Иван Иванович Пильгук

Биография

Иван Иванович Пильгук родился 20 декабря 1899 года в селе Решетиливци на Полтавщини в крестьянской семье. Образование получил в начальной и вищепочатковий школах, в 1917 году закончил педагогические курсы в Полтаве. Активно участвовал в гражданской войне, в партизанском отряде боролся с немецкими оккупантами и с деникинцами. Впоследствии — учительствовал, сотрудничал в газетах, начал писать художественные произведения.

Достоянием читательской общественности стали историко-биографические произведения Ивана Пильгука «Грозовое утро», «Повей, витре!», «Дубы шумят», «Григорий Сковорода», «Песню снует Черемош», «Иван Карпенко-карий», «Мария Заньковецка». После длительной научной работы писатель вернулся к художественным жанрам, которыми начал литературную деятельность еще в начале 30-х годов, напечатав тогда отдельными изданиями документальные очерки «Сплошные ланы» (1931), «Навстречу токовые Днепрогесу» (1932), «Атагас» (1932).

За время от первых публикаций к изданию историко-биографических повестей Иван Пильгук воспитал не одно поколение педагогов. Прежний сельский учитель стал профессором, доктором филологических наук, опубликовал свыше трехсот научных трудов, среди которых известны монографические исследования «Т. Г. Шевченко — основоположник новой украинской литературы» (1954, 1963), «Степан Руданский» (1956), «Традиции Т. Г. Шевченко в украинской литературе. Дооктябрьский период» (1963), «Традиции Т. Г. Шевченка в украинской советской литературе» (1965), создал много учебников из украинской литературы для средних и высших школ. Как-то в разговоре Иван Иванович полушутя заметил: «Если бы мне суждено было работать каменщиком, то я за всю свою жизнь, даже при помощи найновитнишой техники, не мог бы положить такое количество кирпичей в строения, сколькими экземплярами моих учебников в течение сорока лет пользовались ученики средних школ и студенты. Писались те учебники или самостоятельно, или в соавторстве».

Саме на межі тисячоліть йому сповнилось сто літ. І якби доля не забрала його на небеса шістнадцять років тому, як би він радів хай і важким, многотрудним, але таким бажаним і жаданим першим рокам незалежності, коли зміг би говорити відверто все, що думає, про все, що пережив за довге й плідне життя, не скоряючись долі, не прогинаючись перед партійними ієрархами, які не раз нищівно шпетили його за „націоналістичні збочення", за „відступ від класових позицій", за „помилки і викривлення буржуазно-націоналістичного характеру", і все те — за любов до України, до її культури. Гадаю, і до революції він пристав 18-літнім юнаком з любові до України, до її народу, бо, певне, вірив, що йде, наближається не лише соціальне, а й національне визволення. А коли побачив, будучи членом волосного виконкому у рідній Решетилівці, а згодом Кобеляцького й Полтавського виконкомів, що день прийдешній нам готує, то якось так тихо розпрощався з соціально спрямованою діяльністю і перейшов на науково-викладацьку роботу, якій віддав понад сорок років життя. Життя активного, без гучних злетів, нібито тихого, не завжди помітного, але як він умів оцією своєю непозірною благородністю й переконливістю в своїй правді, своєю тихою незламністю запалювати серця своїх учнів, яким несть числа. Про них одного разу Іван Іванович сказав Євгенові Гуцалу: ,,Якби мені судилося працювати муляром, то я за все життя, навіть з допомогою найновгтнішоі техніки, не міг би покласти таку кількість цеглин у будову, скількома примірниками моїх підручників протягом со¬рока років користувалися учні середніх шкіл та студенти. Писалися ті підручники або самостійно, або у співавторстві".
Його й били за них навідліт -і самостійно, і в співавторстві... Одна,гЛітературна газета" тричі далекого 1946-го товкла в ідеологічній ступі І.Пільгука за безідейність і безпринципність, за свідоме підпорядкування літературної справи якійсь-то „національній ідеї", за „недотримання ленінських настанов про наявність двох культур у межах кожної національ¬ної культури". А були ж іще статті „Об ошибках и извращениях в учебни-ках по украинской литературе" у московській пресі, статті-звинувачення в партійнійпресі, зокрема й у „Правде Украиньї", були просто-таки розбійні „розгляди" на відкритих партійних зборах у Спілці письменників.
Піддавалися сумніву не просто „ідеологічні" позиції вченого-педагога, а вже й сама його наукова спроможність. Видлубувалися з текстів ті чи ті твер¬дження І.Пільгука й оголошувалися антинауковими. Це ж треба, в підручнику для 9-го класу, говорячи про період розвитку української літератури 1840-1900 рр, назвати 115 українських письменників і 28 журналістів! Яких? Чи не „Основу", яку видавав націоналіст Куліш? А яка така необхідність забивати учням голови іменами Турчиновського, Беринди, Довгалевського, Мет-линського, Боровиковського, Куліша? Та ж виключно заради „викривлення історії української літератури", бо такі імена „зменшують роль і значення революційно-демократичних письменників", натомість підносячи надуману „роль і проблеми, що стояли перед нацією в цілому".
Господи, скільки ж „просвітянських", „ідеалістичних уявлень", „шкідливих тенденцій", „фальсифікацій" тощо припустився в минулому нещас¬ний Іван Пільгук! І „Тризну" Т.Шевченка порівнював з поезією Байрона, а не з поемами Рилєєва чи Козлова, і Федьковичем захоплювався ж „співцем легенд, повір'їв та багатих ритуалів і традицій Гуцульщини", і Стешенка називав „талановитим поетом і критиком", а „Лісову пісню" Лесі Українки розглядав „з точки зору багатства „української міфології". „Тіні забутих предків" М.Коцюбинського в оцінці Пільгука — „яскравий опис „своєрід¬ного краю... стародавніх звичаїв, вірувань, національної культури". А ще — неправильно оцінював І.Пільгук діяльність В.Винниченка і О.Олеся, М.Грушевського та С.Єфремова (сліпо наслідував їхні концепції). Одне слово, речник буржуазно-націоналістичної літератури.
Я докладно спиняюсь на цих протлілих з часом ворохобних "обговореннях" і "засудженнях" не так з метою показати, в яких умовах до¬водилося жити, працювати (і виживати, не згинаючись у покаянних по¬клонах) нашим попередникам і старшим сучасникам, як виокреслити стійкість, непоступливість і відданість правді життя нашого незабутньо¬го винного. Його б'ють, молотять, товчуть з усіх-усюд, виганяють з уні¬верситету, і його сім'я кілька років голодує без шматка хліба, а він не здається, знай, своє відстоює: вирішальна роль у формуванні письмен¬ника належить національному моменту, тож і розглядає дореволюційну українську літературу передусім „як відродження національного життя, національно-визвольного руху", а уроки життя того чи того письменника оцінює з погляду його „внеску в національно-культурне відродження".Не берусь ідеалізувати літературну спадщину І.Пільгука. Звісно ж, йому хоч-не-хоч доводилось рахуватися з такою нищівною партійною критикою, і хоч на позір вживати вульгарно-соціологічну лексику комуністичної про¬паганди. Але вчитаймося уважніше не так у рядки, як поміж ними, й ми дійдемо цікавих відкриттів. Іван Іванович Пільгук умів якщо не обійти окремі ідеологічні присуди, то принаймні легко їх, ніби ненароком, підправити чи уточнити через двоє загальників, щоб менш помітно впадали в око. Розумний дотямкує... Ось хоча б у нарисі-передмові до „Вибраних творів" Панька Куліша, які саме завдяки енергії й наполегливості Івана Івановича побачили світу „Дніпрі" 1969 р. Згадаймо, це - присмерк хру-щовської відлиги, роки репресій проти українських дисидентів, перші судові процеси. І раптом — вихід книжки П.Куліша, „підпертого" „зваженою" передмовою І.Пільгука. З одного боку, він уже на початку передмови пише про соціально-класові суперечності й антагонізм" у спадщині П.Куліша, про „складні, плутані шляхи письменника", але тут же, анітрохи не вагаючись, стверджує зовсім протилежне: „Та не цим він заслуговує на нашу увагу", а „важливими здобутками на полі української культури". Досі ми при згадці про П.Куліша обов'язково додавали: пись¬менник буржуазно-націоналістичного спрямування; Іван Іванович так легесенько-обережненько зміщує акцент: „перейнятий ідеологією буржуазного лібералізму"... Де Крим, де Рим, де попова груша. Доводиться авторові зазначити, що нібито „чимало з того, що зробив Куліш, йшло всупереч прогресивним тенденціям" (хоча ні словом не називає, яким саме?), але (як часто в розмові про І.Пільгука доводиться вживати цей місткий протиставний сполучник!) у спадщині Куліша є багато такого, що становить цінний внесок до скарбниці української національної культури. Нагадую, це писалося 1969 р. Наступає ідеологічна реакція, а професор Пільгук здійснює своєрідну реставрацію помітної, але вимушено призабутої історичної особи. Це вже друга спроба олюднити й оприлюднити в українській культурі постать ПКуліша, бо першу було зроблено трьома роками раніше, в підручнику для студентів педінститутів „Історія укра¬їнської літератури другої половини XIX ст", який він готував до друку разом із своїми колегами ПВолинським, Ю.Кобилецьким, ИХропком та ін. І цього ж, 69-го І.Пільгук видає книжку вибраних своїх статей „У пошуках художньої правди", в якій переконливо доводить, що шукати її тре¬ба не лише у Шевченка, а й у Костомарова, Куліша, закликає при розгляді творчого шляху того чи іншого класика відмовитись від за¬лишків вульгарного соціологізму, поверхово-дилетантського підходу. Він вибудовує свою „теорему" спадковості естетичних традицій на різних етапах розвою української літератури — від І.Котляревського й Т.Шевченка через творчість Марка Вовчка, Л.Глібо- ва, А.Свидницького, Ю.Федьковича, И.Грабовського, В.Стефаника аж до О.Довженка, М.Рильського, АМалишка, О.Гончара, Д.Павличка. І кожне ім'я вводиться ним у контекстусієї української літератури, ба навіть світової. Бо, скажімо, Т.Шевченко бачиться І.Пільгукові не інакше, як в одному ряду з Гомером і Данте, Байроном і Гете, Руставелі і Пушкіним. А розглядаючи творчий шлях того чи того майстра, він обов'язково має спинитися на уроках його життя, докладно виписати соціально-побутове тло і подати все це в істо¬ричній площині розвитку національного життя, національної культури.
Погодьмося, все це аж ніяк не екстраполювалось з магістральною „літературознавчою лінією на вивчення питань соціалістичного реалізму та ленінізму в сучасному літературному процесі.
А тут ще далося взнаки й те, що випускник Київського університету В'ячеслав Чорновіл вступив до аспірантури саме до І.І.Пільгука, хоч остан¬ньому й „не рекомендували" брати до себе цього молодого журналіста. А коли В.Чорновола заарештували, то і його навчителеві було непереливки.
Мабуть, з огляду на це після названих вище книжок нічого з літера¬турознавчих студій І.Пільгука більше не виходило. І не перевидавалося. А їх же було в доробку професора, окрім підручників, зо два десятки, серед них і такі значні, як „Т.Г. Шевченко -основоположник нової укра¬їнської літератури», «Сатира Т.Г.Шевченка», «Народний співець Букови¬ни Юрій Федткович», «Життя і творчість І.П.Котляревського", „Традиції Т.Г.Шевченка в українській радянській літературі" та ін.
Здавалося, наглухо зачинилися перед І.Пільгуком літературознавчо-наукові двері, та він їх потихеньку-помаленьку обійшов і продовжив реставрацію літературно- історичної епохи в іншому жанрі — художньої біографії. Хрестоматійні імена під пером І.Пільгука наблизились до нас на відстань простягнутої руки. Олюднилися, увиразнилися такі знайомі постаті, як Іван Котляревський („Грозовий ранок"), Степан Руданський („Повій, вітре"), Панас Мирний („Дуби шумлять"), „Григорій Сковорода", Юрій Федькович („Пісню снує Черемош"), „Марія Заньковецька", С.Васильківський („Сонячні розсипи"), С.Гулак-Артемовський („Немеркнучі легенди"), Лесь Курбас („Гомін тривожних днів"), Миколи Ге („Обрії істини"). Три перші з них склали своєрідну трилогію.
Думаю, не тільки ідейні перешкоди, що постали на шляху літературоз¬навця І.Пільгука, спонукали його полишити наукову кафедру й спробувати по-новому відкрити бодай шпарку в історії української національної куль¬тури. Як досвідчений педагог Іван Іванович одним з перших звернув увагу на те, що підручники з літератури розкладали по ідеологічних поличках творчі біографії митців, від чого вони переставали бути цілісністю, губи¬лася індивідуальна особливість митця - відтак помітно спадав до нього інтерес у читача. Поверховий соціологічно-дилетантський „аналіз" творчос¬ті убивав живу душу літератури, культури взагалі, породжував глобальну нелюбов до неї, активне читацьке несприйнятгя надбань минулого.
Звісно, можна було докинути автору, що він — не Моруа чи Ірвінг Стоун, що в його белетризованих біографіях мало художніх відкриттів, що він веде читача за рядками біографії художника. А може, в цьому є й своя перевага - життєвий і творчий шлях кожного героя твору Івана Пільгука постає як частина цілого історичного процесу, якзав'язь пам'яті, що, спонукана роботою мислі, розквітне завтра повним цвітом. А І.Пільгук саме й ставив собі за мету пробудити нашу національну гордість, стимулювати нашу любов до України, до її незбагненної, не раз потоптуваної, але так і не витоптаної культури.
Іван Пільгук і нині бере участь у вихованні доросту справжніх патріотів своєї Батьківщини. Його герої стають нашими однодумцями, як стають нашими їхня незламність духу й світла віра в кращу долю свого народу.
Леонід Кореневич.



Показывать:

Книги на прочих языках

Вне серий


RSS

Ser9ey про Пильгук: Григорий Сковорода [uk] (Биографии и Мемуары) 02 12
.Автора отличает, от других книг о Сковороде, благожелательное отношение, написано с фантазией хорошим языком. Не каждый студиоз способен вдохновиться научными работами о мудреце. А здесь - живое ненавязчивое изложение создает ощущение соучастия в жизненном пути слободского старчика
Оценка: отлично!

X