігалося, а все, що не вкладається в знані нам описи, неминуче витискається свідомістю на марґінеси). На ту пору, правда, вже й тусовка починала виказувати перші ознаки занепокоєння, – мовляв, Ікс чи Ігрек «п'є» (так, ніби самі вживали виключно березовий сік!), – і брала ім'ярека під колективну опіку, що на практиці означало – «цьому більше не наливати», плюс контроль за доставкою додому («щоб менти не загребли»). Решта незмінно покладалася на жінку – якщо в Ікса чи Ігрека така була (переважно, треба сказати, знаходилась!). Моя підозра, що Риму ніхто тут будувати не збирається, поступово міцніла до кондиції гіркого розчарування («тю, слабаки!»), – і, дописавши яких три роки ціджений, тлом до тих посиденьок, строфа за строфою, цикл «Нічні метелики» («Повільними пасмами диму невпинно обмотує тиша / Ці скулені постаті й келихів місячну креш, – /І ти ще не знаєш, що вже ні чорта не напишеш, /І ти ще не віриш, що вдосвіта, може, помреш…») та виставивши насамкінець остаточний діагноз («Підем проживати уривки не наших історій – /За цю неготовність із честю прожити свою»), я просто усунулася з цілої тої тусовки, – сказати б, покинула балкон, так і не дочекавшись обіцяної вистави: мовляв, робіть як знаєте – далі мені з вами нецікаво…

Сьогодні я вже знаю, що було далі: далі був ад. Тільки свідків йому ставало дедалі менше, – адже ад, це і є те, що діється вже за зачиненими дверима…

Зрідка двері прочинялися, і крізь шпарку до мене долинав уривок із какофонії божевільного оркестру, де всі інструменти розстроєно, а всі виконавці глухі. Найчастіше це діялось по телефону, в густу запівніч («я тут напився… думав, кому подзвонити, і вибрав тебе…»), – щоразу після того я назавтра цілий день сама почувалася хворою: нема на світі нічого страшнішого, ніж розпад особистості, особливо когось, кого знаєш давно і хто свого часу, що називається, «подавав надії» (де він зберігається, в якому колі пекла, той цвинтар складених надій?). «Тільки не клади трубку! Не клади трубку, пообіцяй, що не покладеш трубку!» – розпачливо кричав мені крізь ніч у вухо колишній «Меркуціо» («Я продовжую кричати, ніч безмежна і пуста…», – чи не єдиний прорив в українську культуру прямої мови «від першої особи», і те, що цей Москальців шедевр сприймається в нас любовним хітом, а не тим, чим він є в дійсності – самотнім лементом покинутого всіма українського алкоголіка «темних років», де тільки й робили, що «пили – не п'яніли від дешевого вина», є лиш зайвим потвердженням так-і-непочутості тих, за ким зачинилася брама земного пекла). Як застерігали в середньовіччі, «у диявола теж є свої мученики». Житейськипрактичний звідси висновок той, що не всяке співчуття є благо, і не всякому страднику варто вкраювати скибку власного серця. Принаймні ті нічні сеанси рваної й губленої – обов'язково життєво важливої, аякже! – думки, якій конче потрібна була пара вух, були вже чистісінькими «чорними месами» – чи, постмодерніше висловлюючись, енергетичним вампіризмом (іноді співрозмовець на кілька секунд зникав, після чого вигулькував, дивно відсвіжений і готовий до заходу на нове коло: «підзаряджався» з пляшки!). Вірші цим разом використовувалися вже суто як приманка, щоб під'єднати до телефону впольовану пару нещасних вух: «Послухай, який я написав вірш», – і яка ж тварюка після цього відмовиться слухати, навіть розуміючи, що бесідник в дупу п'яний і за всіма законами, Божими й людськими, треба сказати йому «піди проспися» – й покласти слухавку?…

Вірші, між іншим, часто бували добрі. Тільки що ліпші, то коротші: на дистанції, довшій за 10–12 рядків, уява «проклятих поетів» уже не трималася тропи – щось у неї втручалось, непойменоване й грізне, якась невидима всепожираюча сила, що не давала зосередитися ні на чому іншому, крім себе самої. В принципі, це й є Зло в чистому вигляді: чорний вогонь, який потребує все нових і нових дров. Живого духа, а відтак, коли духа не стає, і живої плоті.

Траплялося, декотрі з них приходили позичити грошей (яких ніколи потім не повертали: так, за народною демонологією, відьма приходить попросити «чогось із хати», бо її теж «палить всередині огонь»). Тоді вони теж довго сиділи, ніби боялися вийти на вулицю, і, мнучи обличчя в долонях, як пластилін, розповідали, як їм гидко й страшно від самих себе: запрошували побути з ними в їхньому аду. Потримати їх там за руку Вточити їм трошки живої крові: їхня власна вже була перетворена і, напевно, мусила горіти, скапуючи додолу…

Можливо, вони справді чекали, що хтось викупить їх собою?… Принесе себе в жертву – і тим випустить їх із темряви на світло?… І простягали з тьми свої вірші, просякнуті випарами солі й жовчі, в надії, що ті послужать їм за перепустку до раю?…

Інколи я записувала дещо з їхніх потрощених, як скло, монологів – мені здавалося, що з того коли-небудь вдасться скласти правдиве свідчення: репортаж із пекла. Але суцільного наративу тьма не пропускала (навіть Вєнічка Єрофєєв у найжорстокіших місцях відмовчується рядками крапок!). Єдиний, скільки-небудь зв'язний фрагмент у моїх записах належить все-таки мені, звучить моїм, а не їхнім голосом. Це було написано через дванадцять років після «Нічних метеликів» – тільки, на відміну від «Метеликів», цього я ніколи не публікувала. Але тепер уже можна: тепер, коли більшість акторів «першого складу» назавжди покинула сцену, можна бути певним, що надії на продовження нема – гра скінчилася.

2.08.1999
Твої запої
регулярні, як у мене місячні.
Тут можна вловити певний зв'язок:
поки з мене витікає життя, брудне і червоне,
ти вливаєш у себе смерть – безбарвну і чисту.
Ми – два останні поети в цьому місті,
але не задля нас буде воно врятоване.
Ти дзвониш далеко за північ і говориш по колу,
тримаючись за слухавку,
яку вперто просиш не класти.
Мої сльози мають горілчаний присмак і печуть так само.
Я кажу тобі, що все буде добре, й знаю, що не буде.
Бути жінкою – це щодень
народжувати світ заново.
Бути чоловіком – щодень умирати
в народженім жінкою світі.
А бути поетом – просто хвороба духа,
надто в цьому місті, яке тепер спить,
тільки з Оболоні на Печерськ гуде телефонна пуповина.
І вірші гірчать, як оцет,
котрим змочено губку, настромлену на списа.


Лариса Денисенко
Коли ангельські крила смердять перегаром

Сергійович впав у дитинство, як це часто буває в снах, коли повертаєш десь на розі, бачиш те саме місто, тільки інші будинки, більше дерев, більше пилюки на дорогах, але ноги від неї не брудняться, хоча ти бігаєш босоніж, бо ж – хлопчик.

До тебе підходить та сама циганка, не яскрава і трояндова, таких можна бачити на концертах, ні, вдяганка на ній тьмяна, невиразна, у чорному волоссі, що вибивається з-під хустки, поблискує на сонці сивина, вона пильно дивиться тобі в очі, бере за руку, розвертає до себе твою брудну долоньку й каже: «В тебе подвійний ангольський захист, синку, родився ти на велике свято. Але не провокуй їх, не провокуй. А помреш ти, дитя, не своєю смертю».

Він тоді втік від неї, біг довго, але голос її лунав у вухах, не зникав, оселився десь всередині тіла – назавжди, як виявилося згодом. А тоді він думав, що ж це вона казала таке? Як це – вмерти не своєю, отже, тоді чужою смертю? То чиєю смертю він помре? Хто ж натомість помре його смертю? Він трусив головою, робив таке й тоді, коли стояв під яблунею, а вона засипала його пелюстками, однак думки про смерть та ангелів не витрушувалися. Тоді він подумав, що ці думки з кігтиками, на відміну від гладеньких та легких квіткових пелюсток. Він і досі не розуміє, як це – вмерти не своєю смертю, чиєю тоді? Циганка здіймала ногами земляну пилюку, йому, малому, ввижалися в фонтанах пилу хижі пащі та роздерті на шмаття немовлята. Хотілося кричати, але звук хтось украв, він роззявив рота, щоб випустити з себе нічні жахи. Стогін цих жахів його й розбудив.

Сергійович розплющив очі: поряд сиділа Ірка, його донька, дивилася в одну точку на стіні, не спала, не читала, застигла, так наче вибагливий митець зараз малював її портрет. Певне, довго сиділа, підклала під куприк подушку, щоб не втомлювалася спина. Втім, Сергійович того всього не помічав, йому було зле.

Він хотів запитати, що вона тут робить, але спочатку довго відкашлювався, відчуття було таке, наче виверне зараз на оглядини Богові свої легені.

Ірка тим часом підвелася, взяла склянку з водою та кілька пігулок, що вже чекали на синій кришечці. Протягнула то все батькові, він слухняно проковтнув, запив.

Сергійович упізнав ці кришечки і згадав, що вчора приїздили наркологи виводити його з запою. Йому хотілося мандаринки, але спочатку він запитав в Ірки, що вона тут робить. «Щелепу твою всю ніч тримала, щоб не захлинувся блювотою», – Ірка випльовувала ці слова йому в обличчя, була різкою і затятою. Але всі доньчині слова якийсь добрий серпанок зм'якшував спеціально для кращого сприйняття Сергійовичем. Під ліжком, наче сіро-білий кіт, що згорнувся клубком, валявся жмут серветок та ганчірок.

Він ображено зауважив, що в дитинстві не одну ніч тримав Ірку на руках. «І що, подобалося це тобі?» – зухвало запитала донька. Сергійович спробував згадати, але не міг. Він навіть не пам'ятав, чи тримав Ірку на руках або на колінах, мав би тримати, адже був її татом. «То був мій батьківський обов'язок!» – пафосно протягнув він і знову зайшовся у кашлі. Ірка фиркнула, як вміла тільки вона. І сказала: «Сирники на кухні, курячий бульйон в холодильнику, до кухні вже сам дійдеш, термос з шипшиновим відваром на тумбочці, мама зараз повернеться зі зміни – буде тебе доглядати, я пішла на роботу. В кришечках – пігулки, що треба прийняти протягом дня. За дві години – бери з червоної. Ну, ти вже знаєш, що і як, еге ж, батьку? Ти вже знаний ппппп…» – Ірка раптом заплакала й вибігла з кімнати. Він так і не запитав про мандарин. Ніколи не міг зрозуміти, чого вона плаче і навіщо отак собачитися?

Пробував вкластися на ліжку зручніше, не дуже виходило, тіло не слухалося, він із подивом розглядав свої ступні, у вовняних шкарпетках, дерев'яні, важкі та неповороткі. Сергійович подумав, що це – протези, а він повернувся з війни. Все це було маячнею, на війні він не був ніколи і взагалі був досить здоровим, от хіба що пив. Він натягнув на себе ковдру, трохи лихоманило, спробував подивитися на годинника, той щось показував, але цифри знущалися з Сергійовича – метляли, наче пси або чорти хвостами. Він чув, як Ірка вийшла з ванної, зараз вдягнеться, нафарбує вії, загляне подивитися на нього, говорити з ним не схоче, але він зможе запитати про мандарин. Дуже хочеться.

До вчорашнього дня він пив тиждень у селі, де в нього була дача, як і щоразу не знав, з чого то все почалося. Чи було церковне свято і він не хотів виявити неповагу до селян, чи хтось до нього приїхав. Mo', захотів когось пригостити і не утримався сам. Або щось сталося: град побив висаджені помідори, личинки хруща зжерли полуниці, погано відновлювався волоський горіх, що замерз взимку.

Або Ірка отримувала більшу зарплату, такі шалені гроші, яких ніколи йому не дочекатись. Навіть у кращі часи. Будь-який успіх Ірки сприймався ним як виклик, не її перемога, а насамперед його, Сергійовича, поразка. Донька наслідувала його фах, також стала хіміком, захистилася, потім подалася в комерцію, потім розробила свою систему біологічних добавок для накачування м'язів різним качкам, що було, йой, як до речі у 90-ті (рекетири, спортсмени, мачо – багата Ірчина клієнтура) і не зрадило в двохтисячних. Ірка постійно розвивалася та отримувала прибутки. Сергійович пив ще й через це.

Механізм пияцтва Сергійовича був невибагливий і міг запуститися від чого завгодно, обійшлося без високих хімічних технологій, котрі якраз і вивчав Сергійович все своє тверезе життя.

Він почав пити (і відразу було ясно, що він алкоголік, а не пияк), коли вийшов на пенсію. Тоді він придбав садибу, маленьку та занедбану, щоб виїжджати на зимову рибалку, селище знаходилося біля Десни та відомих щучих озер, і було де гріти старі кістки, щоб не спати в наметах або в холодній машині. Він не знав і не міг нікому пояснити, чому почав пити: від болю, від суму, від невиправданих очікувань (він сам не знав, якими вони були, його очікування), від непридатності, власної нереалізованості, від того, що почувався самотнім, що вмів говорити, але не вмів висловлювати свої почуття, ніхто того не знає.

Донька час від часу намагалася з'ясувати, що йде не так, що пішло не так, в чому справа. Ірка розглядала кожну людину, як вправний та ясний механізм, котрий людина здатна або пильнувати самотужки, або налагодити його, або дати змогу іншим втрутитися та довести до ладу. Ірка виросла прагматичною. Вона всім підшуковувала місце, заняття, мету. Всьому знаходила пояснення. А коли не виходило – казилася, ходила квартирою як загнаний мисливцями вовк, котрому хоча б душу вивільнити за червоні прапорці – і то вже щастя.

Але Сергійович нічого їй не казав (насамперед тому, що не знав, що повинен сказати), не звик з нею розмовляти, він звик слухати самого себе, свої внутрішні переживання, а Ірка була дуже гучною, могла перебити то все одним словом, замахувалася правою рукою та рубала чужі слова у повітрі, як зарозуміла царівна голови, жестикулювала; він зіщулювався і злився, не міг витримувати її сили.

Ірка намагалася з'ясувати причини пияцтва в наркологів, котрі її відчайдушні закиди сприймали з покірністю стіни, об яку б'ється невгамовний м'яч. Говорили банальні речі, ділилися припущеннями і щоразу закінчували, що це «щось психологічне». Ірка і сама знала, що це щось психологічне, вона такого не витримувала, вона любила закони, закони фізики більше за правові. «Щось психологічне» її бентежило, нервувало та дратувало.

Ірці потрібна була певність. В усьому. Коли вона не віднайшла цього в своєму чоловікові, відразу розлучилася. Без зайвих пояснень, хоча якби він дуже того вимагав – то отримав би все це розкладене за пунктами та пріоритетністю. Чоловік Ірки також був «щось психологічне».

Її донька, Катруся, ходила до третього класу, мешкала у свекрухи. Після розлучення Ірка переїхала до батьків, але не захотіла забирати з собою малу, переводити до іншої школи. Не хотіла змінювати ритм Катрусиного життя, наче він вже не був змінений. Батько Катрусі подався до Італії, мати переїхала в інший район, залишилися бабуся, бабусині котлети та стара школа. Надійні стовпи Катрусиного дитинства.

Мала поступово впускала в своє серце відчуття сирітства разом із сирітськими маніпуляціями. Коли вона приїздила в гості до Ірки, вона це називала «гості до іншої бабусі», приносила з собою фруктове «гумкове» дихання та вираз обличчя, який хіба що міг свідчити про те, що вона всім робить послугу і нікому не збирається пробачати. Особливо Ірці. Втім, Ірка того туго-послуговування не приймала близько до серця, бо це також було з серії «щось психологічне», тільки цього Ірці й бракувало. Вона накачувала доньці цікавих мультів та кіно, завжди дарувала книги, про всяк випадок фломастери та фарби (бо не знала, чи продовжує Катруся малювати чи закинула це), вчила комбінувати одяг та методично перевіряла німецьку. Ірка вважала себе нормальною мамою.

Серце дружини Сергійовича стискалося щоразу, коли вона дізнавалася, що він знову розпочав пиячити. Вона зіщулювалася і перетворювалася на стареньку з радянських стрічок про війну, яка отримує похоронку на сина.

Спочатку вона довго не могла повірити, що це відбувається саме з ними і її можуть назвати дружиною алкоголіка. І це було зрозуміло, адже все подружнє життя вона прожила з чоловіком, котрий випивав тільки на урочистих подіях та по маленькій чарочці (або ковток з фляжки) на рибалці, а на старість з'ясувалося, що вона має перетворитися на соціального працівника, котрий щодня має справу з пияками, безхатченками та іншими сморідними істотами. Це її вбивало. Вона була витривалою та інтелігентною людиною, викладачка університету, з роботи пішла набагато пізніше за чоловіка (Сергійович не подарував рідній державі жодного робочого дня після того, як отримав пенсійні можливості) і сподівалася на спокійну старість, усвідомлюючи, що донька завжди буде трохи дратувати її сильною вдачею, онука буде радувати просто своєю наявністю, а Сергійович принаймні не заважатиме. Але цього не сталося.

Вона довго думала, за що це їй таке горе. Вона нікому не завинила, ані людям, ані Богу. Чому ж її чоловік не вгамується? Вдома завжди все є, ніхто від нього нічого не вимагає (якось не звикла вона до чоловічої підтримки, батько загинув під час Другої світової; брат був слабким, цікавився хвойдами і не любив брати на себе відповідальність; Сергійовичу також було зручніше, коли домом, побутом, родиною опікувалася вона), великої любові та тепла немає. Але того не було й на початку, хіба так буває не з усіма? Як це взагалі сталося? Жили нормально, можливо, трохи відсторонено, але відпустки проводили разом, в хворобах та радощах одне одного підтримували, доньку виростили, онукою милувалися…

Згадала, що не знала його родичів, хіба що матір, котра лякала її гучним голосом та бурхливими емоціями (можливо, тому Сергійович не міг чути Ірки, бо вона нагадувала йому матір), а може статися, що це генетичне, що він просто не міг не пити?

Відчувала сором за чоловіка перед людьми, перед родиною, перед собою, перед ним самим. Не розуміла вона, як він може перетворюватися на це витрішкувате опудало. Очі чоловіка, світло-блакитні та проникливі, ставали круглими та дурнуватими, як у кошенятка, що пізнає світ.

Її сором тхнув. Сумішшю перегару, немитого чоловічого тіла, сечі та невипраного одягу. Сергійович ніколи не був чепурним, він мало пітнів, можливо, тому що завжди мав сухеньке та худорляве тіло, можливо, свою роль відігравала знищена щитовидка, завдяки цьому він не ставав вщент сморідним. Але він рідко мився, часто виглядав недоглянутим (і це не через провину дружини, котра втомилася прати та прасувати, нагадувати та обурюватися; і не через доньку, яка постійно купувала новий одяг, що він складав акуратними стопками до шафи і беріг невідомо для чого). Коли він пив – переставав себе відчувати соціальною істотою, тому всі вихлопи організму осідали на ньому, як отруйні випари на колгоспні поля. Вбивали все живе, що в ньому дихало.

Сором був спорідненим зі страхом.

Дружина почала приглядатися до доньки, чи, бува, та не п'є. Ірка інколи поверталася п'яна, але розмовляти з нею завжди було важко, всі душевні розмови Ірка зводила до логіки, а у логіці її матір була не сильна. Останнім аргументом Ірки було таке: «Облиш мене, в мене важка жіноча доля», – після цього Ірка акуратно знімала одяг, розвішувала на плічка, крокувала до ванної кімнати, як військовий, рівно тримаючи спину та чітко переставляючи ноги, а потім вкладалася і спала з невинно-блаженним виразом на обличчі. Дихання її було рівним та не обтяженим муками совісті. Матері залишалося тільки тривожитися та інколи плакати цілу ніч, жалісно скавулячи.

Сергійович не усвідомлював, наскільки змінюється, не любив і не хотів про це думати, аналізувати, відмахувався і ставав агресивним, хоча агресії напідпитку не виявляв. Ірка вже з двох слів телефоном могла зрозуміти, що батько п'є і навіть скільки це триває діб. Бо він брехав, що в нього все нормально, і обурювався, коли зухвала донька йому не вірила.

Перший запій та перше виведення з запою далися всім важко, мабуть, тільки завдяки прагматичності Ірки вдалося з усім впоратися, донька знайшла потрібних лікарів, спокійно розмовляла з ними, дивилася, як татові роблять крапельницю, слухала байки. Нарколог відразу зрозумів, що родина пристойна і всі, навіть клієнт, опираються алкоголізму, але нічого вдіяти не можуть, от і кличуть на допомогу фахівців. Батька пробували кодувати, тримався вісім місяців. Возили до батюшки, допомогло на півроку.

Матір зізнавалася Ірці, що постійно живе в очікуванні лиха. Що чоловік нап'ється, тому будь-яка його поїздка на дачу не давала їй спокою і сну. Це може розпочатися в будь-який момент. Адже механізм алкоголізму Сергійовича – невибагливий.

Ірка упіймала себе на думці щодо того, що батько може сісти в такому стані за кермо, збити якогось крутія, і тоді доведеться продавати квартиру, єдине майно та й єдине житло, невідомо як і де тинятися, може, доведеться їхати до Італії, так само як поїхав чоловік, гарувати там, щоб допомогти мамі, доні та татові, навіть якщо останнього запроторять до в'язниці.

Мати зізналася якось, що чекає на його смерть. Бо з нею прийде полегшення. Виплакала ці слова. Ірка заборонила про це думати, то був її батько, вона не знала, чи любить його (знову складнощі через «щось психологічне»), але відчуває відповідальність та щемкість, можливо, й тому, що була схожа на нього, і чим ставала дорослішою, тим більше проявлялася ця родинна подібність.

«Або самій вже вмерти? Серце не витримує», – казала матір. Ірка плакала, не ховаючи сліз, розмови про смерть діймали її до печінок. Серце в матері було слабким, змученим стенокардією, гіпертонією та іншими невгамовними старечими хворобами.

Коли Ірка вивчила та призвичаїлася до циклічності батькових запоїв, вона відкладала певну суму на виклик наркологів (зітхала, бо це було недешево), надрукувала графік прийому пігулок, завела спеціальні кольорові кришечки, що в них розкладала ліки. Список напоїв та страв також був складений та роздрукований. Мінеральна вода, придбана в аптеці, чекала свого виходу в холодильнику.

Батько щорічно розповідав, що перебуває під охороною двох ангелів. На свої дні народження, котрі любив святкувати гучно та людно, на березі озера або Десни, з традиційною юшкою, вудженими лящами та пирогом із судаком, ангели дійсно охороняли. Не дали вмерти від перитоніту, вчасно надіславши до непритомного батька випадкових туристів, котрі не забарилися та відвезли блідого юнака до лікарні. Ангели гукнули його, щоб він озирнувся, коли на нього в моторці мчав п'янючий єгер із двома дівками і за мить міг підім'яти гумового човника разом із батьком під себе. Ангели вчасно поклали його на операційний стіл, коли він захворів на щитовидку, а лікарі помилково відправляли його фактично до божевільні. Ангели невтомно працювали, зігрівали, не давали послизнутися, спіткнутися, померти.

Зі своєю алкогольною залежністю Сергійович визначився. Він вирішив, що хворий, тому потребував співчуття, розуміння, та щоб усі були на підхваті. В Ірки і матері все це вже начебто закінчилося. Закінчилися жалість та розуміння. Вичерпалися співчуття та терпіння. Закінчились відчай та обурення. Сконала злоба. Ледь жевріло бажання боротися. Можливо, закінчувалися любов та повага. Ірка знаходилася на шляху прийняття ситуації як невідворотного факту. Матір все думала, чому її покарав Бог.

Коли Сергійовичу хтось з них спересердя викрикував в обличчя, що не може більше так, що серце розривається від болю за нього, від сорому і від страху, він волав у відповідь: «Та мені втричі болячіше, втричі соромніше за вас! Як можна цього не розуміти?? Як можна бути такими обмеженими дурепами? Бути такими жорстокими? Я вмираю від болю, від сорому, а тут ви ще…» Ірка вихлюпувала образу в обличчя матері (йому вголос вона ніколи цього не казала): «Падло, боляче йому, та він нічого не пам'ятає, це я все пам'ятаю, я спати не можу. А він прокапався і спить собі, падло, зараза, гад», – і плакала, як завжди, коли стикалася з «чимось психологічним».

Ірка читала статті про тих, хто переміг цю хворобу, в статтях ішлося про те, що пацієнт може допомогти собі сам, варто тільки захотіти, виявити силу волі. Ніхто сторонній або близький таким не допоможе.

Мати читала статті, де лікарі та психологи радили родичам не жаліти й не витягувати з прірви алкоголіків, «бажано, щоб вони відчули свою самотність, відповідальність, те, що ніхто не кинеться на допомогу». Ірка відразу сказала, що не зможе не кинутися. Потім прокляне саму себе до сьомого коліна. Ірка також читала статті, але їй траплялися статті про тих, хто не зміг подолати недугу. Батько вказував їй на ці статті й казав: «Дивися, які титани цього лиха зазнали. Що вже казати про мене?» Інтонація його була така, що Ірці важко було зрозуміти, чи батько хизується тим, що потрапив до компанії титанів, чи вказує на те, що коли вони не впоралися, що вже казати про нього, грішного. Ірка гнівалася.

Того дня Ірка сиділа вдома і вихаркувала з себе залишки бронхіту, трохи температурила і заходилася у нападах кашлю. Батько був у селі і вже пив тиждень. Ірка все поривалася за ним поїхати, відлупцювати, привезти додому. Мати казала, що їй це набридло, нехай хоча б раз виборсається сам. Ірка не хотіла слухатися, але на заваді її рятівним планам став бронхіт. Вони телефонували йому щоранку, він відповідав, що все нормально, він очуняє, повернеться додому. Звітував, що готує їсти і трохи працює на городі. Контрольні дзвінки до односельців наче засвідчували правдивість його слів, ще не вщент спився. Цього ранку він не відповів телефоном, мати казала, що її це не хвилює, але брехливість цієї позиції підкреслив тиск, що почав лізти вгору, як навіжений, наближаючи матір до гіпертонічного кризу. Вона хвилювалася.

Надвечір зателефонувала сусідка Ганнуся, котра заходила до Сергійовича час від часу з візитами-перевірками, вона повідомила, що в батька сильні судоми, він випорожнюється в ліжку і нікого не впізнає, щось намагається говорити незрозуміле, наче марить. Ганнуся просила терміново приїхати, бо вони не знають, що із ним робити. Власне, вчинила чесно, фактично врятувала сусіда, що не завадило їй походити хатою та винести решту грошей, радіоприймач, повитягати консерви з холодильника та м'ясо з морозилки. Вона вважала, що має на це право. В неї була звичка – прибирати до рук те, що саме до них проситься.

Ірка з мамою не знали, що робити. Ірка не вміла водити авто та й не знала дороги до села, мати знала дорогу, але також не вміла водити, чоловіків поряд не було. Ірка надумала зателефонувати колишньому свекру, але мама висмикнула мобільний з її рук. «Ти що! Те, що ми йому говоримо, це одне, а побачити на власні очі, що там – геть інше. Ми самі не знаємо, що можемо там побачити, а вони після цього не дозволять Катрусі до нас приходити». Ірка лютувала, бо її бісило те, що мати постійно на когось озирається, переважно за схваленням, але вона розуміла, що свекор – людина ненадійна і Катрусю дійсно може до них не пускати.

Ірка чомусь вирішила, що батька розбив інсульт, ледь стримувалася від жалю та безпорадності, думаючи про нього, безпорадного.

Зрештою, знайшлася Оля, донька близького друга Сергійовича. Вона відносно пам'ятала дорогу, бо їздила з батьком та чоловіком на рибалку й користувалася гостинністю Сергійовича.

Отже, вирушили. Ірка постійно кашляла, кашель підсилювали нерви, в мами був тиск 200 на 105, за водія була Оля, дорогу вона наче пам'ятала, а наче й ні. Мама також була не кращим дороговказом. Катаракта, нерви, тиск. Як це буває рано навесні – засутеніло раптово, темрява накривала миттєво – як крилами велетенського птаха з казок. Блукали, кружляли, щось пригадували, помилялися і повертали не туди, куди треба, але – дісталися хати.

У хаті панував жах. Відра наповнені сміттям, що вивалювалося, наче тельбухи з мертвих тварин; якісь харчі на столі, все розкидано, сморід такий стояв, що Оля не змогла відразу зайти, бо її знудило. Вона вибачилася та вибігла надвір подихати свіжим, вологим та холодним, майже колодязним повітрям. Ірка роззиралася. Вся підлога закидана речами, пляшками, харчами, брудним ганчір'ям та ще невідомо чим. Серед бруду валяється порожній гаманець, випатраний, тілесного кольору, і на мить Ірці він видався зґвалтованою в нечистотах дівчиною. Працював обігрівач.

Сергійович лежав на брудному дивані, вкритий ковдрою, нікого не упізнавав, весь у власній сечі. «Тунець у власній сечі», – раптом подумалося Ірці. Очі в нього такі, що важко й переказати. Навіть не очі, а дві світлі дірки, втекли від Сергійовича очі, десь гуляють, можливо, стелею або іншими світами, очі ці – провалля на обличчі. Два висохлих озера. Потім Сергійович ніби упізнав доньку, потягнув до неї руки, вона подумала, що хоче обійняти, схилилася ближче до нього: «Татусику, рідний, тобі краще, ти мене упізнав?» – а він заплакав, почав битися в конвульсіях, наостанок ще й помочився на Ірку. Вона не відразу це збагнула, якось дивно, коли джинси мокнуть не від того, що послабило тебе, а від того, що послабило іншу людину, і це не твоє немовля, а власний батько.

Руки та ноги Сергійовичу скорцюбило так, що вони перетворилася на корінці, і не вірилося в те, що вони можуть тримати Сергійовича та носити його землею. Але та земля не була йому потрібна. Він впав у космічну прострацію, перебував у невагомому для себе стані, у нього відібрало мову, а Ірка ще сподівалася, що, як він побачить її, матір, зітхне з полегшенням, заговорить до них. Але – ні.

Неподалік стояла пляшка з денатуратом, неповна, Ірці подумалося: а раптом він це ковтнув? У нього запеклися губи до страшного, чорноротий, мовчазний. Ірка уявила, що те саме коїться з внутрішніми органами. Закопчений рот, закопчені органи, закопчений язик. Вона просила, благала Сергійовича розтулити рота, перейшла на пантоміму, показувала на собі, чого вона від нього хоче. Відкривала рота, дражнилася язиком. Але Сергійович не розумів, власне, може, просто того й не бачив і не чув. Зовсім ні на що не реагував, тільки судоми проходили по тілі та обличчі час від часу. Ірка гладила його по лисій голові, вдивлялася в обличчя, вкотре помічала їхню родинну схожість, на мить їй здалося, що вона бачить власну старість та власну смерть, готуючи себе до останньої подорожі. Було нестерпно боляче, так страшно від того, що Сергійович накоїв. В Ірки напружувалися м'язи, від переляку та концентрації зусиль. Вона схилялася до його обличчя та все шепотіла: «Ми вже тут, не бійся, все буде добре». Але Сергійович не чув.

Селище, де вони всі зараз перебували, було забите та закинуте, таке враження, що і людей там немає, бо нічого нема для людей. Ані лікарів, ані лікарні, ані аптеки, ані пошти, ані сільради, ані магазину. Оля кілька разів намагалася викликати швидку – не вийшло, ніхто не відповідав, Ірка розуміла, наскільки важливо не втратити час.

Колективно вирішили, що Сергійовича треба вивозити до міста, але як? Він нерухомий, безтямний. Руки-ноги не гнуться, не людина, а дерев'яний вітряк. Сам по собі Сергійович маленький, худенький, але настільки важкий в цьому своєму непритомному стані, що неможливо й підняти.

Ніч для села – святе, починається рано, в декого – відразу після доїння корів, сільська ніч не терпить втручань сторонніх у свій заспокійливий та нерухомий простір. Оля розклала переднє сидіння в машині. За допомогою сусідів, до котрих ледь достукалася матір, разом якось просунули під батька ковдру і ледь спромоглися витягнути його з хати, вмостили на розкладене переднє сидіння. Наче худенький, де там життю триматися, але такий важкий… «Холодильника якось перевозили, воно й легше було», – буркотів Славік, котрий продавав Сергійовичу саморобну горілку. Ірка дивилася на нього із ненавистю, але нічого не казала. Ірка вірила в індивідуальну відповідальність дорослих, а ще в те, що зараз будь-яка відкрита ненависть заважатиме порятунку.

Мама трохи побула в домі, щоб знайти та забрати документи і все закрити. Ірка зірвала спину, але чортихатися не стала, боялася розсердити Бога, бо вже кілька разів пошепки молила його по допомогу.

Нарешті вирушили. Ірка прислухалася до батька, тримала його за плечі, не тому, що він міг кудись впасти, він лежав, наче колода, Ірці здавалося, що так йому менш лячно, коли він відчуває (а вона на це ще сподівалася) її теплі руки на своїх плечах. Дослухалася: сипить. Сергійович перебував у несвідомому стані, інколи чутно було, що він засинає, сипіння ставало сонним та й зовсім зникало, аж потім знову розпочиналися судоми та сипіння. Нічна темрява поглинала, і вони знову заблукали. Мати вперше сильно розплакалася, не могла опанувати себе, боялася, що через її розгубленість Сергійовича не встигнуть довезти, що вона не зможе знайти дорогу, що то через неї чоловік важче дихає, а коли розплющує очі, нікого не впізнає, впадає в кому. Його почало сильніше судомити, Ірка дужче тримала його, щоб він не забив Олю, котра вчепилася в кермо і також дуже нервувала.

Ніхто з них не розумів, де вони зараз знаходяться і як виїхати на трасу. Зупинялися біля поодиноких, на вигляд заможних будинків, щоб запитати, як виїхати. Мати вибігала з машини, почала грюкати у хвіртки тих будинків, де світилось, кричати, але ніхто не відчиняв. Ніч у селі – святе. Свої сплять, а якщо хтось вештається, то це істота чужа й небезпечна, годі таким відчиняти, тільки лиха наберешся, як води з отруєного колодязя.

Ірка озирнулася і збагнула, що вони весь цей час кружляли навколо цвинтаря. Мати здивувалася: скільки не їздила до села, ніколи того цвинтаря не бачила, як тільки сюди занесло! Наближалася північ, Олю колотило від страху. «Давайте спробуємо ще поїхати туди», – несміливо запропонувала вона. Ірці здалося, що в тому напрямі вони вирушали кілька разів, але знову опинялися біля цвинтаря.

Коли вони нарешті виїхали на трасу, Ірка сказала, що в неї складалося таке враження, наче щось сильне, хиже, потойбічне манило й від себе не відпускало. Оля відчувала те саме. І боялася потім весь шлях, щоб енергія мерців не причепилася до неї. Якою ж сильною була енергія небіжчиків! Ірка згадала, що тоді невідомо звідки з'явився густий та в'язкий серпанок, він поглинав машину, засліплював, примушував крутитися, смикатися, але повертатися до цвинтаря, наче ніяк не вирватися, наче іншої можливості немає, але зрештою вони вигулькнули на правильну дорогу й далі покотилися вправно, час від часу озираючись, чи не женеться за ними серпанок – молочно-млосне дихання мерців.

У квартиру батька вирішили не заносити, відразу викликали «швидку». Звичайну, медичну. Ірка все непокоїлася, думала, що в Сергійовича інсульт. Вийшли з машини розім'яти ноги, спини, покурити. Чекали. Прибула «швидка», дві жінки – лікарка та медсестричка – подивилися на пацієнта, точніше, принюхалися та почали хамити, кидалися, чого не завезли батька до місцевої лікарні, чого не викликали наркологів, чого смикнули їх, адже в місті повно дійсно хворих людей, то ще цим мотлохом п'янючим перейматися? Ірка наполягала на тому, що в батька може бути інсульт, а ще, не дай Боже, отруєння денатуратом. Лікарка скептично шкірилася. Ірка, було, почала психувати, але потім згадала про просту схему порозуміння: заплатила гроші. Лікарка важко зітхнула, але сказала, що вони заберуть Сергійовича до районної лікарні.

Залишалося вивантажити Сергійовича з машини Олі та перенести до «швидкої». Лікарка сказала, що вони цим займатися не будуть, їхній водій також. Ірка розуміла, що вони разом з Олею не впораються, а матір вона відправила додому, ту вже ноги не тримали. Вивантажити батька та завантажити в «швидку» допоміг син консьєржки, котрого милосердна жінка витягнула з ліжка посеред ночі. Ніч у місті далеко не така свята пора, як на селі. Парубок витягнув Сергійовича з машини, переніс на руках, у тій самій загидженій ковдрі, в якій виволокли з хати; вклав на ноші, засунув у «швидку». Сергійович раптом виявив уже іншу активність – почав бити хлопця руками. Руки – як дві затуплені сокири. Ірка сказала, що їде з ними. Повсідалися, поїхали. Саме там, у «швидкій», Сергійович почав тягнутися до Ірки. В машині Олі мертвяком лежав, ворушився лишень, коли били судоми, та ще за ширіньку себе мацав, а тут тягнеться до Ірки, до обличчя, проходиться вилицями, хапає за вуха, наче знімає з Ірки павуків або павутиння. Ірка спочатку зраділа – упізнав! Але – ні. Почав чіпати волосся, як малюк. Тягне за одне пасмо, за інше, але погляд божевільний і рота не розтуляє.

Ірка навіть подумала, що він язика собі вкоротив, відгриз. Коли Сергійович ледь розтуляв рота, тоді їй здавалося, що вона бачить щось опукле, рожеве, наче набряклого вкороченого язика.

У «швидкій» Ірка порозумілася із лікаркою та медсестрою – три втомлені практичні жінки. Обговорювали різні причини стану Сергійовича: від інсульту до отруєння. Старша за всіх лікарка першою промовила: «Бєлочка це, дівчатка, класична бєлочка, він з твоїх вух вишні зриває». «Добре, якщо вишні, мені здається, що павуків», – здригнулася Ірка.

У лікарні зустріли не дуже приязно. Чергувала молодша за Ірку лікарка, котрій менш за все хотілося оглядати та вовтузитися з таким смердючим дідом, як Сергійович. Ще й німим та неповоротким. «Та забирайте додому цю п'янь, нюнькайтеся собі з ним, чого ви сюди його приперли?» Ірка вирішила, що кип'ятитися не варто, запхала гроші, наполягаючи на версії інсульту. Версія щодо отруєння денатуратом була допоміжною. Лікарка розширила очі, гмикнула, але почала перевіряти реакції Сергійовича на різні штрикання та команди.

Сергійович безтямно на все те дивився, команди не сприймав, коли йому кололи ступні – смикався, стукали по колінах молоточком – крутився. Однак рота вперто не розтуляв, тоді лікарка почала його сильно щипати, Ірка була переконана, що завтра там будуть синці, серце заболіло, кинулася до батька: «Татусю, ну відкрий рота, бо вона тебе й далі буде мучити!» А Сергійович стискає чорні губи, мукає, але рота не відкриває. Лікарка щипнула ще дужче, тоді Ірка не стерпіла й вдарила її по руці. «Ви що??» Ірка нічого не відповідала, дивилася мовчки. Лікарка схаменулася, можливо, пригадала про гроші й оформила потрібні обстеження. Ірка зітхнула, за все доведеться платити, як таксистам: подвійний тариф, праця вночі. Ніч у місті – можливість заробити більше.

Сергійович поміж тим набрався якоїсь дурної сили, почав пручатися. Нічого не дає з собою робити, руками всіх лупцює, зарядив Ірці по пиці, по плечах, по шиї. Ірці довелося опромінюватися разом з ним на рентгені, бо тримала його. Свою спину вона не відчувала, медсестри – тоненькі та молоді – нічого не могли з Сергійовичем вдіяти, Ірка притискала йому руки та ноги, пересувала з одних нош на інші, вкладала на кушетку, давала джгути та ліпила присоски. Тягала, перекладала, тоді подумала, що так само, може, почувалися її приїжджі однокурсники, що підробляли вночі вантажниками. Але всі ці «перекладання» вивели Ірку з панічного стану, емоційне потроху перетворили на механічне, Ірка більше відчувала фізичну втому, ніж моральне виснаження й страх.

Після обстежень поїхали оформляти Сергійовича до відділення неврології, бо підозри на інсульт ще були. Ірка ще та була шаманка, переконати могла ледь не будь-кого. Батько її не впізнавав і говорити не збирався. Ірка подивилася на жахливий матрац, ковдру в плямах, наче різали на ній півнів, від підлоги тхнуло брудом та хлоркою. Але Ірка усвідомлювала, що в даному випадку пацієнт тхнув дужче та й виглядав гірше, ніж те, що його оточувало.

Санітарка принесла крапельницю. І – почалося. Сергійович реагував на крапельниці, як лицар на дракона. Він намагався рукою відрубати цьому драконові голову. Пручався як міг, бив Ірку руками, ледь з ліжка не падав, по тумбочці довбав ребром долоні; випорожнявся у ліжко. На довершення Ірку почав бити кашель, саме її гучний та істеричний кашель привів у палату санітарку. Коли вона почула, з яким гарчанням Ірка вдихала повітря, вийшла та повернулася з духмяним питвом та пігулками. «У тебе ж бронхіт, випий та йди додому, доню».

Санітарка наблизилася до Сергійовича, що продовжував вимахуватися, відсторонила Ірку, переставила катетер, поміняла банку, роздягнула та обтерла Сергійовича вологими серветками, натягнула на нього памперс, все це Ірка придбала в нічному аптечному кіоску.

«Дівча-курча, йди сюди, сядь на нормальне крісло», – почула Ірка від ліжка праворуч. У палаті крім Сергійовича було троє хворих людей. Один чоловік спав під дією снодійного. Двом іншим пощастило менше. Той, що гукнув Ірку, і хлопець навпроти, спати в такому гаморі та смороді не могли… Але Ірку вони жаліли, це було видно по їхніх поглядах. Коли Ірка скористалася запрошенням та сіла на зручне крісло, що дядькові притягнули зі спільної зали, де всі дивилися телевізор, посьорбуючи лікувальне питво, дядько заспокоював її як міг, погладив по коліні. Ірка ледь не заплакала, зніяковіла, очі опустила долу, тому й помітила, що спливає третя година ночі. За три з половиною години Ірці треба було прокидатися і збиратися на роботу. Вона застогнала.

Санітарка втомилася боротися з руками Сергійовича, який перемагав крапельницю, їй довелося прив'язати йому руки до ліжка, Ірка, було, сіпнулася, все це нагадувало кадри з божевільні, але санітарка сказала, що зараз головне його прокапати попри весь його опір та можливі незручності.

Коли руки було ув'язнено, санітарка поставила нову крапельницю, тоді вперше Сергійович змістовно подивився на неї і сказав своє перше слово, цим словом було «блядь». Чітко, невимушено промовив, наче відкрив себе Господу. Ірка перехрестила себе і його. І почала вибачатися. Санітарка сказала, якби всі вибачалися за все неподобство, котре їй довелося тута почути, вона б замироточила. Цікаво, що в звичайному житті Сергійович, на відміну від Ірки, був у неї такий гріх, не матюкався взагалі, не використовував лайку, коли його щось або хтось діставав, Сергійович казав: «срамота» з наголосом на «о». Нарешті його як слід прокапали та вкололи снодійне.

Була 5 година ранку. Вже голосно співали птахи, заходилися в глузливому кахиканні ворони, кашель у Ірки якраз вгамувався, але підвищувалася температура, тоді вона знайшла санітарку, котра спала в процедурній, заплатила жіночці, щоб та посиділа поруч та приглянула за батьком, і сказала, що рівно о 8 її змінять.

Потім санітарка розповіла, як Сергійович, що, було, спокійно спав, прицмокуючи уві сні, раптом встав, пішов шукати туалет, забивався об стіни, хитався, але йшов, зайшов до жіночої палати, голий, у самому лише памперсі, та захотів там попісяти, але памперс не знімався, тому Сергійович замукав, жінки прокинулися та заверещали, передранковий жах – перестаріле немовля шукає мамусю. Нянечка прибігла на цей галас і повернула Сергійовича на його ліжко.

Ірка ж блукала коридорами лікарні, людей не було, всі вхідні-вихідні двері були зачинені. Невідомо звідки перед Іркою виникла старенька. Вона показала, як вийти, Ірка подякувала і почала викликати таксі, бабця тим часом вхопила її за руку з мобільним телефоном і просила подзвонити. Ірка мобілку не дала. Вона істерично сміялася з себе, але знала, що, якщо віддасть мобілку бабусі, більше телефону не побачить. Від старої несло перегаром, в неї трусилися руки, голос, вона була трохи в кращому ніж Сергійович стані. Ірка сказала, кажіть номер телефону, а я подзвоню. Ніхто не відповів, Ірка помітила, що до воріт заїжджає таксі, попрощалася та ледь видрала руку з обіймів старої, котра вимагала: «Телефонуй цим сукам ще! Не відповідають, але прокинуться, кинули мене, мерзотники!»

Ірка побажала старій одужання та стрибнула в таксі, той номер набирала кілька разів, поки їхала.

Певне, що з впертості або зі співчуття до старої. Нарешті відповів сонний чоловічий голос, котрому Ірка наказала провідати стару, за що була смачно послана. Ірка не вгамувалася і відправила нецензурну смс-ку

Вранці до лікарні поїхала мати, Сергійович її не впізнавав, називав Галею (мова до нього повернулася після сказаного вночі першого слова), а сусіда по палаті – Славіком. Знову обгидив постіль, але вже потім все поривався встати і за допомогою мами сходив до туалету. Потім забажав помідора та кислого яблука. Помідор мама йому там купила, вибігала на двір, де стояли овочеві ятки. А яблука мочені купила Ірка, коли поверталася з роботи, щоб допомогти вивозити Сергійовича. Мати звозила його на томографію, щоб переконатися точніше, є пошкодження мозку чи нема. Це був останній із призначених лікаркою аналізів.

Нова ранкова лікарка, всміхнена, бо не втомлена цією ніччю, подивилася на всі результати аналізів (томограму, кардіограму, кров, рентген грудини та шлунка) і сказала, що це не що інше, як біла гарячка. Алкогольний делірій. Ірка не знала, що біла гарячка називається саме так. Алкогольний делірій. Дивно, але й перша, й друга назва, народна та наукова, більш нагадували назви квітів. Ірка уявила, як це могло виглядати, потім довго витрушувала свої уявлення з голови. Жестами та звичками вона також нестерпно нагадувала Сергійовича.

Покази кардіограми та томографії були нормальними, відповідно до віку. Тоді завідувачка відділення сказала, що Сергійовича треба терміново відправляти додому, в неї тут не божевільня, не витверезник, не санаторій. «Хворих класти нема куди». Ірка традиційно запропонувала гроші, бо боялася за Сергійовича, хотіла, щоб його ще прокололи, прокапали, але завідувачка категорично відмовилася.

Поки мати вдягала Сергійовича, який вже її упізнавав, але ставився вкрай недовірливо, той уголос повідомив, як її звати, і збагнув, що він в лікарні, хоча, як туди потрапив і навіщо, не розумів. На Ірку він мовчки зиркав, хоча вона усміхалася йому та примовляла, що все буде добре. Ірка любила позитивні примовляння. Це заспокоювало насамперед її саму.

Вона викликала таксі, санітарка допомогла вивезти Сергійовича з лікарні на інвалідному візку. Сергійович побачив на подвір'ї молодого чоловіка, що палив, і почав до нього чіплятися, запитував, чий він син, запитував, чи в нього є син, чи не бачив він Славіка, а потім почав вициганювати цигарку. Ірка його ледь вгамувала.

Таксист виявився гарним хлопцем, кинувся допомагати жінкам та стариганю на візку. Він подумав, що в Сергійовича остання стадія онкології, доживає старенький, співчував дуже Ірці, жалів, розповідав, як довго лікували від раку і як вмирав його батько. Ірка не стала йому заперечувати, їй було соромно. Важко було закреслити цю емоційну щирість, співчуття та бажання допомогти словами: «У нього не рак, у нього біла гарячка».

Ірка дивилася на свої коліна, Сергійович щось буркотів до матері на задньому сидінні. Таксист роздивлявся Ірчині ноги, вона до цього звикла.

«Ви дуже красива, може, і в батька вашого все владнається, буває й таке», – сказав таксист, зніяковів і взявся згадувати історії, коли такі хворі одужували. Ірка кивнула. Вона ніколи не витрачала зайвих емоцій, коли їй доводилося приймати компліменти від сторонніх чоловіків, з котрими її нічого не зв'язувало (і не зв'яже, це Ірка відчула через секунд тридцять), вона сухо дякувала і звинувачувала в усьому свої ноги, котрі як не ховай – а вони собі красувалися. Надійно ноги можна було сховати хіба що під довгими спідницями-балахонами, але їх Ірка зневажала більше за чоловіків, що витріщалися на її ноги. «Нічого й нікого не переробиш. Ні ноги, ні чоловіків», – бувало, зітхала Ірка. Таксист допоміг затягнути Сергійовича до квартири, вклав на ліжко і не взяв в Ірки грошей. Сергійовича було врятовано.

Вдома Сергійовичу швидко ставало краще. Він нічого не пам'ятав, що з ним відбувалося за ці дві доби, почав хамити дружині та покрикував на Ірку, традиційно забороняючи говорити про те, що трапилося. «Мені це пече!! Та стуліть уже свої пельки, що за люди?!»

Але Ірку важко було зупинити, вона, наче сполоханий оманливим потеплінням ведмідь, поволі виходила і знову поверталася до кімнати Сергійовича і шматками переповідала, як то все було. Сергійович кричав: «Та йди ти геть!», зітхав, натягував ковдру на голову. Він нікому не хотів вірити, нічого не хотів чути. Ірка сказала, що наступного разу вона не буде його рятувати, а все запише на відео мобільного телефону. Бо треба було не чманіти від горя та хвилювання, а фіксувати і цей вимір життя Сергійовича, його перші кроки, його перше слово, як він хапав її за волосся та вуха, як увірвався голий у памперсі до жінок, як здихав під смердючою ковдрою, як його судомило… Можливо б, тоді Сергійович все зрозумів та повірив.

Сергійович смоктав мочене яблуко. Він не розумів, чого вони так лютують. Ну, перепив, ну, погано було, ну, вивезли з села, і що? В чому проблема? Великий подвиг, дупи їм за це цілувати чи що? Бабня. Вічно заведуть це зойкання, метушаться. Будь-хто б таке зробив. До сліз цього разу він Ірку довів. «Падло, ну, яке ж падло!» – бурчала Ірка собі під носа, і відразу почала нити підшлункова.

Ірці не хотілося особливих слів вдячності, вона розуміла, що його «дякую» не буде щирим. Вона хотіла, щоб Сергійович помовчав, не бухтів, а хоча б трохи усвідомлював те, що сталося, і не поводився як хамидло. Він не пам'ятав, що вмирав, він нічого не пам'ятав, але мав нахабство дорікати матері, що вона, як дурепа, заплуталася і заблукала, тому його додому довезли не так швидко, як повинні були. Огидно і страшно.

А ще страшнішим було те, що все це може повторитися. Не завтра, можливо, навіть не через місяць. А влітку, чи восени, чи взимку. І що людина ось так, просто, може себе вбити, а в них не вистачить сил та часу, щоб і цього разу встигнути, навіть будучи дурепами та блукаючи.

Сергійович втомився від балаканини своїх бабів, він витріщався на стелю та мовчки смоктав скибку моченого яблука. Думки та бажання його гралися, мінялися місцями і ніяк не складалися у щось путнє.

Тим часом у прихованих від людського ока пенатах Бог вислухав двох втомлених ангелів, а згодом відправив крилатих на короткий відпочинок. Бог відкрив кватирку, щоб вигнати назовні той сморід перегару та нечистот, котрий принесли на своїх крилах ангели Сергійовича. Він вдивлявся у фото Сергійовича на особистому листку, всерйоз розмірковуючи над тим, щоб заборонити ангелам наближатися до двічі береженого. «Чого вони, бідні, тільки від них не набираються», – зітхнув Бог, принюхався, підвівся та відкрив кватирку ширше.

Два земні ангели в той час поскидали джинси і светри та попадали на одне ліжко, вкрилися старим картатим пледом і сподівалися, що уві сні, в котрий влетіли, наче у космічний простір, прийде полегшення, хоча жодних причин очікувати цього в них не було. Мабуть, то було «щось психологічне».


Ірен Роздобудько
Синдром Жанни-Ебютерн

– … А тепер вимкніть диктофон, – сказав лікар.

Ольга слухняно вимкнула.

Власне, все, що їй було потрібно, вона вже записала: історії, статистику, анамнез, хід лікуван ня, корисні поради, застереження і таке інше.

Вже знала, як почне і чим закінчить нарис, замовлений редакцією.

Але те, що почула, вимкнувши диктофон, змусило її заклякнути з відкритим ротом.

А потім розсердитись. Навіть розлютитися.

– …ось такі справи… – на завершення додав Вікентій Павлович, головний лікар клініки «Соціальної терапії». – Сподіваюсь, ви про це не напишете. Тим більше – від мого імені.

Він суворо поглянув на неї і постукав олівцем по поверхні стола.

Ольга кивнула, підвелася, подякувала і попрощалася.

Все це зробила, немов механічна лялька.

Ідучи коридорами, помітила, що почався обід.

До їдальні стягувалися люди в спортивних костюмах. Зустрілася і Катерина, з якою розмовляла кілька годин тому. Приязно посміхнулась Ользі:

– Вже йдете? А може, з нами – чайку?

Ольга подякувала, чемно відмовилась, побажала удачі і швидко побігла сходами вниз, до виходу. Ніби щось вкрала, майнула думка.

Історію Катерини вона вирішила поставити на початок своєї майбутньої статті…


– У нашій родині сильно пив прадід. Точніше, прапрадід, – казала Катерина. – Іноді, збираючись на якесь сімейне застілля, батьки переповідали легенди про пригоди нашого навіженого пращура – як він, маючи звання лейб-медика, аристократичне виховання, чималі статки, красуню-дружину і п'ятьох діточок, повертався додому напівроздягнутим, роздарувавши в трактирі весь свій одяг до нитки або на ярмарку ліз боротися з ведмедем, якого приводили цигани. Я сміялася з цих історій разом з усіма…

Перший келих шампанського я випила на своєму дні народження, коли мені виповнилось чотирнадцять. Напій мені дуже сподобався! Веселими, гострими бульбашками він стрельнув у мозок і – присягаюся! – в цю хвилину я зрозуміла свого пращура, котрий міг стрибнути на коня і помчати світ за очі, аби лише вихлюпнути свою зухвалість, радість, відчайдушність на тих, хто в затхлому світському товаристві ніколи не дозволяв собі бути не таким, як усі!

Коли у мене з'явилися власні заощадження, я, зібравши подруг, запропонувала купити шампанське. Вистачило аж на три пляшки на чотирьох.

Ми сіли на повалене дерево у глибині великого міського скверу. Світило яскраве сонце, довкола височіли сосни, а з-під рясного килима голок пробивалася перша весняна трава. Ми сміялися, жартували і пили шампанське з паперових рурочок, скручених з аркушів зошита. Пити треба було швидко, поки рурочки не розмокли. Я знову пережила неймовірне піднесення. З цікавістю відчувала, як загострився зір, якими чіткими стали барви і звуки. Я розрізняла серед сухих голок кожну зелену травинку, кожну краплю роси, а обличчя подруг і їхні голоси долинали до мене ніби з іншого боку світлового тунелю. Це було незвичайно.

Після третьої пляшки веселощі згасли. І ми якось непомітно розбрелися між деревами, приховуючи одна від одної бажання… ну, просто лягти на ці м'які, вологі голки і трохи поспати.

Пам'ятаю, як довго я добиралася додому, ступала по калюжах, потрапляла в якісь вириті траншеї, наштовхувалась на дерева, що виростали прямо на моєму шляху, і намагалася йти якомога рівніше. З ким такого не бувало – нехай жбурнуть в мене камінь! – додала Катерина, поглянувши на Ольгу.

І та посміхнулась, згадуючи щось подібне зі свого шкільного життя.

– До будинку дісталася околицями, уникаючи транспорту і вже на підході шалено боялася, що мене помітять сусіди. Певно, мій прадід посміявся б з того!

Батьків, дякувати Богу, не було вдома. Я швидко скинула з себе брудні черевики, стала під душ і лягла в ліжко. Думала, засну і все минеться. Але «кидало» мене півночі! Щойно я заплющувала очі, як всередині починалося те, що називається «вертольотик»: в голові крутилися пропелери, нудота одразу підступала до горла, і я шалено боялася, що це буде помічено батьками. Тоді я заприсяглася собі, що цей мій досвід буде першим і останнім.

Власне, до закінчення школи так воно і було. Навіть на випускному пила лише сік, з жахом згадуючи ту ніч.

Веселе і вільне життя почалося в інституті. Там пили майже всі. Коли було сутужно з грошима, купували «Золоту осінь» або яблучний сидр, коли отримували стипендію – розважалися горілкою чи шампанським. Були молоді, здорові… На тлі загальних веселощів зав'язувалися любовні романи, виникало бажання частіше зустрічатися, дуріти, радіти життю, підсилюючи емоції алкоголем.

Я закінчила медичний інститут, пішла працювати в поліклініку. В особистому житті все було невизначено: хлопець, з яким я зустрічалася, кудись зник, потім випірнув з моря життя вже одруженим, а мій новий знайомий не спішив пропонувати мені руку і серце. Не можу сказати, що я сильно переживала з цього приводу. Мені подобалося, що після роботи не треба поспішати додому з кошиками продуктів, як це робили інші. Могла дозволити собі зайти до кав'ярні, з'їсти смачний грибний жульєн, морозиво або тістечко, запивши його бокалом холодного шампанського чи моїм на той час найулюбленішим напоєм – кампарі з апельсиновим соком.

Я була сама, грошей вистачало, та ще й батьки підкидали «на перших порах». Келих вина після роботи став моєю звичкою. Я вважала цю звичку аристократичною. До того часу батьки розміняли кватиру на дві, вважаючи, що я вже доросла, самостійна і мушу влаштовувати своє особисте життя так, як мені хочеться. Я стала незалежною жінкою. І мушу сказати, відчувала заздрість з боку зайнятих буденними родинними справами подруг. Вони час від часу навідувалися до мене. Ми готували щось смачненьке і робили «розбір польотів» під гарні напої і закуски. Потім вони йшли, цілком заспокоєні, до своїх щоденних «мартенів» і я раділа, що мене обходить рутина побуту.

…Той день я пам'ятаю досить добре.

Тисячі днів, що були після нього, випали з пам'яті. А цей чомусь лишився… Тоді, за пару годин до кінця робочого дня, я відчула непомітний поштовх – ніби хтось усередині лагідною рукою перебрав усі мої нутрощі, натякаючи, що непогано було б зараз, саме зараз охолодитися келишком чогось смачненького. Через півгодини поштовх став настільки відчутним, що я, не вагаючись, відлила до мензурки грамів тридцять чистого спирту, розбавила його дистильованою водою (і того, й іншого в лабораторії було повно!) і швиденько випила. Лагідна рука відпустила мої нутрощі, погладивши зсередини кожен орган, кожну клітину. На душі стало легше.

З того самого дня все в моєму житті змінилося. Все стало легше, простіше. Навіщо чекати закінчення робочого дня, якщо можна покращити собі настрій (який, варто сказати, добряче псували деякі пацієнти) тим, що завжди є під рукою? Та ще й безкоштовно?! І якщо «трошки», «на один зуб», тобто ковточок, то це виглядає цілком пристойно.

Я сама не помітила, як зламалася моя філософія щодо «аристократичних» напоїв і я поволі перейшла на розбавлений спирт. А час вживання «ковточка» пересунувся спочатку до полудня, а потім почав мучити чи не зранку.

Я думала, що ніхто з колег цього не помічає. Адже досить непогано навчилася володіти собою. А через півроку мені стало байдуже, що подумають ці «нудні півні і квочки».

І коли мені запропонували перейти на посаду медсестри, а згодом санітарки, я лише зневажливо скинула брови. І зрозуміла, що, хоч програю в грошах, проте у мене є свобода бути собою.

Я швидко давала раду своїм обов'язкам в лабораторії, чудово справлялася з миттям пробірок, стін і підлоги. Чистота там, до речі, завдяки мені була бездоганною. І, закінчивши справи, під вечір іноді залишалася спати на вузькому лікарняному бамбетлі, адже йти додому після випитого вже не хотілося, не було сенсу.

Співробітники ставилися до мене по-різному. Деякі жаліли і навіть покривали мої прогули (таке теж стало траплятися досить часто), інші дивились зневажливо. Але мені було наплювати!

Свою роботу я виконувала вправно, з єдиною думкою: «Ось швиденько приберу і – вип'ю!»

А через рік почалися запої… Не дуже приємна, скажу вам, річ…

Бувало, протримаюсь пару тижнів, а потім беру відгули, накуплю дешевої горілки і заляжу вдома.

Звісно, в дні абстиненції я часом думала про те, що з усім цим треба закінчувати, докоряла собі, божилася, що скоро почну нове життя. Але це були лише тимчасові настрої. Без випивки я сумувала, впадала в ступор, відчувала щохвилинне роздратування, нервувалася, ненавиділа світ. Щоби радіти, мислити і бути собою, мені треба було так мало – усього одна чарка. Ну, дві… три…

Про те, що я хвора, мені прямо сказала моя колишня однокласниця. До речі, та сама, з якою

Ірен Роздобудько 68

ми розпили шампанське в міському сквері. Вона приїхала у відрядження з іншого міста, в якому жила зі своєю родиною, і я радо прийняла її.

Думала, ось наговоримось, назгадуємося, насміємося! Вранці накупила смачненького, щоб разом поласувати під вечір. Але…

Але з роботи приповзла ніяка, відмахнула подругу рукою, попрямувала до туалету, а потім завалилася на ліжко так, як була, і так, як звикла, – в одязі і взутті.

«Тобі треба лікуватися», – сказала подруга вранці. Я оскаженіла! Закричала, що, якщо захочу, зможу не пити. Але це мої справи! «Якщо ти кажеш саме так, – сказала подруга, – це означає, що дійсно – пора. Адже жоден алкоголік не визнає себе хворим! Ніколи і нізащо. Якщо ж настане день, коли ти це визнаєш – то буде твоїм першим кроком до іншого життя. Але вибір за тобою…» Вона зібрала речі і поїхала. Ми були інші. Ми були з різних планет.

Але, скажу відверто, я думала над її словами.

Як годиться, в призначений моїм внутрішнім чортиком час, я пішла в запій. Мов човен у плавання. З гордо піднятою кормою і з піратським прапором на щоглі.

А через тиждень, тяжко виходячи з хвиль мого моря, я поглянула на себе в дзеркало.

І жахнулась: мені лише двадцять дев'ять, а на мене дивилася сорокарічна жінка з вимученим обличчям, яка не виглядала ані щасливою, ані господаркою своїх бажань. Вперше, старанно розбиваючи слова на склади, я вимовила: «Ти – ал-ко-го-ліч-ка. Ти – хвора».

Але кинути пити самостійно не змогла.

Тому я тут…


…Чудова історія, подумала Ольга, те, що треба.

У нарисі вона буде «розбита» запитанням до лікаря і його відповіддю.

Отже, це має виглядати так.

– У чому ж головні причини алкоголізму?

– Головні причини виникнення такої проблеми – соціокультурні й особистісні. До соціокультурних належать родинне оточення – якщо в родині п'ють батько, мати або чоловік, дружина. Такі люди поволі втягуються до пияцтва разом із ними. Впливає і оточення ровесників або колег, які вживають алкоголь, а також усілякі стреси на роботі. До особистих причин відносять все, що пов'язане з генетично закладеним потягом до алкоголю, з темпераментом, з психологічним станом. Скажімо, коли людина переживає любовні невдачі, перебуває у самотності або якщо їй (і це частіше за все стосується жінок!) доводиться долати огиду перед нелюбом…

Далі можна не цитувати, подумала Ольга, адже лікар казав про те, що часом люди п'ють, аби подолати безсоння, стан тривоги чи просто заради задоволення. Краще процитувати ще одну типову історію. І вона теж була вже записана на диктофон…


З усіх осіб, котрих побачила в лабіринтах клініки, Ольга обрала «благополучних».

Все, що стосується інших, було їй більш-менш зрозуміло: погане виховання, неповні родини, низький рівень освіти і культури. Хтось встрягав у халепу від самого початку свого життя, маючи для того всі підстави, адже був народжений «на дні». Представників такого штибу вона надивилася і наслухалася під цілодобовим супермаркетом: безтямні обличчя, сині тіні під очима і розпухлі носи.

Хтось потрапляв у тенета власної слабкості, не витримуючи життєвих трагедій чи просто побутових негараздів. І такі їй здавалися найбільш вигідними кандидатурами для розмови.

Тому, зустрівши в передпокої гарну пару, вмовила їх розповісти про себе. Говорити вирішила з чоловіком…

– У нас було романтичне кохання, – розповідав Сергій. – Ми вирішили так: перші три роки живемо «для себе», потім заведемо малюка, а ще краще – двох, адже в моїй родині були двійнята. Але проминуло п'ять років, а Світлана не могла завагітніти. Мене це не дуже хвилювало: буває по-різному! Дружина нервувалась, їй дуже кортіло «виконати план» в призначені терміни. Але проминув ще рік перед тим, як нарешті я почув гарну звістку: ми чекаємо на поповнення! Сім місяців вагітності, не зважаючи на шалений токсикоз, стали для нас очікуванням щастя. Я не міг стриматись і купував дитячі костюмчики, пінетки, іграшки, хоча люди казали, що це погана прикмета…

Прикмета дійсно виявилася поганою: на сьомому місяці Світлана потрапила до лікарні з кровотечею. Вагітність зірвалася. Наш малюк (це був хлопчик!) помер, незважаючи на зусилля лікарів. Нас втішали, казали, що ми молоді і в нас ще будуть діти. Але попередили: у Світлани слабкий імунітет, і наступного разу треба лягати «на збереження». Ми підтримували одне одного, як могли. У дружини з'явилася нав'язлива ідея завагітніти якомога швидше.

І це невдовзі сталося. Цього разу нам дійсно поталанило: з'ясувалося, що ми очікуємо на двійню – хлопчика і дівчинку! Я опікувався дружиною, як міг, майже носив на руках.

На п'ятому місяці вона лягла до лікарні і героїчно боролася за наших малюків, виконуючи всі настанови лікарів. За кілька тижнів до призначеного терміну я забрав її додому – перепочити, взяти все необхідне, морально підготуватися в рідних стінах до пологів. Все йшло непогано, і нам дозволили побути вдома.

Коли ж ми зібралися до лікарні, сталося те, що тепер я називаю «вишкіром долі».

Я залишив Світлану на порозі будинку і наказав чекати, доки піджену авто під самі сходи. У нас в під'їзді три жалюгідних сходинки. Усього три! Але вони були вкриті снігом – пухнастим першим снігом, що випав рано і запорошив собою кригу, що наросла на них за ніч.

Одне слово, авто вона не дочекалася, а, зробивши крок, покотилася вниз.

…Хлопчик народився мертвим. Дівчинка прожила тиждень…

Життя перетворилося для нас на суцільний ланцюг трагедій.

Я вирішив так: нехай Світлана посидить вдома. Про вихід на роботу не могло бути і мови.

Я працював на двох роботах, купував їй речі і все смачне, приносив цікаві книжкові новинки, купив їй мольберт, щоб вона відволікалась малюванням, яке дуже любила й поволі приходила до тями і до тієї думки, що життя не скінчилося, що воно триває і ми мусимо продовжувати свій шлях, який на початку виявився таким складним. Я хотів одного: побачити на її обличчі посмішку або хоча б те осяяння, яке я так любив у ній.

І нарешті побачив.

Одного разу, прийшовши з роботи, я помітив, що Світлана посміхається! Вперше за довгий час. Від неї пахло вином. Вона сказала, що приходила подруга і вони трохи випили, погомоніли, біль відступив.

Я не побачив у тому нічого страшного. Навпаки: часом, повертаючись з роботи, разом із іншими продуктами, купував пляшку доброго вина на вечерю. І тоді знову моя дружина перетворювалася на ту гарну, життєрадісну красуню, в яку я колись закохався до безтями.

Наступного ж ранку я знову бачив перед собою розгублену і зневірену тінь.

Каюся: я став уникати її настроїв і розмов. Ішов на роботу рано, коли вона спала, повертався пізно. Лягав біля неї, чув важке дихання поруч. Снідав сам і знову йшов на роботу. Жив, мов робот у надії, що колись вона прийде до тями і ми почнемо все заново. Не помітив одного: Світлана стала досить серйозно випивати.

Говорити про це не хотіла. Замикалася в собі, почувши хоч якийсь натяк на зауваження.

Я перестав залишати їй гроші.

І тут почалося найжахливіше – те, що я й уявити не міг. Моя дружина, будучи людиною освіченою, інтелігентною, розумною, охайною і досить іронічною, знайшла вихід зі становища: з хати почали зникати речі! Я просто не уявляю, як і кому вона могла їх продавати! Часом вона просто шукала під гастрономом таких самих, як вона, і пригощалась чаркою у бомжів чи закінчених невдах. Часом збирала порожні пляшки…

І знову покаюсь: я лише дратувався, дивувався і, відверто кажучи, зневажав. Не розумів, що хвороба підступила так близько. Гадав, що наші стосунки закінчились і ми більше не маємо жодних перспектив.

У нас почалися скандали. Часом, відчуваючи відповідальність, я зривався з роботи і кидався шукати дружину під магазинами, тягнув до хати, зачиняв. Одного разу навіть вдарив…

Але нічого не допомагало.

Я зрозумів, що нам варто розлучитися. Я думав лише про себе.

Одного разу Світлана не повернулася додому. У першу мить я подумав: от і добре. Але в другу кинувся до телефону, обдзвонюючи всіх спільних знайомих. Згадав і ту подругу, з якою дружина випила першу пляшку. Набрав номер і одразу почув її переляканий голос: «Приїжджай! Вона, здається… того…» Я взяв таксі й за півгодини увірвався в квартиру.

…Світлана лежала на дивані, закинувши голову. Я викликав «швидку». Три дні мою дружину рятували від шаленої інтоксикації. Лікарі сказали, якби я запізнився хоч на годину, вона б померла.

Першими словами, які я почув від неї були такі: «Я хочу лікуватися…»

Ми довго говорили, плакали, просили вибачення одне в одного, докоряли собі, вирішили розпочати все заново, говорили про майбутніх дітей.

Тепер Світлана тут…


Світлана сиділа поруч з трохи дивною посмішкою і здавалася Ользі недоступною красунею. її чоловік говорив, весь час тримаючи її за руку, ніби гаряче звертався саме до неї.

Отже, подумала тоді Ольга, для обох це інтерв' було ще одним психологічним тренінгом, який вони провели разом.

І цю історію варто «підкріпити» кількома професійними пасажами Вікентія Павловича.

– У яких випадках людині вже необхідна допомога спеціаліста?

– Існує кілька стадій, котрі проходить кожен, хто прикладається до чарки. Перша: початок вживання. Зазвичай це відбувається в молодому віці і вважається природним. Молода людина експериментує зі своїми станами, куштує різні напої, варіює з дозами і дослухається до своїх відчуттів. Друга: соціальне вживання. Воно відбувається в колі друзів, колег або ділових партнерів. Часто – через необхідність підтримати компанію чи важливу для кар'єри і роботи справу. Третя: звичне вживання, коли випивка стає невід'ємною частиною і ритуалом життя. Четверта: надмірне вживання, при якому доза збільшується, адже маленької організм вже не сприймає. І нарешті – п'яте: хворобливий потяг. Утрьох останніх випадках вже варто звертатися по медичну допомогу до фахівців.

– Чи може жінка, що зловживала алкоголем, народити здорову дитину?

– Навіть якщо дитина народиться без явних відхилень, вона буде фізично ослабленою, матиме схильність до різноманітних вірусних захворювань і тяжче переноситиме лікування. Це в кращому випадку.

– Отже, алкоголізм – погана звичка чи хвороба?

– Алкоголізм – тонка молекулярна патологія. Під впливом алкоголю всередині клітини відбуваються такі зміни, котрі потім не дозволяють їй існувати без допінгу.

Але на певному початковому етапі вони ще самі борються з токсинами, автоматично вивільняються від них і таким чином в організмі випрацьовуеться деяка толерантність до алкоголю – коли людині здається, що вона може пити не п'яніючи! Але це – помилка. Є межа, переступивши яку людина стає хронічним хворим.


Після кількох подібних відповідей на поставлені Ольгою запитання лікар розповів ще одну історію, яку Ольга вирішила не використовувати в нарисі, адже матеріалу вже набралося багато, і тому просто вислухала, тримаючи диктофон у руці і крадькома поглядаючи на годинник – все, що треба, вона вже дізналась…

– Вона народилася в бідній католицькій родині. її батько працював в універмазі. Звичайна родина, бідна, мов церковні миші… Попри це і вона, і її брат непогано малювали й обоє мріяли стати справжніми художниками. Вона мала неабиякий хист, але мало вірила в себе і тому розпочала «кар'єру» з роботи моделлю, адже мала й ще один неабиякий дар – красу, що приваблювала око і просилася на полотно. Підробляючи таким чином, вона все ж таки вступила до академії мистецтв і почала малювати Вона могла б стати знаною і навіть видатною художницею. Але, крім малярського таланту і краси, мала ще й третій дар. Один поет назвав його даром «відчайдушного кохання». Власне, те, що заважає…

Вікентій Павлович глянув на Ольгу прискіпливим поглядом, від якого вона зіщулилась, ніби лежала перед ним на гінекологічному кріслі.

– Заважає чому? – запитала вона, щоби не тягнути якусь важку паузу, що виникла між ними.

Лікар стенув плечима.

– Всьому! Жити. Бути собою. Виконувати своє призначення… Ви не згодні?

Ольга похитала головою – мовляв, ні, не дуже.

– Ну от і вона вважала так само! – посміхнувся лікар і продовжував говорити, не зводячи з Ольги гострого погляду: – Тому, коли зустріла ЙОГО, решта припинила для неї існування: власне малярство, статки, забобони, спротив її католицької родини. Вона переїхала до нього у вбогу кімнату, заставлену мольбертами, і почала служити своєму божку, вірячи в нього більше, ніж в самого Бога… Крім неї і кількох друзів, ніхто не сприймав його всерйоз. Його картини не купувались і не виставлялися… – Вікентій Павлович помовчав і додав: – Ті картини, за які нині товстосуми відвалюють мільйони. Звісно, він пив. І не тільки. Мав ще купу різних хвороб – скажімо, запалення плеври, сухотний менінгіт. Але головною була душевна – та, котру мають генії і… божевільні. Він був генієм.

Вона стала його жертвою. Звичайна історія. Я б сказав, звичайний анамнез. Інших пасьянсів не буває…

Він знову замовк.

Ольга опустила очі до свого нотатника і, поки тривала пауза, креслила в ньому якісь незрозумілі графічні лінії – гострі і переплетені, як її думки.

– Не буває? – запитала вона, відриваючи олівець від аркуша.

– Принаймні я інших прикладів не знаю. Геній і жертва завжди йдуть поруч. І лише в такому випадку офірування може бути виправданим.

Він затнувся і додав тихим голосом:

– Решта – побутова банальщина. На жаль…

– Чи могла б я поговорити з цими людьми? – запитала Ольга.

Лікар зареготав, поплескуючи себе по колінах, мов людина, жарт якої вдався на славу:

– Вони померли. Давно померли! Померли, як мріють всі закохані, – в один день…

Ольга відсахнулась, адже його сміх і цей поворот в розмові видалися їй дивними.

Певно, подумала Ольга, якщо довго мати справу з хворими, сам стаєш трохи… дивакуватим. Їй захотілося якимось чином закінчити бесіду і швидше вийти на свіже повітря.

Але Вікентій Павлович не дав їй вставити ані слова, повівши далі:

– А знаєте як? Він – від хвороб і пияцтва, просто на вулиці. На засніженій, холодній вулиці… Можливо, тій самій, котру назвали його іменем. А вона… Вона викинулася з вікна. Його смерть зачинила перед нею усі двері, навіть незважаючи на те, що вона мала народити йому другу дитину. Ось така була історія… Геній і жертва.

– Але ж… – несміливо зауважила Ольга, – це зовсім не стосується проблеми…

Лікар криво посміхнувся:

– Ну, напишете її потім. У рубриці «Великі історії кохання». Мабуть, така у вас є. Читачі це полюбляють…

– Така рубрика є, – роздратувалася Ольга, – але в ній не пишеться про алкоголізм! Все виглядає красиво. І те, що ви назвали офіруванням, я б краще назвала так, як ви сказали на початку – «відчайдушним коханням». Дякую за бесіду. І…

Вона хотіла підвестися, але він зупинив її владним жестом:

– Звісно. Коханням. Великими стосунками! Всім, що може виправдати знищення однієї людини іншою! Адже ми ж звикли жаліти передусім самого хворого. Але – зауважу! – хворого, котрий «захворів» добровільно. Розумієте? Доб-ро-віль-но.

Побачивши, як Ольга звела очі до стелі і зітхнула, він палко повів далі:

– Ви можете уявити собі людину, котра б добровільно згодилась на те, щоб в неї вживили ракову пухлину? Ні? Звісно, таких людей на світі не буває. Алкоголізм – той самий рак, що роз'їдає тіло зсередини – поступово, методично, повільно. То яка ж різниця? Вона лише в тому, що цей «алкоголічний рак» можна зупинити. Але, за моїм досвідом, мало хто на це здатен. Спочатку – не хочуть. Потім – не можуть. А потім стає вже пізно. Мої пацієнти потрапляють сюди по другому, по третьому разу. Спочатку я шалено вболівав за них. Вірив у їхні клятви, проводжав до брами ледь не з оркестром, вірячи в успіх свого лікування. А потім звернув увагу на інше. На те, що назвав «синдромом Жанни Ебютерн». Тобто тим важким психічним розладом, котрий стається з тими, хто живе поруч. І лікувати потрібно саме їх!

Вона, Жанна (а розповів я саме про неї!), могла б стати гарною, неперевершеною художницею, виховати дітей, дочекатися посмертної слави свого бога, примножити її…

– Певно, вона дуже любила його. І вам цього не зрозуміти! – злим голосом сказала Ольга і сама здивувалася з того, що інтерв'ю, котре розпочалося так чемно й інформативно, завершується для неї таким роздратуванням і несподіваним нападом головного болю…

Встати і вийти – єдине, чого вона бажала в цю мить!

– А ви змогли б піти на таке? – несподівано запитав Вікентій Павлович.

Ольга стрепенулась.

Не очікувала на запитання, адже до того ставила їх сама.

– Я? До чого тут я?… – промовила вона, важко ворушачи стомленими після майже чотиригодинного перебування на території лікарні, мізками.

Цієї миті він і попросив її зробити те, що Ольга виконала із задоволенням:

– Вимкніть, будь ласка, диктофон.

Він виглядав утомленим.

Зняв окуляри, дмухнув на скельця, механічним рухом протер їх краєм білого халата. Подивився на неї уважно, до крижаного джерельця, що вмить розтеклося по її лопатках і несподівано жорстко і чітко вимовив:

– Те, що ви побачили сьогодні – відпрацьований людський матеріал! Популяція приречених на самознищення. Вони як… «добровільні санітари» – звільняють від себе і без того хворе суспільство.

Ольга заклякла перед ним, задихнувшись від гніву.

– Чудово! Таким чином ви їх лікуєте? – знущально запитала вона.

– Звісно, ні. Але, якщо відверто, деяким з тих, хто здатен витримати правду, я кажу це прямо. Як писав Ніцше: «Підштовхни того, хто падає». І, як писав один поет: «З поверженим – не піднятися…» Я кажу це лише тим, у кому бачу амбітний потенціал виборсатись. Якщо хочете, це моя метода, про яку я ніколи не буду розповсюджуватись. Тим паче, для преси. Але, що дивно, вона часом спрацьовує!

– Це жорстоко… – сказала Ольга, розуміючи, що її матеріал, взятий для чемної і правильної статті, тріщить по всіх швах, і тихо додала: – Не думаю, що Жанна Ебютерн вас зрозуміла б. Якщо любов – можна вибачити все…

– Наприклад, що? – хитро зіщулився він.

– Все! – вигукнула Ольга.

– «Все» – поняття непевне, – іронічно звів брови Вікентій Павлович. – Що ж, по-вашому, входить

у нього, га?

Ольга замислилась.

Дійсно, що? Пізні повернення? Постійний запах перегару? Неохайність? Глупство хмільного воркотіння? Затяжний, безрадісний секс? Брехня? Зрада? Тазик біля ліжка? Жалюгідність обіцянок? Каяття і безперервний ланцюжок повторів після нього? Сором перед іншими? Синці на руках і під очима? Змарновані роки? Безвихідь старості? Смерть власної душі?… Що?

Вікентій Павлович дивився на неї і чекав на відповідь, яка так і не склалася в її голові.

Ольга різко підвелася, стримано подякувала і попрощалася.

Все, що з таким задоволенням і почуттям добре виконаного обов'язку записала на диктофон кілька годин тому: чудові пронизливо-оптимістичні історії, поради, корисну інформацію, – здавалося її лише яскравою обгорткою для отруєної цукерки.

Що тепер з нею робити?

Вже виходячи, обернулася з порогу:

– Навіщо ви мені все це сказали?

І почула те, що здивувало її ще більше:

– Не люблю принижених жінок…

…На вулиці почався дрібний дощик.

Але, виходячи з клініки, Ольга забула, що в сумці лежить парасолька. Швидко пішла, а потім побігла довгою алеєю з відчуттям, що тікає з-під лопати киплячої смоли. Вона не могла знати, що Вікентій Павлович кілька хвилин дивився на неї з заґратованого вікна свого кабінету і кивав услід, немов відправляв човен у далеке плавання.


…Нарис – такий, яким він мав бути, – вже склався в голові.

Дві реальні історії, аналіз, статистика, методи лікування, оптимістичні висновки, застереження і поради. Якісь приклади зі світового досвіду і зовсім трохи (це вона вирішила після оповіді лікаря) про вади геніїв…

Ольга сіла за комп'ютер. Поглянула на годинник: пів на другу ночі.

Дослухалась до звуків на сходах: ліфт не гув.

І, певно, вже не загуде…

Ольга поклала пальці на клавіатуру, немов піаніст, приміряючись до них і дослухаючись до себе. Вона мала зіграти цю симфонію бездоганно!

І тому треба налаштуватися так, як ніколи.

Так, як ніколи…

Перед її очима постало обличчя Вікентія Павловича: «Не люблю принижених жінок…»

Воно було схоже на обличчя Мефістофеля, Воланда, Асмодея, Люцифера, Баала і всіх сімдесяти двох демонів, котрі, прагнучи зла, часом «здійснюють благо».

…Писала довго. А вийшло – коротко.

Роздрукувала.

Поклала записку на стіл між тарілкою із захололими котлетами і мискою зів'ялого салату.

Склала ноутбук.

Покидала в валізу кілька необхідних речей, не шкодуючи ані про жодну зайву, як потім скаже адвокат, «нажиту спільно» – і вийшла в вологу ніч.

Якоїсь миті їй здалося, що вона – човен. Зовсім маленький, не дуже стійкий і сміливий у бурхливих хвилях, які їй тепер належало долати самостійно, але нарешті – вільний…


Наталка Шевченко
Найзаповітніша мрія

Сьогодні надзвичайно осіннє небо. Непривітне, похмуре, низьке, задраповане важкими хмарами, свинцево-сірими, немов лаштунки в театрі після провальної вистави. І настрій у мене теж вкрай осінній. Свинцево-сірий, важкий і низький, провально-театральний. Я шукала батькові документи, а натомість знайшла свій шкільний зошит із єдиним твором у своєму житті, про який стараюся не згадувати. І це ж треба, знайти його саме зараз! Ну як навмисне…

Сіро-зелена обкладинка, розлініяні сторінки. Звичайнісінький зошит, у моєму дитинстві таких були тисячі та мільйони. Без малюнків, кіноакторів, без «Тачок» та «Барбі», без кольорових обгорток, ретельно підписаний… Я неначе бачу себе, тодішню, що, висолопивши від старанності язика і поглядаючи на дошку зі зразком, виводить у відповідних графах:

Зошит з української літератури
Учениці 4-Б класу
середньої школи № 102 м. Києва
Радченко Марії

Я, теперішня, розгортаю розлініяну пам'ять точно посередині. І бачу його.

Тема твору:
«Моя найзаповітніша мрія».

Я добре пригадую, який галас спричинила в школі ця заповітна мрія. Аж до директора дійшло, а це не кіт начхав. Наш директор цілком справедливо вважав, що для розв'язання дрібних проблем у нього є підлеглі, отже, моя мрія – моя проблема – була, так би мовити, крупного калібру. Не з останніх була проблема.

Утім, ні, не була. Є. Бо вирішити її тоді не вдалося.

Узагалі ніколи не вдалося.

Розгортаю зошит, дивлюся на круглий дитячий почерк. Виявляється, демони можуть ховатися і серед учнівських рядків. Коли я вперше випустила їх на волю, аби глянути в їхні потворні пики, мені заледве виповнилося десять.

Найзаповітніша мрія у мене з'явилася в п'ять, після чергового візиту додому. Спочатку – уривчаста, нечітка, несформована, вона розпливалася, немов чорнильна пляма на промокальному папері, водночас лякаючи мене своєю гостротою. Я ще не здатна була усвідомити її, як слід – дітям деколи властиво мріяти підсвідомістю – та вже знала, що вона неправильна. Соромітна, ганебна мрія.

І, поза тим, я дуже хотіла, аби вона справдилася. А інакше який сенс мріяти, правда ж?

На перших у своєму житті шкільних канікулах я поділилася нею із бабусею. Баба Олена з властивою їй дошкульністю і селянським прагматизмом дещо відкоригувала мрію, порадивши поміж іншим тримати її в таємниці. «Бо інакше не збудеться», – сказала вона. Я поміркувала над цим. У бабусиних словах був сенс. У дитинстві ми віримо в такі речі. Що наші ляльки оживають вночі, але тільки коли ми спимо і не можемо їх бачити. Що це Дід Мороз (про святого Миколая ми тоді ще не знали), а не батьки, кладе нам подарунки під ялинку. Що фея справді може подарувати тобі сукню і кришталеві черевички, як Попелюшці. І що мрія не справдиться, якщо патякати про неї навсібіч.

Я не помітила тоді безнадії в бабусиних очах, лише пізніше, згадавши ту нашу розмову, зрозуміла – бабця знала, що моя мрія не збудеться ніколи. І сумувала від того не менше, аніж я, коли я це втямила.

Поза тим, мені вистачило б здорового глузду тримати мрію при собі і без бабусиних настанов, якби не надзвичайні події, що протягом двох діб одна за одною падали мені на голову, як кам'яні брили. Остання ледь не розтрощила мене, і поруч не було нікого, хто пожалів би мене. Нікого, хто міг би вислухати. І моїм слухачем став звичайнісінький шкільний зошит.

Я не пригадую, коли саме усвідомила, що мій батько – алкоголік. Він не усвідомлює цього і досі, а я… я була лише дитиною, пересічною дівчинкою, дуже тихою, спокійною, врівноваженою – так вважали мої вчителі. І вони помилялися.

Я не була спокійною – я була заляканою. Я до дрижаків боялася усього і всіх, а найбільше – власного батька. Я остерігалася пискнути зайвий раз, я ніколи не скаржилася на біль, якщо він не ставав нестерпним, і не плакала, навіть коли невдало впала на гірці та зламала носа. Кров хльостала з ніздрів, як вода з пожежного брандспойта, а я похапцем витирала сльози, аби ніхто не побачив, що я плачу. Та зі мною була бабуся, вона побачила і мої сльози, і те, як я намагаюся їх приховати. І теж заплакала.

Коли батько, «прийнявши на грудь» кілька «чекушок» (ну от хіба це правильно, коли десятирічна дівчинка знає, що таке «чекушка», не кажучи вже про «прийняти на грудь»?) і похитуючись, мов човен на хвилях моря, заходив до моєї кімнати, аби перевірити щоденник, я німіла від жаху. Він гортав щоденник мовчки, а я обливалася потом навіть узимку і нестерпно хотіла в туалет – хоча й знала, що все минеться. Він нічого мені не скаже. Казати було нічого, бо щодня у щоденнику з'являлися тільки відмінні оцінки, а поведінка називалася не інакше, як зразкова.

– От моя дівчинка! – бурмотів він нарешті, і язик у нього заплітався, як і ноги, коли він рухався. – Розумна, як я! Не те що той вилупок!

«Той вилупок» – це мій старший брат. І батько помилявся що до нього. Ростик не був дурним, де там! Він хапав на льоту все, ніколи не готував уроки вдома, але знав їх назубок, читав ще більше аніж я, і завжди вмів мене розсмішити. Але він був сином алкоголіка, з деструктивною поведінкою і нульовою мотивацією до навчання. А ще в алкоголіків, якщо хтось не в курсі, не буває здорових дітей. Ми з братом – чудове тому підтвердження.

Батько ніколи не бив мене. Навіть пальцем не торкався. Для биття йому цілком вистачало матері й брата. У нього був своєрідний кодекс честі – дуже своєрідний, на мій смак. Бити не просто так, а за щось. Син не вивчив уроки – трісь. Жінка криво на нього глянула – бац! Не приготувала їсти вчасно або витратила гроші (його гроші!!!) на нову кофтинку для доньки – я навіть згадувати не хочу, що тоді робилося. Ось чому я завжди дивилася в підлогу і до школи вдягалася, як маленька жебрачка. Окрім школи, я нікуди не ходила. Однокласники дражнили мене, а я відчайдушно намагалася завоювати їхню любов тим, що давала списувати все, що попросять (а якщо не просили, пропонувала сама), покірно залишалася на всі шкільні чергування, витирала дошки, мочила ганчірки, замітала класи, перевертала стільці після останнього уроку. Я робила все, аби мене хоча б хтось, та полюбив.

І нічого не допомагало.

Я також щосили намагалася полюбити батька, знайти в ньому щось хороше, як мене вчили в школі. Я шукала і шукала те хороше, та все було марно. Він пиячив, гамселив маму від дурної голови, бив брата так, що той зомлівав від крику (зазвичай батько робив це тоді, коли мама була на нічній зміні, ну, щоб ніхто не заважав), гуляв з якимись страхітливими тьотками, зраджував маму… Він був вилупком і залишається ним досі. На жаль, я надто пізно зрозуміла, що такі істоти не вміють любити. Нікого, навіть себе.

А моя бідна мама ще й досі жде від нього якщо не любові, то бодай вдячності.

Рятувалася я читанням – у моїй сім'ї читати любили всі, окрім батька. Йому було ніколи за горілкою, та інші члени нашої так званої родини: мама, бабуся, я і мій брат – читали запоєм, ночами, без упину, втікаючи від реальності або створюючи нову… Рост пачками тягав мені пригодницькі романи, у кожному з яких дитина, що жила нібито в рідних батьків, виявлялася знайдою, і, звісно, за якийсь час поверталася до батьків справжніх, до тих, хто шукав її, сумував за нею. Я ковтала ті книги жадібно, як пігулки від болю, і раз у раз безпорадно питала брата:

– Правда ж, наш батько нам не рідний?

– Правда, – не кліпнувши оком, брехав мені Ростик і віддано дивився на моє лице, копію батькового: ніс, брови, зіниці, вуста – усе таке, як у нього. – Правда, Марічко, як Бог святий. Це не наш батько.

Він дуже оберігав мене, мій братик, і в чомусь мав тоді рацію, хоча навряд чи замислювався над тим.

Бо той, із ким моя мати занапастила сорок п'ять років свого єдиного життя, – не наш батько. Він ніколи не був нашим і ніколи вже не стане. Я ніяк до нього не зверталася, не наважувалася про щось запитати перша, на його питання відповідала стисло, і старалася за першої-ліпшої нагоди зникнути з-перед його очей. Від гріха подалі.

Я ніколи не називала його «тато». Та і який він мені тато? Тато – це той, хто підкидає тебе аж до неба, а ти не боїшся падати, бо знаєш – тебе неодмінно впіймають. Тато – це той, хто катає тебе на копках-баранках, надуває повітряні кульки, водить до зоопарку і купує там білі хмаринки цукрової вати – скільки ти попросиш. Тато везе тебе до лікарні, коли ти хворієш, і провідує щодня чи хоча б через день, якщо він працює. Тато сердиться, коли ти запізнюєшся

Наталка Шевченко 94

з побачення на десять хвилин, і хвилюється – якщо на двадцять. Тато каже тобі: «Ніхто не вартий моєї маленької принцеси» і «Я ще перевірю, які у нього наміри!»

Тато тебе любить.

Так що він мені був не тато. І навіть не батько. Він, по суті, ніхто. Донор сперми, якому не вистачило розуму і совісті лишитися для мене безіменним.

І я дуже боялася, що схожа на нього більше, аніж просто зовні. Хоча цей страх – бути на нього подібною – прийшов трохи пізніше.

Того дня, коли я написала злощасний твір, я мала б святкувати день народження. Почалося все напередодні, у неділю – батько вкотре повернувся додому після тижневої відсутності й обурився, що мати не виявила належної радості з приводу повернення годувальника. Те, що мати зазвичай з боєм і криком видирала в нього якісь копійки нам на їжу, як і те, що вона гарувала вдень і вночі, мов скажений віл, заробляючи не менше від нього, звісно, нічого не важило. Все одно годувальником був він. Ми були дармоїдами, що надто швидко росли, забагато жерли і від нас усіх у нього лишень голова боліла, і як би добре було, аби ми всі пощезали.

Я лежала на крихітному дивані у своїй крихітній кімнаті та слухала крики, що долітали до мене з коридору. Крики гучнішали, досягли крещендо, а потім запанувала тиша і раптово спокійний, дещо вкрадливий батьків голос сказав матері:

– Ну давай, зроби це, курво ти драна.

Передчуття біди буквально підкинуло мене на місці. Я боялася батька, коли він кричав, та коли він говорив так, мене охоплювала справжнісінька паніка. Я зірвалася на рівні ноги, кулею вилетіла в коридор, де і виявила, що мама гайнула до ванни з якоюсь мотузкою і збирається вдушитися. Вона замкнулася там, хоча встигла побачити мене. Мабуть, в тому стані я для неї вже нічого не важила.

Я не знаю, чи хотіла вона цього насправді. І не хочу знати. Я тямила лиш одне: з мамою може статися лихо. З моєю мамою. Вона, брат і бабуся були сенсом мого життя.

Я не дуже чітко пригадую, що робила тоді. Здається, відчайдушно билася грудьми об двері ванної кімнати, як метелик об скло, і кричала: «Матусю, рідненька, не роби цього! Будь ласка!!! Матінко, люба, а як же я?! Я люблю тебе, мамо!»

А поруч зі мною стрибав батько. Саме стрибав, інакше це не назвеш. Його красиве лице перекривилося, чорні густі брови зламалися кутиками, як крила птаха на зльоті, губи скривилися у сардонічній посмішці. Так, він сміявся. Це дуже кумедно, коли твоя дитина захлинається риданнями аж до судом, а дружина, доведена до відчаю твоїми брудними, дешевими походеньками, хоче вкоротити собі віку. Це так смішно, що можна обреготатися.

У голові в мене промайнула думка, що саме так виглядає чорт. У школі постійно казали, що чортів не буває, але вони помилялися. Та й що могли знати про це педагоги? Вони не бачили мого батька таким. Вони взагалі його не бачили – хіба одного разу, коли він мужньо спробував відвідати батьківські збори замість мами і прийшов до шостого «Г» класу.

І все б нічого, та я навчалася у четвертому «Б». Похвальна грамота батькам за моє комуністичне виховання того дня лишилася не врученою.

Бачили б мої вчителі, яке це виховання!

У посмішці батька прослизало іще щось, окрім глуму, та тоді я була ще замала, аби втямити, що саме. Зараз я, звісно, тямлю. У ній була хтивість, самовдоволеність. Вона стікала оливою, була масна, як денце форми для випікання тортів. Батько тішився, що він такий самець, такий мачо, і всі його хочуть, навіть ціною власного життя.

Боже, як я тоді його ненавиділа! Сильно, безмежно, як може ненавидіти лише дитя, яке надто довго намагалося полюбити. Боляче згадувати це, але я ненавиділа й маму – бо в глибині душі знала, що й вона про мене не думала. Жоден із цього дорослого, дієздатного подружжя і на мить не замислився, що відчуває маленька дівчинка, на чиїх очах відбувається така гидота.

Коли все повітря вийшло з моїх легень, я осіла біля дверей ванної, як сніп, і впала у дивний стан, схожий на кататонію. Я не могла ворушитися, говорити, навіть плакати не могла.

Я затихла, і мама нарешті вибігла з ванної. Мама тицяла мені під носа ватку з нашатирем, це допомагало, як мертвому кадило. Батько знизав плечима, сказав: «Поглянь, до чого ти її довела» – і пішов у спальню. Він утомився і мусив відпочити. Мама викликала «швидку», і мене забрали до неврології якоїсь там лікарні. Дорослої лікарні. Мене оглядав черговий лікар, нейрохірург, трохи старший за мою маму, років сорока п'яти. Він щось вколов мені – щось, від чого я отямилася, зробив енцефалограму й розпитував, що сталося. Я збрехала, що отримала двійку в школі. Він спитав, як це мені вдалося в неділю. Я промовчала, і він дещо зрозумів. Вивів мене в коридор, де чекала мама, і похмуро сказав:

– Можете забирати. Хоча я прогнозую вашій доньці великі проблеми у майбутньому.

– Які проблеми? – мама виглядала, як лань, заскочена світлом фар. Розчахнуті сині очі, повні сліз, губи тремтять, і руки теж.

– Різні. З нервовою системою. З головним мозком. Була би моя воля, я б її вам не віддав. Така гарненька, мила дівчинка. І що ви собі думаєте? Ви придурки, – він так і сказав. – Збайдужілі придурки. І ви, і ваш чоловік.

Мама здригнулася.

– Я лише хочу, аби в моїх дітей був батько.

– О, ну чудово, – лікар фиркнув. – А де ви збираєтеся його взяти?

Він розвернувся і пішов до себе в кабінет, білі двері закрили від мене його напружену спину, і я подумала, що ніколи більше його не побачу. А ще подумала, що він пожалів мене. Жалість. Хтось сказав, що вона принижує. А я хотіла б якомога більше такого «приниження» у своєму житті.

Усі прогнози лікаря справдилися. Я мала всі ті проблеми, що він напророчив. І він – саме він – допомагав мені боротися з ними. Допомагає й досі. І зве мене «дівчисько». Я вже давно доросла тітка, але як приємно це чути! «Моє дівчисько приїхало! Чого так довго не дзвонила, ти, мала нечема?! Зухвале дівчисько, ти з ким це сперечаєшся?!»

Мені подобається думати, що він – мій тато. Деколи я так і думаю. Потай від усіх. Потай від самої себе.

Додому ми з мамою поверталися на таксі. Усю дорогу вона розповідала мені, як зрадів тато моєму народженню, як приїхав до пологового забирати маму з оберемком білих гладіолусів, і де він їх узяв, адже це такі рідкісні, дорогі квіти, і як купив акушерці дефіцитний «київський» торт, і шифонову косинку для мами, і як тішився тому, що у нього знайшлася саме дівчинка, маленька лялечка, яку він дуже любить.

Цю сімейну легенду я знала напам'ять. І часто питала себе, що я зробила не так? Чому батько більше не тішиться мною? Чому він п'є? Може, він би не пив, якби я була кращою? Іще кращою?

Легенда замовчувала відповідь на всі ці питання.

А наступного ранку я збиралася до школи. Мама на кухні пакувала солодощі, аби я роздала їх однокласникам і вчителям. Моє ім'я та прізвище мали написати на шкільній дошці, і всі дякували б мені за цукерки, і вітали. Коротенька мить штучної симпатії, раз на рік.

Жалюгідно мало.

Я вже склала свій ранець. Я терпіти його не могла і хотіла шкільну сумку на ремені через плече, як доросла, але мама була непохитною. Ранець корисний для осанки. А сумка шкідлива. Крапка.

Мама дуже дбала про те, аби все йшло мені на користь. Майже все.

Отже, я полізла до альбому з сімейними фотографіями. Хотіла знайти бабусине фото і взяти його з собою до школи. Хотіла, аби бабуся цього дня була зі мною, не лише в думках, а й на світлині. Мені вже принесли вітальну телеграму на красивому бланку з червоними трояндами. «Моя рідна онучко, Марієчко, з днем народження!» – написала бабуся.

Наталка Шевченко 100

Батько не привітав мене і нічого не подарував. Він ніколи не робив нам подарунки, і вітання теж були не в його стилі.

На тому знімку, що я шукала, я, п'ятирічна, сиділа на колінах у бабусі. Маленька, кругленька, чорноока, в ошатній сукеночці, на голові – жовтий бантик у червоний горох, поруч, на дивані, моя улюблена іграшка-пищалка, двоє білих пластмасових кошенят у зеленому кошику. Бабуся, запнута білою хусткою, урочисто дивилася в об'єктив поверх моєї маківки. Ця світлина і досі моя улюблена.

Я знайшла її доволі швидко, а поруч із нею лежав аркуш. Звичайний, сіруватий, схоже, що з якогось нотатника, складений навпіл. Я розгорнула його, якусь мить помилувалася маминим почерком – у неї й досі дуже гарний почерк, мабуть, із каліграфії вона мала лише «відмінно» – і почала читати.

«Любий Толю!

Ну чому ти не приходиш до мене в пологовий? Я чекаю на тебе шостий день, нас уже скоро будуть виписувати. Наша дівчинка гарненька, спокійна і дуже схожа на тебе. Така чорноброва… Толю, знаєш, як мені прикро, що ти жодного разу нічого мені не приніс, я не бачила тебе під вікном, сусідки по палаті думають, що я розлучена, а це принизливо!!! Я не винна, що вона – не хлопчик, і я казала тобі, що не хотіла цієї дитини взагалі, ти наполіг, аби я її народила, ти не дозволив мені зробити аборт, то скажи, де ти тепер?! І, будь ласка, не пиши мені більше дурниць, я не збираюся лишати її в пологовому, я не буду відмовлятися від неї, ну сам подумай, що люди скажуть?! Приходь до мене, будь ласка. Записку тобі передасть чоловік моєї акушерки, він твій колега.

Приходь, я чекатиму.

Твоя Галя».


Я розгублено кліпала очима, і все дивилася, і дивилася на ту злощасну записку, немов чекаючи, що всі слова з неї зникнуть і все стане, як було. Марно. Слова, написані простим олівцем, палали перед моїми очима, мов вогняні знаки апокаліпсису. Я й уявлення не мала, що таке «аборт», але головний посил «листа на волю» зрозуміла більш ніж добре. Ніхто мене не хотів. Ніхто не чекав моєї появи на світ. Від мене не відмовилися лише через страх людського осуду. У цьому вся моя мама, до речі. Фраза: «А що скажуть люди?» – на її погляд, може слугувати аргументом у суді. Залізобетонним.

Я була б рада забути це, справді. Я понад усе хотіла б засвітити цей спогад, як засвічує фотоплівку неуважний фотограф, але цей спогад не зникає, і не тьмяніє з роками. Я знов і знов бачу себе, збентежену, випатрану, знищену… бачу свої руки, що жмакають записку із силою, якої вистачило б, аби витиснути воду з каменя, і бачу маму, що забігає до кімнати, усміхнена, сяюча, вродлива. Вона вміє рухатися швидко, не стрімко, а просто жваво, і все-все встигає. Завжди. Не те що я, пригальмована…

– Доню, то ти йдеш чи ні? Я вже поклала цукерки тобі до ранця. Не забудь пригостити однокласників…

Плівка спогадів крутиться далі. Мама помічає, що я тримаю в руках, і блідне. Різко і дуже помітно, так, що ніжно-рожеві рум'яна на щоках стають яскраво-червоними, мов у мотрійки.

– Це… ну, це, розумієш, доню…

Я розумію, звісно. Що тут не ясно?

– Ідіот!!! – мама скрегоче зубами, і її красиве лице затьмарюється. – Якого милого він зберіг листа? Чортів алкоголік!!! Я не знала… доню, послухай…

Але я не хочу слухати. Не хочу більше нічого чути. Мама любить мене. Я це знаю. Я мушу це знати. Однак те, що мене не хотіли, що я прийшла у цей світ ніким насправді не бажана, мене знищує. Розтрощує, як асфальтовий каток – кришталевий келих. Я майже відчуваю, як тріщать мої кістки. Це дуже боляче.

У ті часи, коли я народилася, немовлят сповивали тугіше, аніж сосиску целофаном, і моє життя було так само щільно сповите брехнею. Брехня вибухала у хмарному небі мого дитинства до отруйності яскравими вогнями, бо вважалася «лжею во спасіння». Не вірте. Не буває спасіння в неправді. Звісно, тут не йдеться про дрібниці. Можна сказати «ні» у відповідь на питання «Чи не надто я товста у цій спідниці?» – та не можна казати дитині, що її люблять і що вона бажана, якщо насправді це не так. Краще вже промовчати. Перевести розмову на інше. Опустити очі.

Бо прийде день – а він неодмінно прийде – коли дитина, а чи вже й доросла людина, наступить на правду, і та вибухне під нею, як протипіхотна міна. З усіма сумними, нищівними наслідками.

Я дивлюся і дивлюся на маму, бачу, як ворушаться її підфарбовані вуста, і посміхаюся. Покірно розтискаю пальці і віддаю їй паперову бомбу з минулого. Недоладно киваю, і кажу:

– Я вже запізнююся, ма.

Перед очима в мене звідкілясь виникає букет білих гладіолусів. Якусь мить ці квіти плавають у мареві непролитих сліз, а потім чорніють, скручуються і в'януть. Брехня, усе брехня. І квіти, і торт, і хустинка.

І батькова радість від мого народження.

Плівка обривається. Іде затемнення.

Наступний спогад уже не такий опуклий, хоча й доволі яскравий. Я сиджу в класі, за першою партою, і, не відриваючи ручки від паперу, пишу Той Самий Твір, що поставить на вуха всю школу. Строчу, як Анка-кулеметниця. Віра Василівна, моя класна керівничка і викладачка української мови та літератури, посміхається мені ширше, ніж зазвичай. Може, радіє, що я так стараюся, а може, надто туго затягнула свою «дульку» на маківці. Ця зачіска їй геть не личить і робить її схожою на гіпотетичну матінку Цибуліно, але очі у неї добрі, а руки спрацьовані, як у моєї бабусі.

І я зовсім не хочу підкладати їй свиню, як потім скаже директор. Я просто пишу те, що думаю. Хіба не цього вчать у школі?

Маму викликали до директора за тиждень. Я вже сиділа у приймальні, і моє лице, коричневе з переляку, дуже пасувало за кольором до шкільної сукенки. Мама увійшла до кабінету, взявши мене за руку і сіла на стілець для відвідувачів, не чекаючи запрошення. Я лишилася стояти. Мама виглядала радше здивованою, аніж розгніваною. її постійно викликали до школи через Роста, а через мене – ніколи. Я гадаю, їй було просто цікаво, що ж я накоїла.

Наш директор, Сергій Петрович, воссідав на монументальному шкіряному кріслі з підголівником, як Зевс-громовержець на троні. Він володів феноменальною здатністю кривитися всім тілом, демонструючи своє незадоволення. Більше того, він умів кривитися всіма частинами тіла одночасно. Кривилися брови, губи, ніс і навіть вуха. Про руки, ноги і спину я вже мовчу. Ось і тоді, увесь перекривлений, мов лекало, він глипнув на мою маму важким олов'яним поглядом, буркнув щось невиразне у відповідь на її привітання і без жодних передмов почав читати мій твір уголос, декламуючи, як бездарний актор на сцені провінційного театру.

«Моя найзаповітніша мрія.

Понад усе на світі я хочу, щоб мої батьки розлучилися. Спочатку, дуже давно, я хотіла, аби мій батько помер, але бабуся пояснила мені, що зичити смерті будь-кому – гріх. Навіть такому одноклітинному, як мій батько. Я знаю, що гріх – це дурне, застаріле слово, але я більше не бажаю батькові нічого поганого. Я думаю, він буде щасливішим без нас. Він постійно каже, що ми йому осточортіли. Усі. Я, мама і брат.

Наша сусідка сказала якось, що мама могла б відсудити собі дві кімнати із трьох, бо в неї двоє дітей. Та якщо їй вдасться отримати лише одну кімнату, це нічого. Ми з братом можемо жити у бабусі. Поки що. Там хороша школа, хоч і сільська. І я все-все вмію робити. Я вмію садити картоплю, і полоти, і вибирати. Умію кропити колорадських жуків, і можу носити воду з колодязя, і годувати худобу. Я вмію варити гороховий суп, замітати і прати. Мама каже, що мене вже можна віддавати заміж. Але я не хочу заміж. Мені не подобається, як ведеться в шлюбі моїй мамі. Батько п'є і б'є її та мого брата; мене він не чіпає, але одного разу він ганявся за мною і мамою із сокирою навколо нашого будинку. Це тривало недовго, але я дуже злякалася. Потім він випустив сокиру з рук, упав на неї і заснув, бо нажерся, як свиня. Так каже бабуся. У неї є свині, але вони не нажираються так, як мій батько, і я не знаю, чому так говорять і причому тут узагалі свині. Я дивилася на батька і дуже хотіла його вдарити, але не змогла, бо я – боягузка.

Мама каже, що всі п'ють, коли розмовляє з бабусею. А бабуся каже, що це не аргумент. І питає, чи піде мама стрибати з сьомого поверху, якщо так усі робитимуть? Чи вріже собі носа, якщо це стане модно? Але мама помиляється. Не всі п'ють. Тато Оленки Гладкової не п'є. І тато Валі Німералової теж. І тато Тані Козаченко. Я це знаю, бо вони часто приходять по доньок після уроків і завжди тверезі. А ще бабуся часто повторює, що в мами був інший вибір. І що за вибірки Бог дає витрішки. Здається, я здогадуюся, про що йдеться.

Я вже знаю, що не всі мрії збуваються. І не думаю, що ця моя може справдитися, чесно. Але принаймні вона в мене є!»

– Ось, – гнівно гримнув директор, відклавши мій зошит убік і чухаючи перекривлену щоку. – Помилуйтеся, будь ласка, громадяночко, кого ви нам виростили! А ми вам ще грамоту за комуністичне виховання дітей! А ви нам таке! Таку свиню підкласти вчительці! Що за хворі фантазії в голові у вашої доньки? Що за побрехеньки?! Та хто повірить, глянувши на вас, що ви живете з алкоголіком?!

Я спробувала глянути на маму очима директора. Він мав рацію. Ніхто не повірить, що моя мама, жива ілюстрація до вірша Симонова «Польським жінкам» – елегантна, як іменинниця, струнка, граційна, вбрана, як картинка – живе з пияком. Я сама в це майже не вірила. І про всяк випадок втягнула голову в плечі, чекаючи прочухана. Та мама дивилася лише на директора. її підмальовані брови здійнялися у фальшивому здивуванні, і вона дуже лагідно спитала:

– Вибачте, я, мабуть, недочула… ви назвали мою доньку брехухою?!

Директор крякнув від несподіванки.

– Що ви там казали про хворі фантазії? – правила далі мама.

– Та, якщо це правда, – затинаючись на кожному слові, вимовив директор, – тоді я…

– Тоді ви що? – мамині брови повернулися у вихідне положення. – Не розумієте мене, так?!

– Відмовляюся розуміти, – директор розвів руками. – Та прошу зрозуміти мене, громадяночко. Я мушу вжити відповідних заходів.

– Цікаво, цікаво, – мама, що вже вставала зі стільця, сіла знову і спрямувала свій небесний погляд кудись за лисину директора. – 3 цього місця, будь ласка, детальніше, громадянчику яких саме заходів і до кого? Ну, говоріть, не встидайтеся!

Директор затнувся. Потім невпевнено промекав:

– Я… я мушу повідомити про це у… до…

Мама терпляче чекала.

– Ваша донька бажає смерті власному батькові! – не придумавши гаразд, куди ж йому слід повідомити, Сергій Петрович знайшов прихисток від безпорадності у фальшивому гніві. – Як вам це подобається?!

Він уже не лише кривився, а й сіпався. Я злякалася, що йому стало зле.

– Ніяк, – сухий мамин голос шурхотів, мов пропечена фольга. – Та навряд чи мрію про розлучення можна прирівняти до смерті. Ви зі мною згодні?

Це була улюблена тактика моєї мами. Якщо вона хотіла вийти переможцем з дискусії, то будувала репліки так, аби в кінці із нею не могли не погодитися. Ми тоді й близько не чули ані про Дейла Карнегі, ані про прикладну психологію, та інтуїції мамі було не позичати.

– Так, але ж спочатку…

– Спочатку було слово, – засміялася мама самими вустами. Очі її лишалися холодними, як крижинки. – Навіть два слова. Ірма Юріївна, так?

Нарешті директор перестав сіпатися. І кривитися. Він отетерів. Вирячився на маму так, наче в неї виросли ратиці.

– Зрозуміло… – після паузи завдовжки з вічність процідив Сергій Петрович крізь стиснуті зуби, і здавалося, що він давився кожною літерою. – Тепер ясно, чому у вас виросли такі діти!

– От і добре, – легко згодилася мама. Підвелася, знову взяла мене за руку. – Ходімо звідси, доню. Тобі треба відпочити. Поїдеш до бабусі на кілька днів, добре?

Це було не просто добре. Це було чудово. Баба Олена мешкала на Полтавщині, в хаті-мазанці з глиняною підлогою і малюсінькою пічкою, та вміла так зігріти любов'ю все і всіх навколо, що я не проміняла б ту хатинку і її товариство на всі вигоди міського помешкання. Я жила в бабусі майже постійно, з трьох місяців (вона забрала мене від батьків до себе зі словами «Бачити не можу вашої божевільні!», давши мамі можливість повернутися на роботу) і аж до самої школи, з короткими наїздами додому, де мала прекрасну можливість побачити, як горілка робить з людини мавпу. Я вдячна їй і Богу за те, що шість з гаком років у мене все-таки було справжнє дитинство.

Якби не вона, я б не витримала три п'ятирічки пекла поспіль. Просто не витримала б і край.

– Мамо, а до чого тут наша викладачка англійської? Нащо ти згадала Ірму Юріївну? – спитала я, стоячи на шкільному ґанку. Мама, поправляючи на мені ранець, сумно всміхнулася.

– Та так, спало на гадку дещо… бідна його дружина! Бідні ми, жінки…

– Але ж Ірма Юріївна не дружина Сергія Петровича!

– Так. У тому-то й річ!

Я помовчала, не дуже тямлячи, про що йдеться.

– Ти не сердишся на мене? – врешті-решт несміливо спитала я.

Мама заперечливо похитала головою.

– Ні. Я ніколи не ображаюся на правду, ти ж знаєш. І серджуся лише на себе. Пробач мені, доню. Пробач…

Співзалежність – страшна річ, зокрема, й тим, що виникає поза твоїм бажанням. Можна скільки завгодно не хотіти хворіти на грип, та ти занедужаєш, якщо живеш із хворим. Можна опиратися співзалежності, та, якщо варишся в одному котлі із залежним, цей опір нічого не дасть. Спрацює лише бажання одужати. Одужати самому, вижити, виплисти і не йти на дно із тим, кого влаштовує життя в болоті.

Ця історія не має доброго кінця. Мама не розлучилася з моїм батьком. Вона терпіла і досі терпить і його, і від нього так багато, що це терпіння давно межує з глупством. Мій брат, на жаль, успадкував від батька багато вад; при всій своїй доброті він не міг протистояти спалахам люті, що виїли його зсередини, зруйнували шлюб, відштовхнули від нього жінку, яку він обожнював, і котра – єдина – любила його і досі любить. Рост почав пити, покинув роботу, перебивався якимись каламутними, випадковими заробітками й помер у тридцять п'ять років, уві сні. Його виснажене, вимучене серце зупинилося назавжди, і це розбило наші з мамою серця.

Я так сумую за ним, дедалі сильніше з кожним роком. Я пам'ятаю про нього все, і добре, і погане, однак для мене Рост завжди лишиться любим братиком, який захищав мене, вмів мене розсмішити, заохотив до читання і пишався моїми досягненнями куди більше, аніж батьки. Я й досі чую, як він, уже дорослий, зі сльозами в голосі питає маму: «За що тато так мене не любить?»

Та ні за що, Ростику, рідненький! Просто так. Без жодної причини…

Я пройшла крізь підлітковий період тихо, як і в дитинстві; відчайдушно закохуючись в будь-кого, хто мав необережність обдарувати мене лагідним поглядом, і мовчки страждаючи від потаємного кохання. А коли виросла, то за першої-ліпшої нагоди вискочила заміж, просто аби втекти з дому якнайшвидше. Та втекти від себе неможливо, і сім років мого шлюбу довели це неспростовно, як теорему Піфагора. Я, котра засуджувала маму за терпіння, сама терпляче зносила від чоловіка те, за що будь-яка інша жінка, яка поважає себе, виштовхала б його втришия. Та я не знала, як це – поважати себе. Я цього не вміла. Мені ніхто не показав. Бабуся Олена завжди шанувала себе, та була надто далеко, аби надихнути мене на те саме.

Порочне коло розірвалося зі смертю Ростика. Мені здалося, що якимось дивом, якимось містичним чином до мене перейшли його волелюбність і стійкість. І здатність діяти теж. Я спокійно спакувала речі і повернулася до батьків. На той час «любий татусь» уже переніс перший інсульт і ледве рухався по хаті. Однак пити не перестав.

Нині я збираюся до нього в лікарню, бо шляк трафив його вдруге. Лікарі сяк-так поставили його на ноги і слізно попрохали нас забрати його додому, бо він дістав їх усіх до печінок. Він матюкався, повзаючи палатою, так, що змусив би пекти раків будь-якого одеського биндюжника. Він гидив, де стояв, і охочих підбирати за ним лайно не знаходилося.

Окрім моєї мами.

Мама тягне його, як схимник вериги, і була б рада кинути, але надто пізно. Жалюгідний, тремтячий, матюкливии, зарослий, як лісовик, зі слиною, що тече з рота, – кому він потрібен? Де поділися розвеселі тьоті, що стрибали в ліжко до молодого красеня, підхихикуючи: «Жінка – не стінка, можна й посунути»?! Де так звані приятелі, що радо ділили на трьох пляшку оковитої, та не могли знести і грама чужої біди?

Немає, нікого немає. Лишилися тільки ми з мамою.

Зараз я прийду до нього, і перше, що він спитає мене, чи принесла я цигарки. Я відповім, що лікарі забороняють йому палити, і він скаже: «Та пішли вони всі!!!» Потім він спитає, де його «чекушка», а я відповім: «Там, де й цигарки». «То якого йуха ти тоді прийшла, курво?!» – зареве він скаженим бугаєм. А я, пересмикнувши плечима, відгукнуся: «Хотіла б я сама це знати, тату».

І піду до завідувача відділення, щоб віднести йому батькові папери для виписки і для оформлення групи інвалідності. Ото він зрадіє (завідувач, я маю на увазі). Потім я викличу таксі й сяду біля водія. Я б сіла біля кого завгодно, хай і біля Джека-Різника, аби не поруч із батьком.

Скоро мамине «щастя» вже буде вдома.

Але спочатку я зроблю дещо для себе. Винесу цей зошит надвір і спалю його. Влаштую невеличке аутодафе. Я на це заслужила.

«Ти можеш пишатися собою, – запевнив Ростик уві сні. Він наснився мені на третій день після своєї смерті, був веселим і гарним, радісно усміхався. – Ти зробила це, сестричко. Ти зуміла!» «Що зуміла?» – не второпала я. «Перемогти себе. Подолати. Відмитися від багнюки. Усе буде добре, Марійко. Тільки лиши минуле минулому».

Саме так я і збираюся вчинити. Давно пора, як сказав би Рост.

Та немає жодного дня, коли б я не згадала про свою мрію і не пошкодувала, що вона не справдилася. Жодного дня у всьому моєму житті.

Звісно, я маю на увазі розлучення.


Галина Вдовиченко
Вікно

За давно не митим вікном на першому поверсі, заґратованим, із загидженим голубами підвіконням, видавалося, погойдується брудне павутиння. Війне протягом – і напинаються сірі вітрила, потріпочуть та й опадуть, а тоді знову надимаються вгору. А може, це тіні від вуличного ліхтаря гуляють темною кімнатою, наповнюють простір безтілесними блукальцями. Це тоскне вікно з-поміж усіх найбільше приваблювало його увагу.

Сидів на краю дитячої пісочниці, у темряві, посеред безлюдного двору, сам-один, ковзав поглядом по шибках їхнього будинку-«колодязя». На кожній стороні подвір'я (він дослідив це з ретельністю науковця) ще донедавна теплих вікон було більше, а тепер, так виглядало, холодних вікон помітно прибуло. Відтоді, як вперше зауважив те, що за ґратами з потрісканою фарбою, відтоді, як почав вишукувати подібні йому, усі інші почали маліти й вигасати, поступаючись своїм протилежностям. Нарешті між антагоністами виник хиткий паритет. Сьогодні ввечері рівновага нарешті похитнулась.

За теплими вікнами – музика і сміх або спокій і тиша, відблиск настільної лампи, блакитне сяяння екрана. Там – вазони з квітами на підвіконні, і часто – квіти за вікном або й немає квітів, лише прозоре скло з вигадливими фіранками, краєчок верхньої кухонної шафки, зелено-жовтий абажур-вітраж під стелею, він тепло світиться, як той льодяник на сонці. Такі вікна розписують взимку білою фарбою з балончика, він бачив сам, як діти розмальовували їх зірками та ялинками, чіпляли до шибок сніжинки-витинанки; ніхто не боронив робити те, що хочуть. За тими вікнами – інакше світло, за ними й темрява інакша, особлива.

За холодними вікнами – пустка, байдужість і безнадія, лунка порожнеча, хоч може бути й огром розмаїтих речей, як он там або там, де засмічений балкон. Гора картонно-шматяного непотребу вросла у шибку, а під стелею, далі, гола лампа на довгому дроті. Або он за тим, доглянутим, завжди ретельно, глухо-наглухо затуленим важкими оксамитовими шторами, там теж нема тепла. За якимись певними ознаками холодні вікна завжди видають свою сутність, затулені чи невбрані, зачинені чи прочинені, брудні або чисті. За ними теж живуть, до них підходять, визирають назовні, курять, спираючись на підвіконня, струшують укривала, кличуть дітей. Там теж буває весело. За дорогим оксамитом нерідко голосно й образливо сваряться, іноді б'ються. Або стоїть мертва тиша. За холодними вікнами хазяйнує спустошеність.

Вікно його кімнати теж виходило у двір, але було воно ні холодним, ні теплим, принаймні на його, господаря, погляд. Він випростався, стенув плечима – вітер! – і рушив додому, залишивши на піску маленьку шахову дошку, дорожній комплект з крихітними фігурками, замість одного коня – синя пластмасова фішка від якоїсь дитячої гри. Колись давно, коли він був маленький і їздив з батьками у Крим, тато брав зі собою у поїзд ці шахи. Посунувши на столику в купе склянки у підсклянниках, під дзеленчання ложок, казав синові: отож, починаймо, Е2:Е4…


Важко пригадати, яка річ була першою. Це було щось радісне, від чого настрій пішов вгору, і душа зробилась на мить наповненою та легкою, як повітряна кулька.

Що це могло бути?… Здається, хтось шукав якоїсь книжки, він приніс, той зрадів. А він втішився від тої радості, бо вона має здатність розходитись, як кола по воді. Навіть передавати не треба, сама йде. Можливо, тоді все й почалося. Книжок у кімнаті було багато, тепер не пригадати, скільки саме. Та й не рахував він їх ніколи.

Хоча, можливо, усе почалося з китайського горнятка, з гейшею під парасолькою, у кімоно з білим комірцем. Чомусь саме це горнятко він добре пам'ятав. Запаковане, перев'язане вузенькою зеленою стрічкою, з порцеляновим ситечком під порцеляновою кришкою. Воно знадобилося для колеги, смішливої Оленки з бісиками в чорних оченятах. Напередодні довідався про її день народження та й прихопив з дому презент, лиш по дорозі пригадавши, що це подарунок дружині. Хтось їй колись подарував, вона ним не користувалась. Щось неприємне шкрябнуло, але одразу й попустило, бо ж подумати – для чого воно Надії? Вона любила чай удвох – щойно із заварничка, три хвилини настояний, запашний чорний чай без ароматичних домішок.

Кімнату, де вони жили – він, дружина та малий – нечасті гості називали гніздечком. А він жартома – кубельцем. Вона й справді була затишною, та велика кімната, що її завзято облаштовували не один місяць. Стіни та стелю він побілив разом з другом дитинства Сашком, а тоді й відреставрував високе аркове вікно, лише тому за нього взявся, що Сашко сказав: ти сам не зробиш, це робота для фахівця. Але він спробував. Передивився потрібні сайти в Інтернеті, купив необхідне і сам, навіть без Сашка, впорався із тим вікном. Воно було подвійним, з великою кватиркою, відчинялось і всередину, і назовні, одна половинка – туди, друга – сюди. Таких зараз не роблять. Надія замовила якісь хитрі фіранки, вони не затуляли вікна удень, лиш створювали делікатну раму з тканини вгорі та залишали відкритими для споглядання вазонки на широкому підвіконні. Фіалки всіх відтінків бузкового й рожевого – особлива гордість Надії. Ввечері чи за потреби (а потреба нерідко траплялася посеред дня, надто коли малий був у садочку чи в бабці) вікно засмикували, відгороджуючись від усього світу і від Надійчиних фіалок.

Ця велика кімната слугувала за вітальню, спальню та дитячу. Велика кімната, іноді ретельно прибрана, іноді в розгардіяші, але завжди жива. Кубельце, одне слово, куди спішать вечорами.


Отже, нехай спочатку була книжка. Одна з багатьох на кількох полицях у трьох секціях, що складалися в один високий стелаж. Ці полиці він зібрав з готових дощок за допомогою простих металевих кріплень. Нічого надто складного в цьому не було, натомість вийшла надійна конструкція, прикручена до стіни. Захочеш – не розбереш. Вікно, побілка та полиці – таким був його вагомий внесок у домашній затишок.

Чотирма руками вони з Надією заповнили ті полиці книжками, і все одно їм забракло місця, стулили їх щільними рядами, виклали перпендикулярними купками згори, прилаштували в усі шпаринки. У цьому недоладді була своя гармонія і свій порядок.

І, мабуть, саме те, що книжок було багато, дозволяло Надії досить довго не помічати відсутності багатьох із них. Людина може тривалий час не зауважувати, як щодня з її життя, з її території щось зникає. Проста арифметика: мінус книжка, мінус горнятко, мінус краватка…

Він не одразу помітив за собою нову звичку – виносити з кімнати предмети. Щось одне. Щодня. Не надавав цьому значення. Він ділиться з кимось, що тут поганого? А тоді зауважив, для нього головне – винести, саме цей момент давав миттєве задоволення, саме від нього годі було відмовитись, а подальша доля тих речей його не цікавила. Подарувати чи викинути на смітник – не мало значення.

Три банки з кришками-закрутками, мама ретельно пакувала їх, кілька разів попередивши: не забудьте повернути банки! І ось вони порожні, і мама чекає, щоб знову наповнити їх варенням та аджикою, а він виносить ті банки одну за одною, від понеділка до середи, день у день, і залишає у брамі біля поштових скриньок. За якого дідька?

Він не дуже й шукав відповіді на це запитання, не надто й замислювався, дійшовши заспокійливого висновку: він звільняє свій життєвий простір від зайвого. Дещо в нестандартний спосіб, але звільняє.

Надія підсміювалась: що це на тебе найшло? Таким чистюхом зробився! Знала б вона, що вже ніколи не знайде свого золотого лаку для нігтів, який його так дратував, та флешки з фільмами-мелодрамами.

У кімнаті було надто багато зайвого.

От, скажімо, набір конвертів. Трохи здивувався, вкладаючи їх до кишені. Це були звичайні поштові конверти з марками, можна було відправити десятки листів, але хто тепер пише паперові листи? І він залишив конверти на лавці в парку.

– Ото чепурун, – здивувалась Надія, коли чоловік виніс свої капці на смітник, – та в них ще можна було ходити й ходити!

Натомість зникнення понад трьохсот предметів упродовж року вона так і не помітила. Стільки в одній обжитій сімейній кімнаті ховається дрібних непомітних речей, що можна їх довго вилучати без наслідків. Не конче дріб'язкове та несуттєве, без чого можна прожити і тиждень, і місяць, і рік. Відсутність важливого іноді ще довше не помічаєш. Але одного разу, зосереджено порпаючись у шухлядах, Надія запитала:

– Не бачив маленьких ножиць із мого старого манікюрного набору?

Знизав плечима. Він виніс їх кілька місяців тому.

– І ріжок до взуття… Той металевий, на довгій ручці, де він є? – це вона вже наступного ранку, трохи навіть роздратовано, намагаючись взутися у нові туфлі.

– Візьми пластмасовий, – він зберігав спокій, нічим себе не видаючи.

Пластмасовий, незручний, був на місці, на гачку, а металевий, що помагав нозі миттєво пірнути до черевика, вже десь заіржавів за зиму, під купою зогнилого торішнього листя.

Того дня він вперше замислився над тим, як він обирає: що саме винести цього разу? За якою логікою?

Подарунки, сюрпризи – це зрозуміло. Вони прикрашають життя, без них було б сумно, чогось важливого бракувало б у стосунках між людьми. Чорні очка Оленки спалахували щоразу, як він приносив на роботу щось гарне персонально для неї. Але серед тих речей, від яких він звільнив кімнату, було чимало потрібних – йому, дружині, синові. Зимовий шалик, ніби то й нічий, насправді спільний, його носили то він, то дружина. Викрутка, ще татова надійна викрутка, яку він пам'ятав з дитинства. Нове, згорнуте в шафі простирадло. Прозора торохкотлива коробка з ґудзиками. Усе це рано чи пізно могло знадобитися. А він і далі щодня тягнув з хати якісь речі, залишаючи їх на вулиці, у маршрутці, під деревами…

Щодалі більше ці дії робились безглуздими.


Скрипаль на площі, не припиняючи руху смичка, не відриваючи підборіддя від інструмента, здивовано підвів на нього очі – помітив, як у капелюсі, на купці дрібних купюр, опинився маленький смугастий м'ячик від дивного перехожого.

Продавщиця гукнула навздогін: «Ви, пане, ложку загубили!», але він навіть не озирнувся.

Бабця, що годувала двох приблудних псів під балконом, ще деякий час придивлялась до вазонка з фіалками на газоні, не якимись засохлими, вимороченими, а доглянутими повноквітними фіалками з оксамитовим листям та фіолетовими пелюстками, а тоді роззирнулась навсібіч, вихопила знахідку з трави та й понесла крадькома до себе, затуляючи краєм кофтинки від цікавих очей

Він ще рік вважав, що все гаразд, що він набуває здатності тримати свій життєвий простір у порядку за власним розумінням. Нічого зайвого – таким тепер було його життєве кредо. Але десь у підсвідомості час від часу ворушилися сумніви, а іноді й страх, його бентежила непослідовність та нелогічність вчинків, ця нездоланна необхідність робити певний, наперед очікуваний крок щодня і неспроможність звільнитися від цього диктату. Він усвідомлював, що було приємно винести з хати випадкову річ, що трапилась на очі, навіть цікаво було: що цього разу скочить до рук? Але водночас гнітила залежність від ритуалу, що давав короткий спалах задоволення і дуже швидку потребу в новій дозі подібних вражень. Набутий обряд міцно тримав на гачку. Він здогадувався, як чується велика рибина на натягнутій волосіні вудки, був затятим рибалкою, не раз обережно підтягував здобич до берега, вимотував її, виснажував, утомлював, наближаючи без поспіху момент впевненості: вже не зіскочить. Тепер і він був тою здобиччю, яка трималась на гачку.

Небезпечна гра. Було в ній щось піднесене, тремтливе нетерпіння, момент здійснення бажаного, ейфорія, але й швидке розкаяння, а тоді й підозри: щось не те відбувається. Щось не те. Його розважала непоясненна сліпота Надії. Як можна безоглядно й безсумнівно довірятися комусь, хай навіть йому? А може, це свідчить про щось інше, про елементарний брак уваги до нього, а може, й байдужості? Коли ж вона зверне увагу на те, що речі не губляться, а полишають домівку за певним, чітким, незворотним законом? Коли пов'яже причини із наслідками? Чи вона лише робить вигляд, що не помічає, намагаючись перехитрувати його? Може, вона має свій план?

– Що?… – вона оберталась, відчувши погляд у спину. Стояла біля вікна, підливала свої фіалки під самий корінь, обминаючи присадкувате вовняне листя.

Він напускав на обличчя байдужий вираз: нічого, просто так.

Увійшов у смак цієї гри, гри на винос. І дедалі частіше хапав через край.

Зникнення їхнього з Надією листування – грубенького стосика ранніх листів докомп'ютерної доби, перев'язаних шворкою, – неабияк налякало його. Невже він міг таке утнути? Втопити їх, запхавши камінь між листів. Лежать вони тепер на дні ставка, ніхто не прочитає тих рядочків, заповнених рідним почерком, а він таки встиг – витягнув наостанок випадкового аркуша. «Нам не варто зустрічатись, дякую за все. Надія». З цього короткого листа все справжнє між ними лише починалось.

Наступного ранку йому було так зле, як ніколи дотепер, його нудило й трусило. Надії з малим вже не було, він, похитуючись, вийшов з хати. А повернувся ввечері у розмоклому взутті, у вологих по коліна джинсах, загубивши шапку. Надія сплеснула руками, заходилася стягувати з нього одяг, той ніби як приріс до тіла.

– Що?… Що сталося? Де ти був?

– Ставок на дорозі трапився.

– Чого тебе туди понесло? Лягай, розітру.

Вона метушилася навколо нього, натягала грубі вовняні шкарпетки на червоні ступні. Він голосно фиркнув, вона підвела очі: що? «Ти смішно це робиш…» – не говоритиме ж про те, що денну норму він попри небажання виконав. Хіба не смішно? Шапка лишилась на березі, а листи, які шукав, під водою.

Від самої згадки про листи, про необхідність і далі робити те, чого не прагнув, не хотів, у грудях напиналися болючі струни, їх хтось повільно намотував на невидимий кілок. А по обіді попустило.


Він чекав цього дня, а все ж воно сталося несподівано. Надія завмерла перед книжковими полицями, вражена блискавичним відкриттям, малий смикав її за руку: пішли, мамо, пішли! А вона тремтячим, а тоді дзвінким голосом називала книжку за книжкою, автора за автором, торкалась пальцями корінців та обкладинок, переводила погляд з одного кута стелажів в інший, шукала одне, шукала друге, шукала третє – і не знаходила.

– Де вони всі? – нарешті озирнулась до нього.

Але ж розлютилась вона того вечора! Він не пізнавав своєї дружини. Зазвичай тиха й лагідна, іноді занадто лагідна, вона перетворилась на скажену фурію. Вигукувала до нього звинувачення та плакала вголос, не ховаючи обличчя.

Від того книжкового скандалу почався новий період у їхньому житті.

Тепер він ловив на собі уважні погляди Надії. Вона спостерігала, як він збирається, що бере з собою. Він дурив її, обводив круг пальця, забивав баки та вішав локшину на вуха. У цьому був свій кайф, гра перейшла на новий рівень. Було щось невимовно захопливе у тому, аби сховати на спині, за ремінь штанів, смугасті рукавички малого, і показати на виході руки: дивись, мовляв, усе чисто, а хочеш – обшукай. Запхати у кросівку її гребінець. Вдягнути дві сорочки, одну на другу (щоб по дорозі скинути зайву), помітити на виході, як погляд Надії затримався на його шиї (тепло, тепло…) – ні, не зауважила нічого, холодно, Надіє, холодно. Вона сумно проводжала його очима.

Перше, що побачив, повернувшись додому, – маленькі рукавички в сіро-сині смужки, ті, що вранці тулив за спиною.

– Ти що, шпигувала за мною? – струсонув ними у повітрі. «Це щось нове, – подумав, – слідкувала, йшла назирці, як я не помітив…»

Вона дивно глянула на нього.

– Малий побачив їх на парапеті біля переходу.

Не залишав їх там, вона бреше. Або… або хтось

підібрав їх та виклав на помітне місце.

Ніхто не розмовляв у кімнаті цілий вечір, хіба стишено лунали лялькові награні голоси з мультфільмів. Малого не відганяли від екрана, не казали, що вже досить.

– Це хвороба, – порушила мовчання Надія. – Ти хворієш, це хвороба.

Він узяв її на кпини. Яка хвороба? Та він може припинити це будь-якого дня, хоч завтра! Скаже ж таку дурню! Хвороба!

І справді протримався кілька днів, а тоді зірвався знову. Тепер його відверто дратували сльози Надії та її вмовляння. Вона більше не жартувала з ним, не засмикувала фіранок перед тим як обернутися до нього з таким любим колись виразом обличчя, вона зробилась підозріливою та чіплястою. У ній прокинувся талант переслідувача. Вона знаходила їхні речі і повертала їх додому. Дерев'яну пірамідку малого, важезні гантелі, коробку з ялинковими прикрасами, підсвічник з грубою свічею, яку вони палили, святкуючи закінчення ремонту. Вона без сумніву стежила за ним, тримала його на короткому повідку Але він був хитріший. Те, що поверталось, було незначною частиною, тоненьким струмочком з потужного руху в протилежному напрямку. Він методично й наполегливо, день у день, звільняв територію від кухонного причандалля та інструментів, від зошитів, блокнотів, шкарпеток, нічних кремів, сонячних окулярів…

її характер робився нестерпним. Йому доводилось відповідати на дурні безпідставні запитання. Де улюблена машинка малого? Де, чорт забирай, зубна щітка? Якого дідька чіпав губну помаду?

А він усього цього навіть не торкався. Тепер усе, що впало, закотилося, загубилося, списувалося на його рахунок. Де ваза до квітів? Та розбив він її! Випадково зачепив, вона – на підлогу дзень! – розлетілась на друзки. Але й пояснювати не варто, Надія все одно не вірить: виніс з хати – і край.

Як він раніше не помічав її обмеженості та занудства? Цієї зацикленості на шматті? А цей полохливий погляд скоса – де вона могла його набратись?

І що це? Зміна тактики? Стоїть зі сковорідкою у руці, усміхається. Тоді обережно опускає до чорного цупкого пакета.

– Нащо вона нам? – погляд безтурботний, навіть грайливий. – Ми маємо нову. А цю – на смітник. Увесь непотріб – на смітник!

Якогось шнура тягне, скручуючи у жмут, запихає до сковорідки.

– Давно вже не працює, навіть ремонтувати не будемо. На смітник!

Показує йому рожевого зайця, він колись, ще до їхнього одруження, сидів на її ліжку, у її кімнаті.

– Пам'ятаєш цього вухастика? Моя підліткова любов, – і набравши повітря у груди, береться виспівувати, копіюючи Вітні Х'юстон: – And І… will always love you… – сміється й жартівливо тягне: – У-ууу…

– Що ти робиш? – обриває він її. – Що ти робиш?

Нарешті удавано-безтурботний вираз на її обличчі змінюється розгубленістю.

– Ти нічого не розумієш, – він робить до неї два кроки – вона відступає до дверей. – Ти що думаєш, я прибиральник? Я викидаю мотлох? Думаєш, я виношу зайве?

– А що ти тоді робиш?

– Я роблю те, чого не можу не робити. Тобі цього не зрозуміти! Ти зараз намагаєшся наслідувати мене, сама не знаєш, для чого.

А може, щось задумала.

– Ти!.. – зривається вона. – Ти просто слабак, ти слабак, чуєш? Який шукає високих пояснень своїй залежності.

Знову скандал, жодного дня без скандалу.

Малий втупився в екран, навіть не ворушиться, робить вигляд, що дивиться мультики. Батьківські погляди зійшлися на його маківці. Запанувала тиша. Малий сидів-сидів, тоді тихенько зсунувся зі свого стільчика, підійшов до батька, глянув очима дорослого: «Тату, покажи фокус!» Який фокус? Малий сідає навпочіпки біля залізничної колії, розкладеній на підлозі, їй бракує одної секції. «Покажи фокус!» Колись давно, ще до всього, вони бавились у таку гру. Тато непомітно ховав іграшку, а потім витягував її з рукава, а чи у себе з-за вуха, або в малого зі спини. Малий кричав: ще! І уважно спостерігав за руками батька, і все одно не помічав, куди ті іграшки зникають і де небавом з'являться.


Тихо в кімнаті. Нікого. Вже звик до самотності від ранку до вечора. Відтоді, як шеф повідомив, що він потрапив під скорочення – а хто ж би ще, звичайно, він, не Оленка ж з її сміхом-дзвіночком, не ті колеги, як вони себе називають, соціологи-трудоголіки, ага, трудоголіки вони, як же! – кар'єристи та заздрісники… Він і сам вже втомився вислуховувати дорікання на свою адресу щодо втрати ініціативності, креативності та ще якихось там тивностей.

Погано було, що втрачав відчуття часу. Губився, що зараз – ранок чи вечір, весна чи осінь.

Підійшов до вікна, розсунув фіранки: вечір, літо. Вітер куйовдить гілки дерев. Ось так би зараз посунути вазони, розчахнути вікно. Гей, вітре, або ти до мене, у цю тюремну кімнату, або я до тебе, на волю. Або одне, або друге. Настрій цієї миті такий А наступної миті може бути інший, як на американських гірках: щойно купався у хвилях веселого піднесення, а от вже злий та нервовий, і гидко усюди, що тут, що за вікном.

…Уночі його збудив легкий доторк. «Ти плачеш, – сказала Надія. – Тобі щось сниться, перевернися».

Одного ранку такий йому віраж закрутило, що ледве згодом прийшов до тями. Трапився на очі дитячий альбом, пошарпаний, зі стертими кутиками, з дарчим написом: «Дорогому синочку!» Виніс його, з усіма фотографіями, підписаними на звороті. Знімок, де він маленький між мамою і татом, тримає за шиї обох. Де він першачок на лінійці перед школою, і квіти затуляють півобличчя. Футбольна дворова команда, усі позакладали руки один одному на плечі: ми разом, нас не здолати. Дитячий альбом, усі фотки в єдиному екземплярі, йому не поновити їх ніколи, за жодних обставин. Для чого він це зробив? Альбом потрапив йому під руку, а винести щось було треба – свій дитячий альбом чи випускний альбом Надії… Виніс свій, розчавивши біля дому на асфальті маленьку синю фішку, ту, що була між шахами його дитинства.

Черга до Надіїного випускного альбому теж дійшла. І до колекції перегонових машинок малого (маленьких, кожна з сірникову коробку завбільшки), він гірко плакав за ними, а Надія зазирала під ліжко, шукала їх там. Вона не могла повірити…

– Я втрачаю здоровий глузд, – сказала йому. – У мене просто їде дах. Вже нічого не можу знайти.

Він скривився. Цікаво, як би вона відреагувала, що б сказала, якби знала, скільки насправді всього втрачено.

У неї теж пішли перепади у настрої. Мовчала, образившись, не розмовляла, тоді гаряче бралася вмовляти: «Ходімо до психотерапевта, він хороший фахівець, його усі хвалять, він допоможе в нашій біді». Він вибухав: «Ти що, обговорюєш мене зі своїми товаришками-квочками, питаєшся їхніх порад? Чи гроші не маєш куди подіти? Це ж шарлатани, їм лишень би бабки зняти!» «Тоді що?» – не вгавала вона. «Нічого! Ні-чо-го!» – Він сам дасть собі раду. От просто зупинить це усе раз і назавжди. «Ну то зупини», – благала вона. «Добре, – несподівано погоджувався він. – Крапка. Усе. Сказав, усе!»

І йшов із хати з дідовим портретом під пахвою. Чорно-біле фото, підмальоване зеленим та рожевим, у цупкій пожовклій рамці-паспарту з картону.

«Нам», «у нашій біді»! До чого тут вона? Це його благородна пристрасть, його душевна рана, а їй не зрозуміти, як не зрозуміти всім заземленим, ницим та обмеженим людям.

Він так і сказав їй, повернувшись додому, тобто викричав в обличчя:

– Ти обмежена, і життя твоє примітивне, сміттєзбирачко нещасна. Ти ховаєшся за муром речей, ти без них ніщо, а такого, як я, усе це дрантя тягне донизу!

– Що ти верзеш? – вона провадила своє. – Позбавляйся свого! Не рухай того, що тобі

не належить! Зі своїм життям роби, що хочеш, а наше не рухай.

Вона зробилась скорботно-агресивною, дві зморшки залягли між бровами, а може, він не помічав їх раніше. Коли він ішов, ставала на порозі, змушувала вивертати кишені. Він грав вар'ята, хитрував та брехав. Хоча іноді щиро прагнув зупинитись, покласти цьому край. А вже не міг. Його мучило щось, особливо зранку, скручувало, стискало жорсткою пружиною.

– Гаразд! – сказав він, вчергове прийшовши до тями. – Гаразд! Ми йдемо в місто, – і побачив переляк на обличчях Надії та малого. – Разом ідемо в місто. Ти сама казала, ми нікуди не ходимо. То йдемо. Туди, де гойдалки, морозиво…

– …де кульки! – підтримав малий. – Великі повітряні кульки!

Вони повернулись майже щасливі. Майже щасливі, бо навіть у парку, коли малий пролітав біля них у кріселку на ланцюгах, робив коло за колом на каруселі, його погляд раптом зробився порожнім. Він раз у раз занурювався у свої думки, доводилось смикати його за руку. Виринав із глибин своєї самотності, починав усміхатися, переконуючи себе, Надію та малого: усе гаразд, усе як було колись, нема підстав для хвилювання.


Надія погодилась на тижневе відрядження. Після того погодилась, як психолог сказала їй:

– Виженіть його або йдіть самі геть, бодай на певний час. Залишіть його, сам-один він матиме більше шансів усвідомити свій стан і прийти до тями. Не треба йому більше допомагати, він, мабуть, з тих, кому треба опуститися на самісіньке дно своєї залежності, ось тоді він може відштовхнутися й піти вгору…

– Може?… – обережно перепитала Надія.

– А може й не відштовхнутися, – була відповідь. – Іноді такої альтернативи вже не виникає, бо відбулись незворотні зміни в особистості.

Після від'їзду Надії – малого вона завезла до мами – у кімнаті зробилося тихо, як ніколи. Він засмикнув фіранки і довго слухав цю тишу, вона, проте, була не повною – десь на верхньому поверсі скавчав пес, ходив ліфт за стіною, за вікном зупинилась машина з веселою музикою в салоні. Прислухався, чи не видобуде ще якихось звуків, а тоді підвівся й викликав перевізників з благодійної організації, дізнавшись номер телефону в довідковій службі.

– Меблі потрібні?… У гарному стані. Ліжка, доросле і дитяче, шафа, стіл… Самі, зрештою, побачите. Приїжджайте, забирайте.

До кінця тижня він вже ледве пересувався кімнатою – хворі очі, коричневе обличчя, зігнутий, як старий дід. Виходив ненадовго, на півгодини, не більше, повертався, волочачи ноги. «Щось ви погано виглядаєте… – зупинила його двірничка. – Нездужаєте?… А де ваші?…» Він махнув рукою, показав на горло: хворію.

Кімната лякала його тепер, спустошена, лунка й холодна. Чомусь тут робилося дедалі холодніше. Ніби речі віддавали їй своє тепло, коли були ще тут, зігрівали собою повітря. Порожні книжкові полиці біліли кістяком гігантської рибини, викинутої на берег, висушеної сонцем, просоленої морською ропою.

Приходила мама, налякана тим, що його телефон не відповідає. Дзвонила у двері:

– Синочку, відчини! Це я, синку!

Не відчинив. Написав есемеску: «Повернуся – подзвоню сам». Мовляв, заклопотаний, поїхав у справах.

Дев'ятого дня Надія стала на порозі як вкопана. Але ніби й не здивувалась, як ніби чекала, що побачить порожню кімнату.

Він кинувся до неї, притиснув до грудей. Вона обхопила його руками.

– Я вудки свої виніс, – прошепотів він їй у шию.

– Що? – не зрозуміла вона.

– Я своїх вудок позбувся! – голосніше повторив він і розреготався. Його сміх пішов луною вгору, відбився від стелі, від стін. – Узяв свої улюблені вудки!., і виніс їх!.. у двір!!

Він не зміг говорити далі. Реготав як скажений, до сліз. Перед очима стояла картина: він залишає своє багатство, притуливши до стіни бойлерної, і йде, не озираючись, але не встигає зробити й кількох кроків, як повертає голову на шум позаду себе і бачить, як два бомжі тягнуть вудлища кожен до себе. Він пришвидшує ходу, зривається на біг, геть звідси, геть, а все одно чує за спиною хруст зламаної вудки та вигук: «От собака! ні собі, ні людям!»

Надія мовчки дивиться у його темне обличчя із запалими щоками, у його дикі страшні очі. Його струшує регіт, він не може зупинитися. Нарешті переходить на стогін-виття, а тоді лише мовчки розхитується.

– Ну що мені робити? – нарешті каже Надія, в її голосі жодної барви. – Скажи, що мені зробити?…

– Пішла ти…

Вона стиснула губи, потерла їх пальцями. Зараз будуть сльози, будуть плачі, подумав він роздратовано, але ні, вона не заплакала. Наблизилась до вікна, обережно розсунула фіранки.

Порожнє підвіконня, без фіалок. Там, де стояли вазони – відірваний листочок та крихітна засохла блідо-рожева квітка.

Кілька хвилин вона мовчки шукала валізу, не знайшла, розіпхала свої та малого речі по пакетах із назвою продуктового супермаркету, тоді озирнулася з порога, втомлено, байдуже.

– Я знаю, що мені робити. І ти роби зі своїм життям, що хочеш. А наші життя не чіпай.


Друзі десь були, не зникли ж вони з білого світу, десь існували. Але він не відчував більше їхньої присутності, ніби перекреслив усе, що було, позбувшись спільних фотографій, улюблених компакт-дисків, вудок, з якими сиділи колись на березі ставка, казанка, у якому варили юшку на вогнищі. Тепер після коротких зустрічей залишалась гіркота і та сама спустошеність, що чигала на нього вдома. Друзі вже не потребували його, як раніше. Навіть Сашко щоразу чекав, коли можна буде нарешті сказати: бувай, старий! Не пропадай! Усі відвернулись від нього.

Він думав: ще не вечір, дійду до краю – тоді розвернусь. Пройду весь цей шлях. Коли не залишиться більше нічого, я зупинюсь, бо ж не буде вже що виносити. І тоді ця зараза відступить. Але наразі вона не відступала, крутила ним, викручувала, вив'язувала вузлом. Прокинувся від страшних звуків. Здається, він стогнав, казав комусь: от бісова скотина! Сам у порожній кімнаті.

Уже майже нічого не залишилось. А воно і далі не попускало. Мабуть, матрац, горня і ніж теж входили у той загальний рахунок, виставлений йому не знати ким, не знати за що. Залишалися його мобілка, стелажі та вікно. Зроблені на совість стелажі міцно трималися стіни. Якби зберіг сокиру – порубав би їх зараз на тріски. Але сокири у нього вже не було, а гострий мисливський ніж лише понівечив полиці, не завдавши їм особливої шкоди. Міцні зробив, надійні. Зараз би не зміг. Зараз він багато чого не зміг би. Ніби не речі повиносив, а себе роздав, розкидав, погубив по частинках. Свою силу, можливості, емоції, прив'язаності, усе своє життя розбив на друзки й виніс геть.

Однак виходило, що виніс не все.

І він узявся за те, що було в голові, що трималось у пам'яті, що нагадувало про себе секундною млістю. Ішов тепер десь неподалік, щоб нашвидкуруч щось перехопити, байдуже що, трошки перейтися, іноді перебивався випадковими заробітками: гей ти, піднеси-занеси. Йому не треба було багато, йому майже нічого не було потрібно. Тільки б викреслити якийсь спогад, обірвати якусь щемливу ноту, що бриніла, заплутавшись у натягнутих струнах на рівні серця.

Він згадав той далекий день, коли усвідомив: я – це я, а навколо – світ, у який я прийшов. Той день, коли він малим тьопав битою стежкою, теплою пилюкою і дивився то на мерехтливе у променях сонця листя над головою, то собі під ноги, де рухалось мереживо світла й тіні. Скільки йому було тоді? Років три, мабуть. Геть цей день!

Жартівливе вітання, яке вони придумали з Сашком у п'ятому класі, зберегли дотепер, але досить, все! Досить, і більше не треба, бо який це друг.

Далі.

Об'єктом і предметом соціологічних досліджень є суспільство та його закономірності в їх конкретних виявах. Вони відтворюють соціальну дійсність у єдності необхідного та випадкового.

І за якого дідька усе це тримати в голові, коли воно вже не знадобиться. Нехай Оленка та колишні колеги, трудоголіки-кар'єристи пам'ятають та вправляються.

Геть.

«Тату, на!» – малий тягне руки до нього. На його малечій мові це означало: бери мене на руки. «Тату, на!» Він починав кумедно видиратися вгору, чіплявся за штани, не чекаючи допомоги. Ні, з цим розберемося потім. Це ще болить. На сьогодні досить.

Обвів кімнату поглядом, зупинився на вікні. Як він раніше не помічав? Куди він дивився? Кинувся притьмом, виліз на підвіконня, потягнув на себе край фіранки – звідки й сили узялися – і за три відчайдушні смикання, зірвав горішню віконну конструкцію, скинув жужмом додолу, зістрибнув, згріб в оберемок – поніс до смітника.

«Винос мозку!» – вдарило по очах.

На придорожньому рекламному щиті ще вчора цього не було. Він одразу побачив його на протилежній стороні вулиці на виході з їхнього двору. Рвані літери: «Винос мозку!» Реклама нічного клубу, чи якогось енергетичного напою, чи ще якоїсь гидоти. Не суттєво, чого саме. Бо ці два слова призначались особисто для нього. Винос мозку, дідько його забирай!


У прочинену кватирку дме нічний вітер. Щось дрібне, прохолодне торкається чола. Дощ. Звичайна нічна мжичка. Підвестись нема сил, і ворухнутись зась. Лиш відчувати освіжаючу сіянку, вона летить у порожню кімнату через прочинену кватирку, вже вся щока волога. Відчуття вторгнення, проникнення на твою територію, додавання у твоє життя чогось дрібного, випадкового й водночас суттєвого. Усього лиш дощу. Приємний тихий відхід, непомітне згасання під шамотіння дощових крапель.

Прокинувся від лялькового вигуку: «Кєш-ша кушать».

Малий дивиться мультфільм? Малий?! Розплющив очі. Ні, це не мультфільм: у розчахнутій кватирці походжає папужка, цікаві чорні очка, кумедний ніс.

– Кєша! Кушать! – повторює примара і впурхує до кімнати.

Тепер шукає щось завзято на підвіконні.

У нього жовта голова, зелене черевце, рябі крила і довгий хвіст. Дивиться риб'ячими очиськами і вимагає:

– Кушшать! Кушшать! – і без жодної паузи переходить на польську: – Кохам че! Кохам че!

Поліглот, дідько його забирай.

– Пішов, – озивається чоловік, йому ледве вдається підвести голову від матраца. – Пішов звідси. Чуєш?… Давай звідси, давай, давай! Тут нема що їсти. Кушать – нєт! Понімаєш?

У відповідь нахабний птах перекривляє чиєсь хихотіння:

– Ші-ші-ші-ші! – сміється папужка. Йому добре даються шиплячі звуки.

Ні, ця сцена, цей діалог зовсім з іншої історії, хтось усе переплутав, запустивши у кватирку папугу. У цій кімнаті наближається фінал драми, а дрібна круглоголова пташка намагається перетворити все на комедію.

Геть! Геть звідси! Спроби впіймати знахабнілого зайду нічого не дають, той шугає під стелею, гублячи на підлогу кольорове пір'я і нарешті сідає просто в раковину. Він шукає води.

– Звідки ти взявся на мою голову…

Може, його хтось шукає? Під вікном нікого. Навіть на лавці. А біля неї, згадав, є пластмасова мисочка для котів. Через десять хвилин папужка комічно пив з помитого котячого посуду.

А через чверть години господар, сам собі дивуючись, уже соває ноги у напрямку до крамниці на розі, бо цей крикливий гість змусив-таки його вибратись з дому. Вигнати його не вдалося, тільки сили втратив. Назустріч – донька двірнички, в руці пакет із хлібом, їй років десять, імені її ніколи не чув, лиш бачив її з мамою зі свого вікна.

– Ти не знаєш, – зупинив він її, – тут ніхто папугу не губив? Може, хтось шукав. Нагле таке…

– Ні, – каже дівчинка.

– А чим годують папужок?

– Дивлячись яких. Він який?

– Балакучий такий, кількома мовами говорить.

– Хвилястий?… Амазон? Какаду? Жако?…

– Е-е-е… Він такий, як горобчик, тільки крила довші, голова жовта, живіт зелений. І погляд зухвалий.

– Хвилястий папужка, – каже дівчинка. – У нашому гастрономі є відділ, запитайте корм для хвилястих папужок, вони там на коробці намальовані. А ви з якої квартири?…

– А скільки коштує?

Останні запитання лунають одночасно.

І одночасно, навзаєм, вони називають цифри – ціну та номер квартири.

– Ого, – каже він.

– А! Перша брама! – каже вона.

– Я стільки не маю.

– Гаразд. Я занесу вам трошки корму, тільки мамі хліб віддам. Я маю двох папужок, і корм наразі є, поділюся з вами, поки ви без грошей.

Він доплентався додому і сів на матрац спостері гати за тим, як Кеша обстежує нову територію, покрикуючи: «Ш-ша! Ш-ша!», хвилюючись від того, що з їжею виникли якісь проблеми. Одна полиця папужці сподобалась найбільше. Він вже облаштовувався там, почувався як вдома. Невгамовне строкате непорозуміння з верткою шийкою.

У двері постукали. Дитяча рука.

– Ось вам книжка, – сказала донька двірнички. – Тут усе про папужок. А це – корм.

Він сипонув жменьку з початої коробки просто на поличку.

– Це забагато, – прокоментувала дівчинка.

Папужка жадібно накинувся на дрібні зернятка проса та льону.

– У вас що, тарілочки немає?

– Немає.

– То я принесу.

– Принеси, як не шкода… Але, слухай… Ти цим не захоплюйся.

– Чим?

– Цим виносом, дуже небезпечна річ. І корм, і тарілку, і книжку…

– Ну от ще, книжку! – пирхнула дівчинка. – Прочитаєте – віддасте.

Він зачинив за нею двері, погортав сторінки, прочитав розділ про облаштування місця для папужки, виявляється, папужці обов'язково треба мати жердинку, і ще, як запевняв автор, серед людей папужка скоріше вибере собі за господаря наймолодшого члена сім'ї. І взагалі, з ним розмовляти треба, він сміх любить копіювати, живу музику… Згорнув книжку і поставив на поличку. Різкий рух налякав птаха – той стріпнув крилами, зробив коло на матрацом і повернувся.

– Кєша хороший! – попередив папужка й узявся клювати ще завзятіше.

– Ти тут тимчасово, – господар переніс на поличку пластмасову мисочку з водою. – Второпав, голубе?

– Ші-ші-ші-ші, – погодився папужка.


Андрій Кокотюха
Мій товариш Наливайко і п'яний Буратіно

1

Дружина заявила, що телевізор і праску їй купила мама.

Тому на це майно я не маю права претендувати, бо нажитим спільно воно аж ніяк не вважається. Решту поділить суд.

Уже на порозі не стрималася, додала: вагітна взагалі не від мене. Я, мовляв, такий хронічний невдаха, плюс алкоголік, що навіть на це не здатен. А батько дитини – малий підприємець з Дагестану – отам змалечку вчать жінок поважати.

– Житиму в нього.

– У Дагестані? – поцікавився я, фіксуючи боковим зором у дзеркалі власну дурнувату, зовсім не відповідну до драматичності моменту посмішку.

– У Магадані! – жінка вирішила, що саме це порівняння смішне, та все ж відразу пояснила: – Квартира трикімнатна. На Печерську, ясно? Отак треба жить!

– Твій джигіт хоч в курсах про своє щасливе батьківство?

– За це не переживай! Аліменти я з тебе все одно видряпаю! Хай ти й алкоголік!

Який зв'язок між алкоголізмом та виплатою аліментів, я не зрозумів, а вона не обтяжувала себе поясненням. Підхопивши сумку з речами першої жіночої необхідності, переможно хряснула дверима нашої однокімнатної «хрущовки».

Теж, до речі, на Печерську Зовсім недалеко від так званої Лисої гори.

Завжди підозрював: близькість відьомського місця негативно впливає на бабську психіку.

Вона пішла, а я не знав, радіти чи страждати. Жили ми три з половиною роки, зірок я з неба не хапав, особливо рік тому, коли тинявся без постійної роботи і захопився процесом вдячного наливання. Фактично цим заробляв собі на життя, і спосіб виявився несподівано простим.

Мабуть, лиш безробітним відкривається істина: є певна категорія людей, готових радо допомогти пишучій людині підзаробити, скажімо, баксів із двадцять у гривневому еквіваленті. Нормально як для тимчасового працівника. Умова одна, і вона проста – той, хто влаштував гарантований заробіток, робить це за відсоток із гонорару. Але зароблені таким чином посередницькі купюрами не віддавалися. Бо гроші в таких справах нічого не важать.

Пояснюю зовсім популярно, а ви стежте за руками. Отже, вам влаштували халтуру. Наприклад, написали ви комусь на грантовий сайт свої враження про… не знаю… сусідського кота. За домовленістю, про що дбає посередник, вам виплачують на місці двадцять сакральних доларів. Ну, або сто шістдесят гривень, якщо так зрозуміліше. Сотню ви кладете собі в кишеню. А на шістдесят гривень поїте того, хто організував вам такий підробіток. Це робиться дуже просто: спочатку два по сто в найближчому – принципово дешевому! – барі типу «Наливайка». На решту купується пляшка горілки й гарячі біляші в бабці, з тих що стоять тепер практично всюди. Ось вам бенкет.

І так – чотири з семи днів на тиждень. Тримався я рік, сам собі дивуюся.

Потім знайшов постійну роботу. Заробіток, звичайно, не як у дагестанського підприємця. Але на той час дружина, певне, вже безповоротно змінила свої погляди на подружнє життя. Чого варті її постійні згадки про свою зарплату, на яку ми жили цілий рік, поки я прилазив додому практично рачки. Ніби мої чотириста гривень на тиждень у часи світової економічної кризи нічого не варті. Прожитковий мінімум, між іншим.

Звичайно, про пересування рачки вона перебільшувала… Може, й ні… Принаймні не все я пам'ятаю однаково чітко, скажімо так.

Нехай.

Спогади підштовхнули мене до думки, що руйнація родини – це таки привід для смутку. Але цей привід тягне за собою інший: залити своє горе особливо нема де. Адже елітний Печерськ, блакитна мрія усіх провінціалів, якими щодня наповнюється Київ, насправді має дуже багато вад. Одна з них досить суттєва: важко знайти поблизу будинку пристойну, ба навіть непристойну забігайлівку. Довелося одягатися і шурувати пішки три квартали. Міг би проїхати кілька зупинок, та між третім і другим поверхами пригадав раптом пораду психолога, вичитану в газеті: хочеш заспокоїти нерви – прогуляйся пішки.

Двадцятихвилинна прогулянка під дрібним дощем не заспокоїла, навіть до певної міри більше пригнітила мій стан. Тому до закладу під назвою «Кафе» зайшов сумний, депресивний, від цього ще більш жалюгідний типчик, середній на зріст, із мокрою головою, у старенькій шкірянці з латками на ліктях. Взагалі-то порвався лівий, та дружина знайшла вихід і наклала квадратні клаптики шкіри на обидва лікті. Ніби так і треба. Сказала – креатив. Іноді мені здавалося, що такий дизайн дійсно робить стару турецьку куртку стильною.

– Сто горілки! – замовив я байдужій фарбованій барменці, перекрикуючи шансон.

Фарбована не почула, але точно зрозуміла по губах. Хлюпнула напій у склянку просто так, на око. Я їй повірив, хоча, напевне, ця барменка могла налити з цілої пляшки п'ять по сто так, що залишиться на денці ще грамів із п'ятдесят. Не має значення. Захотілося ще солодкого, замовив якесь тістечко з білковим кремом. Воно виявилося несвіжим, це теж не грало ролі.

У невеличкому, на сім столиків, залі майже нікого не було. Хоча годинник показував час щовечірнього допінгу: початок дев'ятої вечора. Власне, за столиком у кутку цмулив каву з коньяком дядько, якого я подумки охрестив Паном. Густі козацькі вуса під носом, кругле рожеве обличчя, навіть окуляри в простенькій оправі. Не просто Пан, а Розумний Пан.

Інші столики ще не прибрали. Брудні серветки, блюдечка з крихтами від бутербродів чи таких самих тістечок, порожні чашки, склянки та чарки, повні недопалків попільнички – мене таке не влаштовувало, навіть коли настрій чудовий, а тут суцільний суїцидняк. Тому примостився за єдиний недоторканий столик якраз навпроти молодої парочки. Між ними стояла ополовинена півлітрівка, поруч на блюдечку примостилися пліч-о-пліч надкушені бутерброди формату з чимось. Я ніколи не наважуюся назвати стравою «те», що в подібних кафе кладуть на хліб. Молодята, років по вісімнадцять, щільно присунулися одне до одного, ведучи якусь лише їм зрозумілу шарманку, з'ясовуючи стосунки чи, як варіант, переводячи їх зовсім в іншу площину.

Я глянув крізь скло своєї склянки.

Розумний Пан далі медитував на чашечку кави. Фарбована барменка дивилася ніби в мій бік, та напевне не бачила мене, зирила крізь мене, наче я зроблений з каламутного скла, як і посуд у моїй руці.

Ковтнувши горілки, не поспішав зажовувати тістечком. Примружив очі, чекаючи, поки подіє алкоголь, та швидше спрацював мій загальний стан, аніж порція спиртного: стало якось легше, проблеми на роботі та сварки з дружиною відійшли кудись у глиб бездонного колодязя, шансон перестав дратувати, Розумний Пан видався симпатичним. Певне, не з доброго дива сидить у гадючнику під назвою «Кафе» о такій порі на початку листопада. Порушувати його самоту не хотілося, та подумки я вже вмостився навпроти, ми взяли ще по каві, розговорилися, ось він уже завів новий анекдот… Хоча навряд чи таки Розумні Пани стежать за анекдотними новинками, тим більше – завантажують ними свої голови. Вони політично заангажовані, знають все про етнічне походження Юлії Тимошенко і взагалі… ну його.

Зробивши ще ковток, повернувся до парочки. Без жодної мети. Мене навіть за великим рахунком не цікавило, як виглядає дівча, тим більше не турбували прикмети її приятеля. Просто повернув голову, бо шия затерпла.

Повернув – і зустрівся поглядом з дівчиною. Переглядини тривали якусь мить, потім я знову відвернувся, та мене це не врятувало.

– Макс, він слушаєі

– Хто слухає?

– Оцей казьол слушає! Сидить, зирить на нас і пасе!

Тепер на мене вирячився хлопець.

– Чуєш, ти, мужик! – у юнацькому баритончи ку кипів алкоголь. – Тобі кажу – чуєш, ти, мужик?

Розумний Пан сидів незворушно, наче сфінкс. Фарбована барменка взагалі вийшла у підсобку Робити вигляд, що репліки тебе не стосуються, було безглуздо. Знову неквапом повернув голову, відчуваючи, як мимоволі вона втягується в плечі. Хлопчисько молодший за мене років на двадцять, та мені чомусь зовсім не хочеться підвестися і смикнути його за вухо. Навпаки, він може полізти до мене з кулаками. А я, чоловік середнього віку, перейнятий легендарною, оспіваною в художніх творах, фільмах та наукових дисертаціях середньовіковою кризою, відмахнуся, наче дитя у пісочниці, й відступлю.

– Я?

– Ти, ти, мудак! Чого тобі нада, казьол!

– Нічого. Все нормально, ребята, нормально. Сиджу собі тихо…

– Якого хріна ти тут слухаєш!

– Нічого я не слухаю…

– Слушає, слушає! – встряє плаксивий голос його подружки. – Дивиться на нас і січе все!

– Нічого я не слухаю, – виправдання звучать мляво.

– Тобі чого нада, мудак? Сидиш собі – сиди! Бачиш, у людей свої діла! Ти якого хріна лізеш?

– Та я нічого…

– Ану вали звідси, бар-ран! – парубок навіть тупнув ногою, так проганяють остогидлого цуцика, який біжить ззаду і скавчить, просячи шматок чогось їстівного.

– Та все нормально…

– Нема чого слухати, ясно? Давай, бо зараз точно заробиш!

Дівчина з повагою дивиться на кавалера.

Подумки лаючи себе за боягузтво й амебство, махом допиваю горілку, незграбно підхоплюю тістечко зі штучним кремом, чим остаточно опускаю себе в очах парочки, і, рухаючись боком, аби попередити можливий копняк чи поштовх у спину, вибираюся з ворожого мені місця. Якби хлопець провів мене свистом, я б не здивувався.

Вечір був зіпсований абсолютно. Знаючи свій район, не сподівався знайти поруч ще якусь «Наливайку», тому підтюпцем, ступаючи в калюжі, повернувся додому. І вже перед дзеркалом у власному передпокої скривив писок, промовивши своєму близнюкові:

– Коз-зел!

Того вечора по телевізору показували фільм жахів.

2

У середині наступного тижня я зробив рішучий крок: подзвонив зранку на роботу.

Номер шефа знав, та його смикати не ризикнув Набрав свого товариша-трудоголіка, котрий в офісі хіба що не спав, старанно покахикав і попередив про хворобу, яка косить наші ряди. Це нікого не здивувало: начальство у повному складі грипувало вже давненько, авралів у нашому спокійному офісі не передбачалося. Захворіла навіть бухгалтерка. Причому напередодні традиційного дня виплат. Тож тимчасова відсутність моєї скромної персони сприйнялася настільки байдуже, що навіть образило. Нехай я відносно новий працівник, але ж маю право принаймні на дипломатичне: «Видужуйте, нам вас так не вистачатиме!»

Мої плани перебайдикувати дощовий настрій перед телевізором перебив знайомий журналіст.

Прізвище його було Наливайко. Але він постійно підписувався псевдонімами, аби, як сам пояснював, уникнути погроз та мордобоїв. Де ми познайомилися, я тепер не пригадаю, їхали разом у маршрутці, він звернувся до мене запросто, наче до давнього приятеля, назвався Максом, показав кілька прострочених посвідчень, тицьнув візитку. Коли ж виявилося, що нам виходити на одній зупинці, живемо ми в сусідніх будинках і я теж щось там іноді пописую для реклами, журналіст Макс Наливайко почав учащати до мене.

Як правило, зустрічі відбувалися зранку. Він традиційно чекав біля газетного кіоску на розі і наполегливо пропонував купити ту чи іншу газету з його статтею. Дізнавшись якось мою електронну адресу, почав затято надсилати електронні версії, вимагаючи, аби я писав під статтями розлогі коментарі. До честі Наливайка, міні-рекламою власних репортажів, оглядів, нарисів, заміток та фейлетонів його розмови зі мною на його професійні теми обмежувалися. Взагалі, приятелюючи з ним більше року, не можу взагалі чітко окреслити конкретні теми наших балачок. Можливо, це належить до чеснот його професії: бути постійно поряд, лишаючись при цьому ненав'язливим. Але, крім Наливайка, так близько знайомих реальних журналістів у мене не було, редактори різних сайтів не враховуються, я навіть прізвища не всі пам'ятав.

Спочатку Наливайко озвався на мобільний, а дізнавшись, що я сам, за десять хвилин уже дзвонив у двері. Зрозумівши, що я взагалі сам, він радісно потер руки.

– Невже так дістала? – сам Наливайко лише офіційно розлучався тричі, хоча ми з ним були однолітками. А так жінки його лишали періодично. Сам Макс звинувачував у цьому передусім власне помешкання – таку саму однокімнатну «хрущовку», які чомусь уже не вважаються серед мисливиць на київських женихів за «квартиру в українській столиці».

– А, ну її на хрін, – говорити з Максом про свої родинні проблеми не хотілося хоча б через те що я періодично обговорював їх сам із собою й усе собі давно пояснив.

– Правильно, старий. Або прибіжить, або нову знайдеш, – Наливайко пройшов на кухню, умостився на розхитаному ослоні, поклав ногу на ногу. – Будеш шукати – бери з дитиною, старий. Краще з пацаном. Фактор вдячності працює на раз. Хоч по стелі потім ходи, хоч на кухні з дівками ночуй, вона, ну, та, з пацаном, тобі слова кривого не скаже. її навіть бабки твої не цікавлять. Якщо пацан, звичайно, не старший за другокласника.

– Чому так? – я запитував лише для підтримки розмови.

– Дивись: уже з пелюшок вигодувала, всі соплі повитирала, навіть насобачилася в школу збирати. Якби дівка, тій ще на бальні танці бабло давати треба. Чи на скрипку яку, – тут він зобразив руками рухи скрипаля. – А другокласнику провів безлімітний Інтернет і маєш собі святий спокій. Можу висватати, є одна така. Головне знай: усі вони якраз на цьому етапі вже втомлені і хочуть мужичка. Навіть самі наливають, як не те…

– А собі чому досі таку не завів?

– Старий, у мене погляд на речі інший. Знаєш, як казав Миронов у фільмі: «Мнє ухаживать некогда!» Слухай, які плани на сьогодні? – запитав Наливайко без жодного переходу.

– Так, нічого особливого, – знизав я плечима, бо раптом відчув, що намір відлежатися вдома гість сприйме як небажання з ним спілкуватися.

– Тоді гайда горілку пити.

– Прямо так – брати й пити? – я спробував перевести все на жарт.

– Чого це – прямо так? Із закускою. Ну, пообідаємо, якщо тебе це більше влаштує. Жерти хочеш? Бутерброди гарантую. Навіть з ікрою. Фотоапарат є?

– У телефоні, – я кивнув на мобілку

– Такий не прокотить, – Наливайко мотнув головою. – Треба нормальний, цифровий, представницький.

– Для чого?

– Будеш при мені членом-кореспондентом, – реготнув Наливайко. – Знаєш, як в анекдоті: «Що буде, коли на член начепити фотоапарата? – Член-кореспондент!» – говорячи це, він ніби переповідав буденну історію, не маючи жодного бажання насмішити. – Так є?

– Десь валявся, тільки такий, не дуже щоб…

Дружина полюбляла робити різні знімки, котрі вважала родинними і складала до альбому. У комп'ютері чомусь не любила тримати, постійно десь роздруковувала, альбомчики займали вже цілий куток. Цифровика купили ще в часи, коли в мене все було нормально з грішми, він був стареньким, але десь він у мене був. Ідучи, жінка не забрала апарата з собою. Мабуть, у дагестанця є свій. Або вирішила забрати цифровика потім, разом із майном, за рішенням суду

Поки я шукав апарат, Наливайко в явному нервовому збудженні походжав квартирою, потираючи руки й наспівуючи не раз чувану від нього пісеньку:

В каморке папы Карло у камина
Валялся ночью пьяный Буратино.
Потом пришла, та-там, та-там, Мальвина,
И началось тыкдым-тыкдым-тыкдым.

Далі або слів не було, або він їх не знав. Напевне, втратив частину й першого куплету. Проте, доспівавши до кінця, починав спочатку, справді нагадуючи тата Карло з його незмінною шарманкою. Коли я нарешті видряпав фотика з якогось несподіваного закапелка, Наливайко буквально вихопив його в мене з руки.

– Годиться, – кивнув, покрутивши апарат у руках, потім критично оцінив мою обшарпану зовнішність, – за творчого работніка заканаєш. Фотохудожники всі такі.

– Слухай, я фотографувати не годен, – не знаючи, у що Макс хоче мене вписати, я все ж таки виключно з інстинкту самозбереження спробував опиратися.

– І не треба. Просто так – клац, клац, клац! – Журналіст стиснув правицю в кулак і кілька разів ворухнув великим пальцем, імітуючи процес натискання на кнопку фотоапарата. – Знімків із тебе ніхто все одно вимагати не буде. А при вході назвешся Сидоровим чи Товкайлом, як захочеш.

– Перед яким входом?

– На презентуху йдемо, – витримавши коротку паузу, Макс розшифрував: – Презентацію.

– Що презентують?

– Тобі не один хер? Потриндять хвилин сорок, далі – поляна для преси.

– А… нас пропустять?

– Не сци в компот – мене пропустять. Ти фотокор. Тим, хто поляну накриває, головне – аби в залі три десятки журиків сиділо. Бажано хоча б зо дві телекамери. А ти будеш ходити перед ними і клацати. Зараз хоч цифровики пішли, а раніше такі ухарі знаходились – на порожній апарат все знімали. Це називається «американка», січеш? – Наливайко глипнув на годинник. – То як? Рулимо?

Хтозна…

Можливо, тривала відсутність не лише нормальної, а просто людської компанії відіграла в прийнятті рішення вирішальну роль. Мабуть, мій товариш Наливайко таки був непоганим журналістом, раз угадав – компанії наразі потребував не стільки він, стільки я сам. І вперше за час нашого в принципі випадкового і загалом необов'язкового знайомства всередині мене почала зароджуватися впевненість: Наливайко, в принципі, нормальна людина.

Навіть, чого вже там, зовсім непогана.

3

При вході у невеличкий зал, де ще до початку всім не вистачало стільців, мені тицьнули прозору течку з кількома сторінками друкованого на комп'ютері тексту.

До першої сторінки канцелярською скріпкою причепили календарик на наступний рік з кольоровою емблемою невідомої мені фірми. Степлером до іншого папірця причепили візитку з такою ж назвою.

Я спробував зрозуміти хоча б приблизний зміст написаного. Аж раптом помітив, що, окрім мене, цього не намагається зробити жоден з присутніх. Наливайко знав тут багатьох, принаймні кивав комусь чи вітався за руку. Стрімко просвердливши невеличкий гурт біля столу, де стояли пляшки з мінералкою, від схопив одну, неначе вловив золоту рибку, відкоркував і зробив кілька жадібних ковтків просто з горлечка. Після того, задоволений, повернувся до мене, підморгнув.

Коли почалася презентація, стало ясно: чоловіки в добротних костюмах просто переповідають текст, що його отримав кожен присутній. Тож яснішою суть того, що відбувалося, не стала. Принаймні для мене.

Зате я перейнявся надзвичайною важливістю впровадження нових будівельних програм, втілення яких у життя призведе до створення єдиного бізнесового обличчя історичному центру Києва. Тобто замість розрізнених невеличких торгівельних точок виросте один єдиний торгі-вельний комплекс і офісний центр. Хрещатик при цьому накриють скляним куполом від Бессарабки до Європейської площі включно. Кілька разів клацнувши для порядку фотоапаратом, я занудьгував. Та Наливайко мав рацію – довго все це не тягнулося. За сорок хвилин присутніх запросили до сусідньої кімнати для спілкування в неформальній обстановці.

– Не клацай таблом у великій родині, – виринув він біля мене і, немов дитину, потягнув за руку в гостинно прочинені двері. Ми зайшли одними з перших, тому, коли Макс отетеріло пригальмував, загальний рух трошки застопорився.

– Чого ти?

– От, блядь, жлоби…

Усе ж таки в мого бувалого в бувальцях поводиря вистачило вишколу в останній момент не матюкнутися обурено на весь голос, тому фраза прозвучала як констатація прикрого факту. Ззаду нас активніше підштовхнули, ми опинилися біля самісінького столу, і я зрозумів Наливайкову реакцію.

На столі стояли в рядок пластмасові стаканчики, наповнені трохи більше ніж на половину шампанським, і кілька розкритих коробок цукерок. Між ними для чогось розклали стосики рожевих паперових серветок. З переліку, яким по дорозі нагнітав інтригу Макс, не виявилося нічого: ані горілки, ані коньяку, ані бутербродів з ікрою. Тим часом нас оточили інші журналісти, спритні руки хапали «келихи», дехто цупив два відразу.

Спіймавши за лікоть якогось невисокого лисуватого чоловіка, Наливайко люто засичав на нього:

– Льоня, твою дівізію, хто казав «водяра, водяра»…

– Ой, не виступай, – вочевидь, низенького Льоню стіл також ображав. – Я хіба знав? Мені втирали – контора солідна, поляну організує, як треба, – спорожнивши двома ковтками впольований стаканчик, він зиркнув на стіл у пошуках другої порції.

Тут я помітив: ми з Наливайком стоїмо з порожніми руками. Проте шампанське зникло швидше, ніж ця думка нарешті осяяла мою голову. Цукерки ще лишалися, їх підсовували до себе жінки з сумочками через плече. Тим часом хтось уже про щось говорив, інші мусили сприймати це як тост. Та Макса із Льонею, як і переважну більшість гостей, тости за процвітання та успіхи без обіцяної поляни однозначно дратували.

– Ну? – мій знайомий запитально подивився на низенького.

– Що «ну»? Є варіант, – Льоня крадькома роззирнувся. – Своїм ходом, правда, тягнутися треба… За півтори години презентуха з приводу нового екологічно чистого трамвайного маршруту через увесь Київ. Трамвай майбутнього називається чи щось таке. Там транспортники, не якась мутотень. Контора ніби солідна…

– Ми вже, Льончику, прийшли в одну солідну контору, – Наливайко докірливо кивнув на остаточно спустошений стіл. – Витратили час. Ти знаєш, скільки тепер коштує робоча година нормального пишучого журналіста-стрінгера?

– Там облому не буде, зуб даю, – для переконливості лисуватий торкнувся нігтем великого пальця до верхнього різця. – На минулому тижні вони вагони презентували, які будуть по тому маршруту майбутнього їздити. Фішка в національному виробнику. Не закуповують, а самі роблять. Переобладнали покинуту картонажну фабрику. Теж презентуха була місяців два тому, – Льоня задоволено примружив очі, нагадавши мені чомусь ситого кота, котрому чухають за вухом. – Ох, дали жизні там, старий, ох, дали… Цирк зажигает огні… Мене хтось через чорний хід виносив. Свої або охорона…

Приємні спогади колеги почали виводити Наливайка з рівноваги. Іноді я його таким бачив.

– Чого тоді стоїмо? Ти взагалі за цей довбаний фуршет, – він показав на стіл, з якого тим часом розтягнули навіть серветки, – нам з колегою попав. Скажеш, не так?

– Не скажу, – лисуватий примружив на мить очі, про щось думаючи, ляснув Макса по плечу. – Погнали наші гороцьких!

На час, поки ми йшли до найближчого місця приземлення, Наливайко завів свою шарманку, повторюючи в такт крокам:

В каморке папы Карло у камина
Валялся ночью пьяный Буратино.
Потом пришла, та-там, та-там, Мальвина,
И началось тыкдым-тыкдым-тыкдым.

Уже коли приземлилися в забігайлівці, я нарешті офіційно познайомився з Льонею, простягнувши руку й назвавши себе. Той знизав плечима (для чого, мовляв, йому знати, як мене звуть), але простягнуту руку ледь стиснув. Далі винуватець, котрий збив нас з пантелику, почав замазувати, точніше, заливати провину. У розмову я не встрявав, навіть не слухав їх. Медитативно сьорбав коньяк і жував бутерброд з ковбасою. Перед тим, як вирушати на нову, за словами Наливайка, точку, він послав колегу ще раз до бару. Годинник показував половину другої дня.

Виявилося, що на презентацію теоретичної розробки нового трамвайного маршруту збіглася майже вся та сама публіка, яку я щойно бачив. Правда, приміщення тут надали більше, тому й народу збіглося відповідно. Дехто з ранкових знайомих навіть впізнавав мене, киваючи, мов старому другові.

Цього разу на мене поширили кольоровий буклет із фотографіями, де розповідалася історія становлення транспортного підприємства. На додачу видали невеличкий проспектик парфумерного магазину і якусь безбарвну рекламу нового мастила з переліком магазинів по всій території України, де можна його купити. Як у автора рекламних текстів зі стажем, мені захотілося переписати коли не все, то половину. Проте це бажання зникло, щойно всіх запросили для неформального спілкування.

Тут нам із Наливайком не пощастило: ми опинилися якраз усередині натовпу. Нас занесли до заводської їдальні саме тоді, коли столи щільно оточили спритніші. Макс крутив головою, шукаючи Льоню, і голосно бурчав:

– От же скот, ну скот поганий, ну абориген заводський, мать його нехай!

– Можемо взяти оці спини штурмом, – після випитого вдень коньяку мене пробило на відважні вчинки.

– Совість замучить, – це Наливайко промовив без жодної іронії. – Дивись, тут он скільки таких, хто лізе без мила. Гідність мати треба. І совість.

У Льончика її зроду не водилося, на її місці…

– Диви, махає! – я помітив знайому лисину через шестеро людей від нас.

Льоня таки дійсно спробував зайняти нам місце. Навіть мужньо тримав почату пляшку не дуже дорогої горілки. Але печені «кошики», наповнені салатом, бутерброди з ковбасою і викладена на розрізані навпіл варені яйця червона ікра біля нього не втрималися. Нам лишилися порізані лимони, оливки на пластиковій тарілці, така сама тарілочка з рештками оселедця – її Льоня буквально вирвав із чиїхось рук. Я теж вирішив зробити внесок: підсунув ближче до нашого гурту пластикову пляшку лимонаду. Наливайко дедалі більше похмурнів, і коли ми таки допили пляшку, закушуючи лимонами та оливками, інтерес до Льончика як до колеги і частково як до людини поступово зникав.

– Що робимо? – я намагався поводитися скромно та делікатно, бо десь відчував: сьогодні творчу натуру свого товариша Наливайка чимось глибоко образили.

– А що робимо? – Макс навіть бентежив своєю понурістю. – Нічого не робимо. Пий, гуляй, веселися, отак! Бач, як тут весело, блін!

– Слухай, Максе, – Льоня починав заводитися за прикладом колеги. – Я або чогось не зрозумів, або…

– Нормально. З тобою, Льоня, у нас завжди нормально. Чудесно! Колосально! Грандіозно! Поляна на поляні з тобою!

– Скажи, а ти чого сюди прийшов? – лисуватий упер кулаки в боки. – Ти взагалі чого завжди отак ходиш? І постійно морда в нього невдоволена…

– Значить, Льоня, я зараз не хочу починати, хто куди для чого ходить, да, – Наливайко перейшов на скоромовку. – Просто є журналюги, котрі пашуть, як тато Карло, і їхню роботу помічають, блін, частіше, ніж їх самих. А є такі, хто кругом крутиться, світить табличкою, – він обвів рукою своє обличчя, – і, крім табла наглого, нічим похвалитися не можуть.

– Ти про кого?

– Ні про кого. Одних, розумієш, виносять з чорного ходу, а інші самі йдуть. Ноги в них для цього виросли. Руки – для писання. Голова – для думання, а не для того, аби горілку в неї наливати. В голову, я маю на увазі.

Стало ясно – час іти звідси. Хто з колег усвідомив це раніше, не знаю. Лисий Льоня, можливо, і хотів щось сказати, та Наливайко розвернувся і рішуче посунув до виходу. Утримавшись від коментарів, лисий теж повернувся й зник у натовпі знайомих. Мені нічого не лишалося, як далі триматися Наливайка.

4

Наздогнав я його аж на виході.

Максові щось торочив на ходу патлатий бородань непевного віку в розстебнутій камуфляжній куртці. Під нею я помітив сорочку, верхні ґудзики якої також були розстебнуті, виставляючи напоказ смуги тільника.

– Це – Шурик, – кивнув на співрозмовника Наливайко. – Краще перо Києва. Хоче нас пригостити. Потягнеш двох, Шурику?

– Хоч усю цю довбану халяву, – камуфляжний обвів рукою натовп, від мого ока не уникнуло, що рука ця нездорово тремтить. – Марімани так не роблять. Ходімо, пацани.

Годинник показував за чверть четверту. В листопаді о такій порі вже сутеніє. На околиці, куди ми заїхали якоюсь маршруткою, я чомусь ніколи не був раніше, тож зовсім не уявляв, який куди звідси йде транспорт. Презентована трамвайна колія сюди ще не дотягнулася, хоча рейки я десь у кутках цехів помітив. Наливайко чомусь цілком поклався на «марімана» Шурика, ми заштовхалися в перший-ліпший транспорт і їхали довго, все щільніше вгрузаючи в сірі та вогкі листопадові сутінки.

Думалося, їдемо на край світу, та кінцевою цього дивного маршруту виявилася чомусь Контрактова площа. Уздрівши «народний» шинок-розливайку, ми, не змовляючись, пішли туди. Щойно замовили, бородатий «маріман» очікувально подивився на нас.

– Щось не так? – на диво ввічливо поцікавив ся Макс.

– У мене тільки на метро, – в голосі Шурика звучала неприхована гордість. – Зараз ти скажеш, Наливайку, аби я валив звідси до поганої мами. Давай, кажи, принижуй. Марімани все від вас витерплять. Нас шторми не брали, коли ми вмирали…

– Хлопці, назад виливать? – поцікавилася втомлена барменка.

Тепер на мене дивилися дві пари очей. Рука сама полізла по залишки грошей.

Заплативши, я підхопив свій стаканчик і відійшов у куток. Раптом закортіло додому, в чотири обшарпаних, але рідних стіни. Захотілося спокою, миру і самотності. Натомість за моєю спиною назрівав конфлікт. Біля шинкваса спочатку загув хор обурених чоловічих голосів, до них долучився неприємний голос барменки, і нарешті через всю територію до мене гукнув Макс:

– Ти скільки давав?

Я так само голосно назвав суму. Децибели в районі черги збільшилися, скандал, певне, досягнув свого апогею і нарешті захлинувся. До мене в куток підійшли розлючений Макс і збентежений Шурик. Кожен тримав у руці свій стаканчик з горілкою.

– Проблеми? – мені направду було зовсім байдуже, та мовчати якось не випадало.

– Цей мудило, – Макс кивнув на «марімана», – завівся з тіткою за здачу.

– Яку здачу? – тепер я чогось не розумів.

– З твоїх бабок здачу, ясно? Почав виступати, ніби тітка здачу собі приникала.

– Я всю забрав, – моя рука навіть шуснула по гаманець, аби довести кращому перу Києва його помилку.

– Ну так би і сказала, а то обзивається, – найбільш щиро обуреним виявився Шурик. – Чуєш, вона каже: «Підарас горбатий!» Нє, пацани, я що, горбатий? – він розправив плечі, потім змовницьки нахилився до нас. – Та хотів її трошки розвести. На понт узяти. Вони ж такі, знаєте, самі тут піддаті постійно. В таких місцях, хе-хе. Пара копійок іноді вигорає… Не завжди пам'ятають, що кому додають, доливають, недоливають…

– Вали звідси до поганої мами, – Наливайко чітко промовив не лише кожне слово – кожну літеру посмакував.

– Перевівся ти, Максе, – горілку бородатий «маріман» перехилив одним звичним ковтком, пожбурив порожній стаканчик у коробку для сміття, повну такого самого посуду, промахнувся. – Скурвився.

Блазнювато віддавши честь, він посунув до метро. Вже на ходу розвернувся і показав нам обом fuck. Мій товариш Наливайко покрутив пальцем біля скроні, теж випив, але своїм стаканчиком у смітник влучив. А тоді промовив, ні до кого не звертаючись, з певною дещицею захоплення:

– Ти диви, яка ж скотина… Таки випив на халяву. Ось талант… глиба… бляха…

– Дорогою додому іншої теми, крім Шурика, в нього не виникало. Його просто несло, фрази лилися з нього, немов вода з водостоку під час зливи.

– Це ж мурло останнє, щоб ти знав. Ніколи людиною не був.

– Так уже й ніколи…

– Колись, кажуть, був, – охоче погодився Наливайко. – Та тепер спився геть. «Краще перо», «краще перо»! В сраці краще перо! Постійно перебивається на шармак, тільки пожалієш його, придурка, сам же винним залишишся. Обіллє помиями за милу душу!

– Чого ж повівся? Коли знаєш, що за птах…

– Морський птах! Баклан, блін! Розумієш, – Макс заговорив проникливим тоном. – От вірю я в людей, вірю. Підходить, каже: «Читаю тебе, чувак, читаю. Отримав ось, хочу пригостити». Де отримав, хто йому заплатить? Мені б, правда, подумати – ні, взяв і повірив. А раптом? Ну скажи, могло таке статися: раптом упали на людину гроші? І зауваж – своє він таки випив! Козоріз нещасний…

– Чому – козоріз?

– Бо прізвище таке в нього… Бачив марімана? Тільник той до тулуба вже присох, він у ньому, мабуть, і миється.

– Гадаєш, він миється?

– Мусить для підтримки іміджу. Який моряк без води? Коли вірити, справді морячок. На підводному човні, каже, служив. Ніби взагалі на атомному, човен «Стерегущий», секретна база на морі Лаптєвих. Про неї, каже, навіть не все КДБ знало.

– Думаєш, свистить?

– Нічого я не думаю. Все може бути. В усякому разі дах у нього точно поплив, а не поїхав, я у нормальних сухопутних.

Дорогою назад після всіх нинішніх пригод ми майже не говорили. Хіба товариш мій час від часу підбадьорював себе традиційним:

В каморке папы Карло у камина
Валялся ночью пьяный Буратино.
Потом пришла, та-там, та-там, Мальвина,
И началось тыкдым-тыкдым-тыкдым.

Ночувати Наливайко, як і слід було чекати, лишився в мене. Дотримуючись законів гостинності, я спав на підлозі. Мені снилися шоколадні цукерки у формі риб, що плавали в скляних трилітрових слоїках з написом «Советское шампанское».

5

На ранок незваний гість довго тримав голову під холодним струменем води, потім абияк витер волосся і кволим голосом попросив чаю.

Крім заварки, в мене вдома не виявилося дійсно нічого. До планів учорашнього дня входило таки виповзти до магазину, аби не лежати добу в одній позі, і трохи провітритися. Це був мій особистий рецепт виходу з кризи, в тому числі алкогольної. Та єдиний, хоча й доволі сумнівний щодо позитивності наслідок вчорашніх мандрів – повна відсутність апетиту.

Мій товариш Наливайко, посьорбавши чайку без цукру, заварив собі ще й після цього помітно пожвавився.

– Що там у нас на годиннику?

– Скоро десята. Ранку, – для чогось уточнив я очевидне.

– Ага… Так… – обхопивши чашку долонями, Макс напружено думав, навіть примружив очі.

Нарешті змучений вчорашніми стресами тхорячий писок засяяв. Він глянув на мене так, що я зрозумів, який саме вираз мало обличчя Ньютона, коли спочатку йому на маківку гепнулося яблуко, а потім придумався закон всесвітнього тяжіння.

– Все, старий, підемо в гості до письменника. З письменниками спілкувався колись?

Я хотів дати однозначно заперечливу відповідь те, що я писав, задовольняло рекламщиків, та навряд чи могло стати авансом літературі. Та вранішній настрій після вчорашнього несподівано спонукав до об'єктивності.

Мені чомусь здалося, що кожен в душі – письменник.

Секретарка мого нинішнього шефа, наприклад, розлучилася з першим чоловіком тільки через спроможність другого знайти гроші на видання її поетичної збірки «Клен опада». А приятель мого батька, голова колгоспу на Сумщині, написав цілу книжку «Спогади про моїх односельців». Як у першому, так і другому випадках сорокадвохрічна жінка і дядько, який постарався, аби книжка спогадів вийшла на його сімдесятирічний ювілей, на письменників у моєму розумінні схожі не були. Але раз люди спромоглися щось та написати, то, значить, письменниками вони справді є. Отже, в мене формально є знайомі письменники.

– То що? – запитав дипломатично, уникаючи прямої відповіді.

– Є один кадр. Збирайся, по дорозі розповім. Тільки додому до мене заскочимо… Хоча – ні, блін! – Наливайко радісно ляснув себе долонею по лобі, схопив свою сумку, витяг з неї пухкеньку течку, з неї видобув газету. – О! Тут я про нього згадав у статейці. Я, крім усього, ще книжкові огляди роблю. За бабло, ясно… Коротше, легенда така: йдемо віддавати йому газетку. Кудись викличемо. А взагалі краще – до нього додому, закусь якась точно знайдеться. Січеш?

Отепер я чесно похитав головою.

– Ти будеш прихильником.

– Чиїм?

– Його. Палким фанатом. Ти його вірші читав, а останню прозову книжку ніде знайти не можеш. Тому прийшов купити.

– Купити?

– Не стрьомайся, він сам подарує. Аби тільки одну, у нього власних книжок повний куток. Головне – на бухло розкрутимо. Йому завжди приємно, коли хтось каже, що книжку прочитав. Коли чесно, – Наливайко підморгнув, – таких, хто дійсно його прочитав, може, з десяток набереться. Ну, хай п'ять десятків, коли родичів рахувати. Ага, ще студенти, він же викладає на філфаці. Без знання студиками хоча б одного свого стішка, не кажучи вже про прозу, на яку не так давно перейшов, до іспитів і заліків, кажуть, не допускає.

– Прямо так, не допускає? Це законно хіба?

– Забув, де живемо, старий? Гаразд, скажемо так: у тих, хто не знайомий з творчістю викладача, неприємності можуть бути. Неофіційна політика, хе-хе. Значить, додаємо ще нехай сотню читачів… Ну його в баню! – Наливайко махнув рукою. – Головне, що в нього сьогодні вільний день, пар немає. Просто скажи: читав і ще хочеш. Далі мовчи собі. Похмелимося і підемо по справах, бо з ним балакати довго, знаєш, не в кайф. Заносить, вірші почне читати чи про літературу заведе.

Офіційно, для шефа і співробітників, я ще вважався хворим. Лишатися вдома, коли нервова система перебуває у прикордонному стані, не хотілося. Тим більше п'ятниця нині…

Письменник виявився саме таким, як я уявляв собі людей його роду занять. Тобто зовсім не схожий на письменника, як його собі уявляють люди, жодним боком не причетні до кола творчої інтелігенції.

Виглядав він зовсім не класиком з портрета в шкільному підручнику, хоча теж доволі солідно. Років під сорок, окуляри, черевце і вуса логічно доповнювали портрет інтелектуала. Прану джинсову сорочку він заправляв у спортивні штани з лампасами, але, поки ми роздягалися, витягнув її з штанів, п'ятірнею зробив на скуйовдженій голові одному йому зрозумілий порядок.

Як і прогнозував Макс, письменник запросив нас відразу проходити на кухню, де стійко зберігалися суміші кислого та горілого запахів. До цієї суміші додавалися аромати, котрі йшли від відра зі сміттям, притуленого біля плити. Господар недбало накрив відро картонкою.

– Значить, Васильовичу, оце я про тебе тут накатав, – Наливайко передав йому газету, згорнуту на потрібній сторінці. – Малувато, правда, я більше давав, редактор коротнув.

– Ага, ага, їм усім так українська культура треба, як мені оце плясать, – письменник перебіг очима невеличку заміточку, задоволено гмукнув, перечитав ще раз. – Ну, придурка цього міг би не згадувати, хоча чорт із ним. Бог йому суддя. Знаєш, що він про Толіка написав? Народився новий Антонич! По-перше, Антонич у нас один, це є раз, – він загнув товстого пальця. – По-друге, Толік є не Антонич, а є Рільке мінімум, – загнувся другий палець. – І головне: віршів Толік уже два роки як не пише! Бо за віком пора переходити на серйозну прозу. Коли пишуть – новий Антонич! Ось тобі три! – тепер письменник махав перед нашими обличчями трьома розчепіреними сосископодібними пальцями. – Так наші писаки стежать за нашою літературою, так вони її читають! Толік пообіцяв з тим цапом більше не вітатися. В тебе, Максиме, ще одна така газетка є? До Львова відішлю, там про мене відгуки збирають. Будуть книжку видавати. За європейським принципом: фото письменника і виписки з газет про його творчість. Отак. Вчимося потроху. Може, вона в Інтернеті є?

– Нема в них сайту. Знайду тобі газетку, знайду, не переживай. Паперова, сам знаєш, солідніше.

– Я завжди це казав, любі друзі! Жоден Інтернет – він бездушний! Лише паперова книжка, панове, лише паперова!

– До речі, про книжку, – Наливайко почав наступ. – Ось людина, – кивок на мене, – не може ніяк твій новий роман прочитати. Нема ніде.

– На Петрівці продається, – крізь скельця окулярів на мене дивилися повні щирого докору очі. – Хто хоче – купить. Вже скоро рік як продається.

– Нема! – видушив із себе я, перш ніж знітитися остаточно.

– Як нема?

– Отак нема! – перехопив ініціативу журналіст. – Думаєш, ми не ходили?

– Ага-а-а, – письменник потер руки. – Значить, Шевель, мудило, продав, а мені нічого не каже. Я ж йому своїх авторських на реалізацію дав.

– Ти хіба не контролюєш процес?

– Я письменник! – Васильович гордо випнув груди. – Автор, ясно? Моя справа – писати, їхня – видавати, а тих – продавати! Видавець повинен до мене бігти так само, як продавець! Пора вчитися потрохи, як у Європі роблять цивілізовані люди! З Шевелем я ще розберуся, точно розберуся. Зараз, шановний, я вам книжку підпишу.

Господар втік до кімнати і повернувся з книжкою в м'якій палітурці. На підвіконні знайшов ручку, перепитав, як мене звати, наморщив лоба і почав писати на титульній сторінці. Коли вручав, ми обидва підвелися, Наливайко зааплодував, потім по-хазяйськи зазирнув у холодильник.

– Давай, давай, – заохотив письменник, знову щез із кухні і повернувся з пластмасовою пляшкою з-під «кока-коли». – Оце родичі привезли. Натурпродукт. Уживаєте?

– Ми, Васильовичу, все вживаємо. Сало різати?

– Ми хіба не козаки? Чекай, треба Яркові дзенькнути.

Не відомого мені Ярка не виявилося ніде, і ми, примостившись за столом, випили спочатку за знайомство, потім – за літературу, потім – третій гусарський.

Далі говорив більше господар. Мій товариш Наливайко про щось із ним сперечався. Мені нічого не лишалося, як підрізати хліба.

Час минав непомітно.

Десь під обід озвався той самий Ярко, якого шукав Васильович, але приїхати погодився лише за дві години. Наш господар сказав, що в такому разі краще йому взагалі не приїздити більше ніколи, перервав розмову, потім узагалі вимкнув телефон.

Вимкнути Наливайка вийшло не так легко. Тобто він час від часу сам виходив з необов'язкової розмови, ніби переставав існувати. Та потім несподівано включався зі своїм речитативом:

В каморке папы Карло у камина
Валялся ночью пьяный Буратино.
Потом пришла, та-там, та-там, Мальвина,
И началось тыкдым-тыкдым-тыкдым.

Так було щоразу, коли наливали ще по одній…

…Прокинувся я ранком наступного дня на своїй канапі поруч із Наливайком. Спали ми в одязі, накрилися куртками. Спочатку я довго не міг його добудитися, а коли це вдалося, він довго не міг уторопати, де він, який день і яка година. І нарешті розповів, чим, на його думку, все вчора закінчилося.

Виявляється, невідомий мені Ярко таки приїхав. Привіз ще одну пляшку. А коли я, – о Господи! – сказав, що читав і його книжки, він швиденько змотався додому на таксі туди й назад, аби привезти мені ще й свою збірку філософської прози. Потім ми ще співали. Тоді дружина його прийшла.

– Проблеми були?

– Ти що? – Макс покрутив пальцем біля скроні. – Вона в своєму Васильовичу душі не чує. Не кожен день шанувальники таланту чоловіка приходять. До Ярка вона взагалі звикла, він там спати і лишився. О-ох! – Макс застогнав. – Куди сьогодні підемо? Чи перепочинемо? Бо натомився я за цей тиждень собачий, бач, робити скільки…

6

Супроводжувати свого товариша Наливайка на різні подібні зустрічі поступово стало моєю звичкою.

Макс зникав на кілька днів, міг не озиватися тижнями, але зрештою виникав на обрії, і починалися ходіння по презентаціях. До творчих людей заходили не так часто, в основному зустрічали їх у центрі, і Наливайко, пускаючи в хід мене як важку артилерію, тобто потенційного прихильника, критика чи взагалі видавця та перекладача, розкручував тих, кого називав митцями, принаймні на каву з коньяком.

Після Нового року публіка, що тинялася з презентухи на презентуху, остаточно визнала мене за свого.

Гурт цих достойних людей так і лишався незмінним. Причому, як я дізнався, лише половина з них дійсно працювала в засобах масової інформації. А проте мене впізнавали, зі мною віталися, навіть знаходилися спільні теми для розмов. І, що мені подобалося найбільше, ніхто жодного разу не поцікавився не лише де я працюю, а навіть яке моє прізвище.

А на двадцять третє лютого, колишній День Радянської Армії, я отримав несподіваний подарунок. Повернулася дружина і з порога почала плакатися: її кавказький бізнесмен з трикімнатною квартирою виявився причетним до торгівлі наркотиками, а квартиру знімав. Кілька днів тому він зник, її як співмешканку три доби тримали в камері, речі залишилися в квартирі, справжні її власники бандитську коханку на поріг не пускають.

Отже, родина знову поєдналася. А дитину моя дружина, виявляється, чекає таки від мене. І те, що вона тоді казала, краще забути, бо була зла та накручена…

Найбільш цікавим у всій цій історії виявився факт, що різні знайомі моєї тепер вже не колишньої дружини багато разів за той час, поки ми жили окремо, бачили мою персону на солідних, за їхніми висловами, тусовках. Або в компаніях інтелігентних, за їхнім визначенням, людей. Особливо часто згадувався при цьому мій товариш Наливайко, що діяло на мене, мов лампочка на собаку Павлова, і я не стримувався – видавав:

В каморке папы Карло у камина
Валялся ночью пьяный Буратино.
Потом пришла, та-там, та-там, Мальвина,
И началось тыкдым-тыкдым-тыкдым.

Моє входження в такі кола підняло мій чоловічий рейтинг і соціальний статус в очах дружини. Вона навіть перестала обзивати мене алкоголіком і просити хоча б закодуватися на три роки.

Аякже.

Чоловік у люди вибивається. Яке там кодування…


Міла Іванцова
Нічний потяг

Нічний потяг рушив, і я зрозуміла, що в купе нас їде лише двоє. Жінка, приблизно сорока років, з розкішним кучерявим, ледь рудуватим волоссям сиділа навпроти, копирсаючись у сумочці.

«Фарбована, але, певне, не заради зміни кольору, мабуть, сивину ховає, а колір власний, – подумалось мені, – але ж яка шевелюра!»

Проте думка ця пролетіла миттєво, майже автоматично, і зникла, а решта невпинних у жіночій голові думок та напівдумок не квапились мене турбувати – певне, їх пригальмовував тупий головний біль.

Зазирнула провідниця. Забрала квитки. Запропонувала чаю. Ми з сусідкою погодилися. Я сиділа і дивилась у віконце потяга, що саме покинув межі висотної міської забудови і вирвався у нічний простір. У чорному небі то підстрибував, то похитувався нахабно-повний місяць. Чи то від місяця уповні, чи від нестабільної погоди на межі зими та весни мені стискало голову, але я все сподівалася, що відпустить, і не ковтала пігулок.

Дзенькнула підсклянниками провідниця, і в купе запахло чаєм мого дитинства, хоча його давно не заварюють із пресованих чорних плиток, як раніше, а кидають у склянки пакетики на нитці. Я занурила руку в сумку і витягла шоколадний батончик та дві мандаринки. Поклала їх на серветку між нашими склянками. Вдруге пірнувши в нутрощі дорожньої сумки, рука намацала і витягла мою невеличку, грамів на сто п'ятдесят, металеву фляжку з коньяком, що його завжди набирала в дорогу, як ліки – чи то від головного болю, чи від можливої застуди, чи від гіпотетично імовірного отруєння. Хай краще буде під рукою, так мене колись навчив знайомий лікар-анестезіолог, порадивши хороший коньяк майже як панацею від усіх хвороб. Зважаючи на те, що міцні напої мені не дуже до смаку, він же й уточнив: «Не можеш пити так – вливай потроху в чай!» Ось і згадалася стара порада.

Вловивши на собі здивований погляд попутниці, я хитнула в руці фляжку, а та кумедно булькнула.

– Голову здавило, мов обручем. Мабуть, треба вжити заходів та лягати спати, – пояснила я попутниці, відкручуючи металеву кришечку. – Пропоную і вам, можна налити в чай, або, як маєте якийсь посуд, наллю у нього. Вип'ємо по тридцять грамів та й спатимемо міцно в жіночому товаристві.

Сусідка несподівано напружилась, знітилася, тріпнула пишним волоссям, а потім зробила

193 Нічний потяг

рішучий жест руками, утворивши перехрещеними перед собою долонями літеру «X».

– Ні. Дякую. Я не в темі! – досить рішуче відповіла вона.

Моя рука із фляжкою на мить зависла в повітрі, я глянула їй в очі, зрозумівши, що пані, без сумніву, мала причини для такої відповіді. Може, нездорова, а може…

Я все ж таки хлюпнула собі в склянку трохи рекомендованого «медикаменту», закрутила фляжку і відправила її в глибини сумки. Розламала навпіл шоколадний батончик.

– То хоч мандаринку та цукерку беріть, складіть мені компанію!

Жінка кивнула і дістала зі своєї сумки пачку печива.

– Гуляймо! – посміхнулась вона і приєднала свій внесок до нашої трапези.

Я гріла руки об підсклянник, присьорбуючи гарячий солодкий чай, присмачений коньяком, і позирала, як сусідка жує печиво та закушує його скибочками мандарина. Голову все ще не відпускало, і не було сил заводити розмови «для годиться», але попутниця раптом заговорила сама.

– Ви не зважайте! Пийте, як ваша душа бажає. Я знаю, що трохи коньяку знімає спазм, пийте, воно попустить. Якщо нормальний коньяк, то воно й направду помічне – малими дозами. Від хвороб тілесних. Просто в мене «поганий анамнез». Я колись узялася лікувати алкоголем хворобу душевну…

Я звела брови, усвідомлюючи, що ця на вигляд цілком нормальна охайна жінка приємної зовнішності, напевне, мала серйозні проблеми і вирішила ними поділитися. Що ж, кращого місця годі й шукати – нічні потяги стільки всього чули, що якби могли говорити чи принаймні писати…

– Я вийшла заміж уже після інституту. За фахом мистецтвознавець, вступила до аспірантури і паралельно працювала в одному з музеїв Києва. Чоловік був старшим за мене, з університетським дипломом, аспірант кафедри політекономії. Раптом розвалюється Союз, у суспільстві криза, нікому не потрібні наші дипломи, народ тяжко виживає на базарах, енергійніші носяться з картатими сумками по закордонах. Спочатку везуть до Польщі наші електротовари, посуд, все, що можна було збути там на базарах за більші гроші. Потім пішов процес навпаки – Польща, Емірати, Китай – звідти «човники» тягли все, чого бракувало в нас: джинси, шкіряні куртки, взуття, годинники, відеомагнітофони… Потім, заробивши стартовий капітал, дехто вже переставав їздити сам і вкладав його в бізнес – чи то тримав кілька власних «точок» на тих самих базарах, чи винахідливими українськими мізками намацував інші способи примножувати перші накопичені гроші… Нас теж це не оминуло. Чоловік був з іншого міста і вже мав, на відміну від мене, певний досвід виживання. Я ж прожила свою радянсько-київську юність у звичайній родині, при нормальних батьках і горя не знала.

Жінка замовкла і втупила погляд у темне завіконня, де інколи пролітали вогники. Я нечутно ковтнула чаю і зітхнула, пригадавши й себе в ті часи. Дякувати Богу, базари нас оминули, але мені теж було що згадати… Сьогодні вже навіть не вірилося, що ми тоді ТАК жили. Все ж таки природа вмонтувала в людину якусь захисну функцію, яка дає можливість, наприклад, жінці згодом забувати нестерпний біль під час народження дитини, а поколінню, на долю якого випали певні випробування, непомітно стирає у спогадах гостроту та трагізм пережитих ситуацій. Певне, щоб не вимер людський рід, щоб продовжувалося життя.

– Як ваше ім'я? – несподівано навіть для себе спитала я.

– Ярина, – ніби прокинулася жінка.

– Я – Вікторія. Слухаю вас. І чай беріть, бо захолоне.

Жінка теж зробила кілька ковтків чаю, відкусила печиво, зітхнула і знову заговорила.

– Чоловік спромігся до зароблених нами напозичати ще грошей і розпочав спільний бізнес із Німеччиною. Певне, зумів застосувати на практиці свої теоретичні знання з політекономії, адже вона саме і вивчала закони, які управляють виробничими стосунками. Він часто їздив у відрядження, а я нещодавно народила доньку, то ми чекали на нього вдома… Але щоразу його розповіді про закордонне життя ставали яскравішими, а зрештою прозвучала рішуча пропозиція обміркувати «шляхи відступу». Я насторожилася, навіть злякалася. Адже й на думці не мала покинути все – батьків, друзів, рідне місто, як би то не було важко.

Жінка сьорбнула чаю і знову втупилася в завіконня. Я мовчки доїла мандаринку і, не витримавши, спитала:

– І ви відмовилися?

– Ні, – знову зітхнула вона, – ми за допомогою його спритних друзів прокрутили схему від'їзду по єврейській лінії і таки виїхали. Звісно, то швидко казати. Направду ж від ідеї до втілення минуло чимало часу. Він зумів мене переконати, але то був швидше вимушений захід, ніж реалізація бажання, про мрію взагалі не йшлося. Я бачила, що він не відступиться. Мені дорога була родина. Безглуздо було сиротити дитину, адже батько з усіх сил намагався забезпечити її майбутнє…

Ми виїхали. Чоловік продовжував свій бізнес, залишив в Україні кілька «точок», які отримували з Німеччини та реалізовували тут різні товари, і керував уже звідти. Донька підростала. Ми опинилися в іншому світі, іншому вимірі, на матеріальному рівні, не порівняному з тим, що залишили. Але… Але я там просто вмирала… Пропадала, як рибка що здуру вистрибнула з акваріуму. Як висмикнута із землі рослина. Це не художні порівняння, я просто не знаю, з чим іще це можна було зрівняти. Я ледве втримувалася від панічного стану, усвідомлюючи, що перекреслила все своє попереднє майже тридцятирічне життя, і вороття до нього не буде. Чоловік спершу не дуже переймався цим, бо почувався, як риба в річці, вибудовував нові комерційні ідеї, примножував капітал, одне слово – «крутився», свідомий того, що дружина й донька ситі. А мені щоночі снився дім. Наш старий двір. Його мешканці. У снах я ходила рідним районом, мов душа померлої людини, яка не знайшла спокою. А вдень блукала, мов зомбі, по квартирі чи виходила з донькою на вулицю і пливла, як мара, не розрізняючи облич, контролювала лише дитячу долоньку в своїй руці, найдорожче, що в мене лишилося.

Коли я втрапила в лікарню з нервовим зривом, лікарі призначили купу медикаментів від депресії і порадили чоловіку звозити мене додому. Поговоривши з лікарем і психологом, чоловік усвідомив, що мій стан дійсно серйозний і що це не капризи невдячної жінки, які його дратували.

– І тоді ви почали лікуватися алкоголем? – не втрималася я.

– Ні… То тільки преамбула. Не буду переказувати всієї історії, але… Через три роки ми таки повернулися в Київ. Може, цього б ніколи і не сталося, але на додачу в чоловіка не залагодилося з бізнесом, не всі його оборудки були «зрозумілими» для німців, і він згодився відступити. Купили квартиру в зеленому, хоч і не центральному районі столиці. Донька пішла до школи. Я ожила і гасала щаслива між батьками, доньчиною школою, музичною школою, ізостудією та заняттями спортом. Чоловік з головою пішов у бізнес, гроші прибували й тут, але інколи під гарячу руку, коли траплялися неприємності, все ж дорікав мені, що витягла його з Європи назад у цей дурдом… Донька підросла, вже не так потребувала моєї постійної уваги, і я визвалася допомагати чоловікові в роботі. Він саме відкривав невеличкий магазинчик одягу, імпортованого з Німеччини. Тоді ще було не так багато контактів, як наслідок – і точок, що торгували дійсно якісним імпортом, а не турецько-китайсько-місцевими підробками. От я його й очолила. Обживала, оздоблювала, вицяцьковувала, приваблювала клієнтів, хотіла зробити все на європейський манер, щоб і наші люди звикали до гідного сервісу, до хороших товарів, щоб могли навіть замовити у нас за каталогом з Німеччини, що забажали… Були у мене в підпорядкуванні дві продавчині, прибиральниця, був ще майстер на всі руки Петрович, який жив неподалік, ми тримали його на півставки – лагодити електрику, сантехніку, кріпити стелажі, відкидати сніг від дверей крамнички… Все наче йшло добре, я раділа, що знайшла собі нову реалізацію, заробляла якісь гроші, чоловік теж крутився, адже імпорт одягу – то була лишень частина його бізнесу. Батьки тішилися і тихо хрестилися, що ми повернулись і більше нікуди не збираємося, що живемо в достатку і при цікавому ділі, що онука забезпечена всім необхідним – добре вчиться, знає мови, має свої амбіції щодо майбутнього…


Відкрилися двері купе, і провідниця попросила дозволу забрати порожні склянки. Ми з Яриною синхронно допили по два ковтки захололого вже чаю і простягнули їй посуд. Я раптом усвідомила, що мала доза коньяку таки подіяла, і біль відпустив мою голову. Також промайнула думка, що розповідь сусідки по купе виглядає дивною для каяття – надто вже довга оповідь про благополучне минуле. Жінка ніби сама проживала його ще раз… Я навіть насторожилася, побоюючись уявити, що ж могло зруйнувати цю ідилію. Уважно подивилась на неї. Певне, в моїх очах вона прочитала питання, зітхнула і продовжила оповідь.

– А потім все обвалилось. Звісно, не одразу. Знаєте, буває еволюція і революція. Крах нашої родини еволюціонував, хоч це й абсурдне твердження. Завантажена то піклуванням про дитину, то новою роботою, я й на думці не мала контролювати, як деякі розумні жінки, де і чим зайнятий мій чоловік. Звикла думати, що всі свої сили він спрямовує на те, щоб родина жила в достатку, багато працює то тут, то за кордоном, в нього постійно якісь «корисні люди», зустрічі, перемовини, ресторани, пригощання й улещування то ментів, то митників, то юристів, – бо бізнес тут і в Німеччині – не одне й те саме. Але ж і він не німець, умів крутитися. Та я не про те. Гроші прибували, самооцінка чоловікова зростала, можливості його так само. Спокус навколо для грошовитого чоловіка ставало дедалі більше…

Ярина подивилася мені в очі прямо і твердо, ніби питаючи: «Ви мене розумієте?» Я знизала плечима і кивнула.

– Отож, – продовжила вона. – І пішло-поїхало… Казино, ресторани, жінки, дівчата, повії, вільне життя, хоч і в шлюбі… Звісно, про все це я дізналася не одразу. Але він уже жив по-іншому, інакше, і стало важко щодня повертатися додому, щось вигадувати, мати якісь обов'язки, окрім забезпечувати матеріально. І от одного дня, повернувшись з Європи, він завів розмову про те, що там дуже поширений «новий вид шлюбу»… Я не зрозуміла натяку і не без інтересу вислухала розповідь про пана Вернера, його компаньйона, який живе окремо від дружини, будучи в шлюбі, підтримує з нею дружні стосунки, але живуть вони нарізно.

Я трохи здивувалася, бо той Вернер був на кілька років старшим за мого чоловіка і виглядав на цілком порядного бюргера, чого це йому раптом заманулося відокремитися від фрау Вернер? Ми ще й пожартували, мовляв, надто смачно вона готує, а він слабохарактерний, тож, щоб лишатися у формі, мусить тримати дистанцію…

Жарти жартами, але невдовзі чоловік знову заговорив про те саме, пригадавши, що в деяких анкетах в Європі навіть є така класифікація громадянського стану, як «подружня пара, що мешкає окремо»…

І так раз за разом, «гомеопатичними дозами», він підводив мене до усвідомлення того, що це можливо, більш того – нормально, і є тому чимало прикладів, суспільство це прийняло як один з видів нормального співіснування…

Одного дня він несподівано повідомив мені, що купив двокімнатну квартиру біля метро, в ній закінчується ремонт і невдовзі він планує туди перебратися. Без мене. Це, мовляв, «нічого не означає», ми, як і раніше, залишаємося родиною, він нас любить і все для нас робить, але так буде краще. Він зможе проводити там частину робочого часу, користуватися однією з кімнат як робочим кабінетом, що у нас вдома неможливо, також в тій квартирі він зможе інколи робити прийоми зарубіжних колег, і це буде економічно набагато вигідніше, ніж водити їх по ресторанах і оплачувати їм готелі… Говорив дуже багато переконливих речей, наводив приклади і надавав докази, а я сиділа на дивані, склавши на колінах руки, дивилася на нього круглими очима і, мабуть, роззявивши рота…

Справа в тому, що попервах я дійсно вірила в усе те, що він мені говорив. Все було логічно, аргументовано, мотивовано, але… Але незрозуміло, як саме житимемо далі ми з донькою. Вона буде їздити до тата в гості, ніби ми розлучені? Тато буде приїздити до нас, немов нічого не сталося? Підкидати нам грошей та «харчовий пайок»? І що сказати батькам? А як буду жити я, дружина, що проживає окремо? Він телефонуватиме мені з питанням, чи не маю бажання сьогодні зайнятися сексом, і коли так, то приїздитиме ввечері на годинку-другу, а потім їхатиме до себе?!

Але тоді я навіть не наважилася поставити всі ці питання. Він аж втомився, півгодини упевнено розповідаючи мені про переваги нового способу життя, який уже обрав і облаштував для себе, не спитавши мене. Мою волю ніби паралізувало, я перестала його чути. Усе зайшло надто далеко. Зрештою, він назвав суму грошей, яку даватиме нам щомісяця на витрати, щоб ми ні в чому не терпіли нестачі.

Жінка порилася в сумочці, дістала люстерко, зазирнула в нього, облизала губи, поправила пасмо волосся. Я помітила, що пальці її тремтіли.

– І ви згодилися? – прошепотіла я, намагаючись уявити себе на її місці.

– А мене ніхто й не питав. Навіть не посварилися. Ми – інтелігентні люди. А я в якусь пору свого життя просто втратила ініціативу, випусти ла кермо зі своїх рук. Вірніше, передала його чоловікові. Я навіть не наважилася спитати, чи не є причиною цього рішення інша жінка. Моя підсвідомість не підсунула тоді мені навіть такої здогадки! Я, мабуть, воліла думати, що все саме так і є, як він говорить…

Власне, «іншої жінки» і не було. Було багато різних жінок, адже новий статус, чималі гроші та можливості на тлі сьогодні вже всім відомої «кризи середнього віку» просто знесли йому дах. Людина, яка виривається «з грязі в князі» нерідко обламується на випробуванні грошима… Вони думають, що все можна купити… – зітхнула вона. – Але мене це підкосило. Я ще якийсь час вірила в усі ці байки, жила з донькою удвох, отримувала від чоловіка щомісячну дотацію, але дівчата в магазині все частіше кидали на мене двозначні погляди, перешіптувались за моєю спиною, донька, погостювавши у тата, повідомила, що ліжко в нього «два на два» і квартира суперськи затишна, зовсім не схожа на робочий кабінет… Я почала нервуватися і одного разу ввечері після роботи взяла таксі і поїхала за адресою того помешкання, куди він мене нібито запрошував, але так і не привів подивитися «ще одну нашу квартиру»…

За дверима було чутно музику і сміх, вікна світилися, але мене туди не впустили. Мене тупо не впустили в квартиру! – вдарила вона долонею по столику. – А мій дзвінок на мобільний було просто проігноровано. Ось тоді я вперше напилася. В якомусь ресторані, що трапився мені по дорозі, коли я осіннього вечора брела містом, не знаючи, що робити і як жити далі. Таксі привезло мене додому, а водій допоміг дійти до дверей. Мені не було соромно перед донькою, яка впустила мене в квартиру і щось говорила зі сльозами на очах… У чотирнадцять років вона вже цілком могла відрізнити п'яну від хворої, тож виправдовуватися не було ні сил, ні сенсу. Мені було до всього байдуже. Я скинула взуття і плащ, дійшла, тримаючись за стіну, до нашого подружнього ліжка і впала на нього без сил. Ліжко хиталося піді мною, а мені здавалося, що хитається увесь звичний і дорогий мені світ, і я не знаю, як жити далі…

Вранці донька зібралась і пішла до школи сама. Я не могла піднятися. Не буду описувати вам всі «чудесні» симптоми, скажу тільки, що зі мною це було вперше. На роботу я фізично не могла вийти і подзвонила, що захворіла. Так я пролежала вдома два дні, донька зі мною не розмовляла, чоловік не телефонував. З роботи не турбували. На вечір другого дня приїхала мама і намагалася втішати та напучувати, але не дуже помогло… Мозок мій, немов у гарячці, прокручував то монологи чоловіка про «подружню пару, що мешкає окремо», то вихоплював з недавнього минулого «дзвіночки», які мудра жінка мусила б розпізнати і не допустити, щоб справа зайшла настільки далеко, сон до мене не йшов… Я вийшла на кухню, дістала з бару колись відкриту чоловіком пляшку «Хеннесі» і знову скількись випила, заїдаючи ковбасою та маринованими помідорами. Мене зморив сон, і останнім, що я пам'ятаю, була думка: «Навіщо так жити?!» Але сил думати далі не було, і я проспала до завтра. Донька знову пішла до школи сама, а я все ж таки в обід дісталася до роботи, адже цього дня мала прийти машина з Німеччини із замовленнями клієнтів.

Серед людей мені ставало легше, я відволікалася. Але вдома в мене опускалися руки, не мала сил нічого робити, приходила, кидала до рота пару кружалець ковбаси чи якихось консервів, з'їдала шматок хліба з маслом, пила чай, намагаючись утриматися від свого антидепресанту, але зрештою знову пила коньяк чи ще щось із залишків чоловікового бару, просто щоб заснути… їсти не варила, квартиру запустила – просто не мала на це сил. Але найсумнішим було те, що стосунки з донькою теж тріщали по всіх швах… Вона сердилася на мене, хоч і жаліла, намагалася зрозуміти… Плакала, кричала, що це «не метод», а я доводила, що не п'яниця, бо ж працюю, відповідаю за людей і товар, але вдома не можу не думати про все це, не можу заснути, ось тому і…

Наступного разу я дуже напилася, коли прийшов чоловік, весь свіжий, елегантний, у бездоганно начищених черевиках, і прочитав мені лекцію, що я погана мати, загидила житло, погано дбаю про дитину і показую їй поганий приклад… Це ВІН! МЕНІ! Я зірвалася, наговорила йому брутальних речей, він грюкнув дверима, а я… Ну, ви розумієте… Мабуть, відтоді і понеслося. Я вже не стримувалася. Гасила алкоголем свій відчай і страх перед майбутнім щодня і щодня. Випивала тишком-нишком навіть на роботі, куди, «зробивши обличчя», все ж таки приїздила щоранку. Мені здавалося, що підлеглі цього не помічають…

Одного вечора я відкрила вдома бар, але він був порожнім. У вбиральні на підлозі я виявила довгий ряд пляшок зі старих запасів алкоголю, купленого тут чи за кордоном або кимось подарованого. Вони були порожні! Я заклякла. Вміст коліна унітаза коштував тоді, певне, не одну сотню доларів… Я підняла одну пляшку, побачивши на дні залишок рідини чайного кольору, і спорожнила її Відчула на собі чийсь погляд. Озирнулася. У дверях стояла донька і, здавалося, переможно дивилася на мене. Я кинула пляшку долі і вдарила доньку по щоці.

– Господи… – промовила я, вже не рада, що спровокувала такий монолог…

– Я вхопила пальто, сумку і вибігла в капцях у двір, був пізній вечір пізньої осені. В одному кварталі від нас невеличкий магазинчик працював цілодобово. Я купила дві пляшки коньяку, тоді ще не вміла пити абищо, а коньяк вже навчилася, і байдуже було, що то вже не «Хеннесі», аби вимикало мій запалений мозок і давало відпочинок від думок, які торохкотіли в голові, як товарняк. Перед тим, як ввійти в квартиру, я хильнула трохи з горлечка для хоробрості, адже думала, що доведеться мати розмову з донькою. Але її вдома не було. На кухні я знайшла записку, що вона поїхала до бабусі та діда. Жити зі мною більше не може.

Я наревлася і напилася ще раз. Не знала, що робити зі своїм життям. Чи то коньяк був поганим, чи доза завелика, чи я заслаба, але тієї ночі мене нудило і рвало до ранку, і жити було страшно, і страшно померти… Дзеленчав домашній телефон, грав мобільний – мені було не до того. Організм намагався врятуватися, як умів, а я не бачила сенсу рятуватися.

З того дня я жила сама. Чоловік оголосив, що гроші тепер даватиме моїм батькам «на дитину», і лишив мене у спокої. У магазині він підвищив платню одній продавчині, щоб виконувала мої обов'язки, коли я відсутня. Хоча я все ще намагалася ходити на роботу і спілкуватися з клієнтами і з колективом. Правда, мабуть, це вже не дуже добре виходило. Невдовзі «рішенням зборів трудового колективу» мене було звільнено за пияцтво на роботі та привласнення (тобто крадіжку!) товару. Це мені офіційно повідомив чоловіків юрист і натякнув, що наслідки моєї поведінки могли б бути й гіршими, тож мушу передати справи і ушиватися звідти.

Я залишилася без чоловіка, без дитини, без роботи, без грошей. У трикімнатній квартирі, за яку мені нічим було платити. Я помалу винесла в ломбард свої прикраси, годинник, срібні столові прибори, в моєму домі почали бувати й ночувати якісь люди, котрих я на ранок не могла впізнати і згадати, хто вони. Але зимовими вечорами нам було добре – ми грали в карти, розмовляли, пили… Зникаючи, вони нерідко брали «на згадку» якісь речі… З'явився навіть мужчина… У мене вже місяці з чотири не було інтимних стосунків з чоловіком, та вже й не могло бути… Спочатку мені було не до того, я їх і не прагнула, але потім, коли у мене в хаті кинув якір цей безталанний молодий художник, якому ніде було жити та, власне, і нічого їсти, а я мала аж три кімнати… Ми випивали і вели якісь розмови навколо мистецтва (я ж бо мистецтвознавець!), а потім кохалися і обоє на якийсь час почувалися якщо не щасливими, то хоча б комусь у цьому світі потрібними… І весь світ стискався до цього неохайного, колись подружнього ліжка в зубожілій квартирі, де колись жила щаслива родина…

Інколи приїздила мама, але не могла достукатися до мене і пояснити, що так жити не можна. А я, замість того щоб бути вдячною, адже донька моя живе у них сита і доглянута, сердилася й ревнувала, ображалася і на доньку, і на батьків, почуваючись ізгоєм. Одного разу мати сказала, що мене потрібно лікувати. Ми посварилися. Я буквально виставила її за двері.

Через деякий час я дізналася, що вже не в шлюбі. Вправний чоловіків юрист підготував усі необхідні папери, включаючи і протокол засідання «трудового колективу», і довідку з наркодиспансеру, куди я ніколи не зверталася, щоб суд, де «все схоплено», без проблем розірвав шлюб позитивного і перспективного бізнесмена з аморальною та нікчемною мною. Далі виявилося, що нова чоловікова квартира була куплена на ім'я його матері, а наша, в якій наразі жила я, якимось дивом уже належала в рівних частинах лишень чоловіку та доньці, а я все ще мала право в ній мешкати.

– Нічого собі! – сплеснула в долоні я, почувши про такий поворот подій.

– Після цих новин до мене приїхав батько, – продовжила Ярина. – Він, чи то з чоловічої солідарності, чи з сорому за мою слабкість, спочатку вирішив не втручатися в те, що відбувалося останнім часом, але тепер відчув, що ситуація стала критичною. Батько вже був у літах, колишній військовий, умів тримати в руках чимало людей, а тут у власній родині все захиталося й затріщало… Ми говорили з годину. Він ніби й жалів мене, але більше закликав до материнської свідомості, просив отямитися і згадати, що дитині потрібна мати, та й вони з мамою вже немолоді, на скільки їх, мовляв, вистачить… Його голос долітав до мене, немов із космосу, я була здатна тоді хіба що жаліти сама себе, але навіть цього не хотіла робити, не мала сил. Я дивилася на нього і думала, що, може, й у нього було таке саме подвійне життя, як і в мого чоловіка, тільки часи були інакшими, грошей менше, парторганізація та профспілка слідкували за «обліко морале» своїх членів, тож далеко не кожна родина заходила в таке «круте піке»… Я слухала, пропускаючи його слова повз мозок, і чекала, коли він виговориться і піде.

Але… Але тут прийшов «молодий художник»… Правда, виглядав він більше подібним на бомжа, ніж на художника, та й я вже добряче запустилася тоді, не до краси було, все котилося, як котилося… І тут тато зірвався – підскочив, вхопив його за барки, термосив і сварився, кричав на нього і на мене, обзивав обох останніми словами з військової лексики так, ніби вже нічого було йому втрачати. Художник ледве стояв на ногах і не міг чинити спротиву, а я мов скам'яніла, бо ніколи за життя не бачила батька в такому відчайдушному гніві…

«На що?! На кого ти витрачаєш своє життя?! – кричав він. – Невже оцей дармоїд тобі дорожчий за рідну дитину?! За нас із матір'ю?! Та отямся! Ти знаєш, скільки сліз пролила твоя донька за останні місяці?! А мати?! А мені як із цим жити, знаючи, що моя дитина – алкоголічка, влаштувала у себе в хаті притон і котиться в прірву?»

Він ухопив художника і з силою, якої я не очікувала у літньому мужчині, викинув його з хати. Зачинив за ним двері й обернувся до мене. Певне, хотів іще щось говорити, але раптом побілів, закашлявся, вхопився рукою за груди і, як мішок, осів на табуретик для взування, що стояв біля дверей.


Жінка мовчала, ніби прокручуючи в пам'яті кадри з минулого, а я вже не наважувалася перебивати її думки дурними питаннями.

– Його ледве врятували. Це був інфаркт. Не буду перевантажувати вас особливостями спілкування лікарів зі «швидкої» з нетверезими родичами хворого, подробицями побуту наших лікарень та всяким таким… Я і так вже забрала у вас навіщось купу часу… Сама не розумію, чому мене понесло все це вам розповідати… Але… Але з того дня, як бачите, я алкоголю не вживаю взагалі. Не можу сказати, що це було просто, але, мабуть, стрес у мене тоді був неймовірний, та ще й помножений на почуття провини, зате все сказане батьком до того, як він втратив свідомість, до мене нарешті дійшло… Я й досі не можу собі пробачити, що тато через мене пережив клінічну смерть, операцію, міг взагалі не вижити… Що дитина моя бачила мене такою нікчемою… Що я сама настільки не вірила в себе і так панічно боялася майбутнього, коли… Не знаю, що б зі мною було далі, якби не той жахливий вечір у мене вдома і не та жахлива ніч у лікарні в очікуванні вироку лікарів…

Ось, власне, і вся історія, чому я відмовилася від вашої пропозиції! – Жінка широко і щиро посміхнулась і відкинула з лоба пасмо шикарного волосся. – Донька повернулася додому, минуло вже три роки, батьки живі, я працюю в приватній картинній галереї, консультую покупців, допомагаю господині відбирати предмети мистецтва для експозиції, а ще на вихідних даю уроки живопису, проводжу майстер-класи для дітей та дорослих, які мріяли спробувати себе в живописі, але досі не наважувалися. Життя триває.

Я полегшено зітхнула і посміхнулася їй.

– Ви – сильна жінка. Чула такий вислів: «Не важливо, скільки разів ти падав, важливо – скільки ти піднімався!»

– Дякую.

– А можна у вас щось спитати? – не втрималась я.

– Про колишнього чоловіка? – посміхнулась самими очима Ярина.

– Ні! Бог йому суддя! – махнула рукою я. – Хотіла спитати, якщо можна, куди ви зараз їдете? Я-то у відрядження, а ви? Хоча, якщо вважаєте моє питання некоректним, облиште. Вибачте.

– Та ні. Чому ж? Ми з вами обидві їдемо в одному напрямку – до Феодосії! Правда, березень місяць – то ще далеко не сезон, але… В мене свій інтерес. Я багато років мріяла повернутися туди – в музей Айвазовського… Я була там ще дитиною, потім у студентські роки. І відтоді ніби частинка моєї душі блукає десь там залами музею і кличе мене, як це не патетично це звучить, – розвела руками жінка.

– Мрії мають здійснюватися! – підбила я підсумок.

– Для початку їх треба мати, ці мрії… Мабуть, вони разом з іншим, дорогим для тебе, теж є тими ниточками, які тримають на цьому світі.


Потяг стишив хід і йшов містом прямо вздовж моря, яке виднілося у вікнах з лівого боку. І, мабуть, усі пасажири, крім Ярини, дивилися ліворуч на сіро-блакитну воду Чорного моря, в якій тремтливо віддзеркалювалися хмари. А моя сусідка по купе, ніби зачарована, дивилася праворуч, точно знаючи, що саме вона хоче побачити. А мені тієї миті подумалося, як важливо точно знати, чого ти хочеш…


Євген Положій
Пан Зривко

Ви знаєте, хто такий пан Зривко? Напевне, ні, хоча, як не парадоксально, багато хто з людей нашого кола його неодноразово бачив і навіть спілкувався, але не знав (бо й не міг знати!), що це саме він і є. Так от, пан Зривко – це такий маленький чоловічок у синьому костюмі й білому картузі, що живе на дні випитої на самоті пляшки горілки. Варто підкреслити: скільки б ви не видивлялися пана Зривка у пляшках із горілкою, ви ніколи його там не побачите. Підтвердженням цьому є ось така історія.

Якось один чоловік на ім'я Афанасій, побачивши пана Зривка вперше, досконало, як і більшість людей, не розібрався, хто перед ним, і в результаті ледь не накоїв біди. А все було так: якось раннього літнього теплого світлого вечора в себе вдома на кухні Афанасій вицідив останні п'ятдесят грамів і, прислуховуючись, як рідина шелестить по трубах, від задоволення заплющив очі й гикнув. А коли розплющив, через що гикнув ще раз, то побачив, як на дні тільки-но спорожнілої пляшки весело пританцьовує маленький чоловічок. Звиклий до всіляких трюків, які час від часу викидала його свідомість, Афанасій посміхнувся і притулився лобом до холодильника. Проте цей звичайний жест швидкої протигалюциногенної допомоги цього разу виявився марним – чоловічок продовжував пританцьовувати, активно дриґаючи короткими ніжками. «Казала мені мама – не став порожню пляшку на стіл», – вголос сказав Афанасій, зітхнув, наче згадав на мить дитинство, і поклав пляшку на стіл, а сам вперся втомленим чолом у клейонку і почав роздивлятися свої думки, яких, по правді, того вечора зібралося небагато.

Хвилин за п'ять Афанасій, щось тихесенько наспівуючи чи то пак нашіптуючи, випадково навів зір на порожню пляшку, яка мирно лежала біля цукерниці – в пляшці, самозадоволено розвалившись, біля самого горла, нагло спочивав ліліпут і підморгував комусь тому, хто літав біля лампочки. Афанасій, як міг, стрімко простягнув руку, перевернув пляшку і почав трусити, намагаючись таким чином викоркувати звідти маленького нахабу. Проте той лише посміхався і, кумедно розставивши руки і ноги у вузькому виході, міцно утримував свої позиції. Афанасій розвів руками і розгублено оглянув кухню – так надовго галюцинації ще жодного разу його не відвідували. Він стрімголов кинувся до шухляд, звідки з великим шумом дістав дротяного йоржа, яким дружина зазвичай чистить банки з-під помідорів чи там солоних огірків, просунув його з невеличкими труднощами у пляшку і почав шалено вертіти, намагаючись таким чином якось притиснути ліліпута до скляних стінок. Проте той акробатично і майстерно вислизав, при цьому робив сальто мортале, крутив колесо, підкидав угору картуза і ловив його, виконував інші екзотичні акробатичні трюки та вигукував блюзнірські звуки і співав сороміцькі пісні. «От ти, значить, як? – дивувався Афанасій, стрибаючи з усієї сили по рипучій підлозі кухні. – Насміхаєшся, артист?!» – але маленький чоловічок не звертав на погрози уваги, лише сміявся та продовжував співи.

Втомившись і зневірившись у світовій справедливості, Афанасій вирішив покінчити з нав'язливим ліліпутом шляхом утоплення і наповнив пляшку водою з-під крана; поки вода набиралася, Афанасій ніяк не міг розгледіти, куди ж поділося мале чортеня, а коли пляшка наповнилась, він із жахом побачив, що всередині плаває крихітний жовтий підводний човник із ілюмінатором, через який незваний гість махає йому руками і шле повітряні поцілунки. Це було вже занадто, і Афанасій з усієї сили гепнув пляшку об підлогу. Хрясь! «Кінець тобі, потворо!» – радісно заверещав Афанасій, витираючи кров і виймаючи скло з підошви. Проте він рано радів – наступної миті прямо перед його очима пан Зривко (а це-бо був саме він!) проїхав по столу на мініатюрному мотоциклі марки «Хонда Африка», а в руках у нього майорів прапор Демократичної Республіки Конго. Далі Афанасій не пам'ятав – картинка попливла, зійшлася в одну точку на сірій, у великих розводах, стелі – й погасла, наче старий телевізор «Берізка» (пшшшш-бллиньк!).

Сон його був міцним, коротким, проте напрочуд продуктивним. Він вирішив будь-що знайти малого небораку і за будь-яку ціну спіймати, щоб потім ходити з кумедним ліліпутом по ярмарках і показувати за гроші. Чомусь саме така ідея використання маленького чоловічка в синьому костюмі й білому картузі з порожньої пляшки сформувалась у Афанасія в голові на важкий ранок понеділка, а як відомо, в понеділок ранки не приносять нічого доброго. Щоб втілити свій грандіозний план у життя – нове, яскраве і багате – Афанасій розпочав регулярні пошуки своєї мрії. Спочатку Афанасій шукав пана Зривка в найближчих крамницях: заходив, перебирав полиці з бухлом, крутив-вертів пляшки з горілкою в руках, роздивлявся на світло, але нікого знайти, а тим паче зловити таким робом, звісно ж, не міг. Доводилося ті пляшки купувати і заради святого діла та майбутніх прибутків, щоб побачитися з паном Зривком, випивати на самоті. Спочатку Афанасій хотів домовитися з синім чоловічком у білому картузі по-людськи, навіть готовий був платити йому якісь відсотки з виступів. Щоб досягнути мети якнайшвидше, він навіть пішов не невеличку комерційну хитрість і вів із потенційним артистом переговори, представляючись антрепренером зі світовим ім'ям, який, щоб не потрапити в обійми преси, змушений діяти на даній території інкогніто. Увійшовши в образ, Афанасій обіцяв майбутній зірці неймовірні прибутки і гастролі по Євросоюзу та країнах СНД із апофігєєм у Карнегі-хол. Проте пан Зривко на пропозиції реагував прохолодно, виявив нечувану впертість, нечуйність та амбітність, що, на думку Афанасія, аж ніяк не відповідало його соціальному становищу та зовнішнім даним. Так би мовити, відповідь була несиметричною; невизнаний артист вимагав сімдесят відсотків від прибутків та висунув такі умови перебування (т. зв. райдер) на гастролях: купа жінок-ліліпуток, душ із коньяку, кокаїн замість цукру, – тож погодитися на таке міг тільки божевільний. А оскільки Афанасій божевільним себе не вважав, то неймовірно розсердився і образився на пана Зривка й перестав шукати з ним зустрічей.

Уникнути небажаної компанії виявилося нескладно, бо в процесі пошуків Афанасій зробив декілька дивовижних відкриттів. По-перше, дійсно, пан Зривко жив лише у тільки-но випитих пляшках горілки. Він з'являвся, як правило, на самому дні хвилин через п'ять-десять після останньої випитої чарки, сідав, коли перебував у гарному настрої, на саморобний ослінчик із червоного дерева, який завжди носив із собою, закидав ногу за ногу і починав курити цигарку. Інколи пан Зривко діставав із кишені губну гармошку і награвав мелодії, які Афанасій раніше чув тільки у фільмах про Другу світову – там такі мотиви награвали Фріци та Ганси зі шмайсерами і в касках, сумуючи за Фатерляндом. По-друге, якщо пити горілку вдвох або втрьох, однієї пляшки для появи пана Зривка мало, а скільки потрібно точно, ніхто не знає, бо у кожного своя норма. По-третє, вирахувати норму на кожного, як правило, вкрай складно. Так пошуки пана Зривка у компанії колег по пошуку сенсу життя перетворилися на неймовірну пригоду з захопливими бесідами про всесвітню несправедливість, в ході яких розкривалися чорні змови проти власного народу та потаємні місця, де збираються тещі. Проте через деякий час Афанасій помітив, що його компаньйони в пошуках скарбів цивілізації, такі собі Індіани Джонси місцевого розливу, часто-густо безслідно зникають у просторі та часі у найцікавіших місцях, полишаючи його на самоті. Його ніхто не слухав і не чув, і він із тугою згадував вредного, але напрочуд енергійного та комунікативного пана Зривка.

У глибині душі Афанасій завжди був експериментатором, тому, шукаючи пана Зривка, він не просто тупо випивав кожного дня по пляшці горілки, а робив це системно, намагаючись творчо урізноманітнити досліди. У результаті строго наукових пошуків Афанасій відкрив і практично довів, що якщо самому випити не одну, а дві пляшки горілки, то навіть неозброєним оком можна помітити, що в такому разі пан Зривко приходить не сам, а з улюбленою істотою – рожевою білочкою. Білочка живе у пана Зривка в лівій кишені, а коли у неї гарний настрій, то вона сидить у нього на плечі й легковажно помахує хвостом, через що часто хитаються приміщення, в яких Афанасій розміщував свої тимчасові лабораторії. Білочка була дуже красива; але це вже поміж нами – всі намагання Афанасія вступити з нею в інтимні стосунки з невідомих причин зазнавали невдач. Таких же невдач зазнавали і його намагання знову потоваришувати із паном Зривком, який, очевидно, образився на Афанасія за ганебну поведінку. Через це Афанасію ставало ще більш самотньо – його ніхто не розумів, ні вдома, ні на роботі, де він інколи з'являвся, і сам процес життя видавався йому вже примарою – некрасивою примусовою примарою, від якої його може позбавити лише одна істота.

Треба зазначити, що, незважаючи на видимість безглуздості та безнадійності, у процесі пошуків наш герой придбав чимало друзів. Ніхто з них не був знайомий так близько з паном Зривком, як він, проте майже всі вони добре знали білочку, щоправда, до них вона приходила необов'язково рожевою. Зваблива істота наряджалася то в білу, то в помаранчеву, то в чорну шкурки, при цьому колір не залежав ані від кількості випитого, ані від різновиду бухла, ані від міцності. Просто з'являлася собі у навманнячому кольорі на свій білячий розсуд, як правило, маскуючись під дружин, і дратувала мужиків своїм пухнастим хвостом до нестями, аж хотілося вбити. Тоді мужики починали ганятися за білочкою, проте без особливих успіхів, а коли конфлікт досягав апогею, то нічого не залишалося, як кликати на допомогу зелених чоловічків. їх набігала ціла ватага, неорганізована і напрочуд галаслива. Білочка весело скакала поміж них і махала хвостом, зелені чоловічки верещали і розбігалися, зрештою, Афанасій так і не міг зрозуміти, хто за ким ганяється і хто кого боїться.

Спостерігаючи за безсистемним пошуком сенсу буття своїх колег, Афанасій дійшов до однієї цікавої ідеї: а якщо використати зелених чоловічків і за їх допомогою знову потоваришувати із паном Зривком? Вони ж бо – і зелені чоловічки, і пан Зривко – з'являються після певних ритуалів, пов'язаних із випитим алкоголем, а отже, їх природа має бути однаковою. Щоправда, зелені чоловічки з'являються безсистемно і є, наразі, поки що неорганізованим неідентифікованим натовпом, тоді як пан Зривко – перший і неповторний, як Гагарін. Але існують вони всі, безперечно, десь в якомусь одному просторі.

Користуючись своїм професійним досвідом (за освітою та фахом він був інженером-конструктором), Афанасій узявся модулювати та розраховувати ситуації, у яких зустріч його, зелених чоловічків та пана Зривка могла б стати у реальному вимірі найбільш вірогідною. Обома ногами спираючись на граніт науки, який він із червоним дипломом вигриз в університеті, Афанасій обписав формулами та обмалював кресленнями кухню, ванну кімнату та туалет. Далі його, стоячи з пательнею напереваги в дверях кімнати, не пустила дружина. Хіба ж можуть жінки, особливо дружини, осягнути велич наших задумів?! Отож. Зрештою, дійшовши в своїх розрахунках до унітаза, Афанасій збагнув, що знаходиться десь посередині ймовірного доказу теореми Ферма, проте не став продовжувати експеримент, який би неминуче закінчився сенсаційною перемогою. Але ж не гламурні, непотрібні для майбутнього людства теореми його цікавили, а нагальні питання щастя всіх людей на землі, секрет якого знав – у цьому тепер вже не було жодних сумнівів – лише пан Зривко. «На нього залишається вся наша надія! – з тривогою думав Афанасій, відпочиваючи від розрахунків, лежачи під раковиною. – Тільки він знає відповідь!» Звідки, з якого боку Афанасій дійшов таких висновків, яким чином потенційний перспективний артист перетворився в його свідомості на носія вселенської мудрості, останню надію людства, раціонально пояснити важко. Проте таки це було так – пан Зривко став останнім мерехтливим промінцем у кінці безкінечного тунелю безнадій.

Як не дивно, всі ці філософські одкровення аж ніяк не скасовували первісних планів Афанасія – спіймати пана Зривка, ув'язнити, після чого вирушити на всесвітні гастролі. Як це кореспондувалося поміж собою – щастя всіх людей на землі та концерти – невідомо, але Афанасій точно знав, що істина пролягає саме десь на цих територіях. Інколи він навіть думав, що насправді існує не один, а двоє панів Зривків, а можливо, що навіть, і три, чотири, хто їх там може порахувати насправді? І від цієї думки його охоплював суцільний жах, від якого він ховався під ліжком. Там було темно і затишно, там без перешкод він міг мріяти, як дитина: вигадувати, спираючись на нові, відкриті ним особисто здібності пана Зривка, концертні номери, будувати програми, рахувати витрати і доходи, зводити кошториси, вести гросбухи і кожного разу – поки швабра дружини зі смердючою ганчіркою не тицькала цинічно йому в обличчя – доходити блаженного висновку, що ще трохи – і мільйони самі потечуть до кишень, він стане знаменитим і поважним членом суспільства. У той же час, під звуки удаваних овацій глядачів, він розробляв концепцію нового світоустрою і конструював філософські бесіди з паном Зривком на різноманітні теми – від утворення Всесвіту до курсу валют на міжбанку. Згодом дві концепції перетнулися та сплелися в одну і своє подальше життя Афанасій уявляв собі як безмежний степ, який перетинає театральний фургон, де вони з паном Зривком філософствують про щастя всіх людей на планеті Земля, а білочка править кіньми.

Родина ставилася до способу життя та пошуків Афанасія, м'яко кажучи, неоднозначно, але терпіла, бо Афанасій був доброю людиною і нікому не бажав зла. Тож і всі люди навколо також автоматично ставали добрими, за винятком тещі. Дружину свою Афанасій дуже любив, вважав її святим створінням, проте таким, що тимчасово перебуває під впливами темних сил. Сподіваючись відлучити його від пошуків вселенського щастя, підмовлена тещею, вона з метою кодування кілька разів водила чоловіка по гіпнотизерах та різних народних ворожках, безглуздо витрачаючи величезні кошти, які б могли піти на значно корисніше діло – наприклад, ті ж лови пана Зривка. Однак провал цієї ідеї з самого початку був очевидним: дипломований інженер навіть суто гіпотетично-геополітично не міг потрапити в дурні шарлатанські пастки, розставлені бездарними аферистами.

Син, Олексій Афанасійович, шістнадцятирічний, удома бував нечасто, а коли бував, то мав до батька лише одне запитання: «Батя, ти шо, дурак?» Спочатку Афанасій намагався довести синові, якого любив до нестями, що з батьком так розмовляти не можна, а потім, зневірившись, списав таку поведінку малого на складний підлітковий вік і що з часом кров однак заговорить і син зрозуміє, що батя таки не дурак, як він думає.

Розчарувавшись зрештою у спіритичних пошуках, які він використовував у ловах пана Зривка, Афанасій вирішив звернутися до перевірених часом законів механіки Ньютона і почав ловити ліліпута на звичайні мишоловки. Він розставляв їх по всій хаті за спеціально розробленою системою, але крім безпосередньо мишей, туди ніхто не потрапляв. Тоді Афанасій зрозумів, що вся справа – в наживці, бо це ж миші, сірі неосвічені істоти, люблять сало і сир, а що любить пан Зривко, істота, яка має знати, де лежить щастя всіх людей на Землі? Довго думав Афанасій, поки його не осяяла проста і в той же час геніальна думка – горілка! Звичайно ж, горілка! Бо де водиться шановний пан Зривко, де його бачить Афанасій щоразу? Правильно, на дні порожньої пляшки! Але тут він зненацька постав перед дуже болючим філософським питанням: яку пляшку класти в мишоловку – порожню чи повну? Якщо мислити логічно, то пан Зривко з'являється лише у порожніх пляшках, але відбувається це тільки після того, як Афанасій спорожняє повну. Тобто в пляшці за певних умов замість горілки якимось чином матеріалізується маленький чоловічок у синьому костюмі з червоним носом, інколи з рожевою білочкою на плечі, але не можна сказати, що він там присутній постійно, до того ж субстанція пляшкової порожнечі утримує їх там вкрай недовго. Але ж от ще загадка: де пан Зривко і білочка перебувають до того, як спорожніє пляшка? Тут пахло не просто філософією, кантами або якимось там хайдеггера-ми, тут пахло самим дзєн-буддизмом!

Одного вечора Афанасій так довго розмірковував над цим питанням, що не помітив, як настав ранок, і дружина, яка ранками бувала особливо не дружньою, не застала його з порожньою пляшкою з-під горілки, яку він намагався запхати в маленьку мишоловку. Відбувся скандал, бо дружина, як і всяка нормальна дружина, могла зрозуміти і терпіти бухарика, бо хто ж зараз не бухає, але з людиною, яка пре порожню пляшку просто в мишоловку, жити під одним дахом елементарно страшно. Але, так чи інакше, мишоловки стояли, заряджені про всяк випадок салом, яйцями, цукерками, сухим спиртом, макухою, позиченою в сусіда-рибалки, та іншим хавчиком. Також були сконструйовані спеціальні мишоловки, в яких можна використати як наживку горілку – рідину Афанасій наливав у мильницю, а зверху на потенційну здобич мало падати відро. Вся ця ньютонівсько-механічна історія на тлі дзен-буддизму продовжувалась аж доти, поки біля своєї найулюбленішої мишоловки у вигляді умивальника (Афанасій передбачав, що пан Зривко прийде чистити зуби – і тут…) він не знайшов дивного вірша.

Сказання про самотнього пана, мужніх мишей та їхню велику мрію
Не знаю, чому так вийшло —
Зимовим студеним ранком
Мене покинули миші,
Не лишивши і забаганки.
Тут я зізнатись мушу —
В погоду і непогоду
Жив я душа у душу
З веселим мишачим народом.
Усе ми ділили навпіл:
Роки, телевізор і сало.
Куди ж ви поділися, браття,
Чого вам стало замало?
Разом ми ховали близьких,
Разом сторонились далеких,
Як небо звисало занизько —
Писали листи лелекам.
Чому ж не сиділося в хаті,
Чому ж не каталося в сирі?
Бо сірі веселі браття
Плекали великую мрію.
Куди ж ви пішли, сіромахи?
В чужії далекії краї.
Без їжі, без світла, без даху.
Як серце мені це країть!
Така-от сувора правда
Переді мною постала:
Життя – це прекрасна справа,
Та мишам цього замало.
Аж зараз сиджу і плачу,
І бачу,
Як по коліна в снігу
Перетинають миші
Люту безкрайню тайгу.
Я сам. Я один. Я грішний.
Свічі каганець догорає.
Та вірю, що дійдуть миші
До свого мишачого раю.

Вірш Афанасію надзвичайно сподобався, особливо останній рядок про рай – це був знак, натяк, і Афанасій мав за будь-яку ціну з'ясувати, що він означає. Однозначних відповідей Афанасій не знав, проте здогадувався, що автор безсмертного творіння – пан Зривко. Місцями філософсько-містичний зміст вірша навіть підсилював здогадки – пан Зривко є носієм якоїсь мудрості, він – особливий і втаємничений, як папа Карло, хто зміг вистругати зі звичайної дровиняки хлопця, який зробив його багатим. Але що ж робити далі? Як спіймати цього буратіна в синьому костюмі? Як жити і як спокійно бухати, коли ось, прямо в твоїй хаті, на дні порожньої пляшки вирішується доля цілого людства?

Афанасій пішов із цим питанням по пивних, де його завжди вітали за спокійний характер і цінували як цікавого співрозмовника. Зрештою хтось із друзів сказав: «Ти повинен сходити до дяді Васі! – І, хильнувши стопку, випереджаючи запитання, додав: – Тому що дядя Вася знає про все!»

Потрапити до дяді Васі було не так легко, як сказано і випито – перед візитом Афанасію довелося поспілкуватися з дядею Пєтєю, дядею Колєю і тьотьою Шурою. Вони випробовували Афанасія різними видами самогону, примушували закусувати хлібом із майонезом та ставили каверзні запитання про сенс життя, стан потенції та кількість грошових одиниць у наявності. Скільки він випив і що конкретно відповідав, Афанасій не запам'ятав, проте, коли він постав перед дядею Васею, який працював завідувачем складу на оптовій базі будматеріалів, голова його була ясною, а очі – тверезими.

Дядя Вася був схожий на Пацюка з гоголівських «Вечорів на хуторі біля Диканьки» – товстий, лінивий, чубатий, із довгими сивими вусами і п'яною посмішкою. Сидів він, розвалившись, у старому драному глибокому кріслі, яке було так часто пропалене сигаретами, наче його розстрілювали карателі, поміж стелажів із усіляким товаром, і зусиллям волі й погляду посилав углиб себе не вареники, а кільку в томаті з консервної банки. Рибинки злітали над столом і рівнесенько впливали прямо в роззявлену ротяку. З хвостів рибинок на газету рідкими іржавими краплями капав томатний соус, прямо на фотографії партійних вождів та державних бонз.

– Унітазів чеських немає, – сказав характерник.

– Що? – не зрозумів Афанасій.

– Запитуй, я знаю про все, – пропустив репліку повз вуха дядя Вася. – Та поквапся! У вас дефіцит товару, а в мене – часу. Товар купити можна, а от час поки що ні.

Дядя Вася і насправді знав про все: про сантехніку імпортну, про кахельну плитку, про душові кабіни, про курс валют на центральному ринку, але про щастя всіх людей на Землі він не знав ні чорта. Проте він проникся симпатією до лагідного Афанасія і підказав йому правильний шлях.

– Є тільки одна людина, яка знає про щастя всіх людей на Землі.

– Хто ж це? – фальшиво вигукнув Афанасій, бо насправді він і сам уже знав відповідь.

– Це пан Зривко! – повідомив дядя Вася.

– А де його знайти? – імітував Незнайка Афанасій.

– На дні порожньої пляшки горілки, яку ти вип'єш на самоті! Пошук сенсу життя не передбачає мерехтливості.

– А як із ним вступити в дружню бесіду? Бо він зі мною не хоче говорити.

– Так ти його бачив?

– Бачив, дядьку!

– А ти його не ображав?

– Що ви маєте на увазі?

– Ну, наприклад, чи не пропонував йому та білочці виступати з концертами в Євросоюзі та країнах СНД? Бо то є найбільша для нього образа!

– Та ні, що ви, як я міг?! – перелякано збрехав Афанасій.

– Ну, добре, тоді я розповім тобі надійний спосіб, але тільки після того, як ти виконаєш потаємний ритуал.

– А в чому він полягає?

– Кладеш на цю табуретку сто гривень, а сам потім потихеньку зникаєш за дверима.

Афанасій поклав і з радістю зник і таким чином дізнався потаємний спосіб, як звичайній людині можна вступити з паном Зривком у дружній контакт.

З'ясувалося, що здогадки Афанасія про спільну природу посталкогольних істот виявилися цілком правильними, і для практичної реалізації задуму потрібно лише перетворитися на зеленого чоловічка. Для цього дядя Вася надиктував Афанасію магічний коктейль «Альфа Центавра» і розповів, як правильно вживати рідину. Афанасій так і зробив і того ж вечора перетворився на справжнього зеленого чоловічка. Коли він уперше побачив себе у дзеркало, то подумав, що він став інопланетянином, настільки незвично виглядав. Але коли добре пригледівся, то побачив, що насправді він звичайний зелений чоловічок, яких він із друзями так часто спостерігав на столі, а часто й під столом. Потім Афанасій раптом провалився в якусь безодню, яка крутила його, наче в пральній машинці (це був його найбільший жах – він дуже боявся, що коли-небудь дружина випадково засуне його в пральну машинку). Прийшов до тями він на рідному кухонному столі, впізнавши знайому до болю площину по брудній клейонці. Афанасій стояв у натовпі таких же, як сам, зелених чоловічків, а на порожній пляшці перед ними сидів пан Зривко у синьому костюмі і білому картузі, закинувши ногу за ногу, курив цигарку і награвав на губній гармошці якийсь марш, а рожева білочка бігала поміж зелених чоловічків і декому торкалася пухнастим хвостом до чола, після чого ті, обрані таким дивним чином, падали, наче підкошені пострілом, на картату клейонку.

– Вітаю вас, зелені мешканці планети Похмілля! – привітався пан Зривко, і чоловічки, всі, хто ще не лежав, стали на коліна.

– Слався, слався наш повелителю! – закричали вони.

– Слухай, що тут відбувається? – штовхнув сусіда праворуч ліктем Афанасій. – Хто цей чел?

На сусіді були високі ковбойські чоботи зі шпорами, капелюх із широкими полями, жакет та шерифська зірочка з погнутими промінцями, на поясі теліпалася кобура.

– Ти що, новенький? Це ж наш президент – дон Зривко!

– Чому дон?

– Тому, що він, по-перше, живе на дні, по-друге, керує тут всім живим у діаметрі п'яти метрів: нами, вами, мишами, тарганами, навіть тими, що у тебе в голові!

– І міллю?

– Навіть міллю!

– Мені терміново потрібно з ним поговорити.

– Навіть не думай про це, хлопче! – з цими словами зелений шериф поклав руку на кобуру. – Владою, даною мені законом…

Тут до Афанасія підскочила білочка, м'яко торкнулася чола хвостом, і він знепритомнів.

А потім вони сиділи на дні порожньої пляшки з паном Зривком і говорили про щастя всіх людей на планеті Земля. Пан Зривко виявився напрочуд товариським чуваком, він із радістю ділився з Афанасієм своїм життєвим досвідом та відповідав на запитання.

– Раніше, – розповідав пан Зривко, – колись давним-давно, я працював санітаром на «швидкій допомозі» на екстрених викликах. Знаєш, що це таке? Це кілька спеціальних бригад на все наше велике місто, які виїжджають на особливо небезпечні виклики, наприклад, біла гарячка. Бували різні випадки: і трагічні, і комічні. Згадую, скільки разів приїжджали до Порфирія Івановича Кобзи, заслуженого ветерана війни – великої душі був чоловік! Повний кавалер орденів Слави, якщо всі медалі надягне – більше, ніж у Брежнєва, всю війну пройшов до самого Берліна, тричі поранений… До нього мати приходила. Прямо посеред ночі – він, як правило, самостійно вживав, без допомоги, тобто, як у розвідку сам ходив – так і тут. Прийде, значить, до нього мамка – марево, звісно ж – і загадає що-небудь такеньке: то посуд весь розбити, то меблі сокирою порубати в хаті… Поки нас викличуть, поки доїдемо; заходимо, а Порфирій Іванович вже сидить на ослінчику посеред кухні, притомившись – тихий, спокійний, весь у чистому, розчесаний – і знову прикладається до чарочки потихеньку. Ми його й не чіпали – золота людина. От останнього разу мама йому загадала сарай спалити. Спалив. Хоч і кавалер орденів Слави, а матір поважав – та й сам згорів. Не встиг вискочити. А може, не захотів. Втомився. Багато чого надивився: і як із сокирами у спині люди годинами бігали, і з Наполеонами був знайомими, і зі Сталінами, і з Чапаєвими, навіть один Петька попався, щоправда, не той, що Пустота.

– І як ви це витримували, таке навантаження?

– Так само, як і всі.

– Тобто? – Афанасій зробив характерний жест пальцями, клацнувши по шиї.

– «Червона спека» зі Шварцом, пам'ятаєш такий фільм? Коли він радянського мєнта грав? Він заходить в американський поліцейський відділок, бачить акваріум, дивується: «Навіщо це?» – «Для розслабону, – відповідає коп. – А як ви там у себе розслабляєтесь?» – «Горілка!..» Отак і ми. А там ще такий епізод є: Шварц круто, з усіма можливими і неможливими порушеннями правил мчить на машині, а тьолка його з жахом запитує: «Де ви так навчилися водити автомобіль?!» – «У Києві!» Я тобі скажу, наш водій швидкої інколи, коли настрій був, таке витворяв, що Шварценеггер – то просто дитина! – посміхнувся пан Зривко. – Такі були часи, що значить молодість…

– То цей, а як ви стали тим, ким є зараз, доне Зривко?

– Звертайся до мене, будь ласка, як і раніше, друже, я вже забув про твою невихованість. Це для них я, – пан Зривко кивнув головою в бік моря зелених голів, – дон і президент, а тобі я – старший товариш… То ти питаєш, як я став таким? Добре, я розкажу тобі. Я народився у 1948 році

в Києві у звичайній родині на Борщагівці: батько працював на заводі «Арсенал», мама вчителькою в школі. Нас було двоє – я і моя старша на два роки сестра, її звали Ніною. Я її дуже любив, вона завжди опікувалася мною. Ми добре навчалися в школі, Ніна мріяла стати вчителькою, як і мама, а я хотів вивчитися на хірурга, як мій дядько Павло, батьків брат. Він мені завжди дуже подобався, був взірцем, здавалося, він живе якимось іншим, більш благородним, життям, ніж всі навкруг. Коли ми хворіли, завжди нас провідував, і тільки від самих візитів дядька Павла нам, здавалося, ставало легше, настільки легким і красивим робилося все навколо нього. Він запам'ятався мені як дуже добрий, світлий чоловік. Я думав, що він такий добрий і світлий, тому що він має білий халат, тому, що він лікар. Але вступити до медичного було надзвичайно складно, і я пішов працювати спочатку медбратом у лікарню, а потім потрапив у «швидку допомогу». Ніна ж вступила до університету, гарно навчалася, була комсоргом групи – весела, красива, з довгим русявим волоссям і волошковими очима. А потім вона зникла. Невідомо куди, як зникають – це я вже потім дізнався – у світі тисячі людей. Безслідно. Останній, хто її бачив, був я – вона вийшла з дому в кіно, де на неї чекали подруги. Не дочекались… Батьки страшенно, що там казати, переживали цю трагедію і зрештою скоро, один за одним, померли, а я, хоч і вступив зрештою в університет, продовжував працювати на «швидкій», марно сподіваючись, що така специфічна робота якось допоможе мені знайти сестру. Згодом, поринувши у буденність чергувань, але ще живучи надіями, я втратив інтерес до навчання, хірургія більше на приваблювала мене, бо я побачив справжнє життя, справжні злидні і справжнє горе, і зрозумів, що білий халат аж ніяк не позбавить людей від нещасть, не зробить світ кращим. Я кинув виш, а мене кинула дівчина, яку я, як тоді думав, кохав. Так я і пропрацював майже все життя санітаром, зрештою одружився з гарною жінкою, маю двох синів, проте основним моїм зайняттям була робота і алкоголь, точніше, спочатку невеличкі дози для зняття стресу, потім трохи більші, ну, ти сам все про це знаєш, не мені тобі розповідати, еге ж? Інколи наставали ночі, коли я просто більше не витримував, був на межі божевілля: чергування, виклики, божевільні, злочинці, трупи, сокири, хвостаті різнокольорові білки… кров, горілка, знову чергування, горілка і так далі… Але Ніни я так і не знайшов. Я вирішив зав'язати, тому що я перетворювався на психа. Це був мій останній виклик, Лісний масив. Син убив матір, відрізавши їй голову кухонним ножем. Прямо в санітарній я з горла випив пляшку горілки. Сам. І втратив свідомість. А прийшов до тями вже тут, на дні порожньої пляшки. Така моя унікальна історія. Вона є у кожного, хто бухає; будь-хто з таких, як ти і я, такою історією, своєї нещасною долею може розчулити будь-яку жінку, але історія сама по собі не врятує нікого, це потрібно пам'ятати.

– А як же ви дізналися, що ви той, хто є зараз, тобто дон Зривко? Як ви стали президентом?

– Та дуже просто. Коли потрапив сюди, то, коли виліз із пляшки на стіл, випадково заблукав у якесь приміщення за цукерницею, яке виявилось центральною виборчою комісією. Заходжу, а мене і питають: «Пане Зривко, ви хотіли б записатись кандидатом?» Я зареєструвався кандидатом, а потім у другому турі мене обрали президентом. Мене обрали тому, що у мене є білий картуз і білочка, а кожний зелений чоловічок приречений на безбарвне одноманітне існування серед старих алкоголіків. А ми з білочкою удвох приходимо тільки до тих, хто досяг просвітлення.

– Он воно як… – Афанасій зніяковів і засмутився. Він раптом зрозумів, наскільки безглуздими були мрії про гастрольну діяльність, концерти і всесвітню славу. Афанасію стало соромно, а потім трагічно, як у Шекспіра в «Королі Лірі», і він заплакав, ображений на долю. Ну, який, який насправді може вийти артист із колишнього санітара «швидкої допомоги»? Хоча номер із сокирою в спині міг би мати успіх, таки так… – Скажіть, пане Зривко, а існують пані Зривко? Тобто чи співіснуєте ви у цьому просторі з жінками?

– Ясна річ, співіснуємо! Але живуть вони окремо і виключно на дні порожніх пляшок із-під контрабандного фальшивого «Мартіні»…

– А як ви думаєте, є якісь спеціальні умови для того, щоб набути такої величі, як ви?

– У тому житті я не мав перспектив, абсолютно.

Я мріяв вивчитись на хірурга, проте час ішов, десь я зламався, зупинився в особистому зростанні, згаяв слушні нагоди, а потім щось міняти виявилося пізно. Завжди виникали непереборні обставини, люди, справи, та й не виникало великого бажання, якщо чесно, ті обставини долати. Бо тут краще, друже, набагато краще! Той, хто тут ніколи не бував, той, хто ніколи не відчував цієї неймовірної безвідповідальності, завдяки якій ти можеш послати куди подалі весь світ – нас ніколи не зрозуміють. Це найкраща втеча з усіх, яке тільки вигадало людство. Мандри, наркотики, монастирі – все згасає перед нею. Мені тут гарно, от і все.

– А я? – нарешті наважився запитати про себе Афанасій.

– Настане час, друже, і ти також станеш ким-небудь видатним. Станеш тим, ким захочеш ти, а не ті, хто тебе оточує, розумієш? Якщо, звісно, не помреш завчасно від цирозу печінки. У тому-то й щастя, щоб опинитися тут раніше, ніж склеїти ласти.

– Тобто це і є щастя всіх людей на Землі?

Пан Зривко раптом засмутився: його чоло розтяла глибока зморшка, обличчя начебто враз по темніло і замерехтіло, як сніг за вікном:

– Щастя всіх людей повинно стосуватися всіх людей, от в чому справа. А твої бажання і твій стан стосуються тільки тебе. Ну, можливо, ще кількох людей навколо. Тож такий наш вибір – це швидше антитеза щастю всіх людей, це добре приховане тут, – пан Зривко погладив рукою випукле дно пляшки, – щастя. Або нещастя, це з якого боку подивитись. А щастя всіх людей на Землі, як сказано вже мною вище, має стосуватися всіх людей на Землі.

– І що це може бути?

– По-перше, це може бути народження людини – щастя, яке дають людині Бог і батьки, яке не залежить від її волі, бо всі люди народжуються. По-друге, це може бути життя само по собі, тобто щастя, яке напряму залежить від самої людини і трохи від Бога. І по-третє, це може бути смерть – бо всі люди рано чи пізно вмирають і це щастя не залежить не від кого, воно закладене в людській природі.

– Так просто? – здивувався Афанасій.

– Коли ти одного ранку прокинешся де-небудь на дні порожньої пляшки, у тебе буде багато часу поміркувати над цим. А тепер поспішай, тобі час. Тільки не кажи нічого про нашу зустріч нікому, особливо дружині, бо наші зустрічі – це велика таємниця, і якщо ти її розголосиш, то на нас усіх чекає горе! – і білочка, красива рожева білочка торкнулася чола Афанасія своїм божественним пухнастим хвостиком.

Афанасій прожив із дружиною двадцять років, наживши сина та безліч синців, а все через те, що жодного разу не збрехав. Хотів, міг, вмів, але не збрехав – такий у нього був недолік, і синці якраз тому свідки. Він не міг зберігати від неї жодних таємниць, навіть найстрашніших і найважливіших, саме тому на запитання, чи проспався він, Афанасій того ранку чесно відповів дружині, що ні, тому що цілу ніч гуляв зеленим чоловічком і розмовляв із паном Зривком, а потім білочка повернула його своїм хвостом у людський образ. Така відповідь дуже розчарувала дружину, тому що, як уже йшлося раніше, коли ваш чоловік просто бухає – це нормально, бо всі кругом бухають, а от коли він десь швендяється ночами та ще й з якимось зеленими білочками – це вже занадто, це значить, що серйозно час до лікаря.

Лікарі, звісно, просто так звичайних алкоголіків серед білого дня не приймають, для побачення з ними існує ціла процедура, тому Афанасій ще мав час і шанси переосмислити почуте і побачене та якось спланувати майбутнє. Одне він усвідомлював напевне – він порушив слово, яке дав пану Зривку, і тепер на їхні голови має впасти страшенне нещастя, бо дружина сто відсотків повідомить про його пригоду посланниці темних сил – злючій тещі, після чого йому одна дорога – на дурку. А на дурку він не хотів, бо там неввічливі санітари, погано годують і колють болючі уколи, після яких білочка буде видаватися легкою приємною галюцинацією. Тож треба було тікати звідси, тікати негайно, поки не загребли під білі рученьки, але після напруженої ночі Афанасій не мав сил і про всяк випадок ліг спати у ванній кімнаті, єдиній, яка замикалась у квартирі зсередини. Наснився йому візит до нарколога, який зовнішньо нагадував дядю Васю зі складу сантехніки: і манерою говорити, і жестами, і, зрозуміло, вусами. Тільки в ротяку йому влітали не рибинки в томатному соусі, а пігулки від похмілля – від нарколога разюче тхнуло перегаром.

– Ну що, – запитав лікар дядя Вася, – поговоримо про щастя всіх людей на планеті Земля?

– А що про нього говорити, – не здивувався уві сні запитанню Афанасій. – Щастя є, його не може не бути.

– Є. Але як його залучити до всіх людей, привчити перебувати з нами в постійному еманаційному контакті?

При цих словах лікар попросив здивовану дружину покинути кабінет, а сам пересів з-за столу на диван поруч із Афанасієм.

– Ми ж знайомі, правда? – запитав він.

Афанасій невпевнено кивнув.

– Що я маю робити, лікарю? Я у відчаї, мене ніхто не розуміє. Мої близькі стали далекими, певне, найдальшими людьми на світі; мої колеги весь час кудись зникають, та і непевні вони люди; пан Зривко та його кар'єра недосяжні, бо я порушив слово, йому дане, а бути звичайним зеленим чоловічком на потіху п'яній публіці у пивних я не хочу. Навіть мій син, якого я так люблю, весь час запитує, чи не дурак я!

– Найголовніше, – відповів лікар, – нізащо

не кидай пити. Це запорука успіху. Не піддавайся на провокації, бо прийдеться стати таким, як усі: ходити на роботу, щось робити вдома, розмовляти про політику, одним словом, нудна гидота. Тож якщо прийдеш до мене завтра на справжній прийом, з усім погоджуйся, кайся, обіцяй виправитись, під кінець бажано розплакатись. Це всіх розчулить.

– Окрім тещі!

– Темні сили, нічого не вдієш.

– А ви мене не засадите на дурку?

– Засаджу, бо не маю вибору – питання вирішене там, – нарколог махнув головою вгору.

– Лікарю, я не хочу на дурку!

– Не хочеш на дурку? Ніхто не хоче на дурку. Але як же нам бути? Давай-но зробимо так… – і лікар змовницьки нахилився до вуха Афанасія і щось зашепотів. І чим більше він шепотів, тим світлішали і світлішали їхні обличчя.

На ранок Афанасій прокинувся повний сил і оптимізму. Він відчував у собі забуту давно впевненість і радість – світлу, не каламутну радість нового життя. Він прийняв душ, поголився, надягнув білу сорочку, сірий із відблиском костюм і блакитну – аж било в очі вранішнім небом – краватку. У кухні він побачив тещу, вона сиділа, нахиливши низько голову у чорній хустці, до чашки з чаєм, наче на похороні та спідлоба дивилася на зятя. Дружина поралася біля плити і з весело з кимось гомоніла по мобільному телефону. «Здавати мене зібралися. Бач, як радіють», – подумав Афанасій. І вибухнув – підстрибнув, догори, майже до самої стелі, підкинувши руки, впав навприсядки, підскочив, страшно розмахуючи руками і викидаючи ноги в боки, високо їх задираючи. Це був його коронний номер колись у всіх місцевих кабаках – «танок смерті», виконувався імпровізаційно і з натхненням під будь-яку музику, як правило, смертельно п'яним. Афанасій завмер на мить, наче зірка, з розставленими руками і ногами, тричі крутнувся дзиґою, з гиком підскочив, колінами тричі торкнувшись вух, а потім різко завмер, як стовп, притиснувши міцно руки до тулуба, наче соромлячись, схиливши голову, наче очікуючи овацій і квітів, і тихо запитав: «Ну що?»

Поки дружина і особливо теща приходили до тями, збирали речі та кудись дзвонили, Афанасій пішов у сарай і мовчки попрощався з паном Зривком. Порожню пляшку він заховав під старий «Запорожець», який вже й забув, коли останній раз його керма торкалася рука хазяїна. «На пам'ять, – подумав Афанасій, – коли ще побачимось…» – витер сухою брудною ганчіркою пилюку з бокового люстерка, уважно роздивився там себе – чоло його перетинала тепер глибока зморшка; поправив червону краватку і, міцно стиснувши вила, почав чекати, вдивляючись крізь щілину у дверях у простір свого невеличкого двору.


Наталка Сняданко
Недопите мартіні б'янко

Юстина зупинилася перед дверима під'їзду Поставила на землю важку торбу і натиснула на клямку. Двері були зачинені. Замерзлими пальцями вона набрала на домофоні код, але двері не відчинилися.

– Код поміняли, падли, – почулося з-під купи ганчірок від смітника на протилежному боці вулиці.

Це був їхній місцевий бомж, який часто ночував на сходовій клітці, залишаючи по собі вранці сліди сечі і порожні пляшки з тих, які не приймали у склотару. Колись він працював сантехніком у ЖЕКу, але спився і втратив квартиру, отриману свого часу від держави.

Після третьої безуспішної спроби Юстина набрала номер Альони.

– Зараз вийду, – коротко сказала Альона, і за мить двері відчинилися.

З внутрішнього боку дверей висіло повідомлення про зміну коду.

– Телевежа нині чомусь не світиться, вулиця без цього якась незатишна, – сказала Юстина.

– Справді. Мабуть, вихідний, перше січня все ж таки, – відповіла їй Альона.

Їхня вулиця вела під гору до Високого Замку, де вечорами підсвічувалася телевежа, і її верхівка визирала з-за горішнього краю вулиці, ніби уродинна свічка над половинкою торта, і від цього менш понурими здавалися і смітникові баки, що стояли просто посеред вулиці, і діри у бруківці, і напівсніг-напівлід кількаденної давності на тротуарі, своєчасно неприбраний, потім підталий, а тоді знову кристалізований у брудно-сірі брили.

Альона взяла сумку, і вони разом пройшли через під'їзд у внутрішній дворик, де був вхід до Юстининого помешкання. їхні з Альоною квартири колись були одним просторим двокімнатним помешканням, до якого заходилося з під'їзду. Але потім помешкання розділили на два, в одному добудували вхід із внутрішнього дворика, в інше втиснули крихітну мазничку.

Персональний вихід у внутрішній дворик був лише в помешканні Юстини, двері всіх інших квартир відчинялися на загальну сходову клітку в під'їзді. Юстині подобався цей окремий вхід. Створювалася ілюзія, що насправді цей дворик належить тільки їй, і вона часто пила там улітку каву. Щоправда, тільки вранці, поки задавнений сморід котячої сечі ще не проступав крізь свіже прибирання.

Юстина не могла б сказати, що їй подобається затхлий запах старих будинків, але сморід сходових кліток у кількадесятирічних висотних будинках здавався їй набагато огиднішим. Старі будівлі були стійкішими не лише до запахів, вони, як і їхні мешканці, вміли пристосовуватися до здебільшого безглуздих оперативних втручань у свою внутрішню цілісність і долати це, як хвороби. Скажімо, помешкання Юстини, від якого було ампутовано теперішнє помешкання Альони, гідно витримало цю екзекуцію, а потім ще і добудову входу. Нагадували про минуле лише соляні випари, які час від часу з'являлися на спільній із лазничкою Альони стіні кухні і залишалися невидимими, аж поки не змушували тиньк осипатися. На стіні прибудови, яка виходила у внутрішній дворик і не опалювалася, навпаки, взимку проступали темні лінії, які зникали, якщо стіну прогрівали. Усі ці недоліки були позбавлені тої незворотності, з якою асоціювалися у Юстини схожі речі у бетонній висотці, де мешкали її батьки. Там, якщо, скажімо, заводився на стіні грибок, то це вже було назавжди і жодні хімічні сполуки чи прогрівання не дозволяли позбутися його. Те саме стосувалося нерівностей стель чи стін – жодні сучасні технології не вирівнювали безнадійно кривих кутів хоча б настільки, щоб допасувати до них вбудовані меблі. Нові й старі будівлі, у яких свавільно розвалювали та пересували стіни, добудовували і перебудовували частини, неправильно інсталювали опалення чи каналізаційні труби, від цього страждали. Але новіші будівлі страждали від цього більше – вони були мов діти з вродженими вадами, нежиттєздатні від початку, і кожна наступна хвороба робила їх ще більш слабкими і потворними. Тоді як будівлі старого зразка, запроектовані вродливими і здоровими, старілися поволі, не втрачаючи при цьому гідності і слідів колишньої гармонії. Скажімо, якби зараз Альона з Юстиною вирішили знову об'єднати свої помешкання, забравши лазничку з невластивого їй місця і встановивши регулярний підігрів вологої зовнішньої стіни, все повернулося би до норми і вони б отримали просторе двокімнатне помешкання з високою стелею та достатньою кількістю вікон. Натомість жодна перебудова чи вдосконалення помешкання батьків Юстини не дали б такого ж ефекту, бо неможливо виправити те, що ніколи не було досконалим. І Юстині чомусь спокійніше було жити з думкою, що всі проблеми в її помешканні можна було б ліквідувати, хоча насправді вони з Альоною не збиралися об'єднувати своє житло.

Мабуть, справа тут була не в квартирах і не в будинках, а у відчутті пов'язаності з тими стінами, у яких живеш. Так, ніби з часом відбувалися певні взаємопроникнення живого і неживого. Іноді Юстині здавалося, що якби її батько жив не в потворній бетонній висотці на околиці міста, а у старому будинку середмістя, він подолав би свою залежність від алкоголю і не помер би так рано. Таке відчуття посилювалося в ній у сонячні й привітні ранки, коли вона, вийшовши з темного під'їзду, раптом ніби вперше зауважувала, що будинки на вулиці розташовані не просто так, а в ретельно продуманому порядку, що вулиця створює перспективу, і залежно від освітлення ця перспектива щоразу інша, тож роздивлятися її можна безкінечно, ніби відблиски полум'я у багатті, яке заворожує і не відпускає якоюсь схожою загадковою непостійністю. Ніби візерунки у калейдоскопі, де кольорові скельця примудряються скластися у невичерпно мінливий орнамент. І у такі моменти їй і самій хотілося випростатися, подивитися на себе збоку, вдягнутися якось ретельніше, старанніше зачесатися, подумати про щось не надто дріб'язкове і буденне. І це відчуття не минало роками, коли вона жила у середмісті і, здавалося б, мала б звикнути і збайдужіти до архітектурних красот. Навпаки, у ній щоразу болючіше озивалися усі прояви дисгармонійності, на які вона тепер звертала увагу значно частіше, ніж колись. Усі потворні новозамінені вікна, поспіхом вставлені недопасовані двері, токсичні кольори різноманітних дашків і перегородок із пластику на старих балконах, надщерблена бруківка, порослий мохом кривий асфальт чи безсоромно роззявлені брудні пащі смітників. Звикання до гармонії не посилювало збайдужіння, а навпаки, розвивало у ній нову, не знану раніше чутливість, що її позбавлені діти, які виросли серед хворобливо спотвореної естетики радянської забудови.


Альона була перукаркою. Колись працювала в найдорожчих салонах міста, куди до неї ходили вірні клієнтки і мігрували разом з нею із салону до салону. Альона вміла змоделювати в уяві майбутню зачіску краще, ніж будь-яка комп'ютерна програма, при цьому враховувала специфіку волосся кожної клієнтки і була наділена даром словесного переконання, що іноді ставало їй у пригоді навіть більше, ніж суто перукарські вміння. Кілька останніх років Альона частково працювала вдома. У неї прогресував варикоз, і вона не могла довго стояти. У салоні не завжди була можливість лягти на півгодини. А вдома було незручно обслуговувати найвибагливіших клієнток, для зачісок яких їй були необхідні ультрасучасні пристосування з вибілювання, висушування, накручування, випростування, нарощування та інших процедур, які мали залишити по собі такий ефект, ніби самі ці процедури ніхто і ніколи не проводив, а волосся набуло актуального вигляду самостійно та суто натуральним шляхом. Іноді Юстині здавалося, що вона позбавлена якогось важливого жіночого гена, коли, слухаючи чергову розмову про відсоток блондування, вона навіть максимально зосередившись, не здатна була вловити різницю між ефектами «до» і «після», тоді як кількість затрачених на ефект «після» зусиль, часу і грошей, вражав астрономічністю. Сама вона, як, зрештою, і Альона, завжди стриглася коротко та прагнула витрачати на зачіску якомога менше часу й зусиль.


Юстина була масажисткою, точніше, зараз вона вже була співвласницею одного з масажних салонів на центральній вулиці міста. Вони з товаришкою багато років орендували це приміщення, власницею якого була старенька бабуся, а після смерті бабусі, якою останні кілька років опікувалися, викупили квартиру в родичів. Окрім них із товаришкою, в салоні працювала дівчина з Таїланду, яка невідомо як опинилася в Україні і, прийшовши до них, ламаною англійською запропонувала свої послуги. Відтоді минуло уже років п'ять, але дівчина так і не вивчила жодного слова українською чи російською, задовольняючись мовою жестів і тою ж таки ламаною англійською. Вона виявилася хорошою масажисткою, і попит на тайський масаж у них був постійним, але приходили і клієнти, яким більше допомагав традиційний масаж у виконанні Юстини чи її товаришки.


– Заходь відразу до мене, я вже приготувала вечерю, – сказала Альона.

Юстина мовчки кивнула, переодягнулася в домашній одяг, помила руки, витягла з торби пляшку мартіні й пішла до Альони.

Їхні вечори проходили за налагодженою схемою – по черзі готували вечерю і так само по черзі купували пляшку. Повечерявши, сідали дивитися фільм або серіал. За серіал випивали пляшку вина, за фільм – дві. Пива випивали по дві пляшки, маленької мартіні вистачало на серіал, але на фільм уже треба було велику, і від цього вони вже справді п'яніли. Таким чином вибір фільмів та серіалів часто зумовлювався тим, чи можуть вони собі дозволити завтра вранці бути не в формі, тобто вибором типу і кількості алкоголю.

Цей ритуал зародився у них кілька років тому, коли Альона зробила операцію і їй видалили лазером варикозні розширення вен на одній нозі. Операція чомусь дала неочікувані ускладнення і замість покращення почалося запалення. Нога Альони дуже сильно боліла, і вона кілька тижнів не могла вийти з дому, бо через сильну ожеледицю це не завжди завершувалося без травм навіть для людей зі здоровими ногами. Тоді Альона вперше постукала до Юстини і попросила сходити в магазин. Потім розговорилися і Юстина покликала Альону на вечерю. Далі здружилися і почали проводити разом п'ятничні вечори. За пляшкою і телепереглядом. Потім Юстина пішла від свого тодішнього бойфренда й, аби швидше відновити душевну рівновагу, почала частіше зустрічатися з сусідкою. Далі, окрім п'ятничних посиденьок, стали регулярними і суботні, а останнім часом подруги вже проводили разом майже кожен вечір.


– Мартіні? Ти впевнена? – здивовано запитала Альона. У новорічну ніч вони випили на двох велику пляшку мартіні і дві пляшки шампанського, що було явно забагато, і спогад про це ще каламутно похитувався десь на дні шлунка, ніби ряска на поверхні озера.

– Знаєш, я вирішила, що ми потроху втрачаємо контроль над випивкою, – дивлячись в очі подрузі, сказала Юстина.

– Та припини, перебрали трохи в новорічну ніч, у кого це інакше проходить? – засміялася Альона, але сміх її прозвучав якось напружено.

– Кажуть, перша стадія одужання – це визнати, що маєш проблему з алкоголем, – не здавалася Юстина. – Не знаю, як ти, а я відчуваю, що таки маю проблему. І не хочу, аби вона ставала більшою.

– Слухай, не перебільшуй. Я розумію, що в тебе був важкий день, кому хочеться працювати першого числа. Я нині теж перенервувалася. Прибігла клієнтка, яку я вчора півдня вибілювала, намучилася страшно, ніг не чула. Сто разів її запитала, чи вона точно хоче вибілюватися, бо волосся темне, ще й перефарбоване кілька разів підряд, може не витримати. Довго підліковувала волосся масками. Ну і ніби пронесло, добре взяла фарба і їй навіть гарно. А нині вона прибігла в сльозах, що хоче назад у темний колір. Ідіотка. Ну, але то таке. Треба сьогодні розслабитися, а завтра вже все буде виглядати по-іншому. Давай нині не сидіти допізна, подивимося серію і спати.

– Я пропоную не пити сьогодні алкоголю і взагалі встановити собі норму – не частіше ніж раз на тиждень і не більше ніж по пляшці пива чи пляшку вина на двох. Максимум – маленьке мартіні, але то вже в рідкісних випадках. Ось це мартіні пропоную випити через тиждень, у п'ятницю, а до того – сухий закон і хай пляшка стоїть у домі, щоб звикалося, що не все куплене треба відразу ж випивати. Що думаєш?

– Та можна, але ти ж знаєш, чим то закінчується. Вже не раз пробували. Потім бігаємо докуповувати. Тобто бігали, – виправилася Альона.

Десь півроку тому в місті заборонили продавати алкоголь після десятої вечора. І саме тоді Юстина з Альоною почали запасатися пляшками «про всяк випадок», чого ніколи не робили раніше, адже пройтися до цілодобового магазину на сусідній вулиці було нескладно і навіть приємно. Але здебільшого йти туди було лінь і ця лінь часто перемагала бажання випити ще трохи. Тепер випити після 22.00 увечері можна було лише у кнайпі, а вибиратися туди посеред фільму їм уже зазвичай не хотілося. Та й кнайпи у їхньому районі були або дорогі туристичні, або зовсім уже люмпенські – Наливайки, куди ходили лише бомжуватого вигляду хроніки.

Відтоді, як придбати алкоголь можна було лише у визначені години, Юстина зауважила, що пити вони з Альоною стали більше. Вони і раніше не залишали в домі алкоголю про запас. Завжди купували «на вечір» і завжди випивали все куплене. Але під час закупів визначали собі таку дозу, щоб наступного дня не страждати від похмілля. Це дозволяло підтримувати ілюзію, що насправді ніякої залежності немає. Просто іноді хочеться розслабитися і трохи випити.

Але тепер, коли пляшка вина несподівано закінчувалася посеред фільму, а наступної не було, вони синхронно ловили себе на думці, що раптово втрачають інтерес і до фільму. Зосередитися заважає відчуття якоїсь не до кінця зрозумілої тривоги, а замість розслаблення з'являється роздратування на те, що вечір зіпсовано. Чомусь тепер усе було не так, як раніше, коли випити теж хотілося, але лінь було бігти в магазин, тож обходилися. Обходилися вони і тепер, але факт, що роблять вони це не добровільно, а вимушено, дратував значно більше, ніж власна лінь. Можливо, якби алкоголь і далі продавався без обмеження, такого б не трапилося, а може, давався взнаки перехід на нову стадію залежності.


Юстина першою стала купувати замість колишньої пляшки вина – дві «про всяк випадок», замість по пиву – по два. Але випадок наставав завжди того ж вечора. Організм поволі звикав до нової дози, і блаженне розслаблення наставало лише після того, як було випито «норму». У ті ночі, коли вони не пили вечорами, Юстина часто прокидалася і не могла заснути до ранку від того самого незрозумілого відчуття тривоги. Альона теж скаржилася на безсоння.

– Знаєш, мені не подобається, що я протягом дня така сонна і втомлена, ніби взагалі не спала, а пожвавлююся лише під вечір від думки, що скоро додому, де серіал і пиво. Це якось нездорово, – сказала Юстина, звертаючись не так до Альони, як до самої себе.

– А ти впевнена, що буває по-іншому? І як це – по-іншому? Ну, хіба коли з дому на роботу хочеться, щоб там розслабитися. Це як у моїх одружених клієнток із малими дітьми, які ще в декреті сидять. У них вдома така нудьга, що хоч на стіни лізь. А якщо людина вдома відпочиває, а на роботі працює, то не дивно, що тягне її до відпочинку. Ми ж з тобою уже не дєвочкі.

Альона в побуті була здебільшого російськомовною, українською розмовляла з Юстиною і україномовними клієнтками. Це не було для неї принциповим питанням, вона автоматично переходила з мови на мову залежно від того, як зверталися до неї. Але іноді вставляла у свою грамотну і позбавлену акценту українську такі-от відверто російські сленгові слівця. Це завжди були штампи, вислови, які чомусь зручніше було вживати саме в такій мовній версії.

– Але раніше так не було.

Я прокидалася вранці бадьора і повна сил, а ввечері була втомлена. Тепер же у мене якийсь дивний ритм, вночі не можу заснути, а вдень сплю на ходу. Може, це вплив алкоголю?

– Слухай, – Альона порядкувала на столі й, розмовляючи, не дивилася на Юстину. А Юстині хотілося зазирнути їй в очі, щоб зрозуміти, чи справді подруга переконана у тому, що каже, чи просто намагається заспокоїти їх обох. – Я не проти перевірити, давай поламаємо ритуал. Може, ми просто звикли, що, коли дивишся телевізор, треба пити алкоголь, бо так було завжди. А можна ж і просто чаю випити. Припускаю, що ми й не зауважимо різниці. Або швидко перестанемо зауважувати. Ну і взагалі, нам з тобою смішно говорити про алкоголізм. Знаєш, як мені розповідала співробітниця сьогодні? Каже, ми зовсім небагато випили вчора і аж дивно, чому нині так погано почуваюся. А потім перелічує: пляшка шампанського, почата друга пляшка, «зовсім трохи горілки», півпляшки коньяку і недопите мартіні. Це вони вдвох із чоловіком святкували і при тому «добре», як вона вважає, закушували: картопля, м'ясо, оселедець під шубою, холодець, ковбаса, канапки, торт. Мені погано вже від самого цього перелічування, уявляєш, як це – намішати стільки різних продуктів і видів алкоголю? А ти переживаєш через зайвий келих мартіні.

Альона мала рацію, у таких розмовах через побутові деталі добре проступала несхожість того, що різні люди вкладають у ті чи інші поняття. «Зовсім трохи» випивки і закуски у вищенаведеному переліку теж було для Юстини недосяжно великою кількістю, вона ніколи не змішувала напоїв, як і наїдків у таких несумісних пропорціях. Натомість швидко звикала до певної регулярності й усвідомлювала, що їй загрожував саме цей тип узалежнення від алкоголю, і ще невідомо, хто б отримав першість, якби вирахувати кількість випитого протягом певного проміжку часу – вона чи хтось, хто час від часу напивався та об'їдався до безпам'ятства, зате потім довго не міг навіть згадувати про випивку та закуску. Мабуть, це просто були різні варіанти одного й того самого – тихого побутового алкоголізму, який зазвичай характеризують словом «не п'є»: календарно-обрядові застілля, кожне з яких неминуче призводить якщо не до бодуна, то принаймні до розладу шлунка – або помірне, зате регулярне вживання слабоалкогольних напоїв. Незмінною залишається лише глибока переконаність, що все це «нормально», «небагато» і «не страшно». Проблемою це ставало лише тоді, коли регулярність перетворювалася на щоденність. Причому сама жертва проблеми вже не зауважувала або ж продовжувала щиро заперечувати. Зате для оточення все різко мінялося. І траплялося це зазвичай «несподівано», просто поступово нездоланна аргументація самовиправдань ставала дедалі більш гротескною, аж поки не відмінялася і сама необхідність самовиправдань.

Іноді вона говорила про це з Альоною, як ось тепер, але усвідомлювала, що очікує від Альони саме такої відповіді і зовсім не хоче почути підтвердження власних побоювань. Так, ніби факти можуть змінюватися залежно від того, підтверджуємо ми їх чи заперечуємо.

Але Юстина вже давно пересвідчилася в тому, що самі факти змінювати немає потреби, достатньо змінити власне ставлення. Точніше, переконати себе, що змінюєш чи що здатна змінити. Хоча насправді їй давно не хотілося перевіряти, чи дійсно вона все ще здатна впливати на те, які саме рішення приймає.

Особливо помітно все було, як завжди, на дрібницях. Скажімо, якщо Юстині виписували ліки, вона насамперед шукала в інструкції інформацію про те, чи сумісні ці ліки з алкоголем, а якщо вони були несумісні, то намагалася втиснути курс між понеділком і п'ятницею, щоб «не псувати собі вихідні», як вона це називала. А часом, якщо завершити курс до вихідних не вдавалося, то вона просто переставала пити ліки на цей час, відновлюючи лікування з понеділка, хоча це й загрожувало зменшенням ефективності. І хоча ніхто її про це не питав, сама собі Юстина намагалася якось аргументувати таке рішення. Наприклад, бажанням зменшити алергійні прояви, які спричинялися ліками, чи спробою досягнути ефекту, не завершуючи курсу, або вигадувала і якісь зовсім не переконливі причини, але ніколи не говорила сама собі прямо, чому вирішила саме так.

При цьому вона давно помітила, що сам факт відмови від алкоголю не викликає у неї спротиву. Тобто якщо вона вирішила не пити кілька днів або і тиждень, то спокійно витримувала це, не зауважуючи, скільки днів минуло, і не відчувала жодного дискомфорту. Муляла її необхідність прийняти таке рішення, а не факт його виконання. Так, ніби вона боялася сама себе, як когось стороннього – боялася, що змушена буде виконувати раз прийняте рішення, точніше, боялася власної нездатності опиратися необхідності виконувати це рішення, опиратися самій собі. У ній постійно сперечалися дві половинки: одна наполягала на чимраз суворішому контролі, а друга креативно намагалася уникнути цього контролю. Часом Юстині здавалося, що якби вона могла дозволити собі відмовитися від тиску обох цих своїх внутрішніх цензорів, то проблема зникла б сама собою, бо будь-яка проблема загострюється, якщо постійно про неї думати.

Те саме колись було в Юстини з дієтами. Щойно вона вирішувала схуднути і забороняла собі вживати якісь продукти або їсти вечорами, як відчувала, що їй тепер нестерпно і постійно хочеться саме цього забороненого. Вона зривалася і кидала дієту, або ви тримувала стільки, скільки збиралася, а потім «від'їдалася», надолужуючи втрачене і нівелюючи весь ефект. Тоді як у періоди, коли вона просто захоплювалася чимось цікавим, то спокійно могла забути про їжу, без жодних зусиль худла і довго втримувала бажану вагу. І точно так само, як тепер, вона тоді обманювала себе саму, переконуючи: «Це лише перша цукерка нині, тобто не зовсім перша, але попередні не були шоколадними, точніше, кілька були, але то було ще до обіду, а після обіду шоколадних уже майже не було, і взагалі вчора вдалося з'їсти менше, а завтра взагалі не купуватиму жодних цукерок».

Тепер вона часто заспокоювала себе тим, що всі залежності працюють однаково, і якщо їй вдалося позбутися звички їсти солодке під час читання, звички курити і звички гризти нігті, то з алкоголем буде те саме – коли надійде відповідний момент, просто треба дочекатися, щоб він настав. Про те, що можна прийняти рішення і просто відмовитися від алкоголю, Юстина намагалася не думати.


– Добре, – погодилася Альона. – Давай поставимо мартіні у шафу і відтепер – лише раз на тиждень.

Вони поставили пляшку на полицю шафи і спробували зосередитися на черговій серії стягнутого на торентах нового сезону улюбленого серіалу. Але додивитися її того вечора так і не змогли. Без алкоголю діалоги виглядали банальними, інтрига затягнутою, а все разом – нудним і позбавленим сенсу. Спробували покладати по каналах, але там вибір був іще більш безнадійним.

– Знаєш, здається, це не так проблема з алкоголем, як з альтернативами, – висловила припущення Юстина. – Чи, можливо, це завжди так починається – спершу не вмієш себе зайняти чимось іншим,

а потім звикаєш? Мабуть, терміново треба заводити якесь хобі – плести гачком, спицями, ткати гобелени, ходити кудись. Ну, або якось дотягуватися до тих, хто здатен сприймати телебачення на тверезо.

– Ну, але для цього спершу треба немало випити, щоб атрофувалася відповідна кількість клітин мозку, – засміялася Альона. – Наша країна не пристосована до тверезого способу існування. Знаєш, яка єдина пропозиція стоїть в афіші подій міста на перше січня? Виспатися, прогулятися і зайти в гості.

– Давай спробуємо скласти список вечірніх розваг, які можуть замінити нам телевізор і пляшку, – запропонувала Юстина.

– Давай, – погодилася Альона.

Список виявився недовгим: ковзанка, ролики, боулінг, шопінг, кіно, театр, виставка, концерт. Походи в гості наразі вирішили не вписувати, бо це означало ту саму пляшку, просто розпиту в іншому місці. Кілька тижнів чемно проводили вечори згідно зі складеним списком і без алкоголю. Спершу було цікаво, але швидко з'ясувалося, що підступна монотонність підкрадається і тут, перетворюючи розвагу на нудну повинність. Ще кілька вечорів провели за настільними іграми, але того азарту, який приходив за цим заняттям у дитинстві, відчути не вдалося. Спроба узалежнитися від дописування в соціальних мережах теж виявилася не надто успішною. Обидві – і Юстина, і Альона – надто цінували живе спілкування, віртуального їм було замало. Навіть просто мовчки сидіти перед телевізором, але з кимось – було цікавіше.

– Мабуть, це специфіка психіки самотніх сорокарічних, – висловила припущення Альона.

– Мабуть, – криво посміхнулася у відповідь Юстина.

Вони помовчали.

– У мене є одна пропозиція. Не знаю, як ти до цього поставишся, – несміливо запропонувала Юстина.

– Яка? – зацікавилася Альона.

– Я довго думала, що саме ми намагаємося притлумити алкоголем і, здається, зрозуміла. Нам бракує якогось цікавого заняття. Щоб, як у дитинстві, забувати про все на світі. Ну, або хоча б щоб не зовсім нудно, – виправила вона сама себе під скептичним поглядом Альони.

– Вишивати хрестиком якось не тягне після цілого дня з ножицями в руках, – сказала Альона.

– Мене теж. Але як щодо читання? Ти любиш читати?

– Та чого ж ні. Особливо, коли щось цікаве. Але це не дуже колективне заняття.

– От, власне, в цьому і суть. Я згадала про це, коли перебирала подумки всі залежності, які мені траплялося нажити в минулому. І пригадала, що в дитинстві я багато читала, але при цьому мені необхідно було щось їсти. І так я читала і їла, поки не підросла і не збагнула, що занадто товста. Але сісти на дієту було складно, бо доводилося позбавляти себе одночасно двох задоволень. Пробувала заборонити собі солодощі і взагалі будь-що, окрім сирої моркви під час читання, але не допомагало. Рано чи пізно звичка виявлялася сильнішою, і я зривалася. Тоді я почала читати в читальних залах бібліотек. І це подіяло. Звичка їсти під час читання зникла, а звичка читати залишилася. Просто треба було щось кардинально змінити. Тепер у нас ситуація схожа. Коли просто читаєш на самоті і ні з ким не ділишся, назбирується незадоволення, причини якого навіть не усвідомлюєш, бо ж ніби все робиш правильно. А переповідати комусь зміст прочитаної книги – це якось по-дурному. От я і подумала, що ми могли би читати вголос.

– Вголос?

– Так. Просто сидіти вечорами при свічках і читати одна одній уголос. Можна і ще когось покликати.

– Слухай, а це ідея, – пожвавилася Альона. – Так можна навіть вірші читати. А потім обговорювати. Прикольно. Давай спробуємо.

Ще того ж вечора вони обрали книги, які здавалися їм вартими прочитання вголос, стягнули тексти на торентах і виклали список на фейсбуку, запрошуючи бажаючих долучитися.

Перше читання відбулося наступного ж вечора в Альони вдома. Крім Юстини з Альоною, прийшли ще дві Альонині клієнтки, яким також сподобалася ідея. Запалили свічки, розлили чай, розклали на тарілки шматочки торта. Одна з клієнток витягла пляшку вина, але на неї лише подивилися з осудом і звеліли заховати назад. Усі учасниці вечора поставилися до ритуалу, який збиралися провести, надзвичайно серйозно – як до важливої справи, а не просто вечірньої розваги.

Довго сперечалися, що саме їм читати. Одна з Альониних клієнток запропонувала «Алхіміка» Паоло Коельо, але його, як виявилося, всі читали. Юстина не любила Коельо, тому зітхнула з полегшенням, коли ця пропозиція відпала. Інша клієнтка запропонувала детектив про Львів «Голова Мінотавра» польського автора Марека Краєвського, але ця пропозиція також не пройшла, бо вирішили, що детективи – це надто низькопробне чтиво, а вони зібралися тут, аби присвятити час справді достойній літературі. Після тривалих суперечок зупинилися на романі Нобелівської лауреатки Ельфріди Єлінек «Піаністка». Читати вголос викликалася Юстина, це був один із її улюблених романів.

Юстина зручно вмостилася на кріслі біля настільної лампи із зеленим абажуром, верхнє світло вимкнули, і почалося читання. Ефект колективного зосередження у темряві, посиленого монотонним звучанням голосу і складністю самого тексту, барокові конструкції якого змушували затримувати дихання від страху пропустити хоча б одне слово і назавжди заплутатися у цих словесних нетрях, які вели у провалля моторошних почуттів та емоцій, був несподівано сильним. Після години читання припинили, ще деякий час мовчки посиділи у темряві, допили чай і розійшлися.

На наступне читання, за тиждень, прийшли лише Юстина з Альоною. Обидві клієнтки подзвонили і сказали, що захворіли. Цього разу читали трохи довше, але потім обидві відчули таку сильну втому, що розійшлися по домівках мовчки, навіть не прощаючись.

Окрім цього відбулося ще три чи чотири безалкогольних читання удвох, але подолати увесь роман їм так і не вдалося. Вирішили зробити перерву і наступної п'ятниці зустрітися на традиційний телевізійний вечір. Вечерю готувала Юстина. Альона принесла дві пляшки вина. Одну поставили на полицю, другу випили. Розійшлися рано.

Ще через п'ятницю дивилися серіал в Альони. Юстина принесла дві пляшки пива.

– Я думала нині вночі про те, як ми читали вго лос, – сказала Юстина. – Можливо, ми просто невдало вибрали книгу. Не варто було починати з такої серйозної і важкої для сприйняття літератури. А можливо, вона і взагалі не придатна для читання вголос.

– Це правда, дуже депресивна річ. Від неї хочеться кудись утекти, – погодилася Альона.

– То, може, спробуємо наступного тижня з чимось іншим?

– Давай.

– Тоді підготуй на завтра ти свій список, а я – свій і вирішимо.

– Гаразд.

Минуло тижнів зо три, поки вони зустрілися наступного разу. Принесену Альоною пляшку вина випили за розмовою. До телебачення, як і до спроби відновити сеанси читання вголос, справа так і не дійшла.

Ще за два тижні, у п'ятницю, вони випадково зіткнулися біля вхідних дверей. Поговорили й домовилися продовжити вечір у Альони. Відкрили пляшку мартіні з полиці.

– Давай вип'ємо за те, що нам вдалося подолати твій страх перед нашою уявною алкогольною залежністю, – засміялася Альона. – Чи ти вважаєш, що келих мартіні раз на місяць – це теж насторожує.

– Ні, не насторожує, – нещиро посміхнулася Юстина.

Вона пішла додому рано, мартіні вони не допили.

Вийшовши із помешкання Альони на сходову клітку під'їзду, Юстина зіткнулася з бомжем, який уже, видно, опанував новий код і тепер застібав ширінку, не надто соромлячись присутності Юстини. Від нього йшов густий ацетоновий сморід, який перебивав навіть традиційний запах бруду і сечі. Мабуть, так пахнув алкогольний напій, який він вживав на ніч.


Юстина вирішила не говорити Альоні, що пам'ятає: першого січня вона приносила сухе мартіні, а зараз вони пили «б'янко». Принесену колись Альоною пляшку вина на полиці Юстина теж підмінює щовечора, хоча щодня й обіцяє собі стриматися і вчасно зупинитися під час самотнього телеперегляду. Вона вже навіть не пам'ятає, яке саме вино принесла тоді Альона. Можливо, і Альона не пам'ятає. Тепер вони більше не говоритимуть на цю тему.


Євгенія Кононенко
Монологи однієї жінки, або «Треба мейше пити»

Все купила, а чого сумка така легка? Бо не купила головного! А вдома нема. Точно нема, сьогодні в обід закінчила. Пертися назад у торгівельний зал з усіма покупками? Може, цього вечора обійдеться? Обійдеться? Ти здуріла? Хочеш знов серед ночі бігти в нічний супермаркет? Уже бігала. Краще зараз взяти. Ось, у камері схову є вільні шафки. Сюди запхаємо пакет з покупками й підемо назад. А гроші в тебе лишилися? Але ж у мене в сумці є ті, що зібрали на подарунок Алісі. Візьмемо звідти.

Так, знов у винному відділі ці дурні консультанти, почнуть парити своє легеньке, молодий чоловіче, чого причепилися до мене, я беру те, що мені треба, а не те, що треба вам. Покуштувати це? Самі куштуйте, я вже знаю, що воно мені не вставляє. Ні, мені не до горілки, я п'ю вино, чого мене всі ведуть до полиць із горілкою? Я тямлю в доброму вині краще за вас, хіба не видно? Мені ваші жарти не треба. І ваші пропозиції не треба. Залиште мене наодинці з винними полицями.

Ось це, молдавське, дуже добре відкриває життєві істини. Саме його я беру останнім часом. Важке, так, важке, голова від нього наповнюється бозна-чим, але хіба я юна дівчина? Я зріла жінка, яка знає, в чому сенс життя. Він у тому, щоб шукати істину. А як її шукати без вина? Так, беру три пляшки, бо таке є не завжди. Дотягну три пляшки додому, може, вистачить на два дні.

Чого ви мене штовхаєте? На підлозі велика червона калюжа, ніби когось зарізали. Саме так виглядає добре вино на підлозі, бо вино – це кров. Я вам іще маю платити за пляшку, яку ви розбили, бо штовхали мене? За дві пляшки я плачу, а за третю платіть самі! Я гірша за алкоголіків? Ви не бачите, що я інтелігентна людина? Вам посвідчення показати, що я член творчої спілки? Потримайте пляшки, зараз дістану! Пробивайте дві пляшки та пакет. С-суки! Самі розбиваєте свій товар і на когось хочете звалити!

Ох, нарешті вирвалася на вулицю. Хотіли здерти з мене за розбиту пляшку. Треба тримати себе гідно, щоб на тобі ніхто не їздив верхи. Не можуть алкоголіків відрізнити від творчих людей. Самі лише на те й здатні, що стовбичити по супермаркетах контролерами та режимщиками, то в них вся агресія проти людей неординарних. Іде дощ, а мені добре. Скоро буду вдома. Треба носити коркотяг з собою. Так би зробила ковточок зараз. Господи, як далеко цей супермаркет від дому. Ніби наліпили їх повно, а стільки ще йти…

Ну, нарешті! Де мої улюблені келихи? Я ж не п'ю, як якісь п'янюжки, з будь-чого! Я п'ю з келихів. Вони останнім часом перебилися, треба буде підкупити нових. Ось! Червоне, як рубін. Вже від самого лише кольору в голові починає закипати нова сутність. А пахне як! Кла-а-ас! Те, що треба. Під таке вино мій текст писатиметься дуже добре. Коли мені його замовили, до речі? Ще перед Новим роком. А зараз уже квітень. Але без моєї статті ніхто не видаватиме тієї антології, а точніше, Алкології! Хто їм іще напише краще? Мої статті проти усіх їхніх – то як вино проти соку з картонної коробки. Так, я пишу свої тексти повільно, але що ви хочете? Щоб шедеври писалися за один вечір? Щоб на створення шедевру йшла одна-однісінька пляшка? Та то буде не шедевр, а томатний сік. Не вино «Сент-Естер» 2002 року, а вино «кадарка ординарна», яке бере на фуршети наш скупердяй редактор і розливає по пластикових склянках, плебей н-нещасний! Він іще мені казав: «Треба менше пити!» Як кажуть сантехнікам чи електрикам! Головне, то не скільки пити, а ЩО пити! Є напої, яких п'яниці взагалі не п'ють! Я п'ю саме таке! І тому не треба на мене цих наїздів! Комусь іншому кажіть «треба менше пити»!

Вже нема половини пляшки. Добре, що в мене на цей вечір ще є друга. А де сир? Я ж купила сир, і хліб, і вершки на ранок, і каву, і чай? І цигарки, так, іще касирка брала для мене «Кемел» від сусідньої каси, бо в неї закінчився. Де та торба? Я вас питаю, де? Де я її кинула? У коридорі? На кухні?

Торба лишилась в шафці в супермаркеті! От паскуди! То все через них, тих, хто штовхав мене, і я розбила пляшку! А де ключ від шафки? Воно пролежить там ніч? Чи ті паскуди, які змушують платити за те, що самі й розбили, конфісковують забуте покупцями?

Гаразд, вранці піду туди. Ось ключ номер 187. Була б я алкашкою, то загубила б того ключа, а в мене він є! Мамо, чого ти лізеш до мене? Ще тебе тут не бачили! Ти не бачиш, що я завантажена по самі вуха? Ти цього не бачиш? Знову лізеш не в свої справи? Знову даєш мені свої ідіотські поради? Треба менше пити? А не треба підглядати за мною! Все життя вона підглядала за мною! Обнюхувала мене, як сука, чи не курила, чи не пила, чи не обіймалася з хлопцями? Вийди з моєї кімнати, бо дам пляшкою по голові! Ти ж знаєш, я можу!

Все життя водила до мене якихось своїх подружок, які мене виховували, тобі самій бракувало слів! Ти й зараз привела сюди свою стару панну, Настю Іванівну, оцю висушену непитущу воблу, яка, крім води з сиропом, нічого не вливала до своєї ротової порожнини, навіть чай нормальний заварити не може. Забирайтесь геть обидві, трєзвєніци нещасні, не знають, ні що таке добре вино, ні що таке добрий мужик! Ти знову за своє, матінко? Навіщо ти кинула мою пляшку на підлогу? А витекло небагато, пляма на підлозі – як кров, добре вино – це кров Це кров самого життя, це кров бога… Кров Діоніса, Кров Христа…

А ти, мамо, кажеш, ніби то отрута! Ти думаєш, я забуду, як ти розбивала пляшку, яку мені привіз Вітька із Франції? Знайшла передові методи боротьби з алкоголізмом! Горбачов у спідниці! Вирубати виноградні лози! Розбити кращі пляшки! Ти її кинула об підлогу, а вона не розбилась! То ти її об стінку, розбила дзеркало, а пляшка ціла! Від такої матусі, як ти, і Діва Марія пити почне! То котра з нас алкоголічка? Ти хуліганка більша, ніж я! Од відчаю? А дошка від дзеркала так і висить без самого дзеркала. Завішувати не треба було, коли ти віддала кінці…

А чого це ти, матінко, приперлася сюди? Ти ж уже рік, як померла. За тиждень після того, як била мою улюблену пляшку, взяла й померла. Ще й Радик зі своїми друзями допомагали виносити тебе, і Вітька тоді прийшов… Але щойно ти стояла тут, біля столу, і рука твоя тремтіла, і ту руку до мене простягала, і торкалася мене тою рукою, як живий був той дотик. Ось тут я відчувала твою руку Ще в очах щось може примаритися, але щоб на дотик? То, напевне, вона була тут. Значить, в цю хату приходять мертві. Значить, тут є канал зв'язку із царством мертвих.

І ще й цю свою приводила, якою лякала мене у дитинстві. Настя Іванівна. Та вже давно небіжчиця. Більше того, вона була самотня, тож заповіла мамі свою нещасну готельку. Щоб мамі було куди піти від мене, алкоголічки. А ти, мамо, так і не пішла, бо боялася, що я тоді зовсім зіп'юся й здеградую. А хіба від вина деградують? Від вина зростають! Від вина життя здобуває новий вимір!

Ось бачите, я все пам'ятаю, і як мама оформляла права на ту готельку, а потім коли мати відправилася у кращий світ, то документи вже оформляла я. А як же це так вийшло, що вона приходила сюди? Може, зараз якісь такі атмосферні явища, що покійні приходять? Зараз все не так, як було раніше…

Як живі, стояли тут обидві. Мамо, де ти? А може, ти тепер стала пити вино? Давай я тобі наллю. Добре, що ти прийшла. Мамо, а може, ти підеш забереш сумку із камери схову в супермаркеті? Куди ти поділась? Кажеш, тобі не видадуть? Там не видають, ось цей ключ, шухлядка номер 187, відкриваєш, береш сумку, і ніхто не спитає. Мамо, а може, ти мені ще одну пляшку візьмеш?

Так, тут я щось не те кажу. Вона ж потрібного вина не візьме. Принесе мені якийсь нікому не потрібний кагор чи ще щось не в тему. Так, заспокойся і випий. Якщо мама – привид, то в супермаркет вона не піде. Що робити, коли навідуються привиди? Випити, щоб не боятися. Тоді або прийдуть приємніші, або прийдуть ті самі, але будуть поводитися добре. То ж за вас, примари! За тебе, мамо! І за вас, Насте Іванівно!

Мама зникла, а Настя Іванівна чомусь не йде до себе. Дитинко, люба, ну чого ти п'єш? Ну подивись на себе! Ти ж була гарна жінка, і на що ти схожа зараз? Синці під очима до середини щік! Насте Іванівно, ви теж, як свідчить фото на вашій могилі, колись були гарною жінкою, щоправда, вас такою ніхто не бачив. А тепер на кого ви схожі? Зубів нема, волосся вилізло, талії також нема. Ви б у дзеркало дивилися на себе, а потім вчили мене жити! Ваш прісний непитущий фейс – гірший, ніж у будь-якої п'яниці. Спасибі, вам, звичайно, за готельку, яку ви нам залишили, але то була ваша добра воля. І це не дає вам право зараз мені робити дірку в голові й казати: «Треба менше пити». Згиньте! Ідіть назад до себе! Я наливала, щоб нарешті дописати статтю, а ви перевернули мого келиха, ніби я собі нового не наллю!


Вітю! Це ти? Приїзди, в мене три пляшки чилійського. Ледь приперла! Приїзди, ще ходить метро. Ти ж любиш чилійське. То, до речі, ти мене присадив на «Карменер». Послухай! Це ти мені говориш «треба менше пити»? А скільки я надихалась твоїм перегаром! Скільки було тих винних поцілунків! І навіть горілчаних, страшно згадати! Я горілки не п'ю на відміну від декого! А тепер ти мене взявся перевиховувати! Ти кажеш, ніби я перейшла ту межу, за якою в винному океані вже не плавають, а тонуть! Та не перейшла я межі! Зовсім навпаки! Я балансую на тій межі, я бачу помежів'я! Я написала текст для антології! Так, для Алкології! До тої самої! За це треба випити! Так, я подала свій текст останньою, але мій текст найкращий! Він цементує усю Алкологію!

А геніальні тексти «на суху» не пишуться! Як це – не всі видатні люди дружили з вином? Тобто ти хочеш сказати, що треба не пити вино, а нюхати клей? Чи колотися? І це все краще за добре вино? Дякую за чудову пораду! Послухай, куди ти подівся? Ти їдеш чи ні? Чи ти хочеш, щоб я сама до тебе їхала? Паскудний мужик, вимкнув телефон! Отакі вони всі! Споять жінку, а потім скаржаться, що вона п'яниця! Та ніяка я не п'яниця! П'яниці не пишуть текстів! А я просто відкриваю канал зв'язку із помежів'ям! У мене мати була! Вона мене брала за руку! Я про це зараз напишу! Ось, у мене є чилійське! Значить, новий текст добре напишеться! І швидше!

І колись це йому подобалось! І те, як я пишу, і те, як п'ю вино. А тепер він квасить сам вдома, а зі мною навіть поговорити не хоче. Але на презентацію він прийде. То, зрештою, був його проект, тексти до антології. Ми ще побачимося, Вітюшо! Ти ще запам'ятаєш, що зі мною краще не жартувати!


До мене тепер ходять мертві, я вже навчилася з ними добре спілкуватися. Мама навіть три рази приходила. Тепер і мама вже п'є зі мною вино. Я знайшла вхід до царства мертвих. Я тепер мудра, по-справжньому мудра. А навчило мене того вино. Ти б знав, Вітю, яке було те вино у тій пляшці, яку моя мама ще за життя розбивала об стінку і так і не розбила! То ти мені його привіз із Франції! І хтось іще назвав мене алкоголічкою! І хтось іще казав «треба менше пити»! Та алкоголіки п'ють, аби пити, аби прийняти градуси. А я пам'ятаю смаки кожної пляшки! У моєму роті просто Антологія Вин! Справжня Алкологія! Ви кажете, я сомельє? Та ні, в мене глибший, повніший досвід. Я не лише знаю смаки, де гірчить, де солодить, де смак життя, а де й смак потойбіччя… Але я ще й знаю, що б'є по потилиці, що в ліву скроню, що в праву, що в ніс, що в зуби, від чого холоне серце, від чого зігрівається. Цього не знають навіть дуже добрі сомельє. Я – експерт іншого роду.

А до речі, давно вже прийшов час написати про це. Але хіба їм, профанам, можна відкрити сакральне знання? Вони хіба здатні щось відчути? Я ж бачу, як вони п'ють. Для них вино – то засіб, а не мета. Вони не вміють ні пити, ні напиватися. їм буває погано вранці! Від вина не буває погано! Від вина може бути лише добре! Посвяченим, звичайно! Я маю досить високий ступінь посвячення! Хто мені його присвоїв? Сам Діоніс! Які мудрі були греки! Який мудрий народ! У них був бог вина! Та чого це був? Він є! Тільки справжніх жерців і жриць у нього небагато. Ті, хто квасять горілку, то хіба люди?


Алісо, вибач мені! Якось недобре вийшло, зібрали тобі грошей на подарунок, а я їх розтринькала. Але я поверну! Ти ж мене завжди розуміла! Ти їм не кажи, ніби я пропила твої гроші! Скажи їм, що я дала тобі гроші в конверті! Так, це я вперше! Але, ну ти розумієш, це як на ліки! Ні, я не алкоголічка, але це і снодійне, і заспокійливе, і головне, це щось таке, від чого життя стає життям, а не смертю. Алісо, приїзди до мене! Ти, до речі, хотіла взяти деякі книжки! Приїдь і візьми! Так, це дорожче, ніж ті гроші, але в тебе день народження! Я рада, що ти приїдеш! Так, ті книги на тебе чекають! Приїзди! Бери торбу й приїзди! Лише, Аліско, візьми по дорозі пляшку! Краще «мерло», а не «каберне»! У мене сьогодні не дуже терпкий настрій! Ні, «сапераві» не бери! А втім, можна й «сапераві»! Тільки, дуже прошу, візьми дві пляшки! Бо одна мене вже да-авно не бере!


Хто там? Радик? Не відчиню, і не проси! Ти чого ломишся у двері? В мене горілки нема! Викличу міліцію! Не приїде? Ну то я їм скажу, що я автор семи книжок, тоді приїдуть! То до таких, як ти, не їздять! А до мене міліція приїздить і захищає мене від усіляких алкоголіків!

Повтори? В тебе є пляшка того, що я люблю? Взяв замість квітів? То з того й треба було починати! Так, заходь, ти ж знаєш, що я тебе іноді люблю! Так, заходь. О, справді може бути! Сідай! Відкорковуй пляшку! А ти будеш поліруватися пивом? Добре! Пояснити тобі, що я знайшла в тому вині? Та ще й сухому? Тобі того не зрозуміти! Але спробувати? Від вина бачиш те, чого просто так не видно! І від горілки бачиш! І від пива, якщо воно після горілки?

Не кажи, Радику, вино не затьмарює, а протирає очі. Так, так, любий, я знаю, що ти розумієшся на жінках. Так, ти не любиш тих, які п'ють те саме, що й ти! А сам на вино так і не присів. Але жінка, яка п'є вино, тобі подобається. Так, в тебе добрий смак, Радику. А ти справжній, Радику, чи ти з іншого світу? Та от, до мене нещодавно мама приходила. І ти її іноді бачиш? Мою чи свою? Ти бачиш свою! А я – свою. І вона ще приводить Настю Іванівну. Хто це така? Ну, вона ходила до моєї матінки. Вони разом чай пили, як ото ми з тобою – ти пиво, а я вино. Радику, не лізь до мене! Я порядня жінка! В мене вища освіта! Маю сім книжок! Я тобі вже дарувала, ти все одно читати не вмієш! Так, «каберне-совіньйон» на етикетці прочитав, це тобі трошки додає. Чого додає? Чоловічого шарму. Так, уяви собі! Але до Вітьки тобі далеко. Той мені таке носив, що п'ють королі. А що п'ють королі? Королі горілки не п'ють? Та звідки ти знаєш, що п'ють королі! Радику, не лізь до мене! Якщо хочеш іще сюди потрапляти, неси ще одну пляшку! То в кіоску таке? Вино для коханих жінок? Не сміши мене, я твоя кохана жінка! Ти – професійний алкоголік, а я авторка семи книжок! Я жриця Діоніса, а не твоя кохана жінка. Як жриця, то дай пожерти? Ну й логіка в тебе! Жриця – то від слова «жертва», а не від слова «жерти». Ми вже почали плутатися, що від чого, Радику! Дай ковток пива, в мене скінчилося вино!


А до речі, непоганий «каберне-совіньйон», який приносив Радик! Але одна пляшка нічого не дає. От друга йде вже по-справжньому, відкриває істини. Уявляю собі, як добре йтиме третя. Ото вже буде справжній перехід туди, куди треба. Але я допиваю другу, а третьої нема. А до ранку ще скільки часу. Я так відчуваю, ця ніч буде безсонна. А безсонна ніч без вина – то справжнє лихо. То такі тортури, яких не побажаєш ворогові. Як бути? Кликати Радика? Не хочу. Що спільного може мати авторка книжок із сусідом-алкоголіком? Він, до речі, вранці перемонтував мені кран. Казав, такій жінці, як я, треба кран з вином. Який він дурний! Справжній алкоголік-роботяга, який нічого не розуміє! Мені треба різні крани із різними винами! А таке хіба можливо?

Але той «каберне-совіньйон» зараз мені йде! В міру кисле, в міру терпкувате, насичений колір, так, колір теж вставляє, я люблю спочатку дивитись на вино, потім дихати ним, а вже потім пити. Келихи каламутні. Мама, та хоча б келихи відмивала, хоча й проклинала моє вино, он дзеркало розбила вона, а не я! Мамо, ти іноді приходиш сюди, кричиш на мене, обзиваєш. А ти б краще келихи помила! Бо я люблю споживати вино красиво! Але такого привиди не роблять. Привиди ніколи не приберуть за собою. Вони можуть лише розкидати те, що було складене в порядку.


А до речі, вже Стасик має повернутися зі своїх мандрів. Чи він вже повернувся? А матері не подзвонить… Не бере трубки. А на мобілці в мене немає коштів, все забирає вино. Синку! Легкий на спомин! Ти вже тут! Так, заходь, відпочивай з дороги! Але… ні, не треба супермаркет, отут під вікнами ларьок. Ось, дивись, там має бути таке, глянь на етикетку, любий. Давай, за зустріч, тебе ж скільки не було!

Ти завтра вже йдеш? Будеш знову шукати квартиру? Хіба я тобі аж так заважаю? Не здавати тої готельки від Насті Іванівни? Але ж на що мені жити, синку? Мені платять дуже мало, хоча я й пишу геніальні тексти. То що мені робити? Іти прибиральницею в гастроном? Менше пити? І ти туди ж? Будеш зараз розповідати, як ти ще в чотирнадцять років мене, набухану, водив з фуршетів? І скільки разів таке було? Два чи три! Двадцять чи тридцять? А скажи ще двісті чи триста! Мученик, синочок матері-п'яниці! Він пам'ятає, як він мене водив із фуршетів! А ти пам'ятаєш, що я тебе вчила в гімназії? Що я тобі вищу освіту дала? Ти сам її собі взяв? Поки я квасила вино на кухні? Ой, синку, краще не доживати до такого, до чого я з тобою дожила! Не хочеш жити з матір'ю, мотаєшся по світу, аби з матір'ю поменше бути під одним дахом! Та не розповідай ти дурниць! Мої гонорари воліли віддати тобі чи бабусі, аби не мені, щоб я їх не пропила! І коли таке було? І хто тобі таке казав? Хто? Та я зараз перетелефоную і все з'ясую! Такого не було і не могло бути! Мене в моєму середовищі шанують! Ти мені дурниць не розповідай! Ми так давно не бачилися, а ти знову за старе! Ну чим тобі не підходить твоя мати? Тим, що пише геніальні тексти? Та ти колись будеш жити на авторське право! Краще б приніс мамі другу пляшку, бо я після всього того, що ти мені зараз сказав, не засну! Не підеш? От народжуй після такого дітей! Ти їм усе віддаєш, буквально все! Я пам'ятаю: побачу гарні черевики, але думаю: мені не треба, треба синочку! А побачу гарну пляшку, то й забуду про черевики для синочка? Та що ти таке плетеш? Якщо ти вирішив мене вбити, то вбивай зараз, не тягни! Кому я потрібна, щоб мене вбивати? Немає в цьому світі підтримки ні від кого! Навіть від сина немає! Я тебе взагалі могла й не народжувати! І краще було б! Якби знати, що народиш виродка!

А хто це сів у кутку? Синку, прожени того чоловіка і тоді вже ляжеш спати. Там нікого нема? А хто ж то сидить у бабусиному кріслі? Підійти самій і помацати, хто то сидить? А мені страшно. Не боятися? А я боюся. Допоможи своїй старій матері. Проведи мене туди. Гаразд, я підійду сама, але ти не виходь з кімнати. Підеш в туалет, коли я підійду до крісла. Так, тої кімнати п'ять кроків. Але мені страшно. Іду, іду, тільки не кажи: «Треба менше пити». Так, ти правий, синку, то зіжмаканий плед. Там нікого нема! А мені здалося, що то твій батько! Прийшов і сів, ти ж дверей не замкнув, він міг увійти. Він давно на тому світі? А до мене сюди ходять із царства мертвих. І ти їх бачитимеш, якщо тільки… якщо тільки… Краще піди по пляшку, синку! Ти ляжеш спати, будеш відпочивати з дороги, а я поставлю пляшку під стіл, ввімкну комп'ютер і щось таке напишу! В мене попереду ніч! Я писатиму, а ти спатимеш! Розумію, що ти з дороги, але ларьок зовсім поряд!


Мій текст увійшов до антології, хоча я його надіслала із великим запізненням! Мені написала Лора, сказала, що інформація вже висить в інтер-неті. Але про те, що буде презентація, не сказали. Вони вирішили все це зробити без мене. А тут іще ця дискусія на блозі. Вони думають, що я вмикати комп'ютер розучилася! Вони думають, що я читати не вмію! Тільки не кличте її на презентацію Алкології. Бо буде «мало місця» від неї!

Я зателефонувала до редакції. Мені сказали, що презентації поки не планують, може, згодом. Брешуть, падлюки, я вже навіть знаю, якого числа. У Міжнародний день боротьби з алкозалеж-ністю. Ще й день такий вигадали, фантазія в них працює, як у рептилій! Вони думають, ніби я читати не вмію. Писати вмію, а читати не вмію!


Так, приводимо себе в порядок. Все-таки вихід на люди. Давно я не була на людях. Лише в супермаркеті та кіоску. Ця кофтинка, Аліса казала, вона не сходиться на мені. Ту то й що? В мене гарний ліфчик, якщо трохи розстебнеться, нічого страшного. Спідниця з розрізами… Ні! Я одягну широку спідницю! Так я виглядаю прикольно! Синці під очима до середини щік! А мені, до речі, на день народження подарували олівець від синців під очима. Я ще тоді питала: чому не пляшку доброго вина? А як застосовувати той олівець? Ні, то ж помада! А де той олівець? Він іще був у гарній торбинці з бантиком! Ось він! Все гаразд! А синці в мене від втоми, а не від вина. Треба виходити! Я там маю з'явитися від самого початку! Я маю побачити все те дійство! Тим більше на початку наллють аперитив. Я так сподіваюсь, то не буде «кадарка ординарна» з картонних пакетів!

Телебачення! Аж два канали! Ось камера знімає столик із напоями! Переповзає на плакат рекламний Антології-Алкології! Я його вже бачила в інтернеті! Моє ім'я там є! А хлопчик зі списком на дверях до зали каже, що в списку мене нема! Шиплять голоси: «А хто їй сказав?» Ніхто не сказав! Сама довідалась! Та що вже робити, нехай проходить! Буде ходячою ілюстрацією до Алкології! Юрчику, привіт! Ти дамі винця не подаси? Дуже дякую, ти справжній друг! Вино пристойне! Ні, горілочки не треба! Горілочку – це укладачеві антології. А кращій авторці – винця.

Вітенько, і ти тут? А чому ж ти мені не сказав, що буде презентація? Гаразд, усі інші, але ти? Ніби забув, як ми облилися вином у твоєму ліжку? А потім кохалися, а воно пахло! То було давно? Я не забула, а ти? Кажеш, не кричати? А я хочу кричати!

Тож ви мене не покликали, щоб я вам не зіпсувала свято? А те, що ви мені зіпсували життя, ви це враховуєте? Ну то дайте мені другого келиха! Другий келих платний? Ну вигадали! То купіть мені другого келиха! Ні? Значить, я сама собі куплю! Думаєте, в мене нема? Це скільки? Сорок гривень? Тримайте п'ятдесят! Здачі не треба! За ваше здоров'я, колеги!

Ви з якого каналу, дівчино? Ну, то уявіть собі, мене сюди не те що не запросили, мене не хотіли сюди пускати! А без мого тексту ця антологія – то просто нуль! Всі інші – нездари! Вони не відрізнять «мерло» від «каберне», і беруться писати про алкоголь! А я відрізняю «мерло» середземноморське від аквітанського!

А чого ви мене відтісняєте до дверей? Як я вже прийшла сюди, то піду звідси останньою! Я ще дам інтерв'ю на камеру! Я скажу, хто ви всі такі! А краще покажу! Ви всі суки! Ви забиваєте неординарних людей! Ви плекаєте сірість! То будете знати! Всі великі люди були хуліганами! Всі великі жінки були і є хуліганками! Якщо чоловікам можна стояти по кутках і робити калюжі, то жінці можна підняти спідницю й показати, чого ви всі варті! Це протест античної богині проти християнських мощей! Недаремно я одягала широку циганську спідницю, яка легко піднімається! Ось вам усім! Мій зад, кому хочу, тому й показую його! Насцяти на ваш килим – то святе! Заніміли! Перестали хапати мене за лікті? Не чекали? Ото ж бо й воно! Мій гомеричний регіт перекричить ваші недолугі промови!

Всі вивалили з залу, я тут сама. Треба схопити ще келишок. На порозі двоє у формі. Куди ви мене тягнете, хлопці? За мною прийшла машина? Дуже дякую, але я ще нікуди не їду! Все лише почалося! Всім весело! Всі все зрозуміли! Ви знаєте, кого ви тягнете до своєї паскудної машини? Ви бачили моє посвідчення? Я – авторка семи книжок! Так, восьму я, може, й назву «Треба менше пити»! І я її напишу! Неодмінно! Вам усім на зло!


Сергій Жадан
Бари мого дитинства

50

Алкоголь навчив мене ставитися до життя, мов до кредиторів, – зі стриманою вдячністю. Алкоголь – найкраще, що зі мною сталося. Після любові й віри, звісно. Алкоголь зробив кров мою теплою, а тіло – сухим. Алкоголь пояснив мені, як можна не боятися й не соромитись. І не боятися соромитись. Він загострив мій нюх і підвісив мені до язика срібні дзвоники печалі. Показав межі можливого й необмеженість примарного. Відкрив мені механізми всіх головних ритуалів, які рухають нами в цьому кольоровому помаранчево-бузковому просторі, показав, що життя прискорюється саме на весіллях та поминках, коли разом збираються чоловіки з суворими серцями й жінки з глибокими очима. Адже так просто їх не збереш, не примусиш слухати одне одного. їх так багато різнить, вони ні в чому одне на одного не подібні, їм ніколи й нізащо не втриматись разом. І ось саме тут з'являється він. І починається найцікавіше.

100

У дитинстві немає нічого таємнішого за алкоголь. Немає нічого загадковішого та солодшого. Немає нічого більш гіркого. Немає нічого більш досяжного. Більш невідворотного й неуникненного – немає так само. Алкоголь у дитинстві подібний до електрики – він освітлює тьмяні від утоми й утіхи обличчя дорослих, тепло світить крізь важке пляшкове скло, на нього злітаються духи та янголи наших помешкань. Дорослі всього цього зазвичай не помічають, проте дитяче, не зіпсоване досвідом око легко вихоплює з повітря це крихке коливання невидимого дихання тих, хто кружляє над вагою та золотом алкоголю, хто винюхує ледь відчутний дух вогню та холодного цукру, хто вилітає у чорні вікна та комини, сповнений відваги та незламності. За алкоголем стоять перші янголи, яких нам трапляється бачити в дитинстві, вони приходять у дім саме на свята, саме тоді, коли дорослі дістають із шухляд, столів, закамарків і сховків коштовні згустки пекучої вологи. Меткий дитячий розум щоразу ловить це зародження свята, його перші, ще невидимі знаки, поштовхи, що свідчать про музику та співи, які незабаром залунають у чорному повітрі святкової ночі.


У дитинстві я зрозумів, що алкоголь належить чоловікам – він опікується ними, вони залежать від нього, разом вони здатні на будь-які чудеса та геройські вчинки, разом їх важко спинити й неможливо ігнорувати. Чоловіки заправляються алкоголем, мов бронетехніка пальним, після чого м'язи їхні стають твердими, як корабельна сосна, а рухи пластичними й точними, мов у кіборгів. Чоловіки п'ють алкоголь за здоров'я й за упокій, за тих, хто в дорозі, і тих, хто повернувся, за тих, хто втрачає свободу, й тих, хто її знову відшукує, за друзів, братів, батьків, дітей, жінок та армію. Причому за жінок та армію – стоячи, як за речі, які неможливо ні вибрати, ні оминути. Я бачив, наскільки ці ритуали, це спільне споживання отруйних еліксирів є для них важливим. Наскільки воно їх об'єднує, пов'язує, повертає до тями (якщо вона в них була), зводить з розуму (так само – якщо є з чого зводити), позбавляє несправжності, позбавляє зайвого, позбавляє совісті, позбавляє страху, позбавляє сил, позбавляє безсилля. Я розумів, скільки мужності й непоступливості вимагає алкоголь, скільки він вимагає уваги, скільки шаленства. Я також відчував, що чоловіки, котрі не пили, жодної симпатії в мене не викликають. Були це переважно дорослі громадяни з дитячою поведінкою і дитячими знову ж таки травмами (хоча що я тоді міг знати про дитячі травми?) – спокійні, прилизані, добре вдягнені. Одним словом, за часів мого дитинства чоловіки такими бути не мали. Підозрюю, з того часу мало що змінилось. Принаймні для мене. Я спостерігав, як вони оминають крикливі компанії, де розливається живий вогонь, де займається кисень, де підсмажуються на багаттях запеклості й розчулення серце та легені моїх улюблених дорослих пияків. Я помічав, як їх лякає чуже сп'яніння, але як ще більше вони бояться свого власного, як їх жахає сама лише думка про те, що свідомість може зрушити з місця, мов товарний вагон, що вона може важко ковзнути в напрямку сонця, й спробуй тоді зупини її, спробуй поверни на місце. «Добре, – говорив я сам собі, – я розумію, як у них там, у дорослому світі, все відбувається. І коли я виросту, я завжди буду на боці тих, у кого зриває дах і займається серце. Оскільки саме за ними вся правда цього світу. І вся його печаль».


Минув час, саме так усе й сталось.

150

Безперечно, я все романтизую. Я романтизую світлий і прозорий світ довкола себе, додаю сонячних відтінків до всіх своїх дитячих сумнівів та вагань, бачу все таким, яким бачити хочу, мало зважаючи на те, як усе виглядало насправді. Я любив цих людей, мені подобалися їхні звички, якими б шкідливими вони не були. Мене не травмували сварки й скандали дорослих, не відлякувала їхня нещирість та невпевненість. Я знав, що поза тим вони все роблять правильно, їхній світ складається з мудрих висловів та серйозних занять, з важливих дрібниць і таємних субстанцій. Я від початку сприйняв на віру всі їхні правила поведінки як єдино можливі та максимально чесні. Я зрозумів, що алкоголь робить їх сильними та слабкими водночас. І мені теж хотілося бути саме таким – сильним і слабким водночас. Мені хотілося мати доступ до всіх механізмів, мати можливість керувати сузір'ями, мати час насолоджуватися повенями та припливами, мати сміливість за все це відповідати.

200

Дитинство лишило в мені відлуння хрипких від любові голосів, відлуння щемких і радісних співів, тіні, що падають від дерев, сяйво жіночого волосся, світло жіночої шкіри. Дитинство лишилось у мені святом, довгими святковими столами, зеленими червневими сутінками, крізь які пробивається веселий крик, переможний гомін. У дитинстві лишився найкращий алкоголь цього світу – розлитий у бутлі та пляшки, чайники, банки та фляги, відра, бочки й термоси, реторти, пробірки та карафки: він належав до світу дорослих, він наповнював цей світ сенсом, він нагрівав повітря, він напружував дорослим нерви й судомив язики, він робив життя інакшим, і варто було спробувати його весь, аби зрозуміти всі можливості й перспективи їхнього світу. Все ще попереду, розумів я, я нічого не пропущу, я нічого не уникну. Бо як можна уникнути того, що створено було спеціально для тебе?

250

Як це все відбувається в підлітковому віці? Ти раптом підростаєш, підростаєш настільки, аби діставати до найвищих поличок батьківського серванта, стаєш дорослим до тієї міри, аби спробувати нарешті самостійно всі принади цього життя. Перший алкоголь вимиває з твоєї крові всі дитячі ілюзії, переформатовуючи психіку під боротьбу та протистояння. Оскільки протистояти з певного віку доводиться всім – всім цим дорослим демонам, наділеним правами та можливостями, всьому цьому командному складу, котрий марно намагається привчити тебе до порядку, котрий закликає тебе до совісті, ламаючи всі твої сподівання, ламаючи тебе, обламуючи. Алкоголь робить тебе похмурим і непоступливим, алкоголь заряджає тебе на тривалу позиційну боротьбу. Додає зайвих ударів твоєму серцю, додає голосу суворої дзвінкості, робить повітря в твоїх легенях чистим і п'янким, робить зброю в твоїх руках смертельною, робить вчинки твої осмисленими, а ранки – чорними. Алкоголь збиває всіх твоїх друзів у запеклі вуличні зграї, наповнює ваші серця попелом, наповнює душі льодом, примушує брати до рук мечі з вогню та диму, освітлює шлях літніми подвір'ями, штовхає вас у безвість, у сухе вугільне провалля ночі, веде вперед, розгортає над вами стяги та ікони, нашіптує вам: давайте, недомірки, кроком руш за святинями, за скарбами цього хитрого дорослого світу, рушаймо за золотом і міддю, за рабинями й банківськими активами, за птахами й свіжим високим вітром, я буду вас підтримувати й надихати, я витру всі ваші рани, продезінфікую всі ваші стигми, виведу шрами з тіла, ніби плями від шкільного чорнила. Я буду лишатися з вами доти, доки ви стоятиме на ногах у цьому безнадійному протистоянні. Я відвернуся від вас лише в тому випадку, коли ви опустите зброю й дозволите себе відвести по домівках. Я буду мститися вам, щойно ви зрадите. Я не залишу ваші душі в спокої, я заллю їх формаліном і виставлю на загальний огляд і осуд. Тож повний вперед, скаути!

300

Згодом хтось перший падає під помаранчевим дощем, когось зносить ранковою повінню, вибиває з рядів, ніби кеглі в боулінгу, вас лишається все менше, вам стає щоразу холодніше й самотніше, зате неба стає все більше, і дедалі більше стає клопоту, і дедалі більше печалі. І ти тримаєшся до останнього, вже розуміючи, що на тебе чекає, які важкі умови, які несприятливі обставини хтось для тебе приготував, яким розпеченим піском доведеться брести далі, від якої посухи потерпати. І тоді ти говориш тихо, щоби не наполохати сонних темно-синіх духів, що сторожко сидять угорі, говориш так: веди мене, веди, здіймай наді мною свій жовтий прапор, тягни мене крізь болота й очерети, скріплюй мої суглоби, цементуй мою шкіру, підтримуй мене в цій виправі. Я йтиму, доки чутиму попереду твій спів, доки ловитиму знаки, які ти лишаєш мені в прозорому небі, доки знаходитиму відбитки твого хвоста на порожньому пляжі. Веди мене, веди, крізь цей прекрасний порожній світ, крізь ці жахкі подвір'я, наповнені чиїмись мріями й чиїмось минулим, крізь залізничні насипи й соняшникові поля, крізь туман, спеку й завії, веди мене до брам міста, яке все одно має впасти під натиском нашої зброї, до його примарних веж, золотих палаців, до всіх його церков, мінаретів і синагог, до всіх його підвалів і складів зі збіжжям, до всіх його тихих жінок, котрі визирають за фортечні мури, дивуючись, як міцно ми тримаємось на ногах, як затято ми пробиваємося до їхніх схованок, як радісно ми співаємо тобі наші посвяти й гімни. Веди, говориш ти, падаючи на гострий очерет, веди.

350

Час, коли зникають ілюзії, пора, коли минає надмірна самовпевненість, а натомість приходить відчуття вдячності й ніжності – час дорослішання, час пізнання, час розчарування. Алкоголь позбавив мене ілюзій. Але потім повернув їх назад.

400

Що ми всі втрачаємо з віком? Перш за все ми втрачаємо час. Він так легко спливає нам поміж пальців, лишає нас сам на сам із нашим безчассям, забираючи з собою безліч важливих речей – наше вміння тішитись дрібницям, нашу віру в те, що все лише починається, нашу радість від того, що втрати ніколи не зможуть переважити набутків. Минає час, і якоїсь миті ти відчуваєш, що правила змінились, змінилась перспектива, й ти не дивишся більше на життя, мов пасажир, що відбуває з головного вокзалу свого міста в далеку, сповнену пригод, небезпеки та щастя подорож. Ти відчуваєш, що вокзал десь далеко позаду, а пригод наразі – жодних. Та й щастя не так багато насправді. Хіба що небезпека сидить поруч із тобою, у вагоні другого класу, й наскільки можна зрозуміти – неабияк тішиться з твого товариства. А найгірше – що далі, то більше хочеться повернутись назад – туди, звідки свого часу так рвався, в те місце, де небо було високим і безмежним, а часу просто не існувало. І потрібно докласти неабияких зусиль, аби ця зміна оптики, врешті, завершилась, аби ти знову набув рівноваги та впевненості, аби страх і паніка назавжди залишили твій сон і твоє сумління. Декому це вдається, дехто так і живе – обіймаючи уві сні всі свої сумніви та жахіття, мов іграшкових ведмедів.

450

Я знаю, звідки в дорослих чоловіків ця любов до алкоголю. Алкоголь заповнює порожнечі між ними, заповнює собою, ніби гіпс, всі ті підводні ями, невидимі пастки, небезпечні провалля, котрі не заповниш ні мудрістю, ні чесністю. Алкоголь робить їх такими, якими вони є насправді. Себто кращими, аніж вони видаються. Або гіршими. Він поєднує їхню самотність і спустошеність, поєднує їхню знервованість і затятість, він робить їх живими, він їх, зрештою, вбиває. Іноді він зупиняє час довкола них, іноді – повертає його назад, роблячи їх знову молодими й самовпевненими, сповненими несамовитих амбіцій і невимовної пристрасті. Він повертає їм радість, якої їм щоразу більше бракує. Повертає гідність, повертає самоповагу. Він надає сенсу їхнім словам і діям, виправдовує всі їхні ідіотські вчинки, більше того – він їх і провокує. Алкоголь роз'їдає на їхніх лицях грим, не роблячи їх молодшими, проте роблячи відвертішими. Він завжди переграє їх, і всі їхні спроби обдурити його, обійти його пастки, лишити при собі всі таємниці та секрети від початку приречені на фіаско. Оскільки не можна обдурити себе самого, не можна грати з самим собою в азартні ігри – все одно скільки виграєш, стільки и програєш, і сенсу в цьому немає жодного. І радості в цьому теж немає жодної. А радість у нашому житті має бути присутньою завжди.

0.5

Скільки з них померло? Скільки з них лише вдають, що залишились серед живих? Скільком із них справді краще було б померти? Щороку їх стає дедалі більше, себто щороку нас стає дедалі менше. Ми помираємо разом із нашим алкоголем, він чесно підтримує нас у цьому житті, він вірно супроводжує нас у нашу останню путь, він єдиний, хто буде згадувати про нас так, як ми на те заслуговуємо. Ми йдемо на його голос, у нас усе чесно в стосунках: ми знищуємо його, він знищує нас. У нього більше можливостей. Але в нас більше любові.


Зворушливе й безнадійне заняття – згадувати тих, хто пішов. Без жодного приводу, без жодної мети, дещо приречено, хоча відважно й чесно. Я, скажімо, згадую. Згадую всіх, кого знав, у кого вчився, кого втратив. Нас усіх поєднувало це дивне бажання самознищення, грізний потяг вирватися за межі, заступити за край, з тим, щоби повернутися й розповісти всім, наскільки примарною є межа, що відділяє нас від тих, хто зникає, наскільки умовними є кордони, наскільки солодким є цей перехід, наскільки гірким – повернення. Нас усіх так тягне туди, де запалюються теплі вечірні вогні, де чути сміх і шепіт, де ніколи не зникає надія й ніколи не з'являється відчай. Я завжди любив і люблю дотепер усіх цих алкоголіків, котрі були моїми друзями, котрі ними лишаються до сьогодні, котрі лишаться в моєму житті до нашої спільної загибелі. Я завжди відчував, що ними рухає, чим вони переймаються, чого вони уникають, на що полюють. Вони полюють на власну легкість, на примарну легкість, втрачену ними одного разу, десь там – у ранньому підлітковому віці, в стані крихкого й болючого дорослішання, в процесі вростання в цей непоступливий світ. Вони втратили її, проте так і не змирилися з цією втратою, жодною мірою з нею не змирилися, прагнучи будь-що знову піймати її руками – цю свою легкість, свою справжність, своє минуле. Нам було що втрачати, нам буде що віднайти. Тому я й повторюю час від часу, знову й знову – давай, веди мене, розраховуй на мене, підіймай мене в цей похід, світи мені зі світанкового неба ніжними тонкими сузір'ями. Нас убиває лише наш страх, завжди й виключно – лише він. Тому веди мене за собою, в цю безкінечну подорож порожнечею, в цей хрестовий алкогольний похід, у це дивне місце, де на мене чекають усі ті, кого я любив, усі ті, кого ти знищив.


Післямова

Одного разу я зібрала сумку, закинула її через плече, переступила через труп та пішла з дому, в якому біля одного року відносно щасливо прожила з чоловіком, котрий поступово клякнув тепер на порозі. Мені було боляче, але не було соромно. Я собі йшла вулицею, в калюжах блищали дощові краплі, що утримувалися на радісному травневому листі, і все це здавалося більш живим та сповненим надій за мене. Частина мого життя залишилася в тій квартирі, скільки спільного життя – радощів та болю було виблювано ним на підлогу – не злічити. Місяці чи то пак роки. Мені було боляче, так чи інакше накривав сором, тоді я почувалася боягузкою, тоді я зрозуміла, що є межа моєї витримки, є поразка в боротьбі, котру повинна була вести не я. Тоді ж подумала про те, що мене це не стосується. Труп мене не стосується. Мене стосувалася людина, котра сама натягнула на себе костюм трупа.

Я не знаю, чи правильно я вчинила, що пішла. Зараз у нього нормальна родина, двоє дітей, здоровий спосіб життя. Зі мною, втім, також все добре. І я думаю: адже знайшлася вона! Та, заради котрої він змінив себе, свій життєвий устрій. І хоча ми зустрічаємося і перебуваємо у гарних стосунках, і він розповідає мені, що саме моя втеча додала йому сил після тривалого запою подивитися на себе своїми ж очима, але з іншим фокусуванням, я вагаюся і думаю: а що було б, якби я залишалася з ним, а як би склалося, якби я боролася?

Мене безпосередньо і не раз торкнулася проблема алкоголізму, її мені під ніс, як забруднений одяг, підносили близькі люди. І, пригадуючи різноманітні дотепні, жартівливі історії про алкоголь, котрими сповнена література та кінематограф, я не могла позбутися відчаю та безпорадності тієї, часто позбавленої слів людини, котра живе в чужому пеклі. І мені захотілося про це поговорити з людьми, котрі також зазнали цих почуттів: сорому, безпорадності, відчаю, розгубленості, болю за рідну людину і неможливість вплинути на щось або на когось. Тому народилася ідея цієї збірки. Тому вона – така. Безжальна, можливо, хірургічна, але одночасно гомеопатична. Малими дозами – про дози великі.


Лариса Денисенко.


Оглавление

  • Передмова
  • Оксана Забужко Пам'яті «проклятих поетів»
  • Лариса Денисенко Коли ангельські крила смердять перегаром
  • Ірен Роздобудько Синдром Жанни-Ебютерн
  • Наталка Шевченко Найзаповітніша мрія
  • Галина Вдовиченко Вікно
  • Андрій Кокотюха Мій товариш Наливайко і п'яний Буратіно
  • Міла Іванцова Нічний потяг
  • Євген Положій Пан Зривко
  • Наталка Сняданко Недопите мартіні б'янко
  • Євгенія Кононенко Монологи однієї жінки, або «Треба мейше пити»
  • Сергій Жадан Бари мого дитинства
  • Післямова
  • X